hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Павло Гай-Нижник, Київ. Спец. для «Час і Події»

Палац Його світлості
ясновельможного гетьмана всієї
України: життя і будні

#6, 6 лютого 2013   


Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Палац Його світлості ясновельможного гетьмана всієї України: життя і будні // Час і Події (Чикаго, США). – 2013. – №6. – 7–13 лютого. – С.13–14.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот: повалено УНР та проголошено постання Української Держави у формі Гетьманату Павла Скоропадського.

З першого дня свого правління Скоропадський оселився у будинку колишнього генерал-губернатора. Це приміщення пізніше почали називати «Палацом пана гетьмана». Міністр закордонних справ – Дмитро Дорошенко – пізніше згадував, що Скоропадський свідомо відмовився жити в колишньому Царському (Маріїнському) палаці, адже саме там під час більшовицької окупації відбувалися криваві екзекуції та страти. Начальник гетьманського Штабу Борис Стеллецький стверджував, що Скоропадського та його оточення дуже пригнічував такий факт: перед входом на подвір’я Маріїнського палацу була свіжа братська могила офіцерів, яких захопили більшовики й стратили тут.

Крім того, гетьман не хотів оселятися там, аби його не звинуватили у прагненні стати новим царем.

Палац, в якому мешкав Павло Скоропадський, був на вулиці Інститутській 40, що на розі з вулицею Левашівською. Це було велике кам’яне двоповерхове приміщення, побудоване у київському районі Липки у 1830-х роках. До будинку прилягав сад, який колись був частиною Кловського парку. До 1917 року тут розташовувалися резиденції Київського, Волинського та Подільського генерал-губернаторів. Також тут неодноразово зупинялися члени російської імператорської родини. Зокрема, у 40-х рр. ХІХ ст. у цьому будинку кілька разів мешкав імператор Ніколай І, а згодом – у 1852, 1859 та 1869 рр. – імператор Алєксандр ІІІ. З 1864 року в цьому приміщенні була домова церква імені св. Миколая, яку збудували за губернаторства Анненкова на кошти Міністерства внутрішніх справ.

Фасад палацу мав такий вигляд: довжина його складала 35 метрів, праворуч долучалася тривіконна прибудова з чавунним ґанком на колонах – бічний вхід, а далі – чотиривіконна прибудова домової церкви св. Миколая. Загальна довжина споруди по вул. Інститутській становила 55 метрів. Велику частину будівлі займала зала для офіційних прийомів. Кабінет генерал-губернатора та помешкання його родини розташовувалися на другому поверсі. Вся садиба складалася з трьох частин. Більшу частину її площі займав старий сад, який частково зберігся до нашого часу. На розі був кухонний флігель, з’єднаний із палацом кам’яною галереєю, а також – холодні служби (сараї для дров та льодовня). Окремо, воротами на Інститутську, був господарський двір з великою стайнею, каретником, сараями, оранжереєю та кучерською. У грудні 1911 р. добудували кам’яний сарай для автомобіля. Обабіч чавунного ґанку стояли дерев’яні смугасті будки для варти. Після революції в цьому будинку мешкав губерніальний комісар Тимчасового уряду, з осені 1917 р. тут жив голова Генерального секретаріату Центральної Ради Володимир Винниченко, а після нього – голова Ради народних міністрів УНР – Всеволод Голубович.

Величезний генерал-губернаторський дім на Липках, як згодом бідкався начальник Штабу гетьмана, був розпланований вкрай незручно й безпосередньо прилягав до сусідніх садиб на Левашівській та Інститутській вулицях. Парк, що також притулявся до будинку, був огороджений напівзгнилим дерев’яним парканом, а з вікон сусідніх будинків зовсім вільно можна було спостерігати за всім, що діялося усередині парку. Все це створювало великі ускладнення для охорони гетьмана.

Приміщення хоча й не надто постраждало за минулі півтора року, проте в ньому абсолютно не було нічого необхідного для життя. На другий день перевороту Скоропадський застав увесь штат гетьманського будинку вже сформованим, і йому залишилося лише переглянути його та остаточно затвердити. Тим не менш, перші ночі гетьманові довелося провести у своєму палаці «по-бувачному».

