hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

“Requisitio” Центральної Ради – політика революційної доцільності чи державотворчої безпорадності?

Опубліковано: Гай-Нижник П. “Requisitio” Центральної Ради – політика революційної доцільності чи державотворчої безпорадності? // Пам’ять століть. – 2006. – №6. – С.78–86.


Період революційних подій та громадянської війни в будь-якій країні світу завжди викликав і викликатиме в істориків надзвичайну цікавість як з суто професійного (наукового) боку, так і з огляду, так би мовити, на суто приватну (природну) психологію людини. Питання це, як правило, містить багато різнопланових аспектів і прихованих спонук та рушіїв, що, в свою чергу, й приваблює дослідників на пошуки джерел та шляхів до його розуміння і розв’язання. Втім, головною принадою подібних історичних подій для науковців є їхня визначальність чи, без перебільшення, доленосність для певного державного утворення, країни, народу, а нерідко для низки народів, держав та навіть й світового поступу. Не є винятком в цьому й революція українська, що була зумовлена низкою причин, головними з яких стали національно-визвольні прагнення українського народу, криза російського імперського організму, а поштовхом до розвою – Лютнева (1917 р.) революція в Росії. Хоча українська революція й мала дві яскраво виражені ознаки – національну та соціальну, притаманні їй були й інші менш історико-визначальні, проте не менш значимі, риси.

Історики, особливо з часу набуття сучасною Україною незалежності 1991 р. і демократичними перетвореннями в ній, дослідили доволі широкий спектр тих чи інших напрямків державного будівництва в країні та перебігу визвольних змагань нашого народу протягом 1917 – 1921 рр. Особливої уваги дослідниками (цілком справедливо) було приділено діяльності Центральної Ради (1917 – 1918 рр.). Проте багато чого в історії тих буремних подій та звершень, чи навіть тенденцій в політиці та економіці, залишилося в тіні. Однією з цих тенденцій була політика реквізицій з боку Центральної Ради. Разом з тим історики не замовчували подібні кроки з боку більшовиків, дєнікінців, махновців, різнобарвних отаманів і навіть (фрагментарно) республіканської армії УНР під юрисдикцією Директорії та проводом С.Петлюри. Причин можна виявити кілька: неповне опрацювання джерельного матеріалу, величезний шар якого порівняно нещодавно став доступним науковцям; політичною недоцільністю в часи національного піднесення 90-х років ХХ ст.; заувага щонайменше на другорядне значення таких кроків влади у державотворенні чи на особисті симпатії щодо політики Центральної Ради тощо.

Звісно, питання реквізицій не є зручним з огляду на ту ролю, що відіграла Центральна Рада в українській революції та втіленням в життя сторічних прагнень до вольностей та державності українського народу, принаймні його поступової та національно-свідомої частини. Проте, якщо Центральна Рада застосовувала реквізиції в своїй діяльності (а вона їх застосовувала), то історик зобов’язаний дослідити і висвітлити зазначену проблему. Сподіваємося, що ця публікація дасть початок таким дослідженням на більш глибшій та ширшій документальній базі, а ми, на разі, спробуємо закласти йому початок.

Слово “реквізиція” походить від латинського ”requisitio” і в буквальному перекладі означає “вимога”, а в нашому випадкові (в сучасному розумінні) – примусове покаральне вилучення майна у власність або в тимчасове користування держави. Втім, за таких умов виникає питання визначення законності (чи, хоча-б виправданості) таких заходів щодо власного населення державою, а отже – як кваліфікувати накладання реквізицій (конфіскатів) Центральною Радою: як революційний примусовий податок чи незаконне стягнення коштів або майна з населення? Мотивація так званою “революційною доцільністю” має тут як явище (а не в окремо взятому випадкові) досить слабке юридичне та моральне підґрунтя.

