Павло Гай-Нижник

Фінансові взаємини Української Народної Республіки з Французькою Республікою як віддзеркалення стосунків України та країн Антанти (1917–1918 рр.)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Фінансові взаємини Української Народної Республіки з Французькою Республікою як віддзеркалення стосунків України та країн Антанти (1917–1918 рр.) // Пам’ять століть. – 2007. – №2. – С.133–152.

Лютий 1917 року видався для долі народів Російської імперії переломним. Не стало царської імперії Романових – “в’язниці для народів”, які поволі почали здобувати не лише власні громадянські, але й національні права і свободи. Тим часом до кінцевої декади добігав третій рік світової війни . Українська Центральна Рада, яка з березня 1917 р. очолила національно-політичний рух свого народу, попри перебування в революційній ейфорії, дуже швидко зіткнулася з кризовими явищами, що десятиріччями накопичувалися в країні й особливо загострилися внаслідок військових і революційних подій. Чи не найскладнішою проблемою стала відсутність в розпорядженні щойно створеного в червні 1917 р. українського уряду – Генерального секретаріату – грошових коштів. Від їх наявності залежав перебіг відродження практично всіх сфер як національного культурно-духовного життя, так і вітчизняного господарства.

Стоячи на грунті автономо-федералізму провідники Центральної Ради протягом усього 1917 року не наважувалися перебрати від Петрограда в свої руки хоча б частину фінансово-економічного суверенітету, натомість безперестанно надсилали своїх делегатів-урядовців до Тимчасового уряду з проханнями, згодом – з вимогами, асигнації грошової маси в розпорядження української крайової влади. Отримував Київ, натомість, лише крихи, яких не вистачало навіть на налагодження адміністративної влади на Київщині. Коли ж в російській столиці стався жовтневий переворот і владу в Петрограді захопили більшовики, грошовий зашморг і зовсім загрожував поховати зародки української державності.

Ані проголошена в листопаді 1917 року ІІІ-м Універсалом фактична самостійність УНР (федеративний статус в небільшовицькій Російській Республіці), ані перші кроки в напрямкові становлення національної фінансової системи не могли виправити ситуацію. Адже і на створення фінансової системи, і на налагодження податкових зборів, із започаткуванням випуску власних грошових знаків, також потрібні були кошти. Кошти термінові і немалі.

Саме в цей скрутний час вперше спостерігається зближення Української Народної Республіки з Республікою Французькою на офіційно-дипломатичному рівні, а приводом для налагодження контактів стала українська грошова проблема. 4 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат УНР був поставлений до відома, що французький генерал Ж.Табуї, який у лютому 1917 р. був направлений у штаб російського Південно-Західного фронту (Кам’янець-Подільський) для підтримування зв’язку з французькою місією в Румунії, “дуже цікавиться [більшовицьким] переворотом на Україні, вітає федеративну Україну, але боїться австрійського впливу [на Центральну Раду]” [19]. Коли ж в листопаді 1917 р. український генеральний секретар фінансових справ М.Туган-Барановський перебував в Петрограді з завданням в черговий раз домогтися від Тимчасового уряду асигнації коштів для України, саме відбувся більшовицький переворот і ситуація з розв’язанням “фінансового питання” зависла в повітрі. В цей час українського міністра й запросив до себе французький посол в Росії Ж.Нуланс. Зазначивши, що “у Франції з глибоким співчуттям ставляться до українського руху”, посол запропонував Центральній Раді фінансову допомогу у вигляді грошової позики [5, 178]. Втім здійснити її Франція хтіла б не державним шляхом, а приватним, про що М.Туган-Барановський й повідомив листом голову Генерального секретаріату В.Винниченка [5, 178]. Голова уряду, в свою чергу, зачитав отриманий лист на засіданні свого Кабінету 1 грудня 1917 року. Київські можновладці досить прохолодно поставилися до пропозиції, та все ж таки ухвалили доручити М.Туган-Барановському “розробити план фінансових операцій між Україною і Францією” [23].

Цікавою з цього приводу є реакція на перспективу отримання Україною грошової позики від Франції близької до Центральної Ради, зокрема до партії соціалістів-федералістів, київської “Нової Ради”, яка у статті “Міжнародня економічна політика України” також доволі негативно поставилася до цієї пропозиції. Газета розгледіла в цьому намірі прошуки капіталістів, “які охотяться вкласти свої гроші в промислові підприємства на Україні”. “Глибоке спочуття розшифровується простісінько в глибокий матеріяльний інтерес капіталістичної Франції до тих можливостей, які відкриваються Україні з проголошенням Української Республіки. На превеликий жаль, – докоряє надалі “Нова Рада”, – доводиться трохи поворушити політичну пам’ять і знайти там таку дрібничку з недавнього минулого, що Франція у свій час, коли її моральний інтерес до України мав би величезне значіння, нічим не виявила спочуття до нашої долі. Тому це дає нам право перевести мову із сфери платонічних і моральних виразів на грунт простого обрахунку” [12]. Якими ж, власне, були ці “обрахунки” французького уряду? Звичайно ж зацікавленість Франції, як однієї з провідних країн Згоди, Україною не виникла несподівано в листопаді 1917 року, а тим паче не мала під собою доброчинних підстав. Та чи можливо це у великій політиці взагалі, ще й в часи знекровлюючої довготривалої світової війни?

Немає сумніву, що інтерес країн Антанти взагалі, і Франції зокрема, був спочатку суто прагматичний. І причин цьому чимало: прагнення зберегти єдину державну Росію, яка мала б спроможність й надалі вести війну проти країн Почвірного блоку і тим самим виконувати свої союзницькі зобов’язання; теренами України простягнулася довжелезна східна лінія європейського протистояння на світовому бойовищі (Південно-Західний та Румунський фронти); на серпень 1917 року у складі російської армії було до 27 українізованих дивізій [13, 606], від яких значною мірою залежали хоч і не переможні на разі дії у війні, то принаймні утримання на Сході Європи значної сили військ супротивника й, нарешті, в українську (переважно важку) промисловість свого часу було вкладено велику частку західноєвропейського капіталу. Тому для Франції та інших країн Антанти було важливим ще й не допустити потрапляння України під вплив воюючих з ними центральноєвропейських держав.

Крім того, серед країн Згоди саме на Францію було покладено завдання опікуватися збереженням антантофільської позиції серед політичних кіл України. Ще 23 грудня 1917 р. (за ст.ст.) між Францією та Англією було укладено угоду про поділ колишньої Росії на “зони впливу”: французька визначалася на захід від риски Керченська протока – гирло Дону – Дон – Царицин; англійська – на схід від неї. Більш того до французької зони було включено ще й Польщу, а до англійської – узбережжя Білого моря та Прибалтику [15, 402].

