hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Українсько-більшовицька дипломатична війна в Німеччині за українську спадщину

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Українсько-більшовицька дипломатична війна в Німеччині за українську спадщину // Нетреба Ю. Б. Протистояння дипломатичних представництв УСРР та УНР в Німеччині (1921–1922). – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2012. - C.7-22

У 1921–1922 рр. у знекровленій війною та пограбованій Версальським договором Німеччині сягнула свого апогею війна без пострілів – війна дипломатів УНР та УСРР. Вона розпочалася ще у 1918 р. й набирала обертів у році 1919-му під акомпанемент гвинтівок і гармат. Фактично ж у 1919–1920 рр. у воюючої УНР (спочатку в уряду Директорії, згодом у уряду Республіки, диктатором якої де-факто став головний отаман С. Петлюра), у Дієвої Армії УНР, яка вела нерівну звитяжну боротьбу за право свого народу на власну державність, не було свого запілля, не було ані достатніх людських, ані природних ресурсів, не було й ні промислового, ані фінансового підпертя в самій Україні. Відтак таким тилом, джерелом, що мало б надати такого роду допомогу як урядові, так і війську, для продовження збройної боротьби за незалежність мали стати українські дипломатичні представництва, воєнні та спеціальні закордонні місії тощо. Саме вони мали забезпечити повернення з Європи українських військовополонених, закупляти озброєння та амуніцію, медикаменти, а також втримати дипломатичний фронт й забезпечити політичне визнання УНР як самостійної держави у новому повоєнному світі. Проте в листопаді 1920 р. уряд і Дієва Армія УНР змушені були залишити терени Республіки і податися на захід. Новим осідком уряду УНР стало польське місто Тарнів, що поблизу Кракова, а українських вояків польська влада інтернувала до таборів. Втім, опинившись без території, уряд УНР не залишав надії на своє повернення в Україну і за нового військово-політичного становища та за умов постверсальської Європи на передову боротьби мусіла вийти дипломатія. Українські більшовики, що номінально представляли УСРР і за спиною яких стояли більшовики російські, попри опанування Наддніпрянщиною стояли у той час в Україні ще «хиткими ногами». Край горів у повстаннях, а міжнародне співтовариство, утамоване світовою війною, остерігалося експорту революції. Відтак, попри збройну перемогу, більшовизму конче потрібно було утвердити її ще й на фронті дипломатичному.

Розгорілася відчайдушна боротьба за українську спадщину, до якої, до речі, належали не лише чорнозем, заводи і фабрики, копальні й хлібні поля тощо власне в самій Україні, а й приміщення та легітимізація посольств і консульств у Європі, торговельно-економічні вигоди, державні грошові рахунки у банках Німеччини, Австрії та Угорщини й, врешті, міжнародно-політичне визнання, а відтак і державне утвердження. Протистояння дипломатів УНР і УСРР розгорнулося чи не по всій Європі, проте одним з головних театрів боротьби стала Німеччина, провідні політичні й торговельно-економічні кола якої прагли й собі щось відхопити з цього протистояння.

Саме про ці історичні події йдеться у монографії Юрія Нетреби «Протистояння дипломатичних представництв УСРР та УНР в Німеччині (1921–1922)». Слід одразу ж зазначити, що автор монографії обрав для свого дослідження тему, яку можна вважати ще мало вивченою як вітчизняною, так і зарубіжною історіографією, і яка, поза сумнівом, становить значний науковий інтерес як з огляду розуміння тих процесів, що відбувалися навколо України у 20-х роках ХХ ст. у Європі, так і в спектрі пізнання практики і методів дипломатичної боротьби за тих часів взагалі й історії, власне, української дипломатії зокрема. З цією метою дослідником було опрацьовано і проаналізовано доволі значний шар документального матеріалу, значна частина якого вперше введена до наукового обігу (серед нього: ноти, циркуляри (обіжники), інструкції, звіти послів та дипломатичних агентів, офіційні заяви МЗС УНР та НКЗС УСРР, листування уряду та МЗС УНР, Народного комісаріату закордонних справ УСРР з дипломатичними, представництвами, листування іноземних дипломатичних представництв з МЗС УНР та НКЗС УСРР, матеріали про наради послів і голів дипломатичних місій УНР у Карлсбаді (1919 р.) і Відні (1919, 1920 рр.) та матеріали щодо пропагандистської діяльності за кордоном російського «білого руху», радянської України та Польщі, вітчизняну та іноземну пресу того часу тощо).

