hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Народження карбованця

Опубліковано: Гай-Нижник П. Народження карбованця // Київська старовина. – 2007. – №1. – С.59–80.


Сто років тому, у 1917 р., серед ознак державності України вперше в її багатовіковій історії з’явилися паперові грошові знаки, що отримали назву “карбованець” і були випущені Центральною Радою за часів Української Народної Республіки.


Етимологія слова “geld” (гроші – нім.), яке має у своїй основі давньонімецьке “gelten”, що означає – платити, відшкодовувати у виді жертвопринесення. Вперше, як замінник коштовних металів, папір було застосовано для виготовлення грошових знаків у середньовічному Китаї*. В Європі перші паперові гроші з’явилися у Швеції в 1662 р., а вже потім і в усьому світі, і з 1769 р. й в Росії у вигляді паперових державних асигнацій , а отже й в Наддніпрянській Україні.

Як відомо, взагалі, ”гроші” (”money”) – то є будь який предмет, що продавці, як правило, приймають в обмін за свої товари та послуги. За умов нестачі грошової маси (паперових цінних знаків, монет тощо) і практично бездіяльністю уряду в фінансовій політиці 1917 р., народне господарство в Україні поступово почало пере¬ходити в своєму по-індивідуальному та загальнодержавному механізмі на систему засновану на обміні речами і послугами. Таким чином, певні речі чи товар ставали засобом обміну в окремому краю та мірилом цінності й, відповідно, елементом збереження вартостей та ”законним” платничим засобом. І такі ”гроші”, у вигляді різних дефіцитних предметів, вже починали використовуватися серед населення як засіб розрахунку по всій території дезорганізованої колишньої Росії. Проте, вони не є атрибутом держави, адже саме держава має надавати такої властивости грошам і через своє законо¬давство керувати грошовим обігом країни. Такий непідконтрольний державі процес загрожував анархізацією відновленню розвитку структури народного господарства. Гроші ж, за своєю сутністю, можуть мати свою власну цінність чи вартість (предметні гроші) і вартісну цінність, похідну від функцій, що вони виконують (паперові гроші), але у будь-якому випадкові товарне виробництво і обмін не можуть відбуватися без ”грошей” як таких.

М.Туган-Барановський вважав, що “паперовими грішми, докладно кажучи, можна назвати тільки такі паперові грошові знаки, які виконують усе, що повинні виконувать гроші, – якими виміряються ціни, і яких вживають для купівлі та виплати боргів. Через це розмінні паперові грошові знаки (цеб-то ті, які обмінюються на гроші метальові тими установами, які їх випустили), – не є паперові гроші, бо ціна розмінних грошових знаків опреділяється дзвінкою монетою, яку дістають на обмін. Тільки нерозмінні паперові грошові знаки – є паперові гроші у властивому розумінні слова. Держава для того починає випускати паперові гроші, щоб оплачувати, таким чином, свої видатки.

В сучасному світі переважною частиною всіх грошей є паперові грошові знаки, які, як і монети, є державними документами. Держава ж (як емітент), випускаючи їх до обігу виявляє в них свою ідеологію за допомогою емблем (гербів), гасел, написів, малюнків, початків, орнаменту та інших ознак.
Грошовий знак має кілька основних ознак, а саме:
1) емблематичну (геральдичну) – герби, емблеми, символічні знаки;
2) палеографічну – тексти, письмові знаки, орфографія;
3) сфрагістичну – печатки, перфорації, конгреви;
4) хронологічну – дати;
5) метрологічну – співвідношення між крупною купюрою та її дрібними частинами;
6) орнаментальну – графічні, живописні та інші прикраси;
7) філігранну – водяні знаки і матеріал, на якому виготовлено грошовий знак;
8) філателістичну – марки, штемпеля на грошових знаках;
9) епіграфічну – над друки пізнішого походження.
Походження грошового знаку безпосередньо пов’язане з існуванням та діяльністю держави, що його випустила (емітента).

Питання врегулювання ринку грошей в країні перед Центральною Радою постало вже в другій половині 1917 року. Специфікою тогочасного становища в українському фінансовому господарстві було те, що попри наявності на руках у населення величезного грошової маси різного ґатунку та терміну випуску (т.зв. ”романівки”, ”катеринки”, ”керенки”, облігації внутрішнього російського займу тощо) в розпорядженні Центральної Ради та її виконавчого органу коштів було вкрай в обмаль. Крайова українська революційна влада щодо фінансування цілком залежала від асигнувань коштів з Петрограда. Таким чином, бюджет на утримання органів крайового самоврядування в Україні (Центральної Ради та Генерального Секретаріату) та його безпосереднє забезпечення цілком залежав від позиції російського Тимчасового уряду.

Грошей не вистачало не лише на урядування краєм, але й на утримання самого Генерального секретаріату. В липні 1917 р. Малою Радою було затверджено бюджети (сміти) лише трьох секретаріатів – земельних, судових та фінансових справ. Однак, в дійсності обставини виявились набагато складнішими, аніж на папері. У липні 1917 р. в касі Центральної Ради було лише близько 90 тис. рублів, в той час як її видатки складали суми більші за прибутки. Видатки по бюджету (кошторису) лише Генерального сек¬ретаріату з 1 серпня по 1 вересня 1917 р., при складанні якого уряд “керувався даними з затвердженого бюджету за попередній місяць”, які було ухвалено 30 серпня 1917 р. на засіданні Малої Ради, складали 58 тисяч 255 руб. 83 коп. (з урахуванням купівлі електричної арматури і меблів у готель ”Савой”). Загальна сума лише урядового бюд¬жету за серпень 1917 р. складала 66 тис. 755 руб. 83 коп. З цієї суми на організацію праці Генерального секретарства фінансів перед¬бачалося 4 тисячі рублів. Фінансувати більш розширені урядові інституції чи мережу адміністративних органів у губерніях та повітах Центральна Рада була неспроможною. Гроші ці знову ж передбачалося отримати від Тимчасового уряду. Саме з цією метою ще 14 липня 1917 р. Генеральним секретаріатом для відповідних переговорів до Петрограда було вирішено відправити голову крайового уряду В.Винниченка та фінансового секретаря Х.Барановського. Тимчасовий уряд погодився асигнувати на потреби Генерального секретаріату до смішного малу суму в 300 тисяч рублів, але й вона не була переведена урядові автономної України.

За таких скрутних обставин і повному безладі в серпні 1917 р. сталася урядова криза. 10 серпня 1917 р. на порядку денному засідання Малої Ради розглядалося питання відставки Генерального секретаріату. 12 серпня 1917 р. Центральний комітет партії соціалістів-революціонерів постановив “відкликати із складу Генерального Секретаріяту решту своїх членів – Барановського та Голубовича”. З цього дня Генеральне секретарство фінансів опинилося без керівника.

21 серпня 1917 р. Малою Радою нарешті було ухвалено склад Генерального секретаріату. Посаду генерального секретаря фінансів зайняв відомий не лише в Україні, а й поза її межами професор М.Туган-Барановський.

Новий секретар фінансів зіткнувся із тією ж проблемою, що його попередник – відсутністю грошової маси. Вже 3 вересня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату урядовці постановили: “просити секретаря в справах фінансових поіхать в Петроград для переговорів з Временним Правительством в справі потрібних, для істнування Секретаріята, грошових ассігновок”. Український крайовий уряд прагнув домогтися від Тимчасового уряду “ассігнування авансом на видатки Секретаріату одноразово на протязі перших двох місяців, вересня і жовтня, 2.315.000 р.”. Того ж дня подібне питання було доручено підняти перед петроградськими урядовцями й комісарові з українських справ при Тимчасовому уряді П.Стебницькому. Грошей, однак, Україною отримано не було.

Щоб зберегти урядову адміністрацію і виплатити їй платню за вересень (1917 р.) М.Туган-Барановський вимушений був узяти на два тижні позику у 75 тис. рублів у ”Созбанкові”, ”позаяк кредит на содержання Секретаріяту ще не переведено з Петрограда”, – повідомляв гене¬ральний секретар фінансів 2 жовтня 1917 р. на урядовому засіданні. Втім, такий стан справ не міг далі продовжуватися. Український уряд і, зокрема, його фінансове відомство ніяк не могли знайти вихід із складової ситуації ”рrо publicо bоnо”*, як для України, так і Росії. Проте, схоже, грошей від Тимчасового уряду довелося б чекати ”аж до грецьких календ”. До того ж обстановка у самій Росії дедалі загострювалася. Влада вислизала з рук уряду А.Кєрєнського.