Виявлятися ця зацікавленість почалася не з листопада 1917 року, як стверджувала вищенаведена стаття “Нової Ради”, а щонайменше з літа того року. Ще наприкінці серпня 1917 р., за посередництва Ж.Пелісьє, у Петрограді відбулася перша офіційна зустріч представників України і Франції – генерального секретаря із закордонних справ О.Шульгина з французьким послом в Росії Ж.Нулансом [30, 73]. Саме тоді військові дипломати Антанти починають відвідувати Україну, зустрічатися з окремими політичними діячами, членами Центральної Ради та Генерального секретаріату, активістами і провідниками політичних партій. Ними збиралася інформація про перебіг та можливий розвиток української революції, стан збройних сил тощо [14]. Підтримка була й фінансова, але на приватному рівні. Так, наприклад, за антантофільські публікації грошові виплати отримали ряд членів Центральної Ради, а через одного з лідерів УСДРП М.Порша на підтримку центрального органу української соціал-демократії “Робітничої газети” було передано 10 тисяч рублів [6, 126]. Подібний контракт було підписано також і з керівником київських ”Последних новостей” Брайтманом [7, 158]. “Ці дві газети, – зазначав у своєму звіті генерал Ж.Табуї, – згодилися з допомогою сум, які коливалися від 10 до 20 тис. рублів на місяць, точно дотримуватися наших [французьких – П.Г.-Н.] директив і друкувати на їхніх шпальтах всі статті, які ми бажаємо” [7, 158]. М.Ковалевський в своїх спогадах, що вийшли друком під назвою “При джерелах боротьби” підтверджує ці факти і свід¬чить, що ще влітку 1917 р. представники англо-французьких урядів, ведучи з представниками Центральної Ради переговори про допомогу Україні, пропонували їй для покращення фінансового стану в країні 10 мільйонів доларів [18, 166].

В серпні 1917 р. Україну відвідав французький журналіст-міжнародник і, водночас, член палати депутатів Ж.Пелісьє. Вважається, що він фактично виконував розвідувальну місію в Україні [1, 41]. Ж.Пелісьє було зібрано багато відомостей про становище в Україні, які він 15 вересня 1917 р. надав вже знайомому нам послу Франції у Росії Ж.Нулансу у вигляді змістовного інформаційно-аналітичного звіту щодо українських справ на 27 сторінках, з доданням цілої низки важливих документів на 120 сторінках [1, 41].

Разом з тим, поширювана ним у Франції інформація про Україну розвіювала упередження місцевої преси та політикуму, що у шатах Центральної Ради в Києві діє “банда фанатиків без усякого видиву, яка руйнує край в інтересах Німеччини” [5, 174] і дедалі більше переконувала, що в Києві формується така державна сила, яка спроможна буде протистояти німецькому мілітаризмові.

Безпосередньо в Києві за розвитком подій стежив представник французького уряду при штабі Південно-Західного фронту генерал Ж.Табуї. 9 жовтня 1917 р. він разом з полковником Перльє мав майже двогодинну зустріч з генеральним секретарем військових справ С.Петлюрою та членами президії Генерального військового комітету України [5, 175]. Після проголошення Центральною Радою ІІІ Універсалу 20 листопада 1917 р., Україна де-факто оголосила себе незалежною державою, і хоча де-юре все ще залишалася у федеративній спілці з демократичною Росією, її військово-політичні акції в міжнародній політиці значно зросли.

Виразний акцент нової російської (більшовицької) влади на шлях до замирення з австро-німцями і турками на східно-європейських театрах воєнних дій та фактичне усамостійнення України після ІІІ Універсалу Центральної Ради, змушувало політикум держав, що перебували за західною лінією фронту, більш грунтовно глянути на Київ як на чинник, що набуває окремої ваги і в долі такої любої західно-європейським столицям єдиної Росії, і в перебігу, власне, самої світової війни. До встановлення тісних контактів з урядом УНР Францію та Англію заохочувала й преса цих країн. Характерними є, наприклад, наступні витяги з тогочасних часописів, як: “На сході Європи народжується нова сила -- Україна” (“L’Est Republicain”); або: “Чи можна ще говорити про Росію? Успіх більшовиків, здається, знищив єдність Росії. Є чутки, що Україна проголосила свою незалежність. Тимчасово? Можливо, але коли вона існує, вона є фактом, а наша політика мусить зважати на факти... Цілком природно, що Українська Автономія перетворюєься в незалежність; з того часу, як “Великоросія” зреклася своєї державности, “Малоросія” стає державою. Наша політика мусить це взяти під увагу, якщо не хоче повторювати помилок минулого” (“Temps”) [17, 236]. Відповідні органи країн Антанти зважили на цей факт.

Не зволікаючи, 26 листопада того ж року, С.Петлюру відвідали англійський полковник Чарльз та французькі полковники Гравьє і Перльє. Наприкінці листопада 1917 р. генерал Ж.Табуї наніс візит генеральному секретареві міжнародних справ УНР О.Шульгину, якому зокрема заявив, що Франція із союзниками мають велику симпатію до України, а позаяк “будування нової республіки та ще й серед таких обставин є справа нелегка, союзні правительства пропонують свою допомогу і запитують, що саме потрібно Україні, і чим вони можуть бути корисні” [5, 175]. Допомога мала бути на вибір, чи то технічна, чи грішми, чи навіть крамом. Цілком очевидно, що час відвідин Ж.Табуї О.Шульгина в Києві з запитом про можливу допомогу з боку союзників і пропозиція надання французької грошової позики Ж.Нулансом М.Туган-Барановському в Петрограді збігаються зовсім не випадково.

В цьому контексті цілком логічним є форсування теми про грошову допомогу Україні з боку Антанти для заохочення Центральної Ради залишатися якщо не активною учасницею бойових дій на східному фронті, то принаймні надійним подразнювачем та стримуючим фактором для німецьких та австро-угорських військ. 1 грудня 1917 р., під час відвідин Києва військовими представниками Згоди генералом Табуї (Франція) та майором Фітцвільямом (Великобританія), французький офіцер запропонував урядові УНР позику у 10 мільйонів доларів [30, 73]. Українці ж, зокрема в особі О.Шульгина, вимагали офіційного визнання державами Антанти УНР, а пропозиція щодо позики залишилася без відповіді.

3 грудня 1917 р., після розстрілу більшовиками в Могилеві генерала Духоніна, до Києва прибули на чолі своїх місій представники країн Згоди при російській Ставці верховного головнокомандуючого – генерал Бартер (британської), генерал Лаєрн (французької), генерал Ромаі (італійської), генерал Такаяначі (японської), генерал Коанда (румунської), генерал барон де Ріккель (бельгійської) та полковник Ленткієвич (сербської), яких зустрічала почесним маршем українська військова варта [5, 175].

5 грудня 1917 р. до Києва знов виїджає журналіст Жан Пелісьє, який отримав наприкінці листопада 1917 р. настанови від посла Франції в Петрограді Ж.Нуланса, а напередодні – від французької військової місії [7, 123]. Йому було надано також доповідь про Україну лейтенанта Верже, що, як зазначив Ж.Пелісьє, містила в собі “Помилок стільки, скільки й слів!” [7, 123].

Водночас офіційні представники французького уряду в колишній Росії ніяк не могли отримати більш-менш визначеної позиції Парижа щодо ставлення до Центральної Ради. Посол Ж.Нуланс прагнув прояснити офіційну позицію своєї країни щодо УНР через своє Міністерство закордонних справ. Так, телеграмою від 6 грудня 1917 р. він запрошував: “Мені конче потрібно знати ваші наміри щодо України. Через два дні я буду запрошений відповідати на прохання Ради з приводу визначення союзниками уповноваження комісара при Генеральному Секретаріаті. Українці висловили бажання мати французького уповноваженого. Вони повинні також офіційно вимагати від мене фахівців не лише для війська, але й для фінансової сфери…” [7, 123].

