Павло Гай-Нижник

КИЇВСЬКА ГУБЕРНІЯ

КИЇВСЬКА ГУБЕРНІЯ – адміністративно-територіальна одиниця. Охоплювала тер. давньої укр. етногр. й істор. землі Верхнього Подніпров’я княжих та козац. часів – Київщини. Створ. відповідно до указу рос. царя Петра І від 18 (29) грудня 1708 з етніч. укр. земель на Лівобережжі Дніпра (окрім Київщини, значна частина сучас. Черніг. обл., а також Орлов., Курс. і Брян. обл. РФ). Адм. центр – Київ. 1719 К.г. поділено на Бєлгород., Київ., Орлов. і Сєвську провінції, 1727 з неї виокремлено Бєлгород. губ. (Бєлгород., Орлов. і Сєвська провінції). 1764 внаслідок реорганізації К.г. у її межах залишилися тільки землі Гетьманщини та Слобід. України, які 1775 отримали назву Малої Росії (Малоросії). 1781 цю назву скасовано, а К.г. поділено на Київ., Черніг. і Новгород.-Сівер. намісництва. До Київ. намісництва початково належали Київ., Золотоніс., Голтв’ян., Козелец., Лубен., Миргород., Остер., Переяслав., Пирятин. пов., згодом – Богуслав., Гадяц., Зіньків., Канів., Корсун., Лохвиц. повіти. 1796 Київ. намісництво ліквідовано. Лівобережні землі з його складу увійшли до Малорос. губ., правобережні – до відновленої К.г. У 19 – на поч. 20 ст. вона складалася з Київ., Васильків., Звенигород., Радомишл., Сквир., Канів., Липовец., Бердичів., Черкас., Чигирин., Таращан., Уман. повітів. 1897 мешкало бл. 3,5 млн осіб, зокрема 2,8 млн українців (79,2%), 430 тис. євреїв (12,1%), 209 тис. росіян (5,8%), 1913 – 4,8 млн осіб. У серед. 19 ст. нараховувалося 11 міст, 99 м-чок, 1,1 тис. сіл, 800 малих сіл і хуторів, 1914 – 12 міст, 111 м-чок, 7,3 тис. ін. населених пунктів. У екон. плані К.г. була переважно с.-г. регіоном із великим поміщиц. землеволодінням. Пром-сть, окрім цукр., залишалася слаборозвиненою. Із 539,1 тис. селян. госп-в 68% становили безземел. і малоземел., 19,3% госп-в не мали ніякої худоби. На поч. 20 ст. на 100 дес. посів. пл. припадало 150 мешканців, які займалися с. госп-вом, 1915 на одне селян. госп-во – 4,5 дес. землі. 1908–12 з однієї дес. збирали у середньому 67 пудів пшениці, один селянин виробляв 44,4 пуда. Щороку понад 200 тис. селян виїжджало на сезонні роботи у Херсон. і Таврій. губ., на шахти Донбасу, рудники Криворіжжя, у Сибір та на Далекий Схід. 1896–1912 на постійне місце проживання із К.г. виїхало 148 тис. осіб. 1912 діяло 776 переважно дрібних ф-к і з-дів, на яких працювало 74,7 тис. робітників. Кустар. Промислами займалося 30 тис. осіб. Із проголошенням УНР Київ став її столицею. Навесні 1918 УЦР скасувала поділ України на губернії та повіти і запровадила поділ на землі. Частина Бердичів. пов. увійшла до Болохів. землі; Радомишл. пов. і частина Київ. пов. – до Деревлян. землі; частини Київ. і Бердичів. пов. – до Поросся; Уман. і частина Липовец. пов. – до Побужжя; Канів., Черкас., Чигирин. і частина Звенигород. пов. – до Черкащини; частина Липовец. пов. – до Брацлавщини. Після гетьман. перевороту К.г. відновлено. За Української Держави 1918 до неї також віднесено Мозир. і Рєчиц. пов. колиш. Мінської губ. Ліквідована в березні 1925 у зв’язку із переходом на новий (округ, волость, село) адм.-територ. поділ УСРР.

Літ.: Городские поселения Российской империи. Т.2. С.-Петербург, 1861; Памятная книжка Киевской губернии на 1914 год. К., 1914; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. К.; Філадельфія, 1995.

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Київська губернія // Енциклопедія сучасної України. – Т.12. – К.: НАН України; НТШ; Інститут енциклопедичних досліджень НАНУ, 2012. – С.662–663.