Натомість 21 вересня 1917 р. українські урядовці заслухали і прийняли “пропозицію секретаря в справах фінансових про видання від імені Секретарства заклику до людності мати довір’я до нових казначейських знаків, які випускає [російське] Міністерство Фінансів”.

Між тим, 29 жовтня 1917 р. в Києві розпочалася VII сесія Центральної Ради. Відкриваючи її, М.Грушевський з’ясовує причини, через які Комітет Ради (Мала Рада) затримав скликання зібрання. Виявилося, що причини мали чисто технічний та грошовий характер: “Остання сесія коштувала 20 000 крб. з Національного фонду. А фонд цей, зложений з добровільних жертв українців, був майже увесь витрачений на удержання Генерального секретаріату”. На вечірньому засіданні голова Генерального Секретаріату В.Винниченко намагався виправдати вкрай невдалу урядову діяльність, звинувачуючи передусім в цьому російський Тимчасовий уряд. “Правительство [петроградське] не давало ніких грошей, хоч Секретаріят не збирав податків з України; воно старалось місцеві власті роз’єднувати з Секретаріятом”. В.Винниченко тор кнувся й фінансово-адміністративного боку проблеми: “Генеральний Секретаріат істнував досі більш фіктивно, ніж реально, бо у нього не було майже жодних органів і апаратів […].

Так само на перешкоді стояла весь час фінансова справа, бо, не маючи в своїх руках крайових фінансів, Секретаріят не міг фінансувати і своїх органів, а [Тимчасове] Правительство навмисне держалось централістичної політики та давало зрозуміти місцевим органам, щоб вони обминали Генеральний Секретаріят і зносились просто з [Тимчасовим] Правительством. Таким чином [російське] Правительство не раз порушувало свою ж інструкцію і навіть призначувало комісарів всупереч бажанню Генерального Секретаріяту […]”. В.Винниченко також довів до відома членів Центральної Ради, що Петроград, окрім всього іншого, припинив асигновку коштів у розпорядження української автономії.

В цій ситуації до Петрограда з домаганням виділення коштів знов відряджався генеральний секретар фінансів М.Туган-Барановський, який в зв’язку з цим 3 листопада 1917 р. пішов у короткотермінову відпустку. З свого боку Генеральний секретаріат вдався до радикальних кроків. 4 листопада 1917 р., після заслухання доповіді товариша генерального секретаря фінансів В.Мазуренка про стан фінансів та про результати його наради в цій справі з представниками кредитових установ щодо мір з подолання грошової кризи, український крайовий уряд вирішив “припинити висилку до центральних установ капиталів удільного відомства”. Для контролю над виконанням цієї постанови С.Афанасьєва було призначено комісаром Генерального секретаріату при Київській окрузі. Вочевидь, на думку київських керманичів, такий крок мав не лише якоюсь мірою розв’язати фінансові проблеми української виконавчої влади, але й здійснити певний тиск на петроградських можновладців. Втім, за кілька днів змінилася політична ситуація в центрі Росії, 7 листопада 1917 р. в Петрограді відбувся державний переворот і владу захопила партія більшовиків. Мандрівка М.Туган-Барановського виявилась безрезультатною.

Ідея запровадження в Україні національних грошових знаків, зумовлена грошовою кризою, зародилася, як того і слід було очікувати, в оточенні генерального секретаря фінансів Михайла Туган-Барановського та його найближчих співробітників – това¬риша (заступника) генерального секретаря інженера Василя Мазуренка, директора Державної скарбниці Михайла Кривецького, інженера Євгена Голіцинського та інших осіб. Б.Мартос свідчить, що задум цей виник у колі названих людей ще перед тим, як це питання було винесено на порядок денний Центральною Радою. Протоколи засідань Генерального секретаріату вказують, що вперше це питання було розглянуто урядом 10 листопада 1917 року. Того дня В.Винниченко заявив, що “товариства заводчиків повідомили Генеральний Секретаріят, що вони не можуть зробити виплату грошей за браком їх”. У перебігу обговорення проблеми до обговорення генеральних секретарів було винесено кілька пропозицій, серед яких, зокрема, були й такі, що порушили питання можливості створення фонду забезпечення паперових грошей України або взагалі “видати спеціальні грошові бони, випустити посвідчення державного [тобто київського відділення російського Госбанку – П.Г.-Н.] про брак паперових знаків”. Таким чином в колах українських можновладців вперше виникла (принаймні офіційно пролунала) думка про можливість видання власних платничих знаків, хай навіть й у вигляді грошових сурогатів. Втім, з цього приводу жодного рішення прийнято не було. Проте було постановлено Київську контору Государственного банку тимчасово перетворити в Центральний банк України , а це свідчило про те, що українські можновладці силою обставин таки змушені були розпочати робити перші кроки до ведення власної фінансової політики, логічним продовженням яких рано чи пізно мало стати запровадження власних грошових знаків.

13 листопада 1917 р. В.Мазуренко проінформував уряд Центральної Ради про грошову ситуацію. Він повідомив, що скликана ним фінансова нарада визнала найбільш слушним на той час “не складати окремого бюджету України, бо зараз дуже важно виділити видатки на війну і розділити прибутки від залізниць, косвених налогів і т[аке] ін[ше], а обмежиться виясненням рахунку тільки звичайних видатків на першу половину 1918 р.” , тобто – “утворити федеративний розпис видатків”.

Кошти необхідні на покриття таких видатків, – на думку товариша генерального секретаря фінансових справ, – повинні були бути переданими до розпорядження українського уряду центральним урядом Петрограда, себто – більшовицькою Радою народних комісарів. В.Мазуренко додав також, що грошова криза минула, позаяк “гроші з центру зараз почали знов надходити акуратно”. Очевидно мався на увазі потяг з невеликою сумою грошей, відправлений ще Тимчасовим урядом, що, як ми згадували вище, прибув до Києва 11 листопада 1917 року.

При цьому слід особливо зауважити на одному аспектові в доповіді В.Мазуренка. Товариш генерального секретаря фінансів наполегливо переконував членів уряду Центральної Ради, що “видати якісь свої грошові знаки зараз неможливо, бо золотого фонду на Україні нема, державне ж майно, як землі тощо, зараз не може вважатися за твердий грунт у такій справі”. Генеральні секретарі погодилися з міркуваннями свого колеги та ухвалили якнайшвидше скласти розходний розпис і утворити особливу фінансову комісію. Усім генеральним секретарствам було запропоновано до 20 листопада 1917 р. виробити штати секретарств і обрахунки видатків.

Що ж до побоювань відносно економічних результатів заведення Україною власної валютної системи, то незважаючи на вкрай загост¬рений стан в країні, з огляду на пануючі тодішні фінансово-теоре¬тичні концепції світової економічної науки, найпоміркованіші представники якої переважали серед фахівців колишньої російської імперії, вони, здавалося б, мали під собою певне підґрунтя. У ті роки більшість економістів вважали, що випуск паперових грошей можли¬вий лише за умови забезпечення їх вартості достатньою кількістю золотого державного запасу. Навіть за умов, коли б ті паперові гроші не потребували на разі їхнього розміну на золото, що мало б зберігатися в склепах Державного банку, то за логікою субстаціональної (металічної) теорії, якої дотримувалася й переважна більшість вітчизняних економістів, наявність такого золотого запасу в держави була необхідною.

На той час фінансисти, банкіри й економісти щодо організації банківської та державно-емісійної грошової системи, як правило, керувалися уявленнями, в загальних рисах змальованими М.Тимофіївим. Він, зокрема, зазначав: “У всіх держав було завжди бажання унормувати цю систему так, щоб кількість грошей була пристосована до справжніх потреб народнього господарства та щоби їх вартість була стабільною. Практика ряду останніх десятиліть показала, що ця стабільність і твердість курсу грошей кожної країни на міжнародньому ринку найкраще досягається тоді, коли курс паперових грошей або банкнотів стоїть нарівні зі своїм золотим паритетом, і тому удержання системи паритетів стало одним з головніщих і найтяжчих завдань політики нотних банків.

