hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Ув’язнення Головного Отамана
Арешт та звільнення С.Петлюри за Гетьманату П.Скоропадського

Опубліковано: Гай-Нижник П. Ув’язнення Головного Отамана. Арешт та звільнення С.Петлюри за Гетьманату П.Скоропадського // День. – 2012. – №145–146. – 17 серпня. – С.8.

Щирий патріот України, ідейний соціал-демократ і не позбавлений особистих амбіцій С.Петлюра під час Гетьманату (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) займав скромну, здавалося б на перший погляд, посаду голови Союзу земств України й був не лише політичним противником П.Скоропадського, а й його ідеологічним, світоглядним та соціальним антагоністом.

Підготовчу працю задля повалення гетьманського режиму українські соціалісти не припиняли практично з перших днів встановлення Гетьманату. Вона здійснювалася у кількох напрямах одночасно: політичному – консолідація опозиційних соціалістичних партій в єдиній спілці (координаційному центрі), якою спочатку був Український національно-державний союз (УНДС), а потім (з серпня 1918 р.) – Український національний союз (УНС) у поєднанні з масовою агітацією; громадському – робота із земськими та різного роду професійними організаціями; економічному – організація страйків і, водночас, залучення коштів через кооперативну мережу; військовому – накопичення зброї, організація повстань, формування отаманських загонів та залучення військово-командного складу (серед січовиків, запорожців тощо); зовнішньому – налагодження контактів та пошук підтримки у російських більшовиків (зокрема через очільників делегації РСФРР на переговорах про мир – Д.Мануільського та Х.Раковського) та у німців (серед представників німецьких соціалістичних партій у Райхстазі, німецького Оберкомандо в Києві й, згодом, німецьких та австрійських солдатських комітетів та командування в Україні) тощо. Тільки-но на межі літа – осені 1918 р. ледь вщухли локальні повстання селян, як із жовтня хвилювання народу знову почали наростати. З середини вересня 1918 р. у середовищі окремих керівників лівих українських партій визрівають плани повалити гетьманський режим насильницьким шляхом.

С.Петлюра не був осторонь цієї підготовчої роботи до часу активізації та початку запуску механізму повалення гетьманства, ба більше — ще до свого арешту встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої та плідної мережі радикального підпілля, яка й після його ізоляції в камері продовжувала функціонувати й, наче маховик, набирала обертів та потужності.

Саме через земські установи С.Петлюра прагнув поширити свої ідеї на українських дрібних та середніх селян, тоді як П.Скоропадський, попри гучні заяви про прихильність до середніх хліборобів-власників, залишався в колі здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників, т.зв. «батюшковців» (російських націоналістів) та космополітичного «Протофісу» (Союзу промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України). Відтак, стає очевидним, наскільки недалекоглядним та застарілим, з огляду на епохальні революційні, соціальні, національні та іншого роду злами в державних та економічних моделях, суспільній та особистісній свідомості, був підхід П.Скоропадського до вибору соціальної бази для свого режиму; наскільки громіздкою та неповороткою була бюрократична рутина нової держави старої моделі, що не спроможна була в обмежений термін не лише здійснити навіть ті окремі перетворення, що були задумані її очільником, а й пропагувати благі наміри гетьманської влади; наскільки державний механізм Гетьманату не встигав за круговертю історичного моменту. Натомість С.Петлюра виявив тоді (у 1918 р.) такий запал у своїй діяльності, самовідданість та організаторський хист, що навіть його войовничий опонент – начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький – почав ставитися з повагою до цього чужого йому за переконаннями соціаліста, революціонера й самостійника, а згодом навіть висловив думку, що С.Петлюра «значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом».

Користуючись своєю посадою та певною ізольованістю від метушливого київського життя, С.Петлюра та інші соціалісти спрямовували свою діяльність на об’єднання під своїм впливом провінційного духовенства, сільського вчительства та кооперації. Крім ідеології та пропаганди, не залишалися осторонь і практичний та матеріальний аспекти. За допомогою соратників та прихильників було активізовано роботу створеної рік тому нової спілки сільських кооперативів – «Дніпросоюзу», яка до кінця 1918 р. збільшила свої обігові капітали з п’яти млн. крб. (у січні 1918 р.) до 70 млн. крб., вкладаючи їх у різні галузі народного господарства, зокрема у торговельну, промислову (велику миловарню з річною продукцією близько 200 тис. пудів у с. Куренівка під Києвом, фабрику взуття у столиці, що виробляла 100 тис. пар на місяць, фабрику білизни, трикотажу тощо). Саме «Дніпросоюз», за відомостями власного штабу гетьмана, влітку – восени 1918 р. став головним матеріальним донором соціалістичної опозиції, своєрідним її неофіційним «міністерством фінансів».

