hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Запровадження гривні в УНР і емісійна політика уряду у 1918 р.

Опубліковано: Гай-Нижник П. Запровадження гривні в УНР і емісійна політика уряду у 1918 р. // Київська старовина. – 2007. – №2. – С.109–129.


Майже весь 1917 рік Центральна Рада у своїй фінансовій політиці перебувала у фарватері загальноросійської грошової системи та російського фінансового права. Лише після надзвичайного загострення грошової кризи та жовтневого (листопадового – за н.ст.) перевороту в Петрограді, внаслідок якого владу захопила більшовицька партія, Центральна Рада в Києві стала на шлях побудови елементів власної державності, проголосивши ІІІ Універсалом утворення Української Народної Республіки (УНР), залишаючись, однак, у федеративному зв’язку з Республікою Російською [40]. Рік цей закінчився початком українсько-більшовицької війни. Повносяжне запровадження національної фінансової системи стало можливим лише з її успішним для України завершенням.

Водночас провідники України, опинившись перед реальною загрозою краху Республіки не стільки через експансію більшовиків, скільки внаслідок катастрофічного фінансово-господарчого стану, який ланцюговою реакцією підточував ще не усталені національні і революційні здобутки українства, усвідомили (чи, швидше, змушені були усвідомити) важливість економічних важелів державотворення взагалі і, зокрема, вагу в ньому засобів незалежної фінансової політики уряду країни, що обрала шлях на побудову власної державності. Одним з наслідків такої еволюції стало, між інших, й рішення, хоч і з застереженням на його тимчасовість, про започаткування в УНР власної грошової одиниці – карбованця. 19 грудня 1917 р. Центральна Рада прийняла в цілому тимчасовий Закон “Про випуск державних креди¬тових білетів Української Народньої Республіки” [74; 7; 23].

Попри це, вже після першої емісії карбованців, генеральний секретар судових справ М.Ткаченко 30 грудня 1917 р. на засіданні уряду вперше запропонував встановити в Республіці нову основну “міру украінських грошей – гривну, яка ділиться на 100 шагів” [31]. Генеральні секретарі натомість постановили М.Ткаченку “обстоювати в Центральній Раді назву основної мірі укр[аїнських] грошей – “дукат”” [31]. Нажаль наявні джерела не дають можливості виявити причини та підстави, що спонукали урядовця до такої заяви, а його колег до свого своєрідного рішення. Цілком імовірно, що поштовхом до такої спроби денонсувати запровадження карбованця стали щонайменше дві причини: 1) бажання скасувати офіційно зазначену тимчасовість закону “Про випуск державних креди¬тових білетів Української Народньої Республіки” (тобто – карбованця) від 19 грудня 1917 р. і, як наслідок, й цю тимчасову грошову одиницю на іншу та; 2) асоціація “карбованця” з “рублем”, тобто сприйняття цієї назви як звичайний український переклад назви російської грошової одиниці, що могло підірвати його (карбованця) значимість як грошового знака, а побічно, відповідно, й авторитет емітента – Української Народної Республіки. Все це набувало особливої ваги за умов російсько-українського ідеологічного та збройного протистояння, тим паче – з перспективи законодавчого проголошення державної самостійності УНР.

Тим часом відсутність коштів змушувала урядовців шукати й інші шляхи набуття грошових засобів. 7 січня 1918 р. Генеральний секретаріат доручив генеральному секретареві фінансів “розробити проект державної лотереї і внутрішнього займу” [75; 76], проте втілити на практиці в життя цей проект було можливо лише за сталої внутрішньої ситуації в країні та за умов довіри до дій уряду з боку населення. Ані на одне, ані на інше на той час Генеральний секретаріат розраховувати не міг.

9 січня 1918 р. Українську Народну Республіку IV Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежною самостійною державою. Універсал у своєму тексті відобразив основні погляди, власне, чи не всіх тогочасних державних керівників України. Так, зокрема, IV Універсалом Центральна Рада наказувала своєму урядові: “[...] Правительству Республіки на виконання цього приписуємо розробити і представити на затвердження закони про це, а також про монополію заліза, угля, шкури, тютюну і інших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь не трудящих.

Так само приписуємо встановити державно-народний контроль над всіма банками, які кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися, головним чином на піддержку трудовому населенню та на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не спекуляції на різну банкову експлуатацію (визиск)” [39; 9]. 11 січня 1918 р. члени Малої Ради УНР заслухали від М.Грушевського текст IV Універсалу і затвердили його. Відтоді вся законодавча влада в УНР належала Центральній Раді, а виконавча – Раді Народних Міністрів [39; 9].

Після цього знаменного дня міжпартійні протиріччя в Центральній Раді досягли апогею і вилилися в чергову урядову кризу. 12 січня 1918 р. представник УСДРП заявив, що його фракція відкликає своїх міністрів зі складу Ради Міністрів [64]. 15 січня 1918 р. голова уряду В.Винниченко, під вибухи більшовицької канонади , передав голові Центральної Ради М.Грушевському заяву про складання з себе повноважень голови Ради Народних Міністрів і міністра внутрішніх справ [65]. Тоді ж голові Центральної Ради було передано ним й подібні заяви про відставку міністрів: судових справ М.Ткаченка, праці і військових справ М.Порша, морських справ Д.Антоновича, освіти І.Стешенка, міжнародних справ О.Шульгина та від генерального контролера А.Золотарьова [65]. 18 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла демісію уряду і, з пропозиції фракції УПСР, доручила сформувати новий склад Ради Народних Міністрів міністрові торгу і промисловості есерові В.Голубовичу, а також персонально затвердила нових членів його Кабінету – Христюка, Ткаченка, Немоловського, Григоріїва, Перепелицю і Саковича [65]. У цей час у скляне склепіння над великою залою Центральної Ради влучило кілька куль [21], на вулицях Києва точилися бої з більшовицькими загонами. Втім, за тиждень уряд В.Голубовича змушений буде залишити столицю УНР.

26 січня 1918 р. більшовицькі війська під командуванням російського есера М.Муравьйова опанували Києвом. Їхній прихід ознаменувався масовими арештами, конфіскаціями, контрибуціями та розстрілами. Одразу ж було оголошено про анулювання українських грошових знаків (карбованців) і встановлено вкрай стислий і обмежений їхній обмін на загальноросійські. Обмін мав тривати протягом п’яти днів в одному з вказаних у спеціальних оголошеннях банків міста. Фактично ж обмін карбованців на рублі здійснювався лише у перший день окупації. В подальші дні громадянам замість грошей почали видавати квитанції, не наділені правом обігу. Решта ж карбованців, що не були здані до обміну, проголошувалися українським більшовицьким урядом “недійсними” і “фальшивими”, а народний секретар фінансів цього уряду В.Ауссем на початку січня 1918 р. видав і розіслав наказ, в якому забороняв усім державним установам України “приймати гроші, випущені Генеральним Секретаріатом” [30]. Як наслідок – наприкінці лютого 1918 р. в Києві настала гостра грошова криза, “торговельно-промислове життя міста завмерло, торгівля впала, виплата жалування не здійснювалась… Все це викликано фактичною відсутністю грошових знаків” [1].