Удержання курсу банкнотів на цьому рівні у великій мірі залежить от готовности банку завжди виплачувати бажаючим за свої ноти відповідну суму в золоті.

Зібрання по можливости більших запасів золота стало одним з домінуючих мотивів банкової діяльности. Але не дивлячись на ясну свідомість у тому, що при золотій основі валюти лише золото юридично є справді певним платничим засобом, від часів винайдення банкнотів ні одна держава не думала серйозно про те, щоб обмежитись виключно золотими грошима і зовсім одмовитись од паперових. Вигода заведення паперових, але забезпечених золотом грошей, збільшуючи оборотні засоби емітента і роблячи його в скрутну годину посідачем реальної цінности – благородного металю – а його кредиторів власниками лише паперових зобов’язань, були настільки очевидні, що відмовитись од них, звичайно, ні один емітент добровільно не хотів, тим паче, що й не міг би зробити цього без шкоди для всього народнього господарства. Практика виявила, що в нормальні часи, коли кількість оборотних засобів внутрі країни відповідає дійсним вимогам її господарського обороту, коли міжнародній обмін реальними цінностями взаємно компенсується і коли кількість грошових зобов’язань даної держави, які знаходяться в руках держави иншої, не занадто ріжняться від її вимогових активів – попит на золото є порівнюючи невеликий і курс паперових грошей можна регулювати не золотими виплатами, а напр. збільшенням експорту до країни кредитора. Він збільшує попит на грошові знаки експортера, а разом із тим піднімає їх вартість. Питання удержування валютових парітетів (коли не зупинятись на паліятивних засобах, як напр. дисконтова політика), звелось нарешті до справи удержання так званих “вимогового”, “розрахункового” і “торговельного” балансів, і фінанси держав опинились у найтісніщій залежності від загального рівня добробуту, степені заборжености і здібности до господарської експансії даної країни. Золото в такі часи служило лише резервним фондом, що вживався тільки тоді, коли в товарообмінному оборті і в обороті капіталу почувались якісь тертя або часовий нелад. Тоді роблено золоту інтервенцію і справи полагоджувались”.

Таким чином, уряд і провідники Центральної Ради вперше торкнувшись питання запровадження власних платничих заходів в листопаді 1917 р. одразу відкинули таку можливість, вкотре поклавшись на асигнування коштів для потреб автономної України всеросійською владою.

Проте ілюзії про грошові дотації від нових російських можновладців розвіялися з блискавичною швидкістю. Вже 15 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат змушений був повернутися до обговорення фінансових справ в зв’язку з тим, що більшовицький уряд, через невизнання його за всеросійський Центральною Радою, може припинити надсилання грошової маси Києву.

19 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголошує: ”Однині Україна стає Українською Народньою Респуб¬лікою. Не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів... Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки, в федеративній Росії, ми Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руінництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і незаможній Республіці Росії здоров’я, силу і нову будучність”.

Із більшовицьким переворотом у столиці Росії і проголошенням федеративної до неї УНР в Києві постало питання про подальше законодавче визначення підстав управління Україною. Саме тоді в колі співробітників Генерального секретарства фінансів знов постала думка про запровадження власних грошових знаків Україною та створення національної фінансової системи.

Як зауважує Б.Мартос, незважаючи що таку ідею підтримали всі українські державні й політичні органи, “однак це був дуже сміливий крок, як з політич¬ного, так і з економічного погляду, оскільки не було відомо, як широкі кола населення зустрінуть нові українські гроші”. Зрозумілим є його побоювання, як урядовця і члена Центральної Ради, що несприйняття народом нових грошей загрожувало б провалом нашій державності. Тим не менш 24 листопада 1917 р., проінформувавши урядовців про перебіг переговорів з Петроградом і плани розв’язання грошових проблем, виконуючий обов’язки секретаря фінансів В.Мазуренко, довів до відома членів Генерального секретаріату, що фінансова нарада при його відомстві виробила і прийняла проект випуску українських грошових знаків (бонів) з забезпеченням цукровим фондом та відсотковими паперами.

Цілком очевидним є те, що поштовхом до зміни позиції провідних фінансових функціонерів УНР щодо питання запровадження власної грошової одиниці стало надзвичайне поглиблення грошової кризи, загострений внаслідок цього соціально-економічний стан і, нарешті, повалення в Росії влади Тимчасового уряду та захоплення влади в Петрограді більшовиками, а відтак й грошова ізоляція української влади та спричинений нею голод коштів в офіційному Києві.

Втім, для здійснення власного нового політичного та фінансового курсу Українській Народній Республіці необхідно було позбутися політико-юридичного підпорядкування Петрограду і вийти поза рамки законодавчо-правового поля російської (більшовицької) влади. Цю проблему було розв’язано без проволікань. Вже наступного дня після виступу перед Генеральним секретаріатом В.Мазуренка, 25 листопада 1917 р., світ побачили перші законодавчі акти УНР, якими Центральна Рада виразно протиставила себе більшовицькому Петроградові, але не російській центральній владі. Перший з них – Закон “Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР”, в якому, зокрема, зазначалося:


“І


До сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її Конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народньої Республіки належить Українській Центральній Раді.

ІІ


1. Всі закони і постанови, які мали силу на території Української Народньої Республіки до 27 жовтня 1917 р. [тобто всі юридичні акти російського центрального уряду, що діяли до більшовицького перевороту – П.Г.Н.], оскільки вони не змінені й не скасовані Універ¬салами, законами і постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народньої Республіки.
2. Право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним Секретарям Української Народньої Республіки.
Для видання таких розпоряджень зостаються в силі розпорядження Російського Правительства, які були видані до 27 жовтня 1917 р., оскільки вони вже не змінені або не скасовані Українською Центральною Радою та Генеральним Секретарством.

ІІІ


1. До прийдучих змін законодавчим порядком полишаються в силі і всі державні Уряди і установи, які зосталися на території Української Народньої Республіки по день 7 листопада 1917 р. з дотеперішнім їх ділокругом, урядження і штатами як Уряди і установи Української Народньої Республіки.
2. Це положення тим часом, до погодження з иншими частинами Російської Федерації, має стійність і до Урядів і до установ, які обіймають тільки почасти територію Української Народньої Республіки, і тільки в тій мірі, в якій їх діяльність поширюється на Українську територію.
3. Всі особи, які займали посади державної служби по день 7 листопада 1917 р. на території Української Народньої Республіки чи то за призначенням Російського Правительства, чи то за обранням органами самоврядування, зостаються на своїх урядах без особливих прохань чи заяв.

З оригіналом протоколу згідно:


Заст. голови Української Центральної Ради М.Шраг


Секретар Постоловський

Ствердив: за Генерального Писаря України І.Мірний”.


Отже, для розбудови власного фінансового госпо¬дарства УНР отримала хоч і недосконалу російську, але правову базу. Нерідко її правницькі засади заходили у протиріччя з проголо¬шеним Центральною Радою курсом соціалізації. Того ж дня, 25 листопада 1917 р., було прийнято й Закон “Про утримання Центральної Ради за державний рахунок”.

Праця уряду УНР в напрямі формування національної грошової системи, в першу чергу в області створення відповідної законодавчої фінансової бази, розпочалася посиленими темпами. Українські можновладці немов би прагнули за останні тижні 1917 року надолужити безповоротньо втрачені минулі місяці мітингів, гасел, безплідних балачок та постійного клянчення грошей у російського уряду.

27 листопада 1917 р. В.Мазуренко доповів Генеральному секретаріатові про фінансові справи та заходи щодо випуску українських грошей. Наступного дня (28 листопада 1917 р.) він вкотре виніс питання друку українських грошей на засідання уряду УНР. Генеральний секретаріат нарешті ухвалив замовити малюнок грошових знаків, а “ціну грошей позначити на чотирьох мовах”. Виконуючому обов’язки секретаря фінансів було доручено переговорити з приводу видруку облігацій з власником однієї з київських друкарень В.Кульженком.

