Павло Гай-Нижник

Стояння Майдану не може бути вічним
(Терор проти українського народу, мстивий, боягузливий і хворобливий. Але цей терор має й іншу мету - спровокувати бійню, і в цьому всьому є маніакальна сутність страхів Януковича...)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Стояння Майдану не може бути вічним // Our life – Наша жизнь. – 2013. – 25 грудня [Електронний ресурс] Режим доступу: http://sveola.blogspot.com/2013/12/blog-post_25.html

Складається враження, що таке розгартування становища (фактично ескалація терору, при чому – дивно, що "опозиція" робить вигляд, що для неї це – несподіванка) вигідне обом сторонам (принаймні їхнім прихованим ляльководам).

Адже "опозиція" реально зморилася від Майдану, якого вона не очікувала й розмаху і потуги якого вона не врахувала, тож насправді й не знала і не знає, що з ним робити.

З іншого боку гра лідерів цієї опозиції у "рішучість" та "геройство", що супроводжувалася із постійним невизначенням не лише цілей, але й гасел (то вимагали євроінтеграцію, то – відставки Азарова, то – імпічмент Януковича, то – повалення усього режиму, то – усього уряду, то – лише Азарова і Захарченка, то – три умови, а тоді – перемовини, то – вже на круглому столі, то – знов Януковича, то – знов Азарова... і так без кінця і по колу), свідчить, що ці лідери цієї опозиції вже не здатні адекватно протидіяти хунті. Їхня депутатська (а раніше – й владно-державницька) діяльність давно вказує на очевидну проблему – усі вони "колишні", усі вони – плоть від плоті і кров від крові цієї системи, а отже ефективно змінювати її вони апріорі неспроможні, а якщо врахувати й нездатність аналітично мислити й ефективно діяти, то діагноз очевидний: у цієї, не менш кланової та сектанської, ніж влада, опозиції, не менш, ніж у провладної партії, – криза мізків та яскрава тенденція до морально-ідейної деградації. І Майдан-2013 лише яскравіше і гостріше засвідчив цю, насправді трагічну після 22-х років незалежності України, реальність.

Крім того, такими вищезгаданими "хитаннями" і "різнобарв'ям" гасел, як гандистськими, так і, чи не водночас, войовничими, саме лідери опозиції фактично стали провокаторами для великої наелектризованої маси народу, а надто – для пасіонарних його кіл та молоді! При цьому самі не рішалися захопити владний квартал тоді, коли влада ще не мала сили, коли влада була розгубленою, а ударна сила народу налічувала від 350 тис. до 1 млн. осіб у щонайменше двох випадках. Проте час зрадливо спливав, а під час революцій, як казав чоловічок, що добре на цьому розумівся, "уповільнення – смерті подібне".

Разом з тим, лідери опозиції увесь цей час, як політики, діяли і промовляли безвідповідально й провокативно, без врахування імовірних наслідків, ефекту юрби та вибуховості стислої, але прогресуючої, напруги. Або ж (про що думати не хочеться і що ще більш низько) свідомо, чи підсвідомо, прагли викиду протестної енергії саме у силових локальних сутичках із владою.

При цьому лідери опозиції дивним чином то зникали перед побиттям людей (звісно ж, кожного разу з "важливих" причин), то відхрещувалися від радикалізованої молоді, а потім після її побиття виступали вже як батьки-захисники жертв, то, м'яко кажучи, "непомітили" захоплення "провокаторами" Київради (тощо), але з радістю скористалися її приміщенням, як і нагодою здати режиму незгодних з її "політикою" молодих людей як провокаторів, попутньо чіпляючи цей ярлик на усіх незгодних (на них, як і у 2012 р., вішалося провокаторство, розкольництво, праця на владу тощо).

Так відбувалася узурпація Майдану. З'явилися три гетьмани і з десяток гетьмолизів... Нікого, окрім цього почту до сцени й мікрофону і близько не підпускали і не підпускають. "Демократична" опозиція боїться нелояльних до неї. Їх називають розкольниками або провокаторами... Тож виходить, що узурпатори влади на Майдані нібито борються з узурпатором влади в Україні.

Влада ж (уособлена, безумовно, В.Януковичем) радо скористалася цими хибами опозиції й, виходячи із своєї кровожерливої сутності, примітивності мислення та елементарної тупості й бандитського нутра, заграла м'язами. Жертовна боротьба народу на Майдані, оперативна реакція киян, втручання Заходу зупинили бійню. Монстр же-ж тим часом причаївся, зібрався силами й, перенасичений жагою помсти, готується до своєї садистської оргії.

Проте стояння Майдану не може бути вічним. Що ж робити далі наша непримиренна опозиція теж (знову ж таки) не знає. Шанс заблокувати владу і змусити її якщо не до капітуляції, то, принаймні, до суттєвих поступок активними і рішучими діями (якщо такі взагалі передбачалися) незворотньо втрачено щонайменше двічі. Влада передислокувалася, зосередила сили, знайшла (хай на короткий час) гроші, ЄС і США ж реально не застосовують дієвих важелів тиску, а Росія, натомість, єхидно підгуджує і провокує "яструбів" Януковича розпочати зачистку не лише Майдану, а усього політичного простору України.

