hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

ОПЕРАЦІЇ СПЕЦСЛУЖБ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ З НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ АНТИГЕТЬМАНСЬКИХ СИЛ


Опубліковано: Гай-Нижник П. Операції спецслужб Української Держави з нейтралізації антигетьманських сил // Українська революція 1917–1921 років: погляд із сьогодення / Міжнародна наукова конференція 25 квітня 2012 р. – К.: Український інститут національної пам’яті, 2013. – С.312–326.

У статті висвітлюються заходи спецслужб Української Держави проти як внутрішніх, так і зовнішніх протигетьманських сил. Ключові слова: опозиція, Державна Варта, Штаб гетьмана, Гетьманат, Скоропадський

Павел Гай-Ныжнык. Операции спецслужб Украинской Державы по нейтрализации антигетманских сил. В статье освещаются действия спецслужб Украинской Державы против как внутренних, так и внешних антигетманских сил.

Ключевые слова: оппозиция, Державная Варта, Штаб гетмана, Гетманат, Скоропадский

Pavlo Hai-Nyzhnyk. Intelligence operations of the Ukrainian State to neutralize the forces that opposed the hetman. The article highlights the intelligence activities of the Ukrainian State against both internal and external forces that opposed the hetman.

Keywords: Opposition, National Guard, Headquarters hetman the hetman, Skoropadsky

З першого дня гетьманування П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) його режим вкрай негативно сприймався основною частиною як українських, так і російських лівих партій. Українські політичні партії соціалістичного спрямування одразу перейшли в жорстку опозицію до нововстановленої влади. Окремі партії (як соціалісти-федералісти, хлібороби-демократи та інш.) прагли до більш поміркованого тиску на режим з метою зміни складу уряду Української Держави та трансформації гетьманської національної та соціально-економічної політики, інші партії (соціал-демократи, соціалісти-революціонери та інш.) стали у фактично непримиренну опозицію до самого факту постання Гетьманату. Згодом серед українських крайніх лівих політичних кіл почали формувалися думки та наміри про повалення в той чи інший спосіб режиму П.Скоропадського.

З свого боку спецслужби Гетьманату постійно відслідковували політичну діяльність не лише українських опозиціонерів-соціалістів, але й російських як правих, так і лівих угруповань та діячів. Під ретельним наглядом департаменту Державної Варти МВС та Осібного відділу власного Штабу П.Скоропадського перебували й провідні діячі українських соціалістичних партій, зокрема соціал-демократичної та соціалістів-революціонерів. Агентурні заходи провадилися й серед військовиків – колишніх старших армії УНР та в збройних підрозділах держави. Арештам було піддано лідерів соціалістичної опозиції щодо гетьманського режиму В.Винниченка та С.Петлюру та інших, частину з яких, втім, через нетривалий час було звільнено.

Так, наприклад, 27 червня 1918 р. було заарештовано М.Порша, 28-го – В.Винниченка, якого щоправда вже наступного дня було звільнено з-під варти. В.Винниченко та його колеги по партії перебували під постійним наглядом як агентів Державної Варти, так і Осібного відділу. На той час він мешкав на дачі під Каневом, не займав жодної офіційної посади й вважався цілком приватною особою. Разом з тим В.Винниченко провадив активну протигетьманську підпільну політичну діяльність. У нього час від часу під виглядом звичайних відвідин відомого письменника відбувалися таємні наради опозиціонерів. Саме опісля одних з таких зборів у себе на дачі на хуторі Княжа Гора під Каневом й було заарештовано В.Винниченка. Арешт здійснив колишній жандармський підполковник, службовець Осібного відділу Майборода, якому, однак, не вдалося затримати усіх учасників зібрання. Зазначу, що В.Винниченко та його прибічники вже давно перебували під стеженням агентури Осібного відділу. Загальне керівництво агентурними діями здійснював начальник відділу Д.Бусло, безпосередньо ж розробкою В.Винниченка завідував підполковник Майборода, а відтак й саме ним було прийнято рішення про затримання одного з лідерів лівої опозиції. Ані міністр внутрішніх справ І.Кістяковський, ні начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький, ані сам П.Скоропадський не віддавали наказу про арешт В.Винниченка й певний час навіть не знали про його ув’язнення1.

Власне, сам гетьман дізнався про затримання відомого письменника і соціал-демократа під час одного з урочистих обідів у своєму палаці від міністра закордонних справ Д.Дорошенка. Ось як змальовує цей епізод начальник гетьманського Штабу: “До призначеного часу почали з’їзджатися на обід міністри, яких радушно приймав Скоропадський. Раптово з’явився вкрай схвильований міністр закордонних справ Дорошенко, швидко підійшов до гетьмана, й почав щось йому поспіхом доповідати. У залі, серед зібраних настала тиша. Усі бачили наскільки схвильований Дорошенко і як змінився на обличчі сам Скоропадський. Вислухавши Дорошенка гетьман підійшов до свого начальника Штабу, відвів його в бік й задав питання: за що він заарештував Винниченка? Начальник Штабу доповів, що нічого подібного не відбулося й що можливо Винниченко заарештований за розпорядженням Міністра Внутрішніх Справ. Проте й виявилося, що останній нічого про це не знав. Скоропадський наказав негайно навести точну довідку і результати повідомити йому”2.

