hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Переворот П.Скоропадського: причини і рушійні сили

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Переворот П.Скоропадського: причини і рушійні сили // Історична і політична наука та суспільна практика в Україні. - К.: Парламентське вид-во, 2009. - С.213-233.


29 січня 1918 р. припинила своє існування Українська Народна Республіка. Державний переворот, вчинений організацією "Українська Народна Громада", привів до влади ген. П. Скоропадського, якого того ж дня було оголошено гетьманом і який обійняв диктаторські повноваження. Так на сім з половиною місяців постала очолювана ним Українська Держава у формі Гетьманату.

Втім історики і досі сперечаються, які сили були визначальними в успіхові гетьманського перевороту та в такому легкому падінні Центральної Ради. Тут варто, перш за все, з'ясувати і розвести у належні площини причинно-наслідкові аспекти. І одним з перших питань в цій галузі є не стільки, чому державний переворот відбувся так легко, а, щонайменше, в кількох інших, предтечних, "чому": чому взагалі постала потреба у радикальній зміні влади та чому переворот став можливим.

Відповідь на ці "чому" впала УНР, як правило, апріорі не може бути однозначною, але її вихідні складові кореняться не в особі П. Скоропадського, не в підступах консервативних (контрреволюційних чи буржуазних, як хтіли б їх назвати деякі сучасні адепти радянської історичної школи) кіл, не в більшовиках і, навіть, не в німецько-австрійському факторі, а в самій Центральній Раді чи, вірніше, в її провідниках.

Ще на світанку свого зародження (весна-літо 1917 р.) Центральна Рада формувалася винятково з партій, організацій та спілок соціалістичного спрямування. В остаточному варіанті з 19 партій, представники яких перебували в лавах Центральної Ради, - 17 мали виразне соціалістичне спрямування. До того ж система виборів до Центральної Ради не була загальнонародною (а отже - демократичною). Партії есерів та есдеків заздалегідь отримали (невідомо з огляду на які пропорції делегування від населення) більшість місць. Буржуазно-демократичні, консервативні і ліберальні партії та організації не були допущені до участі в роботі Центральної Ради, а певні помірковані елементи просто витіснялися з неї. Таким чином визначати УНР за Центральної Ради як "парламентську за формою, демократичну за сутністю, соціалістичну за ідейною спрямованістю"[1] не зовсім вірно.

Більш доречним було б визначення, що УНР мала характер соціалістичної республіки з обмеженою демократією та ознаками соціально-класової системи народного представництва і революційного парламентаризму. Крім того, соціалістичними провідниками УНР фактично було узурповано не лише політичну владу (а, отже, й можливість впливів на соціально-економічні шляхи розвитку країни), а й саме поняття приналежності до українства, до українського народу, до права будь-якого громадянина брати участь у визначені долі власної Батьківщини. Несоціалістичні партії та організації (навіть національного, але поміркованого спрямування), середні та заможні верстви населення (т.зв. середній клас), національна буржуазія (а вона була, хоч і не чисельна) були викинуті на узбіччя націєтворчого та державно-політичного процесу. Більше того, на практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність та будувався новий соціальний лад, також врешті-решт, були позбавлені можливостей та важелів впливу на соціально-економічну політику в державі, а Республікою керувала лише група інтелігентів-романтиків.

Крім того, такий підхід призвів до неспроможності уряду не лише адміністративно опанувати країною, але й налагодити власну роботу. Ще 29 жовтня 1917 р. голова першого (соціал-демократичного) уряду Центральної Ради В. Винниченко практично визнав бездіяльність генеральних секретарів в справі розбудови державної урядової та адміністративної служби, коли заявив, що "перші часи роботи Генерального Секретаріяту пройшли на зміцнення самого Секретаріату в більш моральному смислі", а очолюваний ним "Генеральний Секретаріят істнував досі більш фіктивно, ніж реально, бо у нього не було майже жодних органів і апаратів. Через те діяльність його не відзначалась широтою і помітністю, бо багато праці йшло на внутрішнє налагодження апарату"[2]. Голова уряду нарікав на неготовність національної інтелігенції до урядової роботи та загальну кадрову кризу, відсутність грошей та підтримки з боку Тимчасового уряду Росії[3].

Недоліки, що були присутніми за урядування соціал-демократа В. Винниченка залишилися й за уряду соціаліста-революціонера В. Голубовича. Внутрішню ситуацію, яка аж ніяк не сприяла державотворчій роботі в урядових міністерствах і неухильно підривала авторитет української влади, яскраво змалював С. Шелухін, який згадував: "З 1917 р. ми мали дуже багато "міністерських кабінетів", а в них повно "міністрів", які лише самі себе вважали справжніми міністрами, бо за таких їх ніхто з людей серйозних не вважав. Майже ніхто з них не мав для міністерської роботи ні знання, ні якоїсь підготовки, бо досить було зарозумілости, амбітности й приналежности до партії. На лихо України все треба було заводити наново, все вимагало конструктивности й організаторського уміння. Ділового апарату в цих міністрів ще не було, а підібрати потрібних робітників та організувати його майже ніхто з цих міністрів не вмів, бо шукав лише однопартійців і сам не мав поняття ні про апарат, ні про його функції. Єдиним службовим цензом на посаду міністра вважалася приналежність до партії, переважно до соціялістичної"[4]. У своєму щоденникові В. Вернадський майже повторює за С. Шелухіним: "В [Центральній] Раді повна відсутність людей, величезна кількість добре оплачуваного чиновництва - єдина гідність якого - знання укр[аїнської] мо[ви]"[5].

Психологічний портрет вищого державного керівництва України часів Центральної Ради філософськи описав один провідників вітчизняної соціалістичної думки М. Шаповал, який образно змалював київський політикум того часу наступним чином: "Українство бентежилось, метушилось, не знало, що робити з проблемою "соціяльної революції", проблемою "самостійности", цукроварнями, фінансами, військом, федерацією і т. д."[6].

Перш за все плідній роботі заважала кадрова проблема. Штатне укомплектування підрозділів міністерств так і не набуло оптимального вигляду. Підбір працівників за соціальним походженням та партійною приналежністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у таких справах працівників середньої ланки. Не було вжито заходів й до реформування системи праці у департаментах, через відсутність коштів заробітна платня урядових службовців не відповідала потребам часу, а отже не сприяла притоку фахівців до урядових структур. Непродумана кадрова політика призводила до того, що в органах виконавчої влади не було досвідчених професійно підготовлених державних службовців.

Після відмови від будівництва національної армії та усунення від служби кваліфікованих, але "соціалістично несвідомих", державних та інших службовців, до шарів незадоволених політикою Центральної Ради потрапив й численний прошарок цивільних і військових службовців. "Техніки, інженери, промисловці, дідичі, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут", - справедливо зазначалося на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-демократів[7]. В підсумку неспроможність уряду УНР налагодити в республіці апарат влади та механізм втілення в життя власних рішень сприяла виникненню в державі системної управлінської кризи.

Не було прийнято закон про уряд УНР, тобто основний документ, який мав визначити його структуру, чітко окреслити компетенцію, регламентувати взаємовідносини із законодавчим органом. Не були затверджені положення про окремі народні міністерства, не закінчено роботу над їх структурою та штатними розкладами, не вирішена проблема фінансування. Більш того, до останнього дня існування „першої" УНР Центральна Рада не спромоглася прийняти жодного нормативно-правового акту, що чітко окреслював би повноваження та взаємодію між вищою законодавчою (Центральною Радою) та вищою виконавчою (Генеральним секретаріатом / Радою народних міністрів) владами.Все це значно ускладнювало роботу уряду, призводило до протистояння гілок влади. Уряд не виробив механізму втілення в життя власних рішень і, усвідомлюючи це, не вдався до дієвих кроків. Реальна влада Центральної Ради та її урядів фактично розповсюджувалася лише на Київ та його околиці.

