Павло Гай-Нижник

Зародження митної справи в УНР (1917–1918 рр.): організація служби, основи діяльності, правові засади

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Зародження митної справи в УНР (1917–1918 рр.): організація служби, основи діяльності, правові засади // Історія торгівлі, податків та мита. Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2007. – С.146–156.

За часів існування Центральної Ради в 1917 році митні установи на території України підпорядковувалися в основному петроградському Міністерству фінансів. Так, після Лютневої революції в Росії Департамент митних зборів підпорядковувався російському Міністерству фінансів і, відповідно, Тимчасовому урядові. Спробу підпорядкувати митниці урядові Центральної Ради було зроблено невдовзі після початку українсько-більшовицької війни у 1917 році. 22 грудня 1917 р. українське фінансове відомство через свій Обіжник (№18) запропонувало всім розташованим на території УНР митним установам “перервати всі зносини з Петроградом і всі донесення, відомости та справоздання, котрі ранійш відсилалися до Петрограду, відсилати до Генерального Секретаріяту у Киіві”. Проте через невдалий перебіг воєнних дій здійснити цей намір урядові УНР не вдалося. Внаслідок революційних подій митні установи в українських губерніях були повністю дезорганізованими і на практиці починають переходити до відання Департаменту митних зборів Народного міністерства фінансів УНР лише з приходом на терени України після Берестейського договору австро-німецьких військ та відновлення влади Центральної Ради у березні–квітні 1918 року.

Департамент митних зборів, що розташовувався в Києві по вул.Хрещатик, 8-а, остаточно було сформовано лише наприкінці квітня 1918 року. В департаменті за штатом мало працювати 60 осіб, а саме: директор (ІV класа посади, ІІ пенсійний розряд, зарплатня – 10 тис. 800 крб.), віце-директор (V класа посади, І ступень ІІІ пенсійного розряду, зарплатня – 9 тис. крб.), 4 начальника відділів (VІ класа посади, ІІ ступень ІІІ пенсійного розряду, зарплатня – 7 тис. 200 крб. кожному), 2 ревізори (VІ класа посади, ІІ ступень ІІІ пенсійного розряду, зарплатня – 7 тис. 200 крб. кожному), 8 діловодів, секретар та архітектор (усі VІІ класи посади, ІV пенсійного розряду, зарплатня – 5 тис. 400 крб. кожному), 13 помічників діловодів, архівар та 2 перекладачі (усі VІІІ класи посади, V пенсійного розряду, зарплатня – 4 тис. 500 крб. кожному), а також канцелярських урядовців: 8 – першого рангу (усі ІХ класи посади, VІІ пенсійного розряду, зарплатня – 3 тис. 600 крб. кожному), 10 – другого рангу (усі Х класи посади, VІІІ пенсійного розряду, зарплатня – 3 тис. крб. кожному), 8 – третього рангу (усі ХІІ класи посади, ІХ пенсійного розряду, зарплатня – 2 тис. 400 крб. кожному). Загалом утримання штату департаменту мало обійтися державній скарбниці в 283 тис. крб. на місяць, з яких: 267 тис. крб. складала заробітня платня урядовців, 10 тис. крб. – канцелярські і господарські видатки та 6 тис. крб. – платня охоронцям та кур’єрам. Однак департамент був укомплектований без малого, ніж на 30%, позаяк, згідно “списку співробітників Департамента митних зборів Міністерства фінансів” фактично у ньому працювало лише 28 осіб. Зазначимо, що таке становище було чи не у всіх урядових підрозділах Української Народної Республіки і приклад митного департаменту є не лише показовим щодо кадрових проблем уряду Центральної Ради, але й, нажаль, не найгірший в цьому плані.

Департамент митних зборів (директор П.Андреїв, віце-директор І.Гайдовський-Потапович) складався з чотирьох відділів: тарифного (директор – Я.Токарський), розпорядково-законодавчого (директор – Т.Троцький), рахункового (директор – М.Годлевський) та будівничого (директор – Д.Дяченко). Планувалося також в найближчому часі сформувати судового, статистичного та інших відділів, але урядові Центральної Ради не судилося втілити ці плани в життя.