Під контролем українських соціалістів перебував й інший фінансовий центр української кооперації з філіями в усіх великих містах країни – Український Народний Кооперативний банк (Українбанк). Організатором цієї центральної фінансової інституції вітчизняної кооперації (середина 1917 р.) і головою її правління був відомий український урядовець, перший генеральний секретар фінансових справ УНР Х.Барановський. Третім, сільськогосподарським «китом» українського кооперативного руху був Перший Всеукраїнський сільськогосподарський кооперативний союз (скорочено – «Централ»), який було створено в січні 1918 року. Організатором і головою Ради «Централу» був відомий соціаліст і урядовий діяч УНР К.Мацієвич. Ці та меншого штибу кооперативні установи мали широку мережу філій по всій території України, головно – в її глибинці, а також мобільні й популярні в провінції друковані органи. Досить зазначити, що за Гетьманату лише у споживчій кооперації було задіяно близько чотирьох млн. членів (майже 11,5% населення тогочасної Української Держави), що були об’єднані в 15 тисяч кооперативних товариств. Цього року у Великій Україні діяло 22 тисячі кооперативних товариств, що охоплювали 60% населення, об’єднаних у 253 окружних союзи різних типів та ступенів.

Численні агенти таких кооперативів були за сумісництвом і зв’язковими української соціалістичної опозиції. Лише ті села, що на своїх сходах приймали українські соціалістичні доктрини, отримували кооперативну допомогу, що дійсно сприяла підтримці населення. Таким чином, священик, вчитель та кооперативи стали трьома союзниками С.Петлюри, дії яких він координував через Союз земств і завдяки яким, як зізнавався начальник гетьманського Штабу, «усі його [Петлюри] розпорядження з центру досягали народних мас набагато швидше й точніше, ніж розпорядження Скоропадського через його бюрократичний апарат. Так само й навпаки, Петлюра через ті ж організації отримував значно точнішу та повну інформацію про настрої на місцях». Відтак, налагодивши та зміцнивши таку підпільну мережу, провідники українського революційного соціалістичного руху розпочали підготовку до формування центрального правління, яке мало б змінити уряд П.Скоропадського. В той час як кадетський уряд гетьмана втрачав купу дорогоцінного часу в безкінечних суперечках про принципи організації влади, про формальні штати установ, сенат тощо, С.Петлюра, В.Винниченко, М.Шаповал із соратниками по партії (ліві есдеки та есери) та в співпраці із Селянською спілкою на практиці створювали тіньові структури опозиційної влади по всій країні, які готували виступ проти режиму. Час від часу призначалися підпільні з’їзди партійних осередків та таємні наради впливових місцевих діячів, які збиралися в різних куточках країни чи в околицях Києва (як то під Вінницею або на дачі у В.Винниченка під Каневом), місцеві земські зібрання чи кооперативні з’їзди тощо.

Особливий («Осібний») відділ власного Штабу гетьмана провадив тотальне стеження й аналіз діяльності не лише усілякого роду та спрямувань партій та організацій, а й державних службовців вищого урядового та військового рангів й іноземних агентів. Згодом, вже в еміграції, один із начальників Штабу гетьмана Б.Стеллецький визнав, що цей відділ насправді являв собою «таємну поліцію та розвідку політичного характеру». Особливий відділ власного Штабу гетьмана мав більші чи менші відомості про ці зібрання й здійснював арешти соціалістичних активістів, проте приклад зі звільненням з-під варти за особистим наказом гетьмана В.Винниченка, якого було заарештовано із доказовими паперами, значно підірвав запал офіцерів та агентури Особливого відділу.

Проте в липні 1918 р. агенти доповіли, що С.Петлюра, очевидно через німецького посла в Україні А. фон Мумма, ввійшов у контакт з автором гетьманського перевороту майором німецького Оберкомандо Ѓассе й запропонував йому організувати новий переворот – соціалістичний. Передбачалося повалити кадетський уряд Ф.Лизогуба й замість нього поставити націонал-самостійницький соціалістичний, який би більше відповідав бажанням німецького Райхстагу (в якому вагому роль відігравали соціалістичні фракції). Передбачалося, що Рада міністрів буде сформована з представників національно-соціалістичних партій, а гетьман, якщо того забажали б німці, міг залишися, але лише номінальним, головою держави, без важелів впливу й із суто представницькими повноваженнями. Переворот передбачалося здійснити цілком мирним шляхом, тобто у призначений час заарештувати всіх міністрів у них вдома, а потім оголосити список нових міністрів.