Більш того, насправді Центральна Рада так і не стала, "уособленням національно-демократичного фронту"[8], позаяк саме її лідери розкололи спочатку український національний рух (самостійники були оголошені ними ледь не провокаторами, а середній клас та консервативні кола взагалі позбавлялися права бути представниками українства), згодом було нівельовано й поняття демократичного фронту (взяти хоча б політику утиску профспілок, ставлення до несоціалістичних українських організацій та партій) тощо. Нажаль вона стала уособленням лише українського революційно-соціалістичного (національно-соціалістичного) фронту, а не національно-демократичного.

Таким чином вже з перших місяців існування Центральної Ради її лідерами було закладено під щойно збудований фундамент УНР вибухівку вповільненої дії. Примусово усунені від можливості брати участь в політичному житті держави і впливати на її соціально-економічний розвиток (чи, скажімо, хоча б скласти офіційно визнану опозицію) середні та великі землевласники, дрібна і крупна буржуазія різного ідеологічного та політичного світогляду (ліберально-буржуазного, консервативного, буржуазно-демократичного тощо), а згодом навіть і поміркованого соціалізму, рано чи пізно, мусіли б вимагати своєї політичної ніші в державі. Коли ж ними була усвідомлена неможливість легальним шляхом (як опозиції) зайняти цю нішу, цілком природною стало прагнення здобути її силоміць, параліч же влади та системна управлінська криза лише додавали наснаги тим, хто після українсько-більшовицької війни були вже не просто невдоволені Центральною Радою, а вважали її нездатною до політичного керівництва державою. Таке становище логічно почало й зближувати між собою ці різні, але однаково незадоволені Центральною Радою, кола, які розпочали процес власної структуризації та консолідації. Таким чином в країні виникла ще й глибока системна політична криза.

Остаточного ж вироку долі УНР, репрезентованій Центральною Радою, завдала, попри системних управлінської та політичної криз, криза економічна. Не спромігшись опанувати економічною ситуацією (чи хоча б якимось чином покращити її) українська соціалістична влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, бо її практично не мала), залізничники (які на ті часи обслуговували важливу не лише з торгівельно-економічного боку галузь, а й з військово-стратегічного), що більш як чотири місяці не бачили зарплатні, протестними страйками паралізували країну. І, врешті, в підтримці Центральній Раді відмовили ті, кого вона вважала за свою соціальну базу, ті, кого українські соціалістичні вожді ототожнювали з безмірною губкою, що мала бути просякнута їхньою ідеологією, і що були для них взірцем народного українства - селяни. Село, кинуте бездіяльністю уряду УНР сам на сам на поталу хаосу та анархії, не пробачило Центральній Раді невирішеність земельного питання. Безземельні селяни почали на власний розсуд "господарювати", а дрібні хлібороби самоорганізовуватися аби вижити, проте і ті й інші вже не вважали Центральну Раду за свою владу. Відсутність же армії і зовсім залишила УНР беззахисною як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми загрозами.

Все це вже у ті часи усвідомлювали сучасники. Так, наприклад, старий український діяч, відомий член Тупу Л. Жебуньов в листі до Є. Чикаленка від 14 грудня 1917 р. з прикристю передрікав: "Нема в мене надії, що "вискочить" Україна, головно нема, через брак у нас відповідної державної інтелігенції. Єсть завзяті хлопці, а державних мужів нема, навіть серед літніх людей... Остільки безтактовности, нерозуміння державних справ, незнання практичного життя, і разом з тим - нахилу до насильства, коли ще нема у самих твердого ґрунту під ногами, одним словом, мужицька демагогія... [...] Ви ж бачите, що 3-й універсал (власно - про землю) наробив якого лиха, а той "закон", що виготовляється, мабудь, доконає культуру, промисловість і саму інтелігенцію, хоч і так - жменька її. Настане повна руїна, і тоді Україну бери голими руками, хто тільки схоче того..."[9]. Так, власне кажучи, воно й сталося.

Таким чином увесь цей комплекс крайнощів, сукупність управлінської, політичної та економічної криз, фактично ізолювали Центральну Раду та її уряд від власного народу і в усьому вищенаведеному слід шукати причини падіння УНР. Сам же факт державного перевороту та різні аспекти його практичної реалізації є лише наслідками безкомпромісовості провідників Центральної Ради у різних сферах суспільно-політичного життя й державотворчої неспроможності тогочасних соціалістичних вождів УНР.

Фактично УНР була знищена ще протягом січня-лютого 1918 р. більшовиками і причиною цьому були не більшовицькі війська, а вже висловленні вище причини слабкості української державності. Програш війни був тільки наслідком і лише інший зовнішній фактор (німецький та австро-угорський) реанімував УНР. З програшу війна перетворилася на перемогу з додатковими бонусами: офіційна державність, її визнання державами Почвірного блоку (а отже УНР ставала суб'єктом міжнародних відносин), можливість здійснювати стабільні зовнішньоторговельні операції (навіть за тими умовами, які були визначені Берестейським договором від 9 лютого та сумарним торговельним договором від 23 квітня 1918 р., це мало пожвавити господарчі відносини в Україні і зрушити економічний ступор УНР), виготовлення достатньої маси українських грошей, захищених від підробок (що надало б коштів для вливання в економіку та на соціальну сферу) тощо. Проте головним бонусом для Центральної Ради була її захищеність і можливість відновити в країні стабільність та лад.

Центральним державам потрібне було продовольство і їм байдуже було чи дадуть їм його українські есери, чи соціал-демократи, чи консерватори. Уряд УНР мав лише скористатися цією нагодою, відновити владні структури, здійснити свої (але успішні, а отже й реальні з точки зору втілення в життя) реформи, проаналізувати причини власних невдач і "залатавши" державотворчі прогалини, шляхом соціального і політичного компромісу повернути авторитет української влади в суспільстві, а отже - унебезпечити будівлю УНР від хуртовин історичного моменту. Але ж курс уряду В. Голубовича не змінився, як і позиція Центральної Ради щодо принципів і форми державного будівництва! Отже, Центральна Рада, а з нею й Українська Народна Республіка, у тій моделі та за тієї структури владно-управлінських інституцій, які існували на той час, були приречені на падіння. Питання полягало лише в тому коли, хто і в який спосіб підірве її ззовні, або коли ця вибухова суміш здетонує з середини. Сталося так, що ці обидва фактори вже визрівали практично одночасно, а в квітні 1918 р. пересіклися й дійшли до порозуміння щодо подальшої долі Центральної Ради та української державності.

Між тим в країні все більше загострювалося військово-політичне і соціально-економічне становище. Зростало обопільне напруження й в стосунках між Центральною Радою та німецько-австро-угорським окупаційним командуванням. Берлін та Відень непокоїла безгосподарська політика уряду УНР, що ставило під загрозу продовольчу ситуацію в їхніх країнах. Крім того союзницькі війська в умовах неспинної анархізації та безладу в країні все більше і більше змушені були виконувати окупаційно-поліцейські функції, а це не лише зумовлювало ескалацію протистояння з населенням (яке було достатньо озброєне для партизанської війни і до того ж підбурювалося до опору самими українськими соціалістами), але й змушувало представників німецького та австро-угорського командування вже з березня 1918 р. раз у раз ставити перед своїм політичним керівництвом питання: чи для цього вони прибули в Україну і чи варто підтримувати в Києві режим, який здатен лише на декларації та соціалістичну риторику.