Виявилося, що В.Винниченко дійсно був заарештований Осібним відділом Штабу гетьмана й на той час його допитували у кабінеті начальника відділу. Причиною арешту було вироблення згадуваним зібранням на дачі у В.Винниченка резолюції про повалення гетьманської влади. В розпорядженні начальника відділу були також й інші документи, що викривали активну противладну діяльність цього соціаліста. На це П.Скоропадський відреагував спокійно й про причину арешту розповів Д.Дорошенку. Обід тривав далі. Аж по обіді у залі створилося угруповання з міністрів М.Чубинського, М.Василенка, І.Кістяковського та Д.Дорошенка, яке, після збудженої розмови з останнім, заявили П.Скоропадському, що якщо В.Винниченка не буде негайно звільнено – вони подадуть у відставку. Після такого ультиматуму гетьман наказав своєму начальникові Штабу негайно відбути до Осібного відділу й особисто переконатися у законності арешту В.Винниченка, додавши при цьому: “Влаштуйте так, щоби випустити цього мерзотника і встановити за ним негласний нагляд”3.

Відтак начальник гетьманського Штабу вирушив з вул. Інститутської на Підвальну у готель “Версаль” до Осібного відділу. Саме в цей час у кабінеті начальника відділу Д.Бусла відбувався допит В.Винниченка. За великим столом навпроти вхідних дверей сидів сам Д.Бусло, перед ним В.Винниченко, збоку – жандармський полковник Безсонов. На столі горіла гасова лампа й лежала зв’язка якихось документів і переплетених зошитів. Увійшовши, Б.Стеллецький присів біля В.Винниченка й попросив його розповісти про свою діяльність та про нараду, яка відбувалася на його дачі. У відповідь той, “якось нехотячи”, сказав, що він у ніякій політиці участі не бере, а займається винятково літературною творчістю; що ж до так званого “з’їзду” на його дачі під Каневом, то це був лише візит добрих приятелів, котрі зрідка надають йому задоволення своїми відвідинами.

Після такої відповіді Д.Бусло узяв зі столу якісь, уже заздалегідь відібрані, папери й запросив Б.Стеллецького до сусідньої кімнати. Начальник Осібного відділу доповів, що його агенти вже давно стежать за так званими випадковими гостями В.Винниченка, які нібито приїжджають до нього, аби провести кілька годин на природі. В цьому ж випадкові підполковнику Майбороді просто не пощастило узяти всіх гостей (серед яких були С.Петлюра, А.Макаренко та інші) безпосередньо на місці й із доказами, позаяк пароплав із гостями В.Винниченка відплив раніше за той, що прибув із агентами Осібного відділу. Тим не менш, за словами Д.Бусла, й того, що вдалося вилучити у В.Винниченка було достатньо, аби скласти уяву, чим насправді займалися він та його гості на канівській дачі. При цьому начальник Осібного відділу показав начальникові Штабу гетьмана два аркуша паперу. На одному з них були начерки списку Ради міністрів, а інший був приватним листом міністра закордонних справ Д.Дорошенка до В.Винниченка, в якому перший “у приязних виразах й навіть із відтінком певного відчуття авторитету пише, що він – Дорошенко, уповні приєднується до планів Винниченки і що Винниченко може на нього цілком розраховувати”4.

Передавши Д.Буслу вимогу гетьмана аби В.Винниченка було відпущено й піддано негласному наглядові, Б.Стеллецький узяв із собою обидва документи й повіз їх до палацу П.Скоропадського. У гетьманській резиденції відчувався такий же збуджений настрій. Надто гарячково поводили себе М.Чубинський та Д.Дорошенко. Як не дивно, але П.Скоропадський, оглянувши папери привезені з Осібного відділу начальником його особистого Штабу, лише запросив до себе у кабінет голову уряду Ф.Лизoгуба й мовчки передав йому обидва ці документи. Наступного дня В.Винниченка було звільнено з-під варти й увесь інцидент було віддано забуттю. Втім, не минуло й двох тижнів, як Штаб гетьмана отримав нове повідомлення про нараду соціалістів в околицях Вінниці, але й цього разу не вдалося захопити її учасників. Варто з цього приводу зауважити, що, як засвідчував начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький, начальник Осібного відділу Д.Бусло, після того як П.Скоропадський з байдужістю поставився до арешту В.Винниченка, втратив бажання вистежувати радикальних опозиціонерів.

