hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Німецько-австрійський аванс для УНР: грошова позика, яка так і залишилась проектом

Опубліковано: Гай-Нижник П. Німецько-австрійський аванс для УНР: грошова позика, яка так і залишилась проектом // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип.15: Міжвідомчий збірник наукових праць. – К.: Інститут історії України НАН України, 2006. – С.214–225.

Haj-Nyznyk, Pavlo. Deutsch-osterreichische Forderung fur Ukrainische Volksrepublik: Geldanleihe blieb nur als Projekt


Грошові взаємини Центральних держав взагалі, а зокрема Німеччини та Австро-Угорщини, з Центральною Радою на офіційному рівні зав’язалися на світанку 1918 р. з часу початку перемовин між представниками УНР та країн Почвірного блоку в Бересті-Литовському. Природньо, що міждержавного статусу вони набули після проголошення IV-м Універсалом Центральної Ради самостійності Української Народної Республіки, а вперше де-юре занотовані були в “Мировому договорі між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Українською Народною Республікою” (т.зв. Берестейській договір) від 27 січня (9 лютого 1918 р.). В договорі, зокрема, зазначалося: “обрахунок відбувати в золоті на таких основах: 1 тис. німецьких державних марок в золоті рівні 462 крб. в золоті Української Народньої Республіки, а також рівні 462 руб. в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла), або 1 тис. австрійських і угорських корон в золоті рівні 396 крб. 78 грошам, в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла)” . Втім, такий паритет (який існував щодо царської валюти) був далеким від тогочасних фінансово-економічних реалій як українських, так, власне, й німецько-австрійських.

За таких обставин кожна з договірних сторін розпочала дії щодо облаштування вигідного курсу своїх національних валют на українському грошовому ринку. Мета і завдання поданої розвідки не передбачає висвітлення фінансової політики уряду УНР, проте мусимо зауважити на те, що загальний стан і господарства України, і її грошового ринку були вкрай важкими: виробництво паралізованим, торговельні зв’язки перервані, залізниці зруйновані, фінансовий ринок перебував у хаосі, а податкова система взагалі перестала існувати тощо. Відтак уряд країни, економіка якої була поневічена революційним виром і воєнними подіями, опинився, серед інших проблем, й перед проблемою відсутності в своєму розпорядженні грошової маси. Водночас на ринку перебували мільярдні суми російських рублів, яких шалено знецінювала гіперінфляція і політика “дешевих грошей”, що сповідувалася більшовицьким Наркоматом фінансів. Започаткований в грудні 1917 р. випуск національної грошової одиниці – карбованця, який не мав ані належних захисту та якості, ані потрібної емісійної потужності та економічного опертя, не міг в найближчий час виправити катастрофічний фінансово-економічний стан країни. Становище ускладнювала й відсутність в українського уряду чітко визначеної програми дій та практичних заходів щодо подолання грошової та господарчої кризи, що супроводжувалися соціалістичною риторикою політиків Центральної Ради.

Український уряд без огляду на Берестейську угоду встановлював (до того ж доволі непослідовно) власні паритети валют. Так, наприклад, 11 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів ухвалила співвідношення між рублем і маркою як один до двох , а вже наступного дня в.о. міністра фінансів М.Ткаченко УНР розіслав всім поштовим конторам та конторам і відділам Державного банку, до державних ощадних кас і скарбниць циркулярну телеграму про прийом марок за курсом 462 карбованця за 1000 марок. І це при тому, що “Тимчасовим законом про випуск державних кредитових білетів Української Народної Республіки” від 19 грудня 1917 р. рубль визначався рівним до карбованця.

