hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Фінансові аспекти Берестейського договору 1918 р. для УНР

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Фінансові аспекти Берестейського договору 1918 р. для УНР // Формування та діяльність українських національних урядів періоду Української революції 1917-1921 рр.: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 6–7 грудня 2007 р. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. – С.200–213.

Рік 1918-й розпочався для України у вирі війни з більшовицькою Росією. Власних сил на боротьбу з окупантами в УНР не було, як не було й можливості утримувати лінію фронту проти австро-угорських та німецьких військ на своїх західних кордонах. Україні потрібен був мир. Мир був потрібен й більшовицькій Росії, його прагли також і цісарська Австро-Угорщина, і кайзерівська Німеччина. В кожної країни були свої розрахунки і спонуки до цього, але саме Українська Народна Республіка потребувала як негайного миру, від якого безпосередньо залежало питання її існування, так і термінового здобуття союзника у боротьбі за звільнення власної території. В умовах, що склалися, усі шляхи молодої української дипломатії на початку 1918 р. мусили зводитися до Берестя (Бреста-Литовського).

Керівники УНР, гонимі безвихіддю і безсиллям перед більшовицьким наступом, 4 грудня 1917 р. вирішили надіслати своїх представників на Румунський і Південно-Західний фронти з метою укласти там перемир’я, а вже 7 грудня 1917 р. Ставка командування німецькими військами на Східному фронті отримала повідомлення, що Центральна Рада визначилась у конкретизації свої мирної програми. 9 грудня 1917 р. на місце проведення переговорів про перемир’я для “консультативної участі” виїхало три представники УНР, а вже 17 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила “утворити міжвідомствену комісію при Генеральному Секретаріяті для розроблення економичних і инших питань в звязку з мирними переговорами”. 21 грудня заступник голови дипломатичного відомства Німеччини Буше віддав розпорядження своєму представникові на переговорах у Бересті довести до відома українців, що його країна “завжди буде готова офіційно визнати незалежність України” [1] і спонукатиме до такого ж кроку своїх союзників. 11 січня 1918 р. Мала Рада ухвалює IV Універсал, який проголошує самостійність УНР.

Невдовзі Центральна Рада та її уряд змушені були залишити Київ. Між тим у Бересті українська делегація вела нелегкі переговори з представниками Центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) щодо укладання мирного договору й надання цими країнами військової допомоги УНР в боротьбі з більшовицькими загарбниками. 9 лютого1918 р. на останньому пленарному засіданні української частини мирної конференції в Бересті сторони підписали мировий договір. На тій же церемонії було підписано окремий українсько-німецький додатковий договір, який на рівноправній основі встановлював загальноприйняті у світі правові принципи відносин громадян та юридичних осіб двох сторін. 12 лютого 1918 р. українська делегація підписала з делегаціями Туреччини, Болгарії та Австро-Угорщини додаткові договори до мирного договору. Вони були подібними до українсько-німецького додаткового договору, укладеного 9 лютого. Того ж дня М.Любинський підписав звернення [2] до німецького народу з проханням надати Україні військову допомогу. Після Берестейського договору, укладеного представниками Центральної Ради, на терен України з метою вигнання більшовицьких агресорів, вступило 450-тисячне німецьке та австро-угорське військо. Невдовзі спільно з підрозділами армії УНР союзники звільнили від загарбників всю територію України. 2 березня 1918 р. уряд УНР прибув до Києва, а згодом у столиці законотворчу працю відновила й Центральна Рада. Вигнання більшовиків, проте, обернулося на німецько-австро-угорську окупацію.

