Павло Гай-Нижник

Фінансова політика уряду Директорії
Української Народної Республіки
(грудень 1918–1921 рр.)

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Фінансова політика уряду Директорії Української Народної Республіки (грудень 1918 – 1921 рр.) // Гілея. – 2013. – Вип. 77. – С.48–57.

14 грудня 1918 р. під натиском Осадного корпусу Директорії (в авангарді з Січовими стрільцями) і повстанських загонів, що обложили Київ, Гетьман П.Скоропадський змушений був відмовитися від влади [12]. Того ж дня Рада міністрів Української Держави на чолі з С.Гербелем склала свої повноваження і передала усю повноту влади Директорії, яка стояла на чолі протигетьманського повстання. Тож Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування, в країні було відновлено Українську Народну Республіку (УНР).

Опанувавши столицю, члени Директорії (Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра (головний отаман), Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський)* знов повернули Україну на соціалістичний шлях розвитку. Новий уряд УНР очолив Володимир Чехівський. 19 грудня 1918 р. тимчасово виконуючим обов’язки народного міністра фінансів було призначено Василя Мазуренка, який обіймав цю посаду до січня 1919 року [14, c.175].

________________________
* Після об’єднання з УНР Західноукраїнської Народної Республіки (Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р.) до складу Директорії наприкінці березня 1919 р. увійшов за постановою Трудового Конгресу Євген Петрушевич, як Президент Української Національної Ради Західної Області УНР.

Щоправда, затвердити міністром фінансів намічалося П.Климовича, але він на той час мешкав десь на півдні і до Києва не прибув. З огляду на це, за пропозицією міністра народного господарства С.Остапенка, на посаду народного міністра фінансів було запрошено Б.Мартоса [21, c.16].

Практично одразу ж після сформування Ради народних міністрів при Міністерстві фінансів було започатковано спеціальну комісію (перше засідання відбулося 30 грудня 1918 р.), яка мала розглянути справу усамостійнення національної валюти і запропонувати урядові план грошової реформи. 1 січня 1919 р. В.Мазуренко, як голова, представив Раді міністрів склад новоствореної Комісії при Комітеті фінансів в справі упорядкування грошового обертання і заведення самостійної валюти, до якого, крім нього, увійшли також: М.Туган-Барановський (від Академії наук), Х.Барановський і Хотовицький (від Українбанку), А.Степаненко (від Союзбанку), Г.Лерхе (від Кредитової канцелярії Міністерства фінансів), В.Тимошенко (від Комітету фінансів), В.Ігнатович (як директор Державного банку) [30, арк.3], пізніше до складу Комісії увійшов також міністр народного господарства проф. С.Остапенко та інші [21, c.16].

Від 30 грудня 1918 р. по 5 січня 1919 р. комісія провела чотири засідання. На першому засіданні головував виконуючий обов’язки міністра фінансів В.Мазуренко, а починаючи з другого – міністр фінансів Б.Мартос. На момент вступу Директорії у Київ на терені України оберталися у якості повноправних грошових знаків (окрім грошових сурогатів, німецької та австрійської валют і місцевих бонів) українські гроші загальною сумою на близько 2 млрд. 775 млн. крб., а також російські грошові знаки на суму не меншу від 10 млрд. рублів [24, c.49–50]. Комісія повинна була розглянути два питання: про заходи по виправленню існуючого в Україні грошового обігу і про запровадження в Україні власної грошової системи.

На першому ж засіданні виявилися окремі суперечки між його учасниками. Одні з них виступали за необхідність обміну російських грошей, що оберталися в Україні, інші – за встановлення прийому рублів до обміну за заниженим курсом. Що ж до питання про необхідність запровадження самостійної української валюти взагалі і потребі у врегулюванні існуючого грошового обігу, то проти цього принципових заперечень не було. Особливо чітко таку позицію висловлював проф. М.Туган-Барановський, який доводив нагальність у заходах про примусове усунення платіжної сили рубля на терені України і проголошення повної самостійності української валюти.

На другому засіданні було досягнуто своєрідного компромісу між цими міркуваннями. По його завершенні Міністерство фінансів внесло на розгляд Ради міністрів проект закону, згідно якого українською грошовою одиницею мав бути карбованець. Саме у карбованцях повинні б були відбуватися усі обрахунки платежів і контрактів, а також вказувалося, що розрахунки по минулим зробкам, які обраховувалися у рублях, також мали здійснюватися у карбованцях за курсом 1 рубль дорівнює 1 карбованцеві. Крім того, передбачалося, що російські грошові знаки мали б в УНР обіг лише тимчасово до їхнього вилучення, а їхній курс мав встановлюватися для кожного знаку (відповідно номіналу та категорії) окремо. Крім останнього пункту цей закон був фактично аналогічним до проекту подібного ж закону гетьманського уряду.

Однак на третьому засіданні (4 січня 1919 р.) міністр фінансів оголосив присутнім, що уряд не схвалив законопроект через такі зауваги: Рада міністрів вважала за непотрібне встановлювати нову головну грошову одиницю-карбованець (що планувалося здійснити за Гетьманату [12]) через те, що законом Центральної Ради від 18 березня 1918 р. за таку було визначено гривню; проект передбачав тимчасовий умовний обіг російських грошових знаків, натомість найближчою метою уряду визначалася рішуча боротьба з рублем, причому перш за все мали бути вилучені з обігу “керенки” номіналом у 20 та 40 руб., а взагалі ж – російські грошові знаки повинні бути вилучені у найкоротший термін (за можливістю протягом місяця) [24, c.51–52]. Більшість членів комісії (фахівців у фінансовій сфері) такою категоричністю та поспіхом були незадоволені (в українській скарбниці не було достатнього накопичення національної валюти для обміну на рублі, а залишення населення з великими і недійсними сумами рублів було б небезпечно як з економічної, так і з політичної точок зору).

Того ж дня, 4 січня 1919 р., аби збільшити наявність грошової маси в розпорядженні уряду для проведення реформи, Директорія затвердила ухвалену Радою народних міністрів Постанову «Про надання права Міністру фінансів випустити кредитових білетів і ознак Державної Скарбниці на суму 3 млрд. 500 млн. карбованців». Таким чином Міністерство фінансів УНР отримало згоду на збільшення грошової емісії, обмеженої 8 листопада 1918 р. гетьманським урядом до 2 млрд. 500 млн. крб., ще на 1 мільярд карбованців [29, арк.86–86 зв.].

На наступному засіданні комісії (5 січня 1919 р.) Б.Мартосом було представлено новий Законопроект «Про українську грошову одиницю і про усунення обігу в Україні російських грошових знаків». Після незначних правок проект було передано на розгляд Ради народних міністрів, яка після дискусії його ухвалила [21, c.16]. 6 січня 1919 р. цей закон було затверджено Директорією. В ньому, зокрема, зазначалося, що з 26 січня 1919 р. «російські грошові знаки, як кредитові білєти, так і знаки Російської Державної Скарбниці, так звані “керенки”, перестають бути законними платіжними знаками на Вкраїні, і прийом їх перестає бути обов’язковим» [27, арк.43–43 зв.; 28, арк.8, арк.28–28 зв.]. Державною українською грошовою одиницею було визначено гривню, яка номінально містила 8,712 долі щирого золота й поділялася на сто шагів, а дві гривні складали один карбованець. При цьому наголошувалося, що «всі розрахунки зборів, поступлень, видач та зазначених всяких сум у грошових рахунках, актах та всіх взагалі умовах, а також і всі платежі провадяться в гривнях та шагах» [27, арк.43–43 зв.; 28, арк.8, арк.28–28 зв.]. Усі зробки та зобов’язання, що були укладені в приватно-правових стосунках до 26 січня й були визначені в рублях, мали здійснюватися в гривнях за співвідношенням: 1 рубль рівний 2 гривням.

Крім того, від 16 січня 1919 р. усі державні установи УНР мали припинити прийом в платежі та внески, а також на поточні рахунки, російських кредитових білетів вартістю у 1000 та 500 руб., а з 21 січня – й номіналом у 250 рублів. Що ж до решти російських грошових знаків, то Міністру фінансів надавалося право визначати курс, за котрим після 26 січня 1919 р. вони мали прийматися урядовими установами, а також терміни та інші умови цього прийому за окремими категоріями грошових знаків [27, арк.43–43 зв.; 28, арк.8, арк.28–28 зв.].

Паралельно закону від 6 січня з’явилося оголошення, яке по суті роз’яснювало і доповнювало вищевказаний законодавчий акт і відображало загальні риси грошової реформи в УНР. Перш за все було вказано на причину прийняття вищевказаного закону, а саме начебто тому, що «останніми часами на Україну наїхало дуже багато людей з Московщини, які навезли з собою величезну силу Російських грошей і витрачають їх не рахуючись з цінами. Через це у нас на Украіні все більше та більше росте дорожнеча» [28, арк.9]. Тож саме й тому законом від 6 січня 1919 р. прийом російських грошових знаків було визнано не обов’язковим як для приватних осіб, так і для усіх установ УНР.