Між тим, самостійний статус УНР дав можливість Україні заключити 9 лютого 1918 р. Берестейський (Брестський) договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною . Центральні держави, між іншим, погодилися надати й військову допомогу Україні в боротьбі з більшовиками. Поволі територія України звільнялася від більшовиків багнетами 450 тисячного німецького та австро-угорського війська. Українські частини просувалися разом з новими союзниками вглиб країни. На визволених теренах слід було налагодити адміністративне й господарче життя тощо. Між тим потреби державно-адміністративного й економічного відновлення вимагали значних коштів. Перед урядом знов постала проблема відсутності грошової маси. Проблема ускладнювалася не лише новою руйнацією від воєнних дій та грабіжницькою політикою колишньої більшовицької окупаційної влади, але й відсутністю в українських можновладців засобів до випуску грошових знаків. За наказом з Петрограду більшовиками в Україні у триденний термін було здійснено вскриття у зайнятих ними містах сейфів українських банків та їхніх відділень і все що в них розташовувалось було переведено у Держбанк РСФРР, золото у злитках та монетах конфісковувалося на користь російської (більшовицької) держави. В результаті, Українська Народна Республіка по опануванні терену своєї країни, опинилась у стані нульового запасу коштовних металів взагалі. Залишаючи Київ більшовики реквізували близько 40 млн. руб. з місцевої контори Державного банку [68]. Емісію карбованців здійснити було неможливо через те, що Київ ще перебував в руках більшовиків. Крім того, навіть за умов опанування столицею, відновити випуск карбованців було б вкрай проблематично, адже матриці, кліше і державні штампи, необхідні для їхнього друку, потрапили до більшовиків після їхнього відступу з української столиці [17].

За таких обставин урядовці знов повернулися до думки про запровадження в УНР нової грошової одиниці. 12 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів на чолі з В.Голубовичем доручила Міністерству фінансів “виробити і внести в Малу Раду законопроект про випуск грошевої одиниці з відповідним написом – установити монетну одиницю:


а) гривну, яка рівняється 100 шагам[;]
2 гривні – 1 кaрб. – 200 шагів.
б) Установляється такий поділ дрібної монети: 1, 2, 5, 10, 20, 50 шагів.
г) Що до паперових грошей установити треба в 2 гривни, 10, 20, 100, 500, 1000 гривен.
д) Що до золотих грошей в 20 гривен” [37].

Задля ж угамування поточних безпосередніх потреб уряд, що на той час знаходився у Житомирі, вирішив скористатися грошовим сурогатом (бонами) місцевого самоврядування. 14 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів (Голубович, Порш, Христюк, Ткаченко, Сидоренко), на пропозицію Ткаченка, дозволили місту Житомиру “видати бони з забезпеченням кредитовими білетами з тим, щоб всі відповідні написи були зроблені державною мовою, і мали напис: “Українська Народня Республіка”” [38].

1 березня 1918 р. (за новим стилем ) в Житомирі було зібрано засідання Малої Ради УНР на чолі з М.Грушевським. На порядку денному стояло лише одне питання: законопроект про грошову одиницю, биття монети та друк державних кредитових білетів. Від комісії законодавчих внесень Скнарь зачитав присутнім проект закону і, після незначних правок [67; 42; 8], Мала Рада затвердила його у наступній редакції:



“ЗАКОН ПРО ГРОШОВУ ЄДИНИЦЮ,
БИТЄ МОНЕТИ ТА ДРУК ДЕРЖАВНИХ КРЕДІТОВИХ БІЛЕТІВ


Центральна Рада 1 Березоля 1918 року у   х  в  а  л  и  л  а:
І/ За основ[н]у грошову єдиницю прийняти гривню, що має містити 8,712 долі щирого золота; гривня ділиться на 100 шагів; 2 гривні відповідають 1-му карбованцеві емісії 1917 року.
2/Монету прийняти такої вартости:
а/ Золоту на 20 гривень;
б/ Срібну на 1 гривню;
в/ Иншого металю, який тимчасово встановить Міністр Фінансів [-] на 1 шаг, 2 шагі, 5 шагів, 20 шагів і 50 шагів.
З/Розмір і вагу монети має тимчасово встановити Міністр Фінансів.
На монеті з чільного боку мають бути написи:
І/ Назва монети, її/рік біття монети, II/ назва міста біття.
На водворотній стороні: І/ Українська Народня Республіка і II/ герб Республіки.
4/ Державні Кредитові білети прийняти такої вартости: на 2 гривні = 1 карбованцеві, 5 гривень, 10 гривень, 20 гривень, 100 гривень, 500 гривень, 1000 гривень.
5/ Кредитові білети мають бути типу виданих 100 карбованців з одміною рисунку і кольору для кожної вартости, але на відворотній стороні мають бути лише такі надписи:
А/ Державні Кредитові білети Української Народньої Республіки забезпечуються всім Державним майном Республіки;
Б/ Державні кредитові білети Української Народньої Республіки ходять нарівні з золотою монетою;
В/ За фальшування Державних кредитових білетів виновних карається позбавленням прав і тюрмою.
6/ Рисунки і кольори Державних кредитових білетів тимчасово має встановити Народній Міністр Фінансів.


З оригіналом протоколу згідно:
Заступник Голови У. Ц. Р.        Степаненко
Секретарь У.Ц.Р.   М. Чечель.
Згідно:
Старший Д  і л  о  в  о  д
Кредитової Канцелярії [підпис: Фурса]” [72; 42; 32; 10; 8].


Закон від 1 березня 1918 р. являв собою також і програму до випуску грошових знаків. За результатами двох законів про запровадження грошових одиниць УНР (від 19 грудня 1917 р. та від 1 березня 1918 р.) можна констатувати, що золота гривня вводилася як основна грошова одиниця Української Народної Республіки і містила в собі 8,712 долі щирого золота, що складало 0,387117 грамів золота або була 0,012446093 частиною тройської унції. Грошові знаки мали бути двох типів: паперовими та металевими. Планувалося карбування монет із золота, срібла та інших металів, але на практиці за тогочасних умов до лиття монети приступити було неможливо. Крім того, відбулися й певні зміни в юридичному статусі грошових знаків України порівняно з попереднім законом. З купюр було усунено написи російською, польською та єврейською мовами; покарання за їхню підробку було (на тогочасний погляд) пом’якшено (каторга замінялася в’язницею (“тюрмою”), а також зникла деталізація майна, яким забезпечувалася вартість грошей: ліси, надра тощо заступалися фразою ”Всім Державним майном Республіки”.

Новостворювана грошова система країни мала керуватися і контролюватися державою заходами двох інституцій, а саме – Українського Державного банку та Державної скарбниці, які самі знаходилися ще на стадії формування. Заходи ці регулювалися Міністерством фінансів УНР. Державний банк повинен був опікуватися процесом забезпечення грошової системи і являв собою емісійний банк. Випущені ним кредитові білети вважалися банківськими грішми. Директора та урядовців Державного банку призначав міністр фінансів. Державна cкарбниця ж являла собою департамент Міністерства фінансів, яка через акумуляцію державних податків, різноманітних прибутків та кредитових операцій мала фінансувати бюджет країни. У випадку вилучення з обігу з тих чи інших причин грошових знаків (як це згодом сталося із знаками у 100, 50 та 25 крб.) з банкнот витиналися імена скарбника і директора Державного банку (чи Державної скарбниці).

