hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

?>

Павло Гай-Нижник

День Українського Національного фонду – перший революційний добровільний податок Центральної Ради

Опубліковано: Гай-Нижник П. День Українського Національного фонду – перший революційний добровільний податок Центральної Ради // Пам’ять століть. – 2007. – №1. – С.107–115.


Лютнева революція 1917 р. в Петрограді, що повалила царат в Росії, поклала початок до творення нового суспільного і державного ладу на терені колишньої імперії. Разом з тим, вона дала новий поштовх до національного відродження численних народів, які її населяли. На теренах підросійської України провід національним революційно-демократичним рухом взяла на себе Українська Центральна Рада, що утворилася 4 березня 1917 року. До складу Центральної Ради на перших порах її існування входили представники: Українського наукового товариства, Українського технічного агрономічного товариства, Українського педагогічного товариства, Національного українського союзу, кооперативних спілок, студентства вищих шкіл Києва, Союзу міст, робітництва, війська, соціал-демократичних груп тощо. Майже через два тижні по своєму створенні Українська Центральна Рада 19 березня 1917 р. через газету “Вісти з Української Центральної Ради” повідомила широкій громадськості про факт своєї організації (4 березня) і оприлюднила персональний склад свого керівництва (президії), до якого увійшли М.Грушевський (голова), М.Науменко (заступник голови), Антонович (товариш голови), Веселовський (писар) та П.Коваль (скарбник), а також голів новостворених дев’яти комісій серед яких була й фінансова на чолі зі скарбником П.Ковалем.

10 березня 1917 р. на засіданні Центральної Ради під головуванням Крижанівського скарбникові було доручено якнайшвидше виробити фінансову програму, а через десять днів усім вищевказуваним комісіям доручалося виробити фінансові плани і до 26 березня 1917 р. передати їх скарбникові.

Відсутність в розпорядженні Центральної Ради готівкових коштів, необхідних для власного функціонування, спонукали її до пошуків шляху їхнього набуття. Ще не володіючи повносяжною владою в країні, а швидше морально-декларованим провідництвом українським революційним рухом, вона очевидно могла розраховувати винятково на пожертви своїх прихильників та національно свідомого громадянства. Вихід було знайдено в установлені Національного фонду для добровільних внесків до скарбниці новопосталого представницького органу вітчизняної революційної демократії.

Вже 11 березня 1917 р. на засіданні Центральної Ради під головуванням Антоновича її скарбник П.Коваль виступив із доповіддю про проект Національного фонду. За підсумками доповіді було прийнято рішення визнати збори до Національного фонду за принципом подоходного податку, який мав прогресивно-подоходний характер без зазначення точної суми, а також:
• випустити блоки книжок, які б мали бути роздані великій кількості людей, що мали певну відомість серед громадянства (усі книжки мусили мати власний номер із підписом голови та скарбника);
• випустити підписні листи, за якими, власне, й мали збиратися кошти серед усіх кіл як організованого, так і неорганізованого українського громадянства;
• постанови проекту, затвердженого Центральною Радою, передати громадам на їхній розгляд;
• про термін проведення дня Національного фонду оголосити в часописах;
• усім київським організаціям вказати термін, протягом якого вони повинні були подати до Центральної Ради свою відповідь щодо пунктів засад проекту Національного фонду, зокрема надали списки всіх своїх членів (без зазначення прізвищ) з цифрами про кількість членів організації та їхні сукупні доходи;
• звернутися до всіх українських організацій (громад, спілок тощо), які через своїх представників входять до Центральної Ради, аби вони одночасно і вже на той час надали Центральній Раду якусь певну суму грошей;
• прагнути до того, щоби притягти до цього оподаткування (здійснення пожертв до Національного фонду) всі неорганізовані українські елементи;
• ті видатки, які громади роблять на місцях (якщо вони мають загальноукраїнський характер) мали б повертатися їм з коштів Національного фонду, так само з фонду мали б повертатися видатки усім українським інституціям, після їхнього звернення і згоди на це Центральної Ради.

