hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Листопад-грудень 1918 р.: повстання Директорії чи успішна спроба державного військового перевороту?

Опубліковано: Гай-Нижник П. Листопад-грудень 1918 р.: повстання Директорії чи успішна спроба державного військового перевороту? // Київська старовина. - 2008. - №2. - С.62-71.


Сучасна історіографія новітньої історії України, зокрема доби вітчизняної державності і національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., впевнено стверджує, що протягом 1918 року в країні відбувся один успішний державний переворот, а саме 29 квітня на чолі з генералом П.Скоропадським, владу якого було повалено 14 грудня того ж року внаслідок народного повстання, на чолі якого стояла Директорія, а головною бойовою силою служили Січові Стрільці. Проте чи один лише державний переворот відбувся того року в Україні і чи дійсно можна вважати протигетьманський виступ Січових Стрільців на чолі з Директорією за початок відповідного народного повстання?

Щоб внести ясність у поставлені питання необхідно оглянути і співставити самі факти перебігу змін влади у 1918 р., їхній розвиток, характер, чинність і наслідки, перш за все з юридичного, історико-правового кута зору. Слід розглянути зазначені події не з погляду політичних уподобань або аналізу змісту, форми й здобутків того чи іншого державного утворення, представленого цими правлячими колами, а виключно з встановленого міжнародного погляду на визначення характеристики засобу опанування владою, виходити виключно з факту обставин перебрання влади, не вдаючись до будь-яких політичних чи інших сентиментальностей.

Щодо чину генерала П.Скоропадського, то ним дійсно було застосовано зарання налаштованих заколотницьких силових заходів (за попередньої домовленості з німецьким окупаційним командуванням) з метою зміни існуючого в країні політичного (від революційної демократії до односібної диктатури) та соціально-економічного ладу (від націоналізації, соціалізму і побудови безкласового суспільства до капіталізму й відновлення поділу суспільства на класи) і повалення цивільного режиму (від соціалістичного парламентаризму і народної міліції до опори у диктаторському правлінні на власні воєнізовані підрозділи та поліцейську службу і збройні сили іноземних держав). В ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. Павло Скоропадський розпочав державний переворот проти Центральної Ради чим припинив існування Української Народної Республіки (свого часу збройними підрозділами Центральної Ради було придушено у 1917 р. спробу більшовицького перевороту в Києві, а І Українським корпусом ген. П.Скоропадського спробу також більшовицького перевороту на чолі з Є.Бош в Україні, чим було ту ж таки Центральну Раду врятовано). Переворот здійснила очолювана ним таємна організація “Українська Громада” (пізніше “Українська Народна Громада”, що була створена з цією метою в березні 1918 р.), яка узгоджувала свої дії з “Союзом земельних власників” і співпрацювала з провідниками Української партії хліборобів-демократів та “Ради Землян”. На особистому рівні П.Скоропадський заручився підтримкою військової влади німецьких окупаційних сил в Україні. До складу “Української Народної Громади” входило 300–400 осіб, серед яких були великі земельні власники, старшини і вояки Першого Українського корпусу, старшини Школи прапорщиків та козаки Вільного Козацтва. Безпосередньою акцією захопленням державних і адміністративних установ Києва командував ген. Дашкевич-Горбацький, а окремими боївками (бойовими відділами) полковники Сахно-Устимович, Глинський, Каракуц, підполковник Бенецький, капітан Богданович та інші офіцери. Крім окремих відділів переважно з офіцерів було сформовано Охотницький полк. До всіх українських частин було надіслано агітаторів.

До вечора 29 квітня було захоплено більшу частину установ, однак найважливіші ще залишалися не підконтрольними заколотникам. Після засідання Центральної Ради загін гетьманців захопив під контроль її будинок – приміщення Педагогічного музею. Не обійшлося й без втрат. Охоронці будинку Центральної Ради – галицькі Січові Стрільці – вбили трьох старшин-заколотників. Надалі ж переворот тривав без жертв. Німецькі війська при цьому зберігали нейтралітет, але, як справедливо зазначав П.Скоропадський, “очевидно готові були вмішатися, коли б на вулицях виникли більші розрухи”. До другої години ночі з 29 на 30 квітня було захоплено елітарний район в Липках, Військове міністерство і Міністерство внутрішніх справ УНР, а також Державний банк, варту якого було арештовано загоном полк. В.Устимовича. Тоді ж на бік заколотників перейшли начальник штабу Центральної Ради полк. Сливинський та Кінний відділ на чолі з полк. Аркасом. Надалі було захоплено будинок генерал-губернаторів Києва і імператорський Маріїнинський палац.