З огляду на запровадження нової грошової одиниці в УНР, слід зазначити одну деталь, яка, натомість, вкотре змушує нагадати про збереження урядовцями Центральної Ради недопустимої і небезпечної для державних діячів непослідовності чи, навіть, авантюрності, у своїх діях. Йдеться, зокрема, про наказ №9 товариша міністра пошт і телеграфів УНР Шимановича від 5 березня 1918 р. в якому “всім адміністративним особам відомства” пропонувалося не лише “українські гроші приймати безперечно”, але й як такі, що мають “висший курс над російськими” [68]. Залишається лише гадати, на яких юридичних підставах було здійснене подібне розпорядження, якщо відповідно закону від 19 грудня 1917 р. карбованець було прирівняно до рубля [74; 71; 7]. Гривня ж згідно із законом від 1 березня 1918 р. складала лише ? карбованця [72; 42; 32; 10; 8], а отже й ? російського рубля. До того ж, не вказуючи у наказі наскільки саме вищим є курс українських грошей (яких, власне, карбованця чи гривні також не зазначено) від рубля, товариш міністра, принаймні у підлеглих його відомству установах, не лише створював низку непорозумінь та приводів до самоуправства, але й до безкарних зловживань службовцями усіх рангів. Не варто й зазначати на те, що встановлення розмінних курсів валют взагалі не входило до компетенції Міністерства пошт і телеграфів УНР. Нажаль такий випадок був не поодинокий в діяльності вищих посадовців не лише вказаного міністерства, але й інших відомств УНР урядового щабля.

Тим часом урядові УНР довелося знов зіткнутися з надзвичайною нестачею коштів. Банки через нестачу грошей продовжували бути зачиненими. У зв’язку з цим, 5 березня 1918 р., було опубліковано постанову Ради Міністрів про обов’язкове прийняття російських кредитових білетів і серій російської державної скарбниці за курсом 1 рубль = 1 карбованцеві. Уряд розглянув також питання про проведення одноразових фінансових реквізицій (майновий податок на заможні та торгівельно-промислові каси) загальною сумою понад 200 млн. карбованців.

6 березня 1918 р. новий міністр фінансів М.Ткаченко скликав нараду представників приватних банків для обговорення загального фінансового стану. Він гостро критикував банківських діячів за їхнє неспівчуття політиці Центральної Ради і звинуватив їх у прихильності до ідеї єдиної Росії. При цьому банкірів було звинувачено у загальній фінансовій руїні та небажанні банків допомогти державі вийти з фінансової кризи через надання необхідних коштів. Міністр зазначив також, що в такому разі уряд вирішив вдатися до примусового займу і запропонував присутнім негайно приступити до внесків на рахунок цієї позики. У відповідь на це банківські діячі вказали на нестачу грошей у банків, наголосивши що банківські установи самі потребують державної підтримки. Втім, все-таки на нараді було вирішено відкрити банки 8 березня 1918 р. для повернення грошей особам, які здали білети номіналом у 100 крб. за радянської окупації для обміну і розпочати видачі за поточними рахунками [22, 14].

Своєрідною відповіддю на закиди міністра фінансів стала записка представників промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України до Ради Міністрів 9 березня 1918 р. В ній, зокрема, зазначалося, що приватний кредит і банківський апарат знаходиться у стані близькому до суцільного паралічу: повний підрив довіри до забезпечення приватної власності став причиною гострої і одночасно зростаючої грошової кризи. Швидко використавши усю касову готівку, банки змушені були підтримувати надзвичайно вузькі обмеження по видачах з поточних рахунків, що ще більш підривало довіру до них. Банківські активи, що складалися з векселів сільських господарств, торговців та промисловців за умов розрухи в промисловості, торгівлі і сільському господарстві загрожували перетворитися на нуль. Податки не сплачувалися. Помайнове обкладання перетворилося у фікцію. Все це створило надзвичайні складнощі у підтримці тривкості української грошової системи та її валюти. В записці також доводилося, що ”величезне порушення балансу економічного і фінансового життя України при паралічі нормальних фінансових джерел будуть змушувати до подальшого випуску і знецінювання паперових грошей” [22, 14, 16, 37].

Між тим, 6 березня 1918 р., в день коли М.Ткаченко скликав нараду представників приватних банків для обговорення загального фінансового стану, Рада Народних Міністрів вирішила, що “купюри на сто і вище гривень замовляються [для друку] в Німеччині на суму 500 млн. гривень”, а дрібніші мали виготовлятися в Києві [80]. Контролем, координацією співпраці та сприяння організації перебігу виконання німецькою стороною українського замовлення щодо друку в імперській державній друкарні ”Reichsdruckerei” гривень мала зайнятися спеціальна комісія уряду УНР на чолі з радником Міністерства фінансів інженером Є.Голіцинським. Судячи з доповіді М.Ткаченка на урядовому засіданні 12 березня 1918 р., 14 березня “комісія по друкуванню грошей” отримала проекти малюнків грошових знаків, а 15 березня 1918 р. від’їхала до Німеччини [78].

В Берліні з дирекцією німецької друкарні ”Reichsdruckerei” було підписано відповідну угоду, сплачено за друкарські машини, спеціальний папір з водяними знаками, фарби та інші необхідні й дефіцитні в Україні для такої справи речі. Українські грошові знаки мали друкуватися у Лейпцигу [84, 348 – 349]. Комісія також мала стежити за виконанням замовлення з виготовлення українських цінних паперів. Очолив її радник Міністерства фінансів інженер Є.Голіцинський.

Водночас було звернено увагу й на установу, що мала виготовляти національну валюту в Україні та інші папери та документи державної ваги – Експедицію заготовок державних паперів (ЕЗДП). Після відбуття української комісії з виготовлення грошей до Німеччини, Радою Народних Міністрів було звернено увагу й на київську Експедицію заготовок державних паперів. 17 березня 1918 р. урядовці, на пропозицію міністра фінансів, ухвалили відпустити авансом на потреби ЕЗДП 300 тис. крб. “для виплати робітникам, за папір для друку, на видатки, зв’язані з командіровкою за кордон по справах Експедиції, й інші видатки” [49]. Як вже зазначалося, ЕЗДП розташувалася в друкарні В.Кульженка у Києві, що знаходилася по тогочасній вул. Пушкінській, 6, де й було видруковано перші грошові знаки вартістю 100 карбованців [14, 183, 189]. Війна з більшовиками не дала можливості Експедиції широко розвинути свою роботу, проте після того як 1 березня 1918 р. в Житомирі Мала Рада УНР прийняла Закон “Про грошову одиницю, биття монети та друк державних кредитових білетів” [72; 42; 10; 8] на її співробітників чекала маса роботи – країна потребувала коштів.

З цією метою при ЕЗДП розпочав роботу Мистецько-гравірувальний відділ на чолі з І.Мозолевським [14, 19, 236]. Відділ І. Мозалевського виготовляв проекти грошових знаків, поштових марок, державних гербів тощо. Над їх виробленням працювало понад 20 митців, які перебували у 6-ти підвідділах, а саме: літографічно-перекладному, конгревному (різноколірного друку), металевої гравюри, фототипії, фотоцинкографічному та мистецькому з музеєм. Замовлення на виготовлення державних паперів отримував І. Мозалевський у порозумінні з директором ЕЗДП, яку очолював спершу земський діяч А.Л.Веренакий, а потім банківський урядовець Барбарів. Згодом на цій посаді його замінить більш досвідчений колишній заступник директора російської ЕЗДП А.Михайловський [14, 189]. Згодом (з квітня 1918 р.) всі замовлення провадитимуться тільки після їх реєстрації у Департаменті простих податків Міністерства фінансів [46].

Експедиція також оголошувала конкурси на проектування різновартісних цінних паперів. В конкурсах брало участь чимало вже визнаних митців, серед яких були такі фахівці, як І.Мозалевський, Г.Нарбут, А.Середа, Г.Золотов, М.Кричевський, А.Богомазов, М.Ждаха та інші. Оцінкою і прийняттям (чи відхиленням) проекту певного державного паперу займалася окрема комісія, що була створена при Міністерстві фінансів. До її складу належали: товариш (заступник) міністра фінансів В.Мазуренко (голова комісії), Барбарів (заступник голови комісії) та члени: від Міністерства освіти і мистецтва – проф. Д.Антонович, від Української Академії мистецтв – проф. Г.Нарбут, від Мистецько-гравірувального відділу І.Мозалевський, завідуючий цинкографією Н.Негель та гравери Гришманюк і Петенко. За умов прийняття проекту певного паперу, його автор отримував досить високий гонорар, а саме: за проект грошового знаку – від 2 до 5 тис. крб., за проект поштової марки – від 700 до 1000 карбованців [14, 19 – 20].