Так, наприклад, представник австро-угорського МЗС при Головному командуванні армії ген. Р. Шторк 27 березня 1918 р. надіслав з Бадена своєму міністрові іноземних справ графові О. Черніну у Відень отриману ним з Києва доповідь одного з органів інформаційного відділу Головного командування армією. В ній щодо урядової ситуації в УНР, зокрема, зазначалося: "Уряду симпатизує дуже незначна частина населення країни. Крупні поміщики, буржуазія, російські соціалісти-революціонери, кадети та частина селянства налаштовані проти нинішнього уряду, що спирається головним чином на багнети австрійських і німецьких військ. Фінансові та промислові кола відмовляють в підтримці уряду, посилаючись на ризикованість соціалістичної програми. Міністерства повністю дезорганізовані, усюди не вистачає досвідчених фахівців[10]. 30 березня 1918 р. австро-угорський посол в УНР граф Й. Форгач у телеграмі до Відня, повідомляючи міністрові іноземних справ О. Черніну про зубожілий стан на залізничному транспорті України, доповідав про владний та господарчий хаос і "повний крах фінансової системи в Україні"[11]. Там же й промайнула думка, що для виправлення становища "необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів"[12]. 2 квітня 1918 р. головнокомандувач 4-ою австро-угорською армією з Одеси телеграмою повідомляв Головне армійське командування в Бадені та Міністерство іноземних справ у Відні про критичний стан Центральної Ради, додаючи, що в Одесі ходять чутки про те, "що німці в Києві готуються взяти на себе повноваження уряду"[13], тобто повалити Центральну Раду і встановити власну адміністрацію на військово-окупаційних засадах.

Отже наприкінці березня - на початку квітня 1918 р. австрійська розвідка вже мала відомості про плани німців повалити Центральну Раду власними силами і "взяти на себе повноваження уряду", тобто - запровадити окупаційну адміністрацію. Як бачимо наприкінці березня - на початку квітня ще не йшлося про пошук претендента на диктатора, а тим паче про кандидатуру П. Скоропадського, який лише в березні прибув до столиці.

Врешті, німецькі та австро-угорські війська почали захоплювати в свої руки залізниці, склади зброї, сирівців і хлібних продуктів, заявляючи на них так зване "право воєнної здобичі", що призвело в квітні 1918 р. до політичного (дипломатичного) конфлікту між окупаційним військовим командуванням і урядом УНР. Накази німецького головнокомандувача в Україні фельдмаршала Г. Айхгорна про засів полів і про заборону захоплення поміщицької землі від 6 квітня 1918 р.[14], який був виданий без узгодження з урядом УНР і являв собою грубе втручання у внутрішні справи України, викликав різку критику з боку різноманітних діячів Центральної Ради. Уряд УНР заявив про скасування цього наказу, усвідомлюючи, що німецьке верховне командування ніколи не відмовиться від свого розпорядження.

8 квітня повноважний представник Головного командування австро-угорською армією при уряді УНР подав звіт генерал-майору Вальдштеттену, в якому характеризувалися керівництво УНР, позиції Центральної Ради і партійні стосунки. В документі, зокрема, констатувалося, що уряд УНР "спирається на положення соціал-революційних теорій (розподіл землі, монополізація зовнішньої торгівлі тощо), неопановані вияви яких Кабінет не може стримувати безпосередньо, то завжди потрапляє до екстремальних ситуацій і невпинно підпадає під різку критику з боку меншості. Навіть серед таких крупних партій як, наприклад, соціал-демократична дедалі більше звучать докори на адресу уряду в його відступі від загальновизнаних соціал-демократичних засад, тоді як меншість звинувачує уряд в реакційному шовінізмі та безсиллі щодо зловживань владою окупаційних військ"[15]. Доречно відмітити тут три важливих факти: безпорадність уряду взагалі, розкол між двома найбільшими партіями (есдеками та есерами) і звинувачення соціалістичної опозиції також, але іншопартійного, уряду в безсилості протистояти все зростаючим самоправним діям окупаційних військ. А це вказувало не лише на слабкість влади УНР, а й на те, що в стінах Центральної Ради відкрито звучать заклики до протистояння з німецькими та австро-угорськими військами. Чим не причина схилитися до рішення завдати превентивного удару по такій владі. Над Україною примарою нависло німецьке: "Wir werden Ordnung scaffen"*.

Водночас в довірі урядові УНР відмовляли навіть його партнери по соціалістичній коаліції. В березні 1918 р. соціал-демократи розпочали компанію критики уряду В. Голубовича, вказуючи, що соціалізація має "дрібно-буржуазну, утопічну і реакційну суть"[16]. Вони вимагали також змін до земельного закону та перегляду результатів виборів до Установчих зборів і терміну їхнього скликання. В цьому з ними солідаризувалися й соціалісти-федералісти, які, разом з тим, пішли ще далі - через свою пресу есефи заявили, що вимагають ще й негайної зміни уряду і навіть зміни принципів його формування[17]. З 14 квітня 1918 р. УПСФ голосила про свій перехід до різкої опозиції щодо уряду, а вже 27 квітня її ЦК ухвалив відкликати з нього своїх міністрів[18]. Соціалістична владна коаліція фактично розпалася.

На цей час одразу кілька правих груп в Україні також прагли зміни влади в УНР. 9 березня 1918 р. представники бізнесу, фінансів і сільського господарства закидали урядові у бездіяльності, вказуючи у своєму зверненні, зокрема, на параліч економічного життя країни, хибність політики нерегламентованого робітничого контролю на підприємствах, згубній політиці соціалізації на селі, що податки не сплачуються, а помайнове обкладання перетворилося у фікцію. Дописувачі вимагали здійснення кардинальних, але не соціалістичного характеру, реформ, зазначаючи при цьому, що владі УНР "необхідно відмовитися від тих ілюзій і утопій, які хочуть побудувати майбутнє України на соціалістичних началах в найголовнішій галузі її економічного життя - в сільському господарстві. До тих пір, поки не буде відновлено право власності, жодні зусилля щодо утвердження нормальних умов державного життя в усіх сферах - правовій, економічній, військовій та соціальній не дадуть ніяких результатів"[19]. 25 квітня 1918 р. від імені об'єднаних організацій промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України (Протофісу) вони виробили "Декларацію урядові Української Народної Республіки", де вказали на своє бачення фінансово-економічного розвитку країни і знов вимагали відмови від соціалістичних експериментів і проведення фахової політики у всіх сферах державного життя[20].

І якщо хлібороби-демократи, починаючи з березня 1918 р., ще прагли через пресу та прямого тиску на Центральну Раду (відомі делегації від з'їзду хліборобів у Лубнах, скликаному УДХП тощо) домогтися кардинальних змін в аграрній політиці, скасування підсумків виборів до Установчих зборів, забезпечення рівних умов щодо політичної діяльності поряд з соціалістичними партіями і несоціалістичним та поповнення своїми членами Центральної Ради[21], то інші праві кола України вже не вірили в можливість легальним шляхом досягти змін в країні.

Об'єднані в "Раду землян" правобережне польське поміщицтво за допомогою австро-угорських каральних загонів вже почало репресії проти селян і "збирання" своїх маєтків. В політичному ж плані польські заможні кола в Україні взагалі раді були б не лише зміни влади в УНР, а й повній ліквідації української державності і радо сприйняли б австрійський протекторат над Правобережжям. На Лівобережжі проросійський Союз хліборобів (Союз земельних власників) був його дзеркальним відображенням, але вже з готовністю прийняти німецьке правління. 12 квітня 1918 р. його представники надіслали до Центральної Ради телеграму з вимогами не лише негайного припинення експериментів по соціалізації землі, а й відставки уряду та розпуску Центральної Ради, аби та "не наразила в подальшому на себе жорстокого, проте справедливого гніву чесного трудящого населення України"[22]. Не очікуючи належної реакції від керівних кіл УНР, 22 квітня 1918 р. Союз земельних власників запропонував німецькому Оберкомандо докладно розроблений план утворення в Україні генерал-губернаторства, в якому генерал-губернатор признався б німецьким командуванням і керував підвладною йому територією засобами очолюваних ним же збройних сил та за допомогою призначених ним же особисто членів Директорії. Крім того, великі землевласники пропонували скликати у створеному генерал-губернаторстві відповідні законодавчі збори, які мали б скасувати закони, прийняті Центральною Радою[23].

