hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Інститут державних повітових комісарів,
повітових Національних рад та жандармерії у ЗУНР


Опубліковано: Гай-Нижник П. Інститут державних повітових комісарів, повітових Національних рад та жандармерії у ЗУНР // Становлення і розвиток української державності. – Вип.7. Матеріали VІ Всеукраїнської науково-практичної конференції “Державне управління та місцеве самоврядування в Україні в контексті європейської інтеграції”, м.Київ, МАУП. – К.: ДП Видавничий дім “Персонал”, 2012. – С.17–31.

Наприкінці Першої світової війни у зв’язку з поширенням революційної ситуації та кризою обох імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких входили українські землі, посилився процес боротьби українського народу за своє національне та соціальне визволення, метою якого було відновлення власної національної державності. Як відомо, головні події відбувалися в Наддніпрянській Україні, початок яким поклало утворення УНР у 1917 р. В Західній Україні цей процес, ускладнений війною, що продовжувалася, розрухою та агресивними діями більш сильніших націй-конкурентів, стосувався переважно Галичини, що розгорнувся наприкінці 1918 р.

Новітнє національне пробудження західних українців було пов’язано з загальним революційним процесом, який охопив Східну Європу, включаючи і Австро-Угорщину. Значимі державотворчі здобутки в Наддніпрянській Україні, значна активізація в напрямі національного самовизначення політичних сил українства, передусім в Галичині та Буковині, широко відомі „14 пунктів” В.Вільсона” т. зв. Програми миру, з їх визначальною тезою „права націй на самовизначення”, де український народ на теренах Австро-Угорської імперії хоча згадувався і опосередковано, спонукав українські політичні сили до активізації своїх дій.

Наприкінці жовтня 1918 р. в Австро-Угорщині відбулася революція, в результаті якої була повалена монархічна влада. 24 жовтня проголосила свою незалежність Угорщина, а 28 жовтня в Празі проголошено незалежну Чехословацьку республіку. 29 жовтня було проголошено утворення Сербо-хорвато-словенської держави, яка пізніше була перейменована на Югославію. 12 листопада 1918 року Австрія була проголошена республікою. Після того, як імператор Карл І звернувся з маніфестом “До моїх вірних австрійських народів”, 18–19 жовтня 1918 року у Львові був скликаний з’їзд мужів довір’я з цілого краю. Це були представники усіх політичних партій Галичини, Буковини, депутатів австрійського парламенту галицького і буковинського сеймів, духовенства. Згідно плану на цьому з’їзді мала бути утворена конституанта (Українська Національна Рада) і проголошена українська державність.

19 жовтня 1918 р. УНРада прийняла постанову про утворення Української Держави на українських етнографічних землях у складі Австро-Угорщини та закликала національні меншини направити своїх представників до УНРади пропорційно кількості населення. Президентом УНРади став Євген Петрушевич. В свою чергу, Українська Національна Рада в своєму статуті від 18 жовтня 1918 р. заявила, що вважає за свій обов’язок “виконати в хвилі, яку признаєть за відповідну, іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну долю всіх областей, заселених тим народом”1. А вже наступного дня УНРада проголосила, що “ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині,зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію”2.

У вказаній прокламації також зазначалося, що “Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної тим способом держави, на основах: загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин”3. Отже Українська Національна Рада (УНРада), створена 18 жовтня 1918 р. у Львові як Конституанта (Конституційні Збори) українського народу, що проживав на своїх етнографічних землях в Австро-Угорській імперії, стала вищим законодавчим орган нової української державності на західних теренах України.

Створення 18–19 жовтня 1918 p. y Львові Української Національної Ради хоч і спиралося на цісарський маніфест від 16 жовтня 1918 p., проте не означало реальної зміни влади в Галичині та Буковині. Незважаючи на зусилля віденської делегації УНРади, навіть формальної передачі влади українцям у Східній Галичині не відбулося. Максимум, чого домоглася віденська делегація УНРади, було рішення австрійської Ради міністрів про обсадження староств і повітових дирекцій скарбу урядовцями-українцями. Крім того передбачалося зайняття українцями посад суддів та урядовців на залізничних станціях4. Даремно очікуючи вказівок з Відня, львівська делегація УНРади уконституювалась лише 27 жовтня 1918 р. Відразу після цього вона прийняла рішення про запровадження на місцях інституту повітових комісарів УНРади, яких мали обрати делегати від сільських громад повіту. Рішення передбачало також утворення при комісаріатах прибічних Рад, крім того, мова йшла про вибори громадських комісарів і сільських прибічних Рад, що мали відбутися на зборах у громадах краю5.

Скликання в усіх повітах Галичини організаційних зборів для формування повітових і громадських організацій УНРада призначила на 6 листопада 1918 р. Проведення цієї акції доручалось наявним повітовим організаціям6. Аби не допустити переходу влади в Східній Галичині до рук Польської Ліквідаційної Комісії, урядникам української національності, котрі працювали в державних установах, було наказано до остаточної передачі влади УНРаді виконувати обов’язки австрійських урядників7. 29 жовтня 1918 р. львівська делегація ухвалила “Устав і Інструкції для повітових органів Української Національної Ради”, де були сформульовані способи організації та компетенція створюваних на національній основі повітових, міських і сільських виконавчих структур8.

