Павло Гай-Нижник

Заснування Центральної ради та її перші заходи у фінансовій сфері
(березень – червень 1917 р.)

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Заснування Центральної ради та її перші заходи у фінансовій сфері (березень – червень 1917 р.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т.ХІV. – К.: Поліграфічний центр “Фоліант”, 2007. – С.411–421.

Лютий 1917 року приніс народам Російської імперії довгоочікувані зміни. Революція в Петрограді вивільнила з царських лещатів й давні сподівання українців на своє національно-культурне відродження. Її було сприйнято з захопленням і надією на позитивне вирішення так званого “українського питання”. З свого боку провідні тогочасні українські політики, об’єднанні в Товаристві українських поступовців (ТУП), одразу ж закликали широкі кола людей підтримати перетворення, які відбувалися в країні. На початку березня 1917 року рада ТУП закликала: “Українці! Громадяне! Підпірайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні і що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо”.

12 березня 1917 року в Петрограді українці російської столиці вийшли на вулиці і засвідчили не лише свою підтримку новому ладові, але й виразно показали свою органічну присутність та вагомість у вирішенні долі країни. “Блискуче проведена українська демонстрація в Петрограді 12 марта, – писала російська “Речъ” 16 березня 1917 р., – звернула на себе увагу широких верств народу й не можна не зазначити з чуттям глибокого задоволення цього її значіння. Бо українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією” . За тиждень, 19 березня 1917 року, вже в Києві 100 тисяч громадян з українськими національними прапорами взяли участь в святковій маніфестації. Серця усієї української громади були переповнені тоді щирою надією й вірою в недалеке й світле майбутнє.

В тіні загальної ейфорії та святковості ще залишалися наслідки складного вузла проблем, що століттями накопичувалися в царській імперії Романових. Досить скоро його хитросплетіння, обтяжені військово-політичною та фінансово-економічною ситуацією, загостреною до того ж війною та революцією, поставлять перед провідниками українського національного руху споконвічне питання – бути чи не бути (а якщо “бути”, то якою) Україні. Чи не ключовим на той час у розв’язанні цієї дилеми стало питання наявності коштів для всебічного налагодження суспільного порядку і державного ладу. Фінансова і податкова політика у вдалому вирішенні цієї проблеми, як основний засіб отримання грошової маси державою, набула життєвого значення і ваги для долі всіх напрямків побудови нового суспільства.

На початку варто згадати, що до 1917 року (включно з періодом між двох тогорічних революцій) Україна (без її західних земель) була складовою частиною Російської держави, а отже на її терені діяло російське фінансове право, чи, конкретніше, фінансові норми загальноімперського законодавства. Основним засобом в цій області експлуатації України, як і інших колоній, метрополією були бюджетні операції. За підрахунками М.Порша та П.Мальціва в період з 1898 по 1913 рр. рівень коефіцієнту експлуатації України центральною російською владою (відсотковий вимір грошової маси не повернутої в господарство регіону в видатках на його потреби порівняно з прибут¬ками з нього вилучених) складав 44-45%. Так, наприклад, держава протягом 1908-1910 рр. отримала до скарбниці прибутків з українських губерній на суму у 1 млрд. 645 млн. рублів, державні ж видатки на Україну становили 947 млн. рублів (44%), що й складає рівень фінансової експлуатації України. Така викачка капіталу зберігалась і в роки зменшення надходжень прибутків з України, і в роки їх зрос¬тання. 1913 року, приміром, прибутки становили 699,6 млн. руб., видатки на її потреби дорівнювали лише 383,2 млн. рублів. Таким чином, в Україну було не повернуто знову ж 45% суми капіталу стяг¬неної з неї, а саме 316,4 млн. рублів операції.

Населення ж українських губерній (33,3 млн. чол., тобто 18,6% від загальноімперського) на 1 січня 1914 року сплачувало 18,7% прямих податків і сплат загальноімперських стягнень. До Першої світової війни в імперії діяла нала¬годжена система податків, сплат і монопольних стягнень, головну масу прибутків з яких до бюджету давала горілчана. Зрозуміло, що під цей механізм податкових зборів підпадали й 9 українських губерній. Проте струнка система не означала безхибну структуру. Переважну суму надходжень у бюджет імперії давали посередні податки (наприклад, у 1910 р. вони дорівнювали 986,7 млн. руб.), в той час як безпосередні виявились розвинутими слабкіше (на той самий 1910 р. вони дали лише 216,1 млн. руб.).