Збір добровільних пожерт доручався молоді. Молодому поколінню також було довірено заснувати Інформаційне бюро й виконувати відповідно його завданню роботу. На це було вирішено віддати фізичну кімнату Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада, а також кімнату – для робітників, одну – для засідань Центральної Ради і аудиторію – для мітингів. Крім того на засіданні було вирішено прибити на Педагогічному музеї надпис, що в ньому засідає Центральна Рада, звернутися до Обручева з проханням виділити для її секретаріату пишучу машинку, також доручено скрипникові завідувати будинком.

12 березня 1917 р. Центральною Радою було ухвалено розіслати відозви в справі Національного фонду до різних інституцій України та оповістити українською мовою про його установлення в вітчизняних часописах. Того ж дня Центральна Рада постановила збирати в скарбницю Національного фонду з приватних осіб, які відвідуватимуть аудиторію Педагогічного музею, де вона засідала, більш як 75 коп. (за їхньою згодою).

Наступного дня парламентарями було ухвалено почепити жовто-синій прапор на будинкові, в якому збиралася Центральна Рада, і влаштувати збір пожертв на Національний фонд на кооперативному з’їзді (було вирішено вивісити плакати з написами “Тут збираються жертви на Національний Фонд”; відповідні кошти визначалося вносити на поточний рахунок Союзбанку з виданням чеків за підписами скарбника Центральної Ради та пана Волошинова.

Чутки про те, що Центральна Рада збирає кошти на національну справу швидко поширилися Україною і дійшли через українські організації та військові комітети до фронту. Українське громадянство, національна самосвідомість якого з початком революції ширилася і зростала, з піднесенням відгукнулося на заклик Центральної Ради. Характерним зразком прояву віри у світле майбутнє України та в її провідників, виявом національного піднесення може слугувати лист з фронтової позиції єфрейтора М.Мороза від 15 березня 1917 р., який, не знаючи куди надсилати зібрані кошти, переправив їх від імені своїх бойових товаришів по пошті в редакцію українофобської газети “Киевская мысль” для Національного фонду. Називаючи провідників Центральної Ради “Дорогі Невідомі Брати”, фронтовик супроводив свій грошовий переказ зворушливим, натхненним і сповненим віри листом в якому, зокрема, зазначалося:

“На підмогу заснованого Вами “Українського Національного Фонда” рівночасно з цим посилаю, через редакцію “Кіевской Мысли”, по почті 76 карб. 85 к., зібраних серед українців і друг[их] – (солдат 466 пъх[отного] Мамлыжскаго полка), і іменем всїх прошу преймите цей маленький подарунок на Св[яте] дїло, бо хочень він і маленький, але складав ся кождим з нас зі щирим серцем. Однак складчина ще протягаєт ся, і з першою нагодою буде відослано з величезною радостию дамо останню копійку, лише аби Вас і Вашу працю піддержать.

Ми упевнині, що Ви, Дорогі Наші Брати, в становищі Володарів зрозуміли наші безмовнї до сеї пори серця, їх бажаня користї цілому нашому Народу, і що випавши на наш вік історічну задачу з великою відповіднїстью доведете до блескучого стану. Лише це одно всіх нас задоволить. Ведїть же нас! Ми все з Вами і все за Вас! Ведіть нас не взираючи нї на які перешкоди, та змаганя!

Ми працювати-мем без відпочинку, бо знаъмо, що лише в їднаню сила, котра нам загально потрібна до виконаня свого права, та вирваної від нас чести і, в кінці, блескучої будучности всього Руского Народа.

Бажаэм Вам, Дорогі Братерство успіха в великім дїлі і безконечного терплїня. Привітаєм свободний початок загальної праці! За славну будучнїсть Великого Руского Народу, за нинїшну свободу взагалі “Ура!”

По одержаню грошей прошу о ласку написать, так рівнож точну адресу Фонда”.

19 березня 1917 р. у своєму зверненні до українського народу Центральна Рада оголошує про відкриття збору грошей на заснування Національного фонду.

Попри це, багато людей, як і згадуваний вище єфрейтор-фронтовик М.Мороз, так і не дізналися адреси Центральної Ради для надсилання пожертв і просто передавали їх “куди слід”, як, наприклад, інший фронтовик, підпоручник Кох в переказі від 21 березня 1917 року.