Канцелярія директора департамента і розпорядкові-законодавчий відділ мали завданням вести: “розгляд проектів що до зформовання митних установ і їх особистого складу; накази й листування, належні до особистого складу урядовців і доглядачів, як Департамента, так і всіх митних установ; прийом проханій про посади; заміщення ваканцій; командировання; вступ в дійство митних установ; переміщення митних установ в зв’язку з постановою нових мет; оповіщення митних установ про всі закони й розпорядження загального характера; видання щорічних збірників загальних розпоряджень Міністра Фінансів і Департамента митним установам, а також ріжних наказів та инструкцій митним установам, маючих на меті загальний порядок діловодства й доставу потрібних Департаментові відомостей; листування, дотикаючи розвязання ріжних питань, не належних до інших відділів”.

Рахунковий відділ здійснював: “укладання щорічних обрахунків на видатки Департамента й всіх митних установ; постачання кредітів митним установам; вияснення решт і браків кредитів; питання в зв’язку з кредитами; укладання рахунковости”.

Тарифний відділ розглядав питання про ввіз та вивіз в країну краму, застосування митного тарифу до краму, скарги щодо виконання митного тарифу митницями, а також мав видавати збірники розпоряджень про застосування митного тарифу.

Господарчо-будівельний відділ мав серед своїх обов’язків: будівництво приміщень для митних установ, їхній ремонт, а також “розгляд обрахунків; приготовлення й розіслання до митних установ річей господарського характера, як то: печаток, штампіля, мір, приборів, вагонних замків і д.р., також книг, блянків, убрання доглядачів, канцелярського приладдя і т.д.”.

Залізничний департамент опікувався фінансовими активами на залізницях, а також його представники приймали участь в керуванні їхньою роботою, зокрема, через членів Міністерства фінансів в Радах місцевих управлінь державних залізниць члени Рад місцевих управлінь державних залізниць тощо.

Основними торговельно-економічними партнерами УНР у 1918 році, в силу воєнно-політичних обставин, були країни Почвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина). Економічні відносини України з провідними державами цієї коаліції відбувалися на базі загального “Господарського договору” між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною від 23 квітня 1918 року. Берестейською угодою урядові УНР було нав’язано застосування певних пільг та привілеїв до товарів і підданих Центральних держав. Так, наприклад, що стосується митної справи, то мито з привозних товарів у стосунках з зазначеними країнами мало справлятися відповідно до загального тарифу по європейській торгівлі (видання 1906 р. з продовженнями від 1912, 1913 і 1914 рр. VI тому Зведення законів Російської імперії) з конвенційними при цьому ставками, закріпленими відповідними угодами. Мито з вивізних товарів стягалося на підставі розпису товарам відпускних загального і конвенційного митних тарифів (Зведення законів Російської імперії, VI том, видання 1906 р. з продовженням від 1912 та 1914 рр.). Грошові стягнення, штрафи і пені по різним випадкам накладалися відповідно до ст.ст.384, 401, 433, 440, 505, 957–971, 973–981, 983, 984, 990, 992, 997, 1000–1011, 1012, 1013, 1020, 1021, 1024 і 1040–1044 Статуту митного (VI Зведення законів Російської імперії від 1910 р.), статей 1027 і 1029 Статуту митного (по продовженні від 1912 р.), тому ХІ, частини ІІ Статуту торговельного (видання 1903 р.), ст.ст. 98, 356, 1216 і 1246 “Уложення о наказаніях” (том XV, видання 1885 р.), ст.ст.36–42 і 44 “Правил про митних обрядностях по відпуску товарів за кордон” (додаток до ст.6501 Статуту митного, по продовженні від 1914 р.).