31 жовтня делегація Української Національної Ради поставила перед галицьким намісником генералом Г.Гуйном вимогу передати владу в її руки. Але намісник відмовився зробити це, посилаючись на відсутність відповідних директив віденського уряду9. Керівництво ж львівської делегації УНРади, очікуючи повідомлення з Відня про офіційну передачу влади в Східній Галичині українцям, утримувалось від заклику до перейняття влади на місцях. Таким чином, УНРадою було фактично встановлено ситуацію двовладдя, коли створені національні місцеві органи мали діяти паралельно з існуючою австрійською адміністрацією.

Український Центральний Військовий Комітет, який не орієнтувався на Відень, не вірив австрійському урядові, готувався до створення власної військової сили, не допустив Польську ліквідаційну комісію до Львова. У другій половині жовтня Військовий Комітет поділив край на військові округи, розіслав своїх кур’єрів до районів і до військових частин, призначив окружних військових комендантів. Цей Комітет (переіменований вже на Українську Генеральну Команду) у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. здійснив переворот. Українські військові частини 15-го полку крайової оборони, 50-го сторожового і 41-го супровідного куренів вийшли з касарень, роззброїли жовнірів-неукраїнців, обложили всі найважливіші урядові будинки і зайняли їх. Переворотом керував Д.Вітовський. Над львівською ратушею замайорів український блакитно-жовтий прапор, його підняв молодий стрілець С.Паньківський. Зразу ж після військового перевороту владу від австро-угорської адміністрації перебрала Українська Національна Рада. Вранці 1 листопада 1918 р. Д.Вітовський повідомив у Київ: “Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України”10. Новопризначений намісник В.Децикевич офіційно передав владу в Галичині К.Левицькому.

Того ж дня УНРада випустила “Відозву” до українського народу, в якій виголошувалося:

“Дня 19 жовтня твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть, Українська Національна Рада.

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”11.

У Відозві наказувалося, що “заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть”, а існуючі на той час неприхильні до Української Держави місцеві уряди мали бути усунені12.

9 листопада Українською Національною Радою був сформований вищий виконавчий і розпорядчий орган – Тимчасовий Державний секретаріат (Рада державних секретарів) на чолі з Костем Левицьким. Наступного дня, 10 листопада, він склав урочисту присягу на вірність українському народові і державі13.

13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада визначила конституційні засади новоствореної держави, прийнявши Тимчасовий Основний Закон “Про державну самостійність українських земель колишньої Австро–Угорської монархії”14. Закон мав позитивне значення для формування правової системи ЗУНР, у тому числі й законодавчої техніки. В Артикулі І закону закріплювалася назва держави – Західно-Українська Народна Республіка.

В Артикулі ІІ записано, що ії територія включає українські етнографічні землі колишньої Австро–Угорської монархії, тобто коронні краї Галичини і Буковини та українські комітати Закарпаття – згідно “етнографічної карти Австрійської монархії”. “Простір Західно-Української Народньої Республіки покривається з українською суцільного етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії – то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош – як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга, Ethnographische Karte der osterreischen Monarchie, entworten von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von K.K.Direktion der administrativen Statistik. Wien 1855. Masstab 1:864.0”, – зазначалося в законі15. “Ця територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республіку” (Артикул ІІІ).

В Артикулі IV закріплювалося верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого, виборчого права при таємному голосуванні, за пропорціональною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави, без різниці національності чи статі. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання вся повнота законодавчої влади належала Національній Раді, виконавчої – Державному Секретаріатові. Гербом ЗУНР був затверджений золотий лев на синьому полі, обернутий у праву сторону, прапором – традиційний синьо-жовтий. Затверджено й державну печатку ЗУНР (Артикул V)16. Українська Національна Рада стала вищим законодавчим органом ЗУНР на чолі з Президентом (з червня 1919 року диктатором) Є.Петрушевичем.

Протягом наступних днів було прийнято ще декілька важливих законів, які стосувалися процесу організації державно–політичної системи Західно-Української Народної Республіки. Так, 16 листопада на засіданні УНРади був прийнятий Закон “Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки”17. З огляду на цей закон, питання чинності правових актів колишньої Австро-Угорської монархії було вирішено в ЗУ?? чітко (на відміну від У?? періоду Директорії): вони зберігали чинність до видання правових актів ЗУНР, якщо не суперечили її законодавству. Закон став правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижчестоячих органів управління. Згідно із §1 на території ЗУНР залишилось в силі попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Української держави. У законі вказувалось, що всі службовці і “державна служба бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречення” чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях. Всі адміністративні органи і власті на території Західноукраїнської Народної Республіки “підлягають Державному Секретаріату”, який є найвищим органом виконавчої влади держави. На місцях вводилися посади державних повітових комісарів, здійснювали “заряджання урядам”, дозволяли або забороняли носити зброю цивільним особам, контролювали справедення державних установ, призначали (до часу проведення виборів) сільських і містечкових комісарів (такі комісари призначалися там, де усувалися антиукраїнські старі комісари, лояльні ж – затверджувалися).

