Павло Гай-Нижник

Очільники вищого фінансового відомства Центральної Ради та уряду УНР
у 1917–1918 рр.

Опубліковано: Гай-Нижник П. Очільники вищого фінансового відомства Центральної Ради та уряду УНР у 1917–1918 рр. // Гуржіївські історичні читання (Збірник наукових праць). – Черкаси, 2007. – С.247–252.

15 грудня 1917 р., коли внаслідок успішного просування більшовицьких військ теренами України перед тогочасними київськими можновладцями постала дилема бути чи впасти Українській Народній Республіці, вони зібралися на урядове засідання. Шукаючи шляхів порятунку становища і країни, генеральні секретарі вкотре усвідомили непересічну роль здорових фінансів (а в їхньому випадкові – взагалі їхньої наявності) у життєвій спроможності державного організму. Показовим в цьому є висловлювання генерального секретаря шляхів В.Єщенка: “Без грошей ніяка боротьба неможлива”. Цю думку підтримав й генеральний секретар військових справ С.Петлюра, який для винайдення коштів запропонував “конфіскувати налічні капітали, де б вони не були”. З свого боку генеральний секретар праці М.Порш підсумував, що “коли робітники і військо не одержать грошей, буде крах Республіки”. Читаючи ці майже панічні висловлювання вищих посадовців УНР з протоколу засідання Генерального секретаріату, природно постає питання щодо становища державних фінансів на той час в країні і, безперечно, щодо особи його керівника.

Хто був ким і коли на вершині фінансового відомства України під час становлення вітчизняної державності 1917–1918 років? Нажаль вітчизняна і зарубіжна історіографія не дає чіткої відповіді на це питання. Подекуди данні різних видань (в тому числі й поважних наукових установ) містять прогалини в цій царині, а нерідко й заперечують одні одним. А втім, питання це не є, як на перший погляд може здатися, суто статистичним чи біографічним. Адже кожен з цих високих посадовців визначав напрямки фінансової політики України в період її державного становлення, ініціював внесення тих чи інших законодавчих актів на затвердження вищих органів влади тогочасної України, керував роботою підпорядкованого йому відомства і безпосереднім чином впливав на державотворчі процеси, що відбувалися в нашій країні протягом 1917–1918 років.

Таким чином очільник фінансового відомства ніс перед народом відповідальність за одну з основних галузей державного будівництва і продовжує нести її до цих пір перед історією. Відповідальність ця не є окреслена фінансовою сферою, адже від стану державних фінансів у багато чому залежить розвиток чи не усіх складових будь-якого державного організму та й, власне, державної безпеки країни. Втілювачами в життя тієї чи іншої концепції фінансового розвитку країни, ступінь її ефективності та плідності, рівень досконалості й обширу є, як правило, керівники різного статусу державних і адміністративних структур. Особливого значення набуває посада провідника фінансового відомства в періоди нестабільності та масштабних перетворень в суспільстві (революцій, війн, реформ, становлення молодої державності тощо). Саме тому встановлення ясності щодо питання провідництва (як де-факто, та і де-юре) українським фінансовим відомством і з’ясування осіб, що безпосередньо керували ним, із визначенням термінів перебування на посаді, допоможе пролите світло не лише на окремі аспекти фінансової політики Центральної Ради, а й краще зрозуміти загальний перебіг становлення української державності на початку ХХ століття.

Таким чином з’ясування питання щодо керівництва як генеральним секретарством фінансів, так і згодом народним міністерством фінансів УНР є принципово важливим, позаяк в досить куцій історіографії фінансової політики України панує цілковитий безлад у визначенні провідників цього урядового відомства. Нижче ми спробуємо, опираючись на документальні джерела, встановити нарешті ясність у цьому питанні. З перших днів утворення Центральної Ради відповідальним за її фінанси, ще як громадсько-політичної установи, був обраний на посаду скарбника інженер-агроном, професор Київського політехнічного інституту, член Селянської спілки і трудової партії Володимир Дмитрович Коваль. 19 березня 1917 р. його було обрано головою Фінансової комісії Президії Центральної Ради і він аж до утворення Генерального секретаріату 15 червня 1917 р. очолював цей головний фінансовий підрозділ вищого представницького органу революційної демократії України.

Створений на закритому засланні Малої Ради 15 червня 1917 р. Генеральний секретаріат складався з 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Головою Генерального секретаріату і генеральним секретарем внутрішніх справ, як відомо, і було обрано письменника, есдека В.К.Винниченка. З першого ж дня утворення уряду генеральним секретарем фінансів став член Виконавчого губернського комітету Київщини і голова управи Українського народного кооперативного банку, есер Христофор Антонович Барановський, який займав цю посаду до 12 серпня 1917 року. Втім, з 17 липня 1917 р. і до своєї відставки Х.Барановський практично не керував ввіреним йому відомством, позаяк постійно перебував у Петрограді, домагаючись від Тимчасового уряду грошових асигнувань на урядування Генерального секретаріату. Весь цей час виконуючим обов’язки генерального секретаря фінансів був журналіст і адвокат, есдек Валентин Васильович Садовський.

Коли ж 12 серпня 1917 р. відбулася урядова криза, формувати новий склад Генерального секретаріату було доручено Д.І.Дорошенкові. 14 серпня М.Ткаченко запропонував запросити на посаду генерального секретаря фінансів журналіста і голову Київської міської думи, російського меншовика В.А.Дрелінга, проте вже 17 серпня Д.Дорошенко на засіданні оголосив список кандидатів на портфелі генеральних секретарів. Головою фінансового відомства в ньому був зазначений відомий професор політекономії, колишній член російської партії кадетів, а з літа 1917 р. український соціал-федераліст М.І.Туган-Барановський, який однак ще не дав згоди посісти це крісло. Втім наступного дня Д.І.Дорошенко відмовився очолювати уряд і формувати новий склад Генерального секретаріату знову було доручено В.К.Винниченкові, який також запропонував на генерального секретаря фінансів М.І.Туган-Барановського. 21 серпня 1917 р. Центральна Рада затвердила новий склад уряду В.К.Винниченка.