Тим часом, в перебігу просування німецьких та австро-угорських військ Україною, командування окупаційних військ, з свого боку, самовільно визначало курси валют своїх держав щодо рубля та карбованця, що ще більше ускладнювало фінансову ситуацію в УНР. 15 березня 1918 р., без будь-якої консультації з українським урядом, ген. Лінзінген розпорядженням німецького верховного командування телеграфічно встановив курс російського царського рубля в 1,50 марки (66 2/3 коп. за марку). Наступного дня, розглянувши вищевказану телеграму німецької Головної квартири, уряд УНР змушений був затвердити зазначений Лінзінгеном курс . Цікаво, що про курс карбованця в постанові Ради Міністрів навіть не згадувалося, а в подальшому уряд УНР намагався довести, що цей занижений паритет має застосовуватися лише до рублів і не може бути вживаний щодо карбованця. Зрозуміло, що ця дитяча “уловка”, яка не варта серйозного уряду, як визначив її тогочасний дослідник фінансів Л.Нєманов, була безжалісно знищена австро-німцями. Втім, досить скоро Центральна Рада змушена буде погодитися на ще нижчий валютний курс.

Становище українського уряду погіршувала й передстрайкова ситуація з робітниками залізниць, які вже чотири місяці не отримували заробітньої платні. Крім того, залізнична індустрія, як, власне, й колійна мережа країни, потребували термінового капіталовкладення й вимагали встановлення чіткого державного контролю й регулювання. На порядку денному постала справжня загроза не лише зриву виконань торговельно-постачальних зобов’язань Центральної Ради перед країнами Почвірного блоку, але й краху усієї, ще так чи інакше вцілілої, державної інфраструктури тощо.

Саме з цього приводу ще 12 березня 1918 р. між повноважним представником начальника військового залізничного відомства в Києві, майором Генштабу австро-угорських військ Іоном та Управлінням залізниць України відбулася безпосередня зустріч. Предметом переговорів виявилася багатомісячна заборгованість по виплаті зарплатні українським залізничникам. Управлінню залізниць України пропонувався аванс за кошт австро-угорських фінансових засобів на погашення заборгованості по зарплатні для залізничників. Ця пропозиція була “з вдячністю” відхилена головою Ради Міністрів В.Голубовичем. Проблему ж зарплатні залізничникам так однак і не було вирішено.

19 березня 1918 р. на засіданні української комісії з товарообміну її члени доконано виявили, що німці скуповлюють рублі за дешево зі спекулятивною метою, але на пропозицію М.Порша про це не було заявлено німецькій стороні. Тоді ж А.Марголін запропонував позичити в німців грошові знаки, допоки не будуть надруковані українські, однак це питання так і не набуло розгляду.

Цілком зрозуміло, що надалі ситуація не могла перебувати в подібному стані. 20 березня 1918 р. Рада Міністрів уповноважила кредитову канцелярію Міністерства фінансів (в порозумінні з представниками Німеччини, Австро-Угорщини та інших Центральних держав) організувати для остаточного вирішення всіх фінансових закордонних рахунків спеціальну комісію . До складу комісії увійшли: від України – міністр фінансів Мазуренко (голова), міністр торгу і промисловості Фещенко-Чопівський, Барановський, Тимошенко, Добрий, Кауфман, Вольський, Диновський та директор Державного банку Ігнатович; від Німеччини – Відфельд, Мельхіор, Моснер, Гапмунд і майор Бюрман; від Австро-Угорщини – Гертнер, Себеста, Полляк та майор Іон. Секретарював Шафаревич.

23 березня 1918 р. на засіданні спеціальної комісії з товарообміну українські представники заявили, що уряд УНР готовий надати Центральним державам 2 млн. пуд. цукру під отримання авансу на суму в 30 млн. рублів, однак документів, які підтвердили б здійснення цієї операції віднайти не вдалося. Очевидно члени комісії не змогли знайти спільну мову, позаяк 25 березня 1918 р. уряд УНР знов обмірковував справу щодо отримання зовнішньої позики. Того ж дня було принципово визнано за необхідне взяти зовнішню позичку і доручено голові Ради Міністрів В.Голубовичу та відповідним міністерствам розпочати з цього приводу переговори . Що спонукало уряд Центральної Ради схилитися до думки про нагальність позичити гроші в іншої країни, якою за тогочасних умов могла бути лише Німеччина чи Австро-Угорщина? Це, перш за все, фінансова прірва, в яку скочувалося господарство країни, та відсутність в розпорядженні Ради Міністрів коштів, необхідних для державного керівництва, яке вислизало з рук провідників УНР.