У випадку Центральної Ради, що опанувала крайову владу у відносно мирний спосіб і без відчутних воєнних потрясінь, головним поштовхом до думки про можливість застосування конфіскатів чи накладання контрибуцій стала відсутність коштів у власному розпорядженні. Спроба зібрати добровільні пожертви до Національного фонду виявилася не досить вдалою. Коштів було отримано чимало, проте в умовах нестабільності та гіперінфляції їх виявилося замало не лише для тривалого утримання Центральної Ради, але й для поширення адміністративних установ нової влади на місцях . Центральний державний же уряд (Тимчасовий уряд в Петрограді) підозріло ставився до української Ради в Києві й не прагнув виділяти гроші на утримання цієї “сепаратистської” організації та її уряду – Генерального Секретаріату. Виходячи з потреб грошової скрути та зі своєї виразно соціалістичної спрямованості, Центральна Рада, не маючи потуг та засобів організувати власне фінансування, починає вдаватися до вибіркового примусового стягнення коштів. З цією метою в Києві та по всій Україні почали запроваджуватися реквізиційні комісії.

Так 9 вересня 1917 р. на засіданні Малої Ради більшістю голосів було проголосовано за пропозицію есерів щодо “Оподаткування великого капіталу і майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави” . Наступного разу цю тему було піднято вже на засіданні Генерального Секретаріату після невдалих переговорів з Тимчасовим урядом щодо асигнування коштів на потреби Центральної Ради та до бюджету її виконавчого органу. 23 вересня 1917 р. генеральні секретарі висловилися вкотре підтвердили свої автономістські позиції щодо статусу України в федеративній Росії та визначили дев’ять завдань, що вимагали невідкладного втілення в життя. З огляду на питання, що розглядається нами, відзначимо лише окремі з них:

• націоналізація всіх найважливіших галузей промисловості: кам’яновугільної, металевої, нафтової тощо;
• “безмилосердне” оподаткування великих капіталів і маєтків;
• конфіскація воєнних доходів для порятунку краю від господарської руїни;
• націоналізація землі й усунення її з товарного обміну;
• конфіскація поміщицьких земель і передача їх у завідування земельним комітетам до розв’язки земельної справи Установчими зборами.

А за два тижні політику реквізицій було вирішено оформити законодавчо. 11 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат (за присутності В.Винниченка, М.Ткаченка, І.Стешенка, В.Мазуренка, М.Зільберфарба, М.Ковалевського, І.Мірного, О.Золотарьова) ухвалив поширити на себе закон про реквізиції і доручив виробити відповідний законопроект юридичній комісії при Генеральному писарстві. Крім того, при його господарчому відділі було вирішено призначити комісара в справі реквізицій (при існуючих реквізиційних комісіях як у Києві, так і по всій Україні).

Однією з найпомітніших дій вказаної комісії в столиці була реквізиція приватної друкарні та помешкання лазарету на потреби державної установи, що мала завідувати виготовленням національних грошових знаків. Рішення про надання секретареві фінансових справ права конфіскації паперу для друку грошей та реквізиції для Експедиції заготовок державних паперів друкарні В.Кульженка та помешкання лазарету навпроти неї, що розташовувалися по тогочасній вул. Пушкінській в Києві, було ухвалено Генеральним Секретаріатом 1 грудня 1917 р. Через три дні, 4 грудня 1917 р., уряд надав виконуючому обов’язку секретаря фінансів есдеку В.Мазуренку “права реквізиції всіх потрібних матеріялів для друку грошей”.

Тим часом, 15 грудня 1917 р., урядовці змушені були обговорювати проблему зростання впливу більшовицьких ідей в широких громадських колах. Як зазначав генеральний секретар шляхів В.Єщенко, наступ більшовиків здатні затримати лише залізничники, але для забезпечення їхньої вірності Центральній Раді необхідні були кошти. “Без грошей ніяка боротьба неможлива”, – заявив генсек . Генеральний секретар військових справ С.Петлюра підтвердив грізне становище і також заявив, що основна його причина – брак грошей. При цьому він запропонував свій шлях вийти зі становища, що склалося: ”Коли нема вільних грошей, треба конфіскувати налічні капітали, де б вони не були” . В свою чергу генеральний секретар праці М.Порш запропонував ”негайно випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали сберегательних кас”, додавши, що “коли робітники і військо не одержать грошей, буде крах Республіки” .

