hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Особиста охорона Гетьмана
Павла Скоропадського
(1918 р.)


Завантажити файл


Гай-Нижник П. Особиста охорона Гетьмана Павла Скоропадського (1918 р.) // Київська старовина. – 2012. – №1 (403). – С.73–86.



Питання охорони глав держав завжди викликало й, без сумніву, викликатиме неприхований інтерес як науковців, так і широкого кола людей, що цікавляться як історією взагалі, так і історією політики, спецслужб, держслужби тощо. Нажаль, в сучасній історіографії ця тема іще не набула достатнього висвітлення і є досить недослідженою, а відтак й доволі перспективною. Не є винятком у вищезазначеній проблематиці й особа Павла Скоропадського, що був Гетьманом Української Держави від 29 квітня до 14 грудня 1918 р.1

Загалом питанням безпеки П.Скоропадського опікувався начальник Головної Квартири Гетьмана і, водночас, його особистого Штабу (в різні періоду існування Гетьманату цю посаду займали: Владислав Дашкевич-Горбацький (29 квітня – 27 червня 1918 р.), Борис Стеллецький (27 червня – 24 жовтня 1918 р.), Олександр Аккерман (24 жовтня – 14 грудня 1918 р.)2. Безпосередньо ж особиста ж охорона голови Української Держави покладалася на управління гетьманського коменданта3. Комендант підпорядковувався начальникові Штабу Гетьмана і призначався (за поданням начальника Штабу) окремим наказом П.Скоропадського по Штабу, армії та флоту. В обов’язки коменданта входило “загальне спостереження за безпекою резиденції і нагляд за безпекою шляхів під час гетьманських мандрівок; організація охорони Пана Гетьмана як в місці постійного знаходження, так і в дорозі; завідування у всіх відношеннях Конвоєм, Особливою охоронною Командою та іншими частинами, призначеними для охорони Пана Гетьмана; гаражем і стайнею”4 . Всі урядові та державні установи були зобов’язані надавати комендантові відомості щодо безпеки Гетьмана. Усі його вимоги про вжиття заходів на захист Гетьмана повинні були беззаперечно і негайно виконувати всі установи, відомства та організації країни. Військовослужбовці і цивільні особи, які відряджалися в розпорядження коменданта, перебували у повній його підлеглості і за ними зберігалися їхні попередні посади та грошове утримання. Повноваження і сфера діяльності гетьманського коменданта визначала спеціальна інструкція Штабу Гетьмана, затверджена П.Скоропадським і підписана начальником Штабу. Гетьманський комендант мав звання генерального значкового, дорівнювався у правах з головноуправляючим і мав окремі права товариша міністра. Комендант палацу Гетьмана мав свою резиденцію в Києві по вул. Олександрівській5.

Цю винятково важливу посаду посів колишній отаман Окремого Запорізького загону і герой визволення Києва від більшовиків, губерніальний комендант Київщини, генерал-майор української служби (1918 р.), генеральний хорунжий Костянтин Прісовський (1878 – 15 лютого 1966)6 .

В підпорядкуванні гетьманського коменданта перебували помічник коменданта (з правами командира бригади), старшини для доручень (старший старшина для доручень мав права командира полку), канцелярія (начальник з правами начальника відділу міністерства), самохідний відділ (командир відділу мав права командира полку), конвой (його командир користувався правами командира бригади), особиста охоронна команда та гетьманська стайня (її начальник мав права командира батальйону). Помічник коменданта і старшини для доручень у своїх діях керувалися особливими інструкціями начальника Штабу Гетьмана, а до їхніх обов’язків входило забезпечення оперативного управління охоронними підрозділами Штабу, встановлення порядку чергування по управлінню гетьманського коменданта та виконання спецзавдань коменданта під час службових відряджень.

Власний конвой Ясновельможного пана Гетьмана підпорядковувався гетьманському коменданту. Положення “Про Головну Квартиру Гетьмана” чітко вказувало на обов’язки гетьманського конвою та його статус, а саме: “військова частина, призначена для охорони Пана Гетьмана і Його родини”, що прирівнювалася до кавалерійського полку*. Особовий склад конвою числився на дійсній військовій службі. Загальні права і обов’язки конвойних визначалися військовими законами і статутами, а спеціальні охоронні – Статутом залогової (гарнізонної) служби і особливою інструкцією коменданта, затвердженою начальником Штабу Гетьмана. Старшини конвою призначалися на посаду комендантом за поданням свого командира. Умови комплектування конвою козаками визначалися за взаємним узгодженням начальника Штабу і військового міністра7.
__________________
* Подібний “Власний Його величості конвой” був установлений в Росії 1828 р. Охорону Катерини Великої в поїздках здійснювали донські козаки. Павел І не мав власного конвою, хоча й його та членів імператорської сімї й охороняли донські козаки. Олександра І – лейб-гвардії козачий полк. Проте як штатний підрозділ імператорський конвой утворився лише за Ніколая І. Він називався Кавказько-Горським на півескадроном й складався з кавказьких узденів та князів, кабардинців, чеченців, кумиків, лезгинів та інших кавказьких народів. Відповідо до штату 1830 р. в конвої служило 40 осіб та 5 офіцерів. За Алєксандра ІІ його конвой складався з двох ескадронів-кавказців: 1 взвод – грузини, 2 взвод – горці (чеченці, кумики та інші), 3 взвод – лезгіни, 4 взвод – мусульмани інших національностей Кавказу. До конвою входила також команда кримських татарів. Згодом з’явилися терські й кубанські козаки. Цар Алєксандр ІІІ розформував конвой Кавказького ескадрона. У 1891 р. скасували й команду лейб-гвардії кримських татар. Відтоді у конвої служили лише терські та кубанські козаки. Форма конвойців стала однаковою й доволі яскравою. Парадна форма складалася з червоної черкески та білого бешмету під нею. Газирі, кинджал і шашка були у сріблі, срібними стали й еполети у офіцерів з вензелем імператора. У нижніх чинів на плечах був плетений шнур червоного кольору з розширенням на кінці, де також ставили емблему царя. Папахи з червоним верхом та з металевими стрічками. Щоденна черкеска мала синій колір з червоною обробкою та бешметом. Згодом офіцерами конвоя стали люди з військовою освітою, а для нижніх чинів підбирали високих та кремезних. У 1915 р. сотні імператорського конвою брали участь у боях з німцями і за свою хоробрість конвойці отримали 147 Георгієвських хрестів (декотрі по два–три). Після Лютневої революції, 4 березня 1917 р. верховний головнокомандувач М.Алєксєєв своїм наказом переіменував імператорський конвой у “Конвой Верховного головнокомандувача”, а в червні того ж року його було розформовано і конвой припинив своє існування.