Про необхідність підтримати український уряд (але неофіційно) президентові Ради Міністрів та міністрові війни Франції Ж.Клемансо повідомляв й голова французької військової місії в Росії генерал Ніссель, а також голова французької місії в Яссах (Румунія) генерал Бертело [7, 124]. Разом з тим, інформація, отримувана французьким урядом про Україну, була досить суперечливою і неоднорідною, а тому й скласти ясну картину про воєнно-політичні наміри Києва в Парижі було досить проблематично. При цьому, на берегах Сени розуміли, що, як зазначалося у звітові спеціальної комісії, яку було створено 7 грудня 1917 р. при Міністерстві закордонних справ Франції, аби перешкодити німецько-українському зближенню, хоч якось втримати існування східного (російського) фронту на теренах України й не допустити остаточного розпаду Росії як державного організму, слід було встановити контакт з місцевими урядами “економічною, фінансовою і технічною допомогою якомога швидше, щоб спробувати їх зблизити – звичайно, у формі федерації” [7, 125].

Проте французький уряд проволікав з діями. Тому французькі представники на сході Європи (військові місії в Румунії та колишній Росії, посольство Франції в Петрограді) діяли кожен на власний розсуд щодо Генерального секретаріату. Коли ж до Києва прибув (7 грудня 1917 р.) Ж.Пелісьє, то почув від генерала Грав’є, який від’їзджав до Петрограда, що військові представники його країни зайняли щодо уряду УНР пасивно-нейтральну позицію, а його пропозиція призначити французького комісара з усією повнотою влади та належними фінансовими можливостями залишилася без уваги [7, 125].

Пелісьє, який ставився більш прихильно до української справи і мав, до того ж притаманний журналістам дипломатичний такт, за підтримки віце-консула Арке, зумів допомогти урядові УНР відповідною нотою офіційно звернутися 9 грудня 1917 р. до союзних держав, в якій генеральний секретар іноземних справ О.Шульгин в прихованій формі висловив бажання України бути визнаною країнами Антанти самоврядною федеративною складовою Російської Республіки [7, 128]. Українці таким чином просили й політичної допомоги. В середині грудня 1917 р. (напередодні більшовицького ультиматуму Центральній Раді) генерал Бертело у терміновій телеграмі на ім’я голови уряду Франції радив “призначити в Київ комісара Французької республіки, який матиме всі повноваження, щоб говорити від імені Франції” [7, 135–136].

Тим часом фінансова ситуація в Україні не покращувалася. 12 грудня 1917 р. Міністерство закордонних справ Франції одержало від свого посла в Петрограді “дуже конфеденційну” телеграму від 10 грудня, в якій Ж.Нуланс повідомляв Париж про те, що уряд УНР просить від уряду Ж.Клемансо “завдатків, які будуть повернуті з прибутку від монополій на продаж цукру”, а також допомоги у створенні Державного банку [7, 127]. Отже, йшлося про допомогу не лише грошовою масою, але й про технічну та фахову. У відповідь міністр закордонних справ Франції С.Пішон 13 грудня 1917 р. повідомив Ж.Нулансу, що питання надання Україні авансів, які будуть повернуті з прибутку від монополії на продаж цукру вивчається [7, 129]. Між тим фінансово-економічний і соціально-політичний стан в Україні був набагато гіршим, ніж це уявлялося послу Ж.Нулансу в Петрограді, а тим паче французьким можновладцям в Парижі.

13 грудня 1917 р. в Києві голова Генерального секретаріату В.Винниченко, звітуючи про діяльність свого уряду на VIII сесії Центральної Ради, стосовно збору податків заявив, наприклад, що їх “людність майже зовсім не платить, і Генеральний Секретаріят почуває велику грошову скруту” [11]. Грошова криза ускладнювала й внутрішньополітичну ситуацію в країні, яка цілком могла б призвести до занепаду молодої державності. Про це яскраво свідчить урядове засідання, яке відбулося 15 грудня 1917 р., коли генеральний секретар шляхів В.Єщенко повідомив колег, що вплив більшовизму в масах і в українському війську зростає, а сил для боротьби з ним у Генерального секретаріату нема. Просування більшовиків, зазначав В.Єщенко, могли б допомогти зупинити залізничники, проте, аби вірно на них опертися, потрібні гроші. “Без грошей ніяка боротьба неможлива”, – наголошував генсек [21]. С.Петлюра підтвердив, що становище є дуже грізним, а основна його причина – брак грошей. “Через це не можна послати агітаторів, задовольнити українське військо, серед якого шириться більшовизм, – зазначав він. – Треба виділити із складу Генерального Секретаріяту групу Секретарів з особливими уповноваженнями щодо охорони Республіки. Коли нема вільних грошей, треба конфіскувати налічні капітали, де б вони не були” [21]. М.Порш, пропонуючи негайно випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали ощадних кас, зробив разом з тим невтішний висновок: “Коли робітники і військо не одержать грошей, буде крах Республіки” [21].

В день початку українсько-більшовицької війни, 18 грудня 1917 р., генерал Ж.Табуї, так і не отримавши чітких інструкцій від свого уряду, відвідав голову Генерального секретаріату УНР В.Винниченка й виголосив йому офіційну заяву від імені французької військової місії в Росії.

Говорячи, що, незважаючи на те, що союзні держави (Антанта) ще не прийняли офіційного рішення щодо України, французький представник, зокрема, зазначив: “Я вважав за свій обов’язок не дожидатись офіціяльного мандату і прохати побачення з Вами, щоб не губити дорогоцінного часу, щоб не бути захопленими несподівано, коли б настав час діяти, і значить приготовити матеріял для евентуальної розмови про фінансову й технічну допомогу, яку б союзники могли дати Україні, щоб помогти їй в її велетенській організаційній праці. Я щасливий виявити цю ініціятиву, бо вчора увечері я дістав наказ запросити вас з огляду на фінансову й технічну допомогу, яку б Франція могла дати Україні, зазначити точно й передати до французького посольства якнайскорше [проекти] програм, який Український уряд думає реалізувати, та відповідні потреби” [2, 232–233; 5, 175].

Суть українських потреб можна побачити у доповідній записці з окресленням французької політики в Україні та в інших країнах колишньої Росії, яка 20 грудня 1917 р. надійшла до Ради Міністрів Франції. В ній, між іншим, зазначалося, що Центральна Рада “просить у Франції фінансову підтримку, пропонує їй здійснювати контроль і відігравати дорадчу роль у формуванні України, а також бажає, щоб союзники були представлені у Києві французьким делегатом” [7, 144]. Наступного дня Ж.Нуланс телеграмою в Париж повідомляв, що незважаючи на вищевказаний крок генерала Ж.Табуї, генеральний секретар закордонних справ УНР О.Шульгин заявив останньому, що для України важливе “офіційне визнання і призначення посла” [7, 147]. Посол також повідомив, що сам Табуї вважає за необхідне визнати Україну і від себе попрохав негайно вивчити у будь-якій формі можливість “задовольнити, принаймні зовні, українські вимоги, які можуть бути, на нашу думку, надмірними, але якими, за нинішніх обставин, ми не можемо нехтувати” [7, 147]. Майже подібні пропозиції надіслали до Парижа з Ясс генерал Бертело, з Петрограда генерал Ніссель та з Києва генерал Табуї [7, 147–148].