Так закінчився державний переворот 29 квітня 1918 р., після здійснення якого було проголошено про створення Української Держави у формі Гетьманату “Його Світлості Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України, Військ Козацьких і Фльоти” Павла Петровича Скоропадського. Ввечері того ж дня новопосталим гетьманом було підписано і розповсюджено два перших й основних законодавчих актів – “Грамоту до всього Українського Народу” та Закони “Про тимчасовий Державний устрій України”. Згідно них в Україні встановлювалась тимчасова (до скликання Державного Сойму) диктатура гетьмана всієї України Павла Скоропадського, відновлювалося право приватної власності, підприємницької ініціативи, припинялися дії законів Тимчасового уряду і Центральної Ради, розпочиналася побудова цивілізованого капіталістичного суспільства.

Отже, чи відбувся факт державного військового перевороту? Безперечно. Втім, звернемося до наукового визначення цього чину. Юридична енциклопедія, видана Інститутом державного права ім. Корецького Національної академії наук України, подає чітке визначення ознак такого акту. А саме: державний військовий переворот – це збройний виступ військовослужбовців проти законної влади, уряду. Розрізняють стихійний, неорганізований виступ групи військовослужбовців (бунт) та організований (головним чином офіцерських груп), спрямований на встановлення військової диктатури (путч). Повалення цивільного режиму за допомогою військової сили здійснюється з метою встановлення влади військової хунти (як це було, наприклад, у Бразилії 1964, Греції 1967, Чилі 1973, Туреччині 1980 та ін.), влади інших цивільних осіб, що виступають проти безладдя, хаосу в країні, які неспроможна виправити чинна влада тощо. Військовий переворот завжди є державним переворотом, оскільки при цьому відбувається незаконна зміна суб’єктів державної влади.

Разом з тим, попри доконаний чин державного перевороту, постає питання повалення “законної влади”, тобто усунення народнообраної (легітимної) влади. Центральна Рада складалася переважно з представників соціалістичних партій, делегати від яких обиралися до її лав не шляхом загальних виборів за принципом народного представництва, а за практикою представництва партійного. Повноваженнями вищого національного органу Центральну Раду в квітні 1917 р. наділив Український національний конгрес чисельністю 1 тис. осіб, які не були представниками усіх країв і земель України. Отже, Національний конгрес представляв волевиявлення лише малої частини українського населення. Втім, так чи інакше, але Центральну Раду було визнано повноважним представником революційної демократії України російським Тимчасовим урядом та кількома європейськими державами (втім, скажімо, Центральні держави визнали її і заключили Берестейський договір, що призвело не лише до звільнення території УНР від більшовиків, а й дало змогу німецьким та австро-угорським військам “на законних підставах” окупувати Україну).

П.Скоропадський був обраний на гетьмана також на підставі “волевиявлення народу”. Всеукраїнський З’їзд хліборобів, який розпочав свою роботу 29 квітня у Києві, мав стати громадською опорою перевороту, послужити підтвердженням легітимності, виборності нової влади перед широкими народними масами країни. На з’їзд прибуло близько 8 тис. чоловік (найбільше в історії народного волевиявлення України від часів Б.Хмельницького), переважно селян, з яких уповноважених представників було 6 тис. 432 делегати. Делегати представляли майже всі губернії тодішньої України і закликали ген. П.Скоропадського “врятувати країну від хаосу і беззаконня”. Коли ж у ложі з’явився Скоропадський зал одноголосно вигукнув: “Хай живе Гетьман!”. Номінально, саме з’їзд українського селянства (як правило середніх і великих власників, спільно з партією хліборобів-демократів) видав П.Скоропадському “добро” на переворот, фактично – німецьке військове командування. Втім, за владарювання Центральної Ради іншим способом вплинути на курс розвитку країни було практично неможливо (історикам відомі приклади недопущення до Центральної Ради представників несоціалістичних партій, нехтування її провідниками елементарними господарськими потребами держави, цькування та виживання з війська й державної служби осіб непролетарського і небідноселянського походження тощо).

