hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Чорновіл В’ячеслав Максимович

Чорновіл В’ячеслав Максимович (24.12.1937 р. /за радянськими документами – 1.01.1938 р./, с. Єрки Звенигородського р-ну Київської обл. /нині – Катеринопільський р-н Черкаської обл./ – 25.03.1999 р., автокатастрофа на шосе поблизу м.Бориспіль Київської обл.) – перший голова Народного Руху України.

Народився у сім’ї сільських вчителів. Через переслідування родини сталінським режимом (брат батька був заарештований у 1937 р.) родині доводилося переїжджати з села до села, змінюючи місце роботи. У 1946 р. почав навчання з другого класу середньої школи. У 1955 р. закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю. Вступив до Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка на філологічний факультет (1955 р.), з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Упродовж 1958–1959 рр. перебував у річній академвідпустці; працював теслею на будівництві домни у м.Жданові (нині – м.Маріуполь), згодом – у виїзній редакції газети «Київський комсомолець». З 1959 р. поновив навчання в університеті, який закінчив 1960 р. з відзнакою.

Липень 1960 – травень 1963 рр. – редактор, старший редактор передач для молоді на Львівській телевізійній студії. Водночас займався літературною критикою (досліджував творчість Т.Шевченка, В.Самійленка, Б.Грінченка). Працював над дисертацією, присвяченою літературній спадщині та громадській діяльності Б.Грінченка. З метою завершення наукових досліджень у травні 1963 р. переїхав до м.Києва.

З травня 1963 р. до вересня 1964 р. працював на будівництві Київської ГЕС, був комсоргом (мешкав у м.Вишгород). 1964 р. вступив до аспірантури Київського педагогічного інституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання.

Один із засновників і активний учасник національно-демократичного (дисидентського) руху шістдесятників (разом з І.Світличним, І.Дзюбою, Є.Сверстюком, А.Горською, М.Плахотнюком, Л.Танюком, В.Стусом, Г.Севруком та ін.). Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

8 серпня 1965 р. виголосив гостру антикомунiстичну промову на вiдкриттi пам’ятника Т.Шевченку у с.Жешори на Гоцульщинi. 4 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у м.Києві виступив з протестом (разом з І.Дзюбою та В.Стусом) проти арештів української інтелігенції. Був звільнений з роботи у газеті «Молода гвардія». Вересень – жовтень 1965 р. – літературний працівник газети «Друг читача». Самостійно та у спiвавторствi написав низку документiв правозахисного характеру: відкритий лист (15 вересня 1965 р.) до ЦК Компартiї й комсомолу України, статті «З приводу процесу над Погружальським», «В шовiнiстичному зашморзi», «12 запитань до тих, хто вивчає суспiльствознавство» тощо.

За відмову давати свідчення на закритому суді проти братів Горинів засуджений до трьох місяців примусових робіт. З того часу – безробітний.

У травні 1966 р. закінчив роботу над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» – одним з найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Автор документальної збірки «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), у якій подав матеріали про арештованих у 1965 р. шістдесятників.

У серпні 1967 р. був заарештований і 15 листопада 1967 р. засуджений до трьох років ув’язнення у таборах суворого режиму (за авторство документальної збірки «Лихо з розуму»; звинувачений у «поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад», ст.187-1, ч.1 КК УРСР). Книгу було надруковано за кордоном, де й вона набула широкого розголосу та сприяла протестам громадськості проти політичних репресій у СРСР (вперше була видана Першою українською друкарнею у Франції; цей самий збірник з’явився англійською мовою в американському видавництві «Мек-Гров-Гілл» у 1969 р.). Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 р. провів 48-денне голодування. Звільнений у лютому 1969 р. (у зв’язку з амністією термін був скорочений наполовину). У тому ж році у відповідь на наклепницькі нападки на І.Дзюбу написав книгу «Як і що захищає Б.Стенчук, або 66 відповідей «інтернаціоналістові», де викривав не-достойні методи ідеологічної роботи КПРС та КДБ.

У 1969 р. у 32 роки охрестився у Космачі, у старовинній гуцульській православній церкві (хрестив отець Василь Романюк, який потім став Патріархом Володимиром).

Лауреат премії для кращих журналістів світу, що захищають права людини.

З 1970 р. працював спостерігачем метеостанції у Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, на станції Скнилів у Львові; з 1971 р. до 1972 р. – у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.

У 1970 р. розпочав випуск (як редактор і видавець) підпільного жур-налу «Український вісник», в якому друкував матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву (перший номер вийшов у сiчнi 1970 р.; до арешту у сiчнi 1972 р. вдалося видати п’ять номерів). Влітку 1971 р. звернувся до Комісії з прав людини ООН з приводу загрози арештів української інтелігенції. У кiнцi 1971 р. iнiцiював створення «Громадського комiтету захисту Н.Строкатої», розповсюджував вiдкритий лист «До ЦК КПУ», в якому виступав на захист заарештованого В.Мороза, здiйснив ряд iнших громадських акцiй.