Загострення ситуації в Україні загрожувало руйнацією військових планів французів, які за погодженням з англійцями, мали за намір створити федерацію “Півдня Росії”, сформувати в Україні на базі таборів для військовополонених збройні частини з поляків, чехів, балканських слов’ян для протистояння Центральним державам, а також прилучити до втримання фронту українські частини. З цією метою французька військова місія в Росії на прохання свого уряду розробила загальну програму діяльності Франції в “Росії”. Згідно програми союзники мали діяти кількома шляхами: політичною пропагандою, що належала до компетенції посла; та військовими заходами через військову місію. Зокрема передбачалася пропаганда з метою “матеріально підтримати добру волю”, аби спонукати ”діяти передовсім у напрямку війни” [7, 141–142]. Така матеріальна допомога мала бути спрямована на формування насамперед боєздатних національних частин серед поляків, українців, донців, латишів, сербів, югославів та естонців.

Передбачалося протягом шести місяців надати грошові позики на утримання національних частин у такій пропорції: чехам – 66 млн. руб. для утримання 100 тис. осіб, полякам – 90,3 млн. для 100 тис. осіб, донцям – 96 млн. для 150 тис. осіб і українцям – 384 млн. для 600 тис. осіб (по 64 млн. руб. на місяць) [7, 142]. Крім того, у програмі зазначалося, що власні фінансові ресурси українського уряду були “поки що незначні, але можна сподіватися організувати збирання податків” [7, 142]. Проте, аби організувати в анархізованій країні збір податків, слід було налагодити вертикаль влади, яка була вщент зруйнована виром революції та безладом. Для цього потрібні були кошти та організаційні зусилля. Україна очікувала одержати їх від союзних держав. Генерал Ніссель мав інформацію, що британський генерал Бартер “нібито одержав першу суму в кількості 8 млн. на пропаганду” і це поки що був єдиний кредит від країн Антанти для колишньої Росії [7, 142]. На той час для здійснення кредитування генерал Ніссель мав у своєму розпорядженні лише 3 млн. 100 тис. руб. на півроку (1 млн. – для військової пропаганди без розрізнення національностей, 1 млн. – для поляків і 1 млн. – для чехів), а ген.Бертело ще менше – 1 млн. руб., призначених для діяльності в Україні, Сербії та Чехії [7, 142].

Куди ж було спрямовано ці кошти? Англійські – для допомоги Дону [7, 142]. Французькі – росіянам, а саме генералові Алексєєву. Як свідчать відповідні документи , на початок січня 1918 р. його організація загалом отримала від французької військової місії 1 млн. 125 тис. руб. (2 січня – 1 млн., 3 січня – 25 тис. і 10 січня 1918 р. – 100 тис. рублів) [3, 352]. Український уряд не отримав жодного рубля або франка. Причинами цьому була перш за все невизначена позиція власне самого уряду Франції.

З огляду на французьку пропозицію і ситуацію що склалася в країні, 23 грудня 1917 р. на черговому засіданні Генерального секретаріату О.Шульгин запропонував принципово обміркувати справу з позичкою у Франції. Урядники, однак, не виявили належної уваги до можливості отримати в своє розпорядження французькі гроші. Натомість Золотарьов висловив думку, що доцільніше було б “замість зовнішньої позики зробити внутрішню після того, як встановиться лад на Україні”, а Зільберфарб – випустити внутрішню лотерейну позику [22]. В результаті Кабінет, пристав на пропозицію Румунії, яку озвучив Коліух, і постановив приймати чеки румунського уряду на французькі і англійські банки в оплату за харчування румунської армії, яка потребувала до 6 мільйонів пудів хліба і фуражу на місяць [22].

Саме цього ж дня (23 грудня 1917 р.) у Парижі відбулася конференція держав Згоди (Франції та Великої Британії) [7, 149]. Вже з початку розмови стало очевидним, що присутні не мають єдиного, визначеного, а тим паче достовірного уявлення про події в Україні. Разом з тим високі посадовці усвідомлювали, що Україна є надією союзників якщо не наступ на Східному фронті, то принаймні на дієвий харчово-фуражний тил для воюючої на боці Антанти Румунії і лише в тому випадку, коли не потрапить під військово-політичний вплив Німеччини. Після довгих дискусій Клемансо заявив, що Антанта мусить підтримати Україну, зауваживши: “Завдання, можливо, нездійсненне, але ми повинні зробити все можливе, щоб дійти до цього, з двох причин: 1) маємо надати допомогу Румунії; 2) мусимо перекрити шлях, яким харчі могли б бути спрямовані до Німеччини. Це для нас найважливіше” [7, 151]. Отже, проблема існування, власне, самої Української Народної Республіки мало цікавила союзників як така, головними були військово-стратегічні інтереси держав Згоди. Єдиним практичним засобом втримати Україну в колі прибічників Антанти були гроші. Це розуміли й у Парижі. Так, де Сент-Олер, аби зберегти участь Румунії у війні за рахунок підтримку з тилу Україною, радив французькому урядові задіяти щодо офіційного Києва єдину свою перевагу – фінансову, зазначаючи, що “тільки таким чином можна було б підштовхнути Україну на допомогу Румунії шляхом утримання спільного фронту” [7, 176].

На паризькій конференції представники Британії та Франції прийняли меморандум, складений лордами Р.Сесілом та Мілнером, в якому, зокрема, зазначалося: “Аби досягнути вищезгаданих цілей, треба насамперед грошей для реорганізації України і на оплату козацьким та кавказьким військовим частинам… Якщо Франція зможе взяти на себе фінансову підтримку України, ми знайдемо потрібні гроші для інших угрупувань. Зі Сполученими Штатами домовлено, що вони нам допоможуть” [7, 152]. Щодо джерел фінансування союзницької діяльності на теренах колишньої Росії, то Р.Сесіл вказав, що справа ця не буде легкою, проте запропонував “використати послуги одеських і київських євреїв через посередництво євреїв із Заходу, прихильників союзних держав, якими є сіоністи” [7, 153]. Водночас союзники утримались від офіційного визнання українського уряду. Крім того учасники конференції схвалили таємну “Угоду між Францією та Англією щодо дій у Південній Росії”, в якій зазначалося, що Україна, Крим та Бессарабія належатимуть до французької зони впливу, а витрати будуть спільними й оплачені міжсоюзницьким централізованим органом [17, 237; 29, 30]. Тим не менш будь-яких коштів від Франції та її союзників, через вагання їхніх урядів, Україна так і не отримала, на відміну від російського генерала Алексєєва для потреб якого французький уряд виділив кредит на 100 млн. франків [7, 155].