В свою чергу гетьман запросив до співпраці в уряді, поряд з іншими, і представників соціалістичних партій. Останні відмовилися. Тим часом гетьманський режим дістав визнання більш як 20-ти країн світу. Натомність окремі соціалісти розпочали готувати усунення П.Скоропадського від влади. До цього спричинилася і німецька окупаційна влада, яка прихильно поставилася до гетьманського перевороту й, одночасно, прагнучи підтримувати непевність української внутрішньо-політичної ситуації, надавала кошти (а саме, зокрема, 2 млн. марок) на підготовку нового заворушення. На противагу гетьманській владі соціалістами було створено Український національний союз (початково – Український національно-демократичний союз, як опозиційну силу, але спілка розвалилася через непримиренність лівих партій), провідники якого нав’язали тісні взаємини з більшовиками.

Ще в жовтні 1918 р. у редакції “Нової Ради” з запрошення В.Винниченка відбулися збори провідників ліворадикальних партій, а саме С.Єфремова, А.Ніковського, К.Мацієвича (УПСФ), В.Винниченка, В.Садовського (УСДРП), Ф.Швеця (Селянська Спілка) та М.Шаповала (УПСР), які не маючи на це повноважень від своїх партій, розглянули можливість збройного виступу проти гетьманського режиму. За подібні дії, проте? висловилися лише В.Винниченко та М.Шаповал . Наприкінці жовтня відбулася зустріч між М.Шаповалом та А.Макаренком, на якій останній розповів про наявність гурту прибічників збройного виступу, що складався з Строкози, Тулюги, Різниченка, Осецького, а, як зазначав сам М.Шаповал, “Національний Союз” абсолютно нічого не думав про озброєну боротьбу і в ньому про цю справу ні з ким не можна було говорити, опріч В.Винниченка”. Таким чином збройний виступ готувався не опозиційними партіями, а окремим угрупованням осіб, які без згоди на це своїх партій розпочали підготовку заколоту (антидержавна змова) і перевороту насильницькими засобами. Для повалення існуючої влади лідерами вітчизняного соціалізму (В.Винниченком, М.Шаповалом, С.Петлюрою) було налаштовано таємні зносини з більшовицькими делегатами на мирних переговорах між Українською Державою і РСФРР, що відбувалися у Києві, зокрема з Х.Раковським і Д.Мануільським. Від більшовицької Росії для повстання було отримано гроші і озброєння. Пізніше, окремими українськими діячами цей факт навіть не приховувався.

Директорія з метою здійснити переворот проти П.Скоропадського контактувала також і з російськими небільшовицькими організаціями. Так, наприклад, В.Станкевич, колишній комісар при головній команді російської армії за часів А.Кєрєнського, згадував, як він разом з членами “лівих організацій”, підготовляв змову проти гетьмана. Метою цієї змови було скинути з влади і вбити П.Скоропадського, “передати владу кругам, що купчилися коло Союза Відродження Росії, який мусів координувати свою діяльність з Українською Директорією”. Для цього вже було сформовано спецвідділ саботажників, що мали всіма засобами розвалювати залізничний рух, і навіть створено Кабінет міністрів на чолі з колишнім міністром Центральної Ради з великоруських питань Одинцем.

Крім того, з метою здійснення перевороту створилося й угруповання з військових чинів. М.Стахів з цього приводу згадував: “Підготовка до майбутнього повстання розпочалась після відомої зустрічі Гетьмана П.Скоропадського та генерала П.Краснова, завдяки зусиллям полковників П.Болбочана, В.Павленка, представників Стрілецької ради Є.Коновальця та А.Мельника. Політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – А.Галіп, а також П.Дідушок, як секретар “керівного гурту””. Зрозуміло що ці два угруповання розгорнули спільні заходи по підготовці збройного виступу проти П.Скоропадського. За словами одного з військових діячів цього другого (соціалістичного) перевороту Є.Коновальця, В.Винниченко ще 7 листопада “заявив, що все готове для повстання”. У переддень виступу проти гетьмана (13 листопада) лідер заколотників В.Винниченко у помешканні заступника міністра фінансів України соціал-демократа В.Мазуренка зустрівся з більшовиками Х.Раковським та Д.Мануільським, де й було остаточно домовлено про початок повстання.

До вищенаведеного слід додати, УНСоюзом передбачалося скликання 17 листопада 1918 р. Національного Конгресу, який мав би на меті визначити питання легітимності влади гетьмана, тобто планувалося з правового кута зору підтвердити законність існуючої влади, її часткове видозмінення, або проголошення її незаконною. В такому випадкові, коли б збройний виступ відбувся після оголошення Національним Конгресом нелегітимності діючої влади, його можна було б не вважати путчем чи спробою державного перевороту. Існувала, однак і вірогідність протилежного рішення Конгресу (навіть теоретично) і тоді б повстання виглядало б у очах громадськості та міжнародної спільноти цілковитим заколотом. Змовники ж вирішили здійснити виступ за будь-якого рішення Національного Конгресу щодо легітимності гетьмана, що, в свою чергу, сприяло його рішенню заборонити проведення Конгресу і схилитися до необхідності заручитися підтримкою офіцерства та білої Росії (видати Грамоту про федерацію, яка, однак згодом послужила ідеологічною підпоркою повстання і була однією з головних помилок гетьмана).