Криза була настільки очевидною, що австро-угорський посол в Києві граф Й.Форгач, повідомляючи 26 березня 1918 р. до Відня своєму міністрові іноземних справ графу О.Черніну про політичних та економічний стан в Україні*, називає співвідношення у 2,5 крони щодо рубля/карбованця “справжньою дурницею” і передбачає його швидке падіння до однієї крони. В цьому цісарський посол окремо відмічав, що “українські державні каси повністю пусті, службовці вже більше місяця не отримували жалування, а Міністерство [фінансів УНР] добуває собі гроші, реквізуючи попри всього іншого цукор на цукрових заводах, а замість грошей видає документи, що підтверджують його отримання” . Відчуваючи грошову безпорадність Центральної Ради, австро-німецькі члени спільної фінансової комісії на засіданні 26 березня 1918 р. ультимативно зжорсточують свої вимоги щодо встановлення валютного паритету.

Тим часом, 27 березня 1918 р., головнокомандувач австро-угорською армією повідомляв з Бадена телеграмами цісарського міністра іноземних справ О.Черніна, що на його адресу щоденно надходять повідомлення про те, що українські залізничники погрожують розпочати страйк через відсутність зарплатні. Головнокомандувач переконливо обґрунтовував своє занепокоєння: “В нинішній ситуації страйк на залізниці міг би мати не передбачувані наслідки для діючих на півдні України імператорських і королівських військ. Армійське командування не має у своєму складі необхідних воєнних залізничних формувань, щоби задіяти їх на українських залізницях в районі дислокації австро-угорських військ. Тим самим ми повністю залежимо від підтримки українських залізничників та взаємодії з ними. В мене більш немає засобів для вирішення даного питання, тому я звертаюся до Вас, Ваша Високосте, з проханням виявити вплив на уряд України з метою врегулювання ним питання про погашення заборгованості по зарплатні. В випадку відсутності в уряду України необхідних грошових коштів вважаю за необхідне надати їх Раді в борг з урахуванням їхнього своєчасного погашення. До цього всі австро-угорські ешелони повинні прямувати по українським залізницям безкоштовно”.

Того ж дня уряд УНР розглядав пропозицію німецької військової влади в Києві щодо виплати ними (німцями) грошової платні службовцям українських залізниць. Голова Ради Міністрів В.Голубович на засіданні уряду одразу ж поставив на розгляд питання про зовнішню позичку для задоволення поточних потреб держави. Вести переговори з цього приводу було доручено представникові Державної комісії з товарообміну І.Фещенко-Чопівському і міністрові фінансів УНР.

За день, 28 березня 1918 р., відбулося чергове спільне з представниками Центральних держав засідання Комісії з товарообміну. Головуючий на засіданні М.Порш у вступній промові одразу ж зазначив, що весь фінансовий апарат України було зруйновано більшовиками, які, до того ж, вивезли за її межі мільйони скарбових грошей. Крім того, промовець вказав присутнім, що провіантські запаси розграбовано чи також вивезено до Росії, рухомий склад залізниць вигнано за межі країни, мости підірвано, необхідно купувати хліб, а коштів на його придбання немає. Як бачимо, представник УНР вказував саме на ті проблеми, у вирішенні яких безпосередньо були зацікавлені і німці, і австро-угорці. Після цього М.Порш заявив, що з огляду на змальовану ситуацію, український уряд пропонує Німеччині надати йому у позику або авансом грошові знаки; крім того, бажано також передати Україні вагони і потяги, що були захоплені раніше Німеччиною та Австро-Угорщиною на теренах колишньої Росії . Представники Центральних держав погодилися на таку пропозицію, а їхні фахівці взялися розробляти умови надання Києву суми, необхідної для вирішення поточних проблем із виплатою платні залізничникам України.