Попри це, за тиждень, 29 грудня 1917 р., генеральний секретар закордонних справ О.Шульгин зробив чергову спробу звернути увагу колег на перспективу французької грошової допомоги, коли конкретизував суму позики, а саме – 500 мільйонів [20]. Чого хтіли у відповідь французи здогадатися не важко. Все той же О.Шульгин згадував, що “плани-пропозиції представників Антанти зводились до того, щоб утворити з українців-вояків кілька корпусів, які разом з чехо-словацькими полками, а також поляками, зайняли б найважніші в стратегічнім відношенні пункти на румунському і південно-західному (українському) фронтах і таким способом притягували б на цих фронтах певну кількість війська центральних держав” [5, 178]. На це М.Порш зауважив, що аналогічну грошову позику Франція пропонувала й Дону , проте останній відмовився її взяти, після чого українські генеральні секретарі вирішили “обміркування цієї справи одкласти” [20].

Тим часом, попри таку невизначеність в позиції офіційного Києва, Париж не полишав надію зблизитися з Україною чи, влучніше сказати б, втягнути її в антантську військово-політичну орбіту. Наміри ці тим паче конкретизувалися, а заходи прискорилися, після того, як В.Винниченко та О.Шульгин в розмові з колишнім англійським консулом П.Багге (18 грудня 1917 р.), цілком відверто наголосили британцеві, що представники УНР вже розпочали мирові переговори з Центральними державами й мають намір довести їх до логічного завершення [5, 176]. Подібне заявляли французьким представникам у Києві дві вищі керівні особи УНР М.Грушевський та В.Винниченко, а саме, що “Україна не може жодним способом провадити війну, найбільше, на що вона спроможна, це тримати нейтралітет у дальшому ході війни” [17, 237].

27 грудня 1917 р. телеграмою з Парижа генералові Ж.Табуї було повідомлено про готовність Франції напівофіційно визнати УНР, призначення його представником французького уряду в Києві і доручалося встановити з Генеральним секретаріатом дипломатичні стосунки де-факто , а 29 грудня 1917 р. генералові було відправлено акредитаційну грамоту для вручення урядові УНР із засвідченням особи Ж.Табуї як комісара Французької Республіки [30, 86]. В свою чергу генерал Ж.Табуї телеграфував у Париж 2 січня 1918 р., що українська влада взаємопов’язує матеріальну допомогу союзників, зокрема Франції, винятково з офіційним визнанням України і чим далі уряд Ж.Клемансо дотримуватиметься невизначеності в цьому питанні, тим швидше Київ втягнеться в військово-політичну орбіту Центральних держав, а “фінансову допомогу нададуть австрофільські елементи” [7, 164]. Париж все ще вагався і прагнув визнати Україну швидше де-факто, ніж де-юре.

Тим не менш 3 січня 1918 р. генерал Ж.Табуї офіційно повідомив генерального секретаря закордонних справ О.Шульгина, що його призначено представником Франції в Україні, а вже наступного дня (4 січня) в приміщенні Генерального секретарства внутрішніх справ французького посланця, у супроводі новопризначеного віце-консула в Києві Арке та воєнних аташе полковників Ваньо і Денса, прийняв голова Генерального секретаріату УНР В.Винниченко. В присутності інших українських урядовців Табуї звернувся до В.Винниченка з промовою, в якій, поміж іншого, знов торкнувся можливості надання Францією допомоги Україні:

“Пане Голово! Бажаючи потвердити свої дружні наміри щодо Української Республіки, уряд Французької Республіки повідомив мене телеграфічним шляхом – єдине зараз можливим, – що він мене призначає представником Французької Республіки при уряді Української Республіки.

Ось уже скоро рік, як я перебуваю на території України; за цей час я мав змогу простудіювати історію старої України; міг слідкувати за розвитком національного руху молодої України; мав змогу констатувати всі ті зусилля, які робила Українська Республіка, щоб утворити й організувати духовні та матеріяльні сили, необхідні для розвитку держави.

За всім цим я слідкував з усе більшим інтересом. Я щасливий, я гордий, пане голово, свідомістю, що тепер цей інтерес перестав бути тільки особисто моїм, бо призначаючи мене своїм представником, уряд Французької Республіки ухвалює мою діяльність і доручає мені провадити далі офіціяльно ті прекрасні відносини, які між нами вже встановились.

Я вам приношу запевнення в тім, що Франція, яка перша робить цей урочистий жест, підтримає всіми своїми силами, моральними і матеріяльними, всі зусилля, які робитиме Українська Республіка, щоб іти тим шляхом, який намітили собі союзники, і по якому вони й далі непохитно йтимуть у повній свідомости свого права і свого обов’язку перед демократіями всього світу й людськістю. Особисто я присвячу себе цьому завданню з усією енергією солдата і серцем француза” [5, 177].

Того ж дня, 4 січня 1918 р., на засіданні уряду під головуванням В.Винниченка О.Шульгиним знов було ініційовано “вияснити принципіяльну можливість заключити заєм у Франції і Америки ” [24; 27]. Проте й цього разу Генеральний секретаріат прийняв досить “слизьке”, неусталене рішення, яке було на диво подібне до того, що вже ухвалювалося 1 грудня 1917 р. з приводу листа М.Туган-Барановського та пропозиції Ж.Нуланса: “доручити Генеральному Секретарству Міжнародних Справ [О.Шульгину] в порозумінні з Генеральним Секретарством Фінансів вияснити конкретно і офіціяльно умови, на яких Франція може заключити з Україною фінансовий заєм” [24; 27].

За кілька днів (7 січня 1918 р.) вже М.Порш ставить перед урядом питання про потребу “скласти особливу комісію для вияснення конкретних умов зовнішнього займу” [25; 28]. При цьому, однак, вже не вказувалося на можливу державу-кредитора . Очевидно з огляду на перебіг перемовин в Бересті з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Проте коштів, як і раніше, не вистачало, а тому було вирішено таки створити відповідну комісію у складі: голови Генерального секретаріату, а також генеральних секретарів з справ: фінансових, шляхів, військових і морських [25; 28].

Втім, будь-яких дієвих потуг щодо з’ясування питання з позикою у Франції ані урядом УНР, ані утвореною ним комісією надалі зроблено не було (і, швидше за все й не передбачалося). Проблема знову ж постала з політики. Призначення генерала Ж.Табуї комісаром Французької республіки в Україні не задовольняло київських можновладців, які прагнули більш репрезантивного дипломатичного титулу для офіційного представника Парижа. В.Винниченко заявляв навіть, що таким чином українців “мають за марокканців” [7, 177]. З свого боку, знаючи про грошові проблеми українського уряду, й прагнучи створити в Україні польську армію, 8 січня 1918 р. генерал Ж.Табуї, з притаманною військовим недипломатичністю і прямолінійністю, висунув Києву фактично ультиматум: або польська армія в Україні буде формуватися, або Франція позбавить Центральну Раду будь-якої фінансової допомоги [7, 177]. Ж.Пелісьє у своєму щоденникові занотував, що наступного дня така погроза О.Шульгину від Ж.Табуї прозвувача знов [7, 184]. Реагуючи на такий демарш, О.Шульгин навіть мав намір просити де Сент-Олера відкликати його з України [7, 177]. Недовіру до генерала Ж.Табуї посилюв також і його тривалий конфлікт щодо ставлення до Центральної Ради з журналістом Ж.Пелісьє, який прихильно ставився до України і користувався повагою серед київських урядовців.