Автор закономірно пов’язує початок офіційних дипломатичних зносин УНР із європейськими країнами (зокрема з Центральними державами, провідною з яких була Німеччина) із укладанням Берестейського (Брест-Литовського) договору, хоча справедливо буде зазначити, що ще протягом кінця літа – зими 1917 р. й січня – початку лютого 1918 р. офіційні діячі уряду Центральної Ради вже вели досить активні, хоч і складні, перемовини із представниками країн Антанти (зокрема Французької Республіки), які зрештою завершилися нічим. В той же час, як справедливо, відзначає Ю. Нетреба, Центральна Рада, що завдяки Берестейському договору звільнила територію УНР від більшовиків, так і не змогла скористатися позитивними його аспектами у торговельно-економічній та політичній сфері, а невдовзі «негативним наслідком договору стало погіршення відносин з країнами Антанти і фактичне невизнання ними як Центральної Ради, так і гетьманату», а орієнтація на Берлін «виявилась фатальною після поразки Німеччини у Першій світовій війні».

Отже, у 1919 р., а надто у 1921–1922 рр. УНР виявилася практично в міжнародній ізоляції, зазнаючи при цьому надзвичайного дипломатичного тиску (по інколи й утисків) на європейській арені та несамовитої, часто недипломатично підступної, атаки з боку представників дипкорпусу сусідніх і ворожих УНР держав. Активну діяльність в цьому напрямкові виявила й дипслужба УСРР, яка потужно ідеологічно і матеріально спрямовувалася й підтримувалася з Петрограду з боку більшовицької РСФРР.

В цьому контексті варто зауважити, що попри те, що українські радянські дипломати представляли, зокрема у Німеччині, де-юре ніби-то незалежну УСРР, де-факто їх діяльність в цілому спрямовувалася більшовицькою РСФРР та політичним керівництвом ВКП(б). Були для такого підпорядкування й певні юридичні підстави. Назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР), як уособлення та визначення маріонеточного більшовицького адміністративно-територіального утворення в Україні, було надано зазначеній формації Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 6 січня 1919 р. УСРР була формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з’їзді рад 6–10 березня 1919 р., коли ухвалено першу конституцію УСРР. Остаточно Конституція УСРР була затверджена Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом на засіданні 14 березня 1919 р. Проте історія виникнення, а вірніше було б сказати виклонування російськими більшовиками, так званих «радянських» органів влади в Україні бере свій початок з грудня 1917 р.

Саме тоді, 7–8 грудня 1917 р., пробільшовицьки настроєні 127 делегатів від 49 місцевих рад робітничих і солдацьких відмовилися продовжувати свою участь в засіданнях І Всеукраїнського з’їзду рад в Києві та переїхали до Харкова. З’їзд прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та «Про самовизначення України», а також проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали також «Українською Народною Республікою», аби перехопити популярність справжньої УНР. 9 грудня 1917 р. до розкольників приєднався ІІІ з’їзд рад Донецького та Криворізького басейнів. Делегати, переважна більшість з яких належала до РКП(б), проголосили своє зібрання І з’їздом рад робітничих та солдатських депутатів України “при участі частини селянських депутатів”. Він тривав два дні (11 та 12 грудня 1917 р.), за які це нелегітимне зібрання прийняло низку протизаконних і деструктивних документів. Перш за все Україну було проголошено Республікою рад робітничих, солдатських та селянських депутатів як федеративної частини Російської Республіки. Як наслідок – в Україні одразу почали запроваджуватися декрети на розпорядження більшовицького Совєта народних комісарів, а між урядами Петрограда та Харкова відтоді встановлювалася «цілковита погодженість у цілях і діях, необхідна в інтересах робітників і селян усіх народів Російської Федерації». Уся повнота влади передавалася обраному на вищевказаному харківському зібранні Всеукраїнському Центральному виконавчому комітетові (ВУЦВК). 17 грудня 1917 р. було оголошено про створення уряду радянської України – Народного секретаріату.

Невдовзі розпочалася перша українсько-більшовицька війна, а в січні 1918 р. услід за «червоними» військами Муравйова до Києва прибув й Народний секретаріат. Втім, невдовзі контрнаступ союзницьких Центральній Раді німецьких та австро-угорських військ змусив більшовицький уряд України залишити столицю й перебратися спочатку до Полтави, Катеринослава, а згодом у Таганрог. 19 квітня 1918 р., перед взяттям Таганрога німецькими військами, повноваження вищих органів української більшовицької влади було надано так званому Повстанському бюро («революційній дев’ятці»), що проіснувало до липня 1918 р.

