hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Міжнародна фінансова політика Центральної Ради: надії та нереалізовані проекти (1917–1918 рр.)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Міжнародна фінансова політика Центральної Ради: надії та нереалізовані проекти (1917–1918 рр.). // Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття. Збірник. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України, 2007. – С.183–201.


Однією з важливих складових державного функціонування є, як відомо, й фінансова політика. Не менш помітну роль відіграє в ній й міжнародний аспект, а надто в часи становлення молодої державності. Зацікавленість західних політиків подіями в Україні виникає влітку 1917 р. В серпні 1917 р. Україну відвідав французький журналіст-міжнародник і, водночас, член палати депутатів Ж.Пелісьє. Військові дипломати Антанти починають відвідувати Україну, зустрічатися з окремими політичними діячами, членами Центральної Ради та Генерального секретаріату, активістами і провідниками політичних партій. Ними збиралася інформація про перебіг та можливий розвиток української революції, стан збройних сил тощо.

Наступний істотний крок до зближення було зроблено восени, коли в листопаді 1917 р. український генеральний секретар фінансових справ М.Туган-Барановський перебував в Петрограді з завданням в черговий раз домогтися від Тимчасового уряду асигнації коштів для України. Саме тоді в Петрограді відбувся більшовицький переворот і ситуація з розв’язанням “фінансового питання” зависла в повітрі. В цей час українського міністра й запросив до себе французький посол в Росії Ж.Нуланс. Зазначивши, що “у Франції з глибоким співчуттям ставляться до українського руху”, посол запропонував Центральній Раді фінансову допомогу у вигляді грошової позики.

Втім здійснити її Франція хтіла б не державним шляхом, а приватним, про що М.Туган-Барановський й повідомив листом голову Генерального секретаріату В.Винниченка. Голова уряду, в свою чергу, зачитав отриманий лист на засіданні свого Кабінету 1 грудня 1917 р. Київські урядовці досить прохолодно поставилися до пропозиції,

183

та все ж таки ухвалили доручити М.Туган-Барановському “розробити план фінансових операцій між Україною і Францією”.

Звичайно ж зацікавленість Франції, як однієї з провідних країн Згоди, Україною не виникла несподівано в листопаді 1917 року, а тим паче не мала під собою доброчинних підстав. Та чи можливо це у великій політиці взагалі, ще й в часи знекровлюючої довготривалої світової війни? Немає сумніву, що інтерес країн Антанти взагалі, і Франції зокрема, був спочатку суто прагматичний. І причин цьому чимало: прагнення зберегти єдину державну Росію, яка мала б спроможність й на далі вести війну проти країн Почвірного блоку і тим самим виконувати свої союзницькі зобов’язання; теренами України простягнулася довжелезна східна лінія європейського протистояння на світовому бойовищі (Південно-Західний та Румунський фронти); на серпень 1917 р. у складі російської армії було до 27 українізованих дивізій, від яких значною мірою залежали хоч і не переможні на разі дії у війні, то принаймні утримання на сході Європи значної сили військ супротивника й, нарешті, в українську (переважно важку) промисловість свого часу було вкладено велику частку західноєвропейського капіталу. Тому для Франції та інших країн Антанти було важливим ще й не допустити потрапляння України під вплив воюючих з ними центральноєвропейських держав.

Безпосередньо в Києві за розвитком подій стежив представник французького уряду при штабі Південно-Західного фронту генерал Ж.Табуї. 9 жовтня 1917 р. він разом з полковником Перльє мав майже двогодинну зустріч з генеральним секретарем військових справ С.Петлюрою та членами президії Генерального військового комітету України. Після проголошення Центральною Радою ІІІ Універсалу 20 листопада 1917 р., Україна де-факто оголосила себе незалежною державою, і хоча де-юре все ще залишалася у федеративній спілці з демократичною Росією, її військово-політичні акції в міжнародній політиці значно зросли.

Не зволікаючи, 26 листопада С.Петлюру відвідали англійський полковник Чарльз та французькі полковники Гравьє і Перльє. Наприкінці листопада 1917 р. генерал Ж.Табуї наніс візит генеральному секретареві міжнародних справ УНР О.Шульгину, якому зокрема заявив, що Франція із союзниками мають велику симпатію до України, а позаяк “будування нової республіки та ще й серед таких обставин є справа нелегка, союзні правительства пропонують свою допомогу і запитують, що саме потрібно Україні, і чим вони можуть бути корисні”. Допомога мала бути на вибір, чи то технічна, чи грішми, чи навіть крамом. Цілком очевидно, що час відвідин

184

Ж.Табуї О.Шульгина в Києві з запитом про можливу допомогу з боку союзників і пропозиція надання французької грошової позики Нулансом М.Туган-Барановському в Петрограді збігаються зовсім не випадково.

18 грудня 1917 р. генерал Ж.Табуї відвідав голову Генерального секретаріату В.Винниченка й виголосив йому офіційну заяву. Говорячи, що, незважаючи на те, що союзні держави ще не прийняли офіційного рішення щодо України, французький представник, зокрема, зазначив про необхідність “щоб не бути захопленими несподівано, коли б настав час діяти… приготовити матеріял для евентуальної розмови про фінансову й технічну допомогу, яку б союзники могли дати Україні”, позаяк напередодні він “дістав наказ запросити вас з огляду на фінансову й технічну допомогу, яку б Франція могла дати Україні, зазначити точно й передати до французького посольства якнайскорше [проект] програм, який Український уряд думає реалізувати, та відповідні потреби”.