Це примусило генерала Ж.Табуї змінити поведінку і самому 11 січня 1918 р. звернутися до Генерального секретаріату закордонних справ УНР з листом , в якому він просив якомога швидше дати йому ясну відповідь: яку саме фінансову та технічну допомогу хотів би отримати від Франції уряд України [5, 178; 30, 89]. Не важко здогадатися, що відповіді, тим паче швидкої, не надійшло. О.Шульгин, по свіжій пам’яті, (1918 року) писав, що відповідь мали таки надати, але після наради, яка повинна була відбутися 11 січня за старим стилем (тобто – 24 січня за новим) [5, 178–179]. Не встигли. До цього певною мірою прислужилася й урядова криза, внаслідок розв‘язання якої на київських пагорбах все більшого впливу набували германофіли.

З свого боку, генерал Ж.Табуї, як досвідчений офіцер, елементарно зрозумів сенс проволочки – українські представники весь цей час вели надзвичайно активні переговори в Бересті з делегатами від Центральних держав про укладення миру й отримання військової допомоги в боротьбі проти більшовицьких окупантів, що вже захопили мало не половину України. Частина французьких урядовців також побоювалися зближення УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Так, французький міністр в Румунії О.де Сент-Олер, аби уникнути цього, вважав, що “треба, не відкладаючи надовго, дати знати урядові в Києві, чого ми очікуємо від України і що ми можемо дати їй взамін, якщо ми не хочемо, щоб нас остаточно випередили наші вороги” [7, 187]. Для дієвого переконання українців у французькій підтримці, він пропонував завірити Київ у підтримці Франції на майбутній мировій конференції в суперечці з поляками, а між тим “треба було б розтлумачити їм, що тільки союзні держави спроможні надати в їхнє розпорядження необхідні кредити для творення їхньої держави, що народжується” [7, 187].

Разом з тим, наведені факти свідчать також й про те, що відповідальні французькі особи цілком не усвідомлювали, що ситуація як в Україні, так і навколо неї суттєво змінилася. З приводу запізнілих пропозицій де Сент-Олера важко не погодитися з їхньою оцінкою В.Косика, який, зокрема, зазначає: “Ця програма, що ґрунтувалася на відблисках фінансової допомоги, не брала до уваги реалії, а, отже, могла лише затягувати справи, залишаючи Україну без допомоги і без захисту тоді, коли вона зазнавала атаки радянської армії” [7, 187].

На нашу думку, генерал Ж.Табуї вже почав усвідомлювати провал своєї місії, як, власне, й безвихідне становище уряду УНР щодо вимушеності звернення по австро-німецьку, але безпосередню, швидку й дієву, підмогу. І все ж 13 січня 1918 р. він відвідав голову Центральної Ради М.Грушевського, проте зустріч не зблизила обидві сторони, а ще більш наблизила Україну до розчарування в щирості країн Антанти щодо її державності і в їхній спроможності допомогти їй утвердити свою державність [7, 191]. Подібний ефект справила й зустріч Ж.Табуї з О.Шульгиним, коли французький представник відмовив міністра закордонних справ УНР від наміру затягувати переговори з Центральними державами, після чого Україна мала б запросити у Франції позичку і згоду перейти на статус озброєної лояльності [7, 191].

Таким чином невизначеність позиції та практична бездіяльність провідних країн Антанти, а особливо Франції, щодо УНР фактично змусили уряд Центральної Ради змінити свої зовнішньополітичні орієнтири в бік Німеччини та Австро-Угорщини. До цього його підштовхувало й внутрішнє військово-політичне становище, до якого спричинилися, безумовно, прорахунки Генерального секретаріату в фінансово-економічній та адміністративно-військовій діяльності. Так чи інакше, але на кінець грудня 1917 р. – початок січня 1918 р. іншого виходу, як увійти в домовленість з Центральними державами, в українського уряду вже не залишалося.

Тим часом генерал Ж.Табуї 17 січня 1918 р. надіслав до Парижа та Ясс телеграму, в якій пропонував в категоричній формі висунути Україні пропозицію підписати договір , який передбачав зобов’зання уряду УНР до технічної співпраці в ділянці залізниць, шляхів сполучення, торгівлі та постачанні, невизнання більшовицького уряду та його продовольчу ізоляцію, військову співпрацю з білогвардійськими утвореннями, створення на її теренах польських, чеських та інших збройних формувань, ефективну допомогу у постачанні провізії в Румунію. УНР також мала гарантувати фінансову співпрацю для випуску банкнотів державними банками. Фінансовий бік угоди окремо застерігався неприхованим шантажем щодо підтвердження офіційного визнання Парижем УНР: “Франція гарантуватиме випуск банкнотів на 500 млн.; генерал Табуї дасть зрозуміти, що в разі прийняття договору Франція згодиться на офіційне визнання Української Республіки, як тільки буде підпис під угодами” [7, 192]. 16 січня 1918 р. між делегацією УНР та представниками союзних і приєднаних держав (США, Італія, Великобританія) в Яссах відбулися переговори, на яких українці відмовилися визнати договори, раніше укладені царським урядом, заявили, що УНР не спроможна продовжувати війну, що її економічне становище є надзвичайно серйозне, а також, що Україна не допустить втручання інших державних утворень “Росії” у свої внутрішні справи. Делегація Центральної Ради, водночас, висунула до союзників три вимоги:

“1. Визнання незалежності України великими державами Антанти і призначення представників союзників у Київ. 2. Фінансова підтримка українського уряду. 3. Пільги з боку Антанти у постачанні України готовими товарами” [7, 194].

На це уповноважені від держав Згоди відповіли представленням вищевказаного ультиматуму та протестом на заяву України про не визнання договорів, укладених царською Росією. Представники Антанти також додали, що визнання великими державами незалежності УНР, наданя їй фінансової допомоги і здійснення військової співпраці залежить від відповіді на Києва на зазначені умови [7, 195]. На цьому переговори було перервано для консультації української делегації зі своїм урядом.

За таких обставин, загострених до того швидким просуванням більшовицьких військ до Києва, уряд УНР все більше й більше почав звертати свої надії в бік Центральних держав та на успішні переговори в Бресті-Литовському. Розчарування керівників України в перспективі отримати в тій чи іншій формі матеріальну допомогу від урядів Франції та Великобританії мали під собою підстави. Так, один фахівців британського МЗС зазначав, що “матеріально підтримувати Україну – означає провадити небезпечну політику. Краще мати з нею офіційно-дружні стосунки, надавати моральну підтримку: але якщо підтримувати матеріально, то є ризик бути ошуканими…” [7, 207]. Зрештою 29 січня 1918 р. уряд його величності поставив французький уряд до відома, що не допомагатиме Україні фінансово, якщо та погодиться постачати харчі ворогові, виходячи з чого керівник політичного управління Міністерства закордонних справ Франції зробив висновок: “Україна буде позбавлена будь-якої англійської фінансової допомоги , якщо вона, незалежно від укладення чи не укладення окремого миру, постачатиме продукти Німеччині” [7, 216]. Французький уряд, власне, зайняв подібну ж позицію, що яскраво видно з листа Клемансо до свого міністра фінансів від 5 лютого 1918 р., в якому, зокрема, зазначалося, що “в теперішніх обставинах, коли представники України прагнуть укласти мир із центральними державами, не може йтися про здійснення раніше підготовлених проектів нашої фінансової підтримки урядові цієї країни” [7, 216].