Перебравши в свої руки основні державні установи, українці розпочали формування системи виконавчої влади на національній основі. Не створюючи принципово нових управлінських структур, вони відновили функціонування існуючих при австрійському режимі місцевих виконавчих органів. Керівниками повітової адміністрації стали новопризначені українські комісари. Посада повітового комісара замінювала начальника місцевої адміністрації – повітового старосту, який при колишній австрійській владі підпорядковувався галицькому наміснику.

Як правило, в перші дні повстання посада повітового комісара доручалась комусь із членів підготовчого комітету чи лідерів місцевої інтелігенції18. Проте згідно з інструкцією, повітові комісари мали бути обрані делегатами (відпоручниками) громад і затверджені УНРадою у Львові. Відпоручників громад мали обирати їх мешканці на основі загального і рівного права голосування особами віком від 20 років. Селам з населенням більшим від 3 тис. мешканців надавалось право делегувати на кожних наступних 2 тис. осіб на одного відпоручника більше19. З перших днів комісаріати підпорядковувались та звітували львівській делегації УНРади. З утворенням Державного секретаріату комісаріати увійшли в підпорядкування центральному виконавчому органу ЗУНР.

Згідно ж з Законом “Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки” повітовий комісар затверджував обрані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало пра¬во розпуску „прибічних” рад і призначення нових виборів до них. Крім цього повітові комісари повинні були: 1) оберігати інтереси української дер¬жавності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб; 3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов’язків; 4) затвер¬джувати розпорядження повітових властей; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню; 6) здійснювати нагляд за діловодством усіх держав-них органів і службових осіб у повіті.

Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції „прибічних” національних рад. Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільне необхідних служб (комунальних, зв’язку, залізниць тощо). В законі зазначалося, що всі службовці, які дадуть письмове зобов’язання чесно служити Українській державі, залишаються працю¬вати на своїх місцях. Повітового комісара призначав та звільняв державний секретар внутрішніх справ. Повітові військові коменданти та коменданти жандармерії підлягали повітовим комісарам виключно в питаннях громадської безпеки. Разом з тим закон вилучав з компетенції комісарів керівництво судами, поштою, телеграфом, залізницею, соляними копальнями та доменами, дозволяючи втручатися в справи цих інституцій лише у надзвичайних випадках20.

16 листопада, на виконання Закону “Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки” і з метою його конкретизації було видано розпорядження Державного Секретаріату “Про державну адміністрацію” (“Про адміністрацію Західно-Української Народної Республіки”)21. В ньому вказувалось, що всі державні службовці колишньої австро-угорської держави, які складають письмову обіцянку чесно служити Західноукраїнській Народній Республіці залишаються на своїх місцях. Всі органи виконавчої влади на місцях підлягають Державному секретаріатові і відповідним – галузевим секретарствам. Керівним органом державної адміністрації в повіті є державний повітовий комісар, “якого іменує і усуває Державний Секретар внутрішніх справ”22.

Зберігаючи попередній адміністративно-територіальний поділ, закон встановлював, що у повіті адміністративна влада належить повітовому комісару, який призначався державним секретарем внутрішніх справ. При комісарі шляхом виборів, в яких приймало участь населення повіту, утворювалася т.зв. повітова національна рада з дорадчим голосом. Міських комісарів призначав держсекретар внутрішніх справ, а у містечках і селах (містечкових і сільських громадах) громадських комісарів призначали повітові комісари. При міських, містечкових і сільських комісарах діяли т. зв. “прибічні ради”, які обиралися населенням. Закон докладно врегульовував компетенцію місцевих органів влади і управління, які у всій своїй діяльності підпорядковувалися урядові. Тимчасово, через відсутність нових законів, залишалося чинним австрійське законодавство. Усі попередні службовці державного апарату, пошт, залізниці і т. д., незалежно від національності, могли залишатися на державній службі й надалі, якщо вони склали письмове зобов'язання чесно служити Українській державі.

У повіті представником і основним органом державної адміністрації є “український державний повітовий комісар”. Повітових комісарів призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ (§5). Їх основним правом і обов’язком є “берегти інтереси української державності і протидіяти всяким способам, скерованим проти неї”. Повітові комісари призначали у селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням. Вони також мали право оголосити розпущеними місцеві “прибічні громадські ради”, призначати до них нові вибори (§10).