З огляду на французьку пропозицію і скрутну ситуацію, що склалася в країні, 23 грудня 1917 р. на черговому засіданні Генерального секретаріату О.Шульгин запропонував принципово обміркувати справу з позичкою у Франції [1]. Втім урядники не виявили належної уваги до можливості отримати в своє розпорядження французькі гроші. Наступну спробу звернути увагу колег на перспективу французької грошової допомоги О.Шульгин зробив за тиждень, 29 грудня 1917 р., коли конкретизував суму позики, а саме – 500 мільйонів. Чого хтіли у відповідь французи здогадатися не важко. Все той же О.Шульгин згадував, що “плани-пропозиції представників Антанти зводились до того, щоб утворити з українців-вояків кілька корпусів, які разом з чехо-словацькими полками, а також поляками, зайняли б найважніші в стратегічнім відношенні пункти на румунському і південно-західному (українському) фронтах і таким способом притягували б на цих фронтах певну кількість війська центральних держав”. На це М.Порш зауважив, що аналогічну грошову позику Франція пропонувала й Дону, проте останній відмовився її взяти, після чого українські генеральні секретарі вирішили “обміркування цієї справи одкласти”.

Тим часом, попри таку невизначеність в позиції офіційного Києва, Париж не полишав надію зблизитися з Україною чи, влучніше сказати б, втягнути її в антантську військово-політичну орбіту. Наміри ці тим паче конкретизувалися, а заходи прискорилися, після того, як В.Винниченко та О.Шульгин в розмові з колишнім англійським консулом П.Багге (18 грудня 1917 р.), цілком відверто

185

наголосили британцеві, що представники УНР вже розпочали мирові переговори з Центральними державами й мають намір довести їх до логічного завершення.

Тим не менш, 3 січня 1918 р. генерал Ж.Табуї офіційно повідомив О.Шульгина, що його призначено представником Франції в Україні, а вже наступного дня (4 січня) в приміщенні Генерального секретарства внутрішніх справ французького посланця прийняв голова Генерального секретаріату В.Винниченко. В присутності інших українських урядовців Ж.Табуї звернувся до В.Винниченка з промовою, в якій, поміж іншого, знов торкнувся можливості надання Францією допомоги Україні: “Я вам приношу запевнення в тім, що Франція… підтримає всіми своїми силами, моральними і матеріяльними, всі зусилля, які робитиме Українська Республіка, щоб іти тим шляхом, який намітили собі союзники”.

Який же шлях намітили собі союзники? 23 грудня 1917 р. у Парижі відбулася конференція держав Згоди (Франції та Великої Британії). На ній де Сент-Олер, аби зберегти участь Румунії у війні за рахунок підтримку з тилу Україною, радив французькому урядові задіяти щодо офіційного Києва єдину свою перевагу – фінансову, зазначаючи, що “тільки таким чином можна було б підштовхнути Україну на допомогу Румунії шляхом утримання спільного фронту”.

Щодо джерел фінансування союзницької діяльності на теренах колишньої Росії, то Р.Сесіл вказав, що справа ця не буде легкою, проте запропонував “використати послуги одеських і київських євреїв через посередництво євреїв із Заходу, прихильників союзних держав, якими є сіоністи”.

Водночас союзники утримались від офіційного визнання українського уряду. Крім того учасники конференції схвалили таємну “Угоду між Францією та Англією щодо дій у Південній Росії”, в якій зазначалося, що Україна, Крим та Бессарабія належатимуть до французької зони впливу, а витрати будуть спільними й оплачені міжсоюзницьким централізованим органом. Тим не менш будь-яких коштів від Франції та її союзників, через вагання їхніх урядів, Україна так і не отримала, на відміну від російського генерала Алексєєва для потреб якого французький уряд виділив кредит на 100 млн. франків.

Крім того французька військова місія в Росії на прохання свого уряду розробила загальну програму діяльності Франції в “Росії”. Згідно програми союзники мали діяти кількома шляхами: політичною пропагандою, що належала до компетенції посла; та військовими заходами через військову місію. Зокрема передбачалася

186

пропаганда з метою “матеріально підтримати добру волю”, аби спонукати ”діяти передовсім у напрямку війни”.

Така матеріальна допомога мала бути спрямована на формування насамперед боєздатних національних частин серед поляків, українців, донців, латишів, сербів, югославів та естонців. Передбачалося протягом шести місяців надати грошові позики на утримання національних частин у такій пропорції: чехам – 66 млн. руб. для утримання 100 тис. осіб, полякам – 90,3 млн. для 100 тис. осіб, донцям – 96 млн. для 150 тис. осіб і українцям – 384 млн. для 600 тис. осіб (по 64 млн. руб. на місяць).