За кілька днів, 20 грудня 1917 р., з’явилася “Постанова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки про податкову політику”, яку з правової точки зору досить важко назвати юридично обґрунтованою. Цілком імовірно, що її появі сприяла ситуація, обговоренню якої було присвячено згадуване нами урядове засідання 15 грудня 1917 р. Самі урядники вже у першому реченні постанови пояснили причини її появи платними труднощами “через відсутність в оборотах грошових знаків”.

Суть цього документу заключалася в наступних вимогах:
• всі торговельні заклади м.Києва (окрім муніципальних), а саме: приватні, кооперативні та громадські, ресторани, готелі, театри, кінематографи, клуби тощо повинні були внести до Київської контори Українського Державного банку або до державних ощадних кас безпосередньо чи за допомогою будь-якої з приватних кредитових інституцій у Києві не менш як 75 % денної виручки за 21, 22 і 23 грудня 1917 р.;
• ці внески мали зараховуватися конторою Державного банку на звичайні поточні рахунки вносителів, а ощадними касами – на звичайні вклади. Зазначеними рахунками та вкладами їхні власники повинні були б розпоряджатися на загальних підставах;
• всі промислові інституції та комерційні підприємства, включно з трамвайним підприємством, що розташовувалися в Києві (в тому числі й нестоличні відділи та агентства), повинні були 21 грудня 1917 р. (в крайньому випадкові не пізніше за 22 грудня 1917 р.) внести до контори Державного банку або до ощадних кас безпосередньо чи за допомогою інших кредитових інституцій на вищезазначених умовах усю свою готівку. Виняток складали гроші, що були необхідні для розрахунку зі службовцями та робітниками й на інші невідкладні потреби до 1 січня 1918 р.;
• всі київські товариства взаємного кредиту, кооперативно-кредитові інституції, земські каси дрібного кредиту, ломбарди, позичкові каси та інші публічні кредитові установи повинні були внести до вищезгаданих інституцій не пізніш як 22 грудня 1917 р. 50 % своєї грошової готівки, яка значилася на 21 грудня 1917 р. При цьому зауважувалося, що від виконання цього пункту увільняються працюючі в Києві приватні акціонерні банки або банки, що вже зробили відповідні внески. Іншою приміткою вказувалося, що у випадкові, коли 50 % касової готівки не перевищували б 50 тис. крб., то треба було внести не менше останньої суми;
• всі перелічені заклади, інституції та підприємства, а також їхні відділи та агентства, в тому числі акціонерні банки та їх відділи, що існували не в Києві, а в інших населених пунктах УНР, повинні були зробити відповідні внески (виручка за 21, 22 і 23 грудня 1917 р. і готівка на 21 грудня 1917 р.) до місцевих установ Державного банку або до ощадних кас – безпосередньо чи за допомогою місцевих приватних інституцій – не пізніше як до 5 січня 1918 р. При цьому додавалося, що “в цілях економії часу особи, що не мають ще рахунків у банках та в ощадній касі” мали вносити гроші під тимчасові квитанції цих інституцій.

В постанові зазначалося також, що винні у порушені цього урядового розпорядження підлягали судовій відповідальності відповідно до ст. 29 Карного уставу. Доглядати за виконанням постанови та притягати до відповідальності її порушників покладалося на податкову інспекцію, чинів акцизного догляду та мирових суддів під загальним керівництвом управляючих казенними палатами . Другою частиною постанови говорилося, що всі особи та інституції, які до вказаного часу не сплатять подоходного та інших державних податків, а також земських і міських зборів, термін сплати яких вже скінчився (так звані недоплати чи недоїмки) повинні здійснити їх “в сумах, що не заперечуються платниками, не пізніш як 15 січня 1918 р., коли до цього строку платникам доручено окладні листи або відповідні документи”.