Після засідання німці й австрійці одразу ж почали консультації із Берліном та Віднем. Так, наприклад, міністр іноземних справ О.Чернін 30 березня 1918 р. телеграфував цісарському послу в Києві графу Й.Форгачу з цього приводу наступне: “Питання про виплату зарплатні українським залізничникам через можливий їхній страйк в районі дислокації наших військ постійно викликав в мене прискіпливу увагу та стурбованість. Вчора мені вдалося домогтися принципової згоди прем’єр-міністра на проведення безпосередніх переговорів майора Іона з міністром залізничного транспорту та отримання нашої фінансової допомоги. Поки що кожному робітникові має бути виплачено аванс, для чого необхідно виділити 21 млн. рублів, причому дві третини суми Німеччиною, а одна третина нами. Майор Іон доповів про це армійському командуванню. Заперечення уряду [України] проти прямої виплати боргу окупаційними властями частково пов’язане з питаннями соціал-демократичних організацій залізничників. Становище на залізничному транспорті, котрий майже не працює, включаючи й обслуговування військових ешелонів, і не має фінансових надходжень, є лише одним з елементів хаосу, що склався, та повного краху фінансової системи в Україні”.

Далі досвідчений австро-угорський міністр іноземних справ змалював своєму послові віденське бачення української фінансово-політичної ситуації, а саме: “Для приведення в дію [української] державної машини хоча б наполовину доведеться центральним органам влади витратити, попри великих сум для виплати селянам за здане зерно, ще кілька сотень мільйонів рублів. І якби величина цих вкладень в теперішній час не була настільки значною, якщо б найбільші аванси та ссуди можна було б отримати зворотньо з цієї багатої корисними копалинами країни при впорядкуванні суспільних відносин, то сьогодні перед нами стояла б майже нездоланна фінансово-технічна проблема, а саме нестача цінних паперів та грошових рублів, які повністю зчезли, приховані селянами. Не підкріплений, власне майже знецінений паперовий рубль, став недостатнім і тому дефіцитним товаром. Грошові знаки, що за замовленням уряду [УНР] друкуються в Лейпцигу, будуть готові тільки до кінця літа. Наші крони, власне, теж приймаються як засіб платежу, однак кілька мільйонів, що потрапили до країни в результаті прикордонної торгівлі та купівельних операцій армійського керівництва, сильно знизили її курс, котрий в Києві опустився навіть нижче мирного паритетного курсу щодо рубля. В інтересах нашої валюти можна тільки відмовитися від імпорту наших банкнот у великих кількостях. Для раціонального вирішення проблеми шляхом вилучення мільярдів паперових грошей, що знаходяться в селян, необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів. Я мав це викласти, оскільки таке важливе для наших військ питання про регулярну виплату зарплатні в мільйони рублів є частиною фінансової кризи в Україні” .

Яку ж суму запрошували в Центральних держав українські урядовці? Судячи з доповідної телеграми посла Австро-Угорщини в УНР графа Й.Форгача до міністра іноземних справ графа О.Черніна, попередньо Україна прагла отримати 50 мільйонів. “Міністри фінансів і торгівлі від імені уряду України розшукали посла Німеччини та мене, – писав він до Відня, – і клопоталися в отриманні авансом 50 млн. рублів для виплати зарплатні залізничникам. Оскільки Армійське командування та Верховне командування німецьких військ були готові взяти на себе виплату зарплатень залізничникам, ми дали принципову згоду з обмовкою нашого уряду про прийняття наших умов, що заключалися в контролі видачі грошових коштів тільки залізничникам і врегулюванні валютних питань. Через недостатню кількість рублів для забезпечення даної та інших потреб уряду необхідно до надання йому авансу усунути коливання курсу крони та марки з метою захисту наших валют, надавши нам право самим вирішувати, в якій валюті будуть здійснюватися авансування та виплати. Фахівцям доручено негайно розробити відповідні докладні документи” .

У відповідності до прохання української сторони представники Центральних держав виробили проект договору про видачу урядові УНР авансу, однак в сумі 25 мільйонів рублів (подається в перекладі з російської):

ПРОЕКТ

Між Урядами Німеччини та Австро-Угорщини, в подальшому іменуємими “Центральні Держави” – з одного боку та Урядом Української Народньої Республіки, що в подальшому іменується “Україна” – з іншого боку, уклали наступний договір.