Відповідно до мирного договору всі сторони, щодо фінансової сфери взаємин, відмовлялися на взаємній основі від сплати витрат війни, тобто “сплати їхніх державних на ведення війни, також витрат на відшкодування військового збитку, що зазнали вони та їхні громадяни в зонах ведення воєнних дій від воєнних заходів, включно зо всіма реквізиціями, які здійснені на території супротивника”. Економічні взаємини між Німеччиною та УНР мали розвиватися відповідно до німецько-російського договору про суходільну та морську торгівлю від 1894–1904 рр., а з Австро-Угорщиною відповідно до подібного договору з Росією від 15 лютого 1906 р. Зберігав силу й генеральний російський митний тариф від 13–16 січня 1903 р. Крім того сторони: відмовлялися від транзитних зборів за товари будь-якої категорії, що транспортуватимуться через територію однієї зі сторін прямим транзитом або з розвантаженням, складуванням та повторним завантаженням; мали надавати одна одній максимально можливу допомогу в сфері дії залізничних тарифів, особливо засобом запровадження наскрізних тарифів; митниці обох країн повинні працювати щоденно протягом всього року, за винятком неділь і державних свят. Економічно-фінансові взаємини між Болгарією, Туреччиною та УНР “мали регулюватися, поки не укладено відповідний торговельний договір, на основі принципу найбільшого сприяння нації в торгівлі”. Водночас жодна з сторін не мала претендувати на преференції, котрі інша надає будь-якій країні, зв’язаній з нею митним союзом і що має спільні з нею кордони (колонії, зарубіжні володіння та протекторати підлягали в цьому відношенні тому ж регулюванню, що й метрополія). Як бачимо фінансово-економічні умови договору були більш сприятливими саме для Центральних держав, але в ситуації в якій опинилася на початку 1918 р. Україна, вони були не лише прийнятними, але й вкрай необхідними.

Разом з основним договором, між УНР і країнами Почвірного союзу було укладено ще й “Додатковий договір”, в якому фінансове питання було висвітлено більш об’ємніше. Так, наприклад, його VII стаття торкалася приватних боргових зобов’язань, які виявилися порушеними через збройне протиборство країн. Планувалося врегулювати їх наступним чином:

“§ 3. Грошові зобов’язання, котрі могли бути у виконанні під час війни на підставі воєнних законів, мусять бути заплачені перед упливом трьох місяців по ратифікації мирового договору.

По сім зобов’язанням повинно платити п’ять відсотків річно від первісного строку заплати за весь час війни, з включенням трьох місяців, без огляду на мораторій. До первісного строку заплати в кожному окремому випадку відсотки платяться по договору.

§ 4. Для полагодження грошевих і приватних зобов’язань взаємно повинні бути допущені признані Державою товариства для охорони кредиторів яко уповноважені для обстоювання інтересів з ними сполучених фізичних і юридичних осіб...”.

Нижче, статтею VIIІ, зазначалося: “Обидві сторони, які заключають договір, згоджуються в тім, щоби по ратифікації мирового договору перейняти на себе виплату горожанам кожної сторони державних зобов’язань, а особливо громадських долгів.

З огляду на те, що Українська Народня Республіка має на меті поділити із другими частинами бувшої Російської Імперії майно сеї Імперії, то спосіб виконання означеної в першім уступі постанови застерігається надалі особливій згоді. При тім Українська Народня Республіка в кожнім разі переймає на себе ті зобов’язання відносно німецьких горожан, які повстали при виконуванні громадських робіт на Україні, або були забезпечені майном, що находиться на Україні”. Цей текст, також 9 лютого 1917 р., в Бересті підписали уповноважені представники УНР, Німеччини та Австро-Угорщини. Щодо цієї частини загальних договірних документів, то ми також не схильні драматизувати їхні умови. Юридично їхні тексти зберігали і гарантували повне рівноправ’я у фінансово-економічних стосунках та взаємну вигоду сторін, а для молодої та знекровленої Української Народної Республіки були не лише виправданими, але й певною мірою пільговими. Інша річ полягала у шляхах та обсягах їхнього практичного втілення та виконання взаємних зобов’язань сторін. Як показало недалеке майбутнє, цих та інших (наприклад торговельно-продовольчих тощо) умов не було дотримаю жодною з країн, а в умовах австро-німецької окупації відбулося й взагалі неприховане нехтування українським суверенітетом та втручання у внутрішні справи України з боку Центральних держав.

Проблеми почалися чи не одразу з вступом військ нових союзників на терени України. Наявність у держави власної грошової одиниці передбачає і встановлення її паритету до валют інших країн, з якими вона має торговельно-економічні відносини. Україні, на терені якої перебувало німецьке та австро-угорське військо і для якої Центральні держави, в силу військово-політичних обставин, стали головними торговельними партнерами, необхідно було визначитися й у ставленні до їхніх грошових одиниць, передовсім, Німеччини та Австро-Угорщини.