Повноваження і обов’язки таких комісарів були 1 грудня 1918 р. ретельно зазначені в окремому “Обіжнику Ради державних секретарів до державних повітових комісарів про їх обов’язки та права”, в якому, зокрема, зазначалося, що державний повітовий комісар “є найвищим органом української власті на повіті і як такий він покликаний в першій мірі стояти на сторожі обов’язуючих законів, примінювати їх точно і справедливо супроти всіх горожан держави без виїмку народності, віроісповідання і стану”23. Одним з найголовніших обов’язків його було збереження у відповідному повіті ладу, спокою, безпеки життя та майна громадян. Державний повітовий комісар керував справами цивільної адміністрації повіту, а також тими справами, що не підпадали під юрисдикцію й розпорядження військової влади, проте обидві влади (цивільна та повітова) мали спільними співдіями забезпечувати в повіті лад та публічну безпеку. З цією метою державний, а також для виконання своїх розпоряджень, повітовий комісар (як найвищий орган цивільного адміністрації) мав право звертатися за допомогою війська, при чому місцевий військовий комендант був зобов’язаний надати йому таку допомогу.

Першочергово державний повітовий комісар мусів організувати ретельну військову мобілізацію (“військову бранку”) чоловіків 1901 року народження, в комісари прикордонних східних повітів (в яких раніше австрійська влада не набирала рекрутів та ополченців) – чоловіків, народжених у 1883–1901 роках. З цією метою державними повітовими комісарами, в порозумінні з військовою командою, закладалася “асетерункова комісія”, яка при потребі й мала здійснити мобілізацію всіх переписаних чоловіків української національності в кожній громаді. У випадку неможливості створити належний склад зазначеної комісії державний повітовий комісар повинен був звернутися по її особову доповнення до окружної військової команди. Комісар мав також пропильнувати, аби усі чоловіки 1883–1901 рр. народження, які до цього часу вже перебували на службі а австро-угорській армії, негайно зголосилися до українського війська.

Державний повітовий комісар також повинен був дбати, аби всі повітові державні уряди функціонували належним чином й у відповідності до державних інтересів. Тих урядників (державних службовців), що відмовлялися від складання обітниці (заприсяження) на вірність ЗУНР та збереження її інтересів, державний повітовий комісар мав звільнити зі служби та “замкнути їм службові побори”. Тих же функціонерів, які своєю діяльністю завдавали шкоду державі, державні повітові комісари мали відстороняти від урядування і доповісти про цей факт у Державний секретаріат (з доданням відповідних звітів про причини такого рішення). Обітницю у повітових суддів мали приймати не державні комісари, а президенти окружних судів, але при цьому саме на повітових державних комісарів покладалося завдання налагодити правильну діяльність карних судів, щоби в краю не ширилися злочини і анархія.

Крім цього, кожного місяця державні комісари мали подавати урядові ЗУНР зведення доходів і видатків свого повіту, а також вжити заходів, аби виявляти касові лишки (“надвижку”) і переправляти її до Державного секретаріату на покриття видатків центральної управи (для полегшення процедури збору податків на користь центрального управління у відповідному Обіжникові Краєвої дирекції скарбу від 13 листопада 1918 р. було розміщено “Інструкцію про стягнення залеглих податків та зплату воєнних причинків”).

Державні повітові комісари також інвентаризували все повітове державне майно, в тому числі й майно, залишене австро-угорським військом, і здійснювали оцінку його вартості. Інвертаризовувалося й оцінювалось також майно усіляких колишніх державних і краєвих фундацій, державних лісів, салін, нафтових копалень та будівельних експозитур. Крім звітів про вищезазначені інвентаризації та зведень оціночної вартості майна, державні повітові комісари повинні були до 15 грудня 1918 р. подати урядові також і пропозиції про його евентуальне використання.

З метою рівномірного забезпечення кожного повіту нафтою та сіллю, кожний повітовий державний комісар мав подавати до Державного секретаріату обсяг місячних потреб нафти та солі, а уряд, відповідно до цього подання, задовольняти потреби дотичного повіту.

Державний повітовий комісар мав також дбати й про збереження народного здоров’я, а відтак докладати всіх зусиль, аби в кожному повіті було належна кількість лікарів. Про стан медичного обслуговування та здоров’я населення повіту державний комісар щомісячно доповідав урядові держави.

Про результати своєї діяльності, а також про політичне становище і про адміністрацію в повіті, державний повітовий комісар повинен був кожного десятого числа кожного місяця надсилати спеціальними посланцями або поштою точні звіти до Державного секретаріату ЗУНР24.

Більшість повітових комісарів були обрані на місцях, лише в кількох повітах комісара призначила центральна влада ЗУНР25. Зокрема для зміцнення виконавчої влади в стратегічно важливому Дрогобицькому повіті 12 листопада 1918 р. туди був призначений комісаром один із лідерів УНДП Антін Горбачевський. Івана Макуха львівська делегація УНРади призначила повітовим комісаром Товмача26. Затвердження повітових комісарів продовжувалось до кінця 1918 р.27 Очолили повітові комісаріати відомі в Галичині громадсько-політичні діячі, серед них колишні посли до Державної Ради у Відні та Галицького сойму у Львові, діячі УНДП та УРП, члени УНРади, серед них: Лев Бачинський (Станіславів), Степан Витвицький (Львів), Северин Данилович (Долина), Теофіль Окуневський (Городенка), Михайло Король (Жовква), Андрій Чайковський (Самбір) та ін.