5–12 липня 1918 р. в Москві було офіційно утворено КП(б)У як «складову і невід’ємну» частину РКП(б). Там же, на зібраному партійному з’їзді, було розпущено раніше оформлений як незалежний від більшовицької партії вищий український радянський державний орган. На зміну йому прийшла цілковито партійна інституція у вигляді Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету (ВЦВРК) під головуванням російського більшовика А. Бубнова. Проте вже 19 листопада 1918 р., під час збройного виступу в Україні проти гетьманської влади Січових Стрільців під проводом Директорії, що переріс у масове повстання, більшовиками у Курську терміново було створено нову маріонеткову державну структуру – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Невдовзі з рознарядки В. Лєніна та ЦК РКП(б) цей «уряд» очолив Х. Раковський, який вважав, що вирішення питання радянізації України можливе лише в «утвердженні пролетарської диктатури», а запровадити її вдасться «тільки за допомогою Радянської Росії і Російської Комуністичної партії при тісному об’єднанні господарсько-економічного апарату, тобто при централізації обліку та розподілу як живих сил, так і матеріальних багатств Росії та України».

Офіційно Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) було проголошено 6 січня 1919 р., а 29 січня того ж року вищевказаний тимчасовий більшовицький уряд перейменував себе на Раду народних комісарів УСРР (РНК УСРР). Однак і він проіснував недовго. Хронологія втрати прокомуністичною Україною свого декларативного суверенітету виглядає послідовною і ґрунтовно юридично нормаваною. 1–6 березня 1919 р. ІІІ з’їзд КП(б)У, яким безпосередньо керував російський більшовик Я. Свєрдлов, ухвалює перейняти для УСРР Конституцію РСФРР 1918 р. з урахуванням змін «залежно від місцевих умов». 10 березня 1919 р. ІІІ з’їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів приймає «в основному» проект Конституції УСРР, а 14 березня того ж року її текст без обговорення затверджує ВУЦВК. 28 травня 1919 р. РНК приймає ухвалу про визнання наркомів РСФРР «союзними наркомами», а наркомів України – «їх обласними уповноваженими».

Отже, ще у 1919 р. радянський уряд України задекларував своє прагнення до федеративного об’єднання з РСФРР. Всеросійський Центральний ісполнітельний комитет (ВЦИК), в свою чергу, постановою від 1 червня 1919 р. вказав на необхідність об’єднання радянських республік. При цьому така злука, на його погляд, мала б призвести до сполучення керівництва найважливішими галузями державного функціонування в руках єдиних загальних колегій. В липні 1919 р. партійна нарада в Москві схвалює підпорядкування партійних організацій КП(б)У Центральному комітетові РКП(б). 11 вересня 1919 р. політбюро ЦК РКП(б) за участю В. Лєніна розглянуло «Питання про український уряд» і ухвалило «ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально», а 21 вересня ЦК РКП(б) затверджує це рішення й визначає: «Весь урядовий апарат УСРР ліквідується. Від імені уряду виступає, коли потрібно, Раковський, який переїздить до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ».

Перший юридичний крок до добровільної відмови від державного самоврядування зробив 28 січня 1920 р. Всеукраїнський революційний комітет, який ухвалив постанову, згідно з якою усі декрети Російської Соціалістичної Федерації у сферах військових, фінансово-економічних, транспортних, поштово-телеграфних набували чинності також і на території УСРР. Свою політичну та економічну незалежність Україна офіційно почала швидко втрачати після IV Всеукраїнського з’їзду Рад, який 25 травня 1920 р. заявив, що відтоді Радянська Україна стає суб’єктом всеросійської федерації. У своїй резолюції про державні взаємини між УСРР та РСФРР з’їзд, зокрема, вказував: «IV Всеукраїнський з’їзд рад, стверджуючи умови між центральними виконавчими комітетами УСРР і РСФРР про об’єднання комісаріятів військового, фінансового, залізничного, народного господарства, пошт і телеграфів та праці – доручає наступному центральному виконавчому комітетові провадити і надалі ту саму політику найщільнішого зближення». Саме з цього часу говорити про будь-яке самоврядування уряду УСРР не доводиться, а розгляд структур радянської влади можливий лише в контексті загальносоюзної історії. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР було підписано договір про господарський та військовий союз. 30 грудня 1922 р. УСРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втрачаючи таким чином навіть свою номінальну незалежність, яку мала доти. Україна остаточно втратила свою номінальну державність.