Грошові взаємини Центральних держав взагалі, а зокрема Німеччини та Австро-Угорщини, з Центральною Радою на офіційному рівні вперше де-юре занотовані були в “Мировому договорі між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Українською Народною Республікою” (т.зв. Берестейській договір) від 27 січня (9 лютого 1918 р.). Як відомо, УНР підписала у Бересті мирний договір з країнами Почвірного блоку з укладанням торговельно-економічної угоди з новими союзниками, згідно з якою Україна зобов’язувалася поставити державам коаліції велику кількість продуктів і сировини. Тоді ж у договорі тимчасово було зафіксовано й валютні курси (ідентичні дореволюційним паритетам рубля до марки та крони): 1 марка = 46,2 коп., 1 крона = 39,382 коп. “Мировий договір”, підписаний 9 лютого 1918 р. [3], з цього приводу, зокрема, зазначав: “обрахунок відбувати в золоті на таких основах: 1 тис. німецьких державних марок в золоті рівні 462 крб. в золоті Української Народньої Республіки, а також рівні 462 руб. в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла), або 1 тис. австрійських і угорських корон в золоті рівні 396 крб. 78 грошам, в золоті бувшого російського цісарства (1 руб. рівняється 1/16 імперіяла)”.

На цьому пункті договору варто зупинитися окремо, позаяк він визначає не лише фактично встановлений твердий розрахунковий курс валют між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною, але, як буде видно в подальшому, істотно впливатиме на подальший перебіг переговорів щодо визначення підстав нового співвідношення валют між цими країнами. Перш за все слід зауважити на тому, що вже під час підготовки тексту договору, як свідчив один з членів української делегації І.Шафаренко, в приватних розмовах німці попереджали його про відсутність у них наміру віддавати своє золото Україні. Як наслідок, цей пункт піддався ґрунтовному і довготривалому обговоренню, під час якого представники Центральних держав посилалися на недостачу золота у них самих. Українці ж заперечували їм тим, що країни Почвірного блоку можуть покрити його поставками Україні такої кількості своїх товарів, яка оберне сальдо товарообміну на їхню користь і позбавить Центральні держави від необхідності передачі золота. Виявилось також, що з остаточним текстом в договорі відбулися певні метаморфози, а саме: вислів “виплата відбувається золотом” згодом було замінено досить невиразною фразою “обрахунок відбувати в золоті”, а в німецькомовному тексті сформульовано було іще більш слизько.

Таким чином, погодившись на включення до договору золотого еквіваленту, представники Центральних держав попередньо передбачили можливий розвиток подій і підстрахувалися на свою користь від майбутніх претензій української сторони. Представники ж УНР, чи з огляду на поспіх заключити договір в зв’язку з військово-політичною ситуацією в Україні, чи то з причини недостачі дипломатичного та міжнародно-фінансового досвіду, не врахували усі можливі для України колізії, закладені у цьому пункті, або банально не проконтролювали редакцію як власного примірника документу, так і німецькомовного.

Втім, вже на той час усім учасникам договору було зрозуміло, що визначені “Мировим договором” валютні курси, в зв’язку із знеціненням рубля за час війни і революції, були далекими від тогочасних фінансово-економічних реалій, як українських, так і німецько-австрійських. Питання ж платежів при товарообміні вимагало встановлення нових розрахункових співвідношень валют між суб’єктами торгівлі.

