hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Павло Гай-Нижник, Київ. Спец. для «Час і Події»

Протистояння:
гетьманські спецслужби проти
більшовицького підпілля



Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Протистояння: гетьманські спецслужби проти більшовицького підпілля // Час і Події (Чикаго, США). – 2013. – №9. – 27 лютого. – С.60, 62.

29 квітня 1918 р. у Києві стався державний переворот. Владу Центральної Ради було повалено, а Українську Народну Республіку змінила новопроголошена Українська Держава у формі Гетьманату П.Скоропадського.

Українські соціалісти з перших же днів перевороту перейшли у жорстку опозицію до нового режиму й розпочали підпільно готувати повалення влади гетьмана. Відтак, більшовицька Росія (соціалістична РСФРР), яка ще нещодавно здійснила агресію проти соціалістичної УНР, але змушена була залишити терени України під тиском 450-тисячних німецько-австро-угорських військ, яких Центральна Рада запросила на допомогу проти більшовицьких окупантів, також готувалася до реваншу. Більшовицьке керівництво, уклавши вимушене перемир’я з Україною, встановило контакти з учорашніми ворогами (українськими соціалістами) й спрямувало на територію Гетьманату цілу армію саботажників і терористів. Почалася нова, підпільна, війна, мета якої була – повалення влади гетьмана, а згодом (як показала історія) – й знищення української державності.

Гетьманські спецслужби (Особливий (Осібний) відділ Власного Штабу пана гетьмана та Департамент Державної Варти Міністерства внутрішніх справ) розпочали справжню війну з більшовизмом в Україні, яка тісно перепліталася з протистоянням із вітчизняним соціалістичним підпіллям, російськими есерами й «білими» агресивними організаціями та з протидією німецького військового командування).

Головну увагу агентів Осібного відділу було спрямовано на боротьбу з більшовицькими агентами, що відряджалися на територію Української Держави для антиурядової агітації, проти українських соціалістичних діячів, які стояли на чолі антигетьманського руху, та єврейських агітаторів, що сіяли розбрат серед населення. Для налагодження цієї роботи начальник відділу Д.Бусло вже 25 липня1918 р. подав начальникові гетьманського Штабу – Б.Стеллецькому – рапорт, у якому зазначалося, що у столицю проникло багато «агентів Радянського уряду», що мали за мету організацію протигетьманської та протинімецької агітації й мали безпосередній контакт із місцевими підпільними більшовицькими осередками та радянською мирною делегацією*.

У рапорті також вказувалося на потенційну небезпеку як діячів українських соціалістичних партій, так і політичних емігрантів – російських монархістів, а також різних політичних авантюрників та злочинців. Начальник Осібного відділу пропонував застосувати такі оперативні заходи: перенести мирні переговори з більшовицькою делегацією у невеличке прикордонне містечко, або поселити її членів в одному готелі Києва, де встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів і встановити спеціальні перепускні пункти на кордоні з Росією; у всіх потягах, що прямують із Росії, здійснювати перевірку документів, а у випадку виникнення підозри – багажу і речей; у потягах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної Варти; посилити кадровий потенціал контррозвідки та органів правопорядку за рахунок залучення до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських; запровадити обов’язкову прописку на проживання протягом 24 годин, за порушення якої притягати до високої грошової відповідальності; адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями; підпорядкувати двірників і швейцарів Державній Варті; посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи.

Як відомо, перенести переговори з делегацією РСФРР із Києва в інше місце не вдалося. Начальник Штабу гетьмана – Б.Стеллецький – згадував: «Поза сумнівом, що вся ця Радянська делегація була одна лише комедія, але більшовики нею користувалися заради агітаційних та інформаційних цілей... Були хвилини, коли остаточно приймалися рішення перервати усі зносини з цією делегацією й запропонувати їй виїхати, але в ту рішучу хвилину дипломатичного розриву виступала гладка фігура Мумма (німецького посла – П.Г.-Н.), і він наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, який може призвести до відкриття військових дій між Україною та Радянською Росією, до якої Україна не була підготована, а німецькі війська на Україні перебувають зовсім не для того, аби вести війну з Росією через самостійність України. Мумм нагадував, що в Москві перебуває німецький посол, відповідно Німеччина вважає Радянську Росію серед своїх друзів, а не ворогів».