Відрахування на користь скарбу держави (частина суми, одержаної від продажу конфіскованих товарів і коней, а також від пені, стягненої з нелегальних виробників) відбувалися на основі ст.ст. 201, 260, 963–976, 977, 984, 989, 994, 998, 1011(1), 1020, 1022, 1043, 1044, 1164, 1167, 1169, 1172 і 1229 Статуту митного (том VI Зведення законів Російської імперії від 1910 р.), ст. 10221 – Статуту митного (по продовженні 1912 р.) і ст.ст.36, 39 та 44 “Правил про митних обрядностях по відпуску товарів за кордон” (додаток до ст. 6501 Статуту митного, по продовженні І від 1914 р.). Оплати гербові, судові, канцелярські та в записку документів стягувалися на підсаві ст.182 Статуту митного (том VI Зведення законів Російської імперії від 1910 р.) та ст. 65 додатку до ст.3 (прим) Статуту митного (по продовженні від 1913 р.). Збір за збереження (складку) товарів в митних будинках брався у відповідності ст.ст.524 і 770 Статуту митного (том VI Зведення законів Російської імперії від 1910 р.) та ст.22 “Правил про митних обрядностях по відпуску товарів за кордон” (додаток до ст. 6501 Статуту митного, по продовженні від 1914 р.), а відрахування з квартирних ставок митних урядовців, що мали помешкання в натурі, відбувалися за ст.682 Статуту митного (том VI Зведення законів Російської імперії від 1910 р.).

Державна скарбниця отримувала також гроші через повернення видатків, утворених за рахунок приватних місць та осіб. До прибутків такого роду належали: “а) збір з купців, заводчиків, фабрикантів і шкіперів за командирування митних доглядачів; б) суми, які вступають по розрахунку з торгуючими за їх товари, продані митницями, а також втрачені з митних помешкань; в) збір за таврування товарів і товарних місць; г) збори з купців на повернення потрат Держави по догляду за товарами, які переходять на схоронення в приватних помешканнях; д) збори з чаєторговців за бандеролі для наклейки на дрібні пакунки з чаєм і е) суми, які вступають на покриття видатків по проводженню митного догляду мануфактурних виробів, котрі вивозяться за кордон на умовах повернення мита за матеріяли і машини”. Збір за відрядження доглядачів митних установ стягувався на підставі ст.ст.71 і 72 Статуту митного (том VI Зведення законів Російської імперії від 1910 р.) та ст.ст.34 і 35 “Правил про митних обрядностях по відпуску товарів за кордон” (додаток до ст.6501 Статуту митного, по продовженні від 1914 р.). На підставі ст.ст.201, 260, 561 і 602 Статуту митного (том VI Зведення законів Російської імперії від 1910 р.) в митних установах продавалися на аукціонах товари врятовані, пошкоджені або ті, що підпадали швидкому псуванню і згину, а також товари, за які мито не було сплачено у зазначений термін чи які були заставлені за мито. Збір за таврування товарів і товарних місць зараховувався на прибуток скарбу на підставі ст. 539 Статуту митного Російської імперії. Збір з купців на повернення витрат по догляду за товарами в приватних помешканнях брався відповідно до ст.525 Статуту митного і ст.ст.34 і 35 “Правил про митних обрядностях по відпуску товарів за кордон” (додаток до ст. 6501 Статуту митного, по продовженні від 1914 р.). На підставі примітки 3 до пункту 6 ст.100 Зведення законів Російської імперії (том І, частина 2, видання 1892 р.) і ст.ст.50 та 59 придатку до ст. 3 (прим.) Статуту митного (по продовженні від 1912 р.) держава отримувала так звані випадкові прибутки – від продажу непотрібного і пошкодженого майна.

Однак, договір з Центральними державами, як повідомляло Департамент митних зборів Народне міністерство закордонних справ УНР листом за №1409 від 17 квітня 1918 р., мав набрати чинності лише з дня обміну ратифікаційними грамотами, що мав відбутися в Відні. Наголошуючи на цьому, Рада при Департаменті митних зборів для розгляду питань по організації митних справ на Україні визнала застосування його митних домовленостей українськими службовцями до моменту ратифікації небажаним, невірним і незаконним. В Обіжникові “Про закони й розпорядження, якими повинні керуватись митні установи при виконанні своїх обов’язків” (№235 від 26 квітня 1918 року), що направив їм виконуючий обов’язки директора Департаменту митних зборів П.Андреєв, з цього приводу наголошувалося: ”митні установи повинні в точности керуватись при виконанні своїх обов’язків митним уставом вид[ання] 1910 р. і продов[женого] 1912 року, загальним митним тарифом вид[ання] 1903 р., а також всіми виданими до 27 жовтня 1917 р. у розвиток і відміну зазначених законами й розпорядженнями, устави й тарифу, а також з окрема всіми виданими по обставинах воєнного часу законами й розпорядженнями”.