За таких обставин кожна з договірних сторін розпочала дії щодо облаштування вигідного курсу своїх національних валют на українському грошовому ринку. Потреба у врегулюванні валютних курсів виникла також внаслідок необхідності унормування грошових розрахунків між УНР і Центральними державами по товарообміну й самим фактом німецько-австро-угорської окупації і складнощами, які виникли з цього приводу в питанні грошових взаємовідносин. Довоєнний паритет з рублем в зв’язку з його однаковим співвідношенням з українською валютою автоматично стосувався й карбованця. Втім, український уряд, без огляду на Берестейську угоду, встановлював (до того ж доволі непослідовно) власні паритети валют. Так, наприклад, 11 лютого 1918 р. Рада народних міністрів УНР, на пропозицію військового міністра О.Жуковського, встановила власне грошове співвідношення: 1 рубль = 2 маркам. Надрукована в газетах із зазначенням про згоду на таке грошове співвідношення, ця новина поширилася неймовірно швидко, так, що навіть селяни в селах, як доповідав начальнику німецького операційного відділу Східного фронту службовець військового відділу Міністерства закордонних справ Німеччини К.Росс, приймали марку тільки за 50 копійок, додаючи, що з’явилася навіть тенденція оцінювати її лише в 48 копійок.

Однак вже наступного дня (12 лютого 1918 р.), прагнучи підняти попит на національні грошові знаки, в. о. міністра фінансів М.Ткаченко розіслав усім поштовим конторам, всім відділам і конторам Держбанку УНР, ощадним касам і скарбницям обіжну телеграму про прийняття марок за курсом 462 крб. за 1 тис. марок. І це при тому, що тимчасовим Законом “Про випуск державних кредитових білетів Української Народної Республіки” від 19 грудня 1917 р. рубль визначався рівним до карбованця. Встановлення такого курсу не принесло очікуваних результатів через тривання бойових дій на основній території України, а коли вони вщухли, уряд УНР і Центральна Рада відчули перші ознаки грошового диктату нових союзників.

Українське ж населення, за свідченням німецького очевидця, під час вступу союзницьких військ оцінювало марку в 1 рубль, “і купці були у захваті, коли німці приймали цей курс”. Тим часом, в перебігу просування німецьких та австро-угорських військ Україною командування окупаційних військ, з свого боку, почало самовільно визначати курси валют своїх держав щодо рубля та карбованця, що ще більше ускладнювало фінансову ситуацію в УНР. Так діяв наприкінці лютого – початку березня 1918 р., зокрема, й командувач німецькими військами в Україні генерал А.Лінзінген, визначивши курс срібного рубля в 1,50 марки та 2,25 марки. Офіційно уряд України не протестував проти такого самоврядування вищого окупаційного начальства. Це, зокрема, підтверджується телеграмою від 1 березня 1918 р. директора Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР Г.Супруна до начальника Штабу охорони Ніжинщини Сердюка, в якій наказувалося: “До кінцівого встановлення згоди з Центральними Державами курсу Австро-Германських грошей треба додержуватись курсу встановленого генералом Лізінгеном. Срібний карбованець прірівнювати до півтори марки і до двох з четвертью корон”.

15 березня 1918 р. німецьке верховне командування в особі того ж таки генерала А.Лінзінгена, без будь-якої консультації з українським урядом, власним розпорядженням встановило новий курс царського російського рубля в 1,50 марки (66 2/3 коп. за марку), заявивши при цьому, що такий паритет відповідає міжнародному і тому повинен бути прийнятий в Україні. Уряд Центральної Ради про такий крок окупаційних властей був принизливо поставлений до відома телеграмою Головної квартири німецьких військ в України . 16 березня, після обговорення цієї телеграми, Рада народних міністрів УНР була змушена “установити курс на російський рубль півтори марки і доручити Міністерству Фінансів опублікувати цю постанову в часописах і дати відповідно розпорядження по кредитних державних установах і казначействах про вільний прийом і обмін германських марок по вищезазначеному курсу; 2) доручити всім Міністерствам вжити заходів для проведення цієї постанови в життя”.

Цікаво, що про курс карбованця в постанові Ради народних міністрів навіть не згадувалося, а в подальшому уряд УНР намагався довести, що цей занижений паритет має застосовуватися лише до рублів і не може бути вживаний щодо карбованця. Зрозуміло, що цей “дитячий виверт”, який не вартий серйозного уряду, як визначив її тогочасний дослідник фінансів Л.Нєманов, був безжалісно знищений австро-німцями. Втім, досить скоро Центральна Рада змушена буде погодитися на ще нижчий валютний курс. Одночасно курс австрійської крони було встановлено у 2 1/4 крони за рубль (44 1/2 коп. за крону).