На другому поверсі три кімнати зайняв сам Скоропадський (спальня, їдальня та кабінет), одна кімната (колишня вітальня) була надана для засідань Ради міністрів і ще одна – під кабінет генерального писаря Івана Полтавця-Остряниці. Вільними на верхньому поверсі спочатку залишалися ще три спальні кімнати, одна кімната-вітальня та велика зала. «Тут, у великій залі на другому поверсі, – згадував міністр закордонних справ Української Держави Дорошенко, – відбувалися прийоми делегацій й урочисті прийоми чужоземних послів; поруч цієї зали містився кабінет гетьмана, де він працював, приймав міністрів та інших службових осіб, де він давав аудієнції. На тому ж самому поверсі в двох залах, одна поруч другої, засідала Рада Міністрів і Мала Рада Міністрів». На першому поверсі три кімнати було віддано під кабінети голови Ради міністрів Федора Лизогуба, персонального секретаря гетьмана й заступника міністра закордонних справ Олександра Палтова та коменданта палацу Костянтина Прісовського, а решта – під караул. Усі кабінети в палаці були обладнані телефонними апаратами, що мали на той час тризначні та, здебільшого, чотиризначні номери.

Пізніше, коли в середині липня 1918 р. до Києва прибула сім’я гетьмана, мешканцям будинку довелося потіснитися. Дружина гетьмана Олександра Петрівна (у дівоцтві – Дурново), сини (Петро, Данило та Павло) та доньки (Марія та Єлизавета) оселилися в трьох невеликих кімнатах на верхньому поверсі. Канцелярія гетьмана перенеслася на нижній поверх. Відтак, закономірно, великий генерал-губернаторський будинок виявився затісним і доволі скромним помешканням для оточення всього Скоропадського й зовсім не відповідав його урочистій назві – «Гетьманський палац». Тому логічніше називати його просто резиденцією.

Крім цього, нижній поверх палацу займав ще й німецький караул, який час від часу змінювався у своїй чисельності, залежно від політичної ситуації в місті, а також – караул гетьманською конвою та чергування особливого відділу власного Штабу Скоропадського. При вході стояли по двоє вартові конвою гетьмана, а в останні місяці Гетьманату по двоє вартових стояли й у залі перед внутрішніми апартаментами. Німці несли варту з боків парку, тому їх для сторонньої публіки та відвідувачів гетьманського палацу видно не було. Вночі двері спальної кімнати гетьмана охоронялися його конвоєм та вартовими-німцями, а в парку виставляли варту біля кулемета.

Попри таку посилену внутрішню та зовнішню охорону резиденції гетьмана, потрапити до палацу голови держави було досить легко. Будинок постійно відвідувало багато гостей і прохачів, які приходили на прийоми не лише до самого гетьмана, але й до голови Ради міністрів і гетьманського коменданта. Відтак, майже в кожному кутку за драпіровкою дверей стояла заряджена зброя – на випадок необхідної самооборони. До середини літа 1918 р. вхід до гетьманського палацу для урядовців був порівняно демократичним. Але вже після вбивства німецького командувача в Україні – фельдмаршала Айхгорна, щоб потрапити до резиденції Скоропадського, «потрібні всякі перепустки», через що урядові службовці почали називати палац та навколишні околиці «ЕнгересКрігсгебіт». Не довіряючи німцям та власній охороні, гетьман мріяв оточити себе конвоєм із кавказьких народів. Проте усі спроби вмовити вояків з колишньої Дикої дивізії, що поверталися до себе на Кавказ, залишитися на службі, не мали жодного успіху, незважаючи на пропозиції будь-якої оплати. Вірогідно, хіба що один лише особистий охоронець-ад’ютант – туркмен Абдул-Західов, що з’явився в оточенні гетьмана в останні часи Української Держави – погодився на таку пропозицію.

Варто також додати важливу деталь щодо осіб, що постійно перебували в палаці. Ще від початку гетьманського правління при Скоропадському перебував німецький граф Альвенслебен. Цей капітан німецької військової розвідки (Оберкомандо) ще 20 квітня 1918 р. перед гетьманським переворотом бував у Скоропадського, аби впевнитися, чи не завагається той повалити Центральну Раду, а за день до перевороту навіть пропонував майбутньому гетьманові тимчасово переїхати мешкати до нього. Скоропадський відмовився й зупинився у російського монархіста, відставного генерала Федора Безака, який мав тісні зв’язки з німецьким штабом. Та й мешкав Безак у Києві по сусідству з німецьким Оберкомандо. Вже тоді Скоропадський усвідомив, що Альвенслебен був призначений для постійного перебування при ньому, точніше – спостерігати за ним. Так було і під час Гетьманату.