Такі заманливі як для німців, так і для австрійців, пропозиції, здавалося б, мали бути прийнятними як для Берліна, так і для Відня. Проте керівництво провідних Центральних держав все ж не могло дозволити собі таких кроків і мусило зважати принаймні на кілька серйозних застережень. Перш за все подібні кроки з будь-якої однієї сторони, викликали б природні "тертя" з іншою; поділ України на зони впливу - то одна річ, а поділ на зони прямого військового управління, а отже й економічної експлуатації країни, зовсім інша; Німеччина та Австро-Угорщина елементарно не мали часу на рутинне з'ясування стосунків не лише між собою а й з Туреччиною та Болгарією, що вимагало б переписання квот по отриманню продовольства, збіжжя, сировини тощо з України між ними; до того ж розкол України неминуче призвів би, якщо не до розколу, то до надзвичайного загострення і без того напружених стосунків в середині Почвірної коаліції. По-друге ліквідація української державності серйозно зашкодила б репутації Центральних держав на міжнародній арені і дала б додаткові козирі антантській пропаганді. Не менш важливою був і третій аспект - сприйняття такого кроку громадськістю та політичними колами власне в самих країнах Центрального блоку. Як відомо, в Німеччині були досить впливові кола, що вважали доцільним існування Української держави як з геополітичної, так і з економічної точок зору, а чисельні представники соціал-демократії в Рейхстазі неминуче б використали такий необачний крок на свою користь. В Австро-Угорщині ліквідація України як державного утворення зумовила б не лише політичне загострення, а ускладнення в національних краях, не кажучи вже про проблеми в Галичині тощо. В Туреччині та Болгарії громадськість також не проковтнула цей крок, який викликав занепокоєння й влади, позаяк вказував би на неповагу до союзників. Й, нарешті, втілення в життя цього проекту неминуче запалило б пожежу визвольної боротьби українського народу проти окупантів у яких вже не було би політико-ідеологічного прикриття у вигляді Берестейского договору та київського уряду. До того ж очолити цю боротьбу могли (і вже були готові) не лише соціалісти чи праві організації, а й більшовики чи, навіть (водночас), Добровольча армія. Нове відновлення другого фронту на сході Європи з цілком імовірною можливістю взагалі втратити будь-який економічний зиск з палаючої у вогні України було небажаним для Центральних держав і їхні провідні політичні кола усі ці загрози цілком усвідомлювали.

Таким чином ані німці, ані австро-угорці навесні 1918 р. не могли дозволити собі втягнутися в таку авантюру, як ліквідація української державності, але й змиритися з існуванням Центральної Ради теж вже були неспроможні. Відтак з'явилася ідея зробити ставку на людину, яка прагла б і була здатна не лише очолити збережену Українську державу, сформувати діловий несоціалістичний уряд і певною мірою об'єднати навколо своєї особи більшу частину українського населення та партій з різною спрямованістю (націонал-патріотів, самостійників, проросійські організації, поміркованих соціалістів, дрібних і великих власників тощо), але й здійснити такий переворот. З усіх можливих претендентів (І. Луценко, І. Полтавець-Остряниця, М. Міхновський, Є. Чикаленко, Б. Ханенко) саме П. Скоропадський якнайкраще підходив до такої ролі.

П. Скоропадський був нащадком гетьманського роду, що мало не лише вгамувати тугу народу за сильним лідером та ідеалізованим минулим Гетьманщини і задовольнити романтичні пориви частини молоді, а й підживити його особисті чесноти стати керівником не гіршим за славних предків. Його соціальний статус мав заспокоїти великих власників і буржуазію, а перебування при дворі флігель-ад'ютантом імператора - русофільські кола. Як відомий бойовий генерал двох воєн (Російсько-японської та Першої світової) він мав бути позитивно сприйнятий російським офіцерством, а як генерал-українізатор 34-го армійського корпусу - українськими старшинами. Іще зовсім нещодавні події 1917 р., коли П. Скоропадський із своїм І Українським (колишнім 34-м) корпусом перейшов під юрисдикцію Генерального секретаріату військових справ і врятував від повалення збільшовиченими загонами Є. Бош Центральну Раду, як і його призначення командувачем військ УНР на Правобережжі, повинні були примирити з його владою не лише українські патріотичні кола, а й поміркованих соціалістичних діячів, що були членами тієї ж Центральної Ради. Ці його кроки мали вказувати на те, що він був не просто лояльним, а прибічником української державності й позитивно сприймав соціальні реформи, навіть якщо не поділяв їхнього радикалізму. П. Скоропадський був отаманом Вільного Козацтва, основу якого складали дрібні та середні хлібороби, а отже й цей прошарок населення (до того ж озброєного) мав не лише позитивно сприйняти його як нового керівника держави, а й підтримати в провінції. І, нарешті, як людина військова, з бойовим досвідом, він вселяв повагу в окупаційного командування та втілював надії народу на припинення анархії в країні, а загалом - сподівання на спроможність встановлення порядку в країні та початок відновлення нормального життя.

Найголовніше ж - у ген. П. Скоропадського була власна організація (Українська Народна Громада) чисельністю до 1500-2000 тис. осіб, значну частину членів якої складали вірні йому офіцери та козаки (колишні старшини 1-го українського корпусу та козаки Вільного козацтва), яка вже вела активні перемовини з різними правими колами (українськими самостійниками, УДХП, Радою землян, Союзом землевласників) і готувалася до захоплення влади.

Програма УНГ складалася з 39 пунктів. Серед основних засад організації були: створення твердих підвалин для досягнення самобутності, процвітання, єдності та самостійності наново відродженої України, національної єдності всіх українців, проголошення української мови державною. Щодо прав громадян України, зокрема, наголошувалося на праві власності як основі людської культури. Земельне питання мало б базуватися також на принципі гарантування права приватної власності. Водночас держава мала право відчуження землі у великих власників та забезпечення нею хліборобів, насамперед козаків і тих, хто захищав Україну від зовнішніх та внутрішніх ворогів, у таких обсягах, що забезпечували заможне існування хліборобських родин.

Найбільш ґрунтовно і широко був представлений економічний блок програми, в якому крім загальних тез щодо піднесення приватного підприємництва, ролі держави як його покровителя і заохочувача, відновлення народного господарства, було чітко виписано реформу оподаткування та необхідність створення обмеженої кількості державним монополій. Разом з тим передбачалася ліквідація як зовнішньої, так і внутрішньої торгівельної монополії держави. Ретельно було розроблено заходи у сфері налагодження транспорту, в тому числі автомобільного загального користування з доступними тарифами.

У соціальній сфері пропонувалося законодавство, засноване на державному страхуванні праці, її охороні, особливо на шкідливих для здоров'я виробництвах, та вирішенні всіх спірних між працею та капіталом питань через примірювальні камери. В області судочинства було задекларовано прагнення до повної незалежності суду, перегляду цивільного та кримінального кодексів, реформування слідства, цивільного та виконавчого процесів тощо. Окремим розділом програми був культурно-освітній та охорони здоров'я, яким декларувалася турбота партії (УНГ) про "всебічний розвиток освіти", її доступність для всього населення. Мовами викладання мали бути: у нижчій школі - українська; у середній і вищий - за вибором учнів, але з обов'язковим вивченням державної (української) мови. Зазначимо також, у приватному житті громадяни мали б право використовувати також і російську (у східних губерніях) та польську (у західних) мови поряд з державною (українською).

Програма УНГ не передбачала зміну назви держави - Української Народної Республіки, проте закликала зважати на досвід "національно-історичного минулого", а відтак запобігти крайнощів як самодержавного способу правління, так і "відсторонених теорій максималістів" (тобто, як легко зрозуміти, більшовиків та лівих українських соціалістичних партій). Форми ж державного устрою та правління в країні мала бути встановлена відповідно до "вільно висловленої волі народу"[24].