Особовий склад конвою розташовувався в Києві в Микольських касарнях8. В липні 1918 р. мала Рада міністрів (реєстр №6 від 16, 17 липня 1918 р.) асигнувала 60 млн. крб. “на негайний ремонт будинків Микольських казарм для власного конвою Пана Гетьмана”9. 16 серпня 1918 р. мала Рада міністрів внесла деякі зміни до проекту штатів Власного конвою пана Гетьмана10. 21 серпня мала Рада міністрів вказала на потребу ретельного відбору конвойних, встановлення для них збільшених посадових ставок і військових звань. 17 вересня 1918 р. П.Скоропадський затвердив ухвалену урядом 7 вересня Постанову “Про штати Власного Конвою Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України”, в якому зазначалося вважати їх дійсними з 1 травня 1918 р.11 Загальний склад конвою було сформовано із штабу та 3 сотень: офіцерської (формувалася винятково зі старшин), кіннотно-кулеметної та козачої. Старшини озброювалися револьверами, козаки та вартові – шаблями і гвинтівками, а кіннотно-кулеметна сотня – 6 кулеметами системи “Максим” та 12 кулеметами системи “Льюіс”12. По факту ж, як засвідчував начальник Штаба П.Скоропадського Б.Стеллецький, на жовтень 1918 р. конвой Гетьмана налічував лише 2 сотні вояків (одна сотня – піша, одна – кіннотна), набрані переважно з колишніх офіцерів13.

Начальником Власного конвою гетьмана був генерал-майор російської служби, генеральний хорунжий Армії Української Держави Юрій Устимович* (22 листопада 1873 – грудень 1968). Він був впускником 3-го Московського кадетського корпусу. До служби вступив 31 серпня 1892 р. Закінчив Миколаївське кавалерійське училище (1894), вийшов підпоручиком до Лейб-гвардії Гродненського гусарського полку (Варшава). 8 серпня 1898 р. став поручником, 6 грудня 1899 р. – штаб-ротмістром, 6 грудня 1903 р. – ротмістром і того ж числа 1907 р. – полковником. Два роки і два місяці командував ескадроном. 23 січня 1914 р. призначений командиром 8-го гусарського Лубенського полку (на січень 1915 р.), яким командував й у 1916 р. У його лавах 24 січня 1915 р. був представлений до чину генерал-майора (по армійській кавалерії)14. З 2 лютого 1916 р. – командир 1-ї бригади 8-ї козачої дивізії15. У 1917 р. – командир бригади 2-ї, а потім 8-ї кавалерійських дивізій. За час служби в російській армії був нагороджений орденами Святої Анни ІІІ ст. (1910 р.) та Святого Станіслава (1913 р.), а також Георгієвською зброєю (3 січня 1915 р.)16.
________________
* В наказах Військової офіції 1918 р. помилково названий Миколою Устимовичем.


З травня 1918 р. – начальник Власного пана Гетьмана конвою. З 6 червня 1918 р. – генеральний хорунжий Армії Української Держави. 14 грудня 1918 р. у складі Офіцерських дружин здався військам Директорії, незабаром був відправлений до Німеччини.

З 9 вересня 1919 р. – у резерві чинів військ Новоросійської області Збройних сил Півдня Росії. З січня 1920 р. – командир Окремої кавалерійської бригади при обороні Криму. З березня 1920 р. перебував у резерві офіцерів Російської армії генерала П.Врангеля; на 25 березня 1920 р. перебував у Джанкої. Емігрував до Франції, де вів активне громадське життя у проросійських колах, співробітник (до 1967 р.) журналу “Военная Быль”17. Автор спогадів: “Напередодні великої війни: Із спогадів командира 8-го гусарського Лубенського полку” (російською мовою, 1965 р.)18.

Командир конвою отримував ранг генерального хорунжого та права командира окремої бригади з річним утриманням у 10 тис. 800 крб. Його помічники з муштрової і господарської частини (полковник або військовий старшина) – 9 тис. 600 крб., осавул (сотник) –7 тис. 200 крб., сотенні командири (військові старшини або полковники) – 8 тис. 400 крб., півсотенні (сотники або військові старшини) – 7 тис. 200 крб., чотові командири, начальник зв’язку і вартові старшини в палаці Гетьмана (сотники, значкові або хорунжі) – 6 тис. крб. Рядові посади другої і третьої сотні комплектувалися “з козаків, або найманних людей від хліборобів по вибору і за відповідальністю командира конвою”19. Крім грошового утримання, (від 2 тис. 500 крб. до 3 тис. 500 крб. на рік), вони одержували повне харчове задоволення та помешкання. Загальний склад гетьманського конвою мав нараховувати 53 старшини (з них 30 вартових), попа, дяка, капельмейстера, 8 військових урядовців, 614 муштрових і 203 немуштрових козаків20. Проте у вересні 1918 р. штати особистого конвою Гетьмана складали: старшин – 35, військових урядовців – 42, в т.ч. 10 ординарців, а також зв’язківці, майстри, конюхи і т.д.21, а також “для безпосередньої охорони уряду Гетьмана були сформовані дві сотні гетьманського конвою (одна піша, друга – кінна-[кулеметна]), переважно з колишніх офіцерів”22.