Водночас вже 30 липня Рада міністрів ухвалила Статут «Про облік населення в містах і міських оселях Української Держави». Через місяць, 30 серпня, гетьман затвердив Статут «Про кордонні пункти і їхні штати», а 18 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ – І.Кістяковський – видав таємну інструкцію, в якій наказав урядовцям Державної Варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт більшовицького представництва.

Крім того, агентура Осібного відділу чітко відстежувала діяльність більшовицьких агентів, як то щодо: таємної Всеукраїнської конференції більшовиків та підпільної партійної наради Ю.П’ятакова у Києві 31 серпня; переховування в Києві колишнього командувача 3-ї радянської армії Лазарєва та його зміну зовнішності й плани переїзду до Одеси (рапорт від 25 вересня); Гімельфельда, який керував Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України та зв’язків із закордонним комітетом РСДРП (б) членів ВНК у Москві Яковлєва і Рижкова, (рапорт від 12 жовтня); зборів столичних комуністів для зустрічей із кур’єрами з провінцій, які щоденно о сьомій вечора відбувалися в київській кооперативній їдальні на Подолі, а також щодо таємного складу забороненої літератури, що розташовувався на розі столичних вулиць Межигорської і Хоревої, у будинку 18 (агентурні повідомлення від 16 листопада) тощо.

Додам принагідно, що спостереження провадилося й за деякими російськими політичними діячами. Так, зокрема, з приїздом до Києва П.Мілюкова та Б.Савінкова, за ними було встановлено негласний нагляд, причому, особливої уваги було надано пересуванню та діяльності Б.Савінкова.

Одночасно діяли в Україні російські терористичні організації, які ставили за мету викликати паніку в Україні, розсварити німців з українцями. Першим терористичним актом був вибух 6 червня 1918 р. порохових складів у передмісті Києва, в Звіринці. Сила вибуху була такою великою, що близько 10 тисяч людей залишилися без притулку, а майже 1.000 були поранені та вбиті. 14 червня в Києві загорілось 35 дров’яних складів, наслідком чого було знищено у вогні паровий млин, спиртовий завод, фанерну фабрику, і близько 10 тисяч людей залишилися без даху над головою. 31 липня в Одесі стався вибух на складі боєприпасів.

24 вересня 1918 р. начальник гетьманського Штабу надіслав повідомлення про інформацію, яку отримав від агентури, директорові Державної Варти, київському губерніальному старості, начальникові освідомчого відділу при полтавському губерніальному старості, комендантам німецьких залог – майорові Ґассе і обер-лейтенантові Вальке. У ньому зазначалося, що в Золотоноському і Канівському повітах існують готові до виступу проти гетьмана озброєні селянські дружини загальною чисельністю до 10 тис. осіб, які через кур’єрів (братів Герасима і Пилипа Воронів) отримували вказівки з Москви і влаштували зв’язок з єврейськими підпільними організаціями в Києві. Агенти Осібного відділу встановили місце переховування однієї зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти з метою здобуття коштів. Бойовики на чолі з Б.Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у приміському районі Києва – Деміївці.

У вересні 1918 р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців: О.Сухарєва, В.Демиртаєва, Г.Дудмера, Ф.Садовського, І.Олександрова, Ф.Денисенка, М.Дергаманщика, В.Курпатого, М.Курпатого, М.Усаєва, Б.Дем’янюка, П.Білоусова, Д.Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провину заарештованих.

30 липня російський есер Донской кинув бомбу в німецького фельдмаршала Айхгорна і вбив його та його ад’ютанта. Без кінця підготовлялися атентати на гетьмана.

27 вересня 1918 р. Департамент Державної Варти по лінії Освідомчого відділу цілком таємно повідомляв київському міському отаманові, що ще у серпні-місяці начальник Осібного відділу Д.Бусло спеціальним рапортом (¹ 920) повідомив начальникові гетьманського Штабу Б.Стеллецькому, що, відповідно до «цілком достовірних агентурних відомостей», 15 вересня 1918 р. група з 28 осіб ухвалила вбити П.Скоропадського. Виконавців замаху було обрано шляхом жереба, який випав на таких собі Івана Андрійовича Смірнова та Афанасія Степановича Барклаєва. Задля виконання теракту вбивці мали 17 вересня виїхати до Німеччини і там здійснити замах. Ліквідація гетьмана мала стати не просто політичним убивством, а сигналом для загального повстання в Україні. Саме цим обумовлюється втаємничення від’їзду П.Скоропадського до Німеччини для зустрічі з Вільгельмом ІІ і таке ж повернення гетьмана в Україну, як і зміна терміну візиту, що відбувся на початку, а не наприкінці вересня 1918 р. Як відомо, терористам не вдалося втілити в життя свій намір, і глава держави залишився живим, але й важливим у цій розробці є те, що вона означено вказує, принаймні, на два важливі факти: взаємозв’язок убивства П.Скоропадського з початком повстання проти його режиму та взаємодію групи заколотників в Україні з російськими більшовиками.

