hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Ныжнык

Позиція Гетьманського руху після Другої світової війни щодо становища Церкви в майбутній Українській Державі

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Позиція Гетьманського руху після Другої світової війни щодо становища Церкви в майбутній Українській Державі // Друга міжнародна науково-практична конференція “Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. Українська діаспора у світовій цивілізації”: Тези доповідей: 18–20 червня 2008 р., м.Львів. – Львів: Поліграфічний центр Видавництва Національного університету “Львівська політехніка”, 2008. – С.184–186.

Організований Гетьманський рух бере свій початок з 1920 р., коли українськими консервативними колами в еміграції, що згуртувалися навколо В.Липинського, було створено Український Союз Хліборобів Державників (УСХД). Із смертю В.Липинського 1932 р. УСХД втратив вагу теоретичного центру Гетьманського руху, і у 1937 р. діяльність УСХД було припинено. Натомість прибічники гетьмана створюють Союз Гетьманців Державників (СГД) з центром у Берліні. Ця назва дуже скоро стала визначником світового Гетьманського руху. Щодо становища Церкви в майбутній Гетьманській Державі, то найчіткіші й найґрунтовніші визначення щодо бачення гетьманцями стану і ваги Церкви в майбутній Українській Державі було відображено у матеріялах З’їзду провідної на той час організації у Гетьманському русі, а саме – Союзу Гетьманців Державників Німеччини і Австрії, що відбувся 17–18 грудня 1950 р. в Авсбурзі. Вагомості й програмності рішень та настанов з’їзду СГД для гетьманців світу надав і той факт, що його резолюції затвердив Верховний керманич Гетьманського руху гетьманич Данило. Керівництво СГД, відзначаючи, що «в підложжі світогляду Гетьманського Руху лежить віра в Бога», разом з цим висловило занепокоюння тим, що у церковні справи втручаються діячі, які не мають нічого спільного з релігією. Було зауважено, що «обговорення справи Церкви потребує відповідної атмосфери, належної дискусії, тонкого знання справи, релігійного інтересу й відданого служіння Богові» і застережено на тому, що у цій сфері «є всі познаки найбільшої небезпеки, коли церквою мають намір опанувати політика, або ще гірше – вулиця». На з’їзді було піднято три основних питання щодо церковної проблеми. Їх можна сформулювати так: 1) взаємини Церкви і Держави у майбутній самостійній Україні; 2) проблема розколу в Українській Автокефальній Православній Церкві і ставлення до цього факту Гетьманського руху; 3) питання об’єднання українських Греко-Католицької та Автокефальної Православної церков. «Хвороби», які, до речі, не вилікувані й у нинішньому українському релігійному і світському житті.

У наш час, як і у післявоєнні роки, багатьма діячами підіймаються питання возз’єднання УГКЦ з УПЦ. Серед аргументів такого об’єднання у ті часи на чужині висувалися два: 1) потреба врятувати Українську Православну Церкву від роз’їдаючої її соборноправности і 2) необхідність її посісти достойне місце в очах Заходу, а саме – Риму, чим українське православ’я виказало б свій відхід від Москви. Гетьманський рух висловив з цього приводу наступне: «Шукати єдности Христової Церкви ще не означає перестати бути добрим католиком, чи православним. Однак, не сміємо а ні на хвилину забувати, що земні способи осягнення небесних цілей лише принижують і не наближують їх кінечний тріюмф. Ідеал возз’єднання Христової Церкви може і має бути зреалізований цілком безболісно, в любові, в радості, обопільній пошані, коли возз’єднання не носитиме ні для одної з Церков ні характеру компромісу, ні, тим більше, віровідступництва». Щодо безпосереднього возз’єднання УГКЦ та УПЦ, то тут також вказувалося на поспішність винесення цього питання на порядок денний (за всяку ціну), «коли українство ні в цілому до нього ще не підготоване і стоїть перед найреальнішими перешкодами, до яких, крім нашої внутрішньої, духової несовершенности, належить, в першу чергу, наш еміграційний стан, наша відірваність від віруючого українського народу… Воз’єднання, осягнене в результаті зговорення самих ієрархій, поза участю народу, без його волевиявлення, не було б правдивим воз’єднанням, ідеал якого шануємо». Крім того, поспішність возз’єднання УГКЦ та УПЦ в еміграції, слушно зазначав провід СГД, було б не лише далеким від ідеалу, але й могло б бути використане Москвою, що спробувала б «підняти здеорієнтовані українські підсовєтські православні маси уже не на вітчизняну, а в обороні православія на священну, релігійну війну і набути в очах православних українців фальшиву авреолю героя релігійного, борця за православіє». До того ж, вказуються на оманливість думки, що таке об’єднання в еміграції вирве українське православ’я з-під впливу Москви на Рідних Землях. У підсумкові гетьманці закликали віруючих ставати на шлях ближчого порозуміння й взаємоповаги, на шлях взаємопошани і взаємозближення усіх українських церков, чим вони виконають Обов’язок свого покоління і скоротять термін возз’єднання в майбутній одній Христовій Церкві українців – православних і греко-католиків.