Відтак міністр фінансів оголошував, що з 16 січня 1919 р. усіма державними установами УНР припинявся прийом російських кредитових білетів номіналом у 1 тис та 500 руб., а з 21 січня – кредитових білетів номіналом у 250 рублів. При цьому додавалося, що з 26 по 29 січня 1919 р. російські кредитові білети вартістю в 100, 50, 25, 10, 5, 3, 1 руб. (т.зв. «царські»), а також знаки Держскарбниці номіналами в 40 та 20 руб. (т.зв. «керенки»), мали прийматися державними касами, касами залізниць, скарбових та приватних установ за заниженим паритетом: по 180 шагів за рубль, а з 29 січня – по 150 шагів за рубль. Крім того: від 21 січня 1919 р. припинявся прийом всіх купонів вартістю в 10 крб. і вище, що приймались до того часу замість грошових знаків (до 21 січня всі установи Держбанку та Держскарбниці мали провадити оплату цих купонів); 5% зобов’язання (облігації) російського Госказначейства, що були заштамповані відповідно із законом Української Держави від 4 листопада 1918 р. українським штампом, залишалися в обігу як грошові знаки за номінальною вартістю нарівні з грошовими знаками УНР і були обов’язковими до прийому як приватними особами, так і державними установами у всі платежі та внески; усі російські розмінні марки вартістю в 1, 2, 3, 5, 10, 15 та 20 коп., а також бони номіналами в 1, 2, 3, 5 і 50 коп. залишалися (до наступних законодавчих змін) в обігові як платіжні знаки нарівні з українськими грошовими знаками за розмінним курсом: 2 шаги = 1 копійка.

Міністром фінансів також оголошувалося, що в зв’язку з тим, що державною грошовою одиницею визначено гривню, то усі збори, податки, а також і всі інші платежі мусіли відтоді рахуватися і провадитися лише у гривнях та шагах. У гривнях мали вчинятися й усі платежі між приватними особами, в тому числі й укладені раніше у рублевій угоді (1 руб. = 2 грн.).

Таким чином, після 26 січня 1919 р. в УНР обов’язковими законними платіжними знаки стали тільки українські кредитові кредитові білети в гривневому номіналі та українські знаки Державної скарбниці в карбованцях (за винятком знаків номіналом у 100 крб., що були вилучені із обігу ще за Гетьманату), а також російські 5% обов’язання Держскарбниці заштамповані українським штампом, купони вартістю менш 10 крб. від російських 4% серій Держскарбниці та від облігацій: 5% внутрішніх позичок І та ІІ випусків 1905 р., ІІІ випуску 1908 р., 5% позичок 1914 і 1915 рр.; інших внутрішніх 51/2% позичок 1915 і 1916 рр. та позички Волі 1917 р., і російські розмінні марки та бони. Усі інші російські грошові знаки були не обов’язковими для прийому «і ніхто на Украіні не може бути примушений приймати іх в платіжи» [28, арк.9].

З українських грошових знаків у січні 1919 р. в обігу перебували кредитові білети вартістю в 2 тис. грн., 1 тис. грн., 500 грн., 100 грн., 10 грн., 2 гривні, а також знаки української Держскарбниці номіналами в 1 тис. крб., 50 крб. і 25 карбованців. Міністр фінансів в своєму оголошені повідомив, що «в близькому часі» мали бути випущені нові знаки Держскарбниці УНР номіналами в 100, 10 і 5 карбованців [28, арк.9].

Згодом фінансовий міністр УНР Б.Мартос роз’яснював чому цей закон просто уневажнював банкноти вартістю в 500 та 1 тис. рублів і не допускав виміну їх на українські гроші так: «Ці банкноти були на руках у заможнішої частини населення, тому евентуальні втрати могли понести лише заможні люди, і це було справедливо, бо через революцію більшість з них податків не платила» [21, c.17]. Оригінальне пояснення з огляну на те, що заможна частина людності податків не платила. Але ж їх ніхто і не збирав, позаяк Центральна Рада не мала в наявності апарату для їхнього стягнення.

Втім, надії, які покладалися на виконання цього закону, справдилися лише частково. За спогадами міністра фінансів її перебіг відбувався за такою процедурою: «Якщо при виміні не вистачало достатньої кількости українських грошей, державні скарбниці приймали чужі гроші, записуючи їх на рахунок депозитора, і рівночасно надсилали телеграми до Київської контори державного банку про висилку туди українських грошей. Велика частина російських грошей, особливо “романовських”, залишилися на руках у населення. Всупереч прогнозів проф. Яснопольського, вартість українських грошей не тільки не впала, а навпаки зміцнилася. На якийсь час настала стабілізація цін, бо населення прийняло їх з довір’ям» [21, c.17].

Однак невдовзі попит на національні грошові знаки знову знизився. Причиною тому був наступ більшовицьких військ на Україну і чутки, що радянська влада має намір анулювати українські гроші. Разом з тим, у провінції були складнощі з обміном російських грошей на українські через відсутність в касах національної валюти. Крім того, в країні швидко змінювалася політична кон’юнктура: так в Лівобережній Україні, де швидко просувалися більшовики, реформа насправді залишалася лише “на папері”, в деякі місцевості відомості про закон приходили тоді, коли терміну на його виконання практично не залишалося тощо.

Фактично ж, окрім вказаної реформи, урядом Директорії не було вироблено інших заходів по впорядкованню грошового обігу, ним продовжувався випуск паперових грошей, що, звичайно ж не йшло на користь їхній стабільності. Взагалі ж в період з 14 грудня 1918 р. по 5 лютого 1919 р. (період між вступом Директорії в Київ та евакуації столиці перед натиском більшовиків) урядом Директорії УНР було випущено до обігу: 670 млн. 274 тис. крб. у кредитових білетах, 348 млн. 200 тис. крб. у знаках Держскарбниці, 425 тис. крб. у розмінних марках, а загалом – 1 млрд. 018 млн. 899 тис. крб. [24, c.54]. Власне, вся подальша політика уряду УНР у фінансовій області зводилася до емісійних заходів і кредитування державних установ, які пересувалися разом з Директорією з однієї місцевості країни в іншу в залежності від військово-політичної ситуації і корекції лінії фронту.

До залишення Директорією Києва урядом було ухвалено ще кілька законів фінансового спрямування. Так, згідно закону від 16 січня 1919 р. земські і міські самоврядування могли користуватися позичкою від держави на підтримання своїх поточних коштів, для чого їм необхідно було щорічно (до виплати позичок) надсилати до Кредитової канцелярії Міністерства фінансів свої звіти, кошториси і відомості про те, як використана одержана позика [33, арк.53–53 зв.]. Позика надавалася під відсотки. Так, наприклад, Бердичівська міська управа отримала позику у 500 тис. грн. терміном на один рік із 6% річних і першу частину відсотків мала сплатити «вперед в сумі пятнадцять тисяч гривень» [33, арк.12].

17 січня 1919 р. було видано Декрет про здачу населенням золота й срібла до Державного банку, а також постановлено конфіскувати в розпорядження Міністерства фінансів усі пам’ятники, аби здобути метал на карбування монет [14, c.175]. Планувалося випустити золоті монети із зображенням погруддя Т.Шевченка та срібні із зображенням будинку Центральної Ради. Щодо Декрету про здачу населенням золотих і срібних монет, то спершу було оголошено про прийом цих речей з оплатою по оцінці на вагу, але, разом з тим, було попереджено про можливість у майбутньому безоплатної конфіскації. Наївність і безглуздість цієї акції пізніше визнав і сам її ініціатор, але поспішив виправдатися політичною доцільністю Декрету, зазначаючи: «Правда, великого практичного висліду він не дав, але мав значення політичне. Річ у тому, що за часів гетьмана на Україну наїхало з Московщини багато заможних людей. Вони, особливо жінки, ходили по місті, прикрашені коштовними речами. Це давало матеріяли для большевицької пропаганди, ніби Директорія охороняє капіталістів, прихильників царського режиму. Цей декрет був добрим спростуванням ворожої пропаганди. А капіталісти приспішили свій від’їзд в Одесу, а звідти в Західну Европу» [21, c.20].