6 жовтня члени терористичної організації зібралися в одному з готелів Харкова, куди з Курська прибув член головної військової ради – підосавул Поздняков (справжнє прізвище невідоме). Членами організації були: зять Гермогена студент Тарараєв (розпорядник розстрілів), його сестра Марія Тарараєва (секретар трибуналу), осавул Шурупов (новочеркаський чоботар, що мешкав на вул. Платонівській і видавав адреси), такий собі Васільєв (що жив у Новочеркаську поміж вулицями Отаманською та Московською), а також – ще якійсь новочеркаський чоботар, прізвище якого не було встановлено, машиніст Іван Волгін (мешкав у Борисоглібську), Черемухін та Понєдєлєїн (що мешкали на станції Євстратовка).

7 жовтня 1918 р. начальник контррозвідувального відділу Штабу Південної (Южної) армії передав українським спецслужбам отримані ним таємні відомості, що Радою народних комісарів РСФРР іще на початку серпня під виглядом дипломатичного представника було відряджено до Києва спеціального радянського чиновника-агента, на якого покладалося керівництво терористичними актами в Україні. Основним його завданням була організація замаху на гетьмана П.Скоропадського та донського отамана П.Краснова, на що Л.Троцьким було виділено близько 4 млн. рублів. Терористи повинні були прибути з Росії до Києва й зустрітися з вищевказаним дипломатом-агентом у столичному готелі «Марсель» і отримати від нього відповідні директиви.

Перш за все мав бути вчинений замах на П.Скоропадського, а вже потім – на П.Краснова. Однак плани було кореговано. За вказівкою голови більшовицької мирової делегації на переговорах між Українською Державою та РСФРР – Д.Мануїльського – вбивство П.Краснова було скасовано, позаяк замах міг негативно вплинути на козацтво і ще більш посилити антибільшовицькі настрої на Дону. Він наполіг на тому, аби шляхом підкупу та агітації лівої частини Кругу Всевеликого війська Донського влаштувати перевибори донського отамана і таким чином знешкодити П.Краснова. З метою влаштування перевиборів активно працювали з донським командним складом дехто Богучарський та лікар-більшовик Попов, проте їхній задум зазнав невдачі. Відтак ставку знов було зроблено на терор.

У жовтні 1918 р. за наказом І.Кістяковського були заарештовані члени двох викритих крупних більшовицьких організацій у Києві та Одесі. Допит затриманих, труси та обшуки в цих організаціях і навіть у самих делегатів виявили тісний зв’язок між більшовицькою мирною делегацією, українськими соціалістичними діячами та радикальними терористичними організаціями, а також – посередництво між ними представників німецької влади. У розпорядженні МВС були неспростовні докази того, що члени більшовицької делегації ведуть посилену більшовицько-революційну агітацію в Україні, не шкодують мільйонів рублів на організацію залізничних страйків та на організацію збройного повстання тощо, але німці всіляко заважали приборканню цих дій та всіляко прикривали лєнінських агентів. Тим не менш, І.Кістяковський без вагань арештував більшовиків Єгорова, Дибенка та інших, наказав здійснити трус у приміщенні мирової делегації РСФРР та більшовицького консульства. Під час обшуків і там було знайдено докази підривної діяльності більшовицьких делегатів, їхні таємні антидержавні зносини з українськими соціалістами та представниками німецького штабу. Відтак, І.Кістяковський віддав наказ арештувати більшовиків Г.Раковського та Д.Мануїльського після зриву мирових переговорів делегації РСФРР з Україною. Наслідком була вкрай різка вимога заступника німецького посла барона Мумма, радника Тіля, – негайного звільнити арештованих, повернути вилучені при обшукові документи, а також відставки І.Кістяковського. Це призвело до урядової кризи, коли 19 жовтня 1918 р. 9 міністрів (Василенко, Ржепецький, Романов, Колокольцов, Гутник та ін.), вступившись за міністра внутрішніх справ, демонстративно подали у відставку.