Незначні надходження приносив і поземельний податок, що являв собою репараційний характер, як і далеким від довершеності був податок з промисловості. Заведений 1916-го року загально-прибутковий податок не зміг вже поправити фінансові справи агонізуючої Російської імперії. На думку фахівців, зокрема Є.Гловінського, така перевага посередніх податків ”свідчила про досить низький рівень фінансового устрою колишньої Росії”. Нажаль, саме така структура податкового укладу відсталої, з низьким рівнем фінансової освіченості адміністрації і культурним невіглаством населення країни, до того ж розхитана війною й зруйнована революційним безладдям, дісталася у спадок новій Україні.

Світова війна порушила ритм грошового обігу в Росії, а сільсько¬господарська розруха ще більш підірвала фінанси імперії. Ще перед революцією обіг грошей у Росії був інфляційним і перебував у стані поступового, але швидкого розладу. Від передвоєних років, коли на території імперії оберталося паперових грошей на суму у 1 млрд. 600 млн. руб. до 1 листопада 1917 р. їх збільшилося до 20 млрд. рублів. Інфляція наростала з непоборною силою. Розвиток російського імперіалізму, як складової частини світового фінансового процесу, відбувався на рівні середньої ланки, а себто і у фарватері боржника світових кредитових держав та міжнародних банків. За роки Першої світової війни, як повідомляв 6 квітня 1917 р. на нараді громадських організацій міністр фінансів Тимчасового уряду М.І.Терещенко, державний борг Росії виріс з 5,4-5,6 млрд. рублів у 1913 році (за різними оцінками) до 55 млрд. рублів на весну 1917 року. Лише один місяць війни коштував тоді скарбниці 0,5 млрд. рублів. За підрахунками визначного тогочасного економіста проф. Яснопольського, річна оплата на 5% виносила боргів в 1 млрд. 665 мільйонів рублів. Вир революції остаточно розхитав загальноросійську фінансову систему і зруйнував налагоджений механізм податкових зборів.

Зростав зовнішньо-фінансовий державний борг, державні видатки перевищували загальні прибутки у кілька разів, вартість рубля стрімко падала, в країні зростала інфляція і безконтрольність, система податкових зборів все більше руйнувалася, держава втрачала спроможність їхнього стягнення. Населення ж не прагло самовільно сплачувати податки, розуміючи революційні перетворення і як звільнення від оподаткування взагалі. Цей процес продовжувався і за влади Тимчасового уряду. Будучи частиною населення імперії, український народ відчув на собі злидні військового часу і удар від інфляційного збільшення цін. Водночас із падінням вартості рубля та відсутністю в розпорядженні Центральної Ради готівкової грошової маси ситуацію ускладнювали й інші ознаки буремного часу. Собівартість залізничних перевезень на 1 версту за чотири роки війни (із 1917-м включно) зросла, наприклад, більше ніж у 50 разів , а заробітня платня, скажімо, столяра зменшилась у двічі. В квітні 1917 р. Тимчасовим урядом було на 60% збільшено ціни на хліб. В той же час, революційний хаос послабив зв'язки колоній з метропо¬лією, регіони почали домагатися від Тимчасового уряду своїх національно-культурних прав і ставати до налагодження самостійного життя. Саме за таких фінансових умов провід революційними україн¬ськими масами взяла на себе Українська Центральна Рада – загальний представницький орган революційних партій України, головно, соціалістичного спрямування.

До складу Центральної Ради на перших порах її існування входили представники: Українського наукового товариства, Українського технічного агрономічного товариства, Українського педагогічного товариства, Національного українського союзу, кооперативних спілок, студентства вищих шкіл Києва, Союзу міст, робітництва, війська, соціал-демократичних груп тощо. Майже через два тижні по своєму створенні Українська Центральна Рада 19 березня 1917 р. через газету “Вісти з Української Центральної Ради” повідомила широкій громадськості про факт своєї організації (4 березня) і оприлюднила персональний склад керівництва (президії), до якого увійшли М.Грушевський (голова), М.Науменко (заступник голови), Антонович (товариш голови), Веселовський (писар) та П.Коваль (скарбник), а також голів новостворених дев’яти комісій серед яких була й фінансова на чолі зі скарбником П.Ковалем.