Втім, становище, коли кожна з присутніх на українському терені (а, відповідно, й ринку) сил самовільно визначає сприятливий для себе курс грошових одиниць не могло тривати на далі. Не вигідно це було, перш за все, українській стороні як з фінансово-господарчого боку, так і з огляду на підрив її владного авторитету. Враховуючи ж військово-політичні обставини, в яких опинилася Центральна Рада та її уряд у 1918 р. після підписання Берестейської угоди, без урахування позицій німецької та австро-угорської сторін і пошуку порозуміння з ними, розв’язати валютно-паритетний вузол українська влада об’єктивно не змогла б. Тим паче односторонньо і на власну користь.

Як наслідок вже 24 березня 1918 р. в Києві почала засідання тристороння українсько-німецько-австро-угорська Фінансова комісія [4], яка й мала обговорити питання та дійти згоди щодо курсу марки і крони в Україні. Саме тут й виявилися перші ознаки того, що союзники УНР мають власне, відмінне від уряду України, трактування Берестейського договору. Так, представниками Центральних держав було беззаперечно відхилено заяву українських делегатів про те, що за можливості пасивного сальдо при взаємному товарообміні, ціна “згідно мировому договору, має сплачуватися золотом” Києву державами Почвірного союзу (ст.4 протоколу першого засідання фінансової комісії). Німецькі та австро-угорські представники відповіли зокрема, що “зобов’язання платежу пасивного сальдо золотом ні з буквального тексту, ані зі смислу мирового договору не витікає і тому ними відхиляється”. Українська делегація, “внаслідок заперечень представників Центральних Держав, погодилася поки-що зняти це питання з обговорення й залишити його відкритим” . Очевидно урядовці УНР ще цілком не усвідомлювали реалій ситуації, що складалася в Україні з приходом на її терен австро-угорських й німецьких військ, наслідків своєї безпорадності і хто, за цих обставин, є хто у великій політиці.

Питання зобов’язання сплати золотом не вперше підіймалося українською стороною. Спочатку, як нами вже згадувалося раніше, воно виникло в процесі підготовки і підписання Берестейського договору 9 лютого 1918 року. 22 березня 1918 р. його з українського боку зачепили члени іншої спільної комісії – державної комісії з товарообміну, яку очолював колишній генеральний секретар фінансів Центральної Ради Х.Барановський. Це засідання, в свою чергу, певною мірою є показовим й у способі ведення справ українською стороною.

Так, вже на одному з перших засідань комісії з товарообміну в колі її українських представників серйозно обговорювалося питання про необхідність організувати приватний вплив на членів німецької делегації у бажаному для України сенсі й створити навколо них певну неприродну (штучну) атмосферу. Один з членів цієї комісії (з українського боку) згадував, що “вочевидь, деякі члени Комісії сподівалися, що германців вдасться так само обробити, як обробляються іншого разу у спеціальних гуртожитках сірі селянські представники, що з’їхалися на який-небудь з’їзд”. Очевидно, йшлося про хабарі чи так звані могоричеві посиденьки. Зрозуміло, що з цієї спроби однаково нічого не вийшло. В приватних розмовах з німецько-австрійськими членами комісії, що велися українцями паралельно з офіційними засіданнями комісії, представники Центральних держав висловлювали приблизно один й той самий аргумент щодо записаного в договорі від 9 лютого 1918 р. з приводу обрахунку товарообміну в золоті, мовляв, у ньому “визначалася проста характеристика майбутньої української валюти”.

Тим не менш в більшості українських членів комісії (за винятком Х.Барановського) ще жевріла надія отримати згоду німців та австро-угорців на розрахунки з їхнього боку золотом за товари. Один з членів Комісії, який свого часу їздив до Берестя і брав участь в розробці згаданого договору, І.Шафаренко з пам’яті давав плутані й невірні довідки. Тому було вирішено було письмово звернутися з цього приводу до С.Остапенка, який брав участь у вироблені економічного договору в Бересті і, до речі, також був членом Комісії з товарообміну. 26 березня 1918 р. той відповів на запит колег листом на ім’я М.Порша, що в його розпорядженні стенограм засідання берестейських комісій немає . Разом з тим С.Остапенко вказав, що “мирний договір і його смисл не можуть бути змінювані усними поясненнями однієї сторони”, і що власне сам текст договору ясно говорить на користь українського тлумачення, додавши, що якби малась на увазі тільки характеристика української валюти, то тоді, очевидно, у тексті зазначалося б: “українська валюта знаходиться в наступному співвідношенні до марки” або що-небудь у такому роді. Лист С.Остапенка, однак, не допоміг зусиллям української сторони.