Осібний відділ працював досить плідно. Зокрема відомі його рапорти про контрреволюційні вірші М.Левітського, про діяльність директора Департаменту загальних справ МВС та інших осіб, спрямованих проти гетьманського режиму, а також пропозиції щодо заходів боротьби з ними5. Д.Бусло також відповідним рапортом повідомляв П.Скоропадського й в просоціалістичних переконаннях начальника Генерального штабу О.Сливинського та про наміри останнього усунути (і навіть убити) головнокомандувача Румунським фронтом генерала Д.Щербачова, чому, до речі, гетьман не повірив6.

Між тим як кадетський уряд гетьмана втрачав купу дорогоцінного часу у безкінечних суперечках про принципи організації влади, про формальні штати установ, сенат тощо, С.Петлюра, В.Винниченко, М.Шаповал з соратниками по партії (ліві есдеки та есери) та в співпраці із Селянською спілкою на практиці створювали тіньові структури опозиційної влади по усій країні, які готували виступ проти режиму. Час від часу призначалися підпільні з’їзди партійних осередків та таємні наради впливових місцевих діячів, які збиралися у різних куточках країни чи в околицях Києва (як то під Вінницею, або на дачі у В.Винниченка під Каневом, місцеві земські зібрання чи кооперативні з’їзди тощо).

Осібний відділ власного Штабу гетьмана мав більші чи менші відомості про ці зібрання й здійснював арешти соціалістичних активістів, проте, приклад із звільненням з-під варти за особистим наказом гетьмана В.Винниченка, якого було заарештовано із доказовими паперами, значно підірвали запал офіцерів та агентури Осібного відділу7. Проте в липні 1918 р. агенти доповіли, що С.Петлюра, очевидно через німецького посла в Україні А. фон Мумма, увійшов в зносини з автором гетьманського перевороту німецьким майором Оберкомандо Ґассе й запропонував йому організувати новий переворот – соціалістичний. Передбачалося повалити кадетський уряд Ф.Лизогуба і замість нього поставити національно-соціалістичний, який би більше відповідав бажанням німецького Райхстагу (в якому вагому роль відігравали соціалістичні фракції). Гетьман, якщо того забажали б німці, міг залишися, але лише номінальним головою держави, без важелів впливу й із суто представницькими повноваженнями. Переворот передбачалося здійснити цілком мирним шляхом, тобто у призначений час заарештувати всіх міністрів у себе в домівках, а потім оголосити список нових міністрів.

Почувши про таке, П.Скоропадський не хтів у це вірити, позаяк був цілком впевненим у міцності свого становища й вважав С.Петлюру надто нікчемною людиною. Втім, за кілька днів такі ж відомості отримав і голова Ради міністрів Ф.Лизогуб. Як виявилося, до перевороту залишалося лише три доби. Такі відомості обурили гетьмана й він, після відповідних консультацій з політичним відділом німецького військового Штабу в Києві, наказав здійснити превентивні арешти низки провідних діячів крайніх лівих українських соціалістичних партій, в тому числі й С.Петлюру, а для врівноваження політичного розголосу (заспокоєння громадської думки) – арештувати на нетривалий час й кількох правих проросійських діячів (Ґіжицького, Кумбарта та ін). При цьому гетьман власноручно склав список з 15–20 осіб8. Із цим списком начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький прибув до начальника політичного відділу німецького окупаційного командування, якому й виклав рішення П.Скоропадського. Щодо арешту українських соціалістичних лідерів німці не заперечували й навіть виявили готовність посприяти цьому, проте заявили категоричну незгоду з такими ж заходами відносно правих російських елементів. І все ж, після запевнень, що затримання правих здійснюється лише з метою послабити враження від арешту лівих соціалістів, було дано згоду, але з умовою не залучення до таких акцій німців. При цьому, під час обговорення списку належних до арешту осіб, начальник німецького військового політвідділу додав до нього ще кількох, невідомих начальникові гетьманського Штабу осіб9.