10 березня 1917 р. на засіданні Центральної Ради під головуванням Крижанівського скарбникові було доручено якнайшвидше виробити фінансову програму , а через десять днів усім вище вказуваним комісіям доручалося виробити фінансові плани і до 26 березня 1917 р. передати їх скарбникові.

Відсутність в розпорядженні Центральної Ради готівкових коштів, необхідних для власного функціонування, спонукали її до пошуків шляху їхнього набуття. Ще не володіючи повносяжною владою в країні, а швидше морально-декларованим провідництвом українським революційним рухом, вона очевидно могла розраховувати винятково на пожертви своїх прихильників та національно свідомого громадянства. Вихід було знайдено в установлені Національного фонду для добровільних внесків до скарбниці новопосталого представницького органу вітчизняної революційної демократії. 12 березня 1917 р. Центральною Радою було ухвалено розіслати відозви в справі Національного фонду до різних інституцій України та оповістити українською мовою про його установлення в вітчизняних часописах. Того ж дня Центральна Рада постановила збирати в скарбницю Національного фонду з приватних осіб, які відвідуватимуть аудиторію Педагогічного музею, де вона засідала, більш як 75 коп. (за їхньою згодою). Проте такий крок не міг суттєво допомогти Раді зібрати кошти для налагодження свої діяльності. Наступного дня (13 березня 1917 р.) парламентарями було ухвалено почепити жовто-синій прапор на будинкові, в якому збиралася Центральна Рада, і влаштувати збір пожертв на Національний фонд на кооперативному з’їзді (було вирішено вивісити плакати з написами “Тут збираються жертви на Національний Фонд”; відповідні кошти визначалося вносити на поточний рахунок Союзбанку з виданням чеків за підписами скарбника Центральної Ради та пана Волошинова.

19 березня 1917 р. у своєму зверненні до українського народу Центральна Рада оголошує про відкриття збору грошей на заснування Національного фонду. За кілька днів (22 березня 1917 р.) в черговій відозві до українського народу Центральна Рада урочисто й оптимістично виголосила: “Впав царський уряд, а Тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі Збори на основі загального, рівного, прямого виборчого права. Звідти уперше на весь світ пролунає у всій силі справжній голос Твій, справжня воля Твоя. До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які Тобі природно належать і які Ти повинен мати, Великий Народе, сам хазяїн на Українській Землі”. Рада закликала народ вимагати відновлення права на рідну мову по всіх школах, судах, урядових інституціях, а також у церкві, земствах та всіх неурядових закладах. Ставлячи, таким чином, перед собою завдання культурного і морального провідництва нації, діячі Центральної Ради наперед заявили про своє самоусунення від проводу політико-державотворчого та адміністративно-господарчого. Принаймні, до скликання і завершення роботи майбутніх всеросійських Установчих зборів. Закликаючи усі верстви українського суспільства дотримувати спокій, Центральна Рада тим не менш наставляє народ вибирати своїх (українських) людей “на всі місця”, організовуватися, вперто братися до роботи, до гуртування в політичні товариства, культурні і економічні спілки та до складання грошей на Національний фонд.

В той же час, також опинившись у грошовій скруті, російський Тимчасовий уряд постановою від 26 березня 1917 р. оголошує до населення так званий ”Заём свободы” (”Позику волі”). Цю позику було запроваджено всеросійською владою з метою покрити борги та забезпечити витрати на війну. Після повалення царату уряд сподівався на підтримку народу, в тому числі й в питанні про війну. Не сподіваючись отримати широкий відгук від українського населення, міністр фінансів Тимчасового уряду М.І.Терещенко звертається телеграмою до з’їзду Центральної Ради з проханням ”сприяти успіху позики свободи, необхідному для переможного кінця війни і скріплення здобутої волі”. В телеграмі, зокрема, зазначалося: “Звертаюся до вас із щирим проханням сприяти успіху позики свободи, необхідну для переможного кінця війни і скріплення здобутої волі. Ваш заклик до всіх українців, що зібрались на конгресі, а так само друкованим словом у відозві, щоб підписувались на позику, зробило би спільній справі велику поміч. Міністр фінансів Терещенко”. Телеграма надійшла до Києва 12 квітня 1917 р. вже по закінченні українського Національного з’їзду. Наступного дня для розгляду вищевказаної телеграми було зібрано Комітет Центральної Ради. Українські соціалістичні партії (як, до речі, й російські), що займали позиції “революційного оборонства” підтримали цю позику Тимчасового уряду. Підтримала її й Центральна Рада, в якій більшість складали й займали провідні позиції представники саме українських соціалістів: “Комітет Центральної Ради визнав потрібним закликати всю людність України до участі в реалізації сеї позики і доручити організаціям і установам допомогти Тимчасовому урядові в цій важній справі”.