Крім того, у програмі зазначалося, що власні фінансові ресурси українського уряду були “поки що незначні, але можна сподіватися організувати збирання податків” . Генерал Ніссель мав інформацію, що британський генерал Бартер “нібито одержав першу суму в кількості 8 млн. на пропаганду” і це поки що був єдиний кредит від країн Антанти для колишньої Росії. На той час для здійснення кредитування генерал Ніссель мав у своєму розпорядженні лише 3 млн. 100 тис. руб. на півроку (1 млн. – для військової пропаганди без розрізнення національностей, 1 млн. – для поляків і 1 млн. – для чехів), а генерал Бертело ще менше – 1 млн. руб., призначених для діяльності в Україні, Сербії та Чехії.

Куди ж було спрямовано ці кошти? Англійські – для допомоги Дону. Французькі – росіянам, а саме генералові Алексєєву. Як свідчать відповідні документи, на початок січня 1918 р. його організація загалом отримала від французької військової місії 1 млн. 125 тис. руб. (2 січня – 1 млн., 3 січня – 25 тис. і 10 січня 1918 р. – 100 тис. рублів) . Український уряд не отримав жодного рубля або франка. Причинами цьому була перш за все невизначена позиція власне самого уряду Франції.

Між тим, в день згаданого представлення Ж.Табуї (4 січня 1918) на засіданні уряду О.Шульгиним знов було ініційовано “вияснити принципіяльну можливість заключити заєм у Франції і Америки”. Проте й цього разу Генеральний секретаріат прийняв досить “слизьке”, неусталене рішення: “доручити Генеральному Секретарству Міжнародних Справ [О.Шульгину] в порозумінні з Генеральним Секретарством Фінансів вияснити конкретно і офіціяльно умови, на яких Франція може заключити з Україною фінансовий заєм”. За кілька днів (7 січня 1918 р.) вже М.Порш ставить перед урядом питання про потребу “скласти особливу комісію для вияснення конкретних умов зовнішнього займу”. При цьому, однак, вже не вказувалося на можливу державу-кредитора. Очевидно з огляду на

187

перебіг перемовин в Бересті з Центральними державами. Проте коштів, як і раніше, не вистачало, а тому було вирішено таки створити відповідну комісію у складі: голови Генерального секретаріату, а також генеральних секретарів з справ: фінансових, шляхів, військових і морських.

Втім, будь-яких дієвих потуг щодо з’ясування питання з позикою у Франції ані урядом УНР, ані утвореною ним комісією надалі зроблено не було. Це примусило генерала Ж.Табуї самому 11 січня 1918 р. звернутися до Генерального секретаріату міжнародних справ УНР з листом, в якому він просив якомога швидше дати йому ясну відповідь: яку саме фінансову та технічну допомогу хотів би отримати від Франції уряд України.

Але відповіді, тим паче швидкої, не надійшло. О.Шульгин з цього приводу згадував, що відповідь мали таки надати, але після наради, яка повинна була відбутися 11 січня за старим стилем (тобто – 24 січня за новим). Не встигли.

З свого боку, генерал Ж.Табуї, як дипломат і досвідчений офіцер, очевидно елементарно зрозумів сенс проволочки – українські представники весь цей час вели надзвичайно активні переговори в Бересті з делегатами від Центральних держав про укладення миру й отримання військової допомоги в боротьбі проти більшовицьких окупантів, що вже захопили мало не половину України. Не дочекавшись відповіді від уряду УНР, Ж.Табуї надіслав йому ноту, в якій наголосив, що Париж вважатиме укладення Україною миру з Центральними державами, як акт ворожий супроти Франції, а тому одразу ж відкличе назад своє визнання УНР. 9 лютого 1918 р. делегати Центральної Ради в Бересті підписали від імені УНР мировий договір з представниками держав Почвірного союзу. 23 лютого 1918 р. генерал Ж.Табуї залишив Україну.

Пізніше, по закінченні світової війни, переможці, а надто Франція, не забудуть цієї “зради” з боку України й на Паризькій мирній конференції претензії українців на власну державність виявляться примарними.

Грошові взаємини Центральних держав взагалі, а зокрема Німеччини та Австро-Угорщини, з Центральною Радою на офіційному рівні зав’язалися на світанку 1918 р. Природньо, що міждержавного статусу вони набули після проголошення IV-м Універсалом Центральної Ради самостійності УНР, а вперше де-юре занотовані були в Берестейському договорі від 27 січня (9 лютого) 1918 р. Тоді ж у договорі тимчасово було зафіксовано: “обрахунок відбувати в золоті на таких основах: 1 тис. німецьких державних марок в золоті рівні 462 крб. в золоті Української Народньої Республіки, а також рівні

188

462 руб. в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла), або 1 тис. австрійських і угорських корон в золоті рівні 396 крб. 78 грошам, в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла)”. Таким чином валютні курси було встановлено ідентично дореволюційним паритетам рубля до марки та крони: 1 марка = 46,2 коп., 1 крона = 39,382 коп.

Втім, вже на тоді усім учасникам угоди було зрозуміло, що визначені Мировим договором валютні курси, в зв’язку із знеціненням рубля за час війни і революції, були далекими від тогочасних фінансово-економічних реалій, як українських, так і німецько-австрійських. Питання ж платежів при товарообміні вимагало встановлення нових розрахункових співвідношень валют між суб’єктами торгівлі. Потреба у врегулюванні валютних курсів виникла також внаслідок необхідності унормування грошових розрахунків між УНР і Центральними державами по товарообміну й самим фактом німецько-австро-угорської окупації та складнощами, які виникли з цього приводу у питанні грошових взаємовідносин.