Повітові комісари ЗУНР–ЗОУНР у 1918–1919 рр. нерідко змінювались. Наприклад, протягом листопада-грудня 1918 р. посаду комісара Рава-Руського повіту займали почергово три особи28. У практиці ЗУНР використовувались й інші форми адміністрування. Стрийським і суміжними повітами в першій половині листопада 1918 р. керував колишній посол до австрійської Державної Ради Володимир Сінґалевич. Наділений повноваженнями від львівської делегації УНРади та іменований “диктатором Стрийщини”29, він утворив Директоріат, до якого входили він й обрані Остап Весоловський та Остап Нижанковський. Директоріат займався організацією української влади та призначав начальників державних установ у даному регіоні30.

Крім створення виконавчих структур влади, в повітових центрах ЗУНР у листопаді–грудні 1918 р. розпочався процес формування і представницьких органів – Повітових УНРад. За своїми функціями вони повинні були замінити повітові ради, що діяли при австрійському режимі (повітова рада складалася з 26 осіб, обраних за куріальною системою. На чолі ради стояв маршалок та виконавчий орган Виділ складений з осіб, яких обирала рада)31. Центральні органи ЗУНР на початках правління не ставили питання про творення Повітових УНРад як органів самоврядування. Львівська делегація УНРади визначила компетенцію прибічних Рад лише як дорадчих і виконавчих органів для повітових комісарів32.

Державний Секретаріат внутрішніх справ, у віданні якого опинилась організація влади на місцях, також вважав, що в умовах революції першочерговим питанням є зміцнення виконавчої вертикалі. Прибійні Ради з дорадчими функціями, які підпорядкувались повітовому комісару були дійсно створені в окремих повітах33, але за відсутності зв’язку зі Львовом процес творення місцевих органів влади часто відбувався самодіяльно. С.Стебельський згадував, що у перші місяці 1919 р. “деякі інституції, як Повітові Національні Ради, Харчеві Союзи і тп. не мають з’ясованої і постійної правної форми – їх характер є більше автономічний”34.

У різних місцевостях утворювались відмінні за організаційною формою Повітові УНРади (прибічні Ради, Повітові Комітети УНРади). Спочатку їх основу творили місцеві Народні Комітети УНДП, гуртки лідерів національно-просвітніх товариств з числа місцевої інтелігенції, службовців та духовенства. Протягом листопада-грудня 1918 p. y процесі реорганізації Рад у постійно діючі органи місцевого самоврядування вони доповнювались і розширювались на міжпартійній основі із залученням широких верств місцевого населення. Врешті-решт Повітові УНРади поступово набували статусу органу місцевого самоврядування, з часто вирішальним голосом у політико-адміністративних питаннях35, проте діяли Повітові УНРади не в усіх місцевостях36 В травні 1919 р. урядом було підготовлено Закон “Про повітові народні (трудові) ради”, через які, як зазначав І.Макух на окружному вічі в Коломиї, “в повіті населення буде рішати та контролювати урядників”37. До компетенції цих повітових народних рад мали належати такі справи: господарські (технічні, відбудова краю, доріг, регуляції), громадські, санітарні, шкільні (і позашкільна освіта), опіка над жертвами війни (сиротами, інвалідами) і харчові справи.

Паралельно з організацією цивільних органів адміністрації в повітових центрах створювались військові органи – міські комендатури, повітові, окружні та обласні Військові Команди. Загалом цивільна і військова українська влада на місцях намагались співпрацювати і координувати свої зусилля38.

Для забезпечення внутрішнього порядку на місці розпущеної колишньої австрійської жандармерії в якій в основному служили поляки, частково австрійці і в незначній кількості українці, була утворена українська жандармерія. Оскільки жандармерія в Австрії на відміну від Росії не була політичною, а загальною поліцією, замість неї місцеві комісари з перших днів існування ЗУНР формували так звану народну міліцію. Часто вона обиралася на зборах чи вічах. Але це було місцевою самодіяльністю, а державі потрібні були чітко організовані і дисципліновані органи охорони публічного порядку. Тому вже 6 листопада 1918 року Національна Рада прийняла рішення про створення Корпусу української державної жандармерії39. Її очолювала команда державної жандармерії на чолі з головним комендантом (спочатку Л. Індишевський, а з лютого 1919 року О.Красіцький). Структурно команда жандармерії мали такий поділ: а) команда Української державної жандармерії; б) експонований офіцер Української державної жандармерії; в) виділ української державної жандармерії; г) повітова команда Української державної жандармерії; ґ) станиця Української державної жандармерії. Урядовою мовою була українська.