30 листопада 1917 р., очевидно з візії Генерального секретаріату, відбулася телефонічна розмова по прямому дротові генерального секретаря праці М.Порша з комісаром Государственного банку РСФРР Г.Пятаковим. Позаяк в УНР ще не було установлено власної фінансової системи їй вкотре довелося звернутися до банківських установ Росії (в даному випадкові – до більшовицької Росії) з проханням асигнації певної суми грошової маси. Не дивно, що Раднарком намагався використовувати це (і, подібно до Тимчасового уряду, не раз використовував) як один з засобів тиску на УНР. В розмові йшлося про виділення коштів з Государственного банку РСФРР для виплати залізничникам України, які погрожували в разі затримки заробітньої платні оголосити загальний страйк. Г.Пятаков пообіцяв, що гроші будуть надіслані безпосередньо страйковому комітетові Південно-Західної залізниці. Він також заявив М.Поршу, що асигнування грошей Україні можливе лише за умови визнання нею Раднаркому верховною владою та влади рад на місцях. То був неприхований ультиматум державотворчій Україні, не перший і не останній... Всі ці та інші факти змусили нарешті остаточно схилили провідників УНР до твердого переконання про нагальну необхідність створити повномірну національну фінансову систему та започаткувати власну грошову одиницю. Вся подальша щоденна праця Генерального секретаріату не оминала вже цих життєво важливих для українського державотворення питань. Почався етап безпосередньої підготовки до законодавчого запровадження та практичного випуску вітчизняної валюти.

Того ж дня (30 листопада 1917 р.) В.Мазуренко доповів генеральним секретарям по низці взаємопов’язаних між собою фінансових аспектів, а саме: “про стан справ з випуском українських грошей, про заснування Головного Українського Казначейства, про потребу видати подвійні пайки цукру на Україні, щоб швидше одержати потрібні гроші, бо вивіз цукру за межі України припинився”.

1 грудня 1917 р. на пропозицію секретаря судових справ М.Ткаченка уряд постановив “видати популярну брошуру і велику брошуру з поясненням що до фінансового пляну Генерального Секретаріату і фондів забезпечення українських грошей, а також, опублікувавши розмову Порша з Пятаковим, почати газетну кампанію проти фінансової політики Совєта Народніх Комісарів, що може спричинитися і до спопуляризування українських грошей”. Для початку кампанії генеральний секретар фінансів мав скликати в Києві та інших великих містах України нараду з представників преси.

Вперше думка про потребу мати в розпорядженні Центральної Ради власну друкарню виникла у політичних провідників революційної України ще наприкінці весни 1917 року. Тоді, 13 травня 1917 р., Комітет Центральної Ради уповноважив Грушевського, Стасюка, Садовського і Христюка за 65 тис. руб. купити “з деякими можливими додатковими витратами” київську друкарню Бондаренка. Вочевидь власники друкарні Бондаренко і Гніздовський погодилися на продаж, бо вже 17 травня 1917 р. Крижанівський доповів членам Комітету Центральної Ради про стан друкарні. Вона виявилася досить маленькою, позаяк працювало в друкарні три машини (одна з них була, проте, зовсім маленькою, а інша – “американка”). З огляду на те, що власники просили прискорити рішення, члени Комітету вирішили таки придбати її, врахувавши зауваження М.Грушевського, що “в друкарні є один великий плюс, що вона має помешкання досить порядне, там можна буде поставити ще одну велику машину”. Купівлю та прийом друкарні поки що було доручено Саливону з тим, що коли до Києва приїде Лизанівський запропонувати йому стати завідуючим нею. Скарбник Центральної Ради Коваль мав сплатити колишнім власникам 5 тис. рублів одразу, а решту суми – до 1 червня 1917 року. Чи була виплачена вся сума і чи було здійснено купівлю достеменно невідомо. Судячи з подальших фінансових проблем керівництва Центральної Ради, очевидно ні. Свідчать про це й спогади Б.Мартоса, який згадував, що складнощів при пошуку типографії для друку українських грошей виявилося чимало. Як відомо, для друку державних цінних паперів необхідним є спеціальний найкращий папір та устаткування. До того ж, вони мають бути захищені від фаль¬шування чи підробки ще й своєрідними водяними знаками у формі геометричних фігур, портретів тощо. Для цього була необхідна державна фабрика з якісним устаткуванням і підконтрольна відповідному відомству з метою стеження за кількістю виробленого паперу і таке інше. Подібної фабрики на підконтрольній уряду Цент¬ральної Ради території не було. Це підтверджує й те, що коли 28 листопада 1917 р. виконуючий обов’язки генерального секретаря фінансів В.Мазуренко вкотре виніс питання друку українських грошей на засідання уряду УНР, йому було доручено переговорити з приводу видруку облігацій з власником однієї з київських друкарень В.Кульженком. Отже, власної друкарні Центральна Рада та її уряд у розпорядженні ще (або вже) не мали.

Складнощів у цьому виявилося чимало. Для друку державних цінних паперів необхідним є, як відомо, спеціальний найкращий папір та устаткування. До того ж, вони мають бути захищені від фаль¬шування чи підробки ще й своєрідними водяними знаками у формі геометричних фігур, портретів тощо. Для цього була необхідна державна фабрика з якісним устаткуванням і підконтрольна відповідному відомству з метою стеження за кількістю виробленого паперу і таке інше. Подібні фабрики на підконтрольній уряду Цент¬ральної Ради території не було. Лише одна приватна фабрика в місті Полонному, що на Волині, мала технічні можливості для друку грошових знаків. Реквізувати її для потреб державних фінансів уряд УНР не погодився, бо Полонне на той час лежало в прифронтовій смузі і Центральна Рада побоювалася, що друкарню можуть захопити збільшовичені загони, які поверталися з фронту додому. Тому пошук фабрики розпочався в Києві, де фабрики такого типу знайти було дуже важко. До того ж, існувала цілком реальна небезпека на окремих фабриках саботажних дій з боку робітників-більшовиків шляхом псування паперу чи вже готових зразків, крадіжок чи пожеж. Пошу¬ком друкарні займалася група призначених осіб на чолі з інженером Євгеном Голіцинським , яка зупинила свій вибір па київській друкарні В.Кульженка, що розташовувалася в столиці по вул. Пушкінській, 6 і випус¬кала часописи й книги, а її робітники були свідомими українцями. Навчені, очевидно, гірким “російським” досвідом, тепер вже українські генеральні секретарі не склали руки в очікуванні від “добрих друзів” нових грошових асигнувань, продовжили працю в напрямі якнайшвидшого запровадження національної грошової одиниці. 1 грудня 1917 р. Секретарству фінансів було доручено реквізувати папір для друкування грошей та столичну типографію В.Кульженка по вул.Пушкінській, а також помешкання лазарету навпроти цієї друкарні для експедиції нових грошових знаків.

2 грудня 1917 р. секретар судових справ М.Ткаченко виступив перед урядовцями з проектом тексту написів на нових вітчизняних державних кредитових білетах УНР. Тоді ж Генеральний Секретаріат ухвалив форму нових українських кредитових білетів. На їхній лицевій стороні передбачалося розмістити напис:


“Серія №
Українська Народня Республіка.
Державний Кредитовий Білет
3 карбованці рівняють 3 російським рублям. (1 карбов. – 1/15 золотої п’ятнадцятирублевої монети і містить 17,424 долі щорого золота).
Директор Державного Банку Української Народньої Республіки – (підпис)

1917 р. Скарбничий – (підпис)


Серія № “.


На зворотньому боці купюри планувалося зазначити:


“Три карбованці . . . 3 крб. (польськ. мовою.)
Державні кредитові білети Української Народньої Республіки – забезпечуються всім державним майном Української Народньої Республіки, як-то: землями, лісами, залізницями, державними доходами, монополією цукру і іншими монополіями і всяким іншим майном Республіки. Державні кредитові білети Української Народньої Республіки ходять рівно з золотою монетою. За фальшування державних кредитових білетів винуваті караються позбавленням прав і каторгою.
3 карбованці (єврейською мовою)”.