Варто додати, що Фрідріх-Йоганн граф Альвенслебен (von Аlvensleben; 1836 –?) походив з надзвичайно відомого прусського роду, був розвідником і відомим прусським дипломатом. У 1861 р. був призначений аташе в Брюсселі, у 1872 р. – радником посольства у Санкт-Петербурзі, з 1882 по 1901 рр. перебував німецьким посланцем у Гаазі, Вашингтоні та Брюсселі, а з 1901 по 1905 рр. – був німецьким послом у Російській імперії. Його предки були масонами-тамплієрами.

Відтак пиха цього німецького спостерігача за гетьманом була величезною. У палаці він поводився абсолютно незалежно від німецького командування й мав безпосередні зносини з імператором Вільгельмом ІІ. Він безцеремонно насміхався над укладом життя в гетьманському палаці, а власний конвой Скоропадського називав не інакше як пожежною командою. Тим не менш, гетьманське оточення швидко зжилося з ним й у палаці: граф вважався «своєю» людиною, якій, за словами начальника Штабу Скоропадського, довірялися усі найближчі таємниці та сумніви. Веселий і безтурботний граф Альвенслебен не був позбавлений і комерційної жилки, а заступник міністра закордонних справ й водночас довірений радник гетьмана – Олександр Палтов – залагоджував через нього усі «тертя» з німецьким командуванням.

Життя в гетьманському палаці тривало за чітко запровадженим регламентом. Робочий день гетьмана був точно розписаний по годинах. При цьому сам Скоропадський працював надзвичайно багато. Прокидався він близько восьмої чи о пів на дев’яту годину ранку й – за петроградською звичкою – довго приводив себе до ладу. Проте це не був усамітнений процес. Під час одягання гетьман приймав найдовіреніших осіб, зокрема, кравця-єврея, свого полкового товариша та штатного помічника Безака, який повідомляв йому найсвіжіші новини, а також – особистого радника й заступника міністра закордонних справ Палтова. Зазвичай, о десятій ранку розпочинався прийом міністрів із доповідями. Кожний міністр міг мати аудієнцію з гетьманом не більше, аніж двічі на тиждень, й доповідати лише протягом однієї години. Раз на тиждень, вранці, замість доповіді міністрів влаштовувався прийом прохачів або депутацій. Для того, аби потрапити на такий прийом, слід було за два дні записатися у Штабі гетьмана у гофмаршальській частині. Після внесення до списку й перевірки особи через Особливий відділ прохачеві дозволялося прийти.

Прийоми були урочистими. Усі гості були вишикувані за списком у залі, а гетьман у супроводі начальника свого Штабу, палацового коменданта, гофмаршала (гетьманського господаря) та чергового ад’ютанта виходив зі свого кабінету. Декого з гостей Скоропадський запрошував до себе в кабінет й вислуховував окремо. Рівно о дванадцятій годині розпочинався сніданок. Запрошені заздалегідь збиралися у залі, виходив гетьман, й усі прямували до їдальні. Як за сніданком, так і за обідом стіл завжди прикрашався квітами, а в особливо урочистих випадках на честь знатного гостя з квітів викладали або родинний герб, або ініціали запрошеної особи. Їжа була вишуканою, однак не подавали ані горілки, ані вина. Крім запрошених до сніданку та обіду, під час частування були присутні: начальник Штабу, палацовий комендант, гетьманський господар (гофмаршал), його начальник господарчого відділу (метрдотель), генеральний писар, Олександр Палтов, Гнат Зеленевський та черговий ад’ютант. За стіл сідали, зважаючи на чин кожного присутнього. Аби уникнути інцидентів, перед кожним прибором клалася записка. Меню страв писалося українською та французькою мовами.

За день на кухні гетьманського палацу видавалося до 200 сніданків та обідів. Проте попри видиму пишність, їхня вартість була дешевшою (брався розрахунок у 10 крб. на день з людини), ніж короткий обід (набагато гіршої якості, ніж гетьманський) у гарному київському ресторані (на той час він коштував близько 20-30 крб. із людини). Тим не менш, бували випадки, коли грошей не було навіть на придбання продуктів для столу й гетьманському господареві (гофмаршалові) М.Ханенку (небожеві Б.Ханенка) доводилося видавати гроші з коштів родинної контори Ханенків. При цьому необхідно врахувати й ту обставину, що майже кожного тижня влаштовувався хоча б один парадний обід, коли доводилося значно покращувати їжу як за якістю, так і за кількістю. Втім, варто зауважити, що попри суцільну економію, гетьман неодноразово порушував питання про ще більше скорочення витрат на харчування. До речі, за встановленим етикетом, розмови гетьмана з представниками німців (чи то за обідом, чи то на прогулянці в парку) не прийнято було переривати.