З часу проголошення самостійності України у 1918 році IV Універсалом перед її урядами постала нагальна проблема організації кордонної охорони і обладнання митних пунктів по державній межі з Австро-Угорщиною, Білоруссю, Румунією і Росією. Згідно ст.2 Брестського (Берестейського) договору кордони України встановлювалися такими, які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом світової війни, а далі на північ від Тарнограду (нині Польща) загально по лінії Білгорай – Щебрешин (нині Польща) – Красностав – Пугачів – Радин – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ (нині Білорусь) – Каменець-Литовськ (нині Білорусь) – Пружани (нині Білорусь) – Вигоновське Озеро (нині Росія). Особливої гостроти набуло питання створення і налагодження роботи митних закладів на кордонах з Австро-Угорською імперією і дезорганізованою революцією Росією. Через військові дії на терені України за Центральної Ради уряд довгий час був неспроможний приступити до виконання цього нагального завдання державної ваги. Лише навесні 1918 року розпочалися заходи у цьому напрямкові. Економіко-фінансову відповідальність за безпеку кордону мали нести на собі митні установи, а воєнну – підрозділи Окремого корпусу кордонної охорони. На утримання Окремого корпусу кордонної охорони 6 квітня 1918 р. уряд виділив Департаменту митних зборів “авансом в кредит” 500 тис. крб. з умовою, що “аванс повинен бути повернутий з сум, котри відпущени будуть Центральною Радою по закону, який буде внесений Міністром Фінансів”.

Між тим 26 березня 1918 р. згідно з постановою Ради народних міністрів УНР за № 439 під опікуванням Міністерства торгу і промисловості Республіки ”були утворені на головних кордонних пунктах Комісаріяти-Агентури, завданням котрих було як контролювання експортуємих і імпортуємих грузів і товарів, згідно з істнуючими законами Українського Уряду, господарськими умовами з Центральними Державами і окремими розпорядженнями Міністерства Торгу і Промисловости, так і регістрація кількости експортованих і імпортованих товарів”. 6 квітня 1918 р. Радою народних міністрів УНР було прийняте рішення асигнувати Департаменту митних зборів Міністерства фінансів 150 тис. крб. “на упорядкування Митницьких інституцій”. Ці кошти мали піти на відкриття митного догляду на кордоні УНР з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Попередньо Департамент митних зборів планував організувати митниці в десяти населених пунктах, проте 6 квітня 1918 р. було вирішено відкрити український митний нагляд у дванадцяти місцевостях, а саме: в Ісаківцях, Гусятині, Волочиську, Підволочиську, Збаражі, Радивилові, Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-Подільському і в Тирасполі.

Водночас у спільній записці товариша міністра фінансів В.Мазуренка і директора Департаменту митних зборів П.Андреєва до Ради народних міністрів автори зазначали, що “з заключенням перемиря Украіни з Великоросією, необхідно організовати митний нагляд, окрім відновлюваних установ на кордоні з Австрією і новозакладаних на кордоні Бесарабії, теж на кордоні з Великоросією, а на улаштування того нагляду взагалі потрібно невідкладне додаткове, коли придержуватися вже прийнятих Радою Міністрів обрахунків, асигнування 250.000 карб.”. Якнайшвидше митні установи передбачалося створити в п’ятнадцяти пунктах, а саме: у Бугазі, Овідіополі, Берестечку, Ганцевичах, Жлобині, Гомелі, Торчині, Хуторі Михайлівському, Ворожбі, Конотопі, Валуйках, Каменській, Лихій, Сатанові та в Тарноруді. Звертаючись до уряду, В.Мазуренко і П.Андреєв наголошували, що позаяк “відкриття діяльности перепускних пунктів на кордоні з Великоросією повинно наслідувати в найблизчих днях, то прохається про асигнування потрібної для цього суми 250.000 карб. в екстреному порядкові”.