Попри ці заходи українська влада все ще не мала у власному розпорядженні нововведеної валюти, окрім емітованих на початку 1918 р. 100-карбованцевих кредитових білетів. Проте їхнього обсягу було надто замало для державних потреб, а наповнення українського фінансового ринку підробками вартістю у 100 крб. з Петрограда загрожувало остаточно підірвати не лише вітчизняні фінанси та економіку, але й взагалі державну структуру УНР. Становище ускладнювала й ситуація з кадрами в керівництві країни. Війна порозкидала членів уряду та Малої Ради по усіх закутках та широтах України. Міністри та їхні заступники змушені були взаємно заміняти своїх відсутніх колег. Рада Народних Міністрів і, зокрема, Міністерство фінансів, потребували перетворень та фахового оновлення.

24 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради уряд УНР було реорганізовано. Голова Ради Міністрів В.Голубович виступив з урядовою “Декларацією”, в якій щодо програми майбутньої праці нового Кабінету у фінансовій політиці, зокрема, зазначив: ”У сфері фінансів у нас теж усе зруйноване, і все треба робити заново. Будуть заведені основні грошові знаки і поволі переводитиметься заміна знаків російських українськими. Мається на увазі урегулювання емісійного права, контроль над банками. Операціям ощадних кас буде надано більшої еластичності” [22, 16]. Фінансове становище уряду України навесні 1918 р., втім продовжувало залишатися вкрай незадовільним. Виголошуючи перед Центральною Радою Декларацію оновленого уряду, голова Кабінету Міністрів УНР В.Голубович, між іншим, також заявив: ”По міністерству фінансів положення особливо важке. Тут все знищено і все потрібно створювати заново” [22, 16]. Подібну ж ситуацію змальовував 28 березня 1918 р. на спільному засіданні Комісії з товарообміну з Центральними державами й голова української делегації М.Порш, який у вступній промові вказав, що більшовики зруйнували весь фінансовий апарат України, вивезли мільйони рублів, розграбували провіантські запаси або вивезли до Росії. Пересувний склад залізниць було вигнано на північ, мости підірвано. Потрібно було закуповувати хліб за відсутності грошових знаків [22, 16].

Того ж дня, 24 березня 1918 р., міністром фінансів було призначено директора одного з банків члена партії українських есерів C.Перепелицю [27; 84, 376]. Його кандидатуру В.Голубович вже пропонував на цю посаду 18 січня 1918 р. під час роботи ІХ сесії Центральної Ради, коли на вулицях Києва точилися бої з більшовиками [21]. Тоді мало знаного в широких колах банкіра так і не було затверджено. Відомством продовжила керувати трійка членів Фінансової комісії Генерального Секретаріату, призначена ще 15 грудня 1917 р. під час урядової кризи, у складі В.Мазуренка (УСДРП), М.Ткаченка (УСДРП) та О.Золотарьова (Бунд) [41, 63], а згодом виконуючий обов’язки міністра фінансів – міністр судівництва М.Ткаченко (з 29 січня 1918 р.) [77] та товариш міністра фінансів В.Мазуренко (з 10 березня 1918 р.) [79]. Втім, призначення 24 березня 1918 р. на посаду міністра фінансів С.Перепелицю аж ніяк не вплинуло на роботу міністерства, позаяк головний фінансист держави жодного разу не з’явився ані на своє робоче місце, ані на засідання уряду. Відтак товариш міністра фінансів соціал-демократ В.Мазуренко залишався фактичним керівником відомства аж до 5 квітня 1918 р., коли управляючим Міністерством фінансів було призначено безпартійного (за іншими відомостями – соціал-демократа) одеського банкіра Петра Климовича [41, 63; 12]. За повідомленням повноважного представника Головного командування австро-угорською армією при уряді України Вальдштеттена від 8 квітня 1918 р. своєму міністрові закордонних справ П.Климович вважався ставлеником німців, нічого не значущою і випадковою людиною [84, 381 – 386].

Потребу в коштах уряд намагався вирішити через випуск державних кредитових і скарбових білетів. Щодо випуску кредитових білетів і скарбової валюти на золотій основі, то тут з’явилися певні негаразди та юридичні перешкоди. У законі від 6 січня 1918 р. (19 грудня 1917 р. за ст.ст.) у п.2 вказувалося, що ”розмір випуску кредитових білетів не повинен ні в якому разі перевисшати половини річної суми прибутків від монополій” [50; 51]. Тим часом розмір цих прибутків урядовці УНР могли визначити хіба що теоретично, позаяк ті прибутки, які отримувала Центральна Рада, насправді були надзвичайно мізерними. До того ж ситуацію ускладнювала руйнація народного господарства, ще більша, аніж 1917 р., спричинена не лише військовими діями з більшовиками, які ще тривали на сході країни, а й їхньою грабіжницькою політикою.

Вихід з грошової кризи український уряд прагнув знайти шляхом прийняття закону про випуск скарбової грошової одиниці, проект якого й був вироблений у Кредитовій канцелярії Міністерства фінансів [53]. 25 березня 1918 р. Кредитова канцелярія Міністерства фінансів направила відповідний законопроект до канцелярії Центральної Ради [52; 54]. Наступного дня (26 березня 1918 р.) проект закону потрапив до Комітету законодавчих внесень Центральної Ради і тоді ж був ним розглянутий [52; 54]. 30 березня 1918 р. Закон “Про випуск на сто мільйонів знаків Державної скарбниці” представив на погляд Малої Ради Яковлєв, зазначивши, що “знаки ці мають бути випущені до нового випуску кредитових білетів” [25]. Законом визначалося:


“ЗАКОН


ПРО ВИПУСК НА СТО МІЛІОНІВ ЗНАКІВ ДЕРЖАВНОЇ СКАРБНИЦІ УХВАЛЕНИЙ У[КРАЇНСЬКОЮ] Ц[ЕНТРАЛЬНОЮ] РАДОЮ НА
ЗАСІДАННЮ 30-го БЕРЕЗНЯ 1918 РОКУ.

Українська Центральна Рада з дня 30 березня 1918 року ухвалила: випустити знаки Державної Скарбниці на загальну суму СТО МІЛІОНІВ КАРБОВАНЦІВ на підставі визчезазначених правил:
1. Знаки Державної Скарбниці забезпечуються всіма державними прибутками і всім майном Української Народньої Республіки.
2. Вартість сих знаків призначається в 5, 10, 25 і 50 карбованців.
3. Форма знаків затверджується Народнім Міністром Фінансів.
4. Знаки повинні бути погашені не пізнійше 1 березня 1919 року.
5. Знаки ходять на рівні з державними кредитовими білетами і обов’язкові до прийому по всім виплатам і розчотам, як державним, так і приватним.
6. Обмін і розмін сих знаків на циркулюючі на Україні кредитові білети, як і кредитових білетів на вищезгадані знаки чиниться без перешкоди і без усякої нагороди і доплати.
7. Знаки Скарбниці мають платньову вагу до 1-го березня 1924 р. По скінченню згаданого 5 літнього сроку знаки не представлені до обміну, признаються не дійсними.
8. Фальшування знаків карається законом, як і фальшування кредітових білетів. З первотвором протоколу згідно:


Тов. Голови
Центральної Ради М.Шраг
Секретарь
Центральної Ради В.Денисенко
Ствердив: Генеральний Писарь П.Христюк” [35; 73; 3; 5; 11].


