hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Дописи у facebook


27 серпня 2013 р.

«Систему антиправил в Україні було сформовано ще в 1990-х роках.
Нинішня влада її лише вдосконалює»

«Відсутність люстрації – це одна з найбільших і визначальних помилок тих, хто закладав фундамент новітньої України (і особисто Кравчука, і тогочасних націонал-демократів).

Вітчизняна політична верхівка у 1990-х формувалася у своїх основах із чотирьох складових. Перша з них – колишні партійні бонзи й комсомольські лідери вищого щабля, які отримали під час пануючого безладу і хаосу у СРСР кінця вісімдесятих років (а потім і в Україні) можливість використовувати тогочасний владно-адміністративний ресурс, що дозволило їм сформуватися як політикам і створити власні партії.

Другі – так звані «червоні директори», які швидко усвідомили можливості, надані новою системою, в тому числі з огляду на власне збагачення.

Треті – представники кримінальних угруповань, найпотужніші й найрозумніші з яких усвідомили, що ефективніше здобувати й гарантувати контроль над певною територією, господарством, бізнесом, йдучи у політику, тобто через створення партій і депутатську діяльність.

І, нарешті, четверта складова – тогочасні опозиціонери, так звані націонал-демократи. Частина з них, потрапивши до парламенту, припинила боротьбу, мовляв, незалежність здобуто. Замість того щоб виборювати якість української держави, вони задовольнилися своїм теплим місцем у парламенті чи у владних структурах й погодилися з тими правилами гри, які привніс у нашу політичну дійсність сплав із трьох вищевказаних складових.

Саме тоді й були закладені основні підвалини для цієї системи. Далі ж тривали лише, так би мовити, її часткова кореляція, шліфовка та стагнація заради власної стабільності, збагачення та можливості бути переобраними на наступні роки. Чинна влада – не виключення. Вона вдосконалила і тепер намагається посилити й закріпити виключно за собою створену раніше систему, й поступово кількість кланів у владі звузилося до мінімуму. Але в цій системі є й недолік: маховик може затягнути у свої тенета й перемолоти тих, хто в ньому крутиться (декого, до речі, він уже й поглинув)».

«Народ розчарований і частково розгублений. Складається враження, що ситуацію в країні цілеспрямовано (свідомо) доводять до абсурду. Люди опиняються перед дилемою: бути «лояльними» до влади (хоча б і удавано) або ж втратити роботу чи власну справу (бізнес). А зважаючи на невеликі статки громадян, відсутність у країні чесної й незалежної судової системи й водночас системну корупцію, вони – у безвихідному становищі. І все це відбувається на тлі розмов про демократію, покращення життя, економічну стабільність... Влада живе зовсім в іншому світі, абсолютно не розуміючи, що відбувається в державі. Є й другий бік «монети»: вони все прекрасно усвідомлюють, але прагнуть довести ситуацію до крайності, очевидно, розраховуючи на зубожіння населення, коли людей просто перетворять на бездумних виконавців, «кріпаків», або ж зухвальством із народу спровокувати його до масових, проте стихійних виступів протесту, які під личиною наведення правопорядку (чи боротьби з тероризмом) придушать.

Загальна тенденція виглядає так, що пересічні громадяни у своїй більшості вибрали тактику латентної боротьби. Це мовчазне погодження, але накопичення протестного настрою. Влада не зможе постійно утримувати штучну стабільність. Урешті-решт на нас чекатимуть певні економічні «покращення», наприклад, із курсом гривні, зростаючими цінами та подальшим погіршенням економічного становища. Коли пасивний спротив громадян перетвориться на активний, коли відбудеться вибух, наразі передбачити складно. За умов збереження й розвитку наявних у країні тенденцій продовження владної політики Партії регіонів та її сателітів назрівання революційної ситуації є неминучим. Узагалі сьогодні в Україні є сплетіння відразу кількох криз: кризи державної моделі, удаваної демократії, соціально-економічного розвитку й, нарешті, кризи моралі у представників влади (і не лише на її вищих щаблях, а й у провінції). Країна потопає в корупції, свавіллі й розкошах влади на тлі суцільного зубожіння народу, «стабільності» малого й середнього підприємництва та згортання демократичних свобод.

Український парламент поступово перетворився із законодавчого органу, який має представляти інтереси людей та Української держави, на обслуговуючий персонал Президента та його оточення. Одна з причин – комерціалізація Верховної Ради. Там представляються інтереси не людей, а капіталу, що, власне, не було б чимось надзвичайним (адже в кожному законодавчому органі завжди є якась частина депутатів, що лобіюють інтереси певних фінансово-економічних кіл), якби українська парламентська дійсність не була настільки спотвореною корупцією та гіпертрофованою політико-бізнесовими кланами. А це вже якісно інший рівень парламентаризму (власне, псевдопарламентаризму), який, у поєднанні з керованістю судової системи, утисками вільної преси та громадянських свобод тощо, у ХХІ столітті однозначно свідчить про деградацію державного організму.

Проблема також полягає в тому, що виборці не мають механізму відкликання депутатів. Система гарантує тому, хто здобув депутатський мандат, фактичну (й практичну) страховку від «несподіванок» та проблем на п’ять років і, до того ж, мати змогу бути переобраним кожного разу на безліч таких п’яти років. Ситуація подібна склалася, звісно ж, не сьогодні, але провину за те, що вона сформувалася й не зазнає змін, однаковою мірою лежить як на Партії регіонів, так і на опозиції, позаяк усі ці роки їхні представники в тій чи іншій іпостасі були у владі. Крім того, в попередні роки, перебуваючи при владі, нинішня опозиція не заклала тих визначальних засад, які б убезпечили їх самих від переслідування. Сьогоднішні опозиціонери, будучи при владі, діяли так само, як сучасні можновладці, щоправда, з меншим «нахрапом».

Ще однією проблемою нашого парламенту є відсутність механізму люстрації. Також було б бажано обмежити кількісну можливість обиратися депутатом (усіх рівнів). Ми маємо ситуацію, коли міняються партії, їхні назви, але у ВР ми бачимо одних і тих самих людей. Тож як опозиція, так і влада – «колишні й незмінні». Отже, Україна за 21 рік своєї незалежності не пережила зміни та оновлення політичних еліт, хоча, загалом, говорити про «політичну еліту» в нашій країні можна лише відносно, це, радше, – політична верхівка».

(Тенета маховика. Павло Гай-Нижник: «Систему антиправил в Україні було сформовано ще в 1990-х роках. Нинішня влада її лише вдосконалює» (інтерв’ю взяв І.Капсамун) // День. – 2012. – №174–175. – 28–29 вересня. – С.5).

© Гай-Нижник П.П.    




 
matrix-info БУЛАВА