Всього ж на теренах УНР розміщувалося 44 митних установи, роботу яких слід було ще відновити і, відповідно, профінансувати. Митні установи (із зазначенням кількості службовців та необхідного річного їх утримання) розподілялися таким чином:

•по морському кордону: митниці: Маріупольська (47 осіб, 125 тис. 280 крб.), Бердянська (26 осіб, 70 тис. 140 крб.), Херсонська (35 осіб, 89 тис. 340 крб.), Миколаївська (88 осіб, 226 тис. 380 крб.), Одеська (449 осіб, 1 млн. 262 тис. 820 крб.); митні застави: Геничеська (12 осіб, 29 тис. 940 крб.), Хорловська (11 осіб, 27 тис. 180 крб.), Скадовська (8 осіб, 19 тис. 860 крб.), Очаківська (24 особи, 59 тис. 820 крб.), Аккерманська (6 осіб, 15 тис. 540 крб. на рік);

•по румунському кордону: митниці: Ізмаїльська (28 осіб, 77 тис. 100 крб.), Унгенська (20 осіб, 57 тис. 240 крб.); митні застави: Вільківська (9 осіб, 23 тис. 760 крб.), Кілійська (16 осіб, 41 тис. 640 крб.), Реніська (25 осіб, 70 тис. 500 крб.), Усть-Прутська (2 особи, 10 тис. 620 крб.), Кагульська (8 осіб, 20 тис. 940 крб.), Фальчійська (5 осіб, 13 тис. 380 крб.), Леовська (12 осіб, 30 тис. 060 крб.), Німценська (4 особи, 10 тис. 620 крб.), Скулянська (2 особи, 6 тис. 360 крб.), Авраменська (4 особи, 11 тис. 100 крб.), Липканська (7 осіб, 19 тис. 140 крб. на рік);

•по австро-угорському кордону: митниці: Новоселицька (34 особи, 98 тис. 340 крб.), Ісаковецька (17 осіб, 48 тис. крб.), Гусятинська (34 особи, 98 тис. 340 крб.), Волочиська (68 осіб, 204 тис. 960 крб.), Збаражська (34 особи, 98 тис. 340 крб.), Радивилівська (46 осіб, 134 тис. 580 крб.), Дружкопольська (34 особи, 98 тис. 340 крб.); митні застави: Новоселицька (10 осіб, 27 тис. 060 крб.), Перебійковська (4 особи, 11 тис. 100 грн.), Гуковська (8 осіб, 21 тис. 420 крб.), Сатановська (4 особи, 13 тис. 380 крб.), Волочиська (7 осіб, 19 тис. 620 крб.), Мервенська (6 осіб, 16 тис. 980 крб.) та митні пости: Шидловський (5 осіб, 12 тис. 780 крб.) і Радивилівський (5 осіб, 12 тис. 780 крб. на рік);

•по польському або німецькому кордону: митниці в Голобах (68 осіб, 204 тис. 960 крб.) та в Маневичах (46 осіб, 134 тис. 580 крб. на рік);

•внутрішні митниці: Київська (58 осіб, 178 тис. 200 крб.) та Харківська (51 особа, 151 тис. 680 крб. на рік);

•митничні участки: Одеський (33 особи, 121 тис. 320 крб.) та Південно-Західний (21 особа, 88 тис. 680 крб. на рік).

Загалом, відповідно до планів укомплектування особового складу цих сорока чотирьох митних закладів, на митницях, митних заставах та постах Української Народної Республіки мали б служити 1 тис. 442 особи (316 штатних урядовців, 312 канцелярських урядовців і 814 наглядачів). Їхнє утримання (заробітня платня) обходилося б державі в 342 тис. 850 крб. на місяць і в 4 млн. 114 тис. 200 крб. на рік. Сума, варто зауважити, захмарна і неощадна для тогочасного уряду УНР.