Світова війна завдала країнам Європи не лише людських втрат, але підірвала економічну потужність та стан їхніх фінансових систем. Так, наприклад, воєнні видатки Європи у 1886 р. складали 4 млрд. 268 млн. франків і зросли до 1912 р. до 10 мільярдів, а на початок літа 1918 р. витрати лише на кожний місяць досягли 20 млрд. франків. Якщо заборгованість всіх держав Європи у 1886 р. складала 66 млрд. франків, то за роки війни вона сягнула 150–160 мільярдів, а на покриття сплат по борговим зобов’язанням необхідно було 6,5 мільярдів франків. На серпень 1918 р. борги зросли до 1.000 млрд. франків. Лише для сплати відсотків потрібно було кожнорічно 60 мільярдів.

На 1919 рік зовнішній борг США по кредитам складав 24 млрд. дол., тоді як всесвітній запас золота становив 9 млрд. доларів, а всесвітній монетарний золотий запас складав (у німецьких марках) – 36 453 мільярда, з яких на Європу припадало близько 22 млрд. марок. За даними німецької ”Vossische Zeitung”, якщо золотий запас європейських банків був у 1912 р. 12 млрд. 860 млн. франків і срібла – 2 млрд. 535 млн. франків, чим забеспечувалося 25 млрд. 173 млн. франків паперових грошей, то за час війни кількість паперових грошей збільшилася втричі (приблизно на 80–90 мільярдів), тоді як запаси золота зменшилися через вивіз його до Америки та до нейтральних держав. Якщо індекс витрат на життя, наприклад, у США зріс за 5 передвоєнних років (з 1910-го, коли він складав 93,1 по 1914 рік – 102,5) на 9,5 одиниць, то за 5 воєнних років (з 1915 по 1919 роки, відповідно з 101,1 до 188,7) – на 87,6 одиниць. Долар же у 1920 р. мав вартість лише 48 центів від вартості 1914 року. Принагідно зазначимо, що Сполучені Штати не вели війни на своїй території. Війна нанесла інфляційний удар по усім країнам Європи. Гіперінфляція охопила Австрію і Угорщину (які потерпіли поразку у війні), Польщу та інші держави. За англійський фунт стерлінгів в березні 1919 року в Відні, наприклад, платилося 113 австрійських крон, а за 100 українських карбованців – 160–170 крон. Зазнав втрат й досить міцний фунт стерлінгів, вартість якого за час війни знизилася на 20–25%.

Надзвичайно складним після поразки у світовій війні було й становище Німеччини, обтяженою до того ж кабальними умовами Версальського договору. Прагнучи максимально послабити колишнього ворога й забезпечити собі домінування на континенті Антанта, головно Франція, під час підготовки умов повоєнного миру виходила з простої й хижацької формули «Німець заплатить за все», запропонованої одним з творців Версальського миру, найближчим радником французького прем’єр-міністра Клемансо. Відтак постверсальська Німеччина (Ваймарська Республіка) була опанована економічною і фінансовою кризами, а гіперінфляція і безробіття досягли гігантських обсягів. Проте найбільшої (нищівної) руїни своїми наслідками світова війна завдала фінансовій системі Німеччини, що призвело до катастрофічного падіння вартості марки. Незважаючи на те, що кайзерівська Німеччина вела війну на чужому терені, з 1914 р. на кінець 1918 р. курс марки щодо долара впав відповідно з 4,2 марки до 8 марок. Після поразки Німеччини у світовій війні на країну очікувала фінансова прірва. До цього певною мірою долучилися й держави-переможниці (країни Антанти, особливо Франція), які прагли за рахунок переможених підлаштувати свій фінансовий стан. 27 квітня 1921 р. німецькому урядові, тоді вже Ваймарської республіки, було висунуто шалений рахунок репараційних виплат союзникам – 132 млрд. золотих марок. Ця сума істотно перевищувала податкозборчі можливості Німеччини, яка й без того мала величезний бюджетний дефіцит. Державний бюджет Ваймарської республіки на 30 липня 1920 р. складав 239 млрд. 800 млн. марок з додатком 72 млрд. марок паперових грошей (для порівняння: державний бюджет США складав на тоді 23 млрд. 941 млн. 972 тис. 781 дол., Великобританії – 1 млрд. 278 млн. ф. стерл., Франції – 254 млрд. фр., Італії на 1 червня 1919 р. – 76 млрд. лір). За таких умов, аби сплатити свої рахунки, німецький уряд запустив друкарський верстат. Як наслідок, у 1922 р. ціни в Німеччині зросли на 5 тис. 470%, а у 1923 р. ціни зросли до космічних меж – у 1.300.000.000.000 разів. Фунт масла коштував 1,5 млн. марок, м’яса – 2 мільйона, одне яйце – 60 тисяч марок. Як свідчив Р. Вільямс «ціни зростали так швидко, що офіціанти декілька разів змінювали їх в меню під час сніданку. Іноді відвідувачі ресторанів платили за зкоштуваний обід вдвічі більше тієї ціни, котра значилася в меню, коли вони тільки робили замовлення».