Якщо поглянути на зміст постанови, то складається враження, що урядовці Центральної Ради в критичній ситуації спробували негайно отримати кошти шляхом здійснення примусових триденних грошових реквізицій у столиці та на її околицях, намагаючись компенсувати місяці бездіяльності у сфері державних фінансів. Крім того, поза столичним регіоном, на решті території УНР, стягнути в таких примусовий спосіб готівку влада Центральної Ради просто була неспроможною фізично, позаяк вже не володіла становищем у провінції. Як наслідок застосованих примусових заходів грошові запаси Державного банку поповнилися, проте надзвичайно малою, як на ті часи, сумою: 20 грудня 1917 р. в касах Держбанку було лише 40 тис. руб.; 21 грудня на поточні рахунки поступило 4 мільйони, а 22 грудня – ще 5 мільйонів рублів. Ці данні свідчать, щонайменше, про три речі: перше – коштів у вільному обігові (тобто на руках у людей) було достатньо; друге – приватні тримачі грошових знаків не довіряли зокрема фінансово-економічній політиці Центральної Ради й зберігали кошти у себе в дома “за п’єцами” чи у сейфах за місцем праці (заможні люди), а отже не зберігали їх у кредитових установах, в тому числі й у Державному банку.

Тим часом війна з більшовицькою Росією складалася для українців вкрай несприятливо. Практично все лівобережжя Дніпра опинилося в руках більшовиків, які вже підступили до столиці УНР. За таких умов реалізувати вищезгадану постанову поза межами Києва виявилося неможливим. 7 січня 1918 р. новий генеральний секретар військових справ М.Порш вкотре порушив перед урядом питання “вияснити можливість швидко одержати грошові знаки” . Грудневої (1917 р.; 6 січня 1918 р. за н.ст.) карбованцевої емісії, до того ж в умовах війни на терені України, надто не вистачало.

IV Універсал Центральної Ради від 9 січня 1918 р., через проголошення державної самостійності України, надав провідникам УНР не лише можливість де-юре укласти в Бересті (Бресті-Литовському) військово-політичний союз з державами Почвірного блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною), але й містив у собі й інші завдання. Серед них не лише прагнення якщо не переграти ідеологічно більшовиків, то принаймні не відстати від них. Крім того, керівництво Центральної Ради вирішило свого роду реквізувати на користь держави усі сфери господарчого та фінансового життя країни. Так, зокрема урядові УНР (Раді Народних Міністрів) Універсалом приписувалося розробити і представити на затвердження законодавчого органу країни закони про монополію заліза, вугілля, шкіри, тютюну та інших продуктів і товарів, “з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь не трудящих” . Крім того уряд мав “встановити державно-народний контроль над всіма банками, які кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися, головним чином на піддержку трудовому населенню та на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не спекуляції на різну банкову експлуатацію (визиск)”.

Втім вже за кілька днів Центральна Рада та уряд УНР змушені будуть покинути столицю. 18 січня 1918 р. більшовики захопили київський Поділ і звідти почали підходити до будинку засідань Центральної Ради. О 12 годині дня вони захопили будинок Старокиївського участка, о пів на другу – головний телеграф (навпроти Софійського собору), а згодом й готель “Прага”, що знаходився десь у 200 метрах від Педагогічного музею, де працювала ІХ сесія* Центральної Ради. В цей час як раз формувався новий уряд УНР під проводом есера В.Голубовича, яким на посаду міністра фінансів пропонувався Перепелиця.

Засідання Ради тривало під щільним обстрілом (кілька куль навіть влучили у скляне склепіння над великою залою будівлі).

1 березня 1918 р., за допомогою нових союзників (німецьких та австро-угорських військ), від більшовиків було звільнено столицю України і до Києва прибули міністри уряду УНР. 3 березня 1918 р. уряд, прагнучи віднайти для державного розпорядження грошову масу, вдається до жорстких репресивних заходів силового характеру, шляхом запровадження свого роду одноразового примусового податку. Так було узаконено здійснення всякого роду реквізицій, під час яких “повинні видаватися квитки одного типу, установленого Міністерством Фінансів в порозумінні з Міністерством Військових і Продовольчих справ, з начисленням 4% з дня видачі квитка, з правом переуступки і з правом вносити квитки на срочні вклади в кредитні установи”.