В свою чергу Центральна Рада в черговій відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. урочисто й оптимістично виголосила: “Впав царський уряд, а Тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі Збори на основі загального, рівного, прямого виборчого права. Звідти уперше на весь світ пролунає у всій силі справжній голос Твій, справжня воля Твоя. До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які Тобі природно належать і які Ти повинен мати, Великий Народе, сам хазяїн на Українській Землі”. Центральна Рада закликала народ вимагати відновлення права на рідну мову по всіх школах, судах, урядових інституціях, а також у церкві, земствах та всіх неурядових закладах.

Ставлячи, таким чином, перед собою завдання культурного і морального провідництва нації, діячі Центральної Ради наперед заявили про своє самоусунення від проводу політико-державотворчого та адміністративно-господарчого. Принаймні, до скликання і завершення роботи майбутніх всеросійських Установчих зборів. Закликаючи усі верстви українського суспільства дотримувати спокій, Центральна Рада тим не менш наставляє народ вибирати своїх (українських) людей “на всі місця”, організовуватися, вперто братися до роботи, до гуртування в політичні товариства, культурні і економічні спілки та до складання грошей на Національний фонд.

Водночас, також опинившись у грошовій скруті, російський Тимчасовий уряд постановою від 26 березня 1917 р. оголошує до населення так званий ”Заём свободы” (”Позику волі”). Цю позику було запроваджено всеросійською владою з метою покрити борги та забезпечити витрати на війну. Після повалення царату уряд сподівався на підтримку народу, в тому числі й в питанні про війну. Не сподіваючись отримати широкий відгук від українського населення, міністр фінансів Тимчасового уряду М.І.Терещенко звертається телеграмою до з’їзду Центральної Ради з проханням ”сприяти успіху позики свободи, необхідному для переможного кінця війни і скріплення здобутої волі”.

В телеграмі, зокрема, зазначалося: “Звертаюся до вас із щирим проханням сприяти успіху позики свободи, необхідну для переможного кінця війни і скріплення здобутої волі. Ваш заклик до всіх українців, що зібрались на конгресі, а так само друкованим словом у відозві, щоб підписувались на позику, зробило би спільній справі велику поміч. Міністр фінансів Т  е  р  е  щ  е  н  к  о”. Телеграмма надійшла до Києва 12 квітня 1917 р. вже по закінченні Національного з’їзду Центральної Ради. Наступного дня для розгляду вищевказаної телеграми було зібрано Комітет Ради. Українські соціалістичні партії (як, до речі, й російські), що займали позиції “революційного оборонства” підтримали цю позику Тимчасового уряду. Підтримала її й Центральна Рада, в якій більшість складали й провідні позиції займали представники саме українських соціалістів: “Комітет Центральної Ради визнав потрібним закликати всю людність України до участі в реалізації сеї позики і доручити організаціям і установам допомогти Тимчасовому урядові в цій важній справі”.

Закликавши населення допомагати центральній владі у зборі коштів на продовження війни, Центральна Рада, можливо, сама того не прагнучи, внесла певну плутанину у справу добровільних пожертв серед простого населення, яке ще слабо орієнтувалося в специфіці політичних відмінностей поточного моменту. Так, наприклад, 31 службовець Харківської митниці на зборах 5 травня 1917 р. замість передання пожертв до Національного фонду вирішили допомогти Тимчасовому урядові і ухвалили: “Зробивши між собою підписку на купівлю однієї 5% облігації Позики волі 1917 року на номінальну суму 100 (сто) руб., доручаємо уповноваженому нами скарбнику Харківської митниці А.Ф.Белецькому зібрані при підписці гроші в сумі 86 руб. 55 коп. внести в Державну ощадну касу № 664 при Харківській митниці...”. Чи як, скажімо, українські вояки ще 19 квітня 1917 р. передали через редакцію газети “Рада” 57 срібних медалів “при списковї, пожертвованних солдатами Тимчасовому Урядові”, зазначаючи: “просимо жертву направити по адресї, а одержання медалїв просым подтвердити”. Разом з тим хтілося б знову відзначити те велике бажання допомогти новій революційній владі з боку свідомого громадянства, в даному випадкові – солдатів, яке, перейняте величезною вірою у побудову кращого ладу, віддавали, за відсутності статків, чи не найдорожче для вояка – бойові нагороди.