Тим часом Рада при Департаменті митних зборів [1] на своєму засіданні, що тривало з 14 по 16 квітня 1918 р., змушена була визнати невтішний для уряду УНР стан організації митної служби, зокрема на західних кордонах країни, визнаючи, що “весь кордон України з боку Центральних Держав та Польщі в сей час в митнім відношенню є цілком відкритий, за винятком поки що лише одного місця в Радивилові”. Однією з причин такого становища члени Ради вбачали у відсутності в держави визначеної кадрової політики взагалі і неустановленості заробітків для митників. “Дуже шкідливим і з фіскальної і з економічної точки погляду, – наголошували експерти Департаменту митних зборів, – не піклуватися негайним улаштованням митницького нагляду на всім згаданім кордоні, і нагляд сей в цілі його найбільшої продуктивности можливо організувати лиш після вироблення в належнім порядку точно визначених норм утримання митних урядовців”. Члени Ради, аналізуючи систему оплати праці митників в царській Росії, яка дісталась у спадок й Україні, зазначали, що складалася вона з основної та додаткової оплати, а також з відсоткового додатку на дорожнечу і з особисто наданих деяким урядовцям додаткових грошей замість тих “штрафних” різних назв, котрі з 1 січня 1913 р. надходили до державної скарбниці, з добових для окремих місцевостей привілеїв (надбавок) за обставинами та особисто наданих певним службовцям службовим привілеях [2]. Усі ці види платні за службу для всіх митних урядовців, а особливо для тих, що займають нижчі посади, вважали члени Ради при Департаменті митних зборів, “в загальній своїй складности були сумою настільки невеликою, що як тілько не давали умерти з голоду і то лиш при умові ріжних побочних зарібків, котрі добували урядовці в 1917 році завдяки значному скороченню праці у митницях і можливости таким чином мати вільний час”.

Члени Ради департаменту звертали увагу вищих посадовців УНР й на те, що митники, володіючи по роду своїх обов’язків різними галузями знань і постачаючи державі величезні кошти, повинні розглядатися владою за фахівців-техніків і вона має “з особливою увагою поставитись до матеріяльного забезпечення їх з боку держави”. При цьому члени Ради висловили сподівання на те, що прогресуюче зростання цін на продукти першої необхідності, викликане виключно обставинами воєнного часу, а за останній 1917 рік ще й через анархію в суспільстві, “явище тимчасове і тому воно без сумніву поступово упаде в залежности ві заспокоєння краю та полагодження мирного розвитку творчих та культурних сил країни”. Тому провідні спеціалісти Департаменту митних зборів закликали міністра фінансів і урядовців за такого важкого становища в країні взагалі і митній справі зокрема, не гаяти час на докладне визначення кількості митних установ, їх типу, штату службовців у кожній з них і кількості потрібних на їхнє утримання грошових сум, а перш за все виробити загальні норми митного статуту та точно визначити кордони України. Виходячи з усіх цих міркувань Рада при Департаменті митних зборів одноголосно ухвалила:

1) життєво необхідно поставити митних урядовців, як осіб, робочий час яких триває не лише безперервно від сходу до заходу сонця, але які й вночі пропускають потяги з пасажирами та їхніми багажами, та ще й працюють переважно в малонаселених і малокультурних місцях кордону, в такі умови, аби вони не мали потреби в побічних заробітках;

2) визнати цілком відповідним замість перелічених видів платні митникам за службу встановити одну основну платню для кожної посади окремо;

3) основні норми утримання службовців митних установ на 1918 рік виробити і санкціонувати Радою народних міністрів зараз же, не очікуючи визначення штатів митного відомства і нормальної платні для місцевих установ інших відомств, умови служби яких зовсім інші;

4) домогтися, щоб урядовцям митних установ платню згідно з цими нормами було видано Українською Народною Республікою з 1 січня 1918 року;