Станом коней та умовами їхнього утримування опікувався начальник стайні, посада якого відповідала командира батальйону. Гетьманська стайня призначалася “для утримання і виїзду запряжних та верхових коней Пана Гетьмана та його світи, а також для збереження екіпажів, упряжі, сідел і манежу”. Її завідуючий підпорядковувався коменданту. Крім нього, до особового складу стайні належали діловод і ветеринарний лікар, призначалася необхідна кількість обслуги із козаків23.

Харчування козаків здійснювалося за державний кошт, як, власне, й прокорм коней гетьманського конвою. 5 вересня 1918 р. мала Рада міністрів ухвалила асигнувати “на харчування Власного Конвою та покриття видатків Власної Канцелярії” 92 тис. 615 крб.24 Закупівлею харчу займався начальник господарської частини, який оголошував відповідний конкурс постачальників. Зацікавлені особи чи організації повинні були подати до канцелярії конвою (в Микольських касарнях) свої заяви у запечатаних конвертах з доданням завдатку в розмірі 10% готівковими грішми зі всієї суми поставки. Торги заздалегідь призначалися на певний день, як, наприклад, було 9 вересня 1918 р. Тоді було оголошено торги на постачання власному конвою пана Гетьмана на 1918 і 1919 рр. Загалом на потреби конвою було необхідно закупити: “мяса в кількості 5.950 пудів, крупи гречневої 1000 пудів, пшена 1000 пудів, перлової крупи 250 пудів, цибулі 150 пудів, соли 1500 пудів, масла коровього 150 пудів, свіжої капусти 300 пудів, кислої 500 пудів, бураків 200 пудів, моркви 80 пудів, свинськ[ого] cала 80 пудів, муки пшеничної подболточної 150 пудів, картоплі 1700 пудів, томату 110 пудів, сметани 200 пудів, лаврового листу 1 пуд, перцю душистого 20 фунтів, перцю гірького 20 фунтів, уксусу 100 бутилок, лимонної кіслоти 20 фунтів, овса 8000 пудів, сіна 98.000 пудів і соломи 29000 пудів”25. Іноді керівництво конвою не лише купувало, а й продавало, як, скажімо, 14 жовтня 1918 р. в тих же Микольських касарня на Печерську були проведені публічні торги з продажу 14 коней з власного конвою пана Гетьмана26.

Конвойці несли охорону П.Скоропадського й у гетьманському палаці. Нижній поверх палацу займав ще й німецький караул, який час від часу змінювався у своїй чисельності в залежності від політичної ситуації в місті, а також караул гетьманською конвою та чергування Осібного (особливого) відділу власного Штабу П.Скоропадського. При вході стояли парні вартові конвою Гетьмана, а в останні місяці Гетьманату парні вартові стояли й у залі перед внутрішніми апартаментами П.Скоропадського. Німці несли караули з боку парку, а отже їх для сторонньої публіки (відвідувачів) гетьманського палацу видно не було. Вночі двері спальної кімнати Гетьмана охороняли спільно його конвой та вартові-німці, а в парку виставляли варту біля кулемета27.

Попри таку, здавалося б, посилену внутрішню та зовнішню охорону резиденції Гетьмана, потрапити до палацу голови держави було відносно легко, позаяк будинок постійно відвідувало багато гостей і прохачів на прийоми не лише до самого Гетьмана, але й до голови Ради міністсрів і гетьманського коменданта. Відтак майже на кожному кутку, за драпіровкою дверей стояла заряджена зброя, на випадок необхідної самооборони28. До середини літа 1918 р. вхід до гетьманського палацу для урядовців був порівняно демократичним, але після вбивства німецького командувача в Україні фельдмаршала Г.Айхгорна, щоб дістатися до резиденції П.Скоропадського стали “потрібні всякі перепустки” через що урядові службовці почали називати його та навколишні околиці “Енгерес Крігсгебіт”29. Німецький граф Ф.-Й.Альвенслебен – капітан німецької військової розвідки (Оберкомандо), що був визначений постійно відбувати при П.Скоропадському у палаці диктатора (можна сказати й по-іншому, і це буде не далеким від істини, – спостерігати за ним), напівжартома називав власний конвой Гетьмана не інакше як пожежною командою30.

Варто зазначити й про те, що, не довіряючи німцям та, ще більше власній охороні, Гетьман мріяв оточити себе конвоєм з кавказьких народів. Проте усі спроби вмовити вояків з колишньої т.зв. Дикої дивізії, що поверталися до себе на Кавказ, залишитися на службі у П.Скоропадського не мали жодного успіху, незважаючи на пропозиції будь-якої оплати31. Вирогідно хіба що один лише особистий охоронець-ад’ютант, що з’явився в оточенні Гетьмана в останні часи Української Держави, – туркмен Абдул Західов – погодився на таку пропозицію.