12 січня 1972 р. був удруге заарештований (слідство тривало 14 мiсяців) і згодом (12 квітня 1973 р.) засуджений Львівським обласним судом до 6 років таборів та 3 років заслання за «антирадянську пропаганду й агітацію», що вважалося «особливо небезпечним державним злочином» (ст.62, ч.1 Карного Кодексу УРСР). Дізнавшись із газетних повідомлень про свою нібито причетність до «справи Добоша», відмовився брати участь у розслідуванні. На знак протесту (проти погроз та шантажу заарештувати дружину та сестру) 8 діб тримав сухе голодування. Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с.Озерне) і ЖХ 385/3 (с.Барашево; колишнiй сталiнський Дубровлаг). Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). Співавтор (разом з Б.Пенсоном) книги «Хроніка таборових буднів» (1975 р.), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 р. у журналі «Сучасність».

У 1978–1980 рр. – у засланні в с.Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше у Нюрбі – постачальником. Автор брошури «Тільки один рік» про боротьбу за статус політв’язня у радянських таборах (1977–1978 рр.).

У 1978 р. прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу.

22 травня 1979 р. став членом Української Гельсінської групи (УГГ).

У квітні 1980 р. заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично – за опозиційні виступи та за участь в УГГ). Влаштував 120-денне голодування протесту. В останньому слові на суді звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі у змові. Був засуджений до 5 років позбавлення волі. У 1983 р. звільнений за протестом прокурора Якутської АРСР без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у м.Покровську (за 100 км вiд Якутська).

У травні 1985 р. повернувся в Україну. Впродовж 1985–1988 рр. працював кочегаром у львівському міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 р. разом з М.Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці М.Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. В.Чорновіл і М.Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж був звільнений з роботи з політичних мотивів.

Улітку 1987 р. відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був упродовж 1987–1988 років; вiдвiдував засiдання Львiвського дискусійного клубу (з квітня 1987 р.), де запропонував для обговорення своє бачення розвитку України («Квiтневi тези»). 11 березня 1988 р. з М.Горинем і З.Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. У 1988 р. був вибраний співголовою Львівського обласного «Меморіалу». У червнi 1988 р. у м.Львовi за його iнiцiативи відбулася мiжнацiональна нарада, на якiй були присутнi представники України, Естонiї, Литви, Грузiї й Вiрменiї. Виголосив свiй iсторичний експромт про створення в Українi першої опозицiйної партiї – Української Гельсiнської спiлки (УГС) i сформулював основнi програмнi положення майбутньої партiї, якi пiзнiше лягли в основу Декларацiї принципiв УГС. Був співголовою УГС і співавтором «Декларації принципів Української Гельсінської Спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у м.Львові. Був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу – написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом. Брав участь у численних мiтингах та iнших полiтичних акцiях. У 1988 р. працював з групами українських патрiотiв у Краснодарському краї Росiї з метою вiдродження козацького руху на основi української нацiональної iдеї.

Від часу створення (8–10 вересня 1989 р.) Народного Руху України (НРУ) – його член та член великої ради НРУ, з березня 1992 р. – співголова, а з грудня 1992 р. – голова НРУ. Після трансформації НРУ у партію – став її лідером.

З березня 1990 р. – депутат Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради України – Народної Ради. Квітень 1990 р. – квітень 1992 р. (до введення президентського представництва) – голова Львівської облради та облвиконкому.

Восени 1991 р. – кандидат у Президенти України (посів 2-ге місце, здобув 7 420 727 (23,27%) голосів виборців; найвищу підтримку здобув на Львiвщинi (76%) та Івано-Франкiвщинi (67%), найнижчi – у Криму (8%).

У жовтні 1991 р. на Великій козацькій раді був обраний гетьманом українського козацтва. Після референдуму 1 грудня 1991 р. виступав за розпуск Верховної Ради України та її дострокові перевибори.

З квітня 1992 р. – на постійній роботі у Верховній Раді України. Народний депутат України двох наступних (ІІІ та ІV) скликань. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 р. – член української делегації у ПАРЄ. 29 березня 1998 р. втретє був обраний народним депутатом Верховної Ради України.

Січень 1995 р. – травень 1998 р. – шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time». Жовтень 1998 р. – березень 1999 р. – шеф-редактор часопису НРУ «Час».

На ІХ Всеукраїнських зборах НРУ (12–13 грудня 1998 р.) висунув свою кандидатуру на пост Президента України паралельно з Г.Удовенком, проте у січні 1999 р. зняв свою кандидатуру.

25 березня 1999 р. загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем (5-й кілометр автотраси Бориспіль–Золотоноша). Автомобіль В.Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. Соратники В.Чорновола та його син Т.Чорновіл вважають його загибель політичним убивством. На місці загибелі встановлено козацький хрест.

Похований на центральній алеї Байкового кладовища (ділянка №1) у м.Києві.

Автор багатьох статтей, серед яких, зокрема: «Вiдкритий лист до Володимира Щербицького», «Про шахтарськi страйки в Українi», «Кiлька думок про намiр святкувати 50-рiччя пакту Молотова-Рiббентропа», «Маленький репортаж з поважного дiйства», «Кiлька думок про релiгiйну ситуацiю в Українi», «Дочекалися...», «Мiй меморiал» та iн.

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975 р.). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996 р.) за збірки «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі (премію присуджено, у тому числі, за твори, що раніше розглядалися як антирадянські). Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (1997 р.). Присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (2000 р.; посмертно) – за визначний особистий внесок у національне відродження України, послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність.

Павло Гай-Нижник   

Опубліковано: Гай-Нижник П. Чорновіл В’ячеслав Максимович // Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець 1980-х – початок 2012 рр.). Енциклопедичний довідник. – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2012. – С.553–556.


 
matrix-info БУЛАВА