Конкретніше питання призначення дати і перебігу дня (днів) зібрання коштів до Національного фонду вирішували ІІ-гі загальні збори (сесія) Центральної Ради, які тривали у Києві 22 – 23 квітня 1917 року. Щодо встановлення Дня Національного фонду, то з пропозиції Комітету Центральної Ради на ІІ-й сесії вечірнього засідання 23 квітня 1917 р. “для побільшення коштів скарбниці Української Центральної ради [Фінансова] комісія ухвалила”:


“1. Влаштувати День Національного фонду 9 мая по всій Україні і по всіх містах неукраїнських, де маються українські організації.
2. В День Національного фонду повинно бути влаштовано збір грошей по вулицях, продаж українських газет і книжок, вистави, концерти, лекції, мітинги, продаж національних прапорців, ярмарки українських виробів та ін.
3. Звернутись до всіх українських газет з проханням зазначити День Національного фонду статтями про значення Національного фонду та закликом жертвувати на Національний фонд.
4. Ухвалено запропонувати всім свідомим українцям денний заробіток віддати на користь Національного фонду”.

Головою Комітету Дня Національного фонду було обрано відому громадську діячку Старицьку-Черняхівську. Проте, незабаром, 1 травня 1917 р., на засіданні Комітету Центральної Ради під головуванням М.Грушевського, День Націо¬нального фонду через технічні труднощі було вирішено (при голосу¬ванні: дев’ять голосів проти двох) перенести на 21 – 22 травня 1917 р., що співпадало із “Зеленими” святами. У відозві, що була випущено з цього приводу, зокрема зазначалося:

“День Національного Фонду.
Г  р  о  м  а  д  я  н  е!

Слушний час настав. Відбудовується Вільна Україна. Більше як 250 років чекав того український народ і час настав. Твориться нова організація Вільної України. На чолі справи стали представники всього нашого народу, але без матеріяльних засобів посунути її неможливо. – Ми не маємо скарбових (казенних) коштів, ми не володіємо тими податками, що виплачуємо до казни, і через те Центральна Українська Рада призначає День Національного фонду. Цим днем призначено Зелені свята.

Громадяне! Доля судила нам стати участниками найсвятійшої хвилини в житті України. Не залишаймося ж холодними глядачами історичного моменту, але як громадяне вільної рідної Землі рушаймо всі на допомогу їй.

Товариші наші, що стали на чолі національної справи, віддають їй всю силу свого Духа, все своє життя, – віддаймо ж і ми на неї свій одноденний заробіток, або прибуток і тим зміцнимо дорогу всім справу.

Україна – край демократичний, вона не має магнатів, що підперли б сотнями тисяч наш національний фонд, але одноденний заробіток народу переважить жертву богатирів.

Народе Український, звертаємось до тебе.

Звертаємось до всіх, що сприяють волі і добробуту народу: Вільна Україна забезпечить всім людям що живуть на її території волю, братерство і хліб.

Гроші просимо надсилати на адресу скарбника “Дня Національного Фонду”, Київ, Педагогічний Музей В. Володимирська, 57. Зінаїді Васильовні Мірній.

Комітет Національного Фонду при

Українській Центральній Раді”.

Як вже зазначалося нами вище, кошти від громадян почали надходити задовго до офіційних днів проведення зборів до Національного фонду. Надсилали свої пожертви й організації. Так, наприклад, ще 31 березня 1917 р. Полтавська Спілка споживчих товариств в особах М.Токаревського та С.Касенко передала через Л.С.Сідлецького на рахунок Національного фонду 100 крб., виручені від продажу якогось “Секретного доносу”.

Організатори пожертв теж не сиділи склавши руки. Так, ще в квітні 1917 р. Пресс-бюро при Центральній Раді випустило і розіслало по українським організаціям “Підписку Українського Національного Фонду”, в якій вказувалося: “Гроші належать відправленню Виконавчій Раді Українського Конгресса в Києві, на ім’я професора ГРУШЕВСЬКОГО; звіт по збору публікується в українській газеті “НОВА РАДА” та російській “РУССКОЕ СЛОВО”. Оригінал сеї підписки зберігається в уповноваженого депутата – офіцера”. Голова Комітету дня Національного фонду Л.Старицька-Черняхівська, з свого боку, з кінця квітня – початку травня 1917 р. надсилала від імені Комітету і власного імені адресні листи до відомих громадян з проханням здійснити пожертву. Всі вони були складені в одній редакції з відміною лише вказівки номера підписного листа, що додавався. В її зверненні зазначалося:

“Комітет Дня Украінського Національного Фонду, свідчучи Вам, Високоповажний Добродію, свою повну пошану, прохає Вас допомогти йому в організації збору жертв на Украінський Національний Фонд. –

В цій справі Комітет посилає Вам підписного листа № […] та просить Вас ласкаво цей лист і зібрані гроші переслати не пізнійше 30 Травня /Мая/ одній з низшезгаданих інституцій:

І. Контора Державного Банку – вик. об. Управителя контори Віктору Володимировичу Ігнатовичу;

ІІ. Союзбанк. Інститутська №3.

ІІІ. Скарбникові Дня Украінського Національного Фонду
Киів, Педагогічний Музей, В. Володимирська № 57.

Справоздання про жертви на День Украінського Національного Фонду надруковано по всіх часописях. –”.

Збір грошей розпочинали раніше й місцеві осередки громадських організацій та спілок. Так, наприклад тимчасовий організаційний комітет однієї з управ подібних об’єднань, обраний на зборах 13 травня 1917 р., звернувся до товаришів з відозвою такого змісту: “Хто співчуває волі всіх народів, які населяють Україну, хто співчуває руху визволення України від гніту 250 літнього панування царізму, хто поважає той нарід, на землі якого він живе і хлібом якого користується, хто бажає добра Україні, в якій він родився, під світом сонця якої він виріс і жиє – той запише на національний фонд України свій одноденний заробіток.
Збір на національний фонд відбудеться на Зелені Свята 21 та 22 травня, але для зручности збіраймо наперед, бо на Зелені Свята нас в Управі не буде”.

Свята проходили з великим ентузіазмом і духовним піднесенням, проте вже під час їхнього тривання виявилися застережні для Центральної Ради (з грошового огляду) тенденції. Людність не поспішала жертвувати для нового представницького органу власні кошти і перш за все, через юридичну невизначеність правового статусу та повноважень Центральної Ради. На заклик вищезгаданої управи відгукнулося, наприклад, лише дев’ятеро осіб, які разом внесли 42 рубля (тобто пересічно по 4 руб. 66 коп. на особу). Загалом по Україні та поза її межами відгукнулися тисячі національно свідомих людей, але суми віддані ними у фонд керівного органу української революційної демократії були мізерними – колективні пожертви складали не більше 200 рублів. Це, зокрема, видно з підписних листів, в яких крім загальної суми, вказувалися ще й по осібні внески як от: з зібраних 86 руб. основну масу внесків склали по одному, два, три та п’ять рублів. В свою чергу М.Грушевський свідчив, що лише у Києві ця акція принесла у скарбницю Центральної Ради 40 тис. рублів. На ті часи, такої суми навіть на влаштування урядуван¬ня у місті було надзвичайно мало, а витрати вимагали дедалі більших коштів*. Цим виявилось пасивне прагнення трудящих до активних фінансових пожертв крайовому демократич¬ному органу революційної влади.

Тим не менш цей акт мав величезну моральну вагу для становлення авторитету Центральної Ради як провідника української революційної демократії, який засвідчив центральному петроградському урядові, що саме ця інституція претендує виражати національні прагнення українців. Не менш важливим є й те, що завдяки цьому добровільному самооподаткуванню національно свідома частина населення не лише надала Центральній Раді початкові кошти для розвитку своєї діяльності, але й виявила, нехай і не величиною загальної суми отриманих пожертв, проте багатотисячною участю широкого кола громадянства, що долучилося до внесень до Національного фонду, довір’я до нового органу українського крайового самоврядування, а значить і підтвердила прагнення українського народу не лише до соціальних змін, але до свого національно-державного статусу як нації. Центральній Раді залишалося лише не розвіяти ці сподівання і використати наданий їй кредит довіри власного народу.


• Станом на 21 серпня 1917 р. прибуток Центральної Ради, складений з добровільних пожертв, становив вже лише 4 тис. 25 рублів, а на початок грудня того ж року скарбниця Національного фонду виявилася взагалі порожньою.


 
matrix-info БУЛАВА