Як видно із програми, Українська Народна Громада не мала намір встановлювати диктатуру П. Скоропадського, однак серед її членів вже визрівали думки про передачу влади одній особі з диктаторськими повноваженнями та запровадження гетьманства (правник Парчевський). Серед провідних членів УНГ були: працівник залізниці О. Лупаков, інженер-залізничник Б. Бутенко, банківський діяч А. Ржепецький, генерал-майор В. Дашкевич-Горбатський, полковники Бенецький, Г. Зеленевський, В. Каракуца, В. Глинський, капітан Богданович, осавул В. Кочубей, підпоручник Яворський-Кулібаб, прапорщики Г. Лук'яненко-Лук'янов, В. Павелко, ротмістр О. Сахно-Устимович, наказний отаман Вільного Козацтва І. Полтавець-Остряниця та інші.

В. Солдатенко не погоджується з висловленою мною (спільно з О. Отт-Скоропадською) раніше тезою, що плани державного перевороту визріли у П. Скоропадського самостійно і здійснював він їх самотужки[25], але сам автор перед цим запереченням зазначає: "Ідея встановлення в Україні диктатури з метою протидії "руйнівним силам" виникла у П. Скоропадського ще в першій половині січня 1918 р."[26]. Але ж у січні 1918 р. в Україні ще було австро-німецьких військ, отже він дійшов такого висновку сам, бачучи абсолютну безпорадність уряду УНР та Центральної Ради, а успіхи більшовиків ще більш упевнили генерала в його правоті. В березні 1918 р. в Києві П. Скоропадський створює таємну організацію "Українська Громада" (згодом вона почала називатися "Українська Народна Громада"), яку з часом планувалося переформатувати у партію.

Спочатку П. Скоропадський планував змусити Центральну Раду самореформуватися та змінити уряд на більш правіший, але дуже скоро зрозумів, що на це марно сподіватися. Якщо вірити його спогадам, то П. Скоропадський у березні ще не думав про гетьманство у вигляді диктатури, і лише після 10 квітня змушений був остаточно визначитися з переворотом і ліквідацією Центральної Ради, позаяк дізнався про можливу ліквідацію німцями української державності. На початку квітня німці почали шукати шляхи до встановлення контакту із П. Скоропадським. Перша така зустріч відбулася 11 чи 12 квітня 1918 р. з головою німецької військової розвідки в Києві майором Гассе (за його ініціативою). Німецького офіцера надзвичайно цікавила Українська Народна Громада. Після зустрічі П. Скоропадський зрозумів, що за потреби, він зможе знайти спільну мову з німцями і, як зазначає сам у спогадах, "відчув, що чекати нічого, що всі обставини складаються так, що потрібно діяти рішуче, що чекати, допоки через партію що-небудь вийде, може бути, буде запізно, а головне, мене лякало 12-е травня [день запланованого скликання Установчих зборів - П.Г.-Н.]. Офіцерства і людей, співчуваючих і рішучих, в мене на той час набралося багато, лише б німці не завадили. Проте тут я відчував, що можна їх переконати тримати негласний нейтралітет. Я цілу ніч не спав, але на ранок, нікому не сказавши, я був достеменно готовий діяти рішуче і негайно"[27]. Як бачимо, зустріч з представником Оберкомандо підштовхнула П. Скоропадського до активізації підготовки перевороту. Проте, вважаю, аж ніяк не стала визначальною, позаяк такі плани вже давно виношувались П. Скоропадським та його прихильниками. Рано чи пізно і німцям, і Українській Народній Громаді довелось би узгодити свої позиції, позаяк усі вони мали одну мету (повалення Центральної Ради), а обставини, що склалися на той час в Україні, неминуче б змусили ці дві сили дійти до координації своїх дій. Тим не менш, окупаційне командування лише знайомилося з П. Скоропадським і аж ніяк не визначилось на користь його кандидатури.

Німці все ще прагли вплинути на верхівку Центральної Ради й сподівалися, що у випадку її "реформування" й налагодження тісного співробітництва, взаємини можна налагодити. 13 квітня 1918 р. посол А. Мумм зустрівся з її провідниками (в тому числі з М. Грушевським), які запросили цю розмову з метою розв'язати кризу, що виникла в зв'язку із згаданими вище наказами Г. Айхгорна. Після двогодинної розмови німецький посол дійшов остаточного висновку, що подальша співпраця з керівництвом УНР є неможливою[28]. Тоді ж в неспроможності провідників реально оцінювати ситуацію переконався й фельдмаршал Г. Айхгорн, про що 13 квітня 1918 р. відверто повідомив своєму міністрові закордонних справ: "Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе"[29]. Все це остаточно заглибило провалля на шляху компромісу між державною владою УНР та окупаційною владою в Україні. Порозуміння на основі розумних взаємних поступок ніхто не прагнув.

Того ж дня 13 квітня (а потім і 15 квітня) майор Гассе, до якого приєднався спеціальний помічник начальника штабу німецьких військ в Україні В. Гренера майор Ярош, що володів російською мовою, знов зустрівся із П. Скоропадським. Той виклав їм свій план і сказав, що окрім нейтралітету нічого від них не потребує. Втім, П. Скоропадський зауважив, що "був би дуже вдячний, якщо б вони завадили так чи інакше січовикам, які були тоді частиною, головним призначенням якої було охороняти уряд і Центральну Раду, якби вони завадили б їм вихід з касарень"[30]. Звичайно ж, відповіді не було, але П. Скоропадського повідомили, що можливо з ним захоче зустрітися ген. В. Гренер. Стало очевидно, що німці співчувають намірам П. Скоропадського, але остаточно ще не визначились із своїм вибором. Доречною з цього приводу є думка О. Федишина, який зазначає: "Німецькі офіційні джерела не згадують про ці попередні зустрічі. Поки вони відбувалися, Гренер та Мумм продовжували нарікати на відсутність належних діячів для керівництва урядом. Або помічники генерала Гассе та Ярош пішли на контакт із Скоропадським за власною ініціативою, не поставивши до відома вищі інстанції, або Гренер до завершення розробки майбутнього гетьмана та його прибічників не хтів повідомляти про ці зустрічі, оскільки не знав, чи підійде кандидатура того на посаду голови уряду"[31]. Гадаю, друге припущення є більш вірогідним, позаяк 21 квітня В. Гренер в приватному листі до дружини зазначав: "Ми потребуємо нового уряду (в Україні), але якого уряду?"[32].

18 квітня начальник штабу німецьких окупаційних військ ген. В. Гренер і посол А. Мумм вже твердо вирішили повалити Центральну Раду, було навіть призначено дату - 28 квітня. До цього часу мало б бути обов'язково укладено Торговельний договір з УНР, а вже потім застосовано "жорсткі заходи".

23 квітня 1918 р. після довготривалих кількатижневих перемовин і, як зазначав міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф О. Чернін, під сильним дипломатичним тиском[33], було підписано сумарний договір по товарообміну УНР з Центральними державами[34]. Цей договір передбачав організацію крупного господарчого німецько-австро-угорського центру, або, кажучи простіше, величезного складу зернових продуктів, куди центральні держави відряджали б довірених фахівців з хлібної справи, з числа найдосвідченіших і краще усіх вивчивши умови хлібної торгівлі в колишній Росії протягом багаторічної практики, але австро-угорський Генеральний штаб упевнив імператора Карла видати указ, що доручав австро-угорським частинам збір зернових продуктів в окупованих ними областях. Для проведення такої тактики до Одеси був відряджений генерал (що до тієї пори діяв у Румунії), котрий і розпочав вести звідти свою особливу лінію "військових дій". Для оплати зернових продуктів безпосередньо народу з Відня було виділено 100 млн. крон[35]. Окупаційне командування вже не хтіло мати торговельні справи з українською владою.