Закликавши населення допомагати центральній владі у зборі коштів на продовження війни, Центральна Рада, одночасно, виявляє власну потребу в грошах. Шлях їх отримання, як вже зазначалося вище, було обрано ідентично петроградській ”позиці волі”.

Як вже зазначалося, такою акцією мав бути збір грошей до Національного фонду. Конкретніше питання призначення дати і перебігу дня (днів) зібрання коштів вирішували ІІ-гі загальні збори (сесія) Центральної Ради, які тривали у Києві 22-23 квітня 1917 р. Щодо встановлення Дня Національного фонду, то з пропозиції Комітету Центральної Ради на ІІ-й сесії вечірнього засідання 23 квітня 1917 р. “для побільшення коштів скарбниці Української Центральної Ради [Фінансова] комісія ухвалила”:

“1. Влаштувати День Національного Фонду 9 мая по всій Україні і по всіх містах неукраїнських, де маються українські організації.
2. В День Національного Фонду повинно бути влаштовано збір грошей по вулицях, продаж українських газет і книжок, вистави, концерти, лекції, мітинги, продаж національних прапорців, ярмарки українських виробів та ин.
3. Звернутись до всіх українських газет з проханням зазначити День Національного Фонду статтями про значення Національного Фонду та закликом жертвувати на Національний Фонд.
4. Ухвалено запропонувати всім свідомим українцям денний заробіток віддати на користь Національного Фонду”.

Головою Комітету Дня Національного фонду було обрано відому громадську діячку М.Старицьку-Черняхівську. Проте, незабаром, 1 травня 1917 р., на засіданні Комітету Центральної Ради під головуванням М.Грушевського День Національного фонду через технічні труднощі було вирішено (при голосуванні: дев’ять голосів проти двох) перенести на 21-22 травня 1917 р., що співпадало із “Зеленими” святами.

Свята проходили з великим ентузіазмом і духовним піднесенням, проте вже під час їхнього тривання виявилися застережні для Центральної Ради (з грошового огляду) тенденції. Людність не поспішала жертвувати для нового представницького органу власні кошти і перш за все, через юридичну невизначеність правового статусу та повноважень Центральної Ради. Так, наприклад, 31 службовець Харківської митниці на зборах 5 травня 1917 р. замість передання пожертв до Національного фонду вирішили допомогти Тимчасовому урядові і ухвалили: “Зробивши між собою підписку на купівлю однієї 5% облігації Позики волі 1917 року на номінальну суму 100 (сто) руб., доручаємо уповноваженому нами скарбнику Харківської митниці А.Ф.Белецькому зібрані при підписці гроші в сумі 86 руб. 55 коп. внести в Державну ощадну касу № 664 при Харківській митниці...”. В свою чергу М.Грушевський свідчив, що лише у Києві ця акція принесла у скарбницю Центральної Ради 40 тис. рублів. На ті часи, такої суми навіть на влаштування урядування у місті було надзвичайно мало. Цим виявилось пасивне прагнення трудящих до активних фінансових пожертв крайовому демократич¬ному органу революційної влади.

Одночасно з плануванням наповнити скарбницю Центральної Ради пожертвами до Національного фонду, її керівництво 20 березня 1918 р. доручило всім своїм комісіям виробити фінансові плани і передати їх скарбникові . Проте недостатність добровільних надходжень для крайового революційного органу (в тому числі й від зборів на Національний фонд) примусили його провідників заходитися шукати й інші шляхи свого грошового забезпечення. На зборах виконавчого комітету Центральної Ради, що відбулися 13 квітня 1917 р., було постановлено скликати для вирішення нагальних поточних питань загальні збори Ради на 21-22 квітня 1917 р. за участі всіх представників від губерній та міст, які були обрані до її складу на Національному з’їзді. Головними темами зібрання мали стати: “1) вироблення і ствердження наказу Центральної Ради; 2) організація повітових і губерніяльних українських комітетів; 3) справа виборів до земських і городських самоврядуваннів; 4) справа національного оподаткування”. Щодо останнього пункту, то цілком очевидно, що під “справою національного оподаткування” малося на увазі питання фінансування власне Центральної Ради і не лише через організацію збору коштів до Національного фонду. Про це свідчить й рішення засідання Комітету Центральної Ради, яке було винесене вже наступного дня, 14 квітня 1917 р., і серед пунктів якого, зокрема, був й такий: “5. Вислухано і ухвалено проект фінансової комісії про грошові засоби для Центральної ради та способи їх збирання (жертви й асигновки всяких установ, національне оподаткування, День Національного фонду й позички).