Взагалі ж, гетьманський конвой безпосередньо у палаці глави Української Держави перебував у досить стислому з побутової точки зору становищі. Надто це стало відчутним восени, коли, як згадував сам П.Скоропадський, “з’ясувалося, що люди, особливо конвойці, прямо таки задихаються в маленьких кімнатах, чого літом, звичайно, через відкриті настіж вікна не помічали. Питання явилося у прибудові, але позаяк сміта показала, що все це влетить скарбниці у декілька сот тисяч й в підсумкові все ж буде погано, я запропонував раді міністрів обговорити питання про переїзд мій у палац, або ж про асигнування на перебудову, причому просив цю справу вирішити без моєї участі, зовсім не рахуючись з моїми особистими зручностями”32. Втім, до падіння Гетьманату це питання так і не було вирішено.

Існувала також й Особиста охоронна команда Гетьмана, яка також підлягала гетьманському коменданту, була окремою військовою частиною і прирівнювалася до полку. Існувало “Положення про особисту Охоронну команду Гетьмана”. Це – короткий підзаконний акт, котрий частково регламентує діяльність чинів особистої Охоронної команди П.Скоропадського, яка виконувала функції фізичної охорони Гетьмана та членів його родини. З точки зору інтересів контррозвідки це Положення містить лише основні принципи взаємодії особистої Охоронної команди Гетьмана із спеціальним органом – Особливим відділом Штабу Гетьмана і місцевими розшуковими підрозділами. В ній служили виборні надійні особи, єдиним завданням яких була охорона П.Скоропадського як при знаходженні в місці постійної резиденції, так і під час мандрівок по залізничним, шосейним і водяним шляхам. З цією метою у складі охорони було встановлено постійні нерухомі і перепускні пости у палаці Гетьмана, розроблявся бойовий рахунок із залученням особистого конвою Гетьмана та інших охоронних підрозділів, відпрацьовувалася система заходів з нагляду за місцевістю і спорудами, що безпосередньо прилягали до палацу, і за шляхами постійного проїзду Гетьмана та його родини, встановлювався зв’язок з центральними та місцевими розшуковими установами для визначення засобів охорони в непередбачених випадках. Старшину, що командував охоронною командою і виконував обов’язки завідуючого, за поданням гетьманського коменданта призначав начальник Штабу Гетьмана. Крім того, особиста охорона вела спостереження за персоналом, що обслуговував Гетьмана, підтримувала контакти з центральними й місцевими правоохоронними органами у справах своєї компетенції.

На чолі особистої охоронної команди Гетьмана було призначено полковника Миколу Аркаса (2 вересня 1880 – 14 грудня 1938). Він належав до грецької родини Аркасів, один з членів якої – Андреас Аркас (1766–1825) – утік на південь України наприкінці XVIII ст. від турків, що на той час опановували Грецію. Опинившись у Миколаєві він викладав історію в місцевій штурманській школі. Його син Микола (1818–1881) став контр-адміралом російської служби, командувачем Чорноморського флоту Російської імперії, військовим губернатором Миколаєва та Севастополя. Він був затятим яхтсменом й капітаном царської яхти, товаришував з Імператором Александром ІІ. Саме цей дід полковника М.Аркаса влив у грецький рід Аркасів українську кров, коли одружився із Софією Богданович, що належала до козацького старшинського роду.

Його батько – Микола Миколайович (1853–1909) – був юристом, громадським діячем-просвітником, композитором (зокрема, він був автором опери ”Катерина”). Він також захоплювався плаванням на яхті, яку назвав ”Олеся” – на честь дружини, капітанської дочки. Крім того був пошановувачем й талановитим дослідником-аматором української старовини, автором першої популярної ”Історії України-Русі”, яка свого часу за відомістю та поширеністю ледь поступалася ”Кобзареві” Т.Шевченка. Тим не менш, М.Грушевський, який тоді ще писав власну ”Ілюстровану історію України” і досить ревнісно ставився до успіхів на ниві історії інших, назвав Аркасову книжку подарунком для молодих домогосподарок. Таке ставлення так вразило М.Аркаса, що невдовзі й призвело до його передчасної смерті.

Саме в його сім’ї 2 вересня 1880 р. й народився в Миколаєві Микола Миколайович Аркас-другий – полковник Армії УНР й завідуючий особистою охоронною командою Гетьмана України П.Скоропадського. Він навчався у Морському та Кадетському корпусах, які так і не закінчив. Врешті у 1901 р. він закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище. Згодом служив у Прикордонних військах Приморського округу, був ад’ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході, а 1906-го звільнився в запас. З початком Першої світової війни у 1914 р. у званні поручника був мобілізований до російської армії. Служив у восьмому гусарському Лубенському полку та Чеченському кіннотному полку окремої Кавказької Туземної дивізії. У 1917 р., будучи штаб-ротмістром, командував сьомим ординарським ескадроном. Того ж року цей підрозділ було українізовано, а потім М.Аркас перейменував його на Полтавську партизанську кіннотну сотню. На початку 1918 р. він разом із своєю сотнею бився з більшовиками під Києвом на боці УНР, а після повернення уряду УНР до столиці в березні 1918 р. його кіннотний відділ став охоронним підрозділом Центральної Ради.

В день гетьманського перевороту командир кіннотного відділу (М.Аркас), що мав охороняти Центральну Раду, особисто з’явився до П.Скоропадського, перейшовши таким чином на його бік. Заступник генерального писаря І.Полтавця-Остряниці полковник Б.Неїло розповідав 10 листопада 1919 р. у Перемишлі Є.Чикаленку, що коли влітку 1918 р. гетьманськими спецслужбами було розкрито заколот проти Гетьмана, “в якому були замішані члени конвою – українці, що мали зв’язки з деякими членами [Українського] Національного союзу, то з того часу Скоропадський став з недовір’ям ставитись до українців, а натомість зблизився з російським офіцерством, яким оточив себе”33. В листопаді 1918 р. М.Аркаса було заарештовано гетьманським Особливим відділом за його участь в підготовці повстання проти П.Скоропадського, в чому він згодом зізнався34. Сам П.Скоропадський з цього приводу писав, що “ще ранком (13 листопада 1918 р., коли на Раді Міністрів розглядалося питання про можливість допущення проведення Національного Конгресу) я отримав увідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арештові начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса”35.