Що стосується ставлення до розколу в українському православ’ї, то тут було категорично заявлено: «За нинішніх умов розколу Української Православної Автокефальної Церкви на Синодальну і Соборноправну, Гетьманський Рух рішуче стоїть на становищі попертя У.А.П.Ц., що діє на основі канонів Апостольської Православної Церкви, висловлюючи, однак, свої застереження до Синоду, як органу Керування Церквою». При цьому застерігається, що церковна ідея соборноправности в суті справи веде до впровадження в основі невіруючих елементів на терен Церкви для перенесення туди світської політики, елементів, яким замало терену громадського життя, які прагнуть перенести в лоно Церкви часто аморальні закони вулиці. Ці елементи, зауважується в документі, прагнуть перетворити Храм Божий на торжище, хотять стати непокликаними господарями. Гетьманці вказують також на те, що ідея соборноправности завжди була виявом антагонізму в лоні УПЦ між ієрархією та віруючими. Свою позицію гетьманці як прибічники монархізму обумовлювали й тим, що соборноправна ідея в еміграційному житті розхитує основи Української Церкви, чим породжує скептицизм до неї у тих православно-віруючих, що прагнуть авторитарности, дисциплінованости і послуху, порядку і твердих приписів в Церкві, що цією ідеєю покривається згубний вплив на метод церковного устрою. Саме з цих причин «Гетьманський Рух підпиратиме всіма засобами Українську Автокефальну Православну Церкву, що плекатиме Церковний Авторитет, безоглядний послух і непорушний порядок на основі канонів Апостольської Православної Церкви».

У своєму баченні місця Церкви в майбутній незалежній Україні керівництво СГД висловило власну позицію коротко і лаконічно: «Уже давно ця позиція виходить з узнання Гетьманською Державою двох українських Церков: Православної Автокефальної і Греко-Католицької на правах державних. Гетьманський Рух ніколи не годився з демосоціялістичними проєктами повного відділення Церкви від Держави. Особливо в умовах після плянового нищення Церкви Совєтською державою, Гетьманський Рух з притиском наголошує, що Українські Церкви обох панівних віровизнань відроджені можуть бути тільки за допомогою Української Держави. Щодо інших віровизнань на Україні, то супроти них Гетьманський Рух не посідатиме позицій виключности й нетолеранції, але й не стане на шкідливий ґрунт повної свободи релігійних сект».

По закінчення роботи з’їзд СГД прийняв Резоляцію, яку було затверджено гетьманичем Д.Скоропадським. Стосовно релігійних питань у ній підсумовувалося: «З’їзд СГД цілковито приймає і схвалює настанову Гетьманського Руху, що виходить з узнання Гетьманською Державою Української Православної Автокефальної Церкви і Греко-Католицької на правах державних. З’їзд відкидає демосоціялістичні проєкти повного відділення церкви від держави; звеличення і відродження цих двох Українських Церков будуть осягненні тільки за допомогою Української Держави. За нинішніх умов розколу УАПЦ Гетьманський Рух рішуче стоїть на становищі всебічного попертя Церкви, що діє на основі канонів Апостольської Православної Церкви. Ідея соборноправности, як метод церковного устрою, СГД відкидає».