Дізнавшись про таке, П.Скоропадський не бажав у це вірити, позаяк був цілком упевнений у міцності свого становища й вважав С.Петлюру надто нікчемною людиною. Втім за кілька днів такі ж відомості отримав і голова Ради міністрів Ф.Лизогуб. Як виявилося, до перевороту залишалося лише три доби. Тільки тепер П.Скоропадський вирішив застосувати енергійні превентивні дії й наказав начальникові свого Штабу, за згодою з німецьким командуванням в Україні, провести арешти всіх очільників українського самостійницького соціалістичного руху.

Було вирішено здійснити арешти низки провідних діячів крайніх лівих українських соціалістичних партій, в тому числі й С.Петлюри, а для врівноваження політичного розголосу (заспокоєння громадської думки) – арештувати на нетривалий час і кількох правих проросійських діячів (Ѓіжицького, Кумбарта та ін). При цьому гетьман власноручно склав список соціалістів, які підлягали арешту (близько 20 осіб). Із цим списком начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький прибув до начальника політичного відділу німецького окупаційного командування, якому й виклав рішення П.Скоропадського. Щодо арешту українських соціалістичних лідерів німці не заперечували й навіть виявили готовність посприяти цьому, проте заявили категоричну незгоду з такими ж заходами відносно правих російських елементів. І все ж після запевнень, що затримання правих здійснюється лише з метою послабити враження від арешту лівих самостійників, було дано згоду на їхній арешт, але з умовою не залучення до таких акцій німців. При цьому під час обговорення списку осіб, яких належало арештувати, начальник німецького військового політвідділу додав до нього ще кількох, невідомих начальникові гетьманського Штабу осіб. Арешти відбулися в ніч на 27 липня 1918 р. Було затримано С.Петлюру, М.Порша, Ю.Капкана та ін.

С.Петлюра сприйняв свій арешт спокійно, сказавши, що давно на нього очікував. Передбачаючи такий розвиток подій, він заздалегідь заховав або знищив компрометуючі його папери. Арешт крайніх лівих одночасно з крайніми правими було сприйнято громадськістю з цілковитим здивуванням. Усі були спантеличені, робилися неймовірні припущення, шукалися логічні зв’язки, й навіть Д.Дорошенко не висловив заперечень. Відтак, мету було досягнуто й, як зазначав Б.Стеллецький, «Петлюра – цей важіль українства, був позбавлений волі».

Проте такий поспішний арешт С.Петлюри, на якого не було ніякої вагомої доказової бази, поставив перед владою гетьмана інше питання: що з ним робити далі? Начальник Штабу П.Скоропадського згадував, що передбачалося два шляхи розв’язання проблеми: 1) С.Петлюра у в’язниці міг передчасно померти, однак це було б надто брутально, й ніхто цьому не повірив би; 2) С.Петлюра міг бути висланий за межі Української Держави. Однак П.Скоропадський, «із притаманною йому нерішучістю та прагненням все робити по-петербурзьки», зупинився на третьому рішенні: він наказав передати всю справу Петлюри міністрові юстиції О.Романову, очевидно, вважаючи, що той віднайде в діях одного з провідників українських соціал-демократів склад злочину. Але О.Романов подав висновок, що не виявив у діяльності С.Петлюри складу злочину, а судити його лише на підставі агентурних даних було неможливо. Відтак С.Петлюра продовжував утримуватися в ув’язненні без висунутого проти нього обвинувачення.

Тим часом 3 листопада 1918 р. в Німеччині почалася революція, а вже 9 листопада Німеччину було проголошено республікою, імператор Вільгельм ІІ утік до Нідерландів. Поразка Центральних держав додала натхнення й рішучості заколотникам. Адже, як зазначав один із керівників їхнього ядра – М.Шаповал, виступ зі зброєю готувався ними давно й, готуючи таке повстання, вони лише «чекали слушного часу. Цей слушний час прийшов – упадок німецьких фронтів». Далі М.Шаповал засвідчує, що, попри рішучість виступити проти гетьманського режиму, змовники активно використали військово-політичне становище тогочасної Німеччини і в іншому напрямі. Вони заздалегідь таємно відправили до Берліна своїх посланців (полковника Шаповала та соціал-демократа П.Бензю), аби вони там увійшли в зносини з німецькою соціал-демократією, що мала потужний вплив у Райхстазі, яка б «енергійно виступила проти німецького режиму в Україні й вимагала виведення відділів німецьких військ». Незабаром цей тиск на німецьке військове командування в Україні буде здійснено, в тому числі й щодо ув’язнених соціалістів, зокрема С.Петлюри.