Влітку 1921 р. курс долара перевищив 100 марок, літом 1922 р. досяг вже 500, а 15 листопада 1923 р. курс долара був 4,2 більйона марок. Тоді ж, внаслідок нестримної емісії, випуск грошей в Німеччині перетнув межу в 92 квінтильйона (92 з 18-ма нулями) марок. На грудень 1923 року порівняно з груднем 1919 р. обсяг обігової грошової маси в Німеччині зріс з 50 млрд. до 496 млрд. 585 млн. 345 тис. 900 марок!

Не дивно, що знесилені війнами, революціями та фінансово-економічними труднощами усі зацікавлені сторони (як представники УНР, УСРР, еміграційні осередки українських монархістів, так і німецький уряд) звернули свою увагу на український валютний спадок, що свого часу був накопичений у 1918 р. Українською Державою (Гетьманатом П. Скоропадського).

Що то були за гроші? Ці кошти були депоновані внаслідок Фінансових угод Української Держави від 15 травня та 10 вересня 1918 р. з Німеччиною та Австро-Уорщиною. 15 травня 1918 р., згідно з договором Німеччини та Австро-Угорщини з Україною, гетьманський уряд, як зазначалося у §1 угоди, зобов’язувався надати вищевказаним країнам грошову позику на 400 млн. крб. (по 200 млн. крб. кожній з держав). Центральні держави позичали в України карбованці, проте вони могли не брати одразу по 200 млн. крб., а отримувати їх частково в міру необхідності в Київському відділенні Держбанку через окремо уповноважених осіб. Окрім того, таким правом контрагенти могли скористатися лише до 31 липня 1918 р., а отримавши їх, могли використати гроші «лише для розрахунків за покупки на Україні або для оплати грошових зобов’язань Українським Державним або приватним Закладам». Позика приймалася за номінальною вартістю скарбових білетів України з нарахуванням поточних відсотків за курсом 1,331/3 марки та 2 крони за карбованець. Механізм виплати в марках та кронах був таким: 50% (половина від займу кожної з країн) були кредитовані українському урядові марками у Райхсбанку в Берліні та кронами в Австро-Угорському Держбанку у Відні та Будапешті. За решту 50% позики Україна «отримує на 25% (двадцять п’ять відсотків) 41/2% дворічні Німецькі білети Державної Скарбниці (Reichsschatzscheinen) по бажанню України – іменні або вимогові за номінальною їхньою вартістю з розрахунком поточних відсотків і на 25% (двадцять п’ять відсотків) – 41/2% двох-річні за бажанням України іменні чи вимогові австрійські або угорські білети Державної Скарбниці (Schatzscheinen) за номінальною вартістю з розрахунком поточних відсотків». Усі фінансові операції, що переводилися згідно з цим договором, позбавлялися від гербового збору та податків. Україна отримувала в своє розпорядження німецькі та австро-угорські білети Держскарбниці, депоновані в Берліні, Відні та Будапешті, для розрахунків та власного розпорядження лише для торговельно-економічних та міждержавно-інститутських операцій на терені Німеччини та Австро-Угорщини.

Україна не мала, однак, права розпоряджатися закредитованими нею сумами (Guthaben) і переданими їй білетами Держскарбниці (Schatzscheinen) й, зокрема, «не має права відчужувати такі іншим особам та закладам до витоку одного року після заключення миру між Центральними Державами та всіма нині воюючими з ними великими Державами». Суми ж у Райхсбанку та в Австро-Угорському Держбанку приносили Україні 4,5% річних без оподаткування. Останні пункти договору вказували, що письмові зносини та розрахунки за цією угодою провадяться через український Державний банк, Райхсбанк у Берліні й Австро-Угорський банк у Відні та їхніх уповноважених. Якщо ж Центральні держави використають своє право передачі виконання цієї угоди Консорціуму банків, то в такому випадку іменні зносини та розрахунки перейшли б до управління Консорціуму. Вищевказані 4,5% зобов’язання німецької та австро-угорської Держскарбниць, які Україна отримувала на 100 млн. крб., були нічим іншим, як облігаціями, виданими українському уряду в обмін за готівку.