Сам П.Скоропадський з цього приводу писав: “Ще ранком (13 листопада 1918 р., коли на Раді Міністрів розглядалося питання про можливість допущення проведення Національного Конгресу) я отримав увідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арештові начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення вияснилося що конгрес конгресом, а повстання все одно вибухне. Ясно, що тут ніякі зміни у складі конгресу не змінили б стану, а разом з тим я боявся, що, ставши на шлях поступок, мені доведеться зробити їх цілу низку, причому я буду у руках людей, які (для мене не було ніякого сумніву) поведуть Україну до загибелі. Інше рішення було – рішуче закрити Конгрес і обпертися у Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо доведеться, то оголосити загальну мобілізацію… Я вирішив обпертися на російський офіцерський склад і на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу я повинен негайно оголосити федерацію, позаяк мені вуха прожужали, що, якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну”. Пізніше, гетьманська грамота допомогла заколотникам залучити до виступу проти нього національно-соціалістичні партії, широкі народні маси (невдоволені до того ж урядовою земельною і соціальною політикою) й відрізати від підтримки свідомих українських громадян та консервативних кіл і партій. Як писав В.Винниченко у “Щоденнику”, він не сподівався на успіх перевороту, однак саме Грамота про федерацію надала йому (перевороту) широку підтримку серед широких народних кіл, яка вилилася у повноширне повстання проти влади яка не вирішивши соціальних проблем, та ще й “зрадила” державницьку українську справу.

Осередком заколоту було обрано м.Білу Церкву, де в ніч з 12-го на 13-те листопада зібралися майже всі керівники повстання, а його здійснювачами мали стати розташовані там Січові Стрільці. 14 листопада Стрільці порушити обітницю вірності (присягу) і виступили з касарень зі зброєю в руках у напрямку Києва з метою звалити існуючу владу (збройний, зарання організований, виступ військовослужбовців проти існуючої влади, уряду, якій до того ж вони присягали на вірність). Ні, це не був виступ на підтримку народного повстання, це був військовий заколот (путч) проти існуючої влади, який спричинив собою вибух народного повстання, а по суті анархізацію народних мас, безлад і поширення отаманщини. У ході здійснення перевороту його речниками було досить вдало використано гетьманську Грамоту про федерацію з Росією від 14 листопада, невирішеність земельного питання, міжнародну військово-політичну обстановку (зокрема, розлад німецько-австрійських військ, внаслідок поразки Австро-Угорщини у війні і революції в Німеччині) тощо. Заколотники не відчували нестачі озброєння. Його у великій кількості було перевезено з Росії і надано німцями. Вже в другий день заколоту (15 листопада) повстанцями було мобілізовано і озброєно 30 тис. селян. Виступ Січових Стрільців не був повстанням (бунтом військових), а добре підготовленою і попередньо продуманою акцією, тобто путчем, метою якого було не лише повалення існуючого ладу, зміна політичного (встановлення соціалістичної республіки) і соціально-економічного (ліквідація права приватної власності, націоналізація землі і промисловості тощо) шляху розвитку країни, а й приведення до влади чітко визначених осіб – п’яти членів Директорії.

Як відомо з подальшого розвитку подій, після повалення Гетьманату і проголошення УНР, Директорія сконцентрувала всю повноту влади в своїх руках (невдовзі це були руки вже трьох чоловік). Через недовгий час владою одноосібно став розпоряджатися головний отаман Симон Васильович Петлюра, який був безпосереднім керівником протигетьманського перевороту. С.Петлюра став новим диктатором, який обпирався на військове оточення, користуючись воєнними діями на терені України. Директорією не було проведено загальнонародних виборів, не було навіть зроблено спроби поновити догетьманські (так звані легітимні) владні структури, тобто зібрати Центральну Раду, або хоча-б Малу Раду тощо. Це означає, що повалення Гетьманату було здійснено не з метою відновлення незаконно ліквідованої влади, а мало за мету насильницьке встановлення влади обмеженої кількості осіб (Директорії) чи однієї особи (головного отамана). До речі, нагадаємо, що повалення діючого або цивільного (за Гетьманату вже було встановлено конкретні терміни і законодавчо розроблено досить демократичну систему виборів до Державного Сойму, який мав визначити шляхи і напрямки політичного ладу в країні і напрямки її економічного розвитку, чого, власне і не допустили заколотники, як свого часу і сам П.Скоропадський щодо закріплення легітимності влади Центральної Ради) режиму за допомогою військової сили, що здійснюється з метою встановлення влади військової хунти, влади інших цивільних осіб, що виступають проти безладдя, хаосу в країні, які неспроможна виправити чинна влада тощо і є державним переворотом.