Друге загальне зібрання (сесія) Центральної Ради [1] розпочалося 22 квітня 1917 р. під головуванням М.Грушевського за класичної тогочасної схеми: було зачитано і ухвалено протоколи перших загальних зборів, голова прозвітував про діяльність Комітету Центральної Ради за останніх два тижні, після чого вислуховувалися привітання від делегацій та вітальні телеграми тощо. Від імені Комітету доповідачі Ткаченко та Коваль запропонували до схвалення проекти наказу Центральній Раді та її Комітетові, а також фінансовий план. Для їхнього обговорення було створено відповідні комісії, які разом з членами Комітету провели спільне засідання. На засіданні Фінансової комісії було також обговорено доповідь скарбника Центральної Ради Коваля.

Другого дня зборів (23 квітня 1917 р.) було ухвалило Наказ Українській Центральній Раді і постанови її Фінансової комісії, а саме:

“1. Українською Центральною Радою для покриття трат, яких вимагають наші національні потреби, ухвалюється необхідність національного оподаткування всього українського народу.
2. Оподаткування переводиться на принципі поступово-подоходного налогу.
3. Ті, хто має доходу більше 800 крб. на рік, оподатковуються в розмірі 25 процентів від державного поступово-подоходного налогу.
4. Хто має доходу менше 800 крб. річно, той платить 50 коп. в рік.
5. При кожному губерніяльному комітетові одкриваються фінансові комісії.
6. Фінансові комісії при кожному комітетові організують оподаткування всієї української людности на території губернії.
7. Податок за 1917 р. виплачують до 1 серпня (августа).
8. Комітетові Ради доручається виробити інструкцію губерніяльним фінансовим комісіям.
9. Всі зібрані гроші одсилаються в скарбницю Української Центральної Ради”. Проте результат цієї декларації звівся до банального підсумку: Маrе vегbоrum, guttа rerum... [2]

Тим часом з 7 по 9 травня 1917 р. у Києві знову засідало загальне зібрання (ІІІ-тя сесія) Центральної Ради. Попри кризу коштів, на сесії фінансове питання не підіймалося взагалі. Очевидно радівські керманичі ще очікували істотних надходжень до Національного фонду, а тому й без особливого натхнення звернулися до інших господарчих аспектів власної політики. Серед провідних тем, зокрема було питання економічної політики Тимчасового уряду щодо України. Стрижнем обговорення стала доповідь Веселовського, який зупинився на найближчих до здійснення економічних проектах Тимчасового уряду і зазначив, що Центральна Рада “повинна мати до цих проектів цілком ясно скристалізовану думку”. В цьому контексті, вже вкотре було поставлено на розгляд питання ”чи може Центральна Рада, займатися розв’язан¬ням економічних проблем, чи, може, вона повинна займатися тільки політичними справами щодо автономії України і т. д.”. В підсумку було прийнято цілком слизьке рішення, не більше не менше, як про сформування економічної комісії з представників тих партій, що мають власну економічну програму (по 2 члени від кожної), тобто від революціонерів-демократів, соціал-демократів та соціалістів-революціонерів.

За кілька днів, 11 травня 1917 р., під головуванням М.Грушевського, було вирішено реорганізувати й фінансову комісію на партійній основі з представників соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і революціонерів-демократів. Тоді ж було вирішено надіслати до Тимчасового уряду делегацію з метою домогтися від нього видання чітко означеної декларації в справі автономії України та з проханням ”призначення в розпорядження Центральної Ради засобів з ”Государственного казначейства” на цілі національні, культурні і організаційні – причім на трати сего місяця [тобто, травня 1917 р. – П.Г.-Н.] має бути для неї одкритий біжучий рахунок в Государственім банку на 5 млн. [руб.]”. На найближчі видатки просилося одразу 500 тисяч валюти. Цікавим є те, що в перерахунку запланованих Центральною Радою розтрат зовсім не було вказано трати на влаштування адміністративно-керівної влади краю, на відновлення народного господарства тощо.