Після завершення сніданку Скоропадський здійснював невеличку прогулянку по парку з одним із гостей, після чого прямував до свого кабінету, де у нього знову розпочинався прийом міністрів, який тривав до шістнадцятої години дня. Від шістнадцятої до дев’ятнадцятої години час не був розписаним: тоді гетьман приймав у себе окремо викликаних на нараду осіб. Рівно о дев’ятнадцятій, за тими ж правилами та процедурою, що й для сніданку, всі збиралися у залі й звідтіля прямували до столу. До о пів на дев’яту вечора обід добігав кінця, й гетьман приймав доповідь від начальника Штабу, а в іншій кімнаті одночасно відбувалося засідання Ради міністрів. Близько десятої вечора уряд здійснював перерву на півгодини, й усі виходили до зали; туди ж виходив і гетьман, й тут відбувався обмін враженнями та думками.

Після перерви Скоропадський із начальником свого Штабу поверталися до кабінету, де іноді до третьої-четвертої години ранку займалися розглядом поточного листування. Як засвідчував гетьманський начальник Штабу, дуже рідко бували дні, коли вдавалося закінчити роботу до одинадцятої чи дванадцятої ночі. Борис Стеллецький (начальник Штабу) пояснював такий напружений графік роботи гетьмана кількома причинами. Усі міністри належали до різних соціальних станів, були різними людьми як за освітою, так і за вихованням. Скоропадський нікому з них не довіряв. Разом з тим він усвідомлював недостатність свого особистого державницького виховання, що спонукало до більш тривалого й обережного розгляду доповідей та ретельного вникання в суть справи. Гетьман знав, що більшість міністрів належали до згуртованого партійного середовища – партії кадетів. Водночас, як спостережлива від природи людина, він помічав як, наприклад, Палтов готує його до прийому Бориса Бутенка. Дехто з міністрів (О.Рогоза, М.Любинський та ін.) подавали йому не опрацьовані доповіді, а лише сирий матеріал, і Скоропадський, соромлячись їх повернути такими, доручав начальникові Штабу самому або разом з ним особисто розібрати деталі певного сирого матеріалу. Загалом, гетьман просто фізично не міг впоратися з тими горами різних записок, проектів та листів, що надходили на його ім’я. Бували дні, коли в нього за день збиралася така кількість паперів, що для перенесення їх у Штаб потрібні були двоє чоловіків. Крім того, Рада міністрів була вкрай не ініціативною й не виявляла творчого підходу до роботи в той час, «коли події явно вказували на необхідність проведення в життя, за умовами часу, тієї чи іншої імпровізації». Відтак Скоропадському доводилося давати особистий імпульс й спрямовувати діяльність свого уряду, але при цьому він мусив вникати у кожну дрібницю в поданих на його затвердження паперів.

Коли в середині липня 1918 р. до Києва приїздить сім’я гетьмана, Скоропадський дозволяє собі інколи після обіду провести час із дружиною та її невеличким товариством у вітальні. Варто зазначити, що, за спостереженнями начальника Штабу гетьмана, дружина Скоропадського була від природи дуже розумною жінкою, а її такту міг би з успіхом позаздрити будь-який із міністрів гетьмана. Не зайвим буде згадати й про те, що Олександра Петрівна «далеко не співчутливо ставилася до всієї авантюри свого чоловіка і не вірила в Україну».

Такі її погляди мали право на існування й не заслуговували б тут на окрему згадку, коли б Олександра не впливала ними на рішення свого чоловіка – гетьмана України. Стеллецький згадував, що коли у русофільської частини оточення Скоропадського, зокрема, у самого Стеллецького та Палтова, виникала необхідність схилити на проросійський бік гетьмана у суперечці з проукраїнською групою (Д.Дорошенком, І.Полтавцем-Остряницею), то вони запрошували дружину гетьмана, яка «з’являлася, нібито, випадково і, як жінка від природи розумна, знаходила спосіб примирити сторони й переконати свого чоловіка».