Довоєнний паритет з рублем в зв’язку з його однаковим співвідношенням з українською валютою автоматично стосувався й карбованця. Втім, український уряд без огляду на Берестейську угоду встановлював (до того ж доволі непослідовно) власні паритети валют. Так, наприклад, 11 лютого 1918 р. Рада міністрів УНР, на пропозицію Жуковського, встановила власне грошове співвідношення: 1 рубль = 2 маркам.

Однак, вже наступного дня, прагнучи підняти попит на національні грошові знаки, виконуючий обов’язки міністра фінансів М.Ткаченко розповсюдив обіжну телеграму про прийняття марок за курсом 462 крб. за 1 тис. марок. І це при тому, що тимчасовим Законом “Про випуск державних кредитових білетів УНР” від 19 грудня 1917 р. рубль визначався рівним до карбованця. Встановлення такого курсу не принесло очікуваних результатів через тривання бойових дій на основній території України, а коли вони вщухли, уряд УНР і Центральна Рада відчули перші ознаки грошового диктату нових союзників.

Тим часом, в перебігу просування німецьких та австро-угорських військ Україною командування окупаційних військ, з свого боку, самовільно визначало курси валют своїх держав щодо рубля та карбованця, що ще більше ускладнювало фінансову ситуацію в УНР. 15 березня 1918 р. німецьке верховне командування в особі генерала А.Лінзінгена, без будь-якої консультації з українським

189

урядом, встановило новий курс рубля в 1,50 марки (66 2/3 коп. за марку), заявивши при цьому, що такий паритет відповідає міжнародному і тому повинен бути прийнятий в Україні. Уряд Центральної Ради про такий крок окупаційних властей був принизливо поставлений до відома телеграмою Головної квартири німецьких військ в України. 16 березня, після обговорення цієї телеграми, Рада міністрів була змушена доручити кредитовим установам і скарбницям встановити вільний прийом і обмін кредитових марок за курсом у 1,5 марки за російський рубль.

Цікаво, що про курс карбованця в постанові Ради міністрів навіть не згадувалося, а в подальшому уряд УНР намагався довести, що цей занижений паритет має застосовуватися лише до рублів і не може бути вживаний щодо карбованця. Зрозуміло, що ця дитяча “уловка”, яка не варта серйозного уряду, як визначив її тогочасний дослідник фінансів Л.Нєманов, була безжалісно знищена австро-німцями. Одночасно курс австрійської крони було встановлено у 21/4 крони за рубль (441/2 коп. за крону).

Втім становище, коли кожна з присутніх на українському терені (а, відповідно, й ринку) сил самовільно визначає сприятливий для себе курс грошових одиниць не могло тривати надалі. Не вигідно це було, перш за все, українській стороні як з фінансово-господарчого боку, так і з огляду на підрив владного авторитету. Враховуючи ж військово-політичні обставини, в яких опинилася Центральна Рада після підписання Берестейського договору, без урахування позицій німецької та австро-угорської сторін і пошуку порозуміння з ними, розв’язати валютно-паритетний вузол українська влада об’єктивно не змогла б. Тим паче односторонньо і на власну користь.

Питання це постало на засіданні Ради міністрів 20 березня 1918 р., коли урядовці доручили та уповноважили Кредитову канцелярію увійти в порозуміння з представниками Німеччини та Австро-Угорщини і остаточно вирішити питання щодо всіх закордонних рахунків. Отже, з метою врегулювання цього питання та вирішення інших поточних міждержавних фінансових проблем було вирішено створити тристоронню фінансову комісію.

Комісія почала засідання в Києві вже 24 березня 1918 р. На першому засіданні український уряд подав пропозицію визнати “як тимчасову міру, курс, встановлений командуванням групою армій Лінзінгена для розрахунків військ на Україні в 1,50 марки за рубль”. Водночас представниками Центральних держав було беззаперечно відхилено заяву українських делегатів про те, що за можливості пасивного сальдо при взаємному товарообміні, ціна Києву

190

державами Почвірного союзу, “згідно мировому договору, має сплачуватися золотом”.

Німецькі та австро-угорські представники відповіли на це, що “зобов’язання платежу пасивного сальдо золотом ні з буквального тексту, ані зі смислу мирового договору не витікає і тому ними відхиляється”. Українська делегація, погодилася поки-що зняти це питання з обговорення й залишити його відкритим.

На другому засіданні комісії, що розпочалося 26 березня 1918 р., було встановлено випадки для яких має діяти твердий розрахунковий курс валют та терміни його дії. Що ж до питання про нормований курс рубля чи карбованця до марки та крони, то тут збори не могли прийти до певного рішення. Українські представники вважали що продовження встановленого для групи армій Лінзінгена курсу в 1,50 марки за рубль на більш довший час є “черезчур високим” і пропонували встановити його як за мирного часу в 2,16 марки за рубль, на що німці категорично не погодилися.