Арешти відбулися в ніч на 27 липня 1918 р. Було затримано С.Петлюру, М.Порша, Ю.Капкана та ін. С.Петлюра сприйняв свій арешт спокійно, сказавши, що давно на нього очікував. Передбачаючи такий розвиток подій, він заздалегідь заховав або знищив компрометуючі його папери. Арешт крайніх лівих одночасно з крайніми правими було сприйнято громадськістю із цілковитим здивуванням. Усі виявилися збитими з глузду, робилися неймовірні припущення, шукалися логічні зв’язки й навіть Д.Дорошенко не висловив заперечень. Відтак, мету було досягнуто й, як зазначав Б.Стеллецький, “Петлюра – цей важіль українства, був позбавлений волі”10. Але такий поспішний арешт С.Петлюри, на якого не було ніякої вагомої доказової бази, висунув перед владою гетьмана інше питання: що з ним робити далі? Начальник Штабу П.Скоропадського згадував, що передбачалося два шляхи розв’язання проблеми: 1) С.Петлюра у в’язниці міг передчасно померти, однак це було б надто зрозуміло й ніхто цьому не повірив би; 2) С.Петлюра міг бути висланий за межі Української Держави. Однак П.Скоропадський, “з притаманною йому нерішучістю та прагненням все робити по петербурзьки”, зупинився на третьому рішенні: він наказав передати усю справу Петлюри міністрові юстиції О.Романову, очевидно вважаючи, що той віднайде у діях одного з провідників українських соціал-демократів склад злочину. Проте О.Романов подав висновок, що не виявив злочинної діяльності С.Петлюри, а судити його лише на підставі агентурних даних було неможливо11. Відтак С.Петлюра продовжував утримуватися в ув’язненні без висунутого проти нього обвинувачення.

29 липня 1918 р. начальник Осібного відділу подав рапорт начальникові Штабу гетьмана, в якому доповідалося про розкриття підривної діяльності начальника Загального департаменту МВС, члена УПСР Тоцького. Той, користуючись своїм службовим становищем (займався кадровими питаннями) намагався “протягти” до центральних і місцевих підрозділів МВС своїх однодумців і “товаришів по партії”, а також перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду. З метою ефективної протидії особам, що прибували з російського боку, й які провадили шпигунську та диверсійну діяльність, а також мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та здійснювати терористичні акти, ще в червні 1918 р. було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою міністрів та міністром внутрішніх справ мали здійснюватися через нього. Відтак Тоцький мав у своєму розпорядженні усю оперативну інформацію й таке його втручання, як зазначалося в рапорті, фактично позбавляло директора департаменту Державної Варти можливості “здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України”12.

2 серпня 1918 р. за наказом Осібного відділу було заарештовано одного з відомих отаманів Вільного козацтва М.Ковенка (до кінця 1917 р. – український соціал-демократ, потім – соціаліст-самостійник), який був звинувачений, щоправда без якихось суттєвих доказів, у підготовці протигетьманського повстання13. Очевидно спецвідділ Штабу гетьмана був занепокоєний надмірною активністю М.Ковенка в навколо козацьких справах у Києві та губернії та у його неприхованому прагненні потрапити до складу нової Козачої Ради, яку прагнув створити П.Скоропадський. У Лук’янівській в’язниці М.Ковенко пише листа до німецького командування, в якому запевняє у своїй німецькій орієнтації та стверджує про своє членство в партії хліборобів-демократів14, що вочевидь було неправдою. Як наслідок, вже 8 серпня його було звільнено з в’язниці. Це все не лише ще раз свідчить про вагу окупаційної влади у внутрішньому житті України у 1918 р., але й спонукає до думки, що більшість тогочасних арештів було здійснено з візії німецьких та австро-угорських окупаційних властей (як то короткочасні арешти вільнокозачих отаманів І.Луценка, С.Гризла, М.Ковенка, М.Малашка, О.Чорнобая, Г.Горобця та інших15, а їхня нетривалість – про профілактично-залякувальну мету таких дій та прагненні зберігати внутрішню напругу в Українській Державі й, відтак, можливість смикати за військово-політичні мотузки нестабільне й наелектризоване українське суспільство, а надто – тримати у підвішеному стані самого гетьмана та його оточення.

Водночас увагу агентів Осібного відділу було спрямовано й на боротьбу з більшовицькими агентами, що відряджалися на територію Української Держави для антиурядової та антинімецької агітації. Для налагодження цієї роботи начальник відділу Д.Бусло вже 25 липня 1918 р. подав начальникові гетьманського Штабу рапорт у якому зазначалося, що у столицю проникло багато “агентів Радянського уряду”, що мали безпосередній контакт з місцевими підпільними більшовицькими осередками та радянською мирною делегацією*. У рапорті також вказувалося на потенційну небезпечність як діячів українських соціалістичних партій, так і політичних емігрантів – російських монархістів, а також різного роду політичних авантюрників та злочинців.
___________________
* Запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори ще 30 березня 1918 р. уряд УНР. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Тим часом в Україні відбувся державний переворот й було встановлено гетьманську владу П.Скоропадського. Мирна делегація РСФРР прибула для ведення переговорів з Москви до Києва 22 травня 1918 р. У її складі було майже 40 осіб. Делегацію очолювали Х.Раковський та його заступник Д.Мануільський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником І.Кістяківський, а з 10 серпня – П.Стебницький.