За договором від 15 травня 1918 р. для здійснення цукрових операцій Україна видала Німеччині й Австро-Угорщині 10 млн. крб. (по 5 млн. крб. кожній). В свою чергу в Берліні у Райхсбанку в рахунок цих видач було закредитовано 3 млн. 333 тис. 333,3 марок готівкою і стільки ж серіями та 5 млн. крон готівкою і 5 млн. крон серіями Держскарбниці в банку Австро-Угорщини. З першої (німецької) суми Україна використала лише 1 млн. 318 тис. 117,90 марки і не скористалася разом з серіями 5 млн. 348 тис. 548,76 марок. З австро-угорської суми готівкові крони було використано повністю, а недоторканими залишилися лише крони у серіях. Українська сторона також видала (14 липня 1918?р.) 30 млн. крб. міністру торгу та промисловості С. Гутнику для сплати Центральним державам за вугілля, а дещо пізніше – ще 83 млн. крб. для сплати за придбане для цих країн продовольство. Самі ж Німеччина та Австро-Угорщина, в рамках угоди, 25 липня 1918?р. подали прохання видачі їм 34 млн. 500 тис. крб. для сплати за монопольну надбавку за куплений ними цукор. Загалом же на 15 серпня 1918 р. Центральні держави сплатили Україні 122 млн. 798 тис. крб., з яких: за хліб – 29 млн. 250 тис. крб., за яйця – 3 млн. 125 тис. крб., за худобу – 11 млн. 750 тис. крб. і за цукор – 78 млн. 673 тис. крб. Крім того, через Центральну комісію з вивозу сировини німці закупили на вільному ринку різноманітних товарів на суму у 130 млн. крб.

10 вересня 1918 р. було підписано Економічний договір між Українською Державою, з однієї, а Німеччиною та Австро-Угорщиною, з іншої сторони, на господарський 1918/1919 рік. Угода про фінанси складала додаток (”прилогу”) 6 до основної частини економічного договору. Згідно з §1 Угоди про фінанси, «Центральні Держави придбають від України на суму 1.600.000.000 карбованців, випущених нею Державних Скарбових знаків та (або) кредитових білетів». Здачу цієї суми вони мали право вимагати повністю або частково до 30 червня 1919 р., причому вона могла вимагатися сумами не менше від 10 мільйонів за умов, що загальна сума здачі, що запрошувалася, мала не перевищувати 250 млн. крб. у вересні, жовтні, листопаді і грудні 1918 р. та 100 млн. крб. у решту місяців 1919 р. до кінцевого терміну дії угоди. Україна заключала договір у передбаченні, що Центральні держави зроблять все від них залежне для допомоги їй у здійсненні грошової реформи, тобто візьмуть на себе видрук кредитових білетів і доставку паперу та фарб. Друкарня в Берліні зобов’язувалася збільшити до 1 січня 1919 р. прийняте нею раніш замовлення на друк грошових знаків до загальної суми в 11 млрд. 500 млн. грн., рівних 5 млн. 750 тис. крб. різної вартості. Центральні держави могли придбати карбованці за наступних умов: Україна отримує готівкою загалом до 5 млн. марок й 5 млн. крон, пропорційно тій частині загальної суми (1 млрд. 600 млн. крб.), яка дійсно виявиться зданою цим державам. Розрахунок переводився за курсом 85 коп. за марку і 50 коп. за крону. Залишок вартості наданих Центральним державам карбованців сплачувався наполовину марками, наполовину кронами за вищевказаним співвідношенням таким чином: 50% загальної суми сплачується українському урядові кредитуванням поточного рахунку в Райхсбанку в Берліні для частини сплати у марках та Австро-Угорському банку у Відні і Будапешті, для сплати у кронах. На решту 50% Україна отримувала: на 25% двохрічні 3,5% німецькі державні скарбові зобов’язання, на показника, за номінальною ціною з дорахуванням відсотків що наросли, і на 25% державні скарбові зобов’язання Австро-Угорщини (на показника) за номінальною вартістю з доліченням до їхньої ціни відсотків, що набігли.