Усі ж тимчасово було застигли в очікуванні – здавалося б складалася патова ситуація.

Це розуміла не лише опозиція, але й влада, в якої чухаються руки, яким, у свою чергу, потрібен привід для їх розв'язання (влада врахувала уроки дипломатичного призирства й ганьби). І тоді влада запускає у дію механізм керованого хаосу, коли сама вона явно нібито не застосовує силу, проте приховано спрямовує точечні удари "невідомих" осіб по активістам Майдану й сприяє елементарному розгулу гопників, бандюковичів (так званих "тітушок") та інших злочинних елементів. І це – черговий злочин влади і особисто В.Януковича. Це – терор проти українського народу, мстивий, боягузливий і хворобливий. Але цей терор має й іншу мету – спровокувати бійню, і в цьому всьому є маніакальна сутність страхів Януковича... Тим паче, що час дав можливість режиму зосередити усі свої сили в столиці та навколо неї й, водночас, недвозначно показати каральним загонам, що їх хунта не здасть, а звірства і застосування "надмірної сили" згодом будуть винагороджені феодалами від Партії регіонів у вдячність за примус і приборкання ненависної і ворожої столиці.

Але: чи не була здатна опозиція передбачити подібного? Чи чують провідники опозиції ще когось, окрім себе?

З одного боку – вони раді б звести (злити) Майдан до рівня співаночок і гасел, але не сміють таке заявити народові (довибори (безвільний їхній програш) побічно, проте яскраво засвідчили це, як і низка останніх заяв та дій провідників опозиції).

Чому ж опозиція вже не рада Майдану, який її тяжіє, й чому не сміє при цьому його розпустити? Тому, що:

по-перше остаточно себе дискредитує;

по-друге: а якже ж тоді дотягнути до нових виборів (до Майдану рейтинг лідерів опозиції був не на багато вищим за рейтинг Януковича), тому рятівною ідеєю вже стали перевибори ВР (якщо їх не проміняють на київські вибори й обіцянку непокарності);

по-третє: симпатії електорату (так вони нас, виборців, називають) можуть знов розвіятися до президентських виборів 2015 р. (саме для цього й було кинуто у маси бульбашку про безформенну Народну організацію "Майдан"; мавпочки з ПР як завжди безтолково зкопіювали цю в принципі популістську ідею), мета якої насправді абсолютно не така, яку вкурюють лідери Майдану юрбі на площі;

по-четверте: Майдан треба тягнути для торгів щодо своєї непокарності, якщо влада таки втримається;

по-п'яте: радикальних дій опозицією застосовано не буде – є що втрачати у випадку поразки, а в перемогу ці лідери не вірять;

по-шосте: тепер Майдан вже життєво необхідний лідерам опозиції у прямому розумінні цього слова...

Врешті, для усіх нас залишилося насправді не так вже й багато варіантів для виходу з кута: політичний (і не тільки) торг і здача усього; еміграція; в'язниця; перемога.

Проте для перемоги потрібна рішучість і холодна голова. Опозиція і ми (незалежно від "офіційної" опозиції – бо, боюсь, злиє нас з потрохами) мусимо відповісти адекватними акціями та діями, забезпечуючи при цьому безпеку виконавцям актів відплати й самоочиститися від грошолюбів (бо продадуть), стукачів, хитросраких багатостаночників (заробітчан і в тих, і з тими), колишніх перебіжчиків (хто зраджував – то й зрадить ще раз; ой – це для нас, а не для членів цієї опозиції, бо там чи не усі вже з ким тільки не були у "шлюбі" і які тільки кольори не міняли). Н-да, після такої чистки (вибачте – люстрації) у нас і цієї опозиції не стане, змушена буде самоліквідуватися, або ж народ змушений буде її ліквідувати як облудників, наперсточників, неадекватів чи мародерів тощо (в усіх випадках є рецидиви). Втім, воно на краще. Як для народу, так і для держави Україна. Цей вибір – нелегкий, але тепер вже вимушений і необхідний.

І ця перемога можлива, якщо опозиція (її лідери) мають не лише твердість волі і духу, але й здатність робити висновки, передбачати дії влади, на крок випереджати режим не лише діями, але й думкою, мислити реально і перестати бути політичними жлобами, обмеженими вождизмом, "комплексами Наполеона" чи нарцисизму (там є адепти усіх цих "фішок"), гуртковим сектанством й припинити, подібно до Партії регіонів і Януковича, мати людей за дурніших від себе хлопів, спини яких чомусь мають і повинні стати їхнім прикриттям та східцями до Олімпу у цій мафіозній та аморальній державно-політичній системі.