hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Податкова політика більшовиків в УСРР за часів воєнного комунізму

Історія торгівлі, податків та мита: Збірник наукових праць.

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Податкова політика більшовиків в УСРР за часів воєнного комунізму // Історія торгівлі, податків та мита: Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2011. - Випуск 2. – С.96–106.

У статті висвітлюється система податкових зборів в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) за часів більшовицької політики воєнного комунізму.

В статье рассматривается система налоговых сборов в Украинской Социалистической Советской Республике (УССР) во время большевицкой политики военного коммунизма.

Hai-Nyzhnyk Pavlo. A tax policy of Bolshevists in the Ukr.SSR during the military communism

In the article the system of tax collections is lights up in Ukrainian Socialistic Soviet Republic (Ukr.SSR) during the bolshevist policy of military communism.

Вступ. Наприкінці 1918 р. більшовицька Росія (РСФРР) розв’язала свою другу війну з Україною (УНР) і протягом 1919–1921 рр. більшовицькі окупанти вогнем і мечем намагалися підкорити український народ своїй владі. Ця політика суцільного терору дістала назву “воєнний комунізм”, який мав не лише військово-політичний аспект, а й фінансово-економічну складову, в тому числі й в галузі податкової політики.

Постановка завдання. Передбачено розглянути й проаналізувати податкову політику більшовиків в Україні під час здійснення ними політики так званого “воєнного комунізму” в контексті складних військово-політичних, господарських та фінансових процесів, що відбувалися протягом 1918–1921 рр. у новопроголошеній ними УСРР.

Результати дослідження. Назву “Українська Соціалістична Радянська Республіка” (УСРР), як уособлення та визначення маріонеточного більшовицького адміністративно-територіального утворення в Україні, було надано зазначеній формації так званим Тимчасовим робітничо-селянським урядом України на початку 1919 року. Проте історія виникнення, а вірніше було б сказати виклонування російськими більшовиками, так званих “радянських” органів влади в Україні бере свій початок з грудня 1917 року.

Саме тоді, 7–8 грудня 1917 року, пробільшовицьки настроєні 127 делегати від 49 місцевих рад робітничих і солдатських депутатів відмовилися продовжувати свою участь в засіданнях І Всеукраїнського з’їзду рад в Києві та переїхали до Харкова. 9 грудня 1917 року до розкольників приєднався (43 голоси – “за”, 11 – “проти”) ІІІ з’їзд рад Донецького та Криворізького басейнів. Делегати-інтригани, переважна більшість з яких належала до Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), проголосили своє зібрання І з’їздом рад робітничих та солдатських депутатів України “при участі частини селянських депутатів”. Він тривав два дні (11 та 12 грудня 1917 р.), за які це нелегітимне зібрання прийняло низку протизаконних і деструктивних документів.

Перш за все Україну було проголошено Республікою рад робітничих, солдатських та селянських депутатів як федеративної частини Російської Республіки. Як наслідок – в Україні одразу почали запроваджуватися декрети на розпорядження більшовицького Совєта Народних Комісарів, а між урядами Петрограду та Харкова відтоді встановлювалася “цілковита погодженість у цілях і діях, необхідна в інтересах робітників і селян усіх народів Російської Федерації”. Уся повнота влади передавалася обраному на вищевказаному харківському зібранні Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові (ВУЦВК). 17 грудня 1917 року було оголошено про створення уряду радянської України – Народного секретаріату.

Невдовзі розпочалася І українсько-більшовицька війна, а в січні 1918 року услід за “червоними” військами Муравйова до Києва прибув і Народний секретаріат. Втім, невдовзі контрнаступ союзницьких Центральній Раді німецьких та австро-угорських військ змусив більшовицький уряд України залишити столицю* й перебратися спочатку до Полтави, Катеринославу, а згодом аж у Таганрог. 19 квітня 1918 року – перед самим взяттям Таганрога німецькими військами – повноваження вищих органів української більшовицької влади було надано так званому Повстанському бюро (“революційній дев’ятці”; іноді Повстанське бюро називало себе й Народним секретаріатом), що проіснувало до липня 1918 року.

5–12 липня 1918 року в Москві було офіційно утворено КП(б)У як “складову і невід’ємну” частину РКП(б). Там же, на зібраному партійному з’їзді, було розпущено раніше оформлений як незалежний від більшовицької партії вищий український радянський державний орган. На зміну йому прийшла цілковито партійна інституція у вигляді Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету (ВЦВРК) під головуванням російського більшовика А.Бубнова. Проте вже 19 листопада 1918 року, під час збройного виступу в Україні проти гетьманської влади корпусу Січових стрільців під проводом Директорії, що переріс у масове повстання, більшовиками у Курську терміново було створено нову маріонеткову державну структуру – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. До його складу увійшли Г.Пятаков від Києва (голова), К.Ворошилов (від Луганська), А.Сергєєв (Артем) (від Харкова), Е.Квірінг (від Катеринослава), В.Затонський (від Києва), Ю.Коцюбинський (від Чернігова). Невдовзі з рознарядки В.Лєніна та ЦК РКП(б) цей “уряд” очолив Х.Раковський, який вважав, що вирішення питання радянізації України можливе лише в “утвердженні пролетарської диктатури”, а запровадити її вдасться “тільки за допомогою Радянської Росії і Російської Комуністичної партії при тісному об’єднанні господарсько-економічного апарату, тобто при централізації обліку та розподілу як живих сил, так і матеріальних багатств Росії та України”.
___________________

* Війська УНР і уряд Центральної Ради вступили до Києва 1 березня 1918 року.

Офіційно Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) було проголошено 6 січня 1919 року, а 29 січня того ж року вищевказаний тимчасовий більшовицький уряд переіменував себе на “Раду Народних Комісарів УСРР” (РНК УСРР). Однак і він проіснував недовго.

Хронологія втрати прокомуністичною Україною суверенітету виглядає послідовною і грунтовно юридично нормованою. 1–6 березня 1919 р. ІІІ з’їзд КП(б)У, яким безпосередньо керував російський більшовик Я.Свєрдлов, ухвалює перейняти для УСРР Конституцію РСФРР 1918 року з урахуванням змін “залежно від місцевих умов”. 10 березня 1919 р. ІІІ з’їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів приймає “в основному” проект Конституції УСРР, а 14 березня того ж року її текст без обговорення затверджує ВУЦВК. 28 травня 1919 р. РНК приймає ухвалу про визнання наркомів РСФРР “союзними наркомами”, а наркомів України – “їх обласними уповноваженими”.

Отже, ще у 1919 р. радянський уряд України задекларував своє прагнення до федеративного об’єднання з РСФРР. Всеросійський Центральний ісполнітельний комитет (ВЦИК), в свою чергу, постановою від 1 червня 1919 р. вказав на необхідність об’єднання радянських республік. При цьому така злука, на його погляд, мала б призвести до сполучення керівництва найважливішими галузями державного функціонування в руках єдиних загальних колегій. В липні 1919 р. партійна нарада в Москві схвалює підпорядкування партійних організацій КП(б)У Центральному комітетові РКП(б). 11 вересня 1919 р. політбюро ЦК РКП(б) за участю В.Леніна розглянуло “Питання про український уряд” і ухвалило “ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально”, а 21 вересня ЦК РКП(б) затверджує це рішення й визначає: “3в. Весь урядовий апарат УСРР ліквідується. Від імені уряду виступає, коли потрібно, Раковський, який переїздить до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ”.

Перший крок до добровільної відмови від державного самоврядування зробив 28 січня 1920 р. Всеукраїнський революційний комітет, який ухвалив постанову, згідно з якою усі декрети Російської Соціалістичної Федерації у сферах військових, фінансово-економічних, транспортних, поштово-телеграфних набували чинності також і на території УСРР. Свою політичну та економічну незалежність Україна офіційно почала швидко втрачати після IV Всеукраїнського з’їзду Рад, який 25 травня 1920 р. заявив, що відтоді Радянська Україна стає суб’єктом всеросійської федерації. У своїй резолюції про державні взаємини між УСРР та РСФРР з’їзд, зокрема, вказував: “IV Всеукраїнський з’їзд рад, стверджуючи умови між центральними виконавчими комітетами УСРР і РСФРР про об’єднання комісаріятів військового, фінансового, залізничного, народного господарства, пошт і телеграфів та праці – доручає наступному центральному виконавчому комітетові провадити і надалі ту саму політику найщільнішого зближення”. Саме з цього часу говорити про будь-яке самоврядування уряду УСРР у царині фінансів не доводиться, а розгляд вітчизняної політики у грошовій сфері, в тому числі й в області податків, можливий лише в контексті загальносоюзної історії. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР було підписано договір про господарський та військовий союз*.
____________________

* 30 грудня 1922 р. УСРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втрачаючи таким чином навіть свою номінальну незалежність, яку мала доти. У липні 1924 р. від УСРР було відторгнуто Таганрозький і Шахтинський округи, які, попри те, що належали до української етнографічної території з переважаючим українським населенням, були передані до складу РСФРР. У жовтні 1925 р. постановою ЦВК СРСР “Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР” до України було приєднано територію з населенням 278 тис. чол., а до складу інших республік, передусім до РСФРР, було передано від України територію з населенням близько 479 тис. чоловік. Водночас Кубань, яка була заселена українцями, не увійшла до УСРР та була поступово зрусифікована.

Саме кінець 1920 року був періодом найбільшого розквіту ідей так званого воєнного комунізму.

Воєнний комунізм – це назва, що відповідає формі більшовицького режиму для періоду 1917–1921 рр. на підпорядкованих владі Ради народних комісарів територіях. То був час ліквідації всіх рештків старого економічного устрою й періоду непримиренних і кривавих громадянської та зовнішніх воєн. Таку назву цьому періодові було надано дещо пізніше; більшовицькі історики прагли нею підкреслити, що всі господарчі заходи того часу було продиктовано лише надзвичайними умовами громадянської війни. В дійсності ж справа виглядає дещо інакше. Воєнні обставини лише частково впливали на втілення в життя тих чи інших заходів господарчої політики. Проте, в будь-якому випадкові, то був період спроби негайного здійснення соціалізму, спроби, що безпосередньо впроваджувалася в розрахунку на вибух світової революції.

Для України, власне, повномірне запровадження воєнно-комуністичної моделі повносяжно припадає на другу половину 1920 року, коли на її терені припиняються активні і тотальні бойові дії. УНР програє війну і на її території встановлюється більшовицька влада, керована з Росії. Щоправда проголошена більшовиками Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) де-юре була суверенною аж до грудня 1922 р., проте де-факто, як ми вже мали змогу переконатися, вона являла собою цілком маріонеточне територіально-адміністративне утворення (одиницю) РСФРР.

Тотальну загальну мету нової влади було викладено у програмі партії більшовиків, що була затверджена на її VIII з’їзді (18–23 березня 1919 р.). В ній, зокрема, зазначалося: “Замінивши приватну власність на засоби виробництва й обігу на усуспільнену та запровадивши пляномірну організацію суспільно-виробничого процесу для забезпечення добробуту й всебічного розвитку всіх членів суспільства, соціяльна революція пролетаріята знищить поділ суспільства на кляси й тим звільнить всю пригнічену людність, бо покладе кінець всім видам експльоатації однієї частини людства через другу”. При цьому було розроблено цілу низку далекосяжних заходів на кардинальну перебудову всієї господарської структури країни. Разом з тим, справедливості заради, мусимо зауважити, що на певних відрізках чіткої системи розпланованого впровадження цих радикальних реформ все ж не було. Перебіг історичних подій таки вносив свої корективи до комуністичної теорії і в окремих випадках (яких було чимало) конкретні заходи справді були результатом надзвичайних подій того буремного часу.

Так чи інакше, незважаючи на теорії, а сам факт існування державного організму і потреба у підтримці його функціональних можливостей вимагали пошуку шляхів отримання державних прибутків, основних джерел таких державних прибутків у більшовицького уряду було не так вже й багато, а схему їхнього отримання було спрощено до максимуму.

У планах комуністичного уряду вже на тоді була остаточна ліквідація грошей та зміна їх розрахунковими знаками. При цьому необмежена емісія паперових грошей вважалася за один з радикальніших і дієвіших засобів до руйнації буржуазного устрою й створення соціалістичного ладу. Крім того, розроблялася схема й підстави матеріального бюджету. В його основу мало бути покладено розрахункову одиницю, як загальний вимір оцінки, що найбільш відповідає трудовому устрою. За воєнного комунізму необмежена емісія паперових грошей була однією з складових частин програми соціалістичного будівництва. Вона ж являла собою одне із джерел отримання державних прибутків.

Встановивши свою диктатуру в Україні, більшовики скасовали всі види грошових знаків, які на цій території емітували їхні попередники – уряди УНР, П.Скоропадського, А.Дєнікіна тощо. Здійснено це було без жодної компенсації чи еквіваленту для населення. Єдиними законними платничими засобами на теренах України стали гроші РСФРР – так звані совзнаки. Проте, цей совітський рубль вже наприкінці 1920 р. був значно знецінений. Відповідно до індексу вільних цін (при прийнятті за одиницю цін 1913 р.) знецінення рубля у 1920 р. сягнуло рівня 8.220,00, а наступного 1921 р. – аж 39.751,00. За цей же час випуск паперових грошей зріс з 943 млн. руб. до 16 млрд. 370 млн. рублів, але реальні прибутки від цих емісій з року в рік падали. Фінансово-економічний стан такої політики комісарів призводив до того, що знецінення рубля відбувалося швидше, аніж динаміка зростання емісії. З початку листопада 1917 р. й по, наприклад, 1 липня 1921 р. номінальна сума грошової маси зросла в 119 разів, а ціни на товари піднеслися в 7 тисяч 911,8 разів (тобто в 66,5 разів інтенсивніше зростання номінальної емісії). Падіння вартості совзнака продовжувалося й за часів НЕПу.

Втім, більшовицькі вожді та їхні провідні економісти не переймалися проблемою неймовірного обсягу урядової емісійної політики. “На наш вік паперового обігу математичних величин вистачить, а не вистачить – їх можна вигадати”, – зазначала з цього приводу одна з програмних більшовицьких економічних публікацій. Соціалісти були переконані в тому, що грошове господарство, як таке, доживає свої останні дні і що на зміну йому має прийти новий вимір вартості. Один з провідних радянсько-більшовицьких економістів Є.Прєображенскій в своїй праці “Бумажные деньги в эпоху пролетарской диктатуры” (Москва: Госиздат, 1920.) навіть висловлював надію, що поруч з іншими памятниками революції буде зведено пам’ятник друкарському верстатові, який найбільше зпричинився до знищення головних підвалин буржуазного устрою.

Цілком доречно погодитися із твердженням професора Українського наукового інституту (Варшава) Є.Гловінського, що подібна необмежена емісія стала свого роду надто важким, нерівномірним і згубним податком для нормального функціонування господарчого життя. В першу чергу від нього постраждали власники помірних капіталів, службовці та робітники, які отримували свої заробітки готівковими грішми від держави. Тримачів же великих коштів вже не існувало в природі взагалі, позаяк такі особи були знищені фізично, а їхні капітали – націоналізовано. Втім, за таких обставин, існував й інший бік “медалі”. Втрати частково компенсувалися тим, що за цілу низку послуг населення сплачувало в твердих розцінках (помешкання, комунальні послуги). У твердих цінах також отримували частину харчів, одягу та інших продуктів. За тогочасних темпів знецінення рубля така тверда розцінка дуже скоро почала означати безкоштовність цих послуг і продуктів. Щоправда видача населенню продуктів і матеріалів була обмежена до мінімуму; причина банальна – їхня елементарна відсутність. Отже фактична безкоштовність комунальних послуг за незначної їхньої ролі у бюджеті та повної руйнації комунальних підприємств відігравала примітивну ролю в житті держави. Так само мінімізувалося значення й податків з помешкань: новобудови не зводилися, старі будівлі не ремонтувалися. Ще під час світової війни великі міста були перевантажені населенням, а під час революції брак житла ще більше зріс. Владі довелося застосовували так зване “уплотненіє”. Виходячи з ситуації, що склалася, фактично населення міст нічого не сплачувало за житло, але й нічого з цього й не мало, окрім колосальної тісняви і зубожіння. За воєнного комунізму безмежна емісія грошей була однією з складових частин програми соціалістичного будівництва, але грошова система не поспішала відмирати.

Іншим різновидом своєрідної податкової політики “совітів” було запровадження монополії на продукти сільського господарства, що більше відома в історії під назвою продрозкладки.

Продрозкладку” було накинуто українцям силоміць без застережень із завоюванням України російськими більшовиками. Тому в цьому напрямкові законодавчих актів власне українського радянського уряду було вобмаль; продрозкладка запроваджувалася автоматично по мірі опанування Україною “червоним” військом. 24 серпня 1920 р. РНК УСРР видає постанову з ультимативною вимогою: ”Сільське населення України, яке виробляє зернові продукти, зобов’язується під загрозою рішучої відповідальности здати державним продовольчим органам по встановлених твердих цінах 160 млн. пудів”. Незважаючи на те, що до Першої світової війни українські губернії експортували поза свої межі 340 млн. пудів зернових, на 1920 рік – рік загальної руїни економіки, розгрому поміщицьких господарств, мізерних посівів та врожаїв – обсяг контрибуції у 160 мільйонів пудів набуває поважної ваги. До того ж подібні стягнення з українського населення були завимоговані більшовиками відповідними постановами й щодо відбирання “лишків” картоплі (Постанова Ради народних комісарів УСРР від 24 серпня 1920 р.), про обов’язкову поставку свійської птиці (Декрет Ради народних комісарів УСРР від 10 серпня 1920 р.), про обов’язкову поставку худоби на м’ясо (Декрет Ради народних комісарів УСРР від 20 серпня 1920 р.). Оглядаючи зміст “продрозкладкових” актів, їх можна індетифікувати як запровадження жорсткого монопольного права держави на сільськогосподарську продукцію. Проте сенс та джерела таких заходів українського радянського уряду слід шукати в Росії, позаяк вони були лише втіленням на теренах УСРР законодавства РСФРР. Засіб – терор.

Ще 24 січня 1918 р. у спеціальному протоколі ЦК РКП(б) під грифом “циркулярно таємно” було безапеляційно вказано: “Ніякі компроміси, ніяка половинчатість шляху недопустима. Тому необхідно [всі підкреслення зроблені В.Лєніним – П.Г.-Н.]:

1. Провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести безпощадний масовий терор щодо всіх козаків взагалі.

2. Конфіскувати хліб та примушувати зсипати всі лишки у вказані пункти, це стосується як до хліба, так і до всіх інших сільгосп. продуктів”.

Дещо пізніше, у 1919-му, В.Лєнін писав В.Зінов’єву, що потрібно заохочувати енергію та масовість терору.

Формально монополію було встановлено лише для так званих нормованих продуктів, а саме: хлібопродуктів, зернового фуражу та олійних рослин. Реально ж монопольне право було виведено поза законодавчі рамки. В дійсності абсолютне право на отримання і збут продукції поширювалося й на усі інші вироби широкого народного споживання. Фактично в Росії на користь держави від володіння і збуту харчовими й іншими виробами ще 24 листопада 1918 р. усунув приватну торгівлю, підприємництво й виробника Декрет Ради Народних Комісарів РСФРР про організацію постачання населення продуктами й предметами особистого споживання і хатнього господарства. На всі продукти, що виробляла держава, було встановлено тверді низькі ціни. Остаточно ж (юридично) монополію на сільськогосподарські продукти в більшовицькій Росії було запроваджено декретом Ради народних комісарів від 24 січня 1919 року. Пізніше, у 1930 році, в офіційній збірці “Основы финансовой системы Союза ССР” з цього приводу, зокрема, вказувалося, що ”завдяки низьким твердим цінам та дуже низьким нормам продуктів сільського господарства, що залишалися сільським господарям, всі заготовки треба розглядати, як примусові натуральні збори з населення”.

Тут, проте, доречно зауважити, що такі примусові міри впроваджувалися без будь-якого планового чи системного механізму. Доволі частими були випадки, коли у селян під лічиною “лишків” забиралася вся наявна продукція, окрім рештків на скупе харчування, кормління худоби і майбутні засіви. Бували й випадки, коли для певних регіонів (областей, місцевостей) встановлювався певний означений розмір збору “лишків” (свого роду контрибуція), які згодом розподілялися між окремими господарствами. Так, наприклад, у вищезазначених декретах РНК УСРР ми бачимо зразок цих означених контрибуцій – хліба (як продукту монополії, що визначався владою заготівельним), а також конфіскації “лишків” – картоплі (на яку, до речі, офіційно монополії встановлено не було). Розподілялися ці збори також без жодної систематизації чи зразка. В одних місцевостях їхні норми залежали від розмірів господарств, в інших – від кількості споживачів у родині. Все це сприяло розгулу безмежного свавілля заготівельних органів, на допомогу яким було залучено також комітети незаможників.

Природно, що така політика влади зустріла рішучий опір населення, яке не бажало знову потрапити у новітнє кріпацтво. Саме на цей час, завдяки поразки в Україні армій УНР, А.Дєнікіна і П.Врангеля, припадає ліквідація на її терені воєнних фронтів і потужна відрегульована й здисциплінована військова машина більшовизму обертає свої багнети проти народного спротиву. Виникає новий фронт – фронт продовольчий. Починається справжня війна між продовольчими, “заградітєльними” та іншими збройними частинами з одного боку і селянством з іншого. Звітуючи на ХІІ з’їзді РКП(б), один з провідників більшовиків Г.Зінов’єв визнавав, що їхня “держава – це організована війна”. В Україні вона набула пекельного загострення: населення, що ще не позбулося зброї і не забуло визвольної боротьби, здійняло цілу хвилю повстань.

19 березня 1922 року В.Лєнін у листі до В.Молотова, як завжди під грифом “суворо таємно”, з приводу цієї нової тривалої війни писав: “Якщо потрібно для здійснення відомої політичної мети піти на низку жорстокостей, то потрібно здійснювати їх найенергійнішим чином і у найкоротший термін, бо довгого запровадження жорстокостей маси не витримають”. І далі, як обумовлення: “Потрібно саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати”. В Україні саме тоді вже тривав перший голодомор.

В період опанування більшовиками владою від 1918 по 1921 роки обсяг державних заготівель сільськогосподарських продуктів зростали не лише у загальних цифрах, але й у відносних, щодо кількості пудів, які припадали на одне господарство (за підрахунками К.Шмельова):

Роки
(сільсько-господарчі
з 1.VIII по 1.VIII)
Разом млн. пудів
Пересічно
на господарство
(в пудах)
1917/1918
47,5
5,6
1918/1919
107,9
12,4
1919/1920
212,5
16,2
1920/1921
(цифри за 1920/1921 рр.
містять в собі також
заготовки по УСРР,
Закавказзю, Середній Азії та
Криму – П.Г.-Н.)
367,0
20,4

А.Сухов з приводу впливу продрозкладки на хлібний баланс тогочасної України наводить наступні цифри: 1920 р. приніс Україні надзвичайно малий збір у 684 млн. пудів. Щоправда, посівної площі i врожаю з огляду на продрозкладку було приховано мінімум 25%, але, зробивши відповідну поправку, все ж можна дійти лише до 870 млн. пудів. З цього треба було видати: 170 млн. пуд. на насіння; 145 млн. пуд. на годівлю худоби; 400 млн. пуд. на потреби сільського населення при зменшеному раціоні харчування. Разом: 715 млн. пудів.

Таким чином, лишки на 1920 р. становили 150 млн. пудів, у той час як Москва вимагала продрозкладкою – 160 млн. пудів.

Проте новий 1921 р. приніс в Україну справжню трагедію. Крім продовольчих стягнень більшовицьких окупантів, до господарчих ускладнень долучилася природа: з 16 млн. десятин посівної площі майже 9 мільйонів були охоплені гострим недородом. Згідно з розрахунками Центрального статистичного управління у 1921 році весь збір сільськогосподарських продуктів становив лише 444,7 млн. пудів. З цього обсягу продрозкладкою було забрано і вивезено до Росії понад 80 млн. пудів. Для потреб населення було залишено 350 мільйонів (при мінімальній нормі у 400 млн. пудів). При цьому на засів було виділено близько 100 млн. пуд. при нормі у 170 млн. пудів. На утримання людей і худоби залишалося 10 пудів на душу, а на Півдні лише 7 пудів. Це при тому, що за норму вважається мінімум 15–16 пудів без урахування продуктів, що мали б йти на годівлю худоби (в середньому 7 пудів на душу населення орієнтуючись на 1916 р.). Наслідком, як вже зазначалося, виявився голод 1921–1922 рр. із мільйонами жертв серед українського селянства.

Ще одним джерелом отримання прибутків більшовицької влади з України за часів воєнного комунізму було споживання (використання) решток запасів і матеріалів промисловості та транспорту (залізниць).

Націоналізацію промисловості і транспорту, яку було запроваджено в РСФРР у 1918–1919 роках, більшовики поширили на теренах України протягом 1920–1921 років. Втім, взаємини держави і промисловості були доволі дивними. Штампуючи, в повному розумінні цього слова, паперові гроші, уряд витрачав певні суми на заробітню платню робітникам і адміністрації; проте, одночасно, держава стягувала на свої, зокрема військові, потреби та для роздачі населенню ті вироби й матеріали, що зберігалися на сховищах (складах) вцілілих фабрик та заводів. Виготовлення ж нової продукції було майже припинено (бракувало робочих місць, відбулося падіння виробництва, суцільна відсутність сировини тощо). За таких умов доводилося, що називається, проїдати старі запаси. І хоча фабрики та заводи припинили свою роботу, промисловість ще була спроможна надавати державі й населенню мізерну долю продукції за рахунок використання старих запасів, що були нагромадженні за колишніх часів. Проте такий стан не міг тривати довго. “Ця система (використання промисловості для цілей совєтської держави), – як доповідав Г.Сокольніков на ІІ-й сесії ВЦВК, – в дійсності призвела до того, що промисловість, маючи старі запаси, проїдала свій основний і оборотний капітал, а держава, маючи більш ніж нужденні засоби в своїй скарбниці, жила за рахунок проїдання основного і оборотного капіталу промисловості”.

Загальний економічний стан погіршувався й через те, що не лише держава “проїдала” запаси довоєнного часу. Міське населення (вціліла дрібна буржуазія, інтелігенція, робітництво, державні службовці) жило з продажу всього, що лише можна було збути або обміняти на харчі – одягу, взуття, білизни, меблів, родинних реліквій тощо. Заробітньої місячної платні державних службовців, що видавалася у совзнаках, які постійно знецінювалися, вистачало лише на кілька днів життя впроголодь. Таким чином, можна цілком погодитися з висновком берлінського дослідника фінансово-економічної системи СРСР А.Маркова, який, підсумовуючи, визначив, що “проїдання майна й самою державою, і громадянами було найголовнішим джерелом існування, що замінило для держави податки, для громадян – їхні заробітки”.

Четвертим джерелом прибутків воєнного комунізму були натуральні повинності. У законодавчих актах (декретах) більшовицької влади загальній трудовій повинності надавалося доволі важливе місце. Саме загальна трудова повинність розглядалася як основний засіб перебудови суспільного ладу, соціальної реформи, як соціалізм – де б експлуатовані позбулися експлуататорів. Проте, все залишилося лише на рівні виголошень. Загальна трудова повинність не піднесла продуктивності праці. Певне значення для народного господарства і фінансової системи мала лише накладена обов’язкова повинність на селян для виконання певних короткотермінових робіт (ремонт шляхів, рубка лісу для залізниць і державних закладів, різні гужові повинності, які були особливо великими в зв’язку з воєнними подіями, що ще тривали). Такі роботи мало коли оплачувалися державою, але навіть за умов сплати, остання була незначною через низькі розцінки і постійне падіння вартості рубля.

На сільське населення трудова й гужова повинності лягли дуже важким тягарем. Досить яскраво це змальовують розрахунки А.Вайнштейна, який здійснив облік чистої втрати сільського населення від трудової і гужової повинності у 1920–1921 рр. на одне господарство (у довоєнних рублях):

Продукційна смуга

1. Ввесь умовно чистий прибуток сільського населення (в руб.)…320,8

2. Трудо-гужова повинність:

а) ціла чиста втрата від повинностей (в руб.)…………………....53,1

б) у відсотках до умовно-чистого прибутку……………………..16,5

в) мінімальна втрата від повинностей (1/3 цілої чистої втрати) (в руб.)................................................................................. 17,7

г) теж у %% до умовно-чистого прибутку……………………….. 5,5.

При цьому, слід зауважити, що під мінімальною втратою А.Вайнштейн мав на увазі втрату, яку зазнає селянське господарство незалежно від праці самого господаря та його родини (псування інвентаря, падіння худоби тощо)

Загалом, разом з продрозкладкою і деякими грошовими податками, які також вносило селянство (при цьому не враховувалися ще й втрати народу від емісійного податку та усілякого роду тягарі, покладені на селянство), податкових зборів держава отримувала:

Пересічно по продукційній смузі на
1 господарство (в руб.)

І. Прибуток:

1) гуртовий...................................................................415,8

2) від сільського господарства...................................390,9

3) умовно-чистий.........................................................320,8

II. Вилучення:

1) Продрозкладка.......................................................... 71,2

2) конфіската коней….....................................................9,8

3) грошовий податок...................................................... 1,3

4) разом вилучень (1+2+3)….........................................82,3

Усі вилучення до умовно-чистого доходу в %%..... 26,7

ІІІ. Трудгужповинність:

1) чиста втрата від трудгужповинности (в руб.)...........53,1

2) мінімальна втрата (в руб.)...........................................17,7

IV. Разом вилучень і втрат:

1) на одне господарство...................................................13,4

2) на одну душу................................................................ 25,1

В %% до умовно чистого прибутку…......................... 33,3

К.Шмельов у своїй праці “Финансы в период гражданской войны”, подаючи розрахунки А.Вайнштейна, доходить висновку, що ці цифри вилучень достеменно вищі за цифри всіх сплат селянства в дореволюційний період, включно як з різного роду податками, так і сплатами за землю (оренда, виплати банкам). “Відносно ж (у %% до свого доходу), – вказував дослідник, – селянство в 1920/21 р. несло тягар, більш-менш, в 11/2 – 2 рази більший, ніж всі плати його в довоєнний час”.

Серед обов’язкових трудових натуральних повинностей слід також згадати й про “суботники” або “недільники”, які було запроваджено саме за часів воєнного комунізму. Суботники (недільники) встановлювались примусово для мешканців міст раз на тиждень, під час їх проведення населення змушене було займатися безоплатною фізичною працею (замітання вулиць, прибирання снігу, розвантажування вагонів, пиляння дерев тощо). Втім, дуже скоро примусові “суботники” було замінено (під час першої п’ятирічки) безкоштовною примусовою працею величезних концентраційних таборів для політичних (чи – псевдополітичних) противників (чи – псевдоворогів) існуючого режиму, що мали вже цілком інший характер, увійшовши до системи загально-кримінальних покарань.

Черговим джерелом отримання під час воєнного комунізму державою прибутків, які здебільшого постачалися в розпорядження місцевих владних структур, були конфіскати і контрибуції. Щоправда безсистемність, надмірність та випадковість і свавільність цих заходів викликали з боку центральної влади намагання обмежити надто велику активність місцевих влад. Так, з одного боку здійснюються спроби впорядкувати місцеве господарство, з іншого ж – встановити загально-державний надзвичайний податок. Цей податок мав за своєю суттю бути конфіскатом майна у тієї частини заможнього населення, яка після проведеної націоналізації промисловості, вилучення сейфів, золота і т. п., ще спромоглася якось мірою його зберегти. Заходи ці, однак, не дали бажаних владою наслідків. Місцеве господарство так і не було впорядковано, а, навпаки – більшовикам дове¬лося взагалі скасувати місцеві бюджети. Всі місцеві потреби задовольнялися спочатку шляхом дотацій з державного бюджету, а потім – через внесення до бюджету всіх тих видатків, що раніше значилися в бюджетах місцевих органів. Заплановано було запровадження й надзвичайного податку, та за умов швидкого знецінення грошових знаків сума надходжень від нього не змогла відіграти істотної ролі.

Всі вищенаведені заходи, що були спрямовані на знищення приватної власності і приватних форм господарювання, натуральні податки і повинності, що було накладено на найбільшу частину населення – селянство, безупинне падіння вартості совєтських грошей, економічна і адміністративна руїни, призвели до натуралізації всього господарчого життя цілком. Із відживанням фінансової системи завмирали й прибутки держави, що були встановлені у грошових знаках. Крім того, завдяки вказаним процесам і заходам, катастрофічно зменшувалися прибутки населення, а значить зникали й самі джерела оподаткування. При цьому вже не доводиться говорити про фактично винищені так звані буржуазний клас, торгівельні та ремісничі верстви. Заробітня платня (в знецінених рублях) інтелігенції та робітництва не могла служити сталим джерелом податків. На цьому тлі головним постачальником національного прибутку могло стати (і стало) селянство. Таким чином вимальовується загальне значення для виживання більшовицької влади запровадженої ними продрозкладки і особливе місце у цих процесах України.

Отже, реальних підстав і, власне, ґрунту для інших зборів з населення зубожілої країни вже не було. Податки один за одним касуються як на терені РСФРР, так і на території УСРР. В більшовицькій Україні декрети, видані урядом формально незалежної УСРР, елементарно дублювали раніше випущені в РСФРР законодавчі акти.

Протягом 1918–1919 років було скасовано податки:

• на грошові капітали (Постанова Народного комісаріату фінансів від 13 жовтня 1918 р.);

• різного роду поземельні податки (жовтневий 1918 р. Декрет Всеросійського Центрального виконавчого комітету);

• основний промисловий податок (Декрет Ради народних комісарів від 29 грудня 1918 р.);

• податок на міську нерухомість (постанова Народного комісаріату фінансів від 19 лютого 1919 р.).

• у 1920 р. касуються акцизи, що прийняли форму надбавок до цін націоналізованої промисловості (Декрет Ради народних комісарів РСФРР від 17 січня 1920 р.);

• гербова оплата (15 жовтня 1920 р.);

• податок з грошових капіталів та інші.

• Врешті, постановою ВЦВК від 3 лютого 1921 р. було припинено стягнення всіх, як державних, так і місцевих, податків. Відбулося це за кілька тижнів до оголошення Нової економічної політики (НЕПу).

У 1921 р. процеси офіційно-правової ліквідації, хоч і прокламаційної, фінансово-економічної суверенності України набули завершальної стадії, що неминуче мали б призвести й до наслідків політичного характеру. В березні 1921 року курс на повне і беззастережне об’єднання з більшовицькою Росією підтвердив V Всеукраїнський з’їзд Рад: “Відновлення господарства пролєтарської Української Республіки повинно вестися в повній згоді з розвитком господарства інших радянських республік, для чого загально-господарчий плян УСРР повинен бути складовою частиною єдиного господарського пляну Союзу Федерації Радянських Республік, що стоять єдиним фронтом перед світовими імперіялістами”. Посилено форсували цю тему, зі свого боку, й російські комуністи. Основною тезою, наприклад, на VIII з’їзді РКП(б) було: “максимальне об’єднання цілої господарської діяльности в одному загальнодержавному плані”. Відтоді ілюзорна самостійність УСРР набуває ясного вираження, а в області фінансовій абсолютної відсутності. Проте остаточно підпорядкував українську економіку диктату Москви VIII з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів України, що відбувся 10–14 грудня 1922 р., ратифікувавши Конституцію СССР, після чого УСРР де-юре втратила суверенітет політичний.

Висновки. Підсумовуючи вищезазначене, додам, що в УСРР, від часів воєнного комунізму, крізь НЕП, аж до 1930-х років, в податковій політиці виразно виявляється домінування “системи”; системи податків не просто класового, а тотального характеру, “системи”, що згодом поглине будь-яку політику, навіть податкову, в нормальному її розумінні. Система ця чим далі набуде ознак власне не системи податків, а загальної й всеохоплюючої тоталітарної системи, конструкторами якої були Лєнін, Троцький і Дзєржинський, а удосконалювачами Сталін, Каганович, Єжов та іхні маріонетки в надуманій республіці справжніх кайданів.


 
matrix-info БУЛАВА