Українська делегація (від Центральної Ради та Генерального Військового комітету) виїхала до Петрограда 13 травня 1917 р. у складі В.Винниченка, С.Єфремова, М.Ковалевського, Г.Одинця, Д.Коробенка, І.Сніжного, матроса Письменного, полковника Пилькевича та Д.Ровинського. Їй було доручено домагатися від Тимчасового уряду Росії “видання акту з принципіальною згодою на право України мати національно-персональну автономію, призначення комісара по справах України при Тимчасовому правительстві і правительственного комісара на всю Україну з Крайовою при ньому радою, асигновки грошей на культурно-національні потреби українського народу і інші справи”. 16 травня 1917 р. делегація у повному складі була прийнята головою російської Ради Міністрів князем Львовим і передала йому доповідну записку, в якій викладалися нагальні потреби українського народу. Щодо грошового аспекту, то в записці зокрема вимагалося: “8. Для задоволення національно-культурних потреб, задушених при старому режимі, необхідно одпустити з Державного Казначейства в розпорядження Центральної Ради відповідні кошти” . Записку підписали члени української делегації В.Винниченко, Д.Коробенко, Письменний, Д.Ровинський, Ол.Пилькевич, А.Чернявський, С.Єфремов, І.Сніжний та Г.Одинець. Українці прагнули, щоб доповідну від Центральної Ради було розглянуто міністрами Тимчасового уряду спільно з членами делегації, проте князь Львов не погодився на таку вимогу.

17 та 18 травня 1917 р. київська делегація, поділившись на декілька груп, мала перемовини з російськими міністрами Чєрновим і Мануйловим, а також головою Ради робітничих і солдатських депутатів Чхеїдзе, якому теж було передано аналогічну доповідну записку від Центральної Ради. Попри небажання російських міністрів йти на поступки українцям, вони все-ж таки частково погодилися обговорити умови доповідної. 20-21 травня 1917 р. урядова комісія таки провела спільні з українськими делегатами засідання, але до згоди дійти не вдалося. Члени російської урядової комісії заявили про неможливість задоволення вимог Центральної Ради, на що київські делегати відповіли, що в такому разі вони не можуть нести відповідальність за лад та спокій в Україні й виїхали з Петрограда на Батьківщину. Лише три члени української делегації залишилися у північній столиці очікувати офіційної відповіді Тимчасового уряду, проте, так і не дочекавшись її, повернулися до Києва.

Такий розвиток подій поставив перед лідерами Центральної Ради дилему – як реагувати на подібну байдужість (якщо не погано приховувану ворожість) до їхньої установи російських можновладців і примусив її провідників вдатися до активних політичних заходів. Невдовзі буде проголошено І Універсал Центральної Ради і створено перший український уряд – Генеральний секретаріат. В ньому грошовими справами, тепер вже автономної України, буде займатися окреме відомство – генеральне секретарство фінансів. Розпочинався новий відрізок історичного шляху української революції, новий етап пошуку розв’язання фінансової кризи в країни, від успіху яких, як показало найближче майбутнє, багато в чому залежала доля української державності.

Примітки:

1. Між сесіями, з 19 по 21 (5–7) квітня 1917 р., у Києві в залі Купецького зібрання відбувся Український Національний Конгрес (голова – С.Ерастов) на який прибуло близько 900 делегатів з усієї України, українських колоній в Росії, від українських військовиків на фронті, Чорноморського та Балтійського флотів. Всього ж учасників було – 1500 чоловік. Конгрес обрав головою Центральної Ради М.Грушевського, його заступниками – С.Єфремова та В.Винниченка, а також висловився за автономію України та вибори до Центральної Ради. Всі резолюції Конгресу були політичного характеру. В.Винниченко з цього приводу згадував: “Ми не лукавили, коли казали всім стурбованим росіянам, що Конгрес зовсім не має на меті проголошувати себе Установчими Зборами й брати державно-політичну владу в свої руки”. Серед додаткових резолюцій лише одна в загальних рисах торкалася економічних справ. Зокрема Конгрес доручив Центральній Раді домагатися від Тимчасового уряду заборони на продаж, заклад і довготривалу оренду земель, фабрик і заводів аж до вирішення цього питання всеросійськими Установчими зборами.

2. Mare verborum, gutta rerum – Море слів, крапля справ (лат.).