Начальник Осібного відділу пропонував застосувати такі оперативні заходи: перенести мирні переговори з більшовицькою делегацією у невеличке прикордонне містечко, або поселити її членів в одному готелі Києва, де встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів і встановити спеціальні перепускні пункти на кордоні з Росією; у всіх потягах, що прямують з Росії, здійснювати перевірку документів, а в разі виникнення підозри – багажу і речей; у потягах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної Варти; посилити кадровий потенціалу контррозвідки та органів правопорядку за рахунок залучення до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських; запровадити обов’язкову прописку на мешкання протягом 24 години, за порушення якої притягати до високої грошової відповідальності; адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями; підпорядкувати двірників і швейцарів Державній Варті; посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи16.

Як відомо, перенести переговори з делегацією РСФРР з Києва в інше місце не вдалося*. Начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький згадував, що “поза сумнівом, що уся ця Радянська делегація була одна лише комедія, але більшовики нею користувалися заради агітаційних та інформаційних цілей... Були хвилини, коли остаточно приймалися рішення перервати усі зносини з цією делегацією й запропонувати їй виїхати, але у ту рішучу хвилину дипломатичного розриву виступала гладка фігура Мумма і він наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, який може призвести до відкриття військових дій між Україною та Радянською Росією, до якої Україна не була підготовлена, а німецькі війська на Україні знаходяться зовсім не для того, аби вести війну з Росією через самостійність України. Мумм нагадував що в Москві знаходиться німецький посол, відповідно Німеччина вважає Радянську Росію в числі своїх друзів, а не ворогів”17.
___________________
* Водночас вже 30 липня Рада міністрів ухвалила Статут “Про облік населення в містах і міських оселях Української Держави”. За місяць, 30 серпня, гетьман затвердив Статут “Про кордонні пункти і їх штати”, а 18 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ І.Кістяківський видав таємну інструкцію, в якій наказав урядовцям Державної Варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт.

24 вересня 1918 р. начальник гетьманського Штабу отримав від агентури інформацію, що в Золотоноському і Канівському повітах існують готові до виступу проти гетьмана озброєні селянські дружини загальною чисельністю до 10 тис. осіб, які через кур’єрів (брати Герасим і Пилип Ворона) отримували вказівки з Москви і влаштували зв’язок з єврейськими підпільними організаціями в Києві. Агенти Осібного відділу встановили місце переховування однієї зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти з метою здобуття коштів. Бойовики на чолі з Б.Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у приміському районі Києва Деміївка18. У вересні 1918 р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців О.Сухарєва, В.Демиртаєва, Г.Дудмера, Ф.Садовського, І.Олександрова, Ф.Денисенка, М.Дергаманщика, В.Курпатого, М.Курпатого, М.Усаєва, Б.Дем’янюка, П.Білоусова, Д.Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих19.

В жовтні 1918 р. з наказу І.Кістяковського були заарештовані члени двох викритих крупних більшовицьких організацій в Києві та Одесі. Допит затриманих, труси та обшуки в цих організаціях і навіть у самих делегатів, виявили тісний зв’язок між більшовицькою мирною делегацією Х.Раковського, українськими соціалістичними діячами та радикальними терористичними організаціями, а також посередництво між ними представників німецької влади20. В розпорядженні МВС були неспростовні докази того, що члени делегації РСФРР ведуть посилену більшовицько-революційну агітацію в Україні, не шкодують мільйонів рублів на організацію залізничних страйків та на організацію збройного повстання тощо, але німці всіляко заважали приборканню цих дій та усіляко прикривали лєнінських агентів21. Тим не менш І.Кістяковський без вагань заарештував більшовиків Єгорова, Дибенко та інших, наказав здійснити трус в приміщенні мирової делегації РСФРР та більшовицького консульства. Під час обшуків і там було знайдено докази підривної діяльності більшовицьких делегатів, їхні таємні антидержавні зносини з українськими соціалістами та представниками німецького штабу. Міністр внутрішніх справ віддав наказ заарештувати більшовиків Х.Раковського та Д.Мануільського після зриву делегацією РСФРР мирових переговорів з Україною. Наслідком була вкрай різка вимога заступника німецького посла Мумма, радника Тіля, негайного звільнення вже арештованих, повернення вилучених при обшукові документів і відставки І.Кістякоівського. Це призвело до урядової кризи, коли 19 жовтня 1918 р. дев’ять міністрів (Василенко, Ржепецький, Романов, Колокольцов, Гутник та ін.), вступившись за Кістяковського, демонстративно подали у відставку22.