На черговому засіданні фінансової комісії, яке відбулося 1 квітня 1918 р., питання встановлення валютного співвідношення між рублем (карбованцем) та маркою ще більш загострилося і загрожувало зірвати укладення угоди. Німецька сторона зробила більш жорсткими свої вимоги й стояла на визнанні твердого розрахункового курсу в 11/3 марки до рубля/карбованця. За таких умов українські представники спробували повернутися до курсу, попередньо пропонованого німцями (1,5 марки), однак німецькі представники твердо стояли на своєму. При цьому ними було заявлено, що “якщо Україна на це не може погодитися, то належить перервати переговори, як такі, що не велися”.

Україна поступилася. Того ж дня В.Мазуренко на засіданні Ради міністрів доповів, що на переговорах делегати від Німеччини не погоджуються на встановленні паритету рубля і марки рівному 11/2 і що умови, запропоновані німцями, представниками українського уряду були відхилені.

Тим не менш уряд України таки змушений був піти на поступки. 6 квітня 1918 р. між УНР та Центральними державами було укладено відповідну угоду про встановлення твердого розрахункового курсу між їхніми грошовими одиницями. Умови визначали, що твердий розрахунковий курс між рублем, маркою і кроною встановлювався терміном до 15 липня 1918 р. у співвідношенні 1 руб. = 11/3 марки = 2 кронам. Із встановленням твердого розрахункового валютного курсу, однак, не вдалося уникнути недоречностей, пов’язаних з міжгрошовим обміном. Причиною цьому стало існування насправді

191

фактично двох офіційних курсів: одного обов’язкового для зносин з німцями та австрійцями (1 марка = 75 коп., 1 крона = 50 коп.) і іншого, за яким приймалася валюта від приватних осіб установами Держбанку (1 марка = 662/3 коп., 1 крона = 444/9 коп.). Другий курс (відповідний до встановленого генералом Лінзінгеном) приймався у випадках, які не суперечили умовам тристоронньої домовленості про твердий розрахунковий курс, вироблений фінансовою комісією. Причиною цьому стала сепаратна політика Держбанку УНР.

Навесні 1918 р. становище українського уряду погіршувала й передстрайкова ситуація з робітниками залізниць, які вже чотири місяці не отримували заробітної платні. Крім того, залізнична індустрія, як, власне, й колійна мережа країни, потребували термінового капіталовкладення й вимагали встановлення чіткого державного контролю й регулювання. На порядку денному постала справжня загроза не лише зриву виконань торговельно-постачальних зобов’язань Центральної Ради перед країнами Почвірного блоку, але й краху усієї, ще так чи інакше вцілілої, державної інфраструктури тощо.

Саме з цього приводу ще 12 березня 1918 р. між майором Генштабу австро-угорських військ Іоном та Управлінням залізниць України відбулася безпосередня зустріч. Предметом переговорів виявилася багатомісячна заборгованість по виплаті зарплатні українським залізничникам. Управлінню залізниць України пропонувався аванс за кошт австро-угорських фінансових засобів на погашення заборгованості по зарплатні для залізничників. Ця пропозиція була “з вдячністю” відхилена головою Ради міністрів В.Голубовичем. Проблему ж зарплатні залізничникам так однак і не було вирішено.

Цілком зрозуміло, що на далі ситуація не могла перебувати в подібному стані. 20 березня 1918 р. Рада міністрів уповноважила Кредитову канцелярію організувати для остаточного вирішення всіх фінансових закордонних рахунків спеціальну комісію. 23 березня 1918 р. на засіданні спеціальної комісії з товарообміну українські представники заявили, що уряд УНР готовий надати Центральним державам 2 млн. пуд. цукру під отримання авансу на суму в 30 млн. рублів.

Очевидно члени комісії не змогли знайти спільну мову, позаяк 25 березня 1918 р. уряд УНР знов обмірковував справу щодо отримання зовнішньої позики. Того ж дня було принципово визнано за необхідне взяти зовнішню позичку і доручено голові Ради міністрів В.Голубовичу та відповідним міністерствам розпочати з цього приводу переговори. Що спонукало уряд Центральної Ради схилитися

192

до думки про нагальність позичити гроші в іншої країни, якою за тогочасних умов могла бути лише Німеччина чи Австро-Угорщина? Це, перш за все, фінансова прірва, в яку скочувалося господарство країни, та відсутність в розпорядженні Ради міністрів коштів, необхідних для державного керівництва, яке вислизало з рук провідників УНР.

27 березня 1918 р. уряд УНР розглядав пропозицію німецької військової влади в Києві щодо виплати ними (німцями) грошової платні службовцям українських залізниць. Голова Ради міністрів В.Голубович на засіданні уряду одразу ж поставив на розгляд питання про зовнішню позичку для задоволення поточних потреб держави.

Вести переговори з цього приводу було доручено представникові державної комісії з товарообміну І.Фещенко-Чопівському і міністрові фінансів УНР. За день, 28 березня 1918 р., відбулося чергове спільне з представниками Центральних держав засідання Комісії з товарообміну. Головуючий на засіданні М.Порш у вступній промові одразу ж зазначив, що весь фінансовий апарат України було зруйновано більшовиками і заявив, що з огляду на змальовану ситуацію, український уряд пропонує Німеччині надати йому у позику або авансом грошові знаки; крім того, бажано також передати Україні вагони і потяги, що були захоплені раніше Німеччиною та Австро-Угорщиною на теренах колишньої Росії.

Представники Центральних держав погодилися на таку пропозицію, а їхні фахівці взялися розробляти умови надання Києву суми, необхідної для вирішення поточних проблем із виплатою платні залізничникам України.