Крім того, більшовики через свою агентуру в Україні створювали підпільну (т.зв. «соціалістичну») армію. Так, у терміновому цілком таємному донесенні (№6178) Освідомчого відділу Державної Варти до столичного отамана від 19 жовтня 1918 р. повідомлялося, що 16 жовтня у Чигирині, Київської губернії, було заарештовано такого собі Івана Михайловича Мацака, який на допиті зізнався, що в серпні його – разом з іншими агентами – привіз головний комісар Москви з Росії в Україну для формування соціалістичної армії. Арештант показав, що головним більшовицьким агентом по Київській губернії є офіцер-літун Павло Іванович Петров (що мешкав у столиці по вул. Фундуклеївській, 68, кв.14), по Черкаському повіті – Олександр Смірнов, по Звенигородському – Семен Іванович Якушевич, по Уманському – Феофан Філіпович Іванов, по Чигиринському – Павло Пастій-Пастушенко. У терміновому донесенні також повідомлялося, що в ніч з 19 на 20 жовтня на квартирі П.Петрова відбудеться з’їзд усіх цих агентів.

Відтак більшовицька Росія формувала в Україні армію терористів, які мали за мету фізичне усунення гетьмана й здійснення військового заколоту, що мав розбурхати масштабне повстання проти існуючої влади. Отже, водночас із планами збройного повстання, який організовували українські соціалісти, існував й план фізичного усунення гетьмана, який готували більшовицькі агенти, позаяк у спецслужб РСФРР (на відміну від українських опозиційних діячів) було достатньо відповідних кадрів терористів та практичного досвіду, і в цьому окреслено видно більшовицьку кооперацію з планами заколоту українських соціалістів (т.зв. групою Винниченка – Шаповала; останній, до речі, згадував, що більшовики пообіцяли їм «допомогу людьми і навіть на організацію повстання обіцяли дати допомогу – три мільйони карбованців»).

Чутки про заколот проти П.Скоропадського вже ширилися усім Києвом та країною. В.Винниченко та М.Шаповал навіть вимушені були спростовувати їх на скликаному есерами офіційному засіданні УНС, називаючи їх авантюристичними та провокаційними. Заколотникам було відомо, що 13 листопада 1918 р. німецькими вояками у Києві було створено Велику солдатську раду, що ухвалила рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу. Ввечері того ж дня, 13 листопада, у будинку Міністерства шляхів, у кабінеті урядовця для особливих доручень О.Стокози зібралися: В.Винниченко, А.Макаренко, Ф.Швець, М.Шаповал, О.Янко, генерал О.Осецький, Ю.Чайковський, полковник В.Тютюнник, полковник М.Аркас, П.Дідушок, О.Мицюк, В.Кушнір, П.Андрієвський, полковник Є.Коновалець та І.Кульчицький. Головував В.Винниченко; протокол не вівся. Нарада без довгих дискусій постановила: підняти негайно всенародне повстання проти П.Скоропадського, а представники УПСР та Селянської спілки висловилися за створення революційного уряду у формі Директорії Української Народної Республіки. Розглядати будь-які можливості мирного переобрання влади учасники відмовилися й затвердили план повстання. Відомо також, що перед цим лідер заколотників – В.Винниченко – у помешканні заступника міністра фінансів України – соціал-демократа В.Мазуренка – зустрічався з більшовиками Х.Раковським та Д.Мануїльським, де й було остаточно домовлено про початок повстання. Тож не дивно, що над військами Директорії, які почали брати у кільце Київ в авангарді зі Січовими Стрільцями, що виступили на столицю з Білої Церкви, поряд зі синьо-жовтими та жовто-блакитними прапорами майоріли й червоні стяги. Більшовики ж, допоки українці брали участь у міжосібній боротьбі, зосередили власні війська у нейтральній зоні й через кілька днів вдерлися в Україну. 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікся влади, а майже через півтора місяці Київ залишила і Директорія, а до столиці України увійшли більшовицькі війська.

* Запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори ще 30 березня 1918 р. уряд УНР. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Тим часом в Україні відбувся державний переворот й було встановлено гетьманську владу П.Скоропадського. Мирна делегація РСФРР прибула для ведення переговорів з Москвидо Києва 22 травня 1918 р. У її складі було майже 40 осіб. Делегацію очолювали Х.Раковський та його заступник Д.Манушський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником – І.Кістяковський, а з 10 серпня – П.Стебницький.

Павло Гай-Нижник, доктор історичних наук, академік Української академії наук



 
matrix-info БУЛАВА