Крім того, агентура Осібного відділу чітко відстежувала діяльність більшовицьких агентів, як то щодо: таємної Всеукраїнської конференції більшовиків та підпільної партійної наради Ю.П’ятакова у Києві 31 серпня; переховування в Києві колишнього командувача 3-ї радянської армії Лазарєва та його зміну зовнішності й плани переїзду до Одеси (рапорт від 25 вересня); Гімельфельда, який керував Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України та зв’язків із більшовицьким закордонним комітетом партії членів ВНК у Москві Яковлєва і Рижкова, (рапорт від 12 жовтня); зборів столичних комуністів для зустрічей з кур’єрами із провінцій, які щоденно о сьомій вечора відбувалися в київській кооперативній їдальні на Подолі, а також про таємний склад забороненої літератури, що розташовувався на розі столичних вулиць Межигірської і Хоревої, у будинку №18 (агентурні повідомлення від 16 листопада) тощо.

Між тим, 7 жовтня 1918 р. начальник контррозвідувального відділу Штабу Південної (Южної) армії передав українським спецслужбам отримані ним таємні відомості, що РНК РСФРР іще на початку серпня під виглядом дипломатичного представника відрядила до Києва спеціального чиновника-агента, на якого покладалося керівництво терористичними актами в Україні. Основним його завданням були організація замаху на гетьмана П.Скоропадського та донського отамана П.Краснова, на що Л.Троцьким було виділено близько 4 млн. рублів. Терористи повинні були прибути з Росії до Києва й зустрітися з вищевказаним дипломатом-агентом у столичному готелі “Марсель” і отримати від нього відповідні директиви. Перш за все мало бути вчинено замах на П.Скоропадського, а вже потім – на П.Краснова. Однак плани було зкореговано. За вказівкою заступника голови більшовицької мирової делегації Д.Мануільського, вбивство П.Краснова було скасовано, позаяк замах міг негативно вплинути на козацтво і ще більш посилити антибільшовицькі настрої на Дону. Він наполіг на тому, аби шляхом підкупу та агітації лівої частини Кругу Всевеликого війська Донського влаштувати перевибори донського отамана і таким чином знешкодити П.Краснова. З метою улаштування перевиборів активно працювали із донським командним складом такий собі Богучарський та лікар-більшовик Попов, проте їхній задум зазнав невдачі. Відтак ставку знов було зроблено на терор.

6 жовтня члени терористичної організації зібралися в одному з готелів Харкова, куди в Курська прибув член головної військової ради підосавул Поздняков (справжнє прізвище невідоме). Членами організації були: зять Гермогена студент Тарараєв (розпорядник розстрілів), його сестра Марія Тарараєва (секретар трибуналу), осавул Шурупов (новочеркаський чоботар, що мешкав на вул. Платонівській й видавав адреси), такий собі Васільєв (що жив у Новочеркаську поміж вулицями Отаманською та Московською), а також ще якійсь новочеркаський чоботар, прізвище якого не було встановлено, машиніст Іван Волгін (мешкав у Борисоглібську), Черемухін та Понєдєлєїн (що мешкали на станції Євстратовка)23.

27 вересня 1918 р. департамент Державної Варти по лінії Освідомчого відділу цілком таємно повідомляв київському міському отаманові, що ще у серпні-місяці начальник Осібного відділу Д.Бусло спеціальним рапортом (№ 920) повідомив начальникові гетьманського Штабу, що відповідно із “цілком достовірними агентурними відомостями” 15 вересня 1918 р. група із 28 осіб ухвалила убити П.Скоропадського. Виконавців замаху було обрано шляхом жереба, який випав на таких собі Івана Андрійовича Смірнова та Афанасія Степановича Барклаєва. Задля виконання теракту вбивці мали 17 вересня виїхати до Німеччини і там здійснити замах. Ліквідація гетьмана мала стати не просто політичним убивством, а сигналом для загального повстання в Україні24. Саме цим обумовлюється утаємничений від’їзд П.Скоропадського до Німеччини для зустрічі з Вільгельмом ІІ і таке ж повернення гетьмана в Україну. Як відомо, терористам не вдалося втілити в життя свій намір і глава держави залишився живим, але важливим у цій розробці є те, що вона означено вказує принаймні на два важливих факти: взаємозв’язок убивства П.Скоропадського із початком повстання проти його режиму та взаємодію групи заколотників в Україні з російськими більшовиками.