За Директорії УНР М.Аркас нетривалий час був військовим комендантом Києва. У 1919 р. він воював з більшовиками та денікінцями. Командував другим кіннотним полком ім. Залізняка та другим Переяславським кіннотним полком. Був комендантом мосту на Дністрі, через який українські війська відступали до Румунії. Того ж року він із своїм полком приєднався до Української Галицької армії, що тоді вимушена була перебувати в союзі з ”білими”, через що наказом по Армії УНР й був оголошений зрадником. 1920 р. М.Аркас переїхав до Східної Галичини, де працював актором і режисером в Станіславові та Коломиї (тепер Івано-Франківщина). У 1926 р. він перебирається до Закарпаття й працює спочатку актором, режисером, а згодом й директором Руського театру в Ужгороді. Тут, у Закарпатті, він знайшов і свою дружину – Надію, яка була акторкою й у 1927–1934 рр. грала в Руському театрі в Ужгороді, потім у Руському театрі ім. Садовського, у ”Новій сцені” в Хусті. Від початку 1930-х рр. М.Аркас працював у товаристві ”Нова сцена” в Хусті (тепер районний центр у Закарпатті). В Хусті ж 14 грудня 1938 р. М.Аркас й помер і був похований на місцевій Замковій горі. Його дружина, по смерті чоловіка, переїхала до Чехії, продовжувала грати на сцені й померла у 1955 р.

Повертаючись у 1918 рік, зазначу, що завідуючий особистою охоронною командою Гетьмана прирівнювався в правах до командира полку, його старший помічник – до командира батальйону, молодші помічники і старшини для доручень – до командирів рот, старші вартові – до молодших офіцерів, а вартові – до унтер-офіцерів. Члени особистої охорони перебували на державній службі, а заробітню платню одержували з особливого фонду Гетьмана. Якщо виникала необхідність збільшення кількості охоронців, то начальники розшукових установ мали додатково відрядити своїх співробітників, а начальник, що відрядив підлеглих, ніс за них повну особисту відповідальність. У місті перебування Гетьмана та його родини (чи мандрівки) особиста охорона діяла за загальним планом, затвердженим начальником Штабу Гетьмана. Окрім військових статутів охоронна команда в своїх діях керувалася ще й особливими інструкціями гетьманського коменданта. Звичайний штат особистої охорони Гетьмана складав 122 особи, а саме: завідуючий, старший і молодший помічники завідуючого, 4 старшини для доручень, 2 старших вартових, діловод, писар, розсильний при канцелярії, 55 постійних постових у районі резиденції, 46 наглядачів, 7 наказних (офіцерів) і 2 водія. Нову українську форму носили лише постові в околицях постійної резиденції Гетьмана36. В дійсності ж особиста охорона Гетьмана на той час складалася лише з 25 вартових37.

Посаді завідуючого командою відповідало звання полковника або військового старшини (10 тис. 800 крб. річних), його старшого і молодшого помічників – сотника (9 тис. 600 крб. і 8 тис. 400 крб.), старшини для доручень – значкового або хорунжого (8 тис. 400 крб.). Інші службовці охоронної команди військових звань не мали, їхній ранг дорівнював відповідним співробітникам підрозділів Державної варти, але плата була значно вищою. Так, старший вартовий отримував 8 тис. 400 крб. річних, а вартовий – 7 тис. 200 крб.

Завідуючий охороною складав щоденний наряд чергових і представляв їх гетьманському коменданту К.Прісовському. Якщо обставини змінювалися, він розробляв новий план охорони і табель постам, який подавав коменданту на затвердження. В його обов’язки входило ведення повного обліку персоналу, який служив у палаці, включно конвойних Гетьмана. При виникненні підозри до особи завідуючий охоронною командою вживав заходів для її затримання, про що доповідав коменданту. При необхідності він міг викликати власний конвой Гетьмана. Охорона щоденно оглядала всі приміщення, які безпосередньо прилягали до власних покоїв Гетьмана, про що складали поіменну відомість. На шляхах постійного проїзду Гетьмана огляду підлягали споруди водопостачання і каналізації. Для цього залучалися також урядовці Київського градоначальства. У місцях найчастішого перебування Гетьмана проводилася реєстрація і перевірка постійних мешканців, встановлювалися таємні наглядові пости.

Завідуючий охоронною командою повинен був мати “таємних освідомачів для висвітлення життя і зносин не тільки підлеглої йому охорони, але й всіх, що стоять на обліку і службі при будинку Гетьмана”. Але при цьому в окремому положенні “Про особливу охоронну команду ясновельможного Пана Гетьмана” зазначалося, що “чини охорони при доборі відомостей про осіб у нагляді повинні були обережними, конспіративними, щоб своїми діями і розмовами не нашкодити справі і не образити особу, яка досліджується. Варто завжди пам’ятати, що нагляду підлягають всі без винятку особи, а не тільки ті, про кого є неблагодійні відомості”38. Особиста охорона діяла у взаємозв’язку з Особливим відділом Штабу Гетьмана. Вона виконувала доручення з нагляду за окремими особами в районі резиденції Гетьмана, а особливий відділ проводив розробку відомостей, одержаних від охорони. Свої спільні заходи вони здійснювали за погодженням із начальником Штабу Гетьмана, окрім екстрених випадків, які виникали у разі гострої потреби.