В Києві ж французький представник зробив ще одне, останнє, офіційне звернення до Генерального секретаріату, прагнучи не допустити укладення будь-якої домовленості УНР з Центральними державами. Не дочекавшись відповіді від уряду України, Табуї надіслав йому ноту, в якій наголосив, що Париж вважатиме укладення Україною миру з Центральними державами, як акт ворожий супроти Франції, а тому одразу ж відкличе назад своє визнання Української Народної Республіки [5, 179]. 6 лютого 1918 р., за дорученням нового голови українського уряду В.Голубовича, О.Шульгин зв’язався з французьким та британським представниками в Києві і від імені уряду УНР висловив прохання дати згоду чеському армійському корпусові та іншим союзним військам взяти участь в боротьбі з більшовиками, а самі дипломати, щоб виступили посередниками між ним та радянським командуванням в переговорах про припинення бомбардування міста. Керівництво України зажадало також отримати ноту від представників Антанти із зазначенням тих їхніх вимог, задоволення котрих дало б можливість уникнути розриву з союзниками. Табуї та Бегдж категорично відмовилися від будь-якої допомоги урядові Центральної Ради, а наступного дня французький генерал разом з командиром чеського корпусу Масариком відвідали командувача радянськими військами Муравйова і домовилися з ним про нейтральність чехів та їхній відхід до Франції через Владивосток [7, 224–225].

Вищевказані факти ставлять під сумнів твердження деяких сучасних істориків, наприклад О.Кучика, про “підгрунтя пропозицій Англії і Франції про надання фінансової допомоги уряду України у разі підтримки ним їх антибільшовицької боротьби. Такі пропозиції можна пояснити широкими зв’язками між представниками російських антибільшовицьких сил з урядовими колами Франції й особливо Англії, які прагнули до повалення радянської влади” [9, 11]. Антанту наприкінці 1917 – початку 1918 рр. найбільш готро цікавила проблема винятково війни, а не державного ладу в Росії і, навіть, не питання її єдності тощо, а якщо ці питання й зачіпалися їхніми представниками в перебігу дипломатичних зносин, то знову ж таки виключно крізь призму втілення військових планів проти країн Почвірного блоку. І лише згодом, в другій половині 1918-го й подальші два роки, коли було одержано перемогу у світовій війні, Антанта виразно почала діяти на захист єдиної і неподільної Росії та на повалення більшовизму. Проте, знову ж таки, винятково з огляду на суто власні інтереси. Водночас, ми поділяємо думку, що українському урядові “було запропоновано фактично виконання кадетської програми шляхом надання УНР фінансової допомоги” і що “визнання де-факто українського уряду до проголошення ним самостійності, яка була сприйнята прохолодно Англією і Францією, було одним з фрагментів врегулювання російської проблеми” [9, 12].

9 лютого 1918 р. делегати Центральної Ради в Бересті (Бресті-Литовському) підписали від імені самостійної Української Народної Республіки мировий договір з представниками держав Почвірного союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини). Дипломати Антанти були розчаровані, військові представники – обурені. Капітан французької воєнної місії в Росії Ж.Садуль писав 23 лютого 1918 р. до колишнього міністра озброєнь А.Тома про розчарування в лавах співвітчизників-дипломатів, а з листа яскраво прослідковується думка, що загравання з Україною були не виправданими і авантюрними: “Якщо б ми на Україні не були на боці української буржуазії, сприяючи, морально по крайній мірі, її виступи проти більшовиків, Україна була б ще російською, і її уряд не почав би сепаратних перемовин. Вона б брала участь в спільних австро-німецьких перемовинах як невід’ємна частина Російської Федеративної Республіки. Сепаратний мир між Україною та Німеччиною – це Росія, відрізана від свого хліба, від своєї руди, свого вугілля, своїх промислових центрів. Це мир, якого дуже важко уникнути. І це мир, ще більш необхідний для ізольованої та оточеної Румунії. В посольстві починають віддавати собі звіт у наслідках цієї помилки” [16, 195].

Французькі газети відповіли на звістку про союз УНР з Центральними державами різкими нападами на Україну на шквал: “Зрада України” (назва статті в “l’Evenement”); “підлість України, яка встромила ніж у спину героїчній румунській армії” (”Victoire”); ”мир падлюк і спекулянтів” (”Le Pays”); ”мир жадоби і цинізму” (”Paris-Midi”), а ”Le Temps” написав, що українські делегати, які підписали Берестейській мир, є лише тінню якогось уряду і що сам договір з ними (українцями) є нічим іншим, як ще одним зайвим “шматком паперу” [5, 233]. Не варто й казати, що реакція офіційного Парижа була подібною ж, але по дипломатичному стриманішою.

Варто також зауважити, що такий поворот українських зовнішньополітичних орієнтирів з проантанського (профранцузького) спрямування до австро-німецького багато в чому був зумовлений помилками та непідготовленістю офіційних французьких представників, зокрема генерала Ж.Табуї. З часом це усвідомили й у Парижі. Так, наприклад, секретар політичного відділу Міністерства закордонних справ Франції Ф.Клеман-Сімон у довідці під назвою “Представництво Франції в Україні” від 8 лютого 1918 р., подав своєму урядові аналіз, зокрема, діяльності Табуї, суть якої можна звести до наступних висновків: “генерал Табуї, незрівнянний в реорганізації армії і в переможному протистоянні максималістським частинам, не має, з політичної точки зору, того впливу на Центральну Раду і міністрів, який був би потрібен”; він мало звертав уваги на українські вимоги; не мав довіри Генерального секретаріату; не зумів використати допомогу Ж.Пелісьє; з усіх подій, що сталися в Україні Табуї не зміг передбачити жодної тощо [7, 220]. Довідка завершується висновком, що “місія генерала Табуї не дала ніякого вдалого результату; нема жодних підстав думати, що в майбутньому вона буде кориснішою, б охоч її обтяжує лише кількатижневе минуле, воно ставить його місію у невигідне становище. Було б необхідним доручити новому представнику опікуватися нашими інтересами в Україні” [7, 221]. 23 лютого 1918 р. генерал Ж.Табуї залишив Україну [10, 196].

Що стосується теми українсько-французьких фінансових взаємин чи, вірніше, їхньої можливості протягом 1917 – початку 1918 рр., то досить показовою, на нашу думку, з цього огляду є відповідь від 19 лютого 1918 р. керівника політичного департаменту Міністерства закордонних справ Франції на лист французького посла в Лондоні з приводу публікації в газеті “Manchester Guardian”, в якому була зазначена офіційна версія Парижа: “Це правда, що така допомога була передбачена до переговорів України в Брест-Литовську для створення емісійного банку. Але фактично ці проекти не мали жодного продовження, й Україні ми не надали ніякої допомоги якого б не було виду. Франція навіть офіційно не визнала Україну і виступила з категоричним протестом проти підписаного нею нею миру” [7, 231].