Того ж дня (23 квітня) в Києві відбулася спільна австро-німецька нарада, в якій взяли участь ген. В. Гренер, військові представники з обох сторін та посли А. Мумм і Й. Форгач. Дипломати виступили за збереження української державності як такої, але за зміну правління, в результаті, як свідчив А. Мумм, було досягнуто "згоди про цілі, але не методи". 24 квітня учасники наради ухвалили рішення: "1. Співробітництво з [Центральною] Радою більше неможливе. 2. Не слід намагатися створювати в Україні "генерал-губернаторство". 3. У прийнятний термін слід створити український уряд, але такий уряд, який буде підпорядковуватися наказам німецького та австрійського командування. Йому доведеться гарантувати власне невтручання у необхідні воєнні та економічні заходи центральних держав"[36]. Тоді ж були вироблені умови, що мали бути висунуті українській владі.

24 квітня 1918 р. посол Німеччини в Україні барон А. Мумм вручив українському уряду ноту-відповідь на українські вимоги від 16 квітня 1918 р., в якій Раді народних міністрів УНР окупаційна влада виставляла власні вимоги. Того ж дня в будинку Бродського, де розташовувалось Оберкомандо, в присутності Гренера, Яроша та Гассе подібні ж вимоги було представлено й П. Скоропадському. У разі неприйняття цих вимог жодною з сторін українців німецько-австрійські війська мали ліквідувати українську державність і встановити в Україні генерал-губернаторство з повним окупаційним режимом. Як згадував П. Скоропадський, В. Гренер сказав йому, німці не втручаються в українські внутрішні справи, проте з огляду становища, що склалося в країні і неможливості працювати з урядом Центральної Ради, вони співчувають намірам, які збирався здійснити П. Скоропадський. Втім, перед тим, як розпочати більш предметну розмову з цього приводу, В. Гренер запропонував йому ознайомитися з проектом їхньої угоди. Вимоги окупаційних властей в загальному зводилися до такого: "1. В часи перебування австро-угорського і німецького війська на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати винятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями. 2. Для всіх злочинців супроти союзних військ установлюються німецькі і австро-угорські польові суди. Українська юстиція має бути забезпечена проти терору політичних організацій. 3. З усіх державних установ мають бути усунені неблагонадійні елементи. Всі земельні та инші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами. 4. Якщо на Україні нема військових, судових законів, то вони мають бути замінені відповідними законами Центральних держав. 5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасовані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні. 6. Аграрне питання має бути розв'язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж. 7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння. 8. Робітниче питання має бути врегульоване на основі відповідного законодавства"[37].

П. Скоропадський згадує дещо інакші пункти. 1) Визнання після перевороту умов Берестейського договору; 2) Врегулювання курсу валюти; 3) Встановлення правильного контролю по вивозу харчових припасів; 4) Видання закону, згідно з яким німецькі війська, що знаходяться на теренах України, мали право отримувати в районах дислокації необхідні їм харчі, за встановленими у кожній з місцевостей й відповідно до пори року цінами (вимога Оберкомандо); 5) Щоби Сейм було скликано лише у той термін, коли не буде перепонів на це з боку німецьких властей; 6) Прийняття зобов'язань відновлення судового апарату і спостереження за його правильним функціонуванням із застереженням на тому, аби в його складі не було демагогічних елементів; 7) Відновлення вільної торгівлі; 8) У випадку виявлення лишків серед харчових припасів, що належать вивезенню за кордон, надання Німеччині права переваги на придбання цих лишків. "Ось і все", - занотував після подання цього переліку гетьман у спогадах[38], а значить ані в квітні 1918 р., ані згодом, він не вважав їх обтяжливими ані для себе, ані для Української Держави.

П. Скоропадський згадував, що одразу не підписав угоди, а попросив надіслати цей проект, перекладений російською мовою, йому додому для остаточного рішення. Звісно ж, усі ці пункти були ним прийняті (можливо з несуттєвими застереженнями). Тоді ж В. Гренер запевнив П. Скоропадського, що той, у випадку вдалого перевороту, вповні може розраховувати на сприяння німецьких військ в справі відновлення порядку і підтримки його особисто та українського уряду. "В день же перевороту, - зауважив В. Гренер, - вони будуть триматися нейтралітету, проте крупних безладів вони на вулицях допустити не можуть", а тому дав пораду П. Скоропадському "якомога ретельніше обміркувати дії для захоплення урядових установ і особливо важливих осіб"[39].

Неспроможність державної організації призводила до непідконтрольності території краю урядом, до анархізації народних мас та їхнього поступової збільшовизації. На цьому ґрунті командування німецьких і австро-угорських окупаційних властей, що зневірилося у здатності української влади налагодити лад в державі й відновити господарство, почало перебирати адміністративний контроль у власні руки. Головним поштовхом до таких дій була, перш за все, турбота воюючих з країнами Антанти Центральних держав в отриманні продовольства і сировини, обіцяних їм Централь­ною Радою за військову допомогу у вигнанні з України більшовиків. Українська ж влада не надто переймалася виконанням умов торговельної угоди при Берестейському договорі.

Нестабільність внутрішнього політичного і соціально-економічного стану в країні, неспроможність уряду УНР забезпечити поставку продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини й широке обговорення в Центральній Раді умов перебування окупаційних військ в Україні створили нездоланний бар'єр між державною та окупаційною владами. Генерал Е. Людендорф лаконічно і чітко висловив причину, яка схилила Німеччину до повалення влади в УНР: "Молодий український уряд виявився неспроможним навести в країні лад і забезпечити нас [тобто німців - П. Г.-Н.] зерном"[40]. Розуміючи, що на поточний момент Центральна Рада не має ані сил, ані широкого кола прибічників, які стали б на її захист, німецьке командування твердо вирішило повалити її правління в країні. 25 квітня 1918 р. Г. Айхгорн видав наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів, який фактично визначав фіктивне становище українського уряду[41]. 26 квітня, зі згоди військового міністра УНР, німці роззброїли дивізію Синьожупанників, що була сформована в Німеччині з військовополонених вояків-українців російської армії.

Щодо Січових стрільців, то вони все ж не були заблоковані німцями у касарнях, проте абсолютно дезорієнтовані державним керівництвом УНР. Як згадував Є. Коновалець, Стрілецька рада ще за два тижні до перевороту дізналася про плани повалити Центральну Раду і доповіла про це членам Центральної Ради есерам Лизанівському, Чечелю та Шрагу, проте Стрільці так і не отримали будь-яких вказівок з цього приводу. За кілька днів, стурбований бездіяльністю політичного і військового керівництва країни, Є. Коновалець особисто розповів про майбутній переворот М. Грушевському, але той відповів, що "нічого лякатися, що він сам навідувався у німецькому Командуванні й говорив з представником німецького Командування полк. Штольценбергом та що він має певні відомости, що Центральній Раді рішуче нічого не грозить"[42]. 28 квітня, в день, коли німецький загін вчиняв арешти урядовців в Центральній Раді, Стрільці повідомили заступника військового міністра УНР Грекова, що на Липках нашвидко організуються відділи старшин-гетьманців, а в будинку Любинського розташована штаб-квартира Скоропадського, Греков, на пропозицію Є. Коновальця обеззброїти їх, не дав дозволу на виступ "й казав лише спитати німецьке Oberkommando, як воно ставиться до цього перевороту"[43]. Така позиція вищого керівництва держави повністю здезорієнтувало стрілецтво.