С т а т т я І-а.

§ 1. Центральні Держави надають Україні аванс в 25.000.000 рублів.
§ 2. Сума ця призначена винятково для сплати авансів в рахунок належних за квітень жалування та заробітної платні службовцям і робітникам залізниць на Україні.
§ 3. У виправдання використання авансів згідно договору Українське Міністерство Шляхів Сполучення має представити місцям[,] вказуваним Центральними Державами[,] погашені й заключні розрахункові листки протягом 10 днів по витоку сплати, але не пізніш 25 квітня 1918 року нового стилю.
§ 4. Надалі Україна прийме всі належні заходи для приведення залізниць до такого стану, щоб вони самі могли себе утримувати. По сьому з 15 квітня 1918 року жодна приватна особа не повинна їздити без сплаченого квитка. Російські солдати повинні платити. На вокзалах має бути запроваджено точний контроль відбулих і прибулих, в випадку необхідності, за сприянням Германських і Австро-Угорських солдатів. Німеччина та Австро-Угорщина негайно замовлять військові квитки для того, щоб їхні військові чини, заради гарного прикладу якомога швидше були оснащені правильними видами.
§ 5. Міністерство Шляхів сполучення потурбується про те, щоб для дії залізниць і особливо залізничних полагодженних міністерських[,] була здійснена належна винагорода робітників за їхню виробничість шляхом установлення позробної платні. З 1-го квітня 1918 року скасовуються військові надбавки.
§ 6. До остаточного вирішення тарифного питання Центральні Держави згодні платити за усі невійськові вантажі, що відправляються за накладними, відповідні ставки мирного часу. Одночасно Україна приймає на себе зобов’язання, щоб такого роду невійськові вантажі Центральних Держав завжди відправлялися і виконувалися без зволікання. Прикордонним комісарам будуть надані відповідні вказівки.
§ 7. Подробиці проведення цих заходів будуть встановлені між уповноваженими офіцерами генерального штабу Германського та Австро-Угорського польового начальника залізниць – з одного боку та Українського Міністерства Шляхів сполучення – з іншого боку.

С т а т т я 2-а.

§ 1. Центральні Держави видають аванс рублями чи Германськими марками або Австрійськими кронами, при цьому Германська марка – 75 к., а австрійська крона – 50 коп.
Надалі Центральні Держави вправі сплатити в рахунок авансу рубльом “ост” до одного мільйону, при цьому рубль “ост” дорівнює 1,50 російського рубля.
Сплата залізничним службовцям повинна бути здійснена згідно цих розрахункових курсів.
§ 2. Сплачуваний Центральними Державами аванс буде зарахований в рахунок очікуваних невдовзі постачань харчових продуктів і фуражу з боку України Центральним Державам.
Оскільки ж аванс не буде погашено шляхом розрахунку, Україна зобов’язується повернути аванс не пізніше 1-го липня 1918 року. Аванс належить обкладанню 7 % річних до розрахунку чи до повернення.
Україна повертає зворотно за бажанням Центральних Держав кронами або марками в тому співвідношенні до сальдо[,] в якому Центральні Держави надали ці валюти в розпорядження України.
§ 3. Аванс забезпечується доходами, обладнанням і рухомим складом Українських залізниць.
§ 4. Силу рубля за смислом цього договору мають тільки рублі, випущені за царського уряду оскільки вони на території України мають необмежену, законну і дійсну платіжну силу. Якщо бажаною буде сплата іншими рублями, або купонами внутрішніх російських позик, або карбованцями, то для цього потрібно увійти в окрему угоду.
§ 5. Центральні Держави залишають за собою право доручити банкам фінансове проведення цього договору.

З оригіналом згідно:

Секретар комісії Р.Шафаревич”.