Крім того, більшовики через свою агентуру в Україні створювали підпільну (т.зв. “соціалістичну”) армію. Так, у терміновому цілком таємному донесенні (№6178) Освідомчого відділу Державної Варти до столичного отамана від 19 жовтня 1918 р. повідомлялося, що 16 жовтня у Чигирині Київської губернії було заарештовано такого собі Івана Михайловича Мацака, який на допиті зізнався, що в серпні він разом з іншими агентами був доправлений головним комісаром Москви з Росії в Україну для формування соціалістичної армії. Арештант показав, що головним більшовицьким агентом по Київській губернії є офіцер-літун Павел Іванович Петров (що мешкав у столиці по вул. Фундуклеївській, 68, в кв.14), по Черкаському повіту – Олександр Смірнов, по Звенигородському – Семен Іванович Якушевич, по Уманському – Феофан Філіпович Іванов, по Чигиринському – Павло Пастій-Пастушенко. У терміновому донесенні також повідомлялося, що в ніч з 19 на 20 жовтня на квартирі П.Петрова відбудеться з’їзд усіх цих агентів25. Відтак більшовицька Росія формувала в Україні армію терористів, які мали за мету фізичне усунення гетьмана й здіймання військового заколоту, що мав розбурхати масштабне повстання проти існуючої влади. Отже, водночас із планами збройного повстання, який організовували українські соціалісти, існував й план фізичного усунення гетьмана, який готували більшовицькі агенти, позаяк у спецслужб РСФРР (на відміну від українських опозиційних діячів) було достатньо відповідних кадрів терористів та практичного досвіду, і в цьому окреслено видно більшовицьку кооперацію із планами заколоту українських соціалістів (групою Винниченка – Шаповала).

В.Станкевич, колишній комісар при головній команді російської армії за часів А.Кєрєнського, згадував, як він разом з членами “лівих організацій”, підготовляв змову проти гетьмана. Метою цієї змови було скинути з влади і вбити П.Скоропадського, “передати владу кругам, що купчилися коло Союзу Відродження Росії, який мусів координувати свою діяльність з Уфимською Директорією”. Для цього вже було сформовано спецвідділ саботажників, що мали всіма засобами розвалювати залізничний рух, і навіть створено Кабінет міністрів на чолі з колишнім міністром Центральної Ради з великоруських питань Одинцем. Здійснити державний переворот в Україні прагли й деякі несоціалістичні російські угруповання, зокрема, “Спілка відродження України”, яка планувала заарештувати П.Скоропадського та проголосити в Києві нову російську владу. Водночас спостереження провадилося й за деякими іншими російськими політичними діячами. Так, зокрема, із приїздом до Києва П.Мілюкова та Б.Савінкова за тими було встановлено негласний нагляд, причому особливої уваги було надано пересуванню та діяльності Б.Савінкова26.

В особистому Штабі глави держави також давно вже було відомо про антигетьманські настрої серед стрілецтва та серед військовиків Української Держави. Ще влітку (рапорт ад’ютанта Штаба гетьмана від 2 серпня 1918 р.) Осібний відділ отримав інформацію про “антиурядову діяльність” Січових стрільців та вояків Запорозької дивізії27. 7 листопада начальник Осібного відділу повідомив начальника гетьманського Штабу, що “в найближчому часі має намір видаватися нова газета “Трибуна”, в якій будуть приймати участь міністр праці Славинський під псевдонімом Стависький, міністри Стебницький під псевдонімом Смутке і Лотоцький під псевдонімом Білоус”28.

11 листопада 1918 р. Німеччину було оголошено республікою. В новій ситуації збільшується й тиск на П.Скоропадського як із внутрішнього боку, так і з зовнішнього. Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф.Штейнгеля докладний звіт про революцію в Німеччині та прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Національного конгресу. За нових умов П.Скоропадський, очевидно через тиск соціалістів-міністрів реформованого на короткий час уряду Ф.Лизогуба, що за кілька днів впаде, звільняє з тюрем відомих діячів опозиції М.Порша, Ю.Капкана та ін. Більш складною ситуація видавалася зі становищем С.Петлюри, який без висунення звинувачення утримувався у Лук’янівській в’язниці Києва ще з 27 липня. Із зверненням про його звільнення до П.Скоропадського неодноразово зверталися не лише численні громадські діячі, а й члени гетьманського уряду Д.Дорошенко, М.Василенко, О.Греков і навіть генеральний писар І.Полтавець-Остряниця, які постійно нагадували гетьманові, що не чесно утримувати в тюрмі людину цілими місяцями, не висуваючи йому жодних обвинувачень. Проте гетьман щоразу вимагав від свого начальника Штабу віднайти ці звинувачення. На це Б.Стеллецький кожного разу доповідав, що таких в його розпорядженні немає, позаяк С.Петлюра не злочинець, а лише ворог. Тим не менш, попри тиск з боку німців, соціалістів та гетьманських урядовців твердим противником звільнення С.Петлюри був начальник гетьманського Штабу Б.Стеллецький, якому, як він сам згадував, “довелося залишити свою посаду через небажання підкоритися вимозі звільнення Петлюри”29.