Після засідання німці й австрійці одразу ж почали консультації із Берліном та Віднем. Так, наприклад, міністр іноземних справ О.Чернін 30 березня 1918 р. телеграфував цісарському послу в Києві графу Й.Форгачу з цього приводу наступне: “Питання про виплату зарплатні українським залізничникам через можливий їхній страйк в районі дислокації наших військ постійно викликав в мене прискіпливу увагу та стурбованість. Вчора мені вдалося домогтися принципової згоди прем’єр-міністра на проведення безпосередніх переговорів майора Іона з міністром залізничного транспорту та отримання нашої фінансової допомоги. Поки що кожному робітникові має бути виплачено аванс, для чого необхідно виділити 21 млн. рублів, причому дві третини суми Німеччиною, а одна третина нами. Майор Іон доповів про це армійському командуванню. Заперечення уряду [України] проти прямої виплати боргу окупаційними властями

193

частково пов’язане з питаннями соціал-демократичних організацій залізничників. Становище на залізничному транспорті, котрий майже не працює, включаючи й обслуговування військових ешелонів, і не має фінансових надходжень, є лише одним з елементів хаосу, що склався, та повного краху фінансової системи в Україні”.

Яку ж суму запрошували в Центральних держав українські урядовці? Судячи з доповідної телеграми посла Австро-Угорщини в УНР графа Й.Форгача до міністра іноземних справ графа О.Черніна, попередньо Україна прагла отримати авансом 50 млн. рублів для виплати зарплатні залізничникам.

У відповідності до прохання української сторони представники Центральних держав виробили проект договору про видачу урядові УНР авансу, однак в сумі 25 млн. рублів. Проект виділення авансу містив у собі конкретні вимоги, які яскраво висвітлюють ставлення Берліна та Відня до української влади. Це, перш за все, вираження в офіційному документі недовіри урядові УНР вимогою надання окупаційному командуванню звітних документів про цільове використання коштів та диктатом щодо правил експлуатації залізниць.

По-друге, Центральні держави не приховуючись вказували урядові суверенної держави на встановлення бажаного їм внутрішнього розпорядку руху потягів і способу оплати праці залізничників. Крім того, за відносно невелику позику, окупанти прагли отримати для себе небачені привілеї аж до провезення поза чергою воєнних вантажів за тарифами мирного часу. І врешті, за рамки договору (а отже й грошового обігу на шляхах сполучення) виводилася платіжна спроможність українських грошових одиниць (карбованця і гривні), коли висувалася вимога погашення авансу царськими рублями. Аналізуючи документ, неважко дійти висновку, що угода ця нав’язувалась УНР, а позиція представників України, в кінцевому результаті, визначалась як box clamantis in deserta.

Природньо, що таке неприховане втручання у внутрішні справи держави й намагання принизити керівництво УНР викликали протест з боку українського уряду. 31 березня 1918 р. на своєму засіданні Рада міністрів ухвалила: “а) позичку грошей у німців одхилити; в) доручити Міністру Фінансів попередити німців, на яких умовах ми можемо прийняти позику грошей, яко аванс під товари, і ультимативно заявити, що ми не допустимо їх втручання в виплату жалування служачим залізниці і пошти; с) доручити Міністру Шляхів зробити приказом по Міністерству виговор Плевако за його самовільні переговори з німцями про грошову позику з погрозою, що при повторенні таких вчинків він буде увільнений від служби”.

194

Наступного дня (вранці 1 квітня 1918 р.) на засіданні спеціальної комісії міністр фінансів УНР В.Мазуренко від імені свого уряду заявив, що Рада міністрів в цілому ухвалила проект угоди, але пропонує внести до неї кілька змін: “а) Замість передбаченого розрахункового курсу в 1-1/3 марки вона бажає такого в 1,5 марки. Відповідно до сього встановиться й курс австрійської крони; b) відсоток з 7% річних вважається надто високим; с) Видачу мільйона рублів “Ост” в рахунок авансу потрібно усунути; d) На контроль Германського та Австро-Угорського військового управління при сплаті жалування та заробітків не повинно бути дано згоди”.

Німецько-австрійські представники висловили готовність піти на певні поступки в питаннях зниження відсоткової ставки по позиках і відмовитися від видачі мільйона ост-рублів. Разом з тим представники окупаційної влади прагли зберегти за собою контроль над використанням коштів, заявляючи, що “запропонований шлях вповні охороняє права Українського Уряду” і, водночас, виявили згоду “розглянути й іншу пропозицію, що переслідує ту ж мету”.

Особливо загострилися переговори в частині обговорення умов валютного паритету в угоді. В питанні про зміну валютного курсу по позиці з 11/3 марки за рубль на 1,5 марки представники Центральних держав залишися непохитними і навіть ультимативно заявили, що “якщо Україна на це не може погодитися, то належить перервати переговори, як [такі], що не відбулися”.

Після цього міністр фінансів заявив, що український уряд відмовляється від авансу і має власні можливості заплатити залізничним службовцям та робітникам утримання запропонованими до випуску скарбовими знаками УНР. Того ж дня В.Мазуренко доповів уряду про провал переговорів, а ввечері міністр торгу і промисловості І.Фещенко-Чопівський на засіданні Комісії з товарообміну заявив, що Рада міністрів постановила припинити переговори про позику 25 млн. руб. в Німеччини та Австро-Угорщини.