Крім того, було встановлено примусові одноразові помайнові податки на заможні і торгово-промислові класи низки міст України. Цю фактично контрибуцію мали виплатити зокрема:
Харків – 50 млн. крб., Одеса – 40 млн., Київ – 35 млн. крб., Ростов (на Дону) – 25 млн., Катеринослав – 20 млн., Таганрог – 10 млн., Миколаїв – 5 млн., Суми – 3 млн., Житомир, Лізаветград, Маріуполь, Кременчук, Черкаси, Феодосія – усі по 2 млн., Бахмут – 1 млн. 500 тис., Умань, Біла Церква, Куп’янськ, Верхньо-Дніпровськ, Полтава, Херсон, Луганськ, Вінниця, Ромни, Олександрівськ, Прилуки, Сімферополь, Севастополь, Ялта, Мелітополь, Бердянськ – усі по 1 млн., Кам’янець-Подільський – 500 тис., Чернігів, Рівне – по 350 тис., Слов’янськ – 100 тис. Ізюм – 50 тис. карбованців.

Крім того, гроші мали сплатити всі повітові міста і пункти з населенням більш як 15 тисяч мешканців: Катеринославщини та Полтавщини – по 100 тис. крб., Херсонщини та Київщини – по 75 тис. крб., Таврії – по 60 тис. крб., Поділля, Чернігівщини, Харківщини та Волині (окрім ще окупованих Новограда-Волинського і Овруча) – по 50 тисяч карбованців. Виконання збору цього примусового податку доручалося міністрові військових справ . Військовим також було доручено реквізувати мідь по усіх містах та поселеннях України . Цікаво, що таке важливе рішення було прийнято не лише без участі голови Ради Народних Міністрів В.Голубовича, а й в присутності тільки-но чотирьох урядовців М.Ткаченка, М.Порша, П.Христюка та Г.Сидоренка.

6 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів постановила протягом двох тижнів стягнути з населення всі недоїмки і податки, а також внести на розгляд Центральної Ради “Закон про одноразовий податок”. При цьому, до часу прийняття зазначеного закону, уряд знов вдався до примусових класових поборів, а саме – надав сам собі право здійснити “примусову позику в міських, торговельно-промислових і фінансових колах з правом зачота позиченої суми в одноразовий податок”.

Проте вже 20 березня 1918 р., на прохання житомирського міського голови, уряд приймає рішення “зарахувати ті гроші, що були накладені на м.Житомир як одноразовий податок на заможні і торгові кляси, в рахунок недоїмків і податків, з тим, щоб вони були внесені негайно”. Фактично Житомиру було надано пільги по реквізиціям. Вже наступного дня, 21 березня 1918 р., Рада Народних Міністрів розглянула законопроект про реквізицію і доручає міністрові фінансів внести його на розгляд і затвердження Центральної Ради.

За два дні, згадавши очевидно свої примусові акції щодо киян початку 1918 р., уряд ухвалює “доручити Міністру Фінансів внести на чергове засідання Ради Народніх Міністрів в понеділок 25 березня проект обов’язкової постанови про збір податків в м.Києві в 3 дні, з карною відповідальністю за невиконання цієї постанови” . Окрилений швидким вигнанням більшовиків голова Ради Міністрів есер В.Голубович 24 березня 1918 р. заявляє на засіданні Малої Ради з приводу позицій свого уряду: “Отже політика наша характеризуватиметься тим, що ми виявили під час 12-денного бою в січні у Києві: твердість, непохитність і бажання охорони порядку”.