Отже, проект виділення авансу містив у собі конкретні вимоги, які яскраво висвітлюють ставлення Берліна та Відня до української влади. Це, перш за все, вираження в офіційному документі недовіри урядові УНР вимогою надання окупаційному командуванню звітних документів про цільове використання коштів та диктатом щодо правил експлуатації залізниць. По-друге, Центральні держави не приховуючись вказували урядові суверенної держави на встановлення бажаного їм внутрішнього розпорядку руху потягів і способу оплати праці залізничників. Крім того, за відносно невелику позику, окупанти прагли отримати для себе небачені привілеї аж до провезення поза чергою воєнних вантажів за тарифами мирного часу. І врешті, за рамки договору (а отже й грошового обігу на шляхах сполучення) виводилася платіжна спроможність українських грошових одиниць (карбованця і гривні), коли висувалася вимога погашення авансу царськими рублями.

Природньо, що таке неприховане втручання у внутрішні справи держави й намагання принизити керівництво УНР викликали протест з боку українського уряду.

31 березня 1918 р. на своєму засіданні Рада Народних Міністрів, заслухавши з цього питання доповідь міністра торгу і промисловості І.Фещенка-Чопівського та повідомлення міністра фінансів В.Мазуренка, ухвалила: “а) позичку грошей у німців одхилити; в) доручити Міністру Фінансів попередити німців, на яких умовах ми можемо прийняти позику грошей, яко аванс під товари, і ультимативно заявити, що ми не допустимо їх втручання в виплату жалування служачим залізниці і пошти; с) доручити Міністру Шляхів зробити приказом по Міністерству виговор Плевако за його самовільні переговори з німцями про грошову позику з погрозою, що при повторенні таких вчинків він буде увільнений від служби” .

Наступного дня (вранці 1 квітня 1918 р.) на засіданні спеціальної комісії, що відбулося в приміщенні Українського Державного банку, міністр фінансів УНР В.Мазуренко від імені свого уряду заявив, що Рада Народних Міністрів в цілому ухвалила проект угоди, але пропонує внести до неї кілька змін:

“а) Замість передбаченого розрахункового курсу в 1-1/3 марки вона бажає такого в 1,5 марки. Відповідно до сього встановиться й курс австрійської крони;
b) відсоток з 7 % річних вважається надто високим;
с) Видачу мільйона рублів “Ост” в рахунок авансу потрібно усунути;
d) На контроль Германського та Австро-Угорського військового управління при сплаті жалування та заробітків не повинно бути дано згоди”.

Німецько-австрійські представники висловили готовність піти на певні поступки в питаннях зниження відсоткової ставки по займах і відмовитися від видачі мільйона ост-рублів. Разом з тим представники окупаційної влади прагли зберегти за собою контроль над використанням коштів, заявляючи, що “запропонований шлях вповні охороняє права Українського Уряду” і, водночас, виявили згоду “розглянути й іншу пропозицію, що переслідує ту ж мету”.

Особливо загострилися переговори в частині обговорення умов валютного паритету. В питанні про зміну валютного курсу по позиці з 1 1/3 марки за рубль на 1,5 марки представники Центральних держав залишися непохитними і навіть ультимативно заявили, що “якщо Україна на це не може погодитися, то належить перервати переговори, як [такі], що не відбулися”.

Після цього міністр фінансів заявив, що український уряд відмовляється від авансу і має власні можливості заплатити залізничним службовцям та робітникам утримання запропонованими до випуску скарбовими знаками УНР. Представники Центральних держав, з свого боку, зазначили, що подальше питання може розглядатися між службовцями та чиновниками залізничного відомства та окупаційними властями, які перебрали на себе відповідальність за залізниці. За цим обидва представника верховного військового управління звернули увагу на те, що це справа в першу чергу військова і що обидва верховні військові управління залишають за собою безумовне право безпосередньої виплати робітникам, хоча б і через комітети службовців та за вказаним ними курсом, позаяк воєнні інтереси в жодному випадкові не повинні страждати. Український міністр фінансів на такий демарш відповів, що він не вповноважений говорити від імені військового міністра й наголосив на тому, що Рада Міністрів УНР висловилася категорично проти безпосередньої сплати зарплатні залізничним службовцям Центральними державами і буде наполягати на недопущені таких платежів та просити, щоби це було повідомлено верховному військовому командуванню .