Втім, відмовитися від переговорів було легше, ніж віднайти кошти для виплати залізничниками, що загрожували заворушеннями. Грошей же в розпорядженні уряду Центральної Ради не було. Знаходячись у безвихідному становищі, 3 квітня 1918 р. уряд знов повертається до питання зовнішньої позики. Засідання було досить бурхливим і після довгих суперечок урядовці вирішили продовжувати переговори про позичку, але при цьому дотримуватися таких вимог: 1) відкинути ті умови зовнішнього займу, які є втручанням в українські внутрішні справи; 2) підвищити курс марки до 1/33 за 1 руб.; 3) аванс повинен бути даний лише урядові в розмірі 100 млн. руб.,

195

в крайньому разі – в 25 млн. руб.; 4) усунути умови контролю над використанням цього авансу.

Переговори було поновлено. Українські представники заявили, що уряд УНР погоджується встановити курс рубля в 1 марки і 33 крейцери. Щодо ж до суми авансу, то німці погоджувалися надати 50 і більше млн. руб., але стосовно інших вимог висунули пропозицію не згадувати про них в договорі про позичку, але натомість занотувати їх окремо . Суть цієї пропозиції полягала в тому, що австро-німецькі представники склали, на відміну від проекту на 25 млн. руб., два проекти договорів про надання УНР авансу: фінансовий і технічний.

Фінансовий проект фактично відновлював проект договору на 25 млн. руб. з певними незначними змінами. Відсоток по позиці до розрахунку чи повернення було встановлено в 6% річних, проте курс залишався той самий (75 коп. за марку і 50 коп. за крону). Німеччина та Австро-Угорщина відмовилися від безпосереднього контролю над виплатою зарплатні службовцям та робітникам, але в технічному договорі вказали вимогу припинення безкоштовного пересування залізницями, встановлення зробної платні в залізничних майстернях та скасування військових надбавок.

Таким чином Центральні держави прагли укласти угоду про аванс, не оприлюднюючи відокремлений від фінансового технічний договір, і тим самим зберегти репутацію Центральної Ради та її уряду. Разом з тим вимога підписання одночасно обох договорів залишалася непорушною. Українська ж делегація, навпаки, погоджувалася на підписання авансового договору, але протестувала проти договору технічного, як такого, що легалізує втручання у внутрішні справи України.

5 квітня 1918 р. Рада міністрів заслухала звіт В.Мазуренка про перебіг переговорів. Наступного ж дня, 6 квітня 1918 р., Рада міністрів вирішила відхилити договір про отримання авансу зі спеціальним призначенням від Німеччини та Австро-Угорщини. Більше переговори між представниками УНР та Центральних держав з цього приводу не поновлювалися. Проблема ж виплати зарплатні залізничникам так і не була вирішена урядом Центральної Ради.

Водночас, відповідно до торговельної угоди, в квітні 1918 р. розпочалися переговори про валютну трансакцію, яку Україна мала здійснити з Центральними державами. Необхідність такого валютного договору полягала в тому, що торговельні зносини УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною були побудовані на тій перспективі, що весь товарообмін між ними відбуватиметься за допомогою

196

урядових установ, а також, що союзники утримаються від вільної закупівлі продовольства, аби не сприяти спекуляції і непомірному підвищенню цін.

Крім того, український уряд був зацікавлений в тому, щоб вітчизняний грошовий ринок не насичувався німецькою та австрійською валютою. Аби закупити щось для Центральних держав, українським установам необхідні були кошти українські, які Німеччина та Австро-Угорщина повинні були б мати, а для закупівель у цих країнах потрібна була валюта у марках і кронах. Тому для усіх сторін найбільш логічним і доцільним було здійснити взаємний обмін певною масою грошових знаків партнера і закріпити економічні домовленості валютною угодою.

Не заперечували такій позиції й представники Центральних держав. 13 квітня 1918 р. на засіданні Ради міністрів Х.Барановський довів до відома урядовців, що випуск серій Держскарбниці УНР (3,6% облігацій) в Німеччині затягується, проте німці заявили, що можуть придбати ці папери на суму в 200 млн. крб. Втім, у цій привабливій для уряду України пропозиції, виявилися не досить прийнятними умови. Зокрема німецька сторона відмовлялася заплатити за ці папери гроші, а пропонувала “покласти їх в свої банки на проценти з тим, щоб списувати їх на рахунок платні од нас за німецькі товари”.

Надалі ж пропозиція полягала в тому, що коли після завершення торговельних операцій між країнами “сальдо” буде на користь УНР, то німці повернуть його так: третина цієї суми буде повернено через півроку по підписанню загального миру в світовій війні; інша третина – через рік і ще одна третина – через два роки. Х.Барановський справедливо зазначив на це, що такі умови для України невигідні, а розрахунок по майбутній військовій конвенції може цілком анулювати вигоди цієї позички.

Він також повідомив урядовцям, що німцям було заявлено, що до підписання військової конвенції про надання їм на таких умовах серій української Держскарбниці не може бути й мови, але ті вимагають негайної відповіді.