Гадаю, що й С.Петлюра, який належав до УСДРП, хоч і перебував у в’язниці, був прихильником силового розв’язання питання влади (а отже й проблеми соціального й політичного розвитку України) і не лише знав про такі наміри, але й свого часу (до арешту) наполегливо готував ѓрунт для перевороту, про що йтиметься нижче. Вважаю також, що саме ув’язнення завадило йому особисто очолити підготовку до збройного виступу проти гетьманського режиму, й підтвердженням цьому є його підпільна робота на чолі Земського союзу, позиція військовиків (зокрема Січових стрільців) щодо його заочного включення до складу Директорії* та практичне загальне керівництво республіканськими силами в листопаді – грудні 1918 р. тощо.

11 листопада 1918 р. Німеччину було оголошено республікою. В новій ситуації збільшується й тиск на П.Скоропадського як із внутрішнього боку, так і з зовнішнього. Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф.Штейнгеля докладний звіт про революцію в Німеччині та прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського національного конгресу. За нових умов П.Скоропадський, очевидно через тиск соціалістів-міністрів реформованого на короткий час уряду Ф.Лизогуба, що за кілька днів впаде, звільняє з тюрем відомих діячів опозиції – М.Порша, Ю.Капкана та ін.

Більш складною ситуація видавалася зі становищем С.Петлюри, який без висунення звинувачення утримувався в Лук’янівській в’язниці Києва ще з 27 липня. З вимогою про його звільнення до П.Скоропадського неодноразово зверталися не лише численні громадські діячі, а й члени гетьманського уряду – Д.Дорошенко, М.Василенко, О.Греков і навіть генеральний писар І.Полтавець-Остряниця, які постійно нагадували гетьманові, що нечесно утримувати в тюрмі людину місяцями, не висуваючи йому жодних обвинувачень. Проте гетьман щоразу вимагав від свого начальника Штабу віднайти ці звинувачення. На це Б.Стеллецький кожного разу доповідав, що таких у його розпорядженні немає, позаяк С.Петлюра не злочинець, а лише ворог. Тим не менше, попри тиск із боку німців, соціалістів та гетьманських урядовців, Б.Стеллецький був твердим противником звільнення С.Петлюри, бо йому, як він сам згадував, «довелося залишити свою посаду через небажання підкоритися вимозі звільнення Петлюри».

Врешті-решт друзі С.Петлюри встановили зносини з німецькими соціалістичними колами у Райхстазі й спромоглися їх переконати, що той був ув’язнений лише через те, що був соціалістом, а гетьман, натомість, є представником правих елементів. У цьому напрямі активно використовувалися й масонські зв’язки С.Петлюри. Відтак із Берліна, надто після революції, було вчинено настільки сильний тиск на німецьке військове командування в Україні, що питання про С.Петлюру було висунуто ультимативно й поставлено руба.

Колишній державний секретар Гетьманату М.Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від П.Скоропадського (кінець 1919 р.), в якому той писав, що «змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою». Цей факт погрози німців звільнити в’язня власними силами підтверджував і давній близький товариш П.Скоропадського – герцог С.Лейхтенбергський, а також колишній гетьманський міністр закордонних справ Д.Дорошенко. Крім того, Д.Дорошенко, вже в еміграції в Німеччині, в розмові зі своїм секретарем І. Калиновичем свідчив і про те, що гетьманському урядові було відомо про невідворотність повстання проти гетьмана. «Ми знали, що Винниченко веде працю по лінії соціалістичній і як удасться повстання, то буде «капітуляція» перед більшовиками. Знали ми, – додав він, – що незалежно від того, чи випустять, чи не випустять С.Петлюру, – повстання буде». Врешті-решт 12 (9 за ст. ст.) листопада 1918 р. за наказом гетьмана міністр юстиції А.В’язлов звільняє С.Петлюру на «слово чести», що той не братиме участі в повстанні. Отже, С.Петлюра, який утримувався у в’язниці майже чотири місяці (від 27 липня по 12 листопада 1918 р.), був звільнений на категоричну вимогу німців напередодні протигетьманського виступу Директорії та Січових стрільців.

Як відомо з подальшого розвитку подій, після повалення Гетьманату і проголошення УНР Директорія сконцентрувала всю повноту влади у своїх руках (невдовзі це були руки вже трьох людей). Через недовгий час владою одноосібно став розпоряджатися головний отаман С.Петлюра, який був безпосереднім керівником протигетьманського перевороту.

________________________________________

* Крім того, погоджуюся з думкою М.Стахіва, який, перебуваючи в еміграції, вважав, що, якби С.Петлюра був особисто присутній на засіданні, коли обирали членів Директорії, то саме він, а не В.Винниченко, очолив би її.

__________________




 
matrix-info БУЛАВА