Отже закон від 30 березня 1918 р. дозволяв урядові УНР запровадити в Республіці скарбову валюту в карбованцях, але сумою не більшою, ніж 100 мільйонів. Відтепер карбованець став знаком Державної скарбниці, якому забезпечувалося право обміну на кредитові білети у гривнях за співвідношенням: один карбованець дорівнює двом гривням. На таких карбованцях мав міститися напис, що підіймав їхню вагу з-посеред інших – ”ходить нарівні з кредитовими білетами”. Таким чином, роль карбованця, як грошової одиниці, значно зросла, хоча й являв він тепер певну форму валютного сурогату. У багатьох галузях державного функціонування він міг вживатися вже поряд з гривнею, в тому числі й у фінансуванні бюджету держави. Закон дозволяв урядові покривати надзвичайні державні видатки незважаючи на рівень прибутків, а це означало, що карбованець знову посідав провідне місце у державно-фінансовому житті країни, на відміну від гривні. Отже він стає важливим чинником вітчизняної грошової політики.

Разом з тим окремі пункти закону від 30 березня 1918 р. викликали у певної частини тогочасних фахівців з фінансової справи де-яке нерозуміння. Так, наприклад, Л.Нєманов зазначав з цього приводу: ”Який сенс мають слова про обов’язкове погашення скарбових знаків до 1 березня 1919 р. Якщо б фінанси молодої республіки склалися так, що менше ніж через рік знаки ці можна було-би вилучити з обігу, то це завжди можна було б зробити шляхом випуску позики на відповідну суму або за рахунок перевищення доходів над розтратами по бюджету, але писати про це в законі, що встановлює ходіння скарбових знаків у якості паперових грошей, було, по меншій мірі, дивно. Як показує подальший перебіг подій, ця обіцянка була забута, і випуски у обіг нових скарбових знаків продовжувались” [22, 38].

Емісія грошових знаків відбулася майже без зволікань. Одразу ж з виходом закону від 30 березня 1918 р. виконуючий обов’язки міністра фінансів УНР дав розпорядження виготовити грошові знаки вартістю 25 та 50 крб. емісійним лімітом у 100 мільйонів. 3 квітня 1918 р. Експедиція заготовок державних паперів запросила дозвіл у господарчого відділу Міністерства фінансів реквізувати для її потреб “перфорольні і різальні машини в друкарнях: Кушнерова, Яковлєва, Чоколова, Крупянського і Штерензона, і плоскі машини у Чоколова, Крупянського і Штерензона” [47], а вже 6 квітня 1918 р. купюру номіналом 50 крб. було випущено [2; 4].

8 квітня 1918 р. Виділ кредитових білетів Державного банку випустив обіжник (№ 16) “Про випуск в обертання знаків Державної скарбниці в 5, 10, 25 і 50 карбованців вартості”, в якому до відома контор, відділів Державного банку та скарбниць УНР доводилося, що “з 6-го квітня с[ього] р[оку] згадані знаки, вартостью в 50 карбованців, випущени Київською Конторою Державного Банку, а потім, по мірі виготування, вони випускатимуться і иншими установами Банку і Скарбницями. Зразки ціх знаків висилатимуться до Контор та Відділів, по мірі їх вироблення” [2; 4]. Надалі в обіжникові зазначалося, що вказані знаки повинні вважатися гідними до тих пір, допоки на них залишатимуться цілими (неушкодженими) підпис директора Державної скарбниці та ? величини купюри. З огляду на це Держбанк пропонував зазначеним інституціям:


“1) Надсилані знаки згаданої вартости, після одповідального перегляду, поставити в рахунок капіталу до обертання (зачислить въ оборотную кассу).
2) Приймати ці знаки до виплати і до обміну з дня випуску їх з Киівської Контори.
3) Знаки, які надійдуть в каси Відділів та Скарбниць, видавати як у виплату, так і у обмін незалежно від того, чи випускає ця інституція такі знаки, чи ні.
4) Всі обороти з ціми знаками треба зазначувати як по книгам, так і по відомостям про готівку каси окремо.
5) Попсовані знаки Державної Скарбниці, після накладання на них знаків зніщення, належить висилати в Киівську Контору порядком, встановленим оббіжником 10 січня 1918 р. під № 7 задля українських карбованців” [2; 4]. Примірники обіжника було надіслано також і до Фінансових палат країни.

Майже одночасно із 50 карбованцями було випущено на вітчизняний ринок й купюру вартістю 25 карбованців. Загалом, як повідомляв 5 квітня на засіданні Ради Народних Міністрів В.Мазуренко, Експедиція заготовок державних паперів гарантувала випустити знаки Державної скарбниці вартістю 50 та 25 крб. в обсязі наданого емісійного права (100 млн. крб.) до 25 квітня 1918 р. [41]. Графік емісії виглядав наступним чином: на 13 квітня 1918 р. здійснюється випуск купюр номіналом у 50 крб. на суму в 37,5 мільйони, на 22 квітня 1918 р. – ще 22,5 мільйони і на 25 квітня 1918 р. – решта суми (до 100 мільйонів) купюрами вартістю в 50 та 25 карбованців [41, 63 зв.].

Законом від 30 березня 1918 р. було також дозволено розпочати виготовлення, крім знаків вартістю в 25 та 50 крб., купюр номіналом у 5 та 10 крб., які однак з’явилися в обігу протягом 1918 р. вже поза існуванням Центральної Ради.

Між тим Державному банкові доводилося докласти зусиль щодо прихилити довіру до нових грошей не лише серед населення, але й у власних установах в провінції. До Києва почали надходити відомості, “що де-які Інституції Банку та Скарбівні відмовляються приймати українські гроші” [6]. 17 квітня 1918 р. Виділ місцевих інституцій Державного банку обіжником (№23) змушений був окремо звернутися до своїх контор, відділів та скарбниць УНР із наголошенням, що “українські гроші повинно приймати безумовно як до розміну, так само і в росплат по операціям Банку” [6].

Коли на початку квітня 1918 р. розпочиналася емісія скарбової валюти (в карбованцях), то урядом УНР вважалося, що суми в 100 мільйонів буде цілком достатньо на потреби держави. Тим не менш, грошей катастрофічно не вистачало не лише у Ради Народних Міністрів, але й на вільному ринку. Ситуацію, що склалася на тоді в грошовій сфері України, багато хто вважав вже безнадійною. Так, австро-угорський посол у Києві граф Й.Форгач у своїй телеграмі (№ 95/746) від 30 березня 1918 р. до Відня міністрові іноземних справ О.Черніну так змальовував фінансово-економічний стан УНР: “Становище на залізничному транспорті, котрий майже не працює, включаючи й обслуговування військових ешелонів, і не має фінансових надходжень, є лише одним з елементів хаосу, що склався, та повного краху фінансової системи в Україні. Для приведення в дію державної машини хоча б наполовину доведеться центральним органам влади витратити, попри великих сум для виплати селянам за здане зерно, ще кілька сотень мільйонів рублів. І якби величина цих вкладень в теперішній час не була настільки значною, якщо б найбільші аванси та ссуди можна було б отримати зворотньо з цієї багатої корисними копалинами країни при впорядкуванні суспільних відносин, то сьогодні перед нами стояла б майже нездоланна фінансово-технічна проблема, а саме нестача цінних паперів та грошових рублів, які повністю зчезли, приховані селянами. Не підкріплений, власне майже знецінений паперовий рубль, став недостатнім і тому дефіцитним товаром” [84, 348 – 349].