Того ж дня урядом, на пропозицію В.Мазуренка, було ухвалено законопроекти про державні доходи УНР, перетворення Київської контори Государственного банку на Український Державний банк і реформу казначейств, а також про ліквідацію Дворянського і Селянського земельного банків через перетворення їх на Український Державний земельний банк, яке мав здійснити Державний банк через особливих комісарів у порозумінні з Генеральними секретарствами фінансових та земельних справ.

Тим часом, 4 грудня 1917 р. більшовицькою Радою народних комісарів, в день висунення відомого ультиматуму РНК Центральній Раді, було офіційно заявлено про припинення асигнації українському урядові рубльової готівки. Зашморг фінансового голоду затягувався над державотворчою Україною все сильніше і загрожував катастрофою.

З свого боку Генеральний секретаріат, прагнучи вийти з патової ситуації, 4 грудня 1917 р. надав генеральному секретареві фінансів В.Мазуренку право “реквізиції всіх потрібних матеріялів для друку грошей” і, намагаючись вгамувати відсутність в обігу дрібновартісної готівки, видав обов’язкову постанову про практичне використання в якості грошових знаків колишніх російських державних облігацій внутрішньої позики (білетів Госказначейства (серії), 5% зобов’язань Госказначейства попередніх термінів, купонів 4% серії, купонів воєнних позик 1914, 1915, 1916 років і позики волі 1917 року). Крім того, тоді ж, окремим законом було встановлено, що 5% зобов’язання “Російськаго Государственнаго Казначейства” мають обіг нарівні з грошовими знаками.

Більшовики, в свою чергу, відповіли радикальними заходами вже наступного дня. Після невдалої спроби спрямувати в протирадівське русло роботу Всеукраїнського з’їзду Рад і захопити керівні посади на зібранні, його делегати-більшовики 6 грудня 1917 р. покинули Київ і подалися до Харкова. Того ж дня до цього міста прибув московський “червоний” загін Сіверса. Більшовицьке керівництво перейшло у наступ не лише збройним шляхом. В цей же день несподівано для уряду УНР штаб Південно-Західного фронту висунув Центральній Раді вимогу асигнації 40 млн. руб., штаб Румунського фронту – 500 тис. руб., мотивуючи це тим, як повідомив генеральний секретар військових справ С.Петлюра, що “невважаючи на їх телеграми до Петрограда, ніяких грошей не получають”.

Генеральний секретаріат* губився в роздумах щодо винайдення готівки. На запитання В.Винниченка, чи можна задовольнити вимоги штабів, В.Мазуренко відповів, що 50 млн. руб. було надіслано з Петрограду в розпорядження Куриловича на погашення боргів Південно-Західних залізниць, а в Державному банку готівкою є в наявності лише 6 млн. рублів.

Проте було б несправедливо вважати, що Центральна Рада та її уряд в грудні 1917 р. не намагалися виправити ситуацію, принаймні щодо вирішення питання фінансового голоду. Але розв’язати цілий вузол проблем у лічені тижні (а то й дні) після майже року риторики, мітингувань і загравань з хвилевими настроями анархізованих нижчих верств населення було вже якщо не надто пізно, то вкрай складно.

Більшовицьке ж керівництво, з свого боку, почало активно спонсорувати ліворадикальні робітничі групи Києва і свої бойові організації, які готувалися зі зброєю в руках виступити проти української влади під час “червоного” наступу на столицю УНР. Так, В.Лєнін наказав наркому фінансів РСФРР видати більшовику заводу “Арсенал”, робітники якого вже три місяці не отримували зарплатню, А.Іванову 3 млн. 200 тис. руб. готівкою. Гроші було доставлено з Петрограда в Київ головою заводського комітету А.Косяковим під охороною 37 озброєних робітників. З цих коштів 600 тис. руб. покрило тримісячний заробітній фонд 4 тисяч арсенальців, решта ж грошей пішло на озброєння бойових загонів. Саме група заводських бойовиків під орудою Ф.Гнєповського згодом (в ніч на 29 (16) січня 1918 р.) обеззброїть охорону і захопить “Арсенал”. За більшовицькі кошти буде зведено барикади, вирито окопи, закуплено зброю для повстанців (а це близько 20% робітників заводу), організовано пункт харчування, продовольчий склад, медпункт, а повстання арсенальців поклало початок більшовицькому заколоту в Києві. Більшовицьку готівку отримають також для озброєного виступу проти Центральної Ради й робітники інших підприємств і залізничники, селяни та профспілковці...

Слідом за Києвом страйки, безлад і анархія ланцюговою реакцією поширювалися цілою країною. Грошова криза поглиблювалася з дня на день. Так, наприклад, 7 грудня 1917 р. генеральний секретар В.Голубович, доповідаючи уряду про події в Одесі, визнавав: “Фінансове становище в Одесі надзвичайно скрутне, представники банків просять як можна швидше прислати українські бони, щоб банки не були змушені випустити свої бони. Щодо українських грошей, то банки не мали б нічого проти їх випуску, але для цього треба Київську контору Державного банку перетворити в Український національний державний банк. Згоджуються банки підтримати українську позику, причому зобов’язуються покрити 130 млрд. позики”. В цей скрутний для УНР момент виконуючим обов’язки гене¬рального секретаря фінансів тимчасово був колиш¬ній його товариш (заступник) інженер-технолог і соціал-демократа Василь Мазуренко. Д.Дорошенко свідчить, що саме В.Мазуренку довелося розпочати лише організацію українського Генерального секретарства фінансових справ.

У Генеральному секре¬тарстві фінансів нарешті розпочинається справжня державотворча робота. Після кропіткої роботи службовців фінансового відомства, 9 грудня 1917 р. Мала Рада УНР “заслухала і прийняла кілька невеликих, але важливих законопроектів, внесених Генеральним Секретарством Фінансів”. Обговорення відбувалося досить швидко й без яких-би то не було ускладнень. З критикою виступив лише Ф.Крижанівський, але вдалий і агрументований захист цієї законодавчої ініціативи В.Мазуренком схилив присутніх до позитивного рішення. То було п’ять проектів законів УНР, які де-юре заклали основи грошової системи Української Народної Республіки, а саме про: Державні кошти України, Головну скарбницю, Державний банк України, скасування Дворянського та Селянського банків, цукрову монополію. Обов’язки Головної скарбниці УНР мала пере¬брати на себе київська губерніяльна скарбниця; київська контора Государственного банку мала бути перетворена на Державний банк УНР, а всі місцеві державні банківські відділення ставали його підрозділами.

Давно назрілим і надзвичайно актуальним було й питання про керівництво українською владою державними банківськими закла¬дами, що існували на терені республіки. Прийняття закону про Державний банк давало урядові Центральної Ради правовий і оперативний простір у безпосередньому вирішенні фінансових проб¬лем. Новоустановлений Державний банк УНР тимчасово мав керуватися статутом колишнього російського Госбанку. Йому було надано й емісійне право – виконання авторизацій законодавчого органу для друку банкнот – кредитових білетів.

На цьому тлі досить дивним виглядає проект Конституції УНР від 10 грудня 1917 р., зокрема, щодо випуску грошових знаків. Перш за все в її загальній постанові було заявлено про нерозривність загальнодержавного зв’язку з Росією: “Відновивши своє державне право для оборони свого краю, для забезпечення права і охорони вільностей і добробуту своїх громадян, Україна яко Народня Республіка входить заразом у склад Федеративної Республіки для легшого здійснення сих завдань як щодо сеї країни, так і інших країв Федерації”. При цьому в проекті вищого законодавчого акту зазначалося, що “входячи в склад Федеративної Республіки Російської, український народ, разом з иншими народами, які живуть з ним на українській землі, передає центральним органам Федеративної Російської Республіки – її Парламентові і Кабінетові […] установлення одиниць мір, ваги і монети […]”.