Аби довести правомірність українських домагань представниками Центральної Ради було вирішено звернутися безпосередньо до документа. Проте у справах Департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства торгу і промисловості УНР не виявилося жодних матеріалів, що стосувалися б Берестейського договору. В Києві не знайшлося також ні стенограм, ані навіть протоколів засідань трьох берестейських комісій [5]. Вони були невідомі також і членам державної Комісії з товарообміну, включно з її головою. З’ясувалося також, як вже відзначалося нами вище, що з кінцевим текстом Берестейського договору відбулося якесь непорозуміння, позаяк слова протоколу: “виплата відбувається золотом” пізніше були замінені в договорі на більш невизначений вислів “обрахунок відбувати в золоті” [6], а в німецькомовному примірникові взагалі було занотовано ще більш невизначено. В підсумку, як згадував один з членів української Комісії з товарообміну, “вже після 25-го березня стало ясно, що Україна золота не отримає”. Отже було практично ліквідовано одне з найвигідніших для УНР, з фінансово-економічної точки зору, положення Мирового договору.

Після цих перших поступок України Німеччина та Австро-Угорщина почали неприхований фінансовий тиск на УНР, користуючись безпорадністю уряду В.Голубовича у налагодженні грошового господарства. Фінансова криза в Україні та голод коштів в розпорядженні уряду Центральної Ради були настільки очевидними, що австро-угорський посол в Києві граф Й.Форгач, повідомляючи 26 березня 1918 р. до Відня своєму міністрові іноземних справ графу О.Черніну про політичний та економічний стан в Україні [7], називає співвідношення у 2,5 крони щодо рубля/карбованця, зафіксоване Берестейським договором, “справжньою дурницею” і передбачає його швидке падіння до однієї крони. При цьому цісарський посол окремо відмічав, що “українські державні каси повністю пусті, службовці вже більше місяця не отримували жалування, а Міністерство [фінансів УНР] добуває собі гроші, реквізуючи попри всього іншого цукор на цукрових заводах, а замість грошей видає документи, що підтверджують його отримання”. Відчуваючи грошову безпорадність Центральної Ради, австро-німецькі члени спільної фінансової комісії на засіданні 26 березня 1918 р. ультимативно зжорсточують свої вимоги щодо встановлення валютного паритету.

Як підсумок, 6 квітня 1918 р. між УНР та Центральними державами було укладено відповідну угоду про встановлення твердого розрахункового курсу між їхніми грошовими одиницями, який суттєво відрізнявся від занотованого в Берестейському договорі. Так, було узгоджено, що твердий розрахунковий курс рубля “для визначених оплат (платежів), сроком до 15-го липня цього року… рівняється 1 1/3 марки[,] 2 кронам”. При цьому було встановлено, що “цей росчотний курс не є обовязковий ані для валютної хототатности, ані для всіх тих сділок, які не перелічені в параграфах 1–5 крапка У цих випадках установлення курсу дається робити по добрій згоді”. Таким чином ревізії було піддано вже друге фінансове визначення Берестейського договору і, знову ж, не на користь України. 23 квітня 1918 р. після довготривалих кількатижневих перемовин і, як зазначав міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф О.Чернін, під сильним дипломатичним тиском було підписано сумарний договір по товарообміну УНР з Центральними державами, в якому також було зафіксовано новий розрахунковий валютний курс. За кілька днів, 26 квітня 1918 р., було офіційно укладено й спеціальну угоду, що передбачала друк українських грошових знаків в Німеччині, яка ставила УНР та її фінансову систему, що лише почала формуватися, у пряму залежність від Німеччини.