Лише наприкінці квітня 1918 р. уряд УНР спробує відновити втрачені зв’язки з Парижем. Першим офіційним кроком Києва в напрямкові “доложити всіх старань, щоби закріпити мирні та дружні відносини між Французькою Республікою та Українською Народньою Республікою” став лист від 26 квітня 1918 р. до президента Франції від голови Ради Народних Міністрів В.Голубовича та управляючого Міністерством закордонних справ М.Любинського з приводу призначення М.Шрага посланцем УНР при уряді Франції [26], який однак так і залишився без відповіді позаяк вже 29 квітня 1918 р. в Києві відбувся державний переворот і Центральна Рада, а з нею й УНР, припинила своє існування. Пізніше, по закінченні світової війни, переможці, а надто Франція, не забудуть “зради” з боку України й на Паризькій мирній конференції претензії українців на власну державність виявляться примарними.

Примітки:

1. 28 червня 1914 р. в Сараєво, столиці анексованої 1908 р. Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини, було вбито спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда (нар. 1863 р.), небіжа імператора Франца-Йосипа І, та його морганічну дружину – чеську графиню Софію Хотек фон Гогенберг (нар. 1868 р.). Стріляв 19-річний серб Гаврило Принцип, член таємної націоналістичної організації “Чорна рука”. Його постріл спровокував початок І світової війни. 4 липня 1914 р. австро-угорський уряд висунув урядові Сербії нездоланні вимоги, щоб потім “приступити до радикального вирішення питання шляхом військового втручання”.

2. Звіт, до якого увійшли висновки й рекомендації, цієї спеціальної комісії “для вивчення російських питань”, було вироблено її членами і передано міністрові закордонних справ Франції 10 грудня 1917 р. [7, 125].

3. Наведені документи ген. Алексєєва були передані начальнику Осібної фінансової канцелярії Собрієвському ген. Драгомировим 28 вересня 1918 р. [3, 345].

4. Від уряду Великобританії на конференцію прибули міністр війни лорд Мілнер, заступник міністра закордонних справ лорд Р.Сесіл, у супроводі генерал-майора Дж.М.В.Мак-Доноу, Дж.Клерка і двох офіцерів; з боку уряду Франції участь взяли: президент Ради Міністрів і міністр війни Клемансо, міністр закордонних справ С.Пішон, посол Франції в Лондоні П.Камбон, генерал Фош і керівник політичного відділу Міністерства закордонних справ де Маржері [7, 149].

5. Принагідно зауважимо, що американському урядові, відповідно до законів США про фінансову допомогу, було дозволено надавати її під час війни іншим країнам, однак після Паризької конференції Вашингтон відповився взяти участь у провідництві і фінансуванні в таких країнах, як Україна [7, 204].

6. Варто зазначити, що Франція, в особі Ж.Нуланса, була готова визнати й більшовицьку владу і також пропонувала їй матеріальну допомогу більшовикам, зокрема Л.Троцькому, лише б завадити укладанню перемир’я з Центральними державами [4, 136].

7. Попри це посол Франції в Петрограді Ж.Нуланс заявив Л.Троцькому про не визнання його урядом України в якій, до того ж, відсутні ознаки незалежної держави [29, 21–22], що, в свою чергу, яскраво змальовує обережність офіційного Парижа в дипломатичному ставленні до Києва і провадження ним політики подвійних стандартів з єдиною поставленою для себе метою – зберегти протистояння на східному фронті війни за будь-яку ціну. Мета – перемога Антанти, ціна – єдина Росія чи молоді держави, що утворилися на її терені (в залежності від обставин, які наблизили б Францію до заповітної мети).

8. Генеральне Секретарство внутрішніх справ розташовувалося в Києві в колишньому будинку генерал-губернатора на вул.Інститутській,40.

9. На засіданні Генерального секретаріату 4 січня 1918 р. були присутніми: генеральні секретарі Винниченко, Ткаченко, Шаповал, Порш, Ковалевський, Зарудний, Стешенко, Антонович, їхні товариші (заступники): Мазуренко, Красковський, Хургин, Михайлов, виконуючий обов’язки генерального писаря Мірний та полковник Пількевич [24; 27].

10. США відкрили своє консульство в Києві 5 січня 1918 р., проте його очільник консул Дженкінс не отримав повноважень на визнання Української Народної Республіки [30, 89]; британське консульство відкрилося 6 січня 1918 р. [8, 234], на чолі якого (з 17 січня 1918 р.) став Піктон Бедж [30, 88]. О.Кучик, виходячи з архівних матеріалів, небезпідставно вважає, що “британський уряд не лише не ставив питання про офiцiйне визнання самостiйностi України, а навiть заперечував таку можливiсть” [9, 11].

11. О.Кураєв вказує, що про переговори генерального секретаря УНР М.Туган-Барановського щодо отримання урядом великої позики від Франції 28 грудня 1917 р. дізналися й в Берліні [8, 229].

12. Д.Дорошенко з цього приводу зауважує: “Не знаємо, чи внаслідок запитання Ол. Шульгина, чи з власної ініціативи” [5, 178].

13. В.Косик наводить інформацію, що 12 січня 1918 р. часопис “New Times” навіть опублікував повідомлення, що “Франція передає терміново в розпорядження України 180 млн. франків у золотому перерахунку”, яке, як він вірно зазначив, нічим не було обгрунтовано [7, 180].

14. Цей план генерал Ж.Табуї одержав схвалення французького уряду 18 січня 1918 р. [7, 193].

15. До складу делегації входили: заступник генерального секретаря закордонних справ Галіп, керівник фінансового департаменту Генерального секретарства закордонних справ Галісинський, Чоботаренко і Ковжун [7, 194].

16. Серед політичних кіл Західної Європи ходили чутки, що французький уряд погодився субсидувати “встановлення Республіки на Україні в сумі 11 млн. фунтів”, про що кілька депутатів британського парламенту 5 лютого 1918 р. навіть звернулися до свого уряду з відповідним запитом [7, 217]. Це, звичайно ж, було повною нісенітницею.

17. Один із них яскраво видно з листа Ж.Садуля до А.Тома від 27 січня (9 лютого) 1918 р., в якому той, зокрема, переймався вкладеним раніше в Росію французьким капіталом: “З біллю відзначаю, що в нас немає ніякого органу, котрий міг би захистити 25 чи 30 французьких мільярдів, якими ми ризикуємо в Росії. Дипломатичними протестами не завадити більшовикам в їхніх впертих ідеологічних експериментах і не врятувати нас від розорення” [16, 183]. Серед інших була й можливість взяти участь у відбудові післяреволюційної Росії і збереження її як противаги можливому відродженню Німеччини тощо. Разом з тим, коли стало зрозумілим, що швидкого падіння більшовизму очікувати не доводиться, країни колишньої Антанти припинили перейматися єдністю Росії і схвалили удержавлення Польщі та Фінляндії, а білому рухові почали надавати лише символічну підтримку. На перший план вишла програма відновлення власної економіки, іще з десятком супутних пунктів.

18. Британська “Manchester Guardian” 6 лютого 1918 р. написала, що “поза сумнівом, французький уряд поспішив надати Центральній Раді фінансову й іншу допомогу” [7, 217–218; 31].