hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Валютна трансакція УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 р.: досвід неукладеної угоди та політичної несумісності

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Валютна трансакція УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 р.: досвід неукладеної угоди та політичної несумісності // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Збірник наукових праць. – Вип.4. – Дніпропетровськ: Видавництво ДНУ, 2006. – С.173–180.


У 1918 рік Україна вступила у надзвичайно складному становищі. Економіка країни перебувала в кризі, коштів на розбудову державного організму катастрофічно не вистачало, влада не мала ані сили, ані засобів для опанування ситуацією в провінції. Війну з більшовицькою Росією було фактично програно. 11 січня 1918 р. Мала Рада ухвалює IV Універсал, який проголошує самостійність УНР. Невдовзі (25 січня 1918 р.) Центральна Рада та її уряд змушені були залишити Київ. Між тим у Бересті (Бресті-Литовському) українська делегація вела нелегкі переговори з представниками Центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) щодо заключення мирного договору й надання цими країнами військової допомоги УНР в боротьбі з більшовицькими загарбниками.

Після Берестейського договору, заключеного представниками Центральної Ради, на терен України з метою вигнання більшовицьких агресорів, вступило 450-тисячне німецьке та австро-угорське військо. 2 березня 1918 р. уряд УНР прибув до Києва, а згодом у столиці законотворчу працю відновила й Центральна Рада. Перед урядом УНР постало складне завдання відновлення зруйнованого народного господарства й налагодження структури владних органів на всьому терені держави. Втім, на подолання масштабної і всеохоплюючої кризи в країні необхідні були чималі кошти. Проте саме їх в розпорядженні Ради Народних Міністрів не було. Вгамувати ж грошовий голод самотужки шляхом випуску належної маси власної валюти (карбованців та гривні) уряд УНР на той час був неспроможний.

Відтак київські можновладці змушені були звернутися по фінансову допомогу до зовнішніх ресурсів. Разом з тим зовнішньополітичні та воєнні обставини, ускладнені фактом перебування на терені України майже півмільйонного союзницького (окупаційного) австро-німецького війська, практично не давали вибору провідникам Центральної Ради у пошуку суб’єктів для перемовин щодо отримання фінансової підтримки. Така дійсність істотно звужувала можливість маневрування для Києва і робила позицію українського уряду доволі вразливою. Тим не менш Рада Народних Міністрів іншої альтернативи, як розпочати з цього приводу переговори з представниками Німеччини та Австро-Угорщини просто не мала.

20 березня 1918 р. урядовці доручили та уповноважили Кредитову канцелярію Міністерства фінансів увійти в порозуміння з представниками Німеччини та Австро-Угорщини, а також інших Центральних держав, і остаточно вирішити питання щодо всіх закордонних рахунків. Уряд також зазначив: “Щодо курсу різних цінностей Кредитовій Канцелярії дається право організувати комісію”. З 24 березня 1918 р. спільна україно-австро-німецька фінансова комісія розпочала роботу щодо питання встановлення розрахункового валютного курсу та отримання урядом УНР грошового авансу від уряду Німеччини для виплати заробітної платні залізничникам.

Водночас, відповідно до торговельної угоди Берестейського договору, в квітні 1918 р. розпочалися переговори про валютну трансакцію, яку Україна мала здійснити з Центральними державами. Необхідність такого валютного договору полягала в тому, що торговельні зносини УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною були побудовані на тій перспективі, що весь товарообмін між ними відбуватиметься за допомогою урядових установ, а також, що союзники утримаються від вільної закупівлі продовольства, аби не сприяти спекуляції і непомірному підвищенню цін. Крім того, український уряд був зацікавлений в тому, щоб вітчизняний грошовий ринок не насичувався німецькою та австрійською валютою. Аби закупити щось для Центральних держав, українським установам необхідні були кошти українські, які Німеччина та Австро-Угорщина повинні були б мати, а для закупівель у цих країнах потрібна була валюта у марках і кронах. Тому для усіх сторін найбільш логічним і доцільним було здійснити взаємний обмін певною масою грошових знаків партнера і закріпити економічні домовленості валютною угодою.