Таким чином, у фінансовій сфері Берестейський договір для УНР виявився лише формальністю, для Німеччини та Австро-Угорщини ж – юридичним приводом для встановлення нових власних пріоритетів у грошових взаєминах з Україною. Його фінансові статті, на перший погляд загалом сприятливі для України, були апріорі нездійсненними, чого не передбачили делегати Центральної Ради через відсутність досвіду та належної кваліфікації. Як наслідок – неминучий перегляд фінансових умов співпраці з Німеччиною та Австро-Угорщиною після початку наступу їхніх військ на територію України. Політика романтизму, сповідувана молодими соціалістичними лідерами Центральної Ради, показала свою нежиттєздатність в суворих умовах світової війни та міжнародної політики, в тому числі й у фінансовій галузі. Реалії виявилися складнішими та, на жаль, фатальними для уряду Центральної Ради.


Примітки:

1. 11 (24) грудня 1917 р. уряд УНР надіслав до представників Центральних держав ноту за підписами В.Винниченка та О.Шульгина з проханням вступити до мирових переговорів в Бересті “до того часу, поки буде утворено спільну державну федеративну владу [Росії]”, що поставила українську делегацію в досить сумнівне юридичне становище. Проте політична та економічна доцільність взяли гору серед провідників Автро-Угорщини та Німеччини і 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) О.Чернін з уповноваження всіх представників Центральних держав заявив: “Ми признаємо Українську делегацію, як делегацію самостійну і як повномочне представництво самостійної Української Республіки”.

2. Д.Дорошенко та Є.Чикаленко стверджували, що насправді ця ідея належала голові Центральної Ради М.Грушевському.

3. Берестейській договір був ратифікований Центральною Радою 17 березня 1918 р.

4. З українського боку в роботі комісії брали участь Х.А.Барановський (голова), А.Ю.Добрий, М.Л.Кауфман, Г.М.Супрун, В.П.Тимошенко, В.Є.Василевський, до яких з 1 квітня 1918 р. приєдналися товариш міністра фінансів В.Мазуренко, міністр торгу і промисловості І.Фещенко-Чопівський, пани Вольський, Диновський та виконуючий обов’язки директора Державного банку В.Ігнатович. З німецького боку у роботі комісії взяли участь Мельхіор, Відфельдт, а з 1 квітня 1918 р. ще й майор Бюрман, Моснер та Гапмунд. Австро-Угор¬щину представляли початково Гертнер й Себеста, а з квітневого засідання ще й Полляк та майор Іон Секретарював у комісії Р.Шафаревич.

5. Не вдалося їх виявити і нам у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також в інших архівних установах.

6. Д.Дорошенко, з приводу співпраці української влади з окупаційною, згадував, що проблеми в стосунках були очевидними: “Несолідність, брак якогось плану й системи в державній роботі, безпорадність уряду [УНР], не вважаючи на зусилля окремих одиниць, неуміння наладити відносини з німцями – це все яскраво впадало їм, людям свіжим у вічі. Взагалі в офіціальних українських сферах приймали німців дуже сухо, як окупантів, а не союзників. Ніхто не дбав про якесь зближення, товариські сходини, інформацію”. Водночас не кращою була репутація серед союзників й українських членів тристоронніх фінансово-економічних комісій. Так, наприклад, відомий діяч і член австро-угорського парламенту М.Василько розповідав Д.Дорошенку “про те розчарування з українських державних і політичних діячів, яке панує серед німецьких і австрійських кіл. Треба було заключати різні торговельні договори, обмірковувати складні економічні питання, і українські міністри та політики були в них як діти. Один М.Порш тільки імпонував німцям в ділових переговорах своїм знанням, умінням розбиратись в справах і взагалі солідністю”.

7. Цю доповідь склав австрійський секційний радник Енеді для голови спільної Комісії з продовольства, дійсного таємного радника, генерал-майора австро-угорської служби О.Прагенау. Його копію посол Австро-Угорщини в Україні граф Й.Форгач й переправив до Відня міністрові іноземних справ графу О.Черніну.


 
matrix-info БУЛАВА