У повітах створювалися команди жандармерії, які очолювалися повітовими командирами (комендантами). Останнім підлягали сільські і міські станиці жандармерії. Окремо для жандармів зауважувалося: “З населенєм треба поводити ся як найкраще щоби не давати причин до негодовань і заворушень. На большевицький рух звертати пильну увагу, а про всі прояви його, повідомляти нечайно команду”40.

Як зазначалося в Наказі № 2 Начальної команди Української державної жандармерії, повітовим комендантом міг бути призначений “бувший повітовий командант, о скілько він є Українцем або Нїмцем”41, а у випадку відсутності таких – найближчий старший за рангом українець або німець, “о скільки вони прихильні нашій справі та проти них повітова Українська Національна Рада нїчогоб не мала”42. Було встановлено й заплатню для жовнірів жандармерії (щоденно):

• стрілець – 50 сотників (заслуження) і 1 крону (воєнний додаток);

• старший стрілець – 70 сот. (заслуження) і 1 кр. 30 сот. (воєнний додаток);

• вістун – 1 кр. (заслуження) і 2 кр. (воєнний додаток);

• десятник – 1 кр. 20 сот. (заслуження) і 2 кр. 80 сот. (воєнний додаток);

• старший десятник – 2 кр. (заслуження) і 4 кр. (воєнний додаток);

• булавний десятник – 2 кр. 50 сот. (заслуження) і 4 кр. 50 сот. (воєнний додаток).

Для офіцерів жандармерії:

• хорунжий – 200 крон (місячно) і 5 кр. (бойовий додаток денно), 40 кр. квартирних на місяць (для І класи) або 20 кр. (для ІІ класи);

• четар – 250 крон (місячно) і 6 кр. (бойовий додаток денно), 80 кр. квартирних на місяць (для І класи) або 40 кр. (для ІІ класи);

• поручник – 300 крон (місячно) і 7 кр. (бойовий додаток денно), 160 кр. квартирних на місяць (для І класи) або 80 кр. (для ІІ класи);

• сотник – 350 крон (місячно) і 10 кр. (бойовий додаток денно), 40 кр. квартирних на місяць (для І класи) або 20 кр. (для ІІ класи).

Усі жандарми отримували харчові пайки, а у разі відмови від них – 5 крон 20 сотників щоденно. Крім того існував також жандармський додаток для офіцерів, а саме для: булавного офіцера – 100 кр., сотника – 80 кр., поручника і четаря – по 50 кр., хорунжого – 20 крон43.

Жандарми отримували не лише заплатню, але й подорожні кошти (на день): булавний офіцер – 40 крон, офіцер – 25 крон, повітовий вахмістер – 6 крон. З військових магазинів виділялося харчування (на одного чоловіка): сніданок – 1 пайка консервової каші; обід – 300 гр. м’яса, 1 кг. бараболі або відповідних сурогатів (200 гр. круп, гороху, фасолі, 300 гр. капусти), 30 гр. солі, 25 гр. [?], 5 гр. цибулі або чоснику, 2 мл. оцту і 20 гр. борошна; вечеря – 500 гр. бараболі або 100 гр. круп, гороху, фасолі та 150 гр. капусти. До цього щоденно додавалося 500 гр. хліба або 300 гр. сухарів. Для прокорму коней виділялося на день: 3 кг. вівса, 5 кг. сіна, 1 кг. соломи44.

14 листопада 1918 р. товариш держсекретаря внутрішніх справ Перфецький своїм наказом оголосив Рескрипт Державного секретаріату внутрішніх справ (№8), в якому наказувалося всім українським повітовим комісарам і всім іншим політичним властям ЗУНР “дати негайно повну поміч Команді української Жандармерії в зорганізованню публічної служби безпеченства. Всім зарядженням Команданта української державної жандармерії безуслівно підчинитись”45. Подібний наказ всім українським військовим командам того ж дня видав й державний секретар військових справ Д.Вітовський46. Загалом Українська державна жандармерія мала 23 відділи, а саме в містах краєвої дислокації: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянок, Самбір, Сокаль, Рава Руська, Городок, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Калуш, Станіславів, Городисько, Коломия, Чернівці, Сторожинець47. На місцях продовжувала діяти і народна міліція. Вона формувалася на громад¬ських засадах шляхом виборів. На літо 1919 року до Корпусу української державної жандармерії входило близько 1 тисячі жандармів, 4 тисячі ста-жистів, 30 офіцерів. До органів охорони громадського порядку входило також близько 3 тисяч народних міліціонерів.

Для управління повітами на основі тимчасового закону про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р.48 призначалися державним секретарем внутрішніх справ повітові комісари переважно з числа колишніх австрійських державних службовців, учителів, священиків. Так, у Самбірському повіті комісаром став відомий західноукраїнський письменник, адвокат А.Чайковський, у Дрогобицькому – громадський діяч, один із засновників української соціал-демократичної партії Галичини С.Вітик, у Кам’янко-Струмилівському – суддя Р.Петрушевич (молодший брат Президента ЗУНР), у Долинському – один із засновників української радикальної партії, адвокат С.Данилович, у Стрийському – відомий український композитор і диригент О.Нижанківський, у Сколівському – колишній службовець староства І.Корженьовський, у Щирецькому – директор школи В.Малицький, у Тернопільському повіті суддя – У.Сальвицький, у Стоянові – селянин У.Заремба. Повітові комісари, в свою чергу, допомагали в організації виборів міських, сільських і містечкових комісарів. У деяких місцевостях населення ставилось до цих подій байдуже, особливо у польських і москвофільських.