Михайло Іванович Туган-Барановський фактично очолював генеральне секретарство фінансів від 21 серпня до 14 грудня 1917 р., але практично, починаючи з 3 листопада і до 14 грудня 1917 р., через відсутність М.Туган-Барановського (він їздив у Петроград домагатися від Тимчасового уряду фінансових асигнувань Києву), секретарством керував саме його товариш інженер-технолог, есдек Василь Петрович Мазуренко, який офіційно визначався виконуючим обов’язки генерального секретаря фінансів. Після офіційної відставки М.Туган-Барановського, що відбулася 14 грудня 1917 р. і до оголошення в Центральній Раді про сформування нового уряду В.Голубовичем 18 січня 1918 р. генеральне секретарство (народне міністерство) фінансів залишалося без очільника. Весь цей час ним і фінансовою політикою УНР керувала урядова Фінансова комісія у складі тріумвірату: В.П.Мазуренко (УСДРП), М.С.Ткаченко (УСДРП) та О.Й.Золотарьов (Бунд). З них провідну ролю відігравали В.Мазуренко, як практичний керівник відомства, та М.Ткаченко як ідеолог.

Втім, навіть після затвердження в есерівському уряді В.О.Голубовича народним міністром фінансів Степана Перепелиці 18 січня 1918 р., воно так і залишилося без керівника через фізичну відсутність новопризначеного патрона. Саме з цієї причини вже 29 січня 1918 р. виконуючим обов’язки міністра було призначено міністра судових справ есдека Михайла Степановича Ткаченка, який поєднував ці посади до 10 березня того ж року. З 10 по 24 березня 1918 р. обов’язки народного міністра фінансів знов обіймав есдек Василь Петрович Мазуренко, після чого міністерське крісло нарешті посів директор банку, есер Степан Перепелиця. Його 5 квітня 1918 р. змінив одеський банкір, есеф Петро Климович, який перебував на посаді міністра до повалення Центральної Ради 29 квітня 1918 року.

Таким чином хронологія номінальних і дійсних керуючих фінансовим відомством Центральної Ради та її уряду набуває такого вигляду:

Комітет Центральної Ради
Скарбник – В.Д.Коваль (УТП)
(19.03.1917 – 15.06.1917)

Генеральний секретаріат
В.К.Винниченка (УСДПР)
(15.06.1917 – 14.12.1917)
Генеральний секретар фінансів – Х.А.Барановський (УПСР)
(15.06.1917 – 12.08.1917)
В.о. генерального секретаря фінансів – В.В.Садовський (УСДРП)
(17.07.1917 – 12.08.1917)
Генеральний секретар фінансів – М.І.Туган-Барановський (УПСФ)
(21.08.1917 – 14.12.1917)
В.о. генерального секретаря фінансів – В.П.Мазуренко (УСДРП)
(03.11.1917 – 14.12.1917)

Без уряду
Фінансова комісія
В.П.Мазуренко (УСДРП), М.С.Ткаченко (УСДРП) та О.Й.Золотарьов (Бунд)
(14.12.1917 – 18.01.1918)

Генеральний секретаріат
В.О.Голубовича (УПСР)
(18.01.1918 – 29.04.1918)
без генерального секретаря фінансів
(18.01.1918 – 29.01.1918)
В.о. генерального секретаря фінансів – М.С.Ткаченко (УСДРП)
(29.01.1918 – 10.03.1918)
В.о. генерального секретаря фінансів – В.П.Мазуренко (УСДРП)
(10.03.1918 – 24.03.1918)
Генеральний секретар фінансів – С.Перепелиця (УПСР)
(24.03.1918 – 05.04.1918)
Генеральний секретар фінансів – П.Климович (УПСФ)
(05.04.1918 – 29.04.1918)

Втім, саме на плечі В.П.Мазуренка, як на незмінного товариша, так і в часи його виконання обов’язків генерального секретаря (народного міністра) фінансів, ліг основний тягар організації Міністерства фінансів УНР. Він запросив на відповідальні посади низку фахівців, які, до того ж, були свідомими українцями, а саме: А.Гуменного (на директора відділу посередніх податків), А.Маршинського (на директора відділу прямих податків), С.Афанасьєва (на директора загальної канцелярії), М.Кривецького (на радника міністерства і керівника відділу державної скарбниці), Г.Супруна (на директора кредитової канцелярії), П.Андреїва (на директора відділу митних зборів) тощо. В підсумку на березень-квітень 1918 р. Народне Міністерство фінансів УНР набуло такої структурної складової: загальна канцелярія; кредитова канцелярія; департамент державної скарбниці; залізничний департамент; департамент митних зборів; департамент посередніх податків; департамент простих податків; окремий корпус кордонної охорони; дирекція ощадних кас; державний банк, Експедиція заготовок державних паперів.

29 квітня 1918 р. державний переворот на чолі з П.Скоропадським припинив існування УНР, справу остаточного завершення формування структури Міністерства фінансів та ведення фінансової політики (тепер вже Української Держави) продовжив новий міністр фінансів Антон Карлович Ржепецький, який перебував на цій посаді незмінно у двох гетьманських урядах Ф.Лизогуба та С.Гербеля і залишив її лише з падінням Гетьманату 14 грудня 1918 року.