5) необхідно матеріально допомогти службовцям митних установ і призначити з 1 січня 1918 р. (до підвищення курсу карбованця) 30% надбавки до основної, зазначеної як додатку на дорожнечу, платні, “що викличе лиш тимчасовий видаток для Державної Скарбниці і понижеться в зв’язку з подешевленням життьових продуктів”;

6) всім дозорцям (наглядам) та іншим нижчим урядовцям, котрі мали скарбові помешкання, з паливом видавати лише третину зазначеного раніше додатку на дорожнечу, тобто, щоб ці митні службовці отримували лише 20% додатку до основної платні, а іншим урядовцям митних установ, які за інших умов здобули скарбові помешкання з паливом, недодавати 1/5 частину основної платні;

7) негайно скласти “кошторис на 1918 рік на утримання урядовців в тих митницях, котрі зараз функціонують на Україні, згідно з нормами, зазначеними в п.п.3, 5 і 6 сього протоколу і приблизно кошторис для тієї ж потреби для установ, котрі відкриватимуться”.

У доданій до протоколу засідання Ради при Департаменті митних зборів схемі розрахунку мінімальної основної платні окремо для кожної посади службовця митних установ УНР визначалося, що на місячне утримання однієї митниці мало піти 15 тис. 460 крб., з яких, округливши, директор департаменту П.Андреєв просив виділити 15 тисяч карбованців. Цю суму складали: зарплатня управителя митниці (600 крб.), контролера (450 крб.), трьох помічників пакгаузного наглядача (900 крб.), шістьох доглядачів (1260 крб.); витрати: на залізничний проїзд (250 крб.), зняття квартир для службовців або облаштування наявних будов (1200 крб.), пристосування чи наймання приміщення для митниці (300 крб.), облаштування приміщення митниці належними меблями, письмовими і канцелярськими приналежностями (2000 крб.), облаштування пакгаузів, зокрема вагами тощо (2000 крб.), найняття 20 робітників для розгрузки і загрузки товарів та багажних місць, з розрахунком обслуговування на день одного поштового, одного багажного та двох вантажних вагонів (6000 крб.), найняття канцелярських службовців (500 крб.).

26 квітня 1918 р. пропозиції членів Ради при Департаменті митних зборів підтримав у доповіді Раді народних міністрів й міністр фінансів П.Климович, який звернув увагу колег на те, що “з приведенням кордону, митним урядовцям треба буде працювати в окремо-тяжких обставинах, далеко від міст, в закутку, без жадних культурних вигод, страдаючи від недостатку і дорожнечі, не рахуючись з довготою працюючого дня і несучи обовязки в залежности від пасажирського та товарного руху, в день і в ночі”. З огляду на ці виняткові, за словами міністра, обставини він “уклінно” прохав уряд розглянути і затвердити вироблені Радою митних зборів нові ставки заробітної платні службовцям митних установ, додаючи, що на задоволення цих потреб протягом чотирьох місяців знадобиться 1 млн. 371 тис. 400 карбованців.

Міністр фінансів у своїй доповіді торкнувся також питання розташування митних установ УНР. Так, зокрема, він зазначив, що митні установи на кордоні з Румунією, які раніше розташовувалися по річках Дунай та Прут, в нових воєнно-політичних умовах, “в цім, або иншим вигляді будуть перенесені на кордон з Бесарабією по р.Дністрі”. Більш певні відомості щодо місць їхнього нового розташування міністр обіцявся представити урядові після завершення переговорів Міністерства закордонних справ з Румунією щодо встановлення кордонів України з Бессарабією. Міністр фінансів також повідомив Раду народних міністрів, що невдовзі подасть на її розгляд законопроект про перетворення на митниці першої класи і, хоча-б, четвертого розряду відповідних установ в Гусятині, Збаражі та Дружкополі, що на кордоні з Австро-Угорщиною, позаяк “по всіх цих містях пороблені нові залізниці, злучені з загальною залізничною сітею”. П.Климович також доповів урядовцям, що на поточний момент не може представити кошторису витрат на утримання митних установ на кордоні з Росією через абсолютну невідомість яким чином буде організований цей кордон. При цьому фінансовий міністр УНР передбачав, що на кордоні з Росією “особливої потреби в великих митних установах не буде, а за для цього і видатки на їхнє утримання на півночі і сході Украіни будуть значно меньши від видатків на півдні і заході Украіни”. 27 квітня 1918 р. надіслав до підрозділів Міністерства фінансів копії вказаної доповіді народного міністра фінансів, проекта тимчасових штатів ставок митних установ на Україні, списка українських митних установ і протоколу Ради при Департаменті митних зборів від 14–16 квітня поточного року, але отримані вони були ними 30 квітня 1918 р., коли Українська Народна Республіка вже припинила своє існування і, відповідно, уряд Центральної Ради так і не зміг розглянути це важливе для держави питання.