Тим часом тривало просування більшовицьких загонів вглиб території УНР, а з фронтів світової війни (Західного та Північного) до Києва прибували посланці від російських армій з проханням, з огляду на загрожуюче продовольче становище, відправки в частини хлібу. З цього приводу Генеральний Секретаріат 11 грудня 1917 р. постановив “звернутися до всіх армій фронту з відозвою від Генерального Секретаріяту, в якій вказати на політику Совіта Народних Комісарів, що оповістили війну братньому народові”. А між тим, як заявив 13 грудня 1917 р. на VIII сесії Центральної Ради голова уряду УНР В.Винниченко, податки “людність майже зовсім не платить, і Генеральний Секретаріят почуває велику грошову скруту”. Експедицію заготовок державних паперів УНР було засновано 14 грудня 1917 р. як тимчасову інституцію, однак після проголошення незалежності УНР і війни з більшовиками питання про її тимчасовість відпало само собою. Вона створювалася на зразок подібної російської імперської установи. Грошові знаки мали бути надрукованими до 23 грудня 1917 р., однак, судячи з того, що вже наступного дня (15 грудня 1918 р.) товариш генерального секретаря фінансів В.Мазуренко повідомив урядовців про те, що випуск української валюти затримався через брак помешкання, маємо всі підстави говорити про купівлю приміщення друкарні, але без належної повної комплектації для виконання цього завдання.

15 грудня 1917 р. на засіданні уряду генеральний секретар Єщенко повідомив про зростання впливу більшовиків як серед широких кіл населення, так і серед українських військових. Він чи не вперше відверто заявив, що в Генерального секретаріата сил для боротьби з більшовизмом немає. Певному гальмуванню швидкому наближенню червоних загонів до столиці сприяє саботаж залізничників, але, зазначав доповідач, щоб на них опертися потрібні гроші. В черговий раз урядовцями було визнано непересічну роль здорових фінансів (а в нашому випадкові – взагалі їхньої наявності) у життєспроможності державного організму. В результаті Єщенко лаконічно підсумував: “Без грошей ніяка боротьба неможлива”. Цю думку підтримав й С.Петлюра, який для винайдення коштів запропонував “конфіскувати налічні капітали, де б вони не були”.

З свого боку М.Порш запропонував тимчасово конфіскувати ще й гроші з ощадних кас і негайно випустити українські грошові знаки, наголосивши при цьому, що “коли робітники і військо не одержать грошей, буде крах республіки. У відповідь товариш генерального секретаря фінансів В.Мазуренко повідомив, що випуск української валюти затримався через брак помешкання, але до 23 грудня поточного року гроші будуть випущені. В результаті, на пропозицію Шульгина, було створено фінансову комісію в складі генеральних секретарів Мазуренка, Ткаченка та Золотарьова, яка мала вести всі фінансові справи від імені уряду УНР. Разом з тим, як повідомив М.Порш, сховища Дворянського та Селянського банків із державними відсотковими паперами та готівкою піддаються грабунку. На це уряд доручив генеральному секретарю фінансів організувати негайний контроль на Дворянським і Селянським банками, “щоб не допустити вивіз грошей і процентних паперів”.

16 грудня 1917 р. на черговому засіданні уряду* за пропозицією М.Ткаченка, було ухвалено змінити текст напису на майбутніх українських грошових знаках у двох місцях, а саме додати, що 1) кредитові білети Української Народної Республіки “забезпечуються надрами, лісами і т.д.” та, 2) що “1 карбованець містить 17,424 долі щирого золота”*.

В понеділок 18 грудня 1917 р. генеральний секретар шляхів Єщенко знову підняв питання грошового забезпечення з Петрограду. Зазначивши, що, займаючи вказану посаду, він “обіцяв задовольнити потреби служащих в самому найкоротшому часі” і цією обіцянкою в Україні вдалося тимчасовово припинити страйк на шляхах. Тепер же, коли “Совіт Народних Комісарів” не надіслав до Києва обіцяних 90 млн. руб., обіцянки дотримано не було. В зв’язку з цим Єщенко заявив, що не вважає можливим далі залишатися на посаді генерального секретаря. Урядовці не задовольнили прохання колеги про відставку, проте нагадування про грошову ізоляцію України більшовицьким урядом, залежність від петроградських рублів не лише соціально-економічної ситуації в країні, але й політичної долі власне самої УНР, змусили Генеральний секретаріат вдатися до більш рішучих кроків у фінансовому напрямкові.

18 грудня 1917 р. уряд нарешті затвердив запропонований генеральним секретарем Ткаченком проект закону про випуск кредитових білетів Української Народної Республіки і вирішив внести його на розгляд Центральної Ради.

Наступні дні (кожен з них протягом тижня) принесли низку життєво важливих для творення державної грошової системи та її подальшої фінансової політики рішень.

Тим не менш, невеликі суперечки доцільності та форми запровадження національної валюти відбулися у Малій Раді й в день обговорення в ній відповідного законопроекту. 19 грудня 1917 року з доповіддю про випуск вітчизняних кредитових білетів виступив М.А.Корчинський, а у дебатах взяли участь товариш генерального секретаря фінансів В.П.Мазуренко, М.М.Стасюк, І.А.Чопівський та інші. Так, наприклад, меншовик Балабанов радив випускати власне не гроші, а бони, які мали б лише тимчасовий характер. На його думку, українські грошові знаки не могли набути такої вартості, як, скажімо, російські рублі, бо, мовляв, карбованці не забезпечені золотим покриттям. Аргументи В.Мазуренка на користь нових грошей були простими. Він, зокрема, зазначив, що український карбованець матиме більш потужнішу за рубль вартість не лише завдяки наявним політичним обставинам, але й через те, що “на Україні більше ладу, ніж на Московщині”.

Слід відзначити, що рішення карбувати свої паперові гроші Українською Народною Республікою було єдиновірним на той час і перспективним, та й іншого виходу в української влади вже не було. В підсумку, 19 грудня 1917 року (6 січня 1918 р.) Цент¬ральна Рада нарешті прийняла в цілому (подається офіційний зміст):

“Т  и  м  ч  а  с  о  в  и  й
Закон про випуск державних кредитових білетів


Української Народньої Республіки.
Центральна Рада дня 19-го Грудня 1917 року ухвалила:
І.


1. Кредитові білєти Української Народньої Республіки випус¬каються Державним Банком Української Народньої Республіки в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обміну під забезпечення тимчасове, до утворення золотого Фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями, прибутками Української Народньої Республіки від монополії, після одержання на відповідну суму зобовязань Державної Скарбниці Республіки.
2. Розмір випуску кредитових Білетів не повинен ні в якому разі перевисшати половини річної суми прибутків від монополій.
3. Випуски кредитових білетів можуть бути зроблені лише законодатним шляхом.*
4. Кредитові білети Української Народньої Республіки випускаються в карбованцях, при чому один карбованець містить 17,424 долі щирого золота** і ділиться на 200 шагів.
5. Українські Кредитові білети ходять нарівні з золотою моне¬тою, являються законним оплатним засобом і обовязково повинні прийматися при всіх оплатах.
6. Російські кредитові білети ходять на попередніх підставах.
7. Розміни і обмін Українських Кредитових Білетів на російські і навпаки російських кредитових білетів на українські обовязковий для всіх осіб, місць і установ без якого будь комісіонного за розмін і обмін винагородження.
8. Обмін Українських кредитових білетів одної вартости на другу, а також ветхих [зужитих – П.Г.Н.] білетів на нові переводиться в установах Українського Державного Банку і Скарбницях.
9. Одночасно з випуском в народний обмін кредитових білетів належить оголошувати про прикмети їх неоплатности в разі їх попсовання.
10. За фальшування українських кредитових білетів винуваті караються позбавленням прав і каторгою.
11. Генеральному Секретарю Фінансів надається право виробити зразки кредитових білетів Української Народньої Республіки і їх оголосити до загальної відомости. –

ІІ.


Закон цей входить в силу з дня ухвали.


З оригіналом протоколу згідно:
Заступник Голови Української Центральної Ради Мик. ШРАГ.
Секретар Української Центральної Ради А.ПОСТОЛОВСЬКИЙ.
Ствердив: В.О. Генерального Писаря ЇВ. МІРНИЙ”.