Продовжувала детальніше регламентуватися компетенція і вдосконалюватися система органів місцевої влади і адміністрації. Вся повнота цивільної влади і управління у повітах далі належала повітовим комісарам. Вони не мали права, однак, втручатися у військові справи, судочинство, справи залізниць, пошт, телеграфу, які були суворо централізованими і підлягали відповідним урядовим органам. В усіх інших питаннях закон Української Національної Ради від 16 листопада 1918 р. надавав їм широку, по суті надзвичайну владу. Саме тому з старого, австрійського апарату повітової влади (старост) – повітовими комісарами не був обраний чи затверджений ніхто.

Коли державні відносини на території Західноукраїнської Народної Республіки стали більш врегульованими, стабільними – почала зменшуватись і надзвичайна влада повітових комісарів. Вони стали більш контрольовані і відповідальні перед конкретними Державними секретарствами і урядом в цілому; їх стали регулярно викликати в столицю для звітності. Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради, які вже в перші дні встановлення української влади згідно із вказівкою Української Національної Ради почали вибиратись населенням повітів (як правило, делегатами від сільських і міських громад, товариств та різних організацій), їх правове становище спочатку не було однаковим і врегульованим з правової точки зору. Були повіти, де ці ради мали голос чисто дорадчий, але були й тaкi, де їхній голос був вирішальним, контрольним, де повітові комісари без їх схвалення не вирішували жодних важливих справ. Таке нечітке становище було ненормальним і Українська Національна Рада це розуміла. Щоб у системі місцевих, зокрема повітових, органів влади і управління навести порядок, вирішено взяти за приклад Велику Україну. Тому Державний Секретаріат спільно з відповідними комісіями Української Національної Ради на пропозицію соціал-демократичної фракції приступили до опрацювання закону про повітові трудові ради, через які селянству і робітникам забезпечено б вирішальний голос у повітовому управлінні та створено правову основу для контролю діяльності повітових комісарів. Ці ради мали б обиратися всім населенням повіту прямим голосуванням49. Однак, з приводу змін у військовій ситуації цей законопроект, як і багато інших, не був винесений на обговорення парламенту.

По селах і містах представниками влади продовжували залишатись громадські і міські комісари та “прибічні” ради, яких обирало населення. Для громадських і міських комісарів вищою інстанцією були повітові комісари, а для останніх – Державне Секретарство внутрішніх справ. Слід, разом з тим зазначити, що в умовах війни в повітах місцеві комісари часто перевищували свої повноваження щодо роботи суддів, зокрема встановлював для суддів години праці тощо. Державне секретарство внутрішніх справ реагувало на такі випадки різко і швидко. Аби упередити подібні владні перегини, держсекретар внутрішніх справ І.Макух своїми обіжниками (як, наприклад, від 12 лютого 1919 р.) застерігав усіх державних комісарів, що вони не лише переступають межі своєї компетенції, а й “нарушають в сей спосіб признану в цілім культурнім світі як одну з основ свобідних, правових держав, засаду повної независимости судейської”, а відтак попереджав представників адміністравної влади, “що на будуче всякий їх крок, який в сім напрямі буде переступленнєм їх компетенції, порушеннєм засади независимости судейської, або що гірше понижуваннєм институції самої, потягне за собою строгу відвічальність в дисциплінарній дорозі”50.

Втім, повномірно налагодити свою роботу у повітах державні комісари не мали змоги, позаяк невдовзі частина Галичини була окупована поляками, Закарпаття – угорцями, а Буковина – румунами. 24 травня 1919 р. повноважний емісар Директорії (С.Петлюри) і прем’єр Польщі підписали таємну угоду про надання УНР “допомоги та підтримки”. За нею Україна зрікалася Східної Галичини і визнавала Західну Волинь невід’ємною частиною Польщі, а себе – підлеглою у зовнішньополітичних справах. Це означало для західних українців зраду спільних інтересів України. Згодом (16–18 липня 1919 р.) основна частина УГА, державні органи, установи і організації ЗОУНР і тисячі біженців змушені були перейти р.Збруч і податися на територію УНР. Уряд ЗОУНР розпочав переговори з командуванням генерала А.Дєнікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С.Петлюра здав полякам тогочасну столицю УНР Кам’янець-Подільський і наступного дня С.Петлюра підписав перемир’я з Добровольчою армією.

В ці ж дні уряд ЗОУНР оголосив про відмову надалі дотримуватися Акту Злуки та постанов Трудового Конгресу, а Є.Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня51. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗОУНР подала два протести, але діячі УНР їх не брали до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є.Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акту Злуки. Українська державна єдність розвалилася.