Яскравим свідченням є день перевороту. Коли 29 квітня 1918 р., сотня СС Черника, озброєна   12 кулеметами, переходила Софійський майдан в напрямку будівлі Центральної Ради для посилення її охорони, там по закінченні З'їзду хліборобів саме відбувся молебен на честь помазання П. Скоропадського на гетьмана. Стрільці виконуючи наказ нікого не чіпати пройшли повз дійство, не перешкоджаючи очевидній спробі зміни влади. "Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо Німці не були би встигли прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям", з розпачем згадував Є. Коновалець, додаючи, що "прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були всилі дати нам [Січовим Стрільцям - П.Г.-Н.] якихось ширших директив"[44].

В ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. Павло Скоропадський розпочав державний переворот проти Центральної Ради чим припинив існування Української Народної Республіки. Переворот здійснила очолювана ним таємна організація "Українська Народна Громада". До складу "Української Народної Громади" входило 300-400 активних членів старшини і вояки Першого Українського корпусу, старшини Школи прапорщиків та козаки Вільного Козацтва. Безпосередньою акцією захопленням державних і адміністративних установ Києва командував ген. Дашкевич-Горбацький, а окремими боївками (бойовими відділами) полковники Сахно-Устимович, Глинський, Каракуц, підполковник Бенецький, капітан Богданович та інші офіцери. Крім окремих відділів переважно з офіцерів було сформовано Охотницький полк. До всіх українських частин було надіслано агітаторів.

До вечора 29 квітня було захоплено більшу частину установ, однак найважливіші ще залишалися не підконтрольними заколотникам. Після засідання Центральної Ради загін гетьманців захопив під контроль її будинок - приміщення Педагогічного музею. Не обійшлося й без втрат. Охоронці будинку Центральної Ради - галицькі Січові Стрільці - вбили трьох старшин-заколотників. Надалі ж переворот тривав без жертв. Німецькі війська при цьому зберігали нейтралітет, але, як справедливо зазначав П.Скоропадський, "очевидно готові були вмішатися, коли б на вулицях виникли більші розрухи". До другої години ночі з 29 на 30 квітня було захоплено елітарний район в Липках, Військове міністерство і Міністерство внутрішніх справ УНР, а також Державний банк, варту якого було арештовано загоном полк. В.Устимовича. Тоді ж на бік заколотників перейшли начальник штабу Центральної Ради полк. Сливинський та Кінний відділ на чолі з полк. Аркасом. Надалі було захоплено будинок генерал-губернаторів Києва і імператорський Маріїнинський палац[45].

Отже, чи відбувся факт державного військового перевороту? Безперечно. Втім, звернемося до наукового визначення цього чину. Юридична енциклопедія, видана Інститутом державного права ім. Корецького Національної академії наук України, подає чітке визначення ознак такого акту[46]. А саме: державний військовий переворот - це збройний виступ військовослужбовців проти законної влади, уряду. Розрізняють стихійний, неорганізований виступ групи військовослужбовців (бунт) та організований (головним чином офіцерських груп), спрямований на встановлення військової диктатури (путч). Повалення цивільного режиму за допомогою військової сили здійснюється з метою встановлення влади військової хунти (як це було, наприклад, у Бразилії 1964, Греції 1967, Чилі 1973, Туреччині 1980 та ін.), влади інших цивільних осіб, що виступають проти безладдя, хаосу в країні, які неспроможна виправити чинна влада тощо. Військовий переворот завжди є державним переворотом, оскільки при цьому відбувається незаконна зміна суб'єктів державної влади.

Щодо чину генерала П.Скоропадського, то ним дійсно було застосовано заздалегідь налаштованих заколотницьких силових заходів (за попередньої домовленості з німецьким окупаційним командуванням) з метою зміни існуючого в країні політичного (від революційної демократії до одноосібної диктатури) та соціально-економічного ладу (від націоналізації, соціалізму і побудови безкласового суспільства до капіталізму й відновлення поділу суспільства на класи) і повалення цивільного режиму (від соціалістичного парламентаризму і народної міліції до опори у диктаторському правлінні на власні воєнізовані підрозділи та поліцейську службу і збройні сили іноземних держав).

Разом з тим, попри доконаний чин державного перевороту, постає питання повалення "законної влади", тобто усунення народно обраної (легітимної) влади. Центральна Рада складалася переважно з представників соціалістичних партій, делегати від яких обиралися до її лав не шляхом загальних виборів за принципом народного представництва, а за практикою представництва партійного. Повноваженнями вищого національного органу Центральну Раду в квітні 1917 р. наділив Український національний конгрес чисельністю 1 тис. осіб, які не були представниками усіх країв і земель України[47]. Отже, Національний конгрес представляв волевиявлення лише малої частини українського населення. Втім, так чи інакше, але Центральну Раду було визнано повноважним представником революційної демократії України російським Тимчасовим урядом та кількома європейськими державами (втім, скажімо, Центральні держави визнали її і заключили Берестейський договір, що призвело не лише до звільнення території УНР від більшовиків, а й дало змогу німецьким та австро-угорським військам "на законних підставах" окупувати Україну).

П.Скоропадський був обраний на гетьмана також на підставі "волевиявлення народу". Всеукраїнський З'їзд хліборобів-землевласників, який розпочав свою роботу 29 квітня у Києві, мав стати громадською опорою перевороту, послужити підтвердженням легітимності, виборності нової влади перед широкими народними масами країни. На з'їзд прибуло близько 8 тис. чоловік (найбільше в історії народного волевиявлення України від часів Б.Хмельницького), переважно селян, з яких уповноважених представників було 6 тис. 432 делегати. Як зазначалося в телеграмі з Києва на ім'я міського комісара м. Миколаїва делегати з'їзду представляли інтереси 7-8 мільйонів селян-землевласників з 9 губерній України. На з'їзді виступили з доповідями Дусан, Рейхерт та Кістяковський (від президії), а також представники з місць: Ніколаєнко (Полтавська губ.), Кучма (Херсонська губ.), Прокопенко (Чернігівська губ.), Шохотька (Полтавська губ.), Сумцов (Харківська губ.), Кузмін (Курська губ.) та Коваленко (Кременчуцький повіт). Усі доповідачі критикували політику Центральної Ради та її уряду, а найбільше земельний закон УНР, "котрий вніс на селі стільки руїни та анархії"[48]. Головною тезою виступів цих представників середніх і великих землевласників була вимога: "Влада має бути твердою та сильною, всі розпорядження уряду повинні відповідати інтересам народу[,] бо в іншому випадкові народ буде незадоволений[.] Проте все слід робити для народу і коли він бачитиме[,] що уряд все робитиме [в] його інтересах[,] він залюбки віддасть усі свої сили на благо держави"[49]. Після ж того, як представник Полтавщини Юрченко заявив, що влада має бути диктаторською, а отже й об'єднана в одній особі, серед зали пролунали вигуки: "Гетьмана! Гетьмана!", "Гетьмана Скоропадського!". Коли ж після закликів до ген. П.Скоропадського "врятувати країну від хаосу і беззаконня", він з'явився у ложі зала одноголосно вигукнула: "Хай живе Гетьман!"[50] і потонула в оваціях>[51]. Увійшовши до зали П. Скоропадський звернувся до зібрання з промовою: "Панове[,] дякую Вам за те[,] що Ви мені передаєте цю владу[.] Не для своєї користі беру я на себе тяготи тимчасової влади[,] одначе Ви самі добре знаєте[,] що анархія всюди почала панувати і що тільки на Вас[,] хлібороби[,] і на здравомислячі верстви ми будемо спиратися[.] Прошу Бога[,] щоб Він дав нам силу та міцність врятувати Україну"[52]. Після цього, заведені до краю хлібороби, підійняли на руки новообраного гетьмана і по залі полинуло голосне "Слава!"[53].