Закон підписали заступник голови Української Центральної Ради М.Шраг, секретар Української Центральної Ради А.Постоловський і ствердив виконуючий обов’язки генерального писаря І.Мірний. Цікаво що такий важливий і, без сумніву, історичний закон не завізували перші люди республіки – ні голова Центральної Ради, ні голова уряду, ні генеральний секретар фінансів (чи викону¬ючий його обов’язки) і навіть не генеральний писар УНР. Що це – свідчення про вимушеність державних мужів до випуску подібного закону, підтвердження пасивної опозиції до запровадження Україною власних державних фінансів чи безвідповідальний страх і невпевненість у здійсненому кроці та, у випадку провалу нових грошей, бажання перенести тягар відповідальності на інших? Так це, чи інакше, сьогодні поки що довідатися не вдається. Юридично закон торкався правової позиції українських карбо¬ванців і визначав їх емісію. Відмітимо також, що легальність вільного обігу будь-яких російських коштовних паперів в Україні не лише не притерпіло змін, а й підтверджувалось законом. Того ж таки дня, 19 грудня 1917 р. Мала Рада ухвалила закон про випуск Українським Державним банком кредитових білетів на суму в 500 млн. карбо¬ванців. Проте, карбованці на тоді не являли з себе скарбову валюту (вони стануть нею лише з 30 березня 1918 р.), а до того дійсно мали відігравати роль кредитових білетів.

Дехто з дослід¬ників, як наприклад Л.Нєманов, зазначає їх як знаки Державної cкарбниці (маються на увазі перші українські банкноти вартістю в 100 крб.), а Є.Гловінський взагалі не бажає зупинятися ”на контраверзах з приводу природи цих перших українських грошей, залишаючи це питання на боці”. Українська Центральна Рада, в даному випадкові представлена державною скарбницею, мала в своєму розпорядженні надзвичайно мізерну масу золота, а, отже, фактично не володіла необхідним для подібної акції золотим запасом. Саме з цього приводу і розгорілася дискусія на державному рівні. Думку скептиків і противників запровадження без золотого покриття української грошової одиниці висловлював, зокрема, відомий київський економіст і авторитетний ще за часів царизму професор Яснопольський. Свого офіційного завершення суперечка набула під час тривання в приміщенні Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада, З’їзду представ¬ників земельних комітетів наприкінці грудня 1917 року. Взявши слово для доповіді, як фахівець, Яснопольський доводив, що до того часу поки Українська Народна Республіка не накопичить необхідного золотого запасу, запровадження нею власної грошової одиниці з економічного погляду є неможливим. Пан професор пропонував абсурдний засіб накопичення державою золотого скарбу через продаж конфіскованої в поміщиків землі селянам за золото”. Проте, загальновідомо, що такої ціни українське селянство сплатити не могло. На з’їзд промова професора справила не найкраще враження.

Слово-відповідь виголошував голова з’їзду, генеральний секретар земельних справ Б.Мартос. Він висловив тепер вже офіційну урядову відповідь і рішення, прийняте Центральною Радою 19 грудня 1917 р., про карбування перших українських грошових знаків номіналом по ”100” карбованців. Б.Мартос, як він сам згадує, опираючись на функціональну економічну теорію, заявив, “що на погляд Україн¬ської Центральної Ради паперові гроші можуть мати довір’я в населення, хоч би вони й не мали золотого забезпечення”. Вартісне ж забезпечення національних грошей мали підтримувати запаси цукру та борошна, що були в розпорядженні уряду України ще з наслідку заведеної на ці продукти монополії всеросійською владою. Наступного дня, після затвердження тимчасового Закону “Про випуск державних креди¬тових білетів Української Народньої Республіки”, 20 грудня 1917 року уряд, на пропозицію генерального секретаря Ткаченка, постановив асигнувати 200 тис. крб. в розпорядження фінансової комісії на встановлення машин та для інших потреб з метою друку грошей. На його ж доповідь було задоволено бажання банків випустити відозву до населення у фінансовій справі.

Тим часом грошова криза досягла апогею. 22 грудня 1917 р. на засіданні уряду М.Ткаченко довів до відома генеральних секретарів, що випуск до обігу нових українських грошових знаків 23 грудня 1917 р., як те планувалося й було загально оповіщено, не відбудеться “з технічних причин”. На це генеральні секретарі Єщенко та Порш виступили з настійливою вимогою неодмінної емісії нової валюти, зазначаючи, що “інакше може бути крах Генерального Секретаріяту”. За таких обставин урядовцям нічого не залишалося, як доручити Фінансовій комісії вжити всіх заходів до випуску грошей.

23 грудня 1917 р. уряд продовжив пошуки чергового виходу з хронічної грошової кризи. Присутній на урядовому засіданні полковник Поплавко, доповідаючи про становище в Одеській окрузі, зазначив, що в Одесі відчувається великий брак грошових знаків. При цьому він повідомив, що в банках є до 6 мільйонів готівки, але здебільшого номіналом у тисячу рублів. Згодом полковник додав, що в одеських банках лежить вже до 100 млн. рублів (з яких кілька мільйонів – золотом). Рішення напрошувалося саме собою – вилучити, проте урядовці так і не винесли подібної ухвали. Поплавко запропонував й шлях до отримання готівки від населення та угамування продовольчої і фінансової кризи: негайно приступити до демобілізації зайвого військового майна (зокрема вказувалося, що в Кременчуці є мільйон солдатських шинелів, кілька мільйонів чобіт, обози тощо), а також розпочати систематичну демобілізацію, в першу чергу, вояків-неукраїнців. Він також довів до відома київських можновладців, що в Одеській окрузі всі чекають виходу до обігу українських грошей, які будуть прийматися населенням краще, ніж рублі, бо ходять чутки, що карбованці забезпечені золотим фондом.

З цього приводу В.Мазуренко попросив уряд затвердити форму українських кредитових білетів, на що генеральні секретарі постановили друкувати всі карбованці так, щоб зручно було читати написи нах, повертаючи навкруги довгої вісі. Тим не менш київська преса того ж дня (23 грудня 1917 р.) вже повідомила, що о 13-й годині “до Київської контори українського державного банку поступлять нові українські гроші в сумі від 5.500.000 до 5.800.000 карбованців (рублів)”, додаючи, що ”українські гроші випущені поки вартістю сто карбованців”.

Впевненість українських можновладців в необхідності запровадження національних грошових знаків, не озираючись на наявність в УНР золотого фонду (вірніше, на його відсутність) підтримав 29 грудня 1917 р. директор Державного банку М.Кривецький. У своєму досліді “Економіко-фінансові перспективи Української Республіки і найближчі економічні, фінансові та політичні завдання Генерального Секретаріату. Короткі міркування М.І.Кривецького” він, спираючись на аналіз стану державних фінансів країн-учасників світової війни, зокрема Франції (зроблений за допомогою проф. А.Вольського, який на той час мешкав у Києві), доводить невірність твердження тогочасних економістів про обов’язкову необхідність забезпечення грошових знаків золотом. З цього приводу автор, зокрема, зазначав:

“Золоті запаси емісійних банків усього світу складають нині не вище 30 мільярдів франків, а війна вже обійшлася воюючим державам [...], не менш 700 мільярдів франків, при чому короткотермінові зобов’язання народів, що стинаються, складають близько 45 мільярдів франків. Золотий запас французького банку складає близько 5 мільярдів франків, а випуск банкнотів досягає у Франції 21 мільярда франків. Якщо б цінність паперових грошей визначалася золотими запасами національних банків, французький паперовий франк коштував би близько 24 золотих сантинів*, між тим французький паперовий франк розцінювався на Нью-Йоркській біржі у вересні 1917 року у 38 1/2 золотих сантина. Із співвідношень цих фактів витікає, що по[-]перше війна розвіяла упередження, в силу якого курс банкнотів визначався золотими запасами національного банку; по[-]друге, золоті запаси емісійних банків занадто мізерні для того, щоб покривати суми по воєнних витратах і по[-]третє більшість воюючих країн надто переповнені паперовими грішми для того, щоб ці країни могли повертатися шляхом колосальних жертв [до] золотої валюти, що не має ніякого практичного значення”.

