hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник


Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Місія в Берліні
(як, коли й для чого український гетьман їздив до німецького кайзера)


Опубліковано: Гай-Нижник П. Місія в Берліні (як, коли й для чого український гетьман їздив до німецького кайзера) // День. – 2012. – №179–180. – 5–6 жовтня. – С.8.

Опубліковано: Гай-Нижник П. Візит П.Скоропадського до Німеччини в вересні 1918 р. Як, коли і для чого український гетьман їздив до німецького кайзера // Україна Incognita. веб-додаток до всеукраїнської газети «День». – 2012. – 20 вересня [Електронний ресурс] Режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/vizit-skoropadskogo-do-nimechchini-v-veresni-1918-r.html

Кінець літа 1918 р. видався для Української Держави часом досить напруженим як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Становище в країні підривали радикальні соціалістичні партії та більшовицькі терористичні організації. В країні перебувало запрошене ще Центральною Радою 450-тисячне окупаційне німецьке та австро-угорське військо. Окупаційне командування мало неабиякий вплив на внутрішню соціальну, торговельно-економічну та політичну ситуацію в країні, що значно гальмував вкрай необхідні для країни і суспільства системні реформи чи не у всіх галузях народного господарства та побутового життя. Напруження в країні зростало й немалою мірою завдяки зовнішнім впливам. Так, гетьманська розвідка достеменно знала про плани соціалістів підготувати народні заворушення й здійснити новий переворот, повалення Гетьманату прагли й окремі організації російських монархістів. Радянська Росія створила всередині України терористичну революційну армію й готувалася до нового вторгнення. Власного ж війська Українська Держава практично не мала через відповідну позицію Берліна та Відня. На європейському ж театрі воєнних дій переваги поступово, але неухильно, набували війська Антанти, а сам П.Скоропадський, як бойовий генерал, не вірив у перемогу німецької зброї. Збройних же сил, здатних захистити країну від внутрішніх заколотів та зовнішньої агресії у гетьмана практично не було, спроби ж їх сформувати власним рішенням доволі рішуче зривалися німецько-австрійським окупаційним командуванням. У разі ж поразки Центральних держав у світовій війні, тенденція до якої на той час простежувалася вже досить рельєфно, беззахисними залишалися б не лише гетьманський режим, але власне й сама українська державність. Відтак П.Скоропадський доконано усвідомлював нагальну потребу досягнути поступок у цьому та інших напрямках державотворчого розвитку України від Берліна й цілком ясно розумів, що на той момент здобути ці поступки було можливо лише дипломатичними методами взагалі й зокрема шляхом політичної згоди німецького імператора Вільгельма ІІ.

Ад'ютанти гетьмана України Абдул Західов і Гнат Зеленевський після нагородження німецькими орденами (перепал із ад'ютантами кайзера Німеччини) - Праворуч

Гетьман України та імператор Німеччини на перепалі у перерві урочистого обіду (вересень 1918 р.) - Ліворуч

17 серпня 1918 р. гетьман відправив до Німеччини високу делегацію, що складалася із ключових осіб гетьманської держави, а саме голови Ради міністрів Ф.Лизогуба, товариша (заступника) міністра закордонних справ й, водночас, власного радника («сірого кардинала») гетьмана О.Палтова та, у якості секретаря делегації, особистого ад’ютанта П.Скоропадського князя В.Кочубея. В Берліні представники Української Держави провели кілька зустрічей та обговорень економічно-торговельних та політичних проблем з вищими державними діячами Німеччини, зокрема й з державним секретарем закордонних справ цієї країни фон Гінце. Відбулися відвідини й українського посольства в Берліні (на чолі із послом бароном Ф.Штейнгелем). Візит мав досить успішні наслідки для України. На переговорах було розглянуто і набули позитивних зрушень також питання ратифікації Берестейського договору, холмська, донська, кримська й бессарабські проблеми, а також окремі деталі фінансово-економічного характеру. Проте Ф.Лизогуб та О.Палтов не змогли остаточно розв’язати проблему збільшення українського війська й передачі німцями Києву кораблів колишнього російського Чорноморського флоту. Було зрозуміло, що вирішення найбільш контроверсійних й проблемних питань у стосунках між обома державами, за тогочасних умов та за існуючої в обох країнах системи державної влади, можливі лише на найвищому рівні, тобто за особистого втручання імператора та гетьмана. Відтак українська делегація на чолі з Ф.Лизогубом, по суті, лише засвідчила потребу у зустрічі двох голів держав й, фактично, готувала ґрунт для здійснення міждержавних взаємин на такому рівні.

2 вересня 1918 р. з Києва до Німеччини на запрошення кайзера Вільгельма ІІ для офіційної особистої зустрічі виїхав гетьман України П.Скоропадський. Перш за все, цікавим є те, що про плани гетьмана відвідати Німеччину ані в палаці, ані в уряді, ані у його ж особистому Штабі, ані серед охорони ніхто нічого не знав. Не знав ні начальник гетьманського Штабу Б.Стеллецький, ні комендант гетьманського палацу К.Прісовський, ані начальник Особливого (Осібного) відділу Д.Бусло та інші.

Від’їзд планувався у цілковитій таємниці й безпосередньо готувався німецьким Оберкомандо в Києві. Уся підготовка до поїздки була прихована непроникливою таємницею й здійснювалася винятково німецьким командуванням, а в гетьманському палаці – особистим представником німецького імператора графом Алвенслебеном. Начальник штабу гетьмана Б.Стеллецький дізнався про візит П.Скоропадського до Потсдама лише у день його від’їзду близько другої–третьої години дня, та й і те, тільки після того як гетьман узяв з нього чесне слово про збереження таємниці. Сам П.Скоропадський писав у спогадах, що в день свого від’їзду (2 вересня 1918 р.) він повідомив про це Раду міністрів під час її вечірнього засідання. Відтак, коли дізнавшись, що від’їзд відбуватиметься у цілковитій таємниці та серед ночі, начальник Штабу гетьмана запитав, чи потрібно віддати розпорядження щодо потяга, гетьман відповів йому, що усе це вже зроблено німецьким штабом. Близько часу ночі до під’їзду гетьманського будинку було подано німецькі штабні автомобілі й гетьман у цивільному вбранні у супроводі свого ординарця А.Західова, графа Ф.-Й. фон Альвенслебена, ад’ютанта Г.Зеленевського та особистого радника і заступника міністра закордонних справ О.Палтова поїхали на київський залізничний вокзал.

          Гетьман всієї України П.Скоропадський під час офіційних відвідин Німеччини (Берлін, вересень 1918 р.)

Там їх вже очікував підготовлений Штабом німецьких військ в Україні потяг до якого був посаджений батальйон німецької ж піхоти з великою кількістю кулеметів. До хвоста потягу було причеплено два вагон-салона: передостанній – для українського гетьмана, а останній – для начальника залізниці. В самому салон-вагоні біля кожних дверей стояло по німецькому вартовому, а на майданчику вагона – кулемет.

Прибувши на вокзал, гетьман П.Скоропадський, маючи вкрай cконфужений вигляд, швидко увійшов до вагону. “Дійсно, – розмірковував з цієї картини очевидець, начальник гетьманського Штабу Б.Стеллецький, – цей від’їзд швидше нагадував відправку якогось злочинця, а не відбуття зі своєї резиденції голови держави“. Про від’їзд гетьмана до Німеччини для зустрічі з німецьким імператором Київ дізнався з газет лише наступного дня. Начальник Штабу П.Скоропадського занотував, що несподіване зникнення гетьмана з палацу край вразило його службовців, а надто гетьманського коменданта К.Прісовського, який був неабияк ображений такою недовірою до його особи, для багатьох же заздрісників та прихованих недоброзичливців легше було перенести грім грому над головою, аніж дізнатися цю новину.

Гетьман України П.Скоропадський із щойно отриманиманим від кайзера Німеччини Вільгельма ІІ Орденом Червоного Орла

3 вересня спеціальний потяг Української Держави із гетьманом всієї України прибув у Потсдам, а 4 вересня – до столиці Німеччини, де висока українська делегація зупинилася в готелі “Adlon”. Візит гетьмана до Німеччини був насичений перемовинами та зустрічами. 4 вересня гетьман П.Скоропадський у супроводі свого почту (О.Палтов, Г.Зеленевський, А.Західов, за участі посла України в Німеччині барона Ф.Штейнгеля) відвідав райхсканцлера Німеччини графа Ґертінга й заступника державного секретаря фон Буше. Ввечері того ж дня райхсканцлер дав обід гетьманові та українській делегації після якого відбувся великий прийом за участю дипломатичного корпусу, міністрів і вищих військових та цивільних урядовців.

5 вересня 1918 р. гетьман із почтом був Касселі, де відвідали місцеву картинну галерею, а потім офіційна українська делегація вирушила до палацу Вільгельмцрере у 6 км. від Касселя до замку Вільгельмсгое, де перебував Вільгельм ІІ. Після першої зустрічі сам на сам між гетьманом та імператором, під час якої П.Скоропадському було вручено великий хрест Ордена Червоного Орла*, Вільгельм ІІ запросив до свого кабінету О.Палтова й чинів гетьманського почту. Їм також було вручено відзнаки німецьких орденів. Потім за сніданком О.Палтов і Г.Зеленевський сиділи обабіч імператора, а гетьман навпроти кайзера. Цікаво, що після сніданку та загальної бесіди із П.Скоропадським імператор відійшов разом із ад’ютантом та Берхемом перемовитися особисто з заступником міністра закордонних справ й особистим радником гетьмана О.Палтовим. Цей факт, з свого боку, також свідчить про вагу, яку той мав у гетьманському істеблішменті.

         Кайзер Вільгельм ІІ і гетьман П.Скоропадський                            (5 вересня 1918 р.)

Ввечері того ж дня (5 вересня) П.Скоропадський та українська делегація (о 20-тій годині) вже обідали в Ганновері в імператорських кімнатах вокзалу разом з графом Берхемом, графом Ф.-Й.Альвенслебеном та Майєром. 6 вересня гетьман відвідав імператорську оперу, а 8 вересня поїхав у Спа, де відбулися сніданок й зустріч з фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, потім відвідав віллу Кугель та її власника Б.Круппа й оглянув його заводи в Ессені. Ввечері 8 вересня П.Скоропадський мав урочисту вечерю у Кельні у присоборному готелі. 9 вересня гетьман повернувся до Берліна, а наступного дня (10 вересня) відбув у Кіль для зустрічі з братом кайзера Вільгельма ІІ принцем Генріхом Пруським, де був присутній на урочистому обіді у німецьких Морських зборах.

Слід зауважити й на тому, що П.Скоропадський не взяв О.Палтова із собою у поїздку до Кілля, Кельна та на оглядини заводів Круппа, а спеціально залишив його у Берліні для з’ясування цілої низки кардинальних і важливих питань. Серед таких були, зокрема, проблеми Криму, питання внутрішньої ситуації в Німеччині та в цьому контексті, знайомство із лідерами соціалістичних партій, що були депутатами Райхстагу. Із останнім завданням, до речі, на думку самого гетьмана, О.Палтов впорався “дуже погано”, очевидно, недооцінюючи значення й впливовість соціал-демократичних партій у тогочасній Німеччині.

З’явився П.Скоропадський у своєму палаці так само несподівано, як і зник. Гетьман повернувся з Берліна надзвичайно задоволений візитом. Саме після поїздки до Німеччини П.Скоропадського почали титулувати “Його Світлістю Ясновельможним Паном Гетьманом всієї України”, як називав його в Німеччині кайзер Вільгельм. Відвідини кайзера дещо вплинули, принаймні ззовні, й на поведінку німецьких представників в Україні. Після того, як у Берліні німецькому послу А. фон Мумму в імператорській ложі театру було вказано сидіти за спиною гетьмана, його раніше зверхній тон змінився на лагідний. Негайно після повернення гетьмана сталася й інша небачена до цього часу річ: німецький командувач власною персоною з’явився аби дізнатися, коли П.Скоропадський зможе його прийняти. До цієї поїздки німецький командувач сам призначав гетьманові час зустрічі. І дійсно, наступного дня у призначений гетьманом час командувач німецькими військами в Україні Г. фон Кірбах та його начальник Штабу В.Гренер у парадній формі прибули на зустріч із П.Скоропадським й, за словами начальника власного Штабу гетьмана, тримали себе мов підлеглі. Один лише Ф.-Й.Альвенслебен як і раніше зберігав свою незалежну та безтурботну поведінку.

Водночас варто зазначити і на тому, що усі ці події сильно змінили й самого П.Скоропадского, в нього буквально голова пішла обертом, він почав менше працювати, поводився дедалі самовпевненіше, не помічаючи кардинальних і карколомних змін у суспільстві та країні, перестав відчувати пульс навколишнього життя.

Павло Скоропадський і німецькі промисловці

Гетьман все більше уваги зупиняв на зовнішніх ознаках свого правління. Були замовлені його світлини, видано короткий нарис його бойової діяльності, піднято питання про значки, якими він хтів нагородити учасників перевороту, сформована комісія з істориків та вчених щодо встановлення гетьманської відзнаки, розпочато розробку орденів тощо, його постійно займали численні родичі, що прибули з радянської Росії, по неділям після сніданку гетьман із сім’єю катався на пароплаві по Дніпру й обідав на лоні природи.

В жовтні 1918 р. Б.Стеллецького на посалі начальника гетьманського Штабу було замінено на О.Аккермана, який геть не цікавився політичними аспектами навколо гетьмана та проблемами його безпеки, а цілковито зосередився на господарчих питаннях життя у палаці. “Він [Скоропадський] ніби відчув ґрунт під ногами, він перестав бути тією простою і працюючою людиною, якою був до цих пір. Влада й шана стали йому крутити голову, він за всією вірогідністю почав вірити у свій розум і силу, а головне непогрішимість... – зазначав Б.Стеллецький. – Оточений лестощами, залякуваний друзями, що владу в нього можуть відібрати, вбачаючи у всілякому розумному і сильному – суперника, правитель починає усю свою увагу [зосереджувати] на своїй владі й намагається оточити себе людьми не небезпечними для нього за розумом і даруваннями.

[…] Повернувшись “Світлістю” з поїздки в Берлін він перестав цікавитися з тією дошкульністю як це робив раніше поточними справами. [...] Цілі юрби підлабузників почали оточувати Скоропадського, на честь нього створювалися оди та вірші й він, утамований владою, скоротив час прийому міністрів, почавши їх приймати тільки до сніданку, а решту часу почав присвячувати в новому напрямку. Можливо гетьманство на Украйні загинуло б і без цього, проте у будь якому випадкові воно загинуло б іншим [шляхом?], а не так ганебно, як це сталося”.

Ф.-Й.Альвенслебен, посол Української Держави в Німеччині Ф.Штейнгель, гетьман України П.Скоропадський, ад'ютант гетьмана Г.Зеленевський (Берлін, вересень 1918)

Втім, слід зазначити й на тому, що зустрічі з гетьмана з імператором, державно-політичною елітою та торговельно-економічною верхівкою Німеччини мали й низку позивів для України, надто – з огляду на майбутнє, коли б воно було стабільним, а гетьманська держава втрималася б у круговерті світової війни та європейських і власних соціально-політичних катаклізмів. Загалом візит гетьмана до Німеччини й підсумки його зустрічі з кайзером були вдалими, а втілити в життя здобуті можливості передбачалося до весни 1919 р. Відтак й поразку Центральних держав Україна могла б зустріти вже більш-менш зміцнілою й реформованою (гетьман вважав, що Німеччина протримається у війні принаймні до січня–лютого 1919 року). 10 вересня було підписано новий Економічний договір (в т.ч. й нову Фінансову угоду в його рамках) з Німеччиною та Австро-Угорщиною. П.Скоропадський отримав згоду від Вільгельма ІІ на створення дієздатного війська (планувалося сформувати 8 армійських корпусів й було оголошено мобілізаційний набір новобранців, який так і не вдалося здійснити через дестабілізацію внутрішнього становища в країні в жовтні, заколот Січових Стрільців, очолений соціалістичною Директорією, що спричинив вибух соціальної революції в листопаді–грудні й, врешті, падіння Гетьманату 14 грудня 1918 р.). Німеччина також погодилася на остаточну передачу Україні кораблів Чорноморського флоту у Севастополі й відмовилася надалі підтримувати кримських сепаратистів, що дозволило прелімінарно приєднати Кримський півострів до Української Держави. Київ також заручився підтримкою й у інших територіальних питаннях, зокрема щодо північних і східних кордонів України, а також щодо відповідних таємних домовленостей по Берестейському договорі та соборницьких намірах Української Держави щодо Бессарабії (фактично й усього Придністров’я), Буковини та Кубані.

фельдмаршал Пауль фон Гінденбург та гетьман Павло Скоропадський

У планах гетьманського уряду було розпочати у 1918–1919 рр. грандіозну електрофікацію країни шляхом будівництва гідроелектростанцій по Дніпру, Дністру, Бугу, спорудження шлюзо-канальної водяної артеріальної системи від Чорного до Балтійського морів, шлюзування дніпровських порогів, створення національної потужної машинобудівної, переробної, текстильної, хімічно-переробної, комплексно-військової промисловостей, індустріалізації, розвитку кінематографа, здійснити земельну реформу й протягом зими роздати землю у малу і середню власність селянам, для весняного засіву тощо.

Наслідком відвідин заводів відомого промислового магната Болена Круппа в Ессені, де чудово, як на ті часи, було налагоджено побутове життя робітництва, П.Скоропадський загорівся намірами створити робітничі міста-сади в Україні. Сам Гетьман з цього приводу згадував: “Мене не стільки в даному випадкові цікавили заводи, які вимагали значно більшого часу для вивчення їх, спеціальної підготовки, котрої в мене не було, скільки питання постановки робітничого питання, робітничі містечка, про які мені доводилося стільки читати та чути. Останнє мало особливу цікавість для мене в зв’язку з тим новим Києвом, який ми передбачали будувати в майбутньому і при якому хтілося використати весь досвід Заходу. Все, що я бачив в Ессені, перевищило всі мої очікування”. Здійснити подібний намір, нажаль, не вдалося через падіння Гетьманату у грудні 1918 року.

В підсумку зазначу, що П.Скоропадський та його уряд не встигли скористатися наслідками гетьманського вересневого візиту до Німеччини, позаяк вже 14 грудня 1918 р. Гетьманат було повалено. Причин цьому є ціле сплетіння, що було зумовлено круговертю та буремністю тогочасного становища як в Україні й навколо неї, так і в самій охопленій війною та в повоєнній Європі, сприяли цьому також об’єктивні й суб’єктивні чинники складного комплексу внутрішніх та зовнішніх протиріч, які врешті-решт призвели не лише до падіння Гетьманату П.Скоропадського, а згодом й до знищення в першій чверті ХХ ст. української державності в різних її формах (УД, УНР, ЗУНР, Гуцульської та Лемківської республік) та поразки національно-визвольної боротьби українського народу.


Орден Червоного Орла* Зауважу: Орден Червоного Орла був заснований королем Прусії Фрідріхом Вільгельмом ІІ (1744–1797). Гаслом ордену стали слова “Cincere et Constanter” що перакладаються як „Щирий та Вірний”, або „Щирий та Постійний”. Певний час орден був найвищою відзнакою країни. На ньому був зображений червоний орел з розкритими крилами. На грудях в орла був чорно-білий щит (малий герб Гогенцоллернів). Існувало шість класів ордену: Великий хрест – його носили на орденському ковнірі патрони ордену; І класс – стрічка з хрестом ордену на перев’язі та зірка на ліву сторону грудей; ІІ класс – хрест на шиї та зірка на ліву сторону грудей; ІІІ класс – хрест на стрічці на ліву сторону грудей; ІV класс – хрест на стрічці на ліву сторону грудей. Медаль на стрічці на ліву сторону грудей. Стрічка ордену була білого кольору з двома жовтогарячими просвітами коло обох країв. Одначе в деяких ситуаціях орден носили на стрічці Німецького Хреста, та на чорній стрічці з трьома білими просвітами. Останній варіант надавався по трьох бойових нагородженях хрестом ордену. Варіант без мечів надавався державним керівникам, та службовцям. Так хрест ордену ІІІ-го класу можна було отримати за 50 (sic!) років безперервної та бездоганної служби кайзеру. Звичайно, як і було заведено в часи Фрідріха ІІ, мечі надавалися за заслуги у військовій службі. Існували ще “додатки” у вигляді окремої пари мечів, корони та дубового листя, що надавалися за бойові заслуги та чергове нагородження тою самою відзнакою. Існував також варіант нагороди ордену у вигляді ажурної зірки, що надавався нехристиянам. Такий самий спосіб існував у Росії з Орденом святого Георгія “для іновірців”.

Найголовнішою ознакою ордену була його “клубна” властивість. На відміну від інших орденів, до яких приймалося переважно лише у якості нагородження цивільного та військового характеру, до Червоного Орла приймали людей з відкриттям можливості впливу на вищу політику німецької держави, та й не тільки. І навіть через багато років по офіційному закритті Ордену, його знак ставив нагородженого на особливий щабель соціального положення. Серед кавалерів ордену були вищі генерали уряду Німеччини та Австрії, міністри, а також фельдмаршали П.Гінденбург та Е.Людендорф.


 
БУЛАВА