Уряд Диктатора ЗУНР був змушений переїхати до Відня, де продовжував активну діяльність по захисту державних інтересів ЗУНР. 14 березня 1923 р. Рада послів Франції, Італії, Англії і Японії прийняла рішення про передачу Польщі Галичини за умови надання їй територіальної автономії. З рішучим протестом проти цього рішення виступили президент Є.Петрушевич, Українська парламентська репрезентація та політичні партії, проте українська державність у формі ЗУНР вже втратила свій шанс на відродження, а світова спільнота вкотре відмовила українцям в праві на самостійне державне існування. У травні 1923 р. Президент Є.Петрушевич розпустив еміграційні уряд та усі інші органи і установи, а також дипломатичні представництва і місії, що остаточно завершило існування ЗУНР.

________________________________

1 Левицький К. Великий зрив (До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). – Лв.: Червона калина, 1931. – С. 113–114.

2 Там само. – С. 115–116.

3 Там само.

4 Гоцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України (зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину). – К., 1993. – С. 52–53; Лозинський М. Галичина в рр. 1919–1920. – Прага, 1922. – С. 35.

5 Львівська делегація Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня.

6 Зарядження Української Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня.

7 Львівська делегація Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня.

8 3 Делегації Української Національної Ради у Львові // Діло. – 1918. – 31 жовтня; Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ). – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 93. – Арк. 12–12 зв.

9 Матейко Р. Галицькі лицарі волі. Українські визвольні змагання на Тернопільщині 1900–1920 років у контексті історії України. – Тернопіль: Принтер-інформ, 2002. – С. 65.

10 Там само. – С. 66.

11 Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Прага, 1922. – С.42.

12 Там само. – С.42–43.

13 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Лв., 1921. – C. 16–17.

14 ЦДАВО України. – Ф. 2192. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 35–35 зв.; – Ф. 3505. – Оп. 1. – Спр. 135. – Арк. 169–169 зв.

15 Там само.

16 Там само.

17 Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріятом Західно-Української Народної республіки. – Станіслав, 1918. – С. 5–7.

18 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 15, 24; Карпинець І. Історія 8 галицької бригади (давнішої “Групи Рудки” або “Групи Гофмана”) // Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч. 7–8. – С. 13; Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до травня 1919. – Львів, 1930. – С. 14.

19 ЦДІАЛ. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 93. – Арк. 12.

20 Діло. – 1918. – 18 падолиста.

21 ЦДІАЛ. – Ф.581. – Оп. 1. – Спр 96. – Арк. 8–9.

22 Там само.

23 ЦДАВО України. – Ф. 2192. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 38.

24 Там само. – Арк. 38 зв.

25 Когут О. Дещо про адміністрацію в українській державі (З.О.У.Н.Р.) // Календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1923. – Львів, 1922. – С. 96; Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. – Ню-Йорк; – Филаделфія, 1960. – С. 88.

26 Урядове повідомлення // Товмацькі вісти. – 1918. – 12 падолиста.

27 Повітові комісарі // Нове життя. – 1918. – 19 грудня.

28 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 1066. – Арк. 14, 27.

29 Там само. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 45, 45зв, 47.

30 Там само. – Арк. 47.

31 Łuczak A. Samorząd terytorialny w programach i działalności stronnictw ludowych 1918–1919. – Warszawa, 1973. – S. 29.

32 ЦДІАЛ. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 93. – Арк. 12зв; Львівська делегація Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня.

33 ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 48, 52.

34 Cm. Cm. [Стебелъсъкий С.] Начерк державного устрою Західньої Області Української Народньої Республіки // Українець. Калєндарик на звичайний рік 1919. – Станиславів, 1919. – С. 33.

35 Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики. – Львів, 1921. – С. 26.

36 Там само. – С. 27.

37 Републіка. – 1919. – 13 травня.

38 Павлишин О. Основні події і дійові особи української революції 1918 р. на території Львівщини // Сторінки історії ЗУНР-ЗОУНР. 1918–1919 рр. Методичний посібник до 80-річчя проголошення Західно-Української Народної Республіки. – Львів, 1998. – С. 12–26.

39 Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф. 257. – Оп. 1. – Спр. 72. – Арк. 63; – Ф. 1259. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 2.

40 ДАЛО. – Ф. 1259. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 2.

41 Там само. – Арк. 5.

42 Там само. – Арк. 2.

43 Там само. – Спр. 33. – Арк. 114.

44 Там само. – Арк. 113–115.

45 Там само. – Спр. 1. – Арк. 5.

46 Там само.

47 Там само. – Спр. 33. – Арк. 113.

48 Дiлo. – 1918. – 18 листопада.

49 Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918–1923 рр. – Коломия, 1993. – С. 37.

50 ДАЛО. – Ф. 1259. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 129.

51 Тимошевський В. Історія української влади. – Відень; Київ, 1920. – С. 20–21.





 
matrix-info БУЛАВА