hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Дописи у facebook


12 січня 2014 р.

За що, за кого і чому

«За що, за кого і чому» Павло Гай-Нижник

Дивує мене примітивна прямолінійність, стіноподібна думкотвердніть і простота алогічної логіки багатьох наших зреволюціонізованих людей та самопроголошених теоретиків держави і права (чи революції й націєтворення) із підозріло прихованим багажем освітньо-наукового шляху або ж, скажімо, адекватності теоретико-мисленної фантанзії адепта, на фоні багаторічного слабоприховуваного крутійства, галасливого словоблудства й віброподібної багатовизначенності їхніх навонабутих (вкотре) вождиків від політики. Утім, варто було б уже навчитися нічому не дивуватися, в тому числі й очевидному і неймовірному ігноруванню людьми власного ж життєво-політичного досвіду оман і помилок, позаяк заїздзжене «історія вчить нас тому, що нічого не вчить» звучатиме в цьому контексті аж занадто пафосно і, боюсь, для багатьох, не зовсім зрозуміло.

Так само мало зрозумілою є апеляція окремих політиків (чи вищезазначених провідників думок вищевказаних там же вожчиків) до мораторію на критику дій та слів лідерів цієї опозиції, адже вона (критика, хоча й, по правді, частіше сама опозиція), мовляв, розколює єдиний антирежимний фронт. При цьому і чи не завжди закидається натяк (то, буває, більш завуальований, а то – прямий як…) на штиб: «А Ви, власне, за кого?». І тут мені одразу ж пригадуються прості до абсурду «умозаключєнія» та глобальні роздуми на політичні теми заосвічених, проте політично «підкованих», героїв революції та Громадянської війни з радянських кінофільмів (ну щось подібне до: «А ти за Красных или за Белых?», «Красные придут – порядок наведут!», «Да не согласен я с обоими. Взять всё – и поделить!», «Не знаєш, як жити – читай Лєніна! Не знаєш, як дітей робити – читай Лєніна!», «Він правду каже, він – в тюрмі сидів… За убєждєнія», «Есть такая партия!» чи «Ты мне, мил человек, фамилию назови!» тощо).

Так от. На поточний момент нема, сподіваюся – поки що, такої партії, хоча й є ідеологічно близькі, але практично – далекі від того, що декларують. Якщо ж персоналізувати – то я, знову ж таки поки що, ні «ЗА» кого, а – «ПРОТИ» нього. Хто отой «він» усім, гадаю, зрозуміло, а кому ні – читайте. І проти нього я не лише пишу чи говорю, а, як і тисячі мені подібних, виходжу на протести, на Майдани, на вулиці тощо з відомою усім і об’єднуючою нині усіх українців метою. Чому ні за кого «поки що»? А тому, що його ще немає (вірніше – не видко на політичній арені), але той, за кого я буду «за» має скоро бути, його мусить народити і висунути на гору нашого «обрізаного» політикуму зміцніле і, сподіваюся, політично змудріле, громадянське суспільство. Тому «поки що», що свідомий й того, що буду змушений обставинами і нашою політичною дійсністю голосувати не «за» обраного мною кандидата в президенти, а «проти» одного. Адже ті, що прагнуть його перемогти, скидати з влади його ж не дуже то й хтять, як, власне, й повалити силоміць цей режим і зруйнувати таку ненависну їм, на словах, систему.

І, врешті, щодо єднання та недопущення провокацій та розколу єдиного фронту через силові дії проти режиму та критики лідерів опозиції. Тоді, шановні революціонери, це – не революція! Тоді, непохитні борці, це – не фронт! Якщо, милі гандисти-пропагандисти, Майдан має стояти, то – це не рух! Це – імітація! І ті, що стримують й таврують одних провокаторами, а іншим замилюють очі доцільністю тиску через ходіння по колу – імітатори!

Але, якщо вже так – то, дорогі противники узурпації, цензури, режимів, хунти, комуно-жидів чи диктатури, не ліпіть оте усе, проти чого ви галасуєте, з тієї ж опозиції і тих же опозиційних лідерів. Майдан вам – не КПСС і не зменшена копія СеРеСеРа, не їхня приватизована (а це вони вміють) власність, хоча вже й тепер певні ознаки того виявляються в натурі тих, хто взявся його очолювати. Чи Ви, шановні, сліпо й під патріотичні гасла прагнете вийти з зросійщеної мафіозно-корумпованої і брехливої хунти й прийти до подібного ж, проте пом’якшеного й українізованого, режиму, але й так і не позбутися брехливих й крадійкуватих крутіїв від політики, яких вже зродила (в обох таборах) і плодитиме існуюча в цій країні система.