Розпочинаються повальні реквізиції не лише фінансові, але й продуктові. 5 квітня 1918 р., аби зламати саботаж, а подекуди й опір з боку селян щодо таких конфіскатів, директор Адміністративно-політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ та міністр МВС М.Ткаченко видають “Обіжник в справі реквізиції лишків хліба і фуражу для потреб населення Української Народньої Республіки” (№ 753). В ньому, зокрема, зазначалося: “Пропонується п.п. Губерніяльним та Повітовим Комісарам давати допомогу включно до збройної сили Районним уповноваженим та Головам Повітових Комісій по ревізуванню ними лишків хліба і фуражу для потреб населення Української Народньої Республіки”.

З приводу вищенаведеного слід зазначити, що вказані законодавчі акти і розпорядження уряду так і не набули юридичного підґрунтя, позаяк не набули ратифікації Центральною Радою. Досить згадати, що, наприклад, законопроект про реквізиційні квитанції не був розглянутий Малою Радою ще й 11 квітня 1918 р. і лише передавався на розгляд до бюджетно-фінансової комісії . Отже, питання правомірності застосування вищенаведених реквізицій з боку уряду Центральної Ради виглядає не на користі ані Генерального Секретаріату, ані його спадкоємниці – Ради Народних Міністрів.

Якщо ж розглянути вказану колізію з огляду на вищу законодавчу перспективу, то й тут застосування подібних мір з боку уряду Центральної Ради щодо власного населення виглядало б досить сумнівним. Так, проект Конституції УНР від 10 грудня 1917 р. (у разі його прийняття) щодо фінансових справ визначав наступне:
“43. Без ухвали Всенародних зборів Української Республіки ніякі податки не можуть побиратись на території Української Республіки.
Примітка: Висота оплат митових, поштових і комунікаційних в §1 може означатись Федеральним парламентом, але поступають вони до скарбу Української Республіки.
44. Без постанови Всенародних зборів Української Республіки не можуть бути зроблені на рахунок Української Республіки ніякі позики”.

Не надавав такого права й інший її проект (від 29 квітня 1918 р.), – “Статут про Державний Устрій, Права і Вольности УНР”, – де вказувалося, що податкові питання (якщо зарахувати реквізиції до категорії надзвичайних державних податків) могли стягуватися винятково з ухвали Всенародних зборів. В розділі ж V-му (“Всенародні Збори Української Народньої Республіки”) з цього приводу говорилося:
“44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки.
45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок Української Народньої Республіки ніякі позики, ані взагалі якійсь обложенця державного майна.
[...]
Всенародні Збори установляють одиниці міри, ваги і монети Української Народньої Республіки”.

Таким чином вищенаведені факти яскраво свідчать, що жодних юридично виправданих підстав для застосувань реквізицій в політиці уряду Центральної Ради не було. Не було для них і підстав морально зумовлених, чи спричинених військовою необхідністю (тобто потребою моменту), або так званою революційною доцільністю. Натомість, при аналізі прикладів масового і регулярного застосування щодо власного народу політики реквізицій (конфіскатів) з боку тогочасних соціалістичних можновладців України, чітко простежується тенденція влади компенсувати власну бездіяльність чи прорахунки у державотворчій політиці взагалі та, зокрема, в її фінансово-податковій сфері.

Вищенаведене наводить на думку, що Центральна Рада та її уряд в області ведення власних, а згодом й державних, фінансів керувалася принципом проїдання коштів (принципом “одного дня”), а не зваженого ведення грошового господарства на перспективу. Отже, як тільки в розпорядженні київської влади наявна грошова маса, отримана від Тимчасового уряду чи від т.зв. одноразових податків або реквізицій, закінчувалася – починалися пошуки засобів і джерел негайного отримання чергової суми. Найдієвіший, найлегший та найпростіший спосіб отримати “швидкі гроші” в умовах соціальних негараздів, непевності державного апарату та господарчої руїни – спосіб “революційний” – реквізиція та конфіскат. Риторика ж обирається за потребою. Справжня ж причина – державотворча безпорадність провідників Центральної Ради та її урядовців.


 
matrix-info БУЛАВА