Українці сподівалися на швидкий виготовлення гривень у Лейпцігу, але німецькі партнери дещо затягнули з їх виготовленням, і нові гроші з’являться в обігу лише восени 1918 р. вже за гетьманату. Втім, такі терміни виготовлення гривень не повинні були бути таємницею чи несподіванкою для українських урядовців, позаяк німці не приховували, що нові гривні, замовлені в Німеччині Києвом будуть готові тільки до кінця літа 1918 року [84, 348 – 349]. 6 квітня 1918 р. М.Ткаченко, доповідаючи Раді Народних Міністрів про ситуацію щодо замовлення виготовлення українських гривень в Німеччині, повідомив урядовців, що “раніше трьох місяців гроши не можуть бути надруковані” [48]. Тому 12 квітня 1918 р. урядом УНР було дозволено Державній скарбниці розпочати випуск державних білетів 3,6% облігацій терміном на 4 роки по 50, 100, 200 та 1 тис. грн., всього на суму в один мільярд гривень [26]. Проте на випуск цих облігацій уряд УНР не мав достатніх технічних можливостей, а тому їхнє виготовлення знову ж таки довелося замовляти в Берліні і за час існування Центральної Ради 3,6% білети Державної скарбниці так і не поступили ані до обігу в країні, ані в розпорядження київських можновладців.

На середину квітня 1918 р., попри всі намагання, урядові УНР так і не вдалося послабити грошової кризи. Цей факт був настільки очевидним, що 10 квітня 1918 р. представник австро-угорського імператорського і королівського Міністерства іноземних справ при Головнокомандуючому армією Трауттмансдорф в доповіді своєму міністрові графові О.Черніну про політичний та економічний стан в Україні, передаючи таємну інформацію агента відділу інформації Головного командування армії Ронге, зазначав: “В уряду [України] немає грошових коштів і навіть немає можливості надрукувати гроші, позаяк більшовики забрали з собою кліше. Єдиним джерелом фінансових надходжень для уряду є запроваджена рік тому монополія на цукор. Фіксована відпускна ціна складає 48 рублів за пуд. (З цукрозаводчиками уряд так і не домовився й тішить їх кожного тижня обіцянками; тимчасово він пообіцяв їм 15 рублів, проте поки що нічого не виплатив” [84, 368 – 372].

Прагнучи якимось чином переломити таке становище, 17 квітня 1918 р. Рада Міністрів доручила міністрові фінансів внести в негайному порядкові на розгляд Центральної Ради законопроект, який дозволив би збільшити емісійне право Державного банку ще на 100 млн. крб., а також здійснювати безперервний друк грошових знаків і зобов’язань Державної скарбниці, аби постійно мати в розпорядженні уряду запас грошової маси [82]. Втім втілити в життя ці наміри провідникам уряду УНР не вдалося, позаяк за одинадцять днів владу Центральної Ради буде повалено внаслідок державного перевороту, вчиненого ген. П.Скоропадським 29 квітня 1918 року.

Формальне завершення формування структури системи українських грошових знаків відбулося 18 квітня 1818 р., коли Центральною Радою було прийнято Закон “Про надання Міністрові фінансів права випустити розмінних марок” [34; 43; 61]. на суму не більш 60 тис. крб., які в обігу могли прирівнюватися до металевої (”дзвінкої”) монети [43]. Отримали вони назву ”шаги”. Попередньо “шаги” задумувалися лише як поштові марки, але з огляду на різку нестачу на ринку країни та в урядовому розпорядженні дрібних розрахункових знаків, потреба в яких зростала з місяця в місяць, й одночасно в зв’язку з відсутністю запасів коштовних металів для биття монети, було запроваджено паперові марки як розрахунковий знак [14, 130].

Як відомо, першими вітчизняними паперовими грішми законом УНР від 19 грудня 1917 р. було затверджено кредитові білети, що отримали назву карбованців. Саме поряд з карбованцем ми зустрічаємо вперше і таку грошову категорію, як “шаги”. В одному з його пунктів з цього приводу, зокрема, зазначалося: “4) Кредитові білєти УНР випускаються в карбованцях, при чому один карбованець містить 17,424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів” [74; 7; 23]. З 1 березня 1918 р. із запровадження в Україні нової грошової одиниці – гривні, підтверджувалося присутність у національній грошовій системі “шагів”. Гривня становила половину карбованця і поділялася на 100 шагів. Цим же законом запроваджувалася золота й срібна гривня і монети “иншого металю, який тимчасово встановить міністер фінансів – на 1 шаг, 2 шаги, 5 шагів, 10 шагів, 20 шагів і 50 шагів” [72; 42; 32; 10; 8]. Й, нарешті, майже через півтора місяця законодавчо було започатковано встановлення самого цього платіжно-розрахункового засобу державної України – шагів.

Походження назви “шаг” в історичній науці, боністиці та філателії і досі не з’ясовано. І.Свєнцінський намагався вивести її походження з англійського “шіллінга” [14, 130], проте навряд чи ця думка відповідає дійсності. Далекими від реалій є й припущення, що “шаг” – то є русифіковане українське “крок”, яке означало місткість, довжину, величину карбованця й гривні). Очевидно, що назві “шаг” українська розмінна марка завдячує минулому України та історикам, які стояли при джерелах державності УНР, зокрема, голові Центральної Ради професорові М.Грушевському. Адже відомо, що “шагом” називалася срібна монета Польщі (з 1528 р.) і Литви (з 1546 р.) вартістю в три гроша. У Речі Посполитій “шаги” карбували з 1579 р. до 1794 р., а особливо багато у 1618 – 1624 рр. за короля Сигізмунда III Вази. З 1766 р. їх карбували з міді. У другій половині XVII – першій чверті XVIII століть у Лівобережній Україні шаг дорівнював трьом польським грошам або двом копійкам. Згодом назва “шаг” поширилася на гріш – монету вартістю 1/2 копійки. Таким чином, ми схильні вважати, що етимологія назви “шаг” як розмінної грошової одиниці УНР походить саме з польсько-литовської доби української історії.

Отже, передбачалося, що марки-шаги розв’яжуть проблему дрібних грошей, яка досить гостро постала в Україні й ускладнювала приватні розрахунки. Подібну практику застосування розмінних марок, як засобу платежу замість дрібних монет, вже було використовувано на терені підросійської України за часів царату. З метою вгамувати нестачу дрібних грошей у перебігу Першої світової війни, такі паперові “монети” почала застосовувати Російська імперія, коли 6 грудня 1915 р. царський уряд видав закон про випуск по сміті Кредитової канцелярії на 1916 рік розмінні “казначейські” знаки. Вони, як зазначалося, були випущені на зразок розмінної срібної монети, яка однак, на відміну від кредитових білетів, не визначалася золотим фондом, бо вважалося, що біля 50% коштовного металу відіграє для неї достатнє забезпечення [44, 3]. Для видруку тих розмінних марок у Росії використовувалися кліше з поштових марок, що були видані 1913 р. на честь 300-ліття дому Романових і друкувалися на негумованому картонному папері, або й зовсім на простому, з низькими номіналами від 1 до 10 копійок. В 1917 р. такі марки продовжував друкувати й Тимчасовий уряд [14, 87].