29 квітня 1918 р. владу Центральної Ради було повалено, а Українська Народна Республіка припинила своє існування. На зміну їй прийшла Українська Держава у формі гетьманату П.Скоропадського, що тривав до 14 грудня 1918 року [3]. І хоча в грудні 1918 р. УНР знову було відновлено внаслідок успішного повстання Директорії, митну справу, через низку відомих військово-політичних обставин, так і не було налагоджено [4], а невдовзі Україна взагалі втратила власну державність і підпала під владу більшовиків.

Примітки:

1. До складу Ради при Департаменті митних зборів входили: Троцький (голова), Гайдовський-Потапович, Покровський, Тржеціський та голова Союзу співробітників Київської митниці П.Хржанівський.

2. Ставки утримання урядовців митних установ і митних інспекторів в колишній Росії були визначені відповідними законами від 28 травня та 6 червня 1912 р., а згодом законами від 13 березня 1915 р., 22 жовтня 1916 р. та Тимчасовим урядом 5 серпня 1917 р. до них було додано надбавки на утримання. Таким чином платня за службу молодшого митного урядовця на 1917 р. складала від 1 тис. 680 руб. до 2 тис. 200 руб. на рік. 1 листопада 1917 р. більшовицька Рада народних комісарів РСФРР підвищила заробіток молодшого співробітника митної установи до 3 тис. 330 руб. на рік.

3. Про митну політику уряду Української Держави (гетьманату П.Скоропадського) дивіться в монографіях автора: “Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.)” (Київ, 2004. – 430с.) та “Податкова політика Центральної Ради, урядів УНР, Української Держави, УСРР (1917–1930 рр.)”. (Київ, 2006. – 303с.); а також у публікаціях: Створення митної кордонної служби України у 1918 р. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. – Вип.7. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С.234–244; Створення митної служби і митної кордонної охорони УНР та Української Держави (Гетьманату) в 1918 р. // Митна політика в Україні. Історичні та правові аспекти проблеми: Збірник наукових праць пам’яті професора Йосипа Леонідовича Рисіча. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2004. – С.136–149; Створення митної служби України (1918 р.) // Київська старовина. – 2006. – №1. – С.135–143 тощо.

4. Що стосується митної політики уряду Директорії УНР, то тут говорити про її провадження можна лише до певної міри умовно. З 1919 року УНР вела затяжну, нерівну, хоча й звитяжну, війну на кілька фронтів проти більшовиків, денікінців та поляків при фактичній відсутності тилу. Як і всі війни, вона несла з собою розруху, завмирання торговельно-промислового життя тощо. Внаслідок частої зміни території та лінії фронтів, відсутності організованого державно-фінансового апарату та деморалізації населення, податки перестають надходити до державної скарбниці. 5 лютого 1919 р. Рада міністрів УНР залишила Київ. Уряд переймається переважно налагодження шляхів отримання коштів з-за кордону та необмеженої емісії паперових грошей. За таких умов питання податкової чи митної політики, питання бюджету не могли, звичайно ж, стояти на порядку денному. Відмітити можна хіба-що лише реформу митного тарифу, визначену законами від 26 червня та 31 липня 1919 р. Проте й вона обмежилася, власне, мажоритацією ставок російського дореволюційного тарифу. На практиці ж ці закони так і не були втілені.