Павло Гай-Нижник

Революцію ці лідери цієї опозиції
приспали своєю опікою та обіцянками,
а потім задушили в обіймах і злили;
для вбиття ж Майдану – вони задрібні

Опубліковано: Гай-Нижник П. Революцію ці лідери цієї опозиції приспали своєю опікою та обіцянками, а потім задушили в обіймах і злили; для вбиття ж Майдану – вони задрібні // Our life – Наша жизнь. – 2014. – 7 січня [Електронний ресурс] Режим доступу: http://sveola.blogspot.com/2014/01/blog-post_6008.html

Революція в Україні жевріла давно, накопичувала сили, але, попри облудливі й хтиві заклики самопроголошених лідерів самозваної опозиції, не вибухала від 2010 р., позаяк люди стали мудрішими й цілком обґрунтовано не довіряли вічно опозиційним «колишнім» політичним гравцям. Адже навіть після перемоги Помаранчевої революції ці переможці умудрилися, очевидно за звичкою, навіть будучи при владі зробити самих себе самим собі «опозицією» й, врешті, цілком закономірно за 5 років програли вибори 2010 р. згуртованій зграї мафