hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Влада продукує спротив.
Народ не хоче, щоб ним керували по-старому,
тоді як самі еліти живуть по-новому

Павло ГАЙ-НИЖНИК, доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Влада продукує спротив. Народ не хоче, щоб ним керували по-старому, тоді як самі еліти живуть по-новому // День. – 2012. – № 90. – 29 травня. - C.5.

По завершенні ювілейних святкувань, пов’язаних із новітнім здобуттям Україною незалежності, природно, хочеться осмислити пройдений твоєю країною шлях, осягнути модель держави, яку було сформовано за ці два десятиліття, збагнути її сутність, звершення та успіхи. Й сьогодні, напередодні нових виборів та нових викликів нового ж таки часу, мимоволі спадає на думку: що ми маємо — річницю державності чи роковини по державності?

НОВІТНІЙ ФЕОДАЛІЗМ, НЕОДЕНІКІНЩИНА Й ПОЧАТКОВА СТАДІЯ НЕОСТАЛІНІЗМУ

Нинішня українська влада, що є продуктом вітчизняної політичної історії останніх 20 років, виродилась у викривлену суміш, яка має три складники: новітній феодалізм у господарсько-світоглядному вимірі, неоденікінщина в ідеологічному усвідомлені антиукраїнськості цієї влади й, врешті, початкова стадія неосталінізму, що виявляється в прагненнях зцементувати авторитаризм у політико-адміністративному способі вертикального керівництва країною й у намаганнях утвердити авторитарну форму правління по горизонталі суспільно-державного життя.

Перший складник, хоч який він дивний у ХХІ столітті, — новітній феодалізм українського зразка, вибудовуваний владою за принципом майорату. Є верховний феодал та його васали, які живуть в інакшому світі, ніж простолюдини, — українські громадяни, які в очах цієї згуртованої круговою порукою та співзалежністю групи феодалів є лише робочим матеріалом, який, своєю чергою, є джерелом податків, прибутків та інших благ. Ці новітні феодали (олігархи й латифундисти), що захопили у свою власність ліси й поля, озера й надра, врешті, — владу, відгородилися від так званого плебсу замками з височенними парканами, власними міні-арміями та фалангами державних силовиків, інквізицією, вигодованим прошарком корумпованого, підлабузницького чиновництва й власними принципами внутрішньостанової поведінки та регуляції взаємин. Дійшло до того, що людина поволі перетворюється в закріпаченого безправного хлопа, якого нерідко навіть зацьковують псами, а працювати на пана він мусить фактично за безцінь і приречений животіти. Невеличка ж купка людей, більша частина якої, до того ж, не вирізняється моральними якостями і розумовими здібностями, потопає в нечуваних розкошах і зухвало й привселюдно кепкує та насміхається із зубожілого люду. Нинішня влада — це «свої люди» — держава в державі, яка живе за іншими правилами й законами, ніж народ, за певним набором понять та принципом особистої відданості вождеві та вождикам (зі збереженням хрестоматійного принципу на зразок: васал мого васала — не мій васал). Отже, кар’єрний успіх у цій феодалізованій владній ієрархії залежить зовсім не від професійної придатності чи суми талантів, а від рівня особистої відданості й належності до почту того чи того феодала, певної ліги (партії). Саме тому в Україні низка високопосадовців не має відповідної фахової освіти і тасується на владних посадах, мов карти в колоді. Їхнє завдання — поділяти й панувати.

Другою ознакою чинного в країні режиму є своєрідна денікінщина, яка ідеологічно виявляється в неприхованому українофобстві влади в гуманітарній сфері й у неприхованій зневазі до української культури, освіти, історії, мови тощо. Саме тому в Українській державі склалося парадоксальне становище, коли під акомпанемент теревенів про демократизм та міжнаціональну толерантність потерпає від утисків усе українське. Вони будують свій варіант так званого «Русскага міра» в Україні, не усвідомлюючи, що такий «мір» є міфом, ілюзією. Український простір розглядається лише з точки зору його експлуатації, проте українська ідентичність в нього зовсім не вписується. Натомість вписується Держава Україна, яка де-факто перетворюється на фікцію, нівелює всі громадські свободи і, попри все, генетично протистоїть їм. Тож вони потребують саме такої псевдодержави, доводячи морально-етичні норми в ній до абсурду, проте їм не потрібне громадянське суспільство — люди, що вміють мислити й відчувати належність до спадщини предків, до крові нації, до гордості за своє минуле, з вірою у здобуття та збереження належних собі «прав і вольностей».

Третьою ознакою нинішньої влади, як я вже зазначав, є намагання запровадити в країні сталінський тип управління, адаптований під сучасні українські реалії.. За такої моделі, як засвідчила історія, людина є лише порохом, а система влади утримується через постійне т. зв. закручування гайок, переслідування (і знищення) політичних опонентів, тотальний контроль, репресії, відсутність свободи слова та народного волевиявлення тощо. Саме тому в Україні жевріє привид нового типу сталінізму (осучасненого). Наша влада вже застосовує той принцип, що на виборах, наприклад, перемагає не той, хто здобув найбільше голосів виборців, а той, хто ці голоси підраховує; що позбутися політичних опонентів можна або змусивши їх емігрувати, або ж запроторивши за ѓрати. У сучасних умовах в арсеналі неосталінської системи є й інші методи, як-от: позбавлення засобів існування (знищення бізнесу чи витурення з роботи), залякування, моральний та фізичний тиск тощо. Задля цього вже існує одержавлена каральна машина податкової, митної, пожежної, санітарної служб тощо, СБУ, прокуратури, фактично ручної судової системи, міліції (кількість якої в Україні перевищує кількість Збройних сил, що також є ознакою поліційної держави), не кажучи вже про приватні загони міцних хлопців...

ПІД МАХОВИК РЕПРЕСІЙ МОЖУТЬ ПОТРАПИТИ Й ПРЕДСТАВНИКИ ВЛАДИ

І якщо в когось виникне омана чи запитання — а що ж стримує владу від масових репресій? Відповім: чому ж стримує? Репресії поволі набирають обертів, така організація влади діє за принципом маховика. Принцип цей відомий: спочатку з дороги прибирають політичних супротивників, відтак — конкурентів, згодом — опонентів. Далі точиться внутрішньопартійна боротьба. Після цього роблять точкові (пробні) удари в суспільстві, а тоді — масові репресії. Удари по представниках податкового Майдану та по інших громадських активістах — це точкові (пробні) удари по суспільству. Нинішня влада вбачає довкола себе «заколот», змову «продажних» журналістів, населення, яке скуповує зброю з метою штурму адміністративних споруд тощо. Чи не схоже це на відому сталінську манію замаху та змови? Страх оточення (часто удаваний — з особистого розрахунку) ретранслюється на страхи вождя й, відповідно, з новою силою — на його ширше оточення, яке починає на цьому грати. За таких умов поведінка можновладця може бути не прогнозованою в певних випадках, а дії — невмотивованими. Отже, спровокувати й спрямувати проти когось запобіжний удар досить легко. Останні ротації у владних кабінетах, зокрема в силових структурах, свідчать, що влада боїться народу, влада боїться виборів і готується до протистояння, не шукає шляхів самоеволюції; вона не здатна усвідомити очікувань та прагнень людей. Натомість українська влада, уособлена Президентом, Кабінетом Міністрів та Партією регіонів, ображається на власний (невдячний або ж нетямущий) народ, який, на їхню думку, чомусь не відчуває «поліпшення життя вже сьогодні», який «бреше», волаючи про своє зубожіння, безробіття, безправ’я та елементарне безгрошів’я в середовищі навіть тих, хто має роботу.

Під маховик репресій можуть потрапити і представники влади. Рано чи пізно силові структури візьмуться за віддалене, а тоді й за ближче оточення Президента. Щодня невдоволення зростає не лише навколо Партії регіонів, а й усередині партії влади. Тому гвинтики й навіть програмісти такої системи можуть потрапити в її жорна. Історія знає такі приклади, притаманні тоталітарним структурам і системам. В авторитарній державі поліційного типу, де одні стережуть, другі — працюють і не протестують, дракон з’їдає сам себе, а потім його добиває повсталий народ, що пройнявся протестними настроями й ненавистю до гнобителів.

Податковий та «цифровий» Майдани, як і багато інших, — це міні-повстання. З них усе й починається. Утім, «цифровий Майдан» не мав явного (засвідченого) організатора чи групи організаторів, тому владі важко залучити репресивний апарат, адже не було відомо, проти кого застосувати примітивний, демонстративний удар. Тобто маємо становище, коли влада вбачає своїх супротивників (якщо не сказати — ворогів) не в політичній опозиції, не в дисидентах (відступниках) усередині влади, не в лідерах та організаторах несистемної опозиції, а в цілому суспільстві. Нинішня влада не прагне справжніх реформ, істотних змін, проте за сучасних умов мусить здійснювати їх. Та чи здатна вона їх реалізувати?

НОВА ЕЛІТА ВЖЕ ФОРМУЄТЬСЯ

Нині в Україні справді є два світи — світ «верхів» та світ «низів». Вертикаль влади ще комуно-радянська, а користуються в ній способом капіталістичного нагромадження. Влада не хоче змінювати радянської моделі управління, бо та модель зручна, проста у функціонуванні й вигідна з огляду на концентрацію контрольно-розпорядчих повноважень. Відбувається абсурдна профанація державного розвитку. І цей парадокс не має під собою інтелектуального, закономірного й життєздатного підѓрунтя, а тому має (змушений буде) зазнати змін. Чи шляхом добровільної еволюції або ж через примус. Поряд з тим народ вже не хоче, щоб ним керувати по-старому, коли самі еліти (політично-олігархічна верхівка) живуть по- новому. В цьому й є внутрішня суперечність сьогоднішньої України. Наша влада не здатна управляти по-іншому, а народ уже не хоче й не може існувати за старими правилами. Рано чи пізно ці протиріччя мають дійти до логічного завершення — відкритого зіткнення.

Шляхи ж оновлення еліт надто вузькі й мають численні обмеження та умови, що за сучасної дійсності схожі на капкани заручництва. Активні, пасіонарні, розумні люди не можуть потрапити у владу, бо принципи добору до неї не передбачають інших критеріїв. Нові ж правила здатні виробити лише нові, свіжі еліти. В Україні час від часу відбувається горизонтальне переміщення еліт, натомість відсутнє вертикальне оновлення. Попри це, нова еліта зараз вже формується, її потребує народ, і вона уже є серед цього народу. Поки що ці нові пасіонарії ще не мають легального доступу до влади (адже за партійними списками потрапити у владу й змінити її неможливо, бо наші партії побудовано за принципом пірамід або ж корпорацій; у мажоритарних округах ці неофіти українського політикуму також у своєму загалові поки що не в змозі перемогти через відомі реалії сучасності — адміністративний і фінансовий ресурси, тиск СБУ, міліції, прокуратури, судів, врешті — ОВК).

Як показує досвід, наші вибори не можуть змінити ситуацію. Тому в народу є один вихід — нова революція. По факту влада заганяє суспільство в підпілля, а тінізація економіки — один із різновидів суспільного підпілля в Україні. Проте, як відомо, якщо не можливо увійти й змінити владу легально, то історія свідчить, що рано чи пізно з’явиться шанс опанувати її нелегальним шляхом. У країні вимушено вже з’являться потужні легальні чи напівлегальні (нелегальні) організації партійного типу. Частина бізнесу також примкне до цих груп, бо це єдиний шлях для виживання в монополізованій та корумпованій українській дійсності. При цьому не варто пов’язувати це нове політичне покоління із віковими рамками. Адже є й молоді люди, які вже повністю асимільовані теперішньою системою влади й діють цілком за її логікою, й, навпаки, є такі, які гидують й не сприймають такий формат свого політичного сходження і становлення, й таких людей, на щастя, нині переважна більшість. І це не є конфліктом поколінь у спектрі батьки — діти. Це, швидше, конфлікт людських якостей, життєвих світоглядів. Нові еліти — це нове мислення й нові принципи управління. Формування еліти не за круговою порукою, притаманній мафіозним угрупованням (в тому числі й у політичному сенсі), за принципом кум-брат-сват-водій-коханка-депутат-маріонетка тощо, а за особистими якостями та відданістю ідеалам звеличення та добробуту свого народу й держави. Ці нові люди вже постали з усіх зрізів нашого суспільства: із бізнесу, ЗМІ, науки, громадських організацій, правозахисних організацій тощо.

Важливо також і те, що народ, безумовно, усвідомлює саме таке обличчя нинішньої влади. І, варто зауважити, влада сама сприяла й продовжує сприяти такому сприйняттю себе власними ж діями, риторикою та зверхнім, зневажливим ставленням до цього ж народу. Президент, уряд, Верховна Рада волею пропрезидентської більшості з Партії регіонів, її партій-сателітів і продажних народних обранців («тушок») регулярно нехтують Конституцією та чинним законодавством України, що цілком може визначатися як спроба узурпації влади. Із огляду на це, чинні владні органи фактично не є легітимними ні юридично, а тим паче — правомочними в очах людей.

У країні встановлено тоталітарний режим у своїй початковій стадії. І не лише тому, що було ув’язнено провідників опозиції, які перебували на державно-політичному олімпі, а й тому, що в Україні є політв’язні серед широких верств суспільства (часто маловідомі чи й взагалі невідомі громадськості), є в’язні совісті та є в’язні елементарної сваволі, беззаконня й вседозволеності системи. У державі існує прихований і неприхований тиск на пресу, громадські організації, бізнес та людську думку, врешті — на право мислити й вільно висловлювати свої міркування. У державі панує суцільна й всеохоплююча корупція, продажне депутатство й чиновництво, трясовина бюрократії, вибіркове правосуддя й застосовується практика помсти щодо інакомислячих. Отже, влада ж і продукує те, чого найбільше боїться, — спротив. Українська влада елементарно не усвідомлює, не визнає нової громадсько-політичної дійсності; революції ж можливо буде уникнути лише тоді, коли влада зрозуміє потребу в пошуку компромісу, в поступках й потребу еволюціонування до оновленої системи державно-політичного життя.

На нас очікує важка осінь. Восени будуть вибори, і це загострить ситуацію; вибори завжди її загострюють за умов постійної структурної та соціально-політичної й економічної криз. Це спричинить суперечності всередині влади, бо новий список Верховної Ради буде здатен перекроїти політичний розклад і доступ до ресурсів різних груп. Дотискування народної честі може досягнути апогею під час виборів. Якщо ж влада сфальсифікує ці вибори або скасує їх, то народне обурення й соціальна, політична, управлінська, економічна й гуманітарна кризи зійдуться в одній точці, що може спричини вибух, і цю владу буде зметено якщо не одразу, то протягом найближчого року. Або ж влада розпочне змінюватися, хоча б з інстинкту самозбереження...

__________________




 
matrix-info БУЛАВА