Про намір “тимчасово допустити ходити нарівні з “звонкою монетою” українські поштові марки вартості до 2 гривень”, на зворотній сторні яких мав би бути зображений герб УНР і напис “Українська Народня Республіка”, Рада Міністрів висловилася ще 31 березня 1918 р., але втілити його законодавчо вдалося лише 18 квітня [81]. Міністерство фінансів УНР планувало випустити до обігу розмінних марок “в розмірі дійсної потреби, але не вище суми 20 міліонів карбованців” [59; 60; 70], але остаточно граничну суму було емісії збільшено до 60 мільйонів карбованців [61; 34; 28].

Марки-шаги мали випускатися відповідно до таких правил:
“1/ Розмінні марки Скарбниці ходять на рівні з металічною розмінною монетою.
2/ Розмінні марки Скарбниці виробляються і випускаються за окремий рахунок Державної Скарбниці вартістью: 1, 2, 4, 6, 10, 20, 30, 40 і 50 шагів.
3/ Зразки розмінних марок затверджується Міністром Фінансів.
4/ Попсована розмінна марка Скарбниці не приймається в платню в тому разі, коли вона має меньше трьох чвертей цілої розмінної марки.
5/ Міністр Фінансів має установити порядок як вийняти розмінні марки з обороту” [61; 34].

Випуск марок (згідно із законом УНР від 18 квітня 1918 р.) планувався здійснюватися Державною скарбницею, що, таким чином (з огляду, що вони паралельно запроваджувалися поряд як з кредитовими білетами, так і з скарбовими знаками), створювало ще один різновид грошових знаків невідомого походження. Такий незабезпечений за покриттям випуск міг призвести лише до нового ускладнення в системі бюджетного законодавства і накопичення, а також у грошовому обігу.

Справа в тому, що запроваджуючи розмінні марки за прикладом царського та Тимчасового російських урядів українські фахівці не врахували того, що у 1917 р. в Росії розмінні казначейські знаки вже не обчислювалися по прибуткам за кошторисом Кредитової канцелярії [45]. Це дає привід припустити, що вони, як і кредитові білети, були включені до балансу Державного банку. Разом з тим, з огляду на те, що дозволені до випуску вищевказаним законом Центральної Ради від 18 квітня 1918 р. розмінні марки було прирівняно до срібної монети лише в розумінні ходіння нарівні з нею і у законі немає вказівок про порядок їх забезпечення, фахівцям Народного Міністерства фінансів УНР слід було обов’язково доповнити цей закон положенням про їх забезпечення. Цього, проте, зроблено не було. Приймаючи ж до уваги, що розмінні марки за засадами їхнього випуску ближче за все підходять до кредитових білетів, як пізніше вважав гетьманський міністр фінансів А.Ржепецький, ці марки в сенсі їхнього забезпечення потрібно було б прирівняти до кредитових білетів, тобто включити всю суму вищевказаних марок до балансу Державного банку і забезпечувати їх зобов’язаннями Державної скарбниці, які виписуються на ім’я Державного банку, на підставах, що встановлені законом про випуск кредитових білетів, затвердженого Центральною Радою 20 квітня 1918 р. [44]. Лише за Гетьманату П.Скоропадського ці недоречності були усунені відповідним законодавчим актом від 8 липня 1918 р. про те, що ”розмінні марки, що до порядку їх забезпечення, прирівнюється до кредитових білетів, цеб то на всю суму розмінних марок, які випускаються Державною Скарбницею, видається Державному Банкові обов’язання на підставі закону Центральної Ради від 20 квітня цього року про випуск кредитових білетів” [43; 18].

“Дзвінка розмінна монета” (марки-шаги) відповідала половині копійки і була виготовлена на грубому негумованому папері (картоні) білого або жовтявого кольору без водяних знаків у п’яти вартостях, а саме: 10, 20, 30, 40 і 50 шагів. Проте не слід її плутати з поштовими марками-шагівками тих же номіналів, малюнку і розмірів. Перші поштові марки було спроектовано визнаними українськими графіками А.Середою (у 10 та 20 шагів) та Г.Нарбутом (у 30, 40 і 50 шагів) ще в грудні 1917 р., але їхній друк розпочато лише у переддень виходу закону УНР про випуск розмінної монети – шагів у вигляді марок [14, 91]. Однозначним є й те, що за Центральної Ради розмінна монета у вигляді марок-шагів ще не була випущена у обіг, а лише перебувала у процесі виготовлення. В інакшому випадкові гетьманська постанова від 8 липня 1918 р. була б просто зайвою.

На перший погляд марки-шагівки і розмінна монета (у вигляді марок-шагів) не відрізнялися ані малюнком, ані оформленням, тому що обидва видання виготовлялися матрицями з тих самих кліше – цинкових плит спочатку у київській друкарні В.Кульженка, що по вул. Пушкінській,6, а згодом (до грудня 1919 р.) і в одеській друкарні Е.Фесенка, що знаходилася по вул. Рішельєвській, 47 [14, 90]. Проте між ними відмінності були.

Розмінні марки-шаги друкувалися на грубому папері і на їх зворотньому боці у рамці з тонкої та грубої рисок (наноміналах виконаних А.Середою) або лише з грубої риски (на номіналах виконаних Г.Нарбутом) було зображено тризуб під яким у чотири ряди розташовано напис: Ходить / нарівні / з дзвінкою / монетою. Крім того, розмінні марки-шаги відрізнялися від поштових й тим, що розмінну марку було вироблено із зубкуванням, а поштову без нього. Щоправда, близько 400 перших малих аркушів поштових марок і було прозубковано, проте всі решта випуски ні. Розмінні марки-шаги всі були прозубковані і зазначені написом на зворотньому боці. Технологія їхнього виготовлення була однаковою: великі аркуші по 400 марок у кожному розрізалися на 4 менші по 100 марок. Після цього, ті марки, які мали стати розмінними і заміняти в обігу дзвінку монету зубкувалися спеціально налаштованою машиною, яка, на відступі двох сантиметрів, пробивала 11 ? дірок [14, 90]. Номінально розмінні марки-шаги відповідали у золотому еквіваленті: 10 шагів – 0,0383328 гр., 20 шагів – 0,0766656 гр., 30 шагів – 0,1149984 гр., 40 шагів – 0,1533312 гр., 50 шагів – 0,1916640 гр. золота.

З’явилися розмінні марки в обігу з 18 липня 1918 р. у Києві, а згодом й по всій Україні. У встановлені останньої дати ми посилалися на доктора С.Кікту, дослідника з США, який стверджує її вірність тим, що “це устійнили поштовими штемпелями німецькі філятелісти, які побували тоді в Україні” [14, 90]. До того ж, побічно дата ця підтверджується й тим, що постанову від 8 липня офіційно було опубліковано саме 18 липня 1918 р. [18].

13 квітня 1918 р., одночасно з проектом Закону “Про надання Міністрові фінансів права випустити розмінних марок” до Комісії законодавчих внесень Центральної Ради надійшов й проект Закону “Про випуск зобов’язань Державної скарбниці Української Народної Республіки на забезпечення грошових знаків в сумі 500 мільйонів карбованців (один мільярд гривень)” [56; 58]. Після незначних правок [57] проект закону було ухвалено 20 квітня 1918 р. Центральною Радою під назвою Закон “Про видачу Державною скарбницею Української Народної Республіки Державному банкові зобов’язань на забезпечення грошових знаків в сумі 500 мільйонів карбованців (один мільярд гривень)” [36; 62; 63; 29].