Не заперечували такій позиції й представники Центральних держав. Обумовлення цьому можна, зокрема, побачити в телеграмі (№95/746), надісланій 30 березня 1918 р. з Києва у Відень графом Й.Форгачем до міністра іноземних справ О.Черніна, в якій австро-угорський посол в УНР зазначав: “Не підкріплений, власне майже знецінений паперовий рубль, став недостатнім і тому дефіцитним товаром. Грошові знаки, що за замовленням уряду [України] друкуються в Лейпцигу, будуть готові тільки до кінця літа. Наші крони, власне, теж приймаються як засіб платежу, однак кілька мільйонів, що потрапили до країни в результаті прикордонної торгівлі та купівельних операцій армійського керівництва, сильно знизили її курс, котрий в Києві опустився навіть нижче мирного паритетного курсу щодо рубля. В інтересах нашої валюти можна тільки відмовитися від імпорту наших банкнот у великих кількостях”.

13 квітня 1918 р. на засіданні Ради Народних Міністрів проф. Х.Барановський в доповіді про роботу фінансової секції Державної комісії по товарообміну між УНР та Центральними державами довів до відома урядовців, що випуск серій Державної скарбниці УНР (3,6% облігацій) в Німеччині затягується, проте німці заявили, що можуть придбати ці папери на суму в 200 млн. крб. Втім, у цій привабливій для уряду України пропозиції, виявилися не досить прийнятними умови. Зокрема німецька сторона відмовлялася заплатити за ці папери готівкові гроші, а пропонувала “покласти їх в свої банки на проценти з тим, щоб списувати їх на рахунок платні од нас за німецькі товари”. Надалі ж пропозиція полягала в тому, що коли після завершення торговельних операцій між країнами “сальдо” буде на користь УНР, то німці повернуть його так: третина цієї суми буде повернено через півроку по підписанню загального миру в світовій війні; інша третина – через рік і ще одна третина – через два роки.

Х.Барановський справедливо зазначив на це, що такі умови для України невигідні, а розрахунок по майбутній військовій конвенції може цілком анулювати вигоди цієї позички. Він також повідомив урядовцям, що німцям було заявлено, що до підписання військової конвенції про надання їм на таких умовах серій української Держскарбниці не може бути й мови, але ті вимагають негайної відповіді.

Обговорення проблеми одразу ж поставило в центр уваги питання укладання військової конвенції. М.Порш підтвердив, що відсутність конвенції не лише надзвичайно ускладнює роботу комісії, але й взагалі може анулювати всю її роботу. На його думку “цю справу треба цілком зняти з обміркування в Комісії”, позаяк в тому вигляді як ставлять її німці щодо серій Держскарбниці та з ново піднятим земельним питанням, є “втручанням в наші внутрішні справи”.

З свого боку М.Ткаченко запропонував аби фінансова секція рішуче заявила, що всі фінансові та економічні питання будуть одкинуті, поки не буде підписана конвенція. На це голова Ради Народних Міністрів В.Голубович зауважив, що справу конвенції українською стороною було піднято ще три тижні тому і цілком конкретні умови вже передано до Берліна. Німці ж, на його переконання, тут тягнуть час навмисно, і Фінансовій комісії, відповідно, теж треба затягати всі фінансові справи до підписання конвенції.

В підсумку урядовці вирішили стояти на таких позиціях:

1) умови покупки 3,6% серій Державної скарбниці, запропоновані німецькими представниками, відхилити;

2) справа конвенції належить розв’язанню тільки українським урядом;

3) офіційно скликати окреме засідання в складі голови Ради Народних Міністрів, міністрів фінансів, внутрішніх, військових і закордонних справ УНР за участю представників німецького та австро-угорського урядів: Мумма, Штольценберга, Флейшмана і Форгача.

З приводу зазначеного урядового обговорення викликає здивування, що в такій важливій справі не висловлювався присутній на ньому міністр фінансів П.Климович. Якщо ж врахувати, наприклад, думку австрійського генерал-майора Вальдштеттена, що банкір з Одеси П.Климович був нічого не значущою, випадковою в уряді людиною і, до того ж, ставлеником німців, то питання його мовчазності, коли інші урядовці різко критикують німецьку позицію, стає більш ніж зрозумілою.