Крім того, існував також й Загін осібного (особливого) призначення, що був установлений з метою забезпечення порядку в місцях перебування Гетьмана. Він підпорядковувався начальникові Штабу Гетьмана і прирівнювався до окремого батальйону39. 19 жовтня 1918 р. начальник Штабу Гетьмана виступив перед Радою міністрів з доповіддю про виділення “коштів на утримання членів загону” (обрахунком з 1 жовтня 1918 р.). Бюджетова комісія повідомила про можливість асигнувати, а уряд ухвалив, 55 тис. 771 крб.40 А.Дєнікін вважав, що організація контррозвідки і “загони особливого призначення” в Україні домінували над “багнетами”, тобто над питанням створення армії41. Обов’язки особового складу загону визначалися військовими статутами і особливою інструкцією начальника Штабу Гетьмана. Помічник командира загону, господар і командири взводів прирівнювалися у правах до ротних командирів, а унтер-офіцери – молодших офіцерів, хоча за чисельністю загін відповідав лише сотні42. Загін окремого призначення складався з двох взводів. У кожному з них було 3 стрілецьких і 1 панцерний відділи. Загін окремого призначення являв собою фактично підрозділ швидкого реагування і застосування в різних екстремальних ситуаціях43.

Загалом, на жовтень 1918 р. в розпорядженні начальника Штабу Гетьмана був лише цей Особливий вільнонайманий загін із 800 вояків для дій проти окремих спроб більшовиків підняти повстання у найближчому до Києва районі й грунтовно споряджений кулеметами, бліндованими автомобілями та іншими технічними засобами, а також 2 сотні (піша й кіннотна) власного конвою Гетьмана, переважно з колишніх офіцерів, та різноманітні команди та керівні кадри44.

Безпекою П.Скоропадського, як і питаннями державної безпеки загалом, займався на рівні розвідки і контррозвідки Осібний (Особливий) при Власному Штабі Гетьмана, який, проте, не опікувався т.зв. безпосередньою охороною тіла глави держави, а відтак не є предметом цієї розвідки і заслуговує окремого розгляду45

Суттєвим віддзеркаленням загального становища у владі Української Держави та пануючого у ній духу, є від’їзд П.Скоропадського 2 вересня 1918 р. з Києва до Німеччини для офіційної зустрічі з Кайзером Вільгельмом ІІ. Перш за все, цікавим є те, що про плани Гетьмана відвідати Німеччину ані в палаці, ані в уряді, ані у його ж особистому Штабі, ані серед охорони ніхто нічого не знав. Не знав ні начальник Штабу Б.Стеллецький, ні комендант гетьманського палацу К.Прісовський, ні начальник Особливого відділу Д.Бусло, ані міністр внутрішніх справ І.Кістяковський46 та інші. Уся підготовка до поїздки була прихована непроникливою таємницею й здійснювалася винятково німецьким командуванням, а в гетьманському палаці – особистим представником німецького імператора графом Ф.-Й.Алвенслебеном. Начальник Штабу Гетьмана Б.Стеллецький дізнався про візит П.Скоропадського до Потсдама лише у день його від’їзду близько другої–третьої години дня, та й і те, тільки після того, як Гетьман узяв з нього чесне слово про збереження таємниці*.
________________
* Сам П.Скоропадський писав у спогадах, що в день свого від’їзду (2 вересня 1918 р.) він повідомив про це Раду міністрів під час її вечірнього засідання.


На залізничному вокзалі у ніч від’їзду Гетьмана до Німеччини, його (одягненого, до речі, у цивільне) та нечисленний почт вже очікував підготовлений Штабом німецьких військ в Україні потяг до якого був посаджений батальйон німецької ж піхоти з великою кількістю кулеметів. До хвоста потягу було причеплено два вагона-салона: передостанній – для українського Гетьмана, а останній – для начальника залізниці. В самому салон-вагоні біля кожних дверей стояло по німецькому вартовому, а на майданчику вагона – кулемет.

Про від’їзд Гетьмана до Німеччини для зустрічі з німецьким Імператором Київ дізнався з газет лише наступного дня. Начальник Штаба П.Скоропадського занотував, що несподіване зникнення Гетьмана з палацу вкрай вразило його службовців, а надто гетьманського коменданта К.Прісовського, який був неабияк ображений такою недовірою до його особи47. Начальник Штабу Гетьмана, який, до речі, сам дізнався про це тільки напередодні від’їзду, згадував, що таке несподіване зникнення П.Скоропадського з палацу справило особливе враження на палацового коменданта, який лише вранці в палаці дізнався, що “Гетьман зник”48. Відтак, очевидно, ображений непосвяченістю коменданта у перебіг подій, а отже й сприйнявши це як особисту недовіру, гоноровий й самолюбивий К.Прісовський негайно подав у відставку, яку, до слова, не було задоволено.

Слід зауважити, що така конспіративність була певною мірою виправдана, адже 27 вересня 1918 р. департамент Державної Варти по лінії Освідомчого відділу МВС цілком таємно повідомляв київському міському отаманові, що ще у серпні-місяці начальник Осібного (Особливого) відділу Д.Бусло спеціальним рапортом (№ 920) повідомив начальникові гетьманського Штабу Б.Стеллецькому, що відповідно із “цілком достовірними агентурними відомостями” 15 вересня 1918 р. група із 28 осіб ухвалила убити П.Скоропадського. Виконавців замаху було обрано шляхом жереба, який випав на таких собі Івана Андрійовича Смірнова та Афанасія Степановича Барклаєва. Задля виконання теракту вбивці мали 17 вересня виїхати до Німеччини і там здійснити замах. Ліквідація Гетьмана мала стати не просто політичним убивством, а сигналом для загального повстання в Україні49. Саме цим обумовлюється утаємничення від’їзду П.Скоропадського до Німеччини для зустрічі з Вільгельмом ІІ і таке ж повернення Гетьмана в Україну. Як відомо, терористам не вдалося втілити в життя свій намір і глава держави залишився живим.