Гетьман не знав своєї країни, свого народу, але намагався їх пізнати. Це, зокрема, можна побачити у його прагненні створити власну «народну» партію. Його мрією було створити кілька особистих потягів по Україні, аби він міг, з одного боку, познайомитися з країною, а з іншого боку – познайомити населення зі собою.

Що ж до особи самого гетьмана, то начальник його Штабу змальовував Скоропадського як вищу, ніж середнього зросту, гарної статури людину, з характерними рисами обличчя, які можна було назвати навіть гарними, проте мужніми. Водночас, він описував його, як жіночну, зніжену й взагалі добру людину, що мала середні розумові здібності, а позаяк гетьман нічого не читав, то з труднощами вникав і давав собі раду з деякими питаннями, що вимагали розумової підготовки.

Водночас, гетьман був досить сентиментальним. Так, коли влітку 1918 р. начальник Штабу повідомив йому про страту більшовиками царя та його сім’ї, то «в перший момент обличчя його якось витягнулося, скривилося у гримасу і він заплакав, як маленька дитина». Усе відбулося на очах в німецького посла фон Мумма. Потім, під час панахиди у палацовій церкві, Скоропадський знову ридав, мов дитина.

Крім усього цього, за спостереженнями Стеллецького, гетьман достеменно не вмів розумітися в людях, тому деякі особистості діяли на нього фатально. Одну з таких «фатальностей» начальник Штабу вбачав у смерті (15 серпня 1918 року) маленького гетьманича Павла – найменшого сина Скоропадських і улюбленця сім’ї. Хлопчик захворів невдовзі після приїзду родини до столиці України, але особистий гетьманський штабний лікар Лукашевич, як додає у своїх записах Стеллецький, був медиком малокомпетентним, Як вважав начальник Штабу, цей лікар втерся в довіру до Скоропадського й «залікував дитину», яка померла від апендициту. Маленького гетьманича поховали на столичному цвинтарі церкви святого Олександра Невського.

З приїздом сім’ї Скоропадського життя у гетьманському палаці пожвавішало. За столом користувалися столовими приборами з родового срібла та золота, а симпатичні обличчя молодих доньок гетьмана за сніданками та обідами створювали атмосферу родинного затишку. Однак будинок колишнього генерал-губернатора, що служив за гетьманський палац, виявився затісним.

Сам Скоропадський згадував, що це помешкання було дуже незручним для життя навіть за найскромніших бажань; ані сім’ї, ані прислузі неможливо було по-справжньому добре влаштуватися.

«Взагалі, життя моє особисте зі сім’єю під час Гетьманства, – писав Скоропадський у спогадах, – нагадувало мені часто французьку говірку: «Leluxeetlamisere»*. З одного боку, великі обіди й сніданки з великою кількістю людей, яких доводилося запрошувати з тієї чи іншої причини, що стосувалася їхньої служби або політики. З іншої – життя приватне, наприклад, дітей у ванній кімнаті, позаяк іншого приміщення не було. Попри ці незручності й ці приміщення, наше життя, особливо їжа, коштували надто дорого скарбниці, яка, згідно з постановою ради міністрів, усе оплачувала. Мені всі казали, що в цьому будинку, пристосованому лише для життя генерал-губернатора дореформеного часу, тепер достеменно не можна вмістити усіх мешканців, подібно до частини конвою, ординарців і деяких інших посадових осіб, які, відповідно до обов’язків своєї служби, повинні були теж розташовуватися у будинку. Крім того, необхідно було, я завжди цього дуже хотів, розмістити тут раду міністрів і мою особисту канцелярію. Для цього мені завжди вказували на необхідність переїзду в палац, який я відвів тимчасово для розташування там міністерства внутрішніх справ. Я цього, особливо спочатку, не хотів, не хотілося уподібнитися Керенському, який, незважаючи на багаторічні демократичні запевнення, розпочав із того, що розмістився у Зимовому палаці. Восени ж, коли з’ясувалося, що люди, передусім, конвойні, прямо таки задихаються в маленьких кімнатах (чого влітку, звичайно, через відкриті настіж вікна не помічали), питання стосувалося прибудови, але позаяк кошторис показав, що все це влетить скарбниці у декілька сотень тисяч, й в підсумкові все ж буде погано, я запропонував раді міністрів обговорити питання про переїзд мій у палац, або ж про асигнування на перебудову, причому, просив цю справу вирішити без моєї участі, зовсім не рахуючись з моїми особистими зручностями».