Перед від’їздом із столиці, Директорією 24 січня 1919 р. було затверджено бюджет України на 1919 р., який насправді являв собою бюджет Української Держави (Гетьманату), працю над яким 30 грудня 1918 р. завершила Бюджетова комісія на чолі з Х.Лебідь-Юрчиком [8; 19, c.142]. Втім, цей бюджет втратив будь-яку свою доцільність, адже вже 5 лютого Директорія та всі урядові установи УНР змушені були евакуюватися з Києва до Вінниці. Перед від’їздом міністр фінансів Б.Мартос дав наказ Держбанку спакувати всі грошові знаки, як паперові так і металеві, а Експедиції заготовок державних паперів (ЕЗДП) – спакувати готові й ще неготові гроші, а також кліше й літографічні каміння, папір, фарби тощо. Комендантом евакуації було призначено урядового службовця Орла. Потяг Міністерства фінансів виїхав з Києва о 7 год. Ранку [21, c.21–22].

Зі сховищ відділу кредитових білетів до Вінниці було евакуйовано 970 млн. 120 тис. крб. скарбових знаків та кредитових білетів, а також з київської контори Держбанку грошових знаків на суму в 106 млн. 250 тис. крб. Крім того, було вивезено: відсоткових паперів на суму в 1 млрд. 007 млн. 909 тис. 600 крб., серій і білетів Держскарбниці на суму 433 млн. 800 тис. крб. [24, c.54–55] (з них, за свідченням завідуючого центральною філією Держбанку, 28 січня 1919 р. було евакуйовано з його Київської контори 3,6% білетів (серій) Держскарбниці на номінальну суму 417 млн. 750 тис. грн. з купонами 2 січня і 1 липня 1919 р. [32, арк.4]), необроблених грошових знаків і неплатіжних грошових знаків – на 62 млн. 936 тис. 768 крб. Всього ж Директорією було вивезено грошових знаків, цінних і відсоткових паперів (крім іноземної валюти та золота) на суму в 2 млрд. 581 млн. 016 тис. 368 крб. [24, c.54–55]. При евакуації Експедиція не змогла вивезти літографічні каміння для виготовлення купюр у 50 крб., тож при від‘їзді з Києва малюнки цього каміння було знищено.

Протягом 1919 р. уряд УНР, а разом з ним і інституції Міністерства фінансів, змінили кілька резиденцій. Керівництво країни змушене було через воєнні невдачі українського війська переїджати з Вінниці у Кам’янець-Подільський, Рівне, Тернопіль і знову до Кам’янця-Подільського. Державний банк разом з керівництвом свого міністерства також на початку лютого 1919 р. прибув до Вінниці, де два тижні містився у місцевому відділі Держбанку, а Держскарбниця – у повітовій скарбниці. Після цього Держбанк переїхав до Тернополя і розмістився там у приміщенні гімназії до травня. В травні 1919 р. перед загрозою наступаючої польської армії ген. Галлера змушений був перенестися до Заліщиків, а звідти возами до Кам’янця-Подільського [11]. Майно Держбанку УНР було зложене у дерев‘яних скринях, в великих дубових скринях з окуттям та у вогнетривких касах великого розміру і ваги. Коли у листопаді 1919 р. Кам’янець-Подільський обложили польські війська, урядовців Держбанку було вивезено до табору полонених у Ланцуті, після чого незабаром звільнили. В цей скрутний період директорами Держбанку УНР були Яковенко (виконуючий обов’язки директора з квітня до початку листопада 1919 р.), що був колишнім головним книговодом одного з відділів російського Госбанку та (з листопада 1919 р.) К.Клепачівський [14, c.176–180].

Помандрувати довелося і Експедиції заготовок державних паперів. А.Маршинського, який як її управитель проводив 5 лютого 1919 р. евакуацію ЕЗДП до Вінниці, невдовзі по прибутті в місто змінив інженер агрономії і економіст Микола Данильченко [21, c.22]. Новий керівник одразу ж отримав завдання організувати видрук грошей. Проте наступ ворога змусив ЕЗДП переїхати до Тернополя, а невдовзі – до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де були кращі можливості налагодити випуск грошових знаків. Там, у друкарні С.Хованьця, що містилася на тогочасній вул. Сапіжинській, в лютому-березні 1919 р. було видруковано п’ятигривневий “розмінний знак”. Проте окупація румунами Покуття змусила в травні 1919 р. евакуювати Експедицію селянськими підводами до Кам’янця-Подільського, куди вона прибула лише в червні. В Кам’янці ЕЗДП зайняла фронтовий будинок Духовної семінарії. Там же було налагоджено її працю. На чолі мистецько-гравірувального відділу після І.Мозолевського став митець Подушко, друкарнею завідував Федосіїв, а різально-лічильним відділом Грабовський. Він же очолив ЕЗДП після відчутних воєнних невдач Війська УНР в листопаді 1919 року [14, c.193–194]. Навіть в умовах польської облоги Кам’янця-Подільського Експедиція продовжувала друк грошових знаків УНР у 10, 100 і 1000 карбованців.

Власне кажучи, після залишення Києва фінансова політика українського уряду була основана на емісійно-асигнаційному напрямі. Так, 24 лютого 1919 р. Директорією було затверджено ухвалену Радою міністрів Постанову «Про поширення випуску грошових знаків Державної скарбниці до 8 млрд. гривень» [4; 29, арк.87]. Цією постановою міністрові фінансів було надано право збільшити випуск кредитових білетів і знаків Держскарбниці з 7 млрд. ще на 1 млрд. грн. 9 квітня міністрові фінансів, з метою надання кредиту Держбанком Міністерству народного господарства у формі спеціального поточного рахунку під забезпечення короткотерміновими зобов’язаннями Держскарбниці, було надано право провести кредитування вказаними зобов’язаннями на суму до 500 млн. грн. [7; 29, арк.89].

Потужна і практично необмежена емісійна політика уряду УНР, що була спричинена військово-політичними і економічними умовами (через постійні зміни лінії фронту й відсутність сталої території уряд не мав нагоди налагодити податкові стягнення і здійснити контроль над господарськими об’єктами), змушувала владу до таких кроків з метою здобути кошти для існування військових та адміністративних інституцій. Разом з тим, російські гроші продовжували наводнювати український ринок. 10 червня 1919 р. Міністерство фінансів УНР вимушено було окремим оголошенням нагадати населенню, «що, так звані «СОВІТСЬКІ» ГРОШІ, як зразку 1918 року, так і всі инші, які випущені Урядом Російської Соціалістичної Федеративної Республіки, не визначаються законними платіжними знаками Української Народньої Республіки» [28, арк.4]. Іншим оголошенням (за тієї ж дати) Міністерству довелося роз’яснювати громадянам деталі складових вітчизняного грошового обігу у поточний момент в країні.

Міністерство фінансів вкотре доводило до відома населення, що єдиним законним платіжним засобом, як для державних установ так і для приватних осіб, визнавалися українські грошові знаки та лише тимчасово деякі російські. Влітку 1919 р. урядом УНР випускалися такі зразки грошових знаків (1 крб. = 2 грн.; 1 грн. = 100 шагам): кредитові білети вартістю в 2 тис., 1 тис., 500, 100, 10 та 2 грн.; знаки Держскарбниці номіналами в 100, 50 та 25 крб.; білети Держскарбниці (з купонами) вартістю в 1 тис., 200, 100 та 50 грн.; купони від білетів Держскарбниці в 13 грн., 3 грн. 60 шаг., 1 грн. 30 шаг. і в 90 шагів*; розмінні знаки Держскарбниці в 5 грн.; розмінні марки вартістю в 50, 40, 30 та 10 шагів.

________________________
* Ходили як грошові знаки тільки ті білети Держскарбниці, при яких були всі купони, котрим на той час не вийшов ще строк; купони ж від цих білетів були дійсними в обігу як грошові знаки лише минулих строків.

Окрім українських грошових знаків, нарівні з ними, були тимчасово обов’язковими до прийому як для державних установ, так і для приватних осіб, також й окремі зразки російських грошей, а саме: 5% зобов’язання російської Держскарбниці, що були заштамповані згідно закону від 4 листопада 1918 р. українським штампом; російські розмінні марки номіналами в 1, 2, 3, 10, 15 та 20 коп. (з розрахунку, що 1 коп. = 2 шагам); російські бони вартістю в 1, 2, 3, 5 і 50 коп. за такого ж розрахунку.

Не обов’язковими до прийому були: російські кредитові білети номіналами в 1 тис., 500, 250, 100, 50, 25, 10, 5 рублів, 3 та 1 рубль (т.зв. царські і думські гроші); знаки російської Держскарбниці в 40 та 20 руб. (т.зв. «керенки»); всі купони від російських відсоткових паперів; непроштамповані українським штампом 5% зобов’язання російської Держскарбниці; т.зв. «рощотні» (більшовицькі) рублі.

Разом з тим, «з огляду на велику кількість» в обігу російських кредитових білетів дрібних купюр, державні каси і каси залізниць тимчасово мали приймати їх (а саме – білети вартістю у 100, 50, 25, 10, 5, 3 та 1 рублів) за заниженою ціною (1 рубль у співвідношенні до 150 шагів). Кредитові ж білети номіналами в 250, 500 та 1 тис. руб., а також знаки Держскарбниці у 20 та 40 руб. («керенки») й купони від російських відсоткових паперів, взагалі не приймалися ні державними касами, ні касами залізниць [28, арк.28 зв. – 29 зв.].