Разом з тим, становище Гетьмана восени 1918 р. ставало що день хиткішим. Поразка Німеччини та Австро-Угорщини у світовій війні, збройний виступ Січових стрільців на чолі з Директорією та набираюче силу народне повстання, розпалюване більшовиками та соціалістами, підточували гетьманський режим. Після поразки офіцерських загонів під Мотовилівкою становище гетьманського режиму стало катастрофічним50. В цей час П.Скоропадський з кожним днем відчував, що грунт вислизує з-під його ніг. Гетьманське оточення покидало його й він чим далі залишався і без підтримки, і без захисту: “Все російське йшло наперекір мені, усі ті діячі, які ще так нещодавно обговорювали зі мною усі справи й тулилися у приймальні, перекочували або до Петлюри, або до Долгорукова. В моєму штабі, за винятком моєї найближчої свити, найближчих офіцерів і козаків охорони, вже відчувалося роздвоєння. З одного боку, Директорія та співчуваючі їй успішно розповсюджували відомості, що я зрадив Україні, з іншого боку, серед російського офіцерства розповсюджувалися перемови, що я входжу у таємні перемовини з Петлюрою, аби зрадити офіцерство”51.

13 грудня вранці озброєні загони робітників-більшовиків прямо у касарнях захопили частину ескорту Гетьмана52. П.Скоропадському, аби вибити їх звідти довелося навіть відрядити туди іншу частину свого конвою, залишившись практично без суттєвої охорони. У ніч на 13 грудня 1918 р. чотири дивізії Осадного корпусу Січових стрільців під командою Є.Коновальця й загальною кількістю до 20 тис. багнетів зайняли позиції на підступах до Києва. У Гетьмана практично не залишилося вірних йому військ, оголошена по місту мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 35 років провалилася.

У ніч проти 14 грудня 1918 р. у Києві знову розпочалося повстання. Бойові загони обеззброїли гетьманців на Печерську, захопили Куренівку, Шулявку, Лук’янівку та район залізниці. До ранку було взято Генеральний Штаб та Військове міністерство на вул. Банковій. Зранку 14 грудня на всьому фронті під Києвом залунала артилерійська канонада. Українські республіканські війська повели наступ на Київ по трьох напрямках: на Пущу-Водицю, на Жуляни та з боку Дарниці. Республіканське військо перейшло в атаку й через Борщагівку, Солом'янку та Куренівку увійшло в місто. Близько 12 години бої вже тривали в межах міста. На Куренівці було захоплено батарею Сердюцького полку, який перейшов на бік заколотників, й відкрив кулеметний і гарматний вогонь по тилах гетьманців у напрямі Пущі-Водиці. Того ж ранку підрозділи Лубенського та Радомишльського полків перейшли на бік повстанців. До 15 години дня практично весь Київ був опанований Республіканськими військами.

Цього дня П.Скоропадський у його супроводі свого ад’ютанта Б.Даньковського (члена київської франкмасонської ложі “Нарцис”, яку 1918 р. було перейменовано на “З’єднані слов’яни”) намагався дістатися до головнокомандувача своїх військ князя О.Долгорукова, аби остаточно з’ясувати становище на фронті з військами Директорії. На квартирі Б.Даньковського ж Гетьман переховувався, так і не побачившись із О.Долгоруким, і саме через цього ад’ютанта П.Скоропадський намагався встановити зв'язок з головнокомандуючим гетьманськими загонами, коли сам поїхав в готель “Паласт” до турецького посланця Ахмеда Мухтар-бея. До речі, саме Б.Даньковський остаточно переконав Гетьмана в тому, що останній опір оборонців Києва зламано й столицю неможливо втримати, після чого П.Скоропадський в його присутності підписав своє зречення від влади. Отже останнім, хто опікувався Гетьманом, охороняв, переховував аж до того часу, допоки П.Скоропадський не опинився у безпеці у турецькому посольстві був лише його ад’ютант – представник франкмасонської ложі53.

У другій половині дня 14 грудня 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади власноручним актом, в якому зазначалося:

“Усім, усім по установам України. Усім військовим частинам і установам.

Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців всі свої сили клав на те, щоб вивести країну з того важкого стану, в якому вона знаходилася. Бог не дав мені сили справитися з цим завданням. Нині з огляду умов що склалися, керуючись винятково благом України, від влади відмовляюся”54.

Гетьманський Кабінет міністрів С.Гербеля в свою чергу постановив*, що: “Обміркувавши вимогу Директорії, Рада Міністрів ухвалила скласти з себе повноваження і передати владу Директорії”55, яка стояла на чолі протигетьманського повстання. Уряд передав повноваження міській Думі та міській Управі, а командувач гетьманською армією генерал О.Долгоруков віддав наказ захисникам столиці припинити опір і розійтись по домівках. Проте вуличні бої тривали до вечора. У ніч на 15 грудня 1918 р. все місто опинилося під владою республіканців. Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування.
________________
* Цю постанову підписали голова Ради міністрів С.Гербель, міністр торгу і промисловості С.Мерінг, міністр внутрішніх справ І.Кістяковський, міністр фінансів А.Ржепецький, міністр народної освіти В.Науменко, міністр праці В.Косинський та державний контролер С.Петров.