Хто тут має монопольне право на думку? На яких підставах? Кому вигідно, якщо політик не крутій і не брехун, якщо його слова не розходяться із справами і з прихованими й справжніми думками, не допускати критику та вільного обговорення дій цих лідерів цієї опозиції під прикриттям єдності протестного руху? Кому вигідно вимагати не говорити про розкрадання грошей тощо (зловживання революційною ситуацією) його однопартійцем чи одним із цих керівників цього Майдану, якщо він каже, що боротиметься з корупцією та злодійством? Боротиметься тільки не зараз і не серед своїх? Хто заперечуватиме право на критику? Чи не той, що зі сцен та майданів промовляє полум’яні промови й кидає у народ гасла про злочинність режиму, що має бути зметений, про революції, імпічменти, єдиного кандидата, ультимативні відставки усіх й уся тощо, а на ділі закликає не піддаватися на «провокації» і режим цей не валити силою, хто ходить за поясненнями вмотивованості катувань від катів, побоїв від садистів і нових чесних виборів від узурпатора і тирана?!

І це не розколювання єдиного руху (якщо він єдиний – його несила розколоти), це – виведення на чисту воду, чистка верхніх лав опозиції, примушення до політичної відповідальності за слова й дії, якщо хочете. Бо змінюючи одних брехунів та інших, іхніх кар'єристів-крутіїв на наших, а не виявивши і не викинувши їх з політики, завтра ми знову жимитемо як і ці 20 з гаком років у зубожінні, а вони у своїх діамантових «хатинках», завтра ми знову вкотре і вкотре виходитимемо на Майдани... І так довічно? Бо не можна пускати до лідерства того, хто не знає цього народу, того, що нещодавно говорив і робив одне, а сьогодні – інше щодо одного і того ж (і байдуже в опозиції він чи ні), бо сьогодні він говорить Вам те, що Ви хочете почути й виступати проти побиття протестувальників, а завтра, прийшовши до влади по Вашим спинах, затикатиме Вам роти й наводитиме «конституційний порядок». Тож чи не варто подібних політичних фокусників та псевдодостойників відфільтровувати тепер, ані ж знов виходити на Майдани з вимогою свободи, виборів, відставки, імпічменту чи перевиборів, але вже тих, хто ще вчора сам того вимагав, аби сягнути Вашими голосами та ліктями влади.

Саме вони, ті, що вважають Вас за баранів, а себе за пастирів (чи то вже за президентів) й вкидують у Вас, у юрбу (бо за таку Вас мають), ті оманливі заклинання про недопущення критики їх – недоторканих, про недоречність реального обговорення їхніх слів, рішень та дій. Саме тому, усіх, хто не з ними (не під ними) вони оголошують «технологією влади», «провокаторами» і «розкольниками». Чи далеко пішли вони, кожен окремо й усі в трійці (прости, Господи), від диктатора та його режиму? Чи здатні будуть вони змінити країну? Коли б ці лідери цієї опозиції не вважали би Вас за отару, то діяли б вони і зверталися б до Вас по-іншому, коли б Ви не дозволяли б їм так вважати то – не «так»али б бездумно за кожне кинуте у юрбу гасло, і не «ні»кали б як вівці на кожний заклик «ні»кнути, то не дозволяли б маніпулювати ані Вашими особами, ані думками.

Кожен опозиційний (і не тільки) політик, а надто – з претензією на провідництво, мусить усвідомлювати (а не заперечувати) те, що його особа постійно перебуватиме під постійним і пильним оком не лише конкурента, а й думаючого виборця, має розуміти, що від нього очікують не гасел, а моделі, не закликів, а шляхів, що його слова та дії мають бути скроплені не популізмом і пустопорожніми обіцянками, а обумовленою логікою та плідністю, не хамелеонівською доцільністю з огляду на власні інтереси, а позицією й закономірним поступом, не набором солодких слів, а сталою ідеологією та реалістичним (здійсненним) планом, що він зобов’язаний мати й виявляти політичну відповідальність, або ж буде примушений до неї. Саме про це має пам’ятати й вимагати як від себе, так і від колег, той політик, який вважає себе вартим і здатним бути провідником чи то партії, чи то опозиції, чи то держави. І саме в такому політикові (політиках) має бути зацікавлений народ.

Тож за «що» я? За право на думку, за право на слово, за правду, за чесність, за прозорість, за справедливість і за відповідальність! В тому числі і в політиці! В тому числі й серед політиків при владі! І серед опозиційних зокрема! Й серед усіх загалом!

Саме тому я боротимусь й далі за повалення режиму, говоритиму те, що думаю як про владних політиків, так і про опозиційних, писатиму про те, що вважаю за доцільне, голосуватиму «за» того, хто залишиться один на один на виборах з диктатором (не смішно звучить: на виборах з диктатором? але ж ця опозиція хоче виборів з диктатором! чи виборів нового тимчасового, але м’якішого, диктатора?), й робитиму усе це «поки що», аби невдовзі таки силою звалити того чи іншого й, нарешті, розрубати заплетений усіма ними спільно вузол кругової поруки вітчизняної політики і зруйнувати цю потворну систему, яка існує нині в нашій (давно не нашій насправді) державі.

Амінь.

© Гай-Нижник П.П.    




 
matrix-info БУЛАВА