Такі засади Гетьманського руху свідчать, що від часів існування Гетьманату 1918 р. і протягом всього повоєнного часу провідники гетьманської ідеї і керманичі організації залишилися щодо справ віри на сповідуваних ними консервативних позиціях (невід’єднаність Церкви від держави, автокефальність УПЦ, традиціоналізм у визнанні провідної віри), але, разом з тим, еволюціонували до глибших і міцніших національно-державницьких позицій у церковному питанні (визнання провідною не лише православну, як за Гетьманату 1918 р., а й греко-католицьку віру, підтримання ідеї їхнього возз’єднання в майбутньому і взаємопошани у сьогоденні, як засіб і шлях об’єднання нації, соборності держави). Вони стали у своїх поглядах більш зорієнтованими не на політичну кон’юнктуру, а на погляди віруючих (прагнення принести ідею возз’єднання УПЦ й УГКЦ до народу в Україні), проте їхній підхід до Церкви став більш практичнішим (розуміння, що проголошення на вигнанні єдності УПЦ й УГКЦ не змінить реального церковного стану в Україні і як цей факт може використати Москва; розуміння, що розкол розхитує не лише Церкву, але й українську громаду; прагнення поставити під держконтроль діяльність релігійних сект; розуміння, що держава повинна взяти діяльну участь у відродженні Церкви). Змінилося й ставлення до окремих аспектів церковного самоврядування (невизнання церковної соборноправности на відміну від 1918 р., коли уряд гетьмана безрезультатно двічі виносив питання автокефалії УПЦ на церковні собори тощо).

Втім, остаточне (конституційне) місце Церкви в майбутній державній Україні було визначене і оприлюднене гетьманцями у проекті «Конституційних Основ Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського Руху» (1977 р.), в яких, зокрема, зазначалося: «1. Правне положення Церкви обумовляється гармонією релігійних і державних інтересів суспільства. Церкви і Духовенство основних християнських віровизнань є невід’ємними чинниками культурного та державного відродження України. Держава в свою чергу є основним морально-матеріальним фактором відродження Христової Церкви на Україні. Одночасно Держава визнає свободу і нехристиянських віровизнань з їх релігійними обрядами. 2. Чин актів громадянського стану сповняють Церква і Держава, в залежності від вибору громадян. Правосильність церковних актів і державних – однакова. 3. Церковна власність в межах закону забезпечується. 4. Святкування неділь, двунадесятих і державних свят забезпечується законами Держави. 5. Церкви мають право на відкриття духовних нижчих, середніх і вищих шкіл і забезпечюють керівництво навчанням релігії в усій шкільній системі Української Держави».

Крім того, служителі віри мали право балотуватися і могли бути обраними до Першої Палати законодавчого органу держави – Державного Сойму на основі загального виборчого права для всіх громадян України, а голови Церков чи їхні представники мали змагатися між собою на загальних виборах у Землях (територіально-адміністративна одиниця майбутньої гетьманської України) до зарезервованих для релігійних представників місць у Гетьманській Раді – Другій Палаті законодавчого органу Української Держави. Поміж низки інших цивілізованих форм основних прав і обов’язків громадян, Держава мала гарантувати і охороняти законом також свободу віри і сумління, при цьому, незважаячи на забезпечення всіх основних демократичних свобод, як виняток, заборонялися: порнографічні твори, будь-яке публічне «висловлювання неповаги до Української Нації і священної особи Гетьмана» та антирелігійна пропаганда.

Як бачимо, «Конституційними Основами» майбутньої гетьманської України передбачалися досить прогресивні (навіть за сучасними мірками) основні правові засади і свободи для діяльності в державі Церков християнських і можливість проповідувати для представників віросповідань нехристиянських, забезпечувалася участь представників Церков у законодавчому житті країни тощо і, одночасно, Церква ще й бралася під опіку і оборону держави (заборона антирелігійної пропаганди). Гетьманці, перш за все, прагли бачити в Церкві об’єднувальну для українців силу, що надала б їм духовної наснаги у боротьбі за кращу долю своєї Батьківщини.

____________________



 
БУЛАВА