Непоступливість німців та австро-угорців підживлювалась й не досить міцними позиціями уряду В.Голубовича як в суспільстві, так і в соціалістичних колах тогочасного українського політикуму. Так, наприклад, вже згадуваний генерал-майор Вальдштеттен телеграфував 16 квітня 1918 р. міністрові закордонних справ Австро-Угорщини О.Черніну, що 8 квітня повноважний представник Головного командування австро-угорською армією при уряді України подав звіт, в якому характеризувалися керівництво УНР, позиції Центральної Ради і партійні стосунки. В документі, зокрема, констатувалося: “Як вже показала зміна керівництва Міністерства фінансів, що відбулася нещодавно (Климович змінив Перепелицю), поки що зарано говорити про остаточне конституювання нового Кабінету Міністрів. Позаяк він спирається на положення соціал-революційних теорій (розподіл землі, монополізація зовнішньої торгівлі тощо), не опановані вияви яких Кабінет не може стримувати безпосередньо, то завжди потрапляє до екстремальних ситуацій і невпинно підпадає під різку критику з боку меншості. Навіть серед таких крупних партій як, наприклад, соціал-демократична дедалі більше звучать докори на адресу уряду в його відступі від загальновизнаних соціал-демократичних засад, тоді як меншість звинувачує уряд в реакційному шовінізмі та безсиллі щодо зловживань владою окупаційних військ...”. Таким чином цілком логічним видається те, що німецькі представники прагли якомога плідніше скористатися в переговорах з українцями не лише перевагами свого фактичного статусу в Україні, а й слабкістю та непевністю положення місцевої влади.

17 квітня 1918 р. на черговому засіданні комісії по товарообміну Х.Барановський, доповідаючи про перебіг переговорів з валютної позики, повідомив, що українські делегати запропонували Центральним державам, щоб сплату за передані Німеччині та Австро-Угорщині карбованці було здійснено готівковими марками та кронами. Цю пропозицію було відхилено. Натомість німецькі та австро-угорські представники запропонували сплатити білетами державних скарбниць своїх країн. При цьому дві третини всієї суми повинні були зберігатися на поточних рахунках у Відні, Будапешті та Берліні; одна шоста мала б зберігатися там само депозитом і ще одна шоста передається Державному банкові УНР готівкою. На таку пропозицію українці відповіли рішучим протестом, внаслідок чого представники Центральних держав погодилися надати половину і депонувати її в державних банках Відня, Будапешта та Берліна.

19 квітня 1918 р. на засіданні Ради Народних Міністрів товариш міністра фінансів В.Мазуренко доповів урядовцям, що німці знов запропонували взяти українських серій на 200 млн. крб. по 3,6%, а натомість згодні надати українському урядові 100 мільйонів своїх серій по 4,5%, а також відкрити в своїх банках поточний рахунок на 100 мільйонів українських серій з метою списання з нього сплати за ті товари, котрі вони поставлять в Україну. Рішення уряду УНР цього разу було менш категоричним і більш схильним до компромісу: “Передати справу на розгляд Фінансово-Економічної Наради при Міністерстві Фінансів, яка в порозумінні з Державною Комісією повинна вияснити потребу для України мати запропонований біжучий рахунок в Германських банках”.

Тим часом 20 квітня 1918 р. Мала Рада ухвалила законопроект про випуск зобов’язань Державної скарбниці на забезпечення грошових знаків в сумі 500 млн. крб. (1 млрд. гривень). 22 квітня 1918 р. міністр фінансів П.Климович доповідав урядові про пропозиції вищезгаданої Фінансово-економічної наради, проте щодо домовленостей про 3,6% серії Державної скарбниці УНР навіть не обмовився, як не згадав про них і голова Державної комісії М.Порш, який звітував перед Радою Народних Міністрів про сумарний договір по товарообміну УНР з Центральними державами.