Німецькі державні зобов’язання були вартістю 100 тис. марок, австро-угорські – 100 тис. крон, або ж за бажанням України у вартості, кратній 100 тисячам. Німецькі, австрійські та угорські зобов’язання мали бути здані до Державного банку в Києві. Втім, ці зобов’язання підлягали відновленню через те, що Україна на той час ще не могла вільно ними розпоряджатися. Щодо вищевказаних кредитованих Україні поточних рахунків, а також сум, які передавалися їй Держскарбницями і що були надані лише для валютних потреб України, то гетьманський уряд міг вільно ними розпоряджатися лише «не раніше одного року після заключення миру між Центральними Державами і всіма п’ятьма Великими Державами, що знаходяться з нею в дійсний час у стані війни».

Угода від 10 вересня 1918 р. не була виконана повністю через політичні обставини. В жовтні 1918 р. Німеччина й Австро-Угорщина капітулювали у війні з державами Згоди, а в грудні того ж року припинив своє існування й Гетьманат. Втім, за свідченнями Кредитової канцелярії, згідно угоди, з 1 млн. 600 тис. крб. Німеччині та Австро-Угорщині було надано 700 млн. крб. (по 350 млн. крб. кожній). Зі своїх 350 мільйонів Німеччиною було сплачено 411 млн. 764 тис. 700 марок, в тому числі 180 мільйонів 3,5% дворічними серіями Держскарбниці і 230 млн. 764 тис. 700 марок готівкою, що були занесені на поточний рахунок української Держскарбниці у Райхсбанку. З цієї суми 50 млн. марок було переведено на поточний рахунок до Deutsche Bank, 50 млн. марок перераховано на поточний рахунок до Dresdner Bank, а також переведено в різні місця за розпорядженням українського уряду 70 млн. марок, що дало 60 млн. 900 тис. крб., які було віднесено на поточний рахунок Кредитової канцелярії. На рахунку українського Державного банку, як вказано на його балансах, восени 1918 р. з’являються перші суми, отримані ним взамін карбованців, що були надані Центральним державам. Так, 23 вересня було внесено суму на 53 млн. 400 тис. крб., 1 листопада ця сума зросла до 415 млн. крб., а 23 листопада 1918 року (в день останнього зведеного балансу Державного банку) вона становила 527 млн. 352 тис. карбованців.

Видача української валюти Німеччині та Австрії здійснювалася таким чином. 8 жовтня 1918 р. Центральним державам було відкрито у Держбанку кредит на 50 млн. крб. У жовтні ж їм було запропоновано замість передбачених угодою 250 млн. крб. лише 218 млн. крб. Це було пов’язано з тим, що державна друкарня в Берліні виготовила українських грошових знаків на 1 млрд. 119 млн. 200 тис. крб. замість 1 млрд. 289 млн. крб., тобто на 13% менше, ніж було умовлено. 9 листопада 1918 р. Центральні держави отримали право на придбання лише 159 млн. 250 тис. крб. (замість 250 млн. крб.), через те, що у жовтні берлінська друкарня виготовила замість 3 млрд. 453 млн. 950 тис. крб. лише 2 млрд. 199 млн. 335 тис. крб. (на 36,3% менше). В цей час у Німеччині вирувала революція, і німці вимагали видачі всієї суми, що й було задоволено Міністерством фінансів з умовою, що суму, якої невистачало, буде вираховано з наступних місяців. У листопаді 1918 р. Австро-Угорщиною було взято 19 млн. крб., у грудні Віднем було запрошено 62 млн. крб., але з якихось причин отримано не було. Німеччиною в листопаді було взято 156 млн. крб., в грудні 1918 року – 62 млн. крб., а на січень 1919 р. нею просилося 100 млн. крб.