Обговорення проблеми одразу ж поставило в центр уваги питання укладання військової конвенції. В підсумку урядовці вирішили стояти на таких позиціях: 1) умови покупки 3,6% серій Держскарбниці, запропоновані німецькими представниками, відхилити; 2) справа конвенції належить розв’язанню тільки українським урядом; 3) офіційно скликати окреме засідання в складі голови Ради міністрів, міністрів фінансів, внутрішніх, військових і закордонних

197

справ УНР за участю представників німецького та австро-угорського урядів: Мумма, Штольценберга, Флейшмана і Форгача. 17 квітня 1918 р. на черговому засіданні комісії по товарообміну Х.Барановський, доповідаючи про перебіг переговорів з валютної позики, повідомив, що українські делегати запропонували Центральним державам, щоб сплату за передані Німеччині та Австро-Угорщині карбованці було здійснено готівковими марками та кронами. Цю пропозицію було відхилено. Натомість німецькі та австро-угорські представники запропонували сплатити білетами державних скарбниць своїх країн. При цьому 2/3 всієї суми повинні були зберігатися на поточних рахунках у Відні, Будапешті та Берліні; 1/6 мала б зберігатися там само депозитом і ще 1/6 передається Держбанкові УНР готівкою. На таку пропозицію українці відповіли рішучим протестом, внаслідок чого представники Центральних держав погодилися надати половину і депонувати її в державних банках Відня, Будапешта та Берліна.

19 квітня 1918 р. на засіданні Ради міністрів товариш міністра фінансів В.Мазуренко доповів урядовцям, що німці знов запропонували взяти українських серій на 200 млн. крб. по 3,6%, а натомість згодні надати українському урядові 100 мільйонів своїх серій по 41/2%, а також відкрити в своїх банках поточний рахунок на 100 млн. українських серій з метою списання з нього сплати за ті товари, котрі вони поставлять в Україну. Рішення уряду УНР цього разу було менш категоричним і більш схильним до компромісу: “Передати справу на розгляд Фінансово-Економічної Наради при Міністерстві Фінансів, яка в порозумінні з Державною Комісією повинна вияснити потребу для України мати запропонований біжучий рахунок в Германських банках”.

Тим часом 20 квітня 1918 р. Мала Рада ухвалила законопроект про випуск зобов’язань Держскарбниці на забезпечення грошових знаків в сумі 500 млн. крб. (1 млрд. гривень). 22 квітня 1918 р. міністр фінансів П.Климович доповідав урядові про пропозиції вищезгаданої Фінансово-економічної наради, проте щодо домовленостей про 3,6% серії Держскарбниці УНР навіть не обмовився, як не згадав про них і голова Державної комісії М.Порш, який звітував перед Радою міністрів про сумарний договір по товарообміну УНР з Центральними державами. Угоду про позику укладено так і не було. Пізніше 15 травня 1918 р., з деякими змінами, її підпише гетьманський уряд П.Скоропадського.

Тим часом становище в Україні все більше загострювалося. Зростало обопільне напруження й в стосунках між Центральною

198

Радою і німецько-австро-угорським окупаційним командуванням. 30 березня 1918 р. австро-угорський посол в УНР граф Й.Форгач у телеграмі до Відня, повідомляючи міністрові іноземних справ О.Черніну про зубожілий стан на залізничному транспорті України, доповідав про владний та господарчий хаос і “повний крах фінансової системи в Україні”. Там же й промайнула думка, що для виправлення становища “необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів”.

Накази німецького головнокомандувача в Україні фельдмаршала Г.Айхгорна про засів полів і про заборону захоплення поміщицької землі від 6 квітня 1918 р. та про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів від 25 квітня 1918 р., які були видані без узгодження з урядом УНР і являли собою грубе втручання у внутрішні справи України, фактично визначали фіктивне становище українського уряду. Природно, що вони викликали різку критику з боку різноманітних діячів Центральної Ради. Все це остаточно заглибило провалля на шляху компромісу між державною владою УНР та окупаційною владою в Україні.

Порозуміння на основі розумних взаємних поступок ніхто не прагнув. Провалля на шляху до полагодження конфлікту перетворювалося на нездоланну прірву. Розуміючи, що на поточний момент Центральна Рада не має ані сил, ані широкого кола прибічників, які стали б на її захист, німецьке командування 29 квітня 1918 р. повалило її правління в країні.

Немалу роль у крахові Центральної Ради зіграла й її загалом невдала внутрішня і міжнародна фінансова політика. Українські політики й експерти в питаннях міжнародних фінансів діяли з позицій мирного часу і рівних можливостей та потреб із переговорною стороною, що не відповідало тогочасній ані військово-політичній, ані фінансово-економічній дійсності. Успіх ведення державних фінансів не піддається патріотичним чи ідеологічним гаслам. Реальна ситуація вимагала з українського боку більшої гнучкості та розумної поступливості у веденні зовнішньої фінансової діяльності, чого київськими урядовцями усвідомлено не було, між тим як політика є, як відомо, мистецтвом можливого. В тому числі й політика ведення міжнародних фінансів.

199
Посилання та примітки:

[...]
1. Крім того, серед країн Згоди саме на Францію було покладено завдання опікуватися збереденням антантофільської позиції серед політичних кіл України.
[...]

200-201

 
matrix-info БУЛАВА