Відтак, почалися пошуки нового приміщення. Поряд була розлога садиба старовинної будови з великим садом та дуже просторим дерев’яним будинком, що виходив на Катерининську вулицю поряд із палацом генерал-губернатора. Цей будинок у 30-х рр. ХІХ ст. належав фельдмаршалу графові Сакену, а згодом у ньому мешкав київський цивільний губернатор й був місцевий Інститут шляхетних панянок. Втім, він явно був непридатним для резиденції гетьмана.

Спочатку виник план перенести гетьманський палац у колишній дім командуючого військами Київської військової округи, що був побудований ще за генерала Драгомирова й відрізнявся своїм поміщицьким розташуванням. До цього будинку прилягав величезний парк, який обома сторонами виходив на пустинний Кловський узвіз. Проте виявилося, що для надійної охорони парку довелося б вдвічі збільшити чисельність конвою гетьмана. До того ж, занепокоєння викликала близькість маєтку до заводу «Арсенал» з його постійно бунтівною робітничою масою.

Тоді звернули увагу на Єлизаветинський палац, в якому до Першої світової війни розташовувалося Єпархіальне училище. Палац відповідав усім вимогам для зручного розташування в ньому усіх необхідних служб Головної Квартири гетьмана та його сім’ї. Однак Рада міністрів відхилила асигнування 800 тис. карбованців на його ремонт. «Всесильний Гетьман України, – як із прикрістю зауважив його начальник Штабу, – з чуття вродженої делікатності й, не бажаючи через особисті зручності входити у суперечку з людьми без такту, не наполягав».

Рада міністрів вирішила не переносити гетьманську резиденцію в інший будинок. Коли ж після цього виникла потреба здійснити у гетьманському палаці ремонт грубок, побілку стель та коридорів, а також – залатати іржавий дах, що протікав, то уряд почав шукати якісь формальні зачіпки, аби відмовити у виділенні коштів навіть на цей першочерговий ремонт. Обуренню начальника Штабу гетьмана не було меж.

Тим не менш, у липні 1918 р. мала Рада міністрів ухвалила «скасувати в кошторисі 2.000 карбованців, котрі просили на купівлю крісел для палати засідань Малої Ради Міністрів і ухвалити відпуск кредиту в сумі 28.350 карбованців». В середині серпня, у відповідь на доповідь начальника Штабу гетьмана, мала Рада міністрів постановила «ухвалити одпуск в 1918 році щомісячно по 400 карб. на видатки стосовно художньої частини палацу пана Гетьмана». 24 жовтня 1918 р. мала Рада міністрів асигнувала 10 тис. 818 крб. «на придбання уніформи лакеям і швейцарам палацу пана Гетьмана», а також збільшила «асигнування за кошторисом на освітлення будинку ¹ 40 по Інститутській вул. до 16.000 крб. і на дрібний ремонт до 14.000 карбованців».

Взагалі ж, на утримання палацу та всієї його обслуги відпускалося з коштів державної скарбниці приблизно 2 тис. крб. на день. Сам гетьман Павло Скоропадський готівкою отримував зарплатню розміром у 10 тис. крб. на місяць. Як він казав, «на тютюн». Проте, якогось законодавчого акту, за яким визначалася б така зарплатня глави держави, не існувало. Саме тому 8 жовтня 1918 р. Рада міністрів визнала за необхідне розробити законопроект про надання гетьманові особистого утримання. Тоді ж урядом було ухвалено, «надалі, до затвердження законопроекту, відпускати на утримання Пана Гетьмана по 25.000 крб. щомісячно, починаючи з 29-го квітня ц/р.». Усі ж кошти на утримання гетьманського оточення та палацу виділялися за окремим кошторисом Головної Квартири гетьмана.

14 грудня 1918 р. Гетьманат Скоропадського було повалено. Палац також не витримав виру тієї буремної епохи. Під час окупації Києва поляками (травень – червень 1920 р.) будинок перетворили у пороховий склад, який вони підірвали під час відступу з міста, зруйнувавши таким чином палац дощенту. Руїни вже не підлягали відбудові, на їхньому місці у 1925 р. було влаштовано сквер. У 1934 р. на його місці, за проектом архітектора Сергія Григор’єва, було побудовано дім для співробітників Ради народних комісарів УРСР, а вулиця мала назву «25 Жовтня» (сьогодні – вулиця Інститутська, 20/8).


Павло Гай-Нижник, доктор історичних наук, академік Української академії наук





 
БУЛАВА