Хтілося б звернути увагу, в цьому контексті, не стільки на   антихаосну (вважай - антирадівську) риторику П. Скоропадського, що була у тих стінах очікуваною та логічною, скільки на окремі інші нюанси його коротенької промови. Перш за все генерал одразу ж подякував присутнім за "передачу" йому владу, не вдаючись при цьому до таких "сентиментів", як голосування та інших належних при цьому процедур тощо. Крім того, такою заявою він підняв статус зібрання (а отже й кожного з присутніх) до рівня вершителів долі Батьківщини та її рятівників. Слова "не для своєї користі", "тяготи" та "тимчасової" щодо влади, мали показати делегатам з'їзду на відсутність у нього не лише особистих амбіцій й готовність з легкістю відмовитись від такого тягаря та ще за умов безладу та руїни, проте й на певною мірою самопожертву. Класичний прийом, який спонукає присутніх ще більш наполягати на своїй пропозиції і, таким чином, дає свого роду "індульгенцію" диктаторові від закидів в узурпації влади. Важливим психологічним кроком в промові було також те, що П. Скоропадський, говорячи про майбутню владу, не ототожнював її (принаймні перед делегатами з'їзду) із власною персоною; він постійно наголошував: "ВИ мені передаєте цю владу", "тільки на ВАС, ХЛІБОРОБИ, і на здравомислячі верстви будемо МИ спиратися", "щоб Він [Бог] дав НАМ силу та міцність врятувати Україну". Таким чином учасники проголошення його гетьманом мали відчути свою власну дотичність до влади як у ту мить, так і в перспективі, а отже ще раз (до того ж у запалі усвідомлення творців історії) переконатися у вірності свого вибору: як щодо потреби країни у диктатурі, так і щодо вибору кандидата на нею - гетьманського нащадка, отамана Вільного Козацтва, бойового генерала і людини, яка є однією з них - Павла Скоропадського. У такій справі, як державний переворот, дрібниць не буває і його організатори, як видно, це чітко усвідомлювали.

Думаю, акція була ретельно зрежисована прибічниками генерала, які вміло використали загальне незадоволення присутніх політикою Центральної Ради й, так званий "ефект юрби", що, врешті й призвело до овацій та загального екстазу серед присутніх на з'їзді, більшість з яких, вочевидь, навіть не підозрювала не лише про позалаштункові приготування до цієї події, а й про подальший сценарій безпосереднього втілення їхнього пориву в життя.

Так закінчився державний переворот 29 квітня 1918 р., після здійснення якого було проголошено про створення Української Держави у формі Гетьманату Павла Скоропадського. Цілком природно що тоді, за часів революційних перетворень та вибуху соціально-політичних протиріч тощо, такі заходи, можливо, були прийнятними, дієвими та й "легітимними" з огляду так званих "потреби наведення ладу в країні в умовах соціальної анархії" чи "державотворчої (консервативно-революційної) доцільності в боротьбі з соціалістичною вакханалією". Визначень може бути стільки, скільки й бажаючих виправдати або звинуватити у чомусь ту чи іншу сторону у цю добу зламів суспільних, моральних і, навіть, державних, проте, за будь-яких оцінок діяльності Центральної Ради та обставин її краху, вона на світанку українського відродження "збудила національний рух" і, як зазначав Л. Жебуньов, "заслуга ж та ніколи не забудеться, як і ті люде, що сотворили її"[54].



 * Wir werden Ordnung schaffen! - Ми наведемо тут порядок! (нім.)


 



[1] Пиріг Р. Я. Державна служба Гетьманату Павла Скоропадського // Нариси історії державної служби в Україні. - К.: Ніка-Центр, 2008. - С. 185.

[2] Народня воля. - 1917. - 31 жовтня; Нова Рада. - 1917. - 3 листопада.

[3] Нова Рада. - 1917. - 3 листопада.

[4] Шелухин С. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. - Дрогобич: Бескид, 1992. - С. 57-58, 90.

[5] Щоденник Володимира Вернадського. Полтава, 1918 // Київська старовина. - 1993. - № 4. - С. 29.

[6] Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби // Київська старовина. - 1993. - № 5. - С. 44.

[7] Вісти Всеукраїнського з'їзду Демократів-Хліборобів. - 1918. - 29 квітня.

[8] Солдатенко В. Ф. До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. - С. 41.

[9] Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907-1919 роки. - К., 2005. - С. 201.

[10] Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergünde / Von. Theophil Hornykiewicz.- Philadelphia: Ferdinand Berger & Söhne, OHG, Horn, N.Ö., 1966. - Band I. - S. 350.

[11] Там само. - S. 348-349.

[12] Там само. - S. 349.

[13] Там само. - S. 347.

[14] Киевская мысль. - 1918. - 12 квітня; Народня воля. - 1918. - 13 квітня.

[15] Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergünde / Von. Theophil Hornykiewicz.- Philadelphia: Ferdinand Berger & Söhne, OHG, Horn, N.Ö., 1966. - Band I. - S. 385.

[16] Робітнича газета. - 1918. - 26 березня.

[17] Нова Рада. - 1918. - 3 березня.

[18] ЦДАГО України. - Ф. 44. - Оп. 1. Спр. 1. - Арк.. 1; Нова Рада. - 1918. - 28 квітня.

[19] Киевская мысль. - 1918. - 10 березня.

[20] Известія Союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины. - 1918. - 28 (15) квітня.

[21] Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Ужгород; - Нью-Йорк: Накладом др. Осипа Ципки, 1932. - Т.  2. - С. 16-17.

[22] Несвіцький О. О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. - Полтава, 1995. - С. 52-53.

[23] Папакін Г. Українська народна громада і Павло Скоропадський навесні 1918 р. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип.39. - С. 137.

[24] Геращенко Т. С. Українська народна громада // Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика / Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія: Історія. Економіка. Філософія. - К.: Видавн. Центр КДЛУ, 2000. - Вип. 4. - С. 199.

[25] Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський. Коротка хроніка життя (1873-1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ; - Філадельфія, 1995. - С. 40.

[26] Солдатенко В. Ф. До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. - С. 44.

[27] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ; - Філадельфія, 1995. - С. 141.

[28] Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. - С. 156-157.<

[29] Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. - К.: Наукова думка, 1997. - Т. 2. - С. 347.

[30] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ; - Філадельфія, 1995. - С. 142.

[31] Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. - С. 162-163.

[32] Там само. - С. 158.

[33] Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. - М.; - Пг.: Гиз, 1923. - С. 271.

[34] ЦДАВО України. - Ф. 2592. - Оп. 1. - Спр. 65. - Арк. 84-85 зв.

[35] Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. - М.; - Пг.: Гиз, 1923. - С. 271-272

[36] Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. - С. 160.

[37] Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Ужгород; - Нью-Йорк: Накладом др. Осипа Ципки, 1932. - Т. 2. - С. 31-32.

[38] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ; - Філадельфія, 1995. - С. 148.

[39] Там само. - С. 148-149.

[40] Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. 1914-1918 гг. - М., 1924. - С. 274.

[41] Нова Рада. - 1918. - 27 квітня.

[42] Коновалець Є. Спомини й уваги // Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті ворота. Історія Січових Стрільців. 1917-1919. - Львів; - Рочестер, 2004. - С.267.

[43] Там само. - С. 268.

[44] Там само. - С. 268-269.

[45] Скоропадський П. Спомини. - К., 1992. - С. 89, 109-110, 140; Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Історія українського війська. - Львів, 1992. - С. 44.

[46] Юридична енциклопедія. - Т. 1. - К., 1998. - С. 463-464.

[47] Павленко І. Відновлення Української Держави. - Буенос-Айрес, 1951. - С. 14.

[48] Державний архів Миколаївської обл. - Ф. р-5547. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 1.

[49] Там само.

[50] Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. - Мюнхен, 1976. - С. 489-490; Кущинський А. Патріот і Державний Муж України. - Чікаго, 1974. - С. 16.

[51] Державний архів Миколаївської обл. - Ф. р-5547. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 1.

[52] Там само. - Арк. 1-2.

[53] Там само. - Арк. 2.

[54] Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907-1919 роки. - К., 2005. - С. 210.


 
matrix-info БУЛАВА