Загалом же, якщо приймати всі зафіксовані суми як надані, то можна зробити висновок, що Україна надала Центральним державам 730 млн. карбованців. Сама вона отримала лише 70 млн. марок і 180 млн. крон, а 341 млн. марок було імобілізовано у німецьких банках в серіях та готівкою. Крім того, Центральні держави так і не повернули Україні борг у 200 млн. крб. за цукор та імобілізованих 520 млн. крон у австро-німецьких банках. 14 грудня 1918 р. Гетьманат припинив своє існування. Проте його міжнародні фінансові трансакції не залишилися безплідними. В архівах Райхсбанку зберігся документ, який вказує на загальну суму українських авуарів, які в ньому було розміщено внаслідок фінансових угод Української Держави з Німеччиною від 15 травня та 10 вересня 1918 р., станом на 14 січня 1919 р. Їхня загальна сума становила 452 млн. 945 тис. німецьких марок, яку Райхсбанк округлив до 453 млн. марок. З них: 2 млн. 065 тис. марок складали 4,5% активи, 3 млн. 340 тисяч – дворічні 4,5% цінні папери, 239 млн. 802 тисячі – 3,5% активи, 187 млн. 200 тисяч – дворічні 3,5% цінні папери, 20 млн. 067 тисяч – 3,5% активи, 466 тисяч – рахунок Кредитової канцелярії українського Міністерства фінансів і 5 тисяч марок знаходилося на рахунку гетьманського посла в Берліні барона Ф. Штейнгеля. Суми ці й до нині становлять фактично державний борг Німеччини Україні. Крім того, свого часу, 15 жовтня 1920 р. П. Скоропадський в інтерв’ю швейцарській «Gazette de Lousanne» (№ 287) заявить, що наприкінці 1918 р. гетьманська Україна була забезпечена грошовою масою у більш як 4 мільярди в закордонній валюті, які можна кваліфікувати як офіційні міжнародні валютні запаси Української Держави, що були накопичені також і завдяки вищевказаним міжнародним фінансовим угодам.

За даними Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР на час владарювання Директорії у Києві (грудень 1918 р. – січень 1919 р.) поваленій нею Українській Державі в німецьких банках належало вільними сумами 180 млн. марок серіями та 161 млн. 700 тис. марок готівкою, з яких: 50 млн. марок зберігалися в Dresdener Bank, 50 млн. марок – в Deutsche Bank та 61 млн. 700 тис. марок в Reichs Bank. У 1919 р. уряд Директорії частково зумів скористатися заощадженнями гетьманського уряду. Так із суми готівки в Reichs Bank фінансовому агентові в Берліні Г. Супруну було відкрито кредит у 100 млн. марок. Згодом з загальної суми збережень гетьманського уряду у німецьких та австро-угорських банках владою Директорії було знято готівкою 700 мільйонів та 150 мільйонів серіями (облігаціями). З них на власний рахунок у Dresdener Bank в Берліні було перераховано 100 млн. крон, на рахунок у Wiener Bankverein у Відні – 100 млн. крон та у Станіславів з Відня – 50 млн. та в інші місця 180 млн. крон. Загалом було використано 530 млн. крон готівкою та залишилося вільними 20 млн. готівкових крон і на 150 млн. серій. Крім того, як свідчить відповідна довідка Кредитової канцелярії, контрвалютою у 180 млн. крон – 90 млн. крб. було перераховано на поточний рахунок Державного банку УНР. Ще 200 млн. крон було переведено до Берліну у Dresdener Bank та до Відня у Wiener Bankverein.

На початку 1919 р. Німеччиною ці рахунки було заморожено всупереч нормам міжнародного права і німецького законодавства, факт чого міг бути оскарженим відповідно уповноваженими представниками Директорії як правонаступниці державної влади в Україні. Німецька ж влада відмовлялася від взятих на себе за Гетьманату зобов’язань, мотивуючи таку позицію відсутністю в Україні єдиної державної влади й існуванням в ній одразу кількох національних урядів.

Саме за ці кошти гетьманського уряду й розгорнулася затята боротьба між представництвами УНР та УСРР, в якій і німецька сторона не залишалася поза грою, про що у представленій книзі Ю. Нетреби «Протистояння дипломатичних представництв УСРР та УНР в Німеччині (1921–1922)» надається окремої уваги. Дослідник ретельно проаналізував архівні матеріали й зумів всебічно висвітлити складні, прямі і приховані дипломатичні заходи у прагненні здобути остаточні права на розпорядження цими доволі суттєвими коштами, які у ті часи стали б суттєвою підпорою для їхніх урядів.

Читач зможе віднайти у книзі також й інші аспекти протистояння в Німеччині між дипломатичними представництвами УНР та УСРР, яке де-юре тривало до Генуезької конференції й фактично завершилося на ній перемогою більшовиків, підписанням Рапалльської угоди, одним з аспектів чого стало закриття посольства УНР в Берліні.

Павло Гай-Нижник   
доктор історичних наук
   




 
matrix-info БУЛАВА