Врешті-решт друзі С.Петлюри зав’язали зносини із німецькими соціалістичними колами у Райхстазі й спромоглися їх переконати, що той був ув’язнений лише через те, що був соціалістом, а гетьман, натомість, є представником правих елементів. Відтак з Берліна, надто після революції, було вчинено настільки сильний тиск на німецьке військове командування в Україні, що питання про С.Петлюру було висунуто ультимативно й поставлено ребром30. Колишній державний секретар Гетьманату М.Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від П.Скоропадського (кінець 1919 р.), в якому той писав, що “змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, що загрожували у протилежному випадкові звільнити його силою”31. Цей факт погрози німців звільнити в’язня власними силами підтверджував й давній близький товариш П.Скоропадського герцог С.Лейхтенбергський32, а також і Д.Дорошенко33. Крім того, Д.Дорошенко, вже в еміграції у Німеччині в розмові із своїм секретарем І.Калиновичем, свідчив й про те, що гетьманському урядові було відомо про невідворотність повстання проти гетьмана. “Ми знали, що Винниченко веде працю по лінії соціалістичній і як удасться повстання, то буде “капитуляція” перед большевиками. Знали ми, – додав він, – що незалежно від того чи випустять чи не випустять С.Петлюру – повстання буде”34. Врешті-решт 12 (9-го за ст. ст.) листопада 1918 р. за наказом П.Скоропадського міністр юстиції А.В’язлов звільняє С.Петлюру на “слово чести”, що той не братиме участі в повстанні проти гетьмана. Загалом той утримувався у в’язниці майже 4 місяці, й був звільнений лише на категоричну вимогу німців. Цього ж дня, по обіді, С.Петлюра зустрівся з В.Винниченком, А.Макаренком та іншими тими, як пише М.Шаповал, що “тільки що відпущені з тюрми”35. В.Винниченко, як голова Директорії, повідомив С.Петлюрі про цілковиту готовність до антигетьманського виступу, що січовики вимагають визнати його командувачем повстанського війська й той одразу подався у Білу Церкву до заколотників аби очолити збройний виступ проти П.Скоропадського.

Гетьманські спецслужби знали про підготовку протигетьманського виступу ще з літа 1918 р, вони володіли докладними відомостями про його лідерів та про залучення до заколоту військовиків, більшовицьких коштів, зброї та терористів, про створення Директорії тощо, а також і про те, що навіть за будь-яких поступок з боку П.Скоропадського, його режим визначено до повалення. Визначено одразу кількома як внутрішніми, так і зовнішніми як силами, так і обставинами. Власних же сил, ані адміністративно-політичних, ані поліційних, ані збройних, у гетьмана не було. В підсумку восени–взимку 1918 р. П.Скоропадський та гетьманська Україна були приречені на падіння, що й сталося 14 грудня 1918 р.


___________________
1. ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 98–101.
2. Там само. – Арк. 99–100.
3. Там само. – Арк. 100–103.
4. Там само. – Арк. 106.
5. Там само. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 5.
6. Скоропадський П. Спогади. – Київ-Філадельфія, 1995. – С. 181.
7. ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 97–98, 107.
8. Там само. – Арк. 107–110.
9. Там само. – Арк. 107–112.
10. Там само. – Арк. 117–118.
11. Там само. – Арк. 118–119.
12. Там само. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 1, 2 зв.–3.
13. Лободаєв В.М. Революційна стихія. – К.: Темпора, 2010. – С. 220.
14. ДАКО. – Ф. Р. 2793. – Оп. 1. – Спр. 407. – Арк. 7–13 зв.
15. ЦДАВО України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 504. – Арк. 5–5 зв.; – Спр. 550. – Арк. 2–3; – Спр. 1164. – Арк. 3–3 зв.
16. Там само. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 2, 4–6 зв.
17. Там само. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 133–135.
18. ЦДАГО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 88. – Арк. 113–114.
19. Там само. – Спр. 87. – Арк. 12–25, 38–46.
20. Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине// Революция на Украине по мемуарам белых. – М.-Л., 1930. – С. 145.
21. Могилянский Н.М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. – М. – Л., 1930. – С. 131.
22. Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине// Революция на Украине по мемуарам белых. – М.-Л., 1930. – С. 150.
23. ДАКО. – Ф. Р. 2793. – Оп. 2. – Спр. 25. – Арк. 15–16.
24. Там само. – Арк. 19–21.

25. Там само. – Спр. 10. – Арк. 37.
26. ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 124–126.
27. Там само. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 1, 2–6.
28. ЦДАГО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 89. – Арк. 100.
29. ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 120.
30. Там само. – Арк. 119–120.
31. Могилянский Н.М. Вказана праця. – С. 131.
32. Лейхтенбергскій Г. Н. Воспоминанія об “Украине”. 1917–1918. – Берлин, 1921. – С. 39.
33. Невідомий спогад про Дмитра Дорошенка // Сіверянський літопис. – 2007. – №4. – С. 132.
34. Там само.
35. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія (Спогади). – Новий Йорк, 1958. – С. 50.





 
БУЛАВА