___________________________

1. Гай-Нижник П. П. Державний переворот 29 квітня 1918 р.: причини та перебіг захоплення влади П. Скоропадським // Український історичний журнал. – 2011. – №4. – С.132–164.

2. Гай-Нижник П. Начальники особистого Штабу гетьмана П.Скоропадського // Військово-історичний альманах. – 2010. – №21 (2). – С.45–56.

3. Гай-Нижник П. Управління коменданта Штабу гетьмана П.Скоропадського та його збройні підрозділи (1918 р.) // Гілея. – 2010. – №41. – листопад. – С. 81–89.

4. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 16.

5. Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 136. – Арк. 37, 51; – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 107; – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 28.

6. Гай-Нижник П. Костянтин Прісовський – військовий і державний діяч Росії, УНР та Української Держави: біографічний нарис // Гілея. – 2011. – №45 (3). – С.20–24.

7. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 16–44 зв., 51; – Ф. 1074. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 4; Державний вістник. – 1918. – 26 липня.

8. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 24 а. – Арк. 16 зв.; Державний вістник. – 1918. – 16 жовтня.

9. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 24 а. – Арк. 16 зв.

10. Там само. – Арк. 26.

11. Там само. – Спр. 179. – Арк. 1.

12. Там само. – Арк. 12–15.

13. Там само. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 100, 107.

14. Списокъ генераламъ по старшинству. Справлен по 10-е Іюля 1916 г. – Петроград: Военная Типографія Императрицы Екатерины Великой (въ зданіи главнаго штаба), 1916. – С.147.

15. Списокъ генераламъ по старшинству. Справлен по 10-е Іюля 1916 г. – Петроград: Военная Типографія Императрицы Екатерины Великой (въ зданіи главнаго штаба), 1916. – С.147.

16. Дивіться: “Военный орден святого великомученика и победоносца Георгия. Биобиблиографический справочник”. – М.: РГВИА, 2004; Волков С.В. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. – СПб.; – М., 2003; Список полковникам по старшинству на 01.03.1914; Волоков С. В. Офицеры армейской кавалерии. – М., 2004. – С.539.

17. Волоков С. В. Офицеры армейской кавалерии. – М., 2004. – С.539; Незабытые могилы. – Т. 6. – Кн. 1. – М., 2005. – С. 446.

18. Устимович Ю.К. Накануне великой войны: Из воспоминаний командира 8-го гусарского Лубенского полка // Военная Быль. – 1965. – №73.

19. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 1–7.

20. Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 1–7, 12–15; – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 39–39зв.

21. Державний вістник. – 1918. – 22 липня.

22. ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 89–90.

23. Там само. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 16-44 зв., 51; – Ф. 1074. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 4; Державний вістник. – 1918. – 26 липня.

24. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 24 а. – Арк. 34.

25. Державний вістник. – 1918. – 6 вересня.

26. Там само. – 16 жовтня.

27. Гай-Нижник П. Палац пана гетьмана – резиденція П.Скоропадського та його Головної Квартири: життя при Дворі // Пам’ять століть. – 2011. – № 5–6.

28. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.120–122.

29. Донцов Д. Рік 1918, Київ. – К.: Темпора, 2002. – С. 81.

30. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.160–161.

31. Там само. – Арк.123.

32. Скоропадський П. Спогади. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С.243.

33. Чикаленко Є.Х. Щоденник, 1919–1920. – Київ; – Нью-Йорк: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – С.153.

34. Скоропадський П. Спогади. – С. 303, 310.

35. Скоропадський П. Спогади. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 308, 305.

36. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 39–39 зв., 66 зв.–68, 70 зв.

37. Державний вістник. – 1918. – 22 липня.

38. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 39–39 зв., 66 зв.–68, 70 зв.

39. Там само. – Арк. 39-41, 55-59; Державний вістник. – 1918. – 22 липня.

40. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 136. – Арк. 21.

41. Деникин А. И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. 1991. - № 1. - С.146-166. – С. 146.

42. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 39-41, 55-59; Державний вістник. – 1918. – 22 липня.

43. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 39–40 зв., 75–76.

44. Там само. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 100–101, 107.

45. Гай-Нижник П. Осібний (особливий) відділ Штабу гетьмана П.Скоропадського (1918 р.) // Література і культура Полісся. – Ніжин, 2011. – Вип.62.

46. Гай-Нижник П. Ігор Кістяковський: особистість, політик, державний діяч України // Гілея. – 2010. – №38. – серпень. – С.38–53.

47. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.161–162.

48. Там само.

49. ДАКО. – Ф. Р-2793. – Оп. 2. – Спр. 25. – Арк. 19–21.

50. Гай-Нижник П. Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.) // Гілея.– 2011. – №47 (5). – Ч.1. – С.18–29; // Гілея.– 2011. – №48 (6). – Ч.2. – С.88–99; // Гілея.– 2011. – №52 (10).

51. Скоропадський П. Спогади. – С. 317–318.

52. Лейхтенбергскій Г. Н. Воспоминанія об “Украине”. 1917–1918. – Берлин, 1921. – С.45.

53. Гай-Нижник П. Особисті ад'ютанти й секретарі П.Скоропадського (до історії функціонування Головної квартири гетьмана України) // Український історичний журнал. – 2010. – №6. – С.106–126.

54. Відродження. – 1918. – 15 грудня; Наш путь. – 1918. – 15 грудня; Мир. – 1918. – 15 грудня.

55. ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 1.



 
matrix-info БУЛАВА