Останнє в 1917 році засідання Генерального секретаріату (30 грудня) щодо фінансового боку життя країни минуло без ґрунтовного обговорення грошових справ і підведення підсумків року. Проте, з ініціативи Ткаченка, постало нове питання – “встановити основну міру українських грошей – гривню, яка ділиться на 100 шагів”. На це уряд постановив доручити генеральному секретарю Ткаченку “обстоювати в Центральній Раді назву основної міри українських грошей – “дукат”. Втім, як відомо, перші вітчизняні грошові знаки зберегли назву “карбованець”.

Перші українські гроші – державні кредитові білети – спіткала дивна і невдячна доля ще з самого початку їхньої появи. Вартість грошового знаку номінально дорівнювалась 100 крб., з розрахунком що один карбова¬нець містить 17,424 долі щирого золота. Дивним, перш за все, і неясним до цієї пори, є чому карбованець поділявся на двісті шагів, а не на сто, як то зазвичай було прийнято майже й у всіх державах. Іншим фактом, який цікавить дослідників, чому друкування і випуск в обіг карбованців було здійснено банкнотою аж у 100 крб. Пояс¬нення, що Україні потрібно було одразу отримати велику суму грошей, і тому номінал було визначено таким, через відсутність у ринку дрібних грошей не витримує критики, та й якість їх друку була надто простою і не відрізнялась захисними якостями. Цікавим фактом з історії 100 карбованцевої банкноти є й те, що з'явились вони в обігу за день (5 січня 1918 р.) до виходу закону про запровадження карбованців як грошових знаків від 6 січня 1918 року. Крім того, 100 крб. було надруковано із тризубом на чільному боці (аверсі) за 54 дні до виходу закону про державний герб УНР, ухвалений Центральною Радою лише 1 березня 1918 року. Що ж, залишається лише зарахувати подібні юридичні "накладки" до видержок молодої української державності та недосвідченності її лідерів, що засновували перші національні гроші у поспіху через відомі економічні й політичні обставини. Вартість карбованця у золотому еквіваленті дорівнювалась російському рублю, що полегшувало перехід з рубля на карбованці для народних мас, бо номінально ціни залишалися тими ж і це відкидало необхідність перерахування курсу. Опирався ж карбованець виключно на державний авторитет (за відомою економіч¬ною теорією Кнаппа), на державне майно республіки: залізниці, пошту, державні монополії тощо (функціональна теорія). Подібно було зроблено у Чехії (на початку її державності чеську крону було прирівняно до австрійської) та у Польщі, де було заведено марку. Подібною теорією забезпечення вартості валюти керувався, наприклад, при переведенні 1923 року фінансової реформи у Німеччині і її міністр фінансів Г.Шахт, створивши теорію, що основою валюти є ”праця” (Німеччина у ті роки не мала золотого запасу). Законодавчо Державному банку було надано право випуску білетів на суму не більше 500 млн. крб. Ці перші українські паперові гроші вартістю у 100 крб. за даними Л.Нєманова, було випущено на загальну суму у 53 млн. 250 тис. карбованців. Очевидно, це був обсяг першої партії випуску бо пізніше дослідники доводять цю суму 55 тис. купюр сумою у 5,5 млн. крб., зокрема серед них Д.Дорошенко, М.Гнатишак, С.Кікта, які визначають такий обсяг емісії 1917 року. М.Калиновський уточнює, що до кінця року їх було випущено на суму 5 млн. 616 тис. крб., а в подальшому випуск було доведено до 53 млн. 250 тисяч і припинено 16 (29) січня 1918 року.

Перші банкноти у 100 крб. (виробництва 1917 р.) друкувалися у Києві. Перші українські паперові гроші друкувалися на простій літограф¬ській машинці і простому папері, а тому й якість їхня була надзвичайно низькою. Технічне вироблення 100-карбованцевої купюри першої партії друку, попри її гарне художнє оформлення, також було далеким від досконалості. Через невдале розташування орнаменту цифра “100”, на певних купюрах, закривалась візерунками і належно видно було лише “00”. Не мали перші карбованці і захисних водяних знаків. Не було можливості виробити на банкнотах й гільйоширної сітки (juillocher – взаємно переплітати), чи хоча б помістити у кутках малюнок із пере¬плетених між собою кривих рисок. Для цього потрібен був досвідчений гравер і певний час, щоб виробити мідорит, а його у Центральної Ради не було. До того ж, був недосконалим не лише літографічний друк, а й допущено помилки, наприклад, надруковано ”кредітовий”, а зворотній бік деяких купюр було надруковано знизу вгору. Розмір банкноти складав 168 на 103 мм., папір без водяних знаків, розфарбування жовтого кольору. Серії випусків зразка 1917 р. – А.Д. 185. Це значно полегшувало і прискорювало перебіг друку грошових знаків, що за обставин грошового голоду в Україні було надзвичайно важливим для її уряду.

Одна 100-карбованцева банкнота номінально містила 76,6656 гр. золота. Малюнок виконав Георгій (Юрій) Нарбут. Підписали: директор Державного Банку М.Кривецький та скарбник В.Войнилов. Фальшу¬валися. Офіційно вилучені з обігу липневою постановою (1918 р.) за гетьманування П.Скоропадського. Народні назви: ”яєшня” (чільний бік надруковано жовтою і жовто-гарячою фарбами) та “жидівські гроші” (через напис номіналу на зворотному боці жидівською мовою).

Отже, перші 100-карбованцеві грошові знаки УНР, виготовлені поспішно і у простий літографський спосіб, були легко вразливими для підробки і друковані на звичайнім папері. Населення лояльно сприйняло у своєму загалі нові гроші, які почали “ходити” нарівні з російськими т. зв. “думськими” та “керенками”, але дещо поступалися у розцінці крамарями старим довоєнним романівським. На цих же перших українських грошах Центральною Радою було задекларовано своє толерантне ставлення до національних меншин заходом напису “сто карбованців” не лише українською, а й російсь¬кою, польською та жидівською мовами. Проте, попри всі недоліки, 100-карбованцеві грошові знаки відіграли свою історичну ролю і стали одною з перших ознак державності України. За гетьманату, згідно з липневою 1918 р. постановою Ради Міністрів, 24 вересня розпочалось їх вилучення з обігу. Таким чином, після того як 100-карбованцеві купюри були законодавчо видрукувані і поступили в якості платежу до обігу на вітчизняний господарський простір, ми маємо всі підстави кваліфікувати ці банкноти, як перші українські державні паперові гроші (рареr money) сучасного зразку. Хоч із запізненням, питання запровадження національних грошових знаків все-таки було висунуто на порядок денний і необхідність такого кроку вже ні в кого з державних діячів Української Народної Республіки не викликала сумнівів.


Примітки:

Китайські джерела визначають появу паперових грошових знаків в часи імперії Сянь-юань 2700 років до н.е.

Рrо publicoсо bonо – Для загального добра (лат.).

6 грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату були присутніми секретарі Винниченко, Ткаченко, Петлюра, Шульгін, Мазуренко, Стешенко, Порш, Золотарьов, Міцкевич, Мірний та товариші секретарів Красковський і Сокович.

На засіданні були присутніми генеральні секретарі: Ткаченко (головував), Голубович, Ковалевський, Стешенко, Мазуренко (виконуючий обов’язки генерального секретаря фінансів), Золотарьов, Зільберфарб; товариші генеральних секретарів Сидоренко, Одинець, Шульгин та полковник Пількевич.

Ткаченком пропонувалося також зазначити на банкноті, що 1 карбованець складає 1/18 частину золотої пятьнадцятирублевої царської монети, але згодом цю пропозицію було відхилено.

В поданні змісту вказаного закону “Новою Радою” в пункті третьому було вказано також, що “Перший випуск кредитових білетів визначається сумою 500 міл. крб.” – П.Г.-Н.

Доля золота = 0,044 434 896 грама, 0,685 775 тройського грана, 0,001 4276 тройської унції, 0,2143 карата; 1 золотник = 96 долям, 1 лют = 288 долям, 1 фунт = 9234 долі, 1 грам = 22505 долі – П.Г.-Н.

Тут і далі М.Кривецький припускається помилки у назві грошової одиниці, правильно не “сантинів”, а “сантимів” – П. Г.-Н.


 
БУЛАВА