На далі режим С.Петлюри придушить невдалу спробу перевороту на чолі з полк. П.Болбочаном, його колишнім соратником по перевороту проти Скоропадського. Втім, історія України знає і законну передачу тимчасових диктаторських повноважень у руки однієї особи, як це було здійснено у ЗУНР щодо її президента Є.Петрушевича і цей факт вже не можна вважати здійсненням державного перевороту, хоча й існуюча влада зосереджувалася в руках однієї особи.

Таким чином маємо всі підстави стверджувати, що у новій історії України за доби встановлення вітчизняної державності і національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. протягом 1918 року відбулося два організованих державних військових перевороти:

1) Державний (буржуазно-консервативний) переворот 29 квітня 1918 р. у Києві, здійснений (за активного нейтралітету німецьких окупаційних військ) офіцерами, старшинами і вояками І Українського корпусу та козаками Вільного Козацтва (бойовими відділами таємної “Української Народної Громади”) внаслідок якого було повалено УНР і встановлено Українську Державу у формі Гетьманату Павла Скоропадського, який отримав тимчасові диктаторські повноваження. Легітимність (повноважність і законність) гетьманської влади мав підтвердити численний З’їзд хліборобів, який відбувся у Києві 29 квітня 1918 р. і проголосив П.Скоропадського гетьманом всієї України;

2) Державний (соціалістичний) переворот 14 листопада – 14 грудня 1918 р., який розпочався із збройного протигетьманського виступу корпусу Січових Стрільців у Білій Церкві на чолі з Директорією 14 листопада 1918 р. Заколот планувався задовго до його початку у порозумінні і за грошової підтримки іноземної сторони (більшовицької Росії) та потуранням іноземних окупаційних частин (німецьких військових комітетів). Ідеологічним приводом послужила гетьманська Грамота про федерацію з Росією, гаслом – боротьба за соціалістичну республіку проти узурпатора влади і ставленика буржуазії. В перебігу подій заколот спричинив народне повстання, силою якого було повалено гетьманський режим, проте породжено т.зв. отаманщину. Зусиллями створеного на основі Січового Стрілецтва Осадного корпусу взято Київ і відновлено УНР. У заново проголошеній УНР, втім, не було зроблено кроків до відновлення попередньо усунутої гетьманцями влади або її ознак (що теоретично могло б поставити під сумнів визначення заколоту 14 листопада – 14 грудня, як путчу та державний переворот), фактичну владу мала Директорія (Трудовий конгрес мав підтвердити її повноваження, але способи делегування представництв на це зібрання викликають сумніви й щодо його легітимності), а згодом одноосібну диктаторську владу перебрав головний отаман Симон Петлюра.

Обидві події поставили країну на межу суспільного розколу та громадянської війни і не призвели до зміцнення української державності, яку невдовзі було знищено зовнішньою військовою агресією. Так, то був нелегкий час, доба зламів суспільних, моральних і, навіть, державних. Не берусь тут, та й не ставилося за мету у цій статті, давати оцінки цим двом подіям у вітчизняній історії та впливу їх на її подальше розгортання. Вона відома сьогоднішнім історикам. Цілком природно що тоді, за часів революційних перетворень та вибуху соціально-політичних протиріч тощо, такі заходи, можливо, були прийнятними, дієвими та й “легітимними” з огляду так званих “потреби наведення ладу в країні в умовах соціальної анархії” чи “ революційної доцільності в боротьбі з контрреволюційною диктатурою” (термінів може бути стільки, скільки й бажаючих виправдати або звинуватити у чомусь ту чи іншу сторону в цій війні всіх проти всіх). Але ж нині історики можуть (і мусять) називати речі своїми іменами і принципово зізнатися й у тому, що то була також й доба переворотів (заколотів), які не завжди мають негативний підтекст, а от їхні спонуки і наслідки завжди варті уваги прийдешнього покоління.



 
БУЛАВА