Такий різкий протест українського представника ані скільки не вразив делегатів від Центральних держав. Не дотримуючись навіть переговорного етикету німецький майор Бюрман виразно змалював позиції та наміри в цьому питанні німецької та австро-угорської сторін, категорично вказавши українцям, що воєнні операції і військо в жодному випадкові не повинні страждати від подальшого погіршення стану залізниць і що вони, у випадку необхідності, здійснять сплату. На це міністрові фінансів УНР нічого не залишалося, як повідомити, що він доведе заяву представників командування Німеччини та Австро-Угорщини до відома Ради Міністрів і військового міністра України.

Того ж дня В.Мазуренко доповів уряду про провал переговорів , а ввечері міністр торгу і промисловості І.Фещенко-Чопівський на засіданні Комісії з товарообміну заявив, що Рада Народних Міністрів постановила припинити переговори про позику 25 млн. руб. в Німеччини та Австро-Угорщини .

Втім, відмовитися від переговорів було легше, ніж віднайти кошти для виплати залізничниками, що загрожували заворушеннями. Грошей же в розпорядженні уряду Центральної Ради не було. Знаходячись у безвихідному становищі, 3 квітня 1918 р. уряд знов повертається до питання зовнішньої позики. Засідання було досить бурхливим. Міністр шляхів Є.Сакович вказав, що становище на залізницях надзвичайно важке і слід негайно виплатити грошове утримання службовцям. Міністр внутрішніх справ М.Ткаченко висловився проти позики на умовах, запропонованих німцями, бо це був би політичний удар Україні. Державний секретар П.Христюк запропонував на це заключити займ, відкинувши проте умови, які є втручанням у внутрішні справи України (такі як забезпечення позики залізницями, неодмінна виплата зарплатні тільки залізничним службовцям, контроль тощо). В свою чергу міністр продовольства Д.Коліух висловив думку, що погодитися на виплату грошей з цієї позики по курсу 1 марка 33 крейцери за 1 рубль не можна, бо тоді справді можна викликати страйки, а тому умови позички повинно бути відхилено. Міністр фінансів В.Мазуренко з цього приводу повідомив, що німці можуть відмовитися від деяких умов, але будуть настоювати на заявленому ними курсу марки . В результаті урядовці вирішили продовжувати переговори про позичку, але при цьому дотримуватися таких вимог: 1) відкинути ті умови зовнішнього займу, які є втручанням в українські внутрішні справи; 2) підвищити курс марки до 1/33 за 1 руб.; 3) аванс повинен бути даний лише урядові в розмірі 100 млн. руб., в крайньому разі – в 25 млн. руб.; 4) усунути умови контролю над використанням цього авансу.

Переговори було поновлено. Українські представники заявили, що уряд УНР погоджується встановити курс рубля в 1 марки і 33 крейцери. Щодо ж до суми авансу, то німці погоджувалися надати 50 і більше мільйонів рублів, але стосовно інших вимог висунули пропозицію не згадувати про них в договорі про позичку, але натомість занотувати їх окремо . Суть цієї пропозиції полягала в тому, що австро-німецькі представники склали, на відміну від проекту на 25 млн. руб., два проекти договорів про надання УНР авансу: фінансовий і технічний.

Фінансовий проект фактично відновлював проект договору на 25 млн. руб. з певними незначними змінами. Відсоток по позиці до розрахунку чи повернення було встановлено в 6 % річних, проте курс залишався той самий (75 коп. за марку і 50 коп. за крону). Німеччина та Австро-Угорщина відмовилися від безпосереднього контролю над виплатою зарплатні службовцям та робітникам, але в технічному договорі вказали вимогу припинення безкоштовного пересування залізницями, встановлення зробної платні в залізничних майстернях та скасування військових надбавок . Таким чином Центральні держави прагли укласти угоду про аванс, не оприлюднюючи відокремлений від фінансового технічний договір, і тим самим зберегти репутацію Центральної Ради та її уряду. Разом з тим вимога підписання одночасно обох договорів залишалася непорушною.