Так уряд намагався протистояти більшовикам і денікінцям, попри військову і пропагандистку війну з Україною, ще й у грошовій війні. Проте із розширенням воєнних дій водночас зростала потреба й у коштах. Вихід з ситуації було знайдено через надання міністрові фінансів нового емісійного права. Тож 27 липня 1919 р. до обігу було випущено грошові знаки номіналом у 10, 25 і 100 крб. [5; 29, арк.79]. 30 липня 1919 р. Директорією було затверджено ухвалену Радою народних міністрів Постанову, яка доповнювала подібну ж постанову від 24 лютого 1919 р. про випуск кредитових білетів та знаків Держскарбниці, і надала міністрові фінансів право випустити поверх 8 млрд. грн. ще на 2 млрд. грн. кредитових білетів і знаків Держскарбниці (тобто до 10 млрд. грн.) [6; 29, арк.88], а в жовтні (27-го числа) емісійне право для міністра фінансів було збільшено до 15 млрд. грн. [29, арк.79]. Взагалі ж, як свідчить О.Назарук зі слів члена Директорії А.Макаренка, у 1919 р. в Кам’янці-Подільському щодня друкувалося грошових знаків на 32 млн. грн. [23, с.224].

Крім того, для потреб України гривні виготовлялися й в Берліні. Українським урядом було замовлено у німецькій державній друкарні «Reichsdruckerei» для видруку шість номіналів гривневих білетів на загальну суму в 11,5 млрд. гривень. В підсумку у 1919 р. в Український Державний банк було доставлено 24 млн. 720 тис. штук купюр на суму в 3 млрд. 906 млн. 500 тис. грн. З них білетів номіналом у: 2 грн. – 8 млн. 800 тис. штук на суму в 17 млн. 600 тис. грн., 10 грн. – 8 млн. 190 тис. штук на суму в 81 млн. 900 тис. грн., 100 грн. – 3 млн. 520 тис. штук на суму в 352 млн. грн., 500 грн. – 2 млн. 310 тис. штук на суму в 1 млрд. 155 млн. грн., 1000 грн. – 1 млн. 500 тис. штук на суму в 1 млрд. 500 млн. грн., 2000 грн. – 400 тис. штук на суму в 800 млн. грн. [14, c.198].

Доставку гривень з Берліна у 1919 р. надзвичайно ускладнювали воєнні дії. Тож міністр фінансів Б.Мартос доручив організувати доставку українських грошових знаків з Німеччини новоствореній в цій країні Фінансовій агентурі з осідком у Берліні й, зокрема, її голові – Г.Супруну. Той відправив цілий вагон виготовлених купюр потягом, проте в Холмщині його зупинили поляки і повернули назад Німеччини. Після цього Г.Супрун через спеціальних кур’єрів Хом’яка та Скнари отримав доручення налагодити справу повітряним шляхом. Український фінансовий агент (Г.Супрун) уклав угоду з щойно організованим німецьким акційним товариством «Deich Luft Reederai» (згодом воно було перетворене на широковідому компанію «Lufthansa»), якому Ваймарський уряд продав великі старі аероплани-бомбовози. Таку угоду було оформлено 4 квітня 1919 р. [1, k.27]. Згідно з угодою товариство «Deich Luft Reederai» (DLR) брало на себе зобов’язання перевезти 20 тис. кг. вантажу (українських грошових знаків), за що українська Фінансова агентура мала сплачувати йому по 40 німецьких марок за 1 кг. ваги вантажу. Українська сторона також повинна була внести 750 тис. марок на організацію і купівлю аеропланів. Крім того, «позаяк, становище було дуже непевне», DLR вимагало внести з українського боку ще 2 млн. 500 тис. марок до банку, «як квоту за для своєчасних і правильних розрахунків платні за перевозку грузу» [1, k.27]. Транспортування українських грошей мало розпочатися за 14 днів після укладання угоди й завершитися протягом двох з половиною місяців. З огляду на це кожного тижня повинно було б перевозитися 2 тис. кг. вантажу. 2 червня 1919 р. DLR надіслало українцям нотаріально завірене посвідчення німецької державної друкарні Reichsdrukerei про видачу 233 скринь з українськими грішми.

Для перевозу українських грошей Фінансовою агентурою за 1 млн. 470 тис. марок [1, k.30] було зафрактовано для DLR три п’ятимоторні і чотири тримоторні літаки (бомбардувальники-біплани «Zeppelin-Staaken R-XIVа» з конструкторськими номерами R-69 (реєстраційний номер D.129), R-70 (реєстраційний номер D.130), R-71 (реєстраційний номер D.131), легші три літаки «Gotha G-V» та один «Gotha GL-VII»), які мали доставити гривні з Берліна через Карпати до Кам’янця-Подільського. Перший літак відлетів з Німеччини до України 20 червня 1919 р. і привіз до Кам’янця-Подільського 760 кг. грошей, за що в Берліні Фінансовою агентурою УНР було сплачено DLR 33 тис. 462 марки [1, k.29]. Загалом перельоти були вдалими. Проте були й втрати. Так, наприклад, один з літаків загорівся в повітрі над Ратібором (Німеччина) і впав, внаслідок чого загинуло кілька людей (в тому числі й полк. Д.Вітовський). Інший літак заарештувала (через зайвого пасажира) у Відні антантська контрольна комісія. Ще один великий літак через попсування моторів змушений був приземлитися у Буковині, що тоді належала Румунії, не долетівши до Дністра десятки кілометрів. Румуни арештували літак і разом з ним захопили 303 млн. грн. Спроби української місії в Румунії повернути гроші виявились марними [21, c.24–25]. Після втрати вищезазначених літаків DLR запропонувало Україні для продовження доставки грошей з Німеччини використати інший бомбардувальник – Friedrichshafen G.III-a, відомий як FF-45 [3], а також розвідувальні авіамашини DFW, LVG, Hansa-Brandenburg, винищувачі Halberstadt, Albatros, Fokker та інші.

Загалом же з Бреслау до Кам’янця-Подільського у 1919 р. було здійснено 18 польотів і перевезено 1 млрд. 242 млн. 140 тис. грн. [1, k.28], проте значна кількість вантажу (більш як 200 скринь) все ж так і не була перевезена в Україну й зберігалася у Бреслау до листопада 1920 р. [1, k.28 зв.]. Якщо ж врахувати, що урядом УНР було замовлено у Німеччини 3,5 млрд. грн. [2, c.196], то ледь менше двох третин суми німецькі літаки в Україну так і не перевезли.

За таких умов головним емітентом національних грошових знаків залишалося Експедиція заготовок державних паперів. Загалом у 1919 р. було випущено в обіг п’ять номіналів українських грошових знаків у карбованцях і один у гривнях, а саме:

1) 10 крб. – знак Держскарбниці (номінально 7,66656 гр. золота). Автор Г.Золотов. Випускався у Кам’янці-Подільському. Розмір: 84 на 140 мм (з водяними знаками). Сигнував директор Держскарбниці Х.Лебідь-Юрчик. Серії: найвище відоме число АГ 007957. Випущено на суму 20 млн. 079 тис. 570 крб. [14, c.39; 18, c.18; 22, c.68–69].

2) 25 крб. (І-го випуску) – знак Держскарбниці (19,1664 гр. золота) Автор А.Приходько. Випускався у Кам’янці-Подільському. Розмір: 84 на 140 мм. Сигнував директор Держскарбниці Х.Лебідь-Юрчик. Серії: до числа АА 123663. Випущено на загальну суму 4 млн. 091 тис. 255 крб. [14, c.42–43; 18, c.18; 22, c.82–83].

3) 100 крб. (ІІ-го випуску) – знак Держскарбниці (76,6656 гр. золота). Автор Ю.Нарбут. Випускався у Кам’янці-Подільському. Розмір: 90 на 178 мм. З водяними знаками. Сигнував директор Держскарбниці Х.Лебідь-Юрчик. Серії: АБ 434912, ТБ 0099. Вірогідно всіх серій було 19 по 1 мільйонові [14, c.49, 96; 18, c.19; 22, c.86–89]. Були замовлені до випуску гетьманським урядом.

4) 250 крб. – знак Держскарбниці (191,664 гр. золота). Автор Б.Романовський. Випускався у Кам’янці-Подільському. Розмір: 96 на 148 мм. Сигнував директор Держскарбниці Х.Лебідь-Юрчик. Серії: АГ 211090, АА, АБ, АВ, АГ. В трьох перших серіях друковано по 250 млн., в серії АГ 264411. Всього – на суму 816,1 млн. крб. Проектувався за замовлення гетьманського уряду, але емітувався вже Директорією [14, c.53, 96; 18, c.18; 22, c.90–91].

5) 1000 крб. – знак Держскарбниці (766,656 гр. золота). Випускався також у 1918 р. урядом Гетьмана. Автор Г.Золотов. Випускався у Кам’янці-Подільському. Розмір: 120 на 190 мм. Сигнував Х.Лебідь-Юрчик. Водяні знаки є не на всіх купюрах 1919 р. випуску. Серії: найвища спостережена А 1506261, а отже й на відповідну суму [14, c.53–56; 18, c.18; 22, c.66].

6) 5 грн. – розмінний знак (1,91664 гр. золота). Без автора. Випускався у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Розмір: 58 на 98 мм., з водяними знаками. Друкарський монтаж. Сигнував директор Держскарбниці Х.Лебідь-Юрчик. Відома серія СА 1 [14, c.61; 18, c.18; 22, c.99–100].

Обмінний курс української валюти у 1919 р. поступово знижувався. Втім, у цьому не було нічого дивного. За час І світової війни інфляція спіткала практично всі європейські валюти. Крім того, курс національної валюти знижувався й з утратою території УНР. Республіка вела війну на три фронти, Україна була відрізана від решти світу, торгівля і промисловість – паралізовані. За таких обставин про якусь стабільність карбованця чи гривні годі й було думати. 20 березня 1919 р. у Відні, наприклад, за 100 “думських” рублів (випущених Тимчасовим урядом у 1917 р.) платили 150 австрійських крон*, а за 100 крб. – 160–170 крон [17; 21, c.28]. Восени 1919 р. за 1 крб. давали 4 рублі, в Одесі 1 долар США відповідав 45–50 руб., а в українській валюті – 10–12 карбованцям [14, c.210]. Щодо золотого рубля, то курс карбованця протягом 1919 р. теж падав. В січні 1919 р. на чорному ринку за золотий рубль платилося 15 крб., а в липні, коли уряд УНР опинився в Кам’янці-Подільському, такий рубль коштував вже 60 крб. Коли ж в листопаді 1919 р. українське військо спіткали катастрофічні невдачі ціна золотого рубля зросла до 120 крб. [16, c.305–306].

________________________
* Для порівняння: тоді ж, у Відні, 1 англійський фунт стерлінгів дорівнював 113 крон.

Збір податків також не вдалося налагодити. Міністр фінансів Б.Мартос згадував, що обговорював цю проблему з директором Департаменту простих податків і навіть скликав нараду податкових інспекторів, що перебували тоді у Кам’янці-Подільському. Втім справа залишилася незмінною: «Всі вони категорично заявили, що в умовах війни й революції, невпевненого становища влади й слабості поліції, вони не в стані організувати збирання податків. Рада Міністрів постановила організувати кінну поліцію, яка, між іншими обов’язками, могла б також буъм помічною при збиранні податків. На жаль, – зазначав він, – Міністерство Внутрішніх Справ не встигло перевести в життя цю постанову через всілякі труднощі, наприклад, майже неможливість знайти потрібних коней на тій невеликій території в кілька повітів, що ми тоді займали. Тому кінну поліцію організувати не вдалося» [21, c.26].

Щоправда окремі спроби отримати гроші з господарської діяльності все ж було зроблено, але через вищевказані обставини вони дали мало користі. В цій області заслуговує певної уваги лише реформа митного тарифу, що запроваджувалася законами від 26 червня і 31 липня 1919 р. [10]. Проте вона обмежувалася тільки на мажоритації ставок російського дореволюційного тарифу, а за умов обмеженості зовнішнього товарообліку ця реформа майже не мала жодного впливу на збільшення надходжень митних прибутків [13, c.23]. Активізувати обмін товарами намагалися за кордоном різні українські торгівельні місії, але їхня діяльність зводилася нанівець знову ж таки воєнними невдачами УНР [15, c.149–165].

27 серпня 1919 р. уряд Б.Мартоса пішов у відставку. Його діяльність на посаді міністра фінансів УНР (з 9 квітня 1919 р. одночасно і голови уряду) зазнала в еміграції досить потужної критики з боку українських державних діячів. Зокрема, полк. Є.Коновалець вважав його чи не за головного винуватця невдач УНР у 1919 році [9]. Проте, на захист міністра став його наступник на посаді прем’єра І.Мазепа, який з цього приводу зазначив: «Без сумніву Мартос працював щиро для добра українського народу і робив все те, що було в його силах. Не треба забувати, що фактично в 1919 р. ми не мали міністерства фінансів у нормальному значенні цього слова, бо за революційного хаосу та руїни ні про яке збирання податків не могло бути мови. Майже єдиним джерелом державних “прибутків” було друкування грошей. Але державна друкарня через свою технічну недосконалість виготовляла грошових знаків замало. В цих умовах міністр фінансів, фактично директор “експедиції для заготівлі державних паперів” не мав можливості задовольнити всі ті потреби, що їх висувало життя. Всякий інший мін[істер] фінансів в тих умовах напевно також не дав би ради» [20, c.52–53].

В листопаді 1919 р. польські війська оточили Кам’янець-Подільський. Урядові фінансові інституції було інтерновано до Польщі. Урядників Держбанку було вивезено до табору полонених у Ланцуті. В цей час директором Українського Державного банку став К.Клепачівський, який сигнував емісію двох останніх, незакінчених білетів у 50 і 1000 грн., що друкувалися у Відні з проектів Ю.Нарбута.

В листопаді 1919 р. змінився і керівник Експедиції заготовок державних паперів. Її очолив учитель за фахом, колишній начальник різально-лічильного відділу ЕЗДП Грабовський. ЕЗДП працювала під польською облогою і продовжувала друк грошових знаків УНР у 10, 100 і 1000 крб. аж до червня 1920 р. [20, c.193–194].

1919 рік закінчився листопадовою поразкою українських військ і виїздом уряду УНР на територію Польщі. Протягом року єдиним джерелом державних прибутків для уряду УНР стає, поряд з воєнними реквізиціями, нічим необмежена емісія паперових грошей. Інтересам боротьби з більшовиками, денікінцями і поляками були підпорядковані всі інші інтереси держави, в тому числі і у фінансовій сфері.

Після воєнних невдач армії УНР в листопаді 1919 р. в грудні того ж року українськими військами було здійснено блискавичний Перший Зимовий похід на східному фронті внаслідок якого було опановано столицею країни – Києвом. В цей час на чолі уряду (з 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р.) стояв Ісаак Мазепа, який 28 серпня 1919 р. змінив на цій посаді Б.Мартоса [20, c.13]. Після демісії останнього також і з поста міністра фінансів, керуючим міністерством став А.Маршинський, який за часів УНР Центральної Ради і Гетьманату П.Скоропадського у 1918 р. очолював Департамент простих податків.

В період просування військ УНР вглиб України ЕЗДП продовжувала інтенсивно друкувати паперові грошові знаки. Згідно її відомості про здані грошові знаки Держскарбниці до банків та інституцій за час з 23 грудня 1917 р. по 9 лютого 1920 р. Експедицією на початок лютого поточного року загалом було передано Київській конторі Держбанку, а також до Вінницького, евакуаційного і Кам’янець-Подільського відділів Держбанку 6 млрд. 813 млн. 106 тис. 495 гривень. На 29 березня 1920 р., було здано вже 7 млрд. 470 млн. 090 тис. 295 грн., а до 28 квітня того ж року до цієї суми було додано ще 8 млн. 860 тис. гривень [31].

Гроші ці витрачалися не лише безпосередньо на військові, адміністративні і урядові потреби, але й надавалися у позики різним господарчим, торгівельним, кооперативним, ощадним товариствам та закладам. Умовою і метою надання таких кредитів було оживлення господарського життя в країні й налагодження різноманітного постачання для потреб війська. Так, наприклад, 5 квітня 1920 р. правління Вінницького Районного сільсько-господарського кооперативного союзу «Господарсоюз» в особі його співробітника К.Я.Луценка видало Кредитовій канцелярії Міністерства фінансів УНР зобов’язання на отримання короткотермінової позички в сумі 20 млн. грн. на поширення своїх операцій, а саме: організації різних підприємств, постачання Армії УНР і покупки краму за кордоном, терміном на 5 років під 6% річних. Погашення суми позики мало б здійснюватися щорічно 31 грудня по 20% від одержаних грошей і т.д. [33, арк.24 – 24 зв.].

Подібну позику, але у 6 млн. грн., 6 жовтня 1920 р. отримав в особі уповноваженого Я.А.Грабіва й Український Народний кооперативний банк. І хоча в текстах подібних «Зобов’язань» окремим пунктом зазначалося, що «Міністерство Фінансів та Міністерство Народнього Господарства стежать за витраченням коштів, які одержані в позичку по цьому зобов’язанню, при чому Міністерство Фінансів має право робити ревізії всіх операцій... через осіб, котрі будуть ним призначені» [33, арк.27–27 зв.], все ж на той час подібної можливості фінансове відомство УНР через відомі військово-політичні обставини здійснити не було спроможне. Практичної значимої користі від подібних кредитів отримати державі не вдалося через неспроможність влади контролювати ступінь і спрямованість витрат цих коштів, а також в зв’язку з непевністю становища самої влади Директорії та уряду УНР.

Вступивши під час Зимового походу на терени Наддніпрянщини, тимчасово виконуючий обов’язки губерніального комісара Київщини Б.Преснухин оприлюднив для широкого загалу постанову, яка мала врегулювати грошовий обіг на підконтрольній владі Директорії території. В ній, зокрема, вказувалося, що відтоді обов’язковими для приймання грошовими знаками визнавалися карбованці і гривні усіх випусків (окрім 10 карбованців, що були випущені радянською владою), білети української Держскарбниці, польські грошові знаки, а також окремі російські гроші, а саме: усі купюри т.зв. «миколаївських», номінали у 250 та 1000 руб. «думських», 5% короткотермінові зобов’язання Госказначейства, білети Госказначейства (серії) за курсом в 1 руб. = 2 грн. = 1 крб., т.зв. «керенки» вартістю у 20 та 40 руб. (за курсом 50 крб. = 100 руб.) та радянські гроші у якості розмінних знаків з розрахунку, що 5 крб. = 100 рублям. Радянські розрахункові знаки вартістю у 1000 руб. (ті, що були з написом на них на чотирьох мовах), 60, 30 і 15 руб., а також т.зв. «метелики» (грошові знаки в 3, 2 та 1 руб.) визнавали не обов’язковими для прийому на підконтрольній урядові УНР території. Б.Преснухин також застерігав, що за порушення цієї постанови та за спекуляцію грошовими знаками «винні отповідатимуть по законам військового часу» [28, арк.15].

Невдовзі, 17 травня, керуючий Міністерством фінансів А.Маршинський від імені Ради народних міністрів конкретизував порядок грошового обігу в УНР офіційним урядовим повідомлення «Про гроші». Ним Міністерство фінансів доводило до відома громадян, що законними грошовими знаками в УНР визнавалися тільки гроші, випущені українським урядом, а саме: кредитові білети (гривні) вартістю в 2000, 1000, 500, 100, 10 і 2 грн., знаки Держскарбниці (карбованці) вартістю в 1000, 250, 100, 50 (окрім 50 крб. під серією АО 210, 211, 212 і вище, кліше для друку яких було захоплено свого часу Добровольчою армією), 25 і 10 крб., розмінний знак Держскарбниці вартістю 5 грн., розмінні марки номіналами в 50, 40, 30, 20 і 10 шагів, 3,6% білети (серії) Держскарбниці вартістю в 1000, 200, 100 і 50 грн., а також купони минулих випусків зазначених 3,6% білетів.

Крім того, тимчасово залишалися обов’язковими до приймання: російські розмінні марки старого зразку номіналами в 1, 2, 3, 10, 15 та 20 коп., російські бони вартістю в 1, 2, 3, 5 і 50 коп.

Ніякі інші російські грошові знаки (ні царські, ні часів Тимчасового уряду, ні радянські, ані денікінські), німецькі, австрійські чи будь-які інші чужоземні, зазначалося в урядовому повідомленні, «не обов’язкові для приймання і не будуть братися в урядових Скарбницях і Касах ні для яких оплат». Проте іноземні грошові знаки могли купуватися та продаватися в Держбанку та в його відділах за цінами й на умовах, визначених міністром фінансів (так, наприклад, тимчасово польські марки мали обіг за курсом 1 марка = 5 крб.).

Як вже згадувалося, знаки Держскарбниці номіналом в 50 крб. під серією АО 210, 211, 212 і вище були не дійсними в УНР. То були де-юре фальшиві знаки української Держскарбниці, що незаконно випускалися владою А.Дєнікіна в Одесі після захоплення Добровольчою армією друкарні Є.Фесенка, в якій друкувалися купюри цього номіналу офіційною українською владою (за УНР Центральної Ради і Гетьманату) у 1918 році.

Всі ж видані до того часу представниками влади, як цивільної, так і військової постанови в справі обігу грошових знаків з виданням вказаного повідомлення касувалися [28, арк.40].

Цим повідомленням явно окреслювалася номінальна ширина різновидів національних паперових грошових знаків на середину 1920 року. Залишення в обігу російських розмінних марок в 1, 2, 3, 10, 15 та 20 коп. старого зразку і російських бон в 1, 2, 3, 5 та 50 коп. свідчить про гостру недостачу як в обігу, так і в урядовому розпорядженні дрібних грошових знаків, а легалізацію польських марок зумовили військово-політичні обставини в яких опинилася УНР після листопада 1919 року.

25 травня 1920 р. Раду народних міністрів УНР очолив новий прем’єр В.Прокопович, однак ситуація на фронті невдовзі знов змінилася не на користь українського війська. Влітку уряд Республіки знов змушений був разом з відступаючою армією повернути у західному напрямі. В цей час на посаду міністра фінансів було призначено Христофора Барановського, який свого часу у 1917 р. очолював подібне відомство в Генеральному секретаріаті Центральної Ради. Знаходячись у постійних переїздах зі ставки у ставку Міністерству фінансів залишалося лише намагатися визначати і контролювати грошовий обіг у певній на той чи інший час місцевості, яка знаходилася під контролем військ УНР і в залежності від поточних обставин.

В серпні 1920 р. в черговому «Оповіщенню» Міністерства фінансів УНР новий міністр знов нагадував громадянам, що законними грошовими одиницями в Україні урядом визнавалися гривня й карбованець. Виключно в цій валюті мали сплачуватися державні податки і прийматися усілякі виплати до державної скарбниці та до інших державних установ. В українській валюті повинні були складатися усі офіційні акти з купівлі та продажу товарів і майна.

При цьому на території Республіки не заборонялися вільні купівля та продаж будь-якої чужоземної валюти по «по вільній згоді між покупцем і продавцем і по вільно ними встановленій ціні». Банківським установам не заборонялося приймати на збереження від громадян усіляку чужоземну валюту, проте в жодному разі її не можна було приймати не на вклади й не на поточні рахунки. Вивозити ж іноземні гроші без окремого дозволу можна було не більше за 1000 грошових одиниць тієї прикордонної з УНР держави, до якої ця особа виїздила. На вивіз більших сум слід було отримати дозвіл від Кредитової канцелярії Міністерства фінансів. У випадкові ж, коли такого дозволу у перевізника грошей не було, то на кордоні лишок від однієї тисячі мав відбиратися, а потім віддавався назад власникові, коли він повертався б назад в Україну.

Міністерство фінансів, в особі його голови Х.Барановського, також повідомляло, що усі філії Держбанку і приватні банківські установ, котрі були націоналізовані більшовицькою владою під час окупації території УНР, після вигнання більшовиків не могли розпочати своїх операцій до особливого розпорядження, яке планувалося видати «після обрахунку грошових відносин між цими установами й Державою» [28, арк.51].

Влітку 1920 р. через невдачі на фронтах інституції та заклади Міністерства фінансів (на той час у складі Міністерства номінально числилося 12 департаментів [25, c.61]) самі вже змушені були перебиратися за кордон УНР. Евакуація їх тривала практично безупинно. В травні 1920 р. розпочав останній свій ланцюг переїздок Український Державний банк. Прибувши до Вінниці в червні він знову повернувся до Кам’янця-Подільського, а звідти попрямував до Тарнова. З Тарнова шлях знов обернувся на схід до Тисмениці, далі у гори – до Делятина, звідки було повернуто до Станіславова (нині Івано-Франківськ), а в жовтні – повернення до Кам’янця-Подільського. В липні 1920 р. директор Держбанку К.Клепачівський супроводив евакуацію майна Банку (188 скринь із грішми та кілька з архівом) до Ченстохова [11]. Там Держбанк УНР одержав приміщення колишнього відділу російського Госбанку і після відповідної інвентаризації майна все воно було розташовано у трьох великих залах на третьому поверсі колишньої фабрики фіранок. У 1932 р. майно Держбанку було перевезено до нового будинку по вул. Aleje Wolnosci, 68. 16 серпня 1944 р. німці завантажили скрині Держбанку до автомобілів і вивезли у невідомому напрямкові [14, c.178, 180].

В липні 1920 р. евакуювалася до Ченстохова і Державна скарбниця, звідки одразу ж була переправлена до Тарнова, де перебував уряд УНР. В Тарнові Держскарбниця працювала на чолі з Савлуцьким [14, c.181]. В кінці червня 1920 р. евакуацію розпочала й Експедиція заготовок державних паперів. Біля с.Окопи святої Трійці її працівники разом з майном ЕЗДП переправилися через Збруч і вступили до галицького Поділля. Надалі два тижні транспорт просувався до Дністра і біля с.Городенка паромом переправився на правий (підвладний полякам) берег річки. На лівому березі Дністра протягом всього шляху працівники Експедиції розплачувалися з населенням українськими грішми, але на його правому березі гроші УНР вже не мали платничої сили (Західна Область УНР вже рік як була окупована польськими військами). З Городенки польська адміністрація перевезла українців залізницею через Коломию до Станіславова, де вагони з майном і працівниками ЕЗДП було затримано ще на тиждень. Далі шлях ЕЗДП проліг до Надвірної й через Станіславів та Стрий – до Тарнова, що у Краківському воєводстві. Потяг з українською Експедицією прибув до Тарнова в серпні 1920 р. під час шкільних канікул і тому прибувших розмістили у вільній спортовій залі однієї з гімназій. Частина ЕЗДП, а саме друкарський її відділ на чолі зі своїм керівником Федосіїним не евакуювався разом з рештою транспорту, а прибув до Варшави у вересні 1920 р. і там відновив свою працю. Ним було виняйнято в місті (на вул. Лєшно, 112) мале крило у «Поліграфічних закладах Страшевічуф» і продовжено виготовлення грошових знаків номіналом у 1000 крб., що тривало до початку 1921 року. З початком 1921 р. Експедиція заготовок державних паперів Міністерства фінансів УНР припинила своє існування [14, c.194].

15 жовтня у Кам’янці-Подільському уряд В.Прокоповича пішов у відставку, новий його склад очолив А.Лівицький*, який перебував на цій посаді і з переїздом Ради народних міністрів у Тарнов до березня 1921 року. Тимчасового керуючого Міністерством фінансів Гайдовського-Потаповича замінив Петро Відибіда (Руденко). Останнім з них в жовтні 1920 р., незадовго до нових невдач війська УНР на фронті, було видано чергове повідомлення Міністерства фінансів про визначення грошового обігу на терені, що контролювався українською владою.

________________________
* За законом від 12 листопада 1920 р. А.Лівицького було визнано наступником С.Петлюри. Після вбивства С.Петлюри у Парижі 25 травня 1926 р. він став Президентом УНР в екзилі.

У відповідному Оповіщенні №748 «Про гроші» від 22 жовтня 1920 р. зазначалося, що на підставі законів від 13 листопада 1918 р. та від 6 січня 1919 р. законними грошовими знаками в Україні визнавалися тільки гроші, які були випущені урядом УНР, а саме: кредитові білети вартістю в 2000, 1000, 500, 100, 10 і 2 грн., знаки Держскарбниці у 1000, 250, 100, 50, 25 і 10 крб., розмінний знак Держскарбниці у 5 грн., розмінні марки по 50, 40, 30, 20 і 10 шагів, 3,6% білети (серії) Держскарбниці в 1000, 200, 100 і 50 грн. (з поточним купоном), а також купони від минулих термінів вищевказаних 3,6% білетів (серій).

Із зазначених легальних знаків Держскарбниці вартістю в 50 і 10 крб. окремі випуски вважалися недійсними. Так, фальшивими і тому недійсними були знаки Держскарбниці в 50 крб. з номерами АО 210, 211, 212 і вище, позаяк вони нелегально друкувалися денікінцями з захопленого свого часу в Одесі відповідного українського кліше. Вважалися фальшивими і тому недійсними також і знаки Держскарбниці номіналом у 10 крб., що були випущені більшовиками (ці фальшиві 10 крб. відрізнялися від дійсних більш червоним кольором, а також ще й тим, що на більшовицьких купюрах номер було надруковано двічі вздовж знаку, а на українських – один раз з лівого боку поперек).

Жодні інші грошові знаки не могли прийматися державною скарбницею та різними урядовими касами і оголошувалися не обов’язковими до прийому між приватними особами та установами. Попри це, інші грошові знаки (колишні російські, більшовицькі, іноземні тощо) все ж могли купуватися і продаватися в скарбницях за цінами, додатково визначеними Міністерством фінансів. У приватному обігу чужоземні гроші дозволялося купувати і продавати за вільними цінами. Банківським установами не заборонялося приймати від громадян будь-яку іноземну валюту на збереження, проте заборонялося приймати її на поточні рахунки та внески.

Всі ж офіційні акти з купівлі та продажу майна, обрахунки зборів, видач і взагалі усіх договорів повинні бути укладатися винятково в українській валюті, а попередні акти, видані представниками як військової, так і цивільної влади в справі обігу грошових знаків скасовувалися [27, арк.15; 28, арк.54].

Ще з прибуттям в серпні 1920 р. ЕЗДП до Тарнова, а її друкарського відділу до Варшави, урядом УНР одразу ж було ухвалено постанову, затверджену головою Директорії С.Петлюрою 23 вересня 1920 р., про збільшення випуску кредитових білетів і знаків Держскарбниці до 20 млрд. грн. Таким чином емісійне право Міністерства фінансів зросло від попередніх 15 млрд. грн. ще на 5 млрд. грн. [29, арк.91].

Втім, чи було це право емісії грошових знаків фактично використано і в якому обсязі, як повідомляв 5 квітня 1921 р. керуючого Міністерством фінансів директор Кредитової канцелярії Міністерства К.Клепачівський, «ні в Кредитовій Канцелярії ні в Державному Банкові, з причин евакуації, а з окрема Проскурівської катастрофи в листопаді 1919 року і залишення архивів в Київі, точних даних немає» [29, арк.69 зв.]. Проте, прагнучи встановити суму української емісії Державний банк в травні 1920 р. звернувся за допомогою у цій справі до свого колишнього директора В.Ігнатовича, який на тоді перебував у Києві й міг одержати деякі потрібні відомості з Київської контори Держбанку. В.Ігнатович надав інформацію, що сума випущених до обігу кредитових білетів, знаків Держскарбниці та розмінних марок складалася (подається з коментарями К.Клепачівського та із збереженням правопису):

«1/ З випущених до обігу Відділом Кредитових білетів Центрального Керування, які показані по балансу Київської Контори Державного Банку на 15 травня 1920 року.

УВАГА. У тім числі мабудь маються грошові знаки українських зразків, випущені до обігу Світською та Добровольческою владами, які можуть бути невизнані, як це зроблено відносно знаків Державної Скарбниці А.О. серії 210 і вище по 50 карб.

2/ з евакуйованих з Киіва в січні 1919 року і випущених до обігу евакуаційним відділом з розмінного капіталу.

3/ З випущеного до обігу розмінного капіталу евакуйованого з лівобережних інституцій Державного Банку.

УВАГА. Випуск до обігу робився через посередництво Вінницького Відділу Державного Банку.

4/ З суми кредитових білетів та розмінних марок покрадених з експедиції заготовок державних паперів.

5/ З суми кредитових білетів та розмінних марок, переданих експедицією заготовок державних паперів, як до Вінницького Відділу так і до евакуаційного відділу з менту евакуації з Киіва, які перераховані з розмінного в оборотний капітал.

6/ З суми розмінного капіталу та кредитових білетів покрадених під час Проскурівської катастрофи.

7/ З суми кредитових білетів одержаних з Берліну аеропланами, а також тих, які видані з “Reichsdrukerei” і пропали в дорозі.

8/ з 30 міліонів гривень одержаних правобережними залізницями з евакуйованого з лівобережних інституцій Д[ержавного] Б[анку] розмінного капіталу.

9/ З 20 міліонів гривень, одержаних таким же шляхом /п. 8/ штабом Балбачана.

10/ З 2-х міліонів гривень (?) які видані в Берліні державній капелі.

11/ З 10 міліонів гривень, які одержані Урядом Української Народної Республіки безпосередньо з експедиції заготовок державних паперів.

12/ До одержаної таким чином суми треба додати: а/ ті перечислення з розмінного капіталу в оборотній, повідомлення про які не одержано Центральним Керуванням з лівобережних інституцій Державного Банку та Одеської Контори, й б/ тієї частини розмінного капіталу /в гривнях/, яка малася в лівобережних інституціях Державного Банку після захвату їх совітською та добровольческою владами» [29, арк.69 зв. – 70].

Крім того, до цих емісій, слід ще додати також: «1/ суму, яку випустили більшовики, як видно з щоденної оборотної відомости на 1-е Травня 1920 року Київської Контори Державного Банку /на 4 лютого 1919 р. – день евакуації цінностей з Київської Контори – на балансі цієї контори значиться випущених в обіг кредитових білетів і знаків Державної Скарбниці на 3.778.734.575 карб., а на 1-ше травня 1920 р. 3.786.979.548 карб. – ріжниця 8.244.973 карб./ 16.489.946 гр. знаками Державної Скарбниці по 10 карбованців; 2/ суму 1.304.760 грив., яку випустила Київська Контора Державного Банку з 1-го по 15 травня 1920 року /на балансі Київської Контори на 1-ше Травня 1920 року, як видно з щоденної оборотової відомости на 1-ше травня 1920 року, на рахунку випущених для обертання кредитових білетів значиться сума 3.786.979.548 карб., а на 15-е Травня 1920 р. 3.787.636.918 карб. – ріжниця 657.380 карб./, перебраних з раніш забракованих і залишених у Київській Конторі Державного Банку знаків Державної Скарбниці в 50 карб.» [29, арк.70–70 зв.].

Отже, таким чином приблизна сума емісії українських грошових знаків від 23 грудня 1917 р. по 1 січня 1921 р. становить 17 млрд. 314 млн. 634 тис. 216 грн. [29, арк.70 зв.], з яких: 7 млрд. 557 млн. 469 тис. 150 грн. – сума випущена через Київську контору до 4 лютого 1919 р.; 16 млн. 489 тис. 946 грн. – сума випущена більшовиками; 1 млн. 314 тис. 760 грн. – сума випущена через Київську контору з 1-го по 15 травня 1920 р. і яку було забраковано; 9 млрд. 677 млн. 360 тис. 360 грн. – сума випущена за часів евакуації до 1 січня 1921 р.; 10 млн. грн. – сума, одержана урядом УНР безпосередньо від ЕЗДП; 30 млн. грн. – сума, що була одержана правобережними залізницями з евакуйованого з лівобережних інституцій Держбанку розмінного капіталу; 20 млн. грн. – сума, що була одержана таким самим шляхом штабом полк. Болбочана; 2 млн грн., що були видані Державній капелі України.

Проте, і ці цифри не є повномірними через відсутність відомостей про кількість випущеної грошової маси через Одеську контору Держбанку та інших сум, про які згадував В.Ігнатович. Крім того, евакуаційним відділом Держбанку за час з 29 січня 1919 р. по 1 січня 1921 р. було випущено розмінних марок на суму 4 млн. 020 тис. 765 грн., які, однак, не складають емісію УНР [29, арк.70 зв.].

Наприкінці 1920 р. українські війська потерпіли низку поразок на більшовицькому фронті, уряд остаточно виїхав за кордон, а Українська Народна Республіка фактично перестала існувати як державний організм. Військові дії на терені України припиняються. У 1921 р. Міністерством фінансів уряду УНР в екзилі (у вигнанні) на чолі з керуючим міністерством В.Приходьком було здійснено спроби емісії грошових знаків у Відні, однак її так не було завершено.

Війни з більшовицькою і денікінською Росією, що почалися з початком 1919 р., були програні, а поляки опанували західними областями України. Війна принесла з собою економічну розруху, руйнування промисловості і сільського господарства, припинення зв’язку між містом і селом, обірвала торгівельні стосунки. Податки перестали надходити до державної скарбниці з кількох причин: це і часті зміни лінії фронту, і через відсутність в української влади організованого фінансового апарату й податково-адміністративної інспекції, і внаслідок повної деморалізації населення воєнними діями та потужної більшовицької агітації. Держава функціонувала за рахунок друкарського верстату (праці Експедиції заготовок державних паперів), а урядова фінансова політика трималася на нічим необмеженій емісії паперових грошей. Питання податкової і бюджетової політики, митних органів чи удосконалення грошової системи не могли стояти на порядкові денному. За таких обставин головним завданням провідників фінансового відомства УНР було будь-яким можливим шляхом отримати виготовлені в Берліні чи Варшаві кредитові білети, організувати якомога більший за накладом друк паперових грошей у Кам’янці-Подільському і розумно розподілити їх на потреби армії та цивільних установ. Тим часом більшовики переможно опановували Україну, а на зміну УНР прийшла УСРР. Доба української державності закінчилася.

Короткий період існування української державності промайнув у вирі майже безперервної боротьби за свою незалежність. За цей час її провідники не залишили відчутного сліду у фінансовій історії країни. Сучасник тогочасних подій і дослідних вітчизняних фінансів Є.Гловінський цілком небезпідставно зазначав, що «був то переломовий час, час великої й грізної революції, час, коли на руїнах величезної імперії повставали молоді державні організми; без попереднього досвіду, без належної підготовки керівники українського державного корабля не мали ані змоги, ані вміння налагодити фінанси незалежної держави; в окремих випадках не мали й охоти до того» [13, c.23].

Закид цей особливо слушним є щодо фінансової політики Української Центральної Ради, яка протягом надзвичайно сприятливих політичних (та й відносно сприятливих соціально-економічних) умов, на хвилі національного піднесення народу, не спромоглася у 1917 р. скористатися історичним шансом побудувати міцний державний організм і створити грошову систему країни. Запровадження національних грошових знаків хоч і було кроком уперед в галузі створення національної фінансової системи, але крок цей був запізнілий і невпевнений, не підкріплений цілою ланкою інших необхідних за подібних обставин заходів.

З поваленням Гетьманату і відновленням УНР під проводом Директорії (а згодом під фактичним диктатом головного отамана С.Петлюри) до влади в країні знов прийшли сили соціалістичного вектору. Ті ж самі сили, які перебували при владі і за доби Центральної Ради. Уряд Директорії УНР не зумів налагодити фінансове господарство країни. В умовах війни на три фронти і постійної зміни території заходи Міністерства фінансів зводилися до пошуків засобів фінансування армії і урядових установ, що виражалося у політиці необмеженої емісії паперових грошових знаків і реквізицій.

Взагалі ж, за період української державності протягом 1917–1921 рр. обсяг емісії національних паперових грошових знаків, як повідомляв голові Директорії і прем’єру Ради міністрів 14 квітня 1922 р. керуючий Міністерством фінансів В.Приходько, склав 45 млрд. 244 млн. 866 тис. 315 гривень [26, арк.39]. Відомості ці були зібрані і опрацьовані за його дорученням Кредитовою канцелярією Міністерства фінансів УНР. Грошові знаки з вказаної суми виготовлялися в різних Експедиціях заготовок державних паперів і друкарнях, а саме у Києві, Одесі, Кам’янці-Подільському, Станіславові, Варшаві та Берліні.

З цієї грошової маси (45 млрд. 244 млн. 866 тис. 315 грн.) було видруковано: карбованцями – 31 млрд. 680 тис. 553 тис. 760 грн., гривнями – 11 млрд. 518 млн. грн., серіями – 2 млрд. грн., розмінними знаками – понад 46 млн. 306 тис. грн.

З цих грошей у обіг серед населення всього (в гривнях) було випущено 23 млрд. 027 млн. 487 тис. 673 грн. 60 шагів. З них: карбованцями – 16 млрд. 281 млн. 845 тис. 400 грн., гривнями – 5 млрд. 865 млн. 065 тис. 100 грн., серіями – 834 млн. 411 тис. 200 грн., розмінними знаками – 46 млн. 165 тис. 973 грн. 60 шаг.

З усієї виготовленої суми в Експедиціях (у Варшаві та Берліні) залишилося грошових знаків на суму (в гривнях) у 17 млрд. 541 млн. 742 тис. грн. З них: карбованцями – 10 млрд. 876 млн. 122 тис. грн., гривнями – 5 млрд. 501 млн. 120 тис. грн., серіями – 1 млн. 164 млн. 500 тис. грн.

При цьому в німецькій Rеichsdrukerei залишено було грошових знаків на суму 6 млрд. 665 млн. 620 тис. грн., які уряд УНР в екзилі міг одержати по сплаті за їхній друк 9,5 млн. дойчмарок, враховуючи, що за незаконно затриману польським Міністерством скарбу суму (карбованцями) в кількості 10 млрд. 876 млн. 122 тис. грн. берлінською друкарнею рахунки не пред’явлено.

На 20 лютого 1922 р. в уряду УНР на вигнанні у безпосередньому розпорядженні знаходилося 4 млрд. 675 млн. 629 тис. 841 гривня і 30 шагів, з яких: карбованцями – 4 млрд. 522 млн. 585 тис. 560 грн., гривнями – 151 млн. 814 тис. 900 грн., серіями – 1 млн. 088 тис. 800 грн., розмінними знаками – 140 тис. 581 грн. 30 шагів [26, арк.39–39 зв.].

Такою була фінансова політика урядів УНР і процес становлення вітчизняної грошової системи доби національного відродження. З 1921 р. тереном України опанували більшовицькі війська і відтоді в ній встановилася радянська влада. Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка остаточно встановилася в Україні та її фінансова система й політика на довгих 70 років почала функціонувати у фарватері московської (більшовицько-комуністичної) структури.

33. ЦДАВО України. – Ф. 1509, оп. 5, спр. 24.