Вищезгаданий закон від 20 квітня 1918 р. вказував на видачу Державною скарбницею Державному банкові зобов’язання для забезпечення грошових знаків, що випускаються в сумі 500 млн. карбованців. У законі зокрема пропонувалося: ”Надати право Народньому Міністрові Фінансів підписати від імені Державної Скарбниці короткострочний з’обовязок на суму 500 міліонів карбованців /один міліярд гривень/ і видати його Державному Банкові для забезпечення кредитових білетів Української Народної Республіки, які випускає Державний Банок, згідно закону, ухваленому Центральною Радою 19 грудня 1917 року про випуск кредитових білетів на суму 500 міліонів карбованців. Срок цього з’обовязку не повинен перевищувати 12 місяців” [36; 62; 63]. Їхнє запровадження Центральна Рада ухвалила ще 30 березня 1918 року. Втім самостійно виготовити їх уряд Центральної Ради був не взмозі. Друк здійснювався також в німецькій імперській друкарні [20, 14]. Беручи до уваги пояснюючу записку до проекту бюджету державних прибутків і видатків на 1918 рік, білети Державної скарбниці повинні були покрити бюджетний дефіцит за рахунок емісії на загальну суму 1 млрд. 4 млн. 650 тис. карбованців [69]. Втім, вказані облігації не поступили до обігу за Центральної Ради (їхню емісію було здійснено за гетьманату П.Скоропадського).

Фактично ж законом від 20 квітня 1918 р. було лише оформлено стан, який практично склався після випуску кредитових білетів Державним банком для потреб Державної скарбниці. Він же (цей закон) ще раз доводить, що емісійне право Державного банку за Центральної Ради в УНР було лише фікцією.

Отже, юридичне запровадження державних грошових одиниць України (не беручи до уваги численних бонів, чеків тощо, що були випущені органами місцевого самоврядування) відбулося наприкінці 1917 – в першій половині 1918 років у період існування УНР і діяльності Центральної Ради. Шлях до нього для тогочасного українського соціалістичного політикуму був нелегким як з огляду морально-психологічного, так і політико-господарського, проте пройти по ньому до кінця без помилок та прорахунків, які в підсумку виявились для Центральної Ради фатальними, він не зумів. 29 квітня 1918 р. Українську Народну Республіку було повалено внаслідок державного перевороту на чолі з П.Скоропадським.



Примітки:


Бомбардування Києва тривало одинадцять днів – від 15 до 26 січня 1918 р. Більшовицькі батареї були розташовані на лівому березі Дніпра, в районі Дарниці. Звідти перелітним вогнем здійснювався обстріл міста тридюймовими та шестидюймовими набоями [16, 204].


Берестейський договір був ратифікований Центральною Радою 17 березня 1918 р. [33].


16 лютого 1918 р. за старим стилем. 12 лютого 1918 р. Малою Радою було ухвалено Закон “Про заведення на Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середне-європейський час”. Законом визначалося: “1) Завести в Українській Народній Республіці нове (Григоріянське) числення з 16-го числа місяця лютого 1918 року. 16 число лютого рахувати першим числом місяця березоля (марця)” [66].


Одна доля складає 0,044434896 грама, 0,685775 тройського грана, 0,0014276 тройської унції або 0,2143 карата [19; 147; 13; 447].


26 березня 1918 р. Комітет законодавчих внесень Центральної Ради одержав проект додаткового Закону “Про друк державних кредітових билєтів”, авторами якого були М.Шац (Об’єднана єврейська соціалістична партія), І.Скловський (УПСР), П.Дубинський (Єврейська народна партія), Н.Сиркін (сіоніст), С.Гольдельман (Єврейська соціал-демократична партія Паолей-Ціон), М.Рафес (Бунд), Тжаз (РСДРП). Ними пропонувалося законодавчо постановити, що “валюта на державних кредітових билєтах зазначається, крім украінської мови, також на російській, єврейській та польській мовах” [55], але, як видно з остаточного вигляду випущених згодом гривень, це формулювання не набуло юридичної сили.


Знак Державної скарбниці вартістю в 50 крб. емісії 6 квітня 1918 року мав номінальну коштовну вагу 38,3328 гр. золота і друкувався в київській друкарні В.Кульженка (вул.Пушкінська, 6) та пізніше в Одесі у друкарні Є.Фесенка (вул.Рішельєвська, 47). Випуск Центральної Ради УНР. Малюнок виконав О.Красовський. Загальний колір зеленувато-синій (чільний бік) та зеленкувато-оливковий (зворотній бік). За вартістю купюра дорівнювалася аналогічним кредитовим білетам. Видано не більше 10 серій по 1000 примірників на суму 500 тис. крб. Асигнував директор Державної скарбниці Х.Лебідь-Юрчик. На певних серіях не було вказано серії та числа, існували відмінності в закінченні напису “Ходить нарівні з кредитовими білетами”. Відомі: київського випуску під серією “АК” розміром 132 на 78 мм., зокрема серії “АК-І” з 3 мм. заввишки бічної смуги, “АК-І” з 4 мм. висоти тієї ж смуги, а також без серії і числа; одеського випуску під серією “АО” з числом від 210 на збільшення. Відома також купюра серії “АК-ІІ 194” (4 мм.) з чистим, незадрукованим зворотнім боком. Папір без водяних знаків та гільйоширної сітки. Фальшувалися. Уневажнювалися за гетьманату П.Скоропадського шляхом вирізання або заплямування підпису директора Держскарбниці. Інколи вимінювалися на серії “АК” за курсом 4 за 1. В одеському дійсному видруку голови людей на малюнкові в овалі надруковано темно-бронзовою фарбою. Народні назви “лопатки” або “денікінські лопатки” та “берізка”.


Знаки Державної скарбниці номіналом 25 крб. емісії 6 квітня 1918 р. Центральної Ради УНР було виготовлено у Києві в друкарні В.Кульженка з занотованою вартістю, що відповідала на одну купюру 19,1664 гр. золота (1 крб. містив 17,424 долі щирого золота (1 доля = 0,044 грама). Малюнок виконав О.Красовський. Сигнував директор Державної скарбниці X.Лебідь-Юрчик. Вартість дорівнювалася до кредитових білетів того ж номіналу. Папір без водяних знаків. Розмір купюри становив 128 на 73 мм. Загальний колір жовто-помаранчевий. Вільні краї через неточності друку пересуваються на 1, 2 та 3 мм. Виготовлялися під серією ”АК”. Були чисельні випуски взагалі без вказаних серій та чисел з помилками у друці, зокрема в словах ”діректор” (замість “директор”), “з кредитовим білетом” та “кредітовим білетом” (замість “кредитовим білетом”). Фальшувалися. Уневажнювалися через продіркування чи заплямування підпису директора Державної скарбниці.


Загалом ”Reichsdruckerei” доставила в Український Державний банк на жовтень 1918 р. 24 млн. 720 тис. штук гривневих банкнот на суму в 3 млрд. 906 млн. 500 тис. гривень [72].


П’ятдесят примірників [58] проекту Закону “Про надання Міністрові фінансів права випустити розмінних марок” надійшов до Комісії законодавчих внесень Центральної Ради 13 квітня 1918 р. [59].


За гетьманату розмінних марок було випущено на суму у 12 млн. 133 тис. 275 карбованців [22, 18]. М.Гнатишак зазначає, що за влади П.Скоропадського їх оберталося 71,5 млн. одиниць, а загалом розмінних марок-шагів, щоправда без вказівки на джерело, було видруковано в чисельності 106 млн. 361 тис. 530 штук на суму в 37 млн. 656 тис. 685 грн. [15]. Подібну суму подає й С.Шрамченко (38 млн. 556 тис. 685 грн. на 9 липня 1920 р., що складало 19 млн. 228 тис. 342,5 крб.) посилаючися на свідчення колишнього директора Державного банку УНР К.Клепачівського [83].


 
matrix-info БУЛАВА