Українська ж делегація, навпаки, погоджувалася на підписання авансового договору, але протестувала проти договору технічного, як такого, що легалізує втручання у внутрішні справи України.

5 квітня 1918 р. Рада Народних Міністрів заслухала звіт В.Мазуренка про перебіг переговорів. На цьому ж засіданні новим міністром фінансів було призначено П.Климовича, а позаяк він був відсутній в Києві, то урядовці знайшли привід відкласти на далі переговори до його приїзду в столицю. Така позиція зумовлювалась ще й тим, що В.Мазуренко повідомив членам уряду, що до 25 квітня 1918 р. Експедиція заготовок державних паперів зможе випустити до 100 млн. крб. купюрами в 50 і менше карбованців .

Наступного дня, 6 квітня 1918 р., Рада Народних Міністрів вирішила відхилити договір про отримання авансу зі спеціальним призначенням від Німеччини та Австро-Угорщини. Більше переговори між представниками УНР та Центральних держав з цього приводу не поновлювалися.

Проблема ж виплати зарплатні залізничникам так і не була вирішена урядом Центральної Ради. Так, наприклад, 20 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради депутат від фракції соціал-демократів Скнар доводив до відома міністра шляхів, що серед робітників лівобережних залізниць спалахують хвилювання через те, що вони вже 4 місяці не одержували платні. Він застерігав можновладців, що з тієї ж причини можуть взагалі зупинитись залізниці й вказав на факти, що доходить вже до того, що німецькі солдати радять робітникам звернутись до свого коменданта який відразу ж виплатить їм гроші . 22 квітня 1918 р. міністр фінансів П.Климович запропонував на розгляд Ради Народних Міністрів пропозицію Фінансово-економічної наради організувати (замість запропонованої групою німецьких банкірів) внутрішню залізничну позику для залізничного будівництва. Урядовці схвально відреагували на рекомендацію наради і доручили Міністерству фінансів розробити на Фінансово-економічній нараді умови внутрішньої позики в 750 млн. крб. на будування і ремонт залізниць, після чого внести відповідний законопроект на розгляд уряду та Центральної Ради . Втім, цим намірам не судилося збутися, позаяк 29 квітня 1918 р. Українська Народна Республіка, внаслідок вчиненого за погодженням та за сприяння німецької окупаційної влади державного перевороту на чолі з ген. П.Скоропадським, припинила своє існування.


Примітка:
Цю доповідь склав австрійський секційний радник Енеді для голови спільної Комісії з продовольства, дійсного таємного радника, генерал-майора австро-угорської служби О.Ландвера фон Прагенау. Його копію посол Австро-Угорщини в Україні граф Й.Форгач й переправив до Відня міністрові іноземних справ графу О.Черніну.


витяг з рецензії

"П.Гай-Нижник у розвідці «Німецько-австрійський аванс для УНР: грошова позика, яка так і залишилась проектом» (с. 214-225), побудованій винятково на архівних матеріалах, торкається, без усякого сумніву, невідомого широкому загалу вкрай важливого епізоду з історії діяльності уряду щойно утвореної УНР у фінансово-економічній галузі.Йдеться про можливе отримання в обстановці тодішнього занепаду та руїни народного господарства України від Центральних держав (Німеччини й Австро-Угорщини) досить невеликого за розміром у 25 млн. крб. грошового авансу чи позики для ліквідації багатомісячної заборгованості з метою виплати заробітної платні деяким категоріям службовців, насамперед залізничникам. Проте умови надання авансу чи позики, були розцінені офіційним Києвом як «неприховане втручання в українські внутрішні справи» (с. 221-223)".

Черніков І. Шляхом набуття зрілості та подальшого творчого зростання. Історіографічний огляд: Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць.Відповідальний редактор С.В.Віднянський.- Київ: Інститут історії України НАН України. Випуски 14-17, 2005-2008 // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - Вип.18: Міжвідомчий збірник наукових праць/ Відп.ред.С. В. Віднянський. -К.: Ін-тісторії України НАН України, 2009. - С.308-309.


 
matrix-info БУЛАВА