Отже укладення угоди не відбулося. Фінансове становище уряду України навесні 1918 р., втім, продовжувало залишатися вкрай важким. На спільному засіданні Комісії по товарообміну з Центральними державами голова української делегації М.Порш у вступній промові зазначив, що більшовики зруйнували весь фінансовий апарат України, вивезли мільйони рублів, провіантські запаси розграбовано або вивезено до Росії, пересувний склад залізниць вигнано на північ, мости підірвано, хліб потрібно купувати, а грошових знаків у Ради Народних Міністрів УНР немає. Брак коштів уряд намагався компенсувати власним випуском державних кредитових і скарбових білетів. Тим часом становище в Україні все більше загострювалося. Зростало й обопільне напруження й в стосунках між Центральною Радою і німецько-австро-угорським окупаційним командуванням.

Проте окупаційне командування вже й не прагло знайти порозуміння, воно шукало можливостей отримання українського збіжжя та сировини, обіцяних його країнам Берестейським договором. Непоступливість українських урядовців і, водночас, їхня неспроможність відновити фінансово-економічне господарство країни та соціально-політичну стабільність все більше схиляли окупаційне командування до потреби усунути соціалістичних діячів Центральної Ради від керівництва країною. Ще 30 березня 1918 р. австро-угорський посол в УНР граф Й.Форгач у телеграмі до Відня, повідомляючи міністрові іноземних справ О.Черніну про владний та господарчий хаос в Україні і “повний крах фінансової системи в Україні”, між іншим зазначив, що для виправлення становища “необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів”.

2 квітня 1918 р. головнокомандувач 4-ою австро-угорською армією з Одеси повідомляв Головне армійське командування в Бадені та Міністерство іноземних справ у Відні телеграмою (№1354) про критичний стан Центральної Ради і що в Одесі ходять чутки про те, “що німці в Києві готуються взяти на себе повноваження уряду”, тобто повалити Центральну Раду, ліквідувати УНР і встановити окупаційну владу на віськово-окупаційних засадах.

Накази німецького головнокомандувача в Україні фельдмаршала Г.Айхгорна про засів полів і про заборону захоплення поміщицької землі від 6 квітня 1918 р., який був виданий без узгодження з урядом УНР і являв собою грубе втручання у внутрішні справи України, викликав різку критику з боку різноманітних діячів Центральної Ради. Уряд УНР заявив про скасування цього наказу, усвідомлюючи, що німецьке верховне командування ніколи не відмовиться від свого розпорядження. Врешті сам Г.Айхгорн остаточно переконався в неспроможності провідників Центральної Ради до державотворення, про що 13 квітня 1918 р. відверто повідомив своєму міністрові закордонних справ: “Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе”. Все це остаточно заглибило провалля на шляху компромісу між державною владою УНР та окупаційною владою в Україні. Порозуміння на основі розумних взаємних поступок ніхто не прагнув. 25 квітня 1918 р. Г.Айхгорн видав наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів, який фактично визначав фіктивне становище українського уряду. Провалля на шляху до полагодження конфлікту перетворювалося на нездоланну прірву.

Невирішеність внутрішнього фінансового стану в країні й широке обговорення в Центральній Раді умов перебування окупаційних військ в Україні створили нездоланний бар’єр між державною та окупаційною владами. Розуміючи, що на поточний момент Центральна Рада не має ані сил, ані широкого кола прибічників, які стали б на її захист, німецьке командування твердо вирішило повалити її правління в країні. За таких умов над Україною нависла реальна загроза перетворитися на генерал-губернаторство. Проте німці зробили ставку на зміну лише влади в Україні, а не її державно-політичного статусу. 29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів генерала П.Скоропадського було проголошено Гетьманом всієї України. Того ж дня німецький загін розпустив чергове засідання Центральної Ради, а в ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. боївки очолюваної П.Скоропадським таємної організації “Українська громада”, за активного нейтралітету німецьких військ, захопили основні державні установи столиці. Українська Народна Республіка припинила своє існування; на зміну їй постала Українська Держава у формі Гетьманату П.Скоропадського.

15 травня 1918 р. гетьманський уряд Ф.Лизогуба заключив з Німеччиною та Австро-Угорщиною угоду про здійснення вищезазначеної трансакції і зобов’язався надати вищевказаним країнам грошову позику у 400 млн. крб. (по 200 млн. крб. кожній з держав), а згодом продовжив її дію у новій редакції угодою від 10 вересня 1918 р. вже на суму в 1 млрд. 600 млн. крб. до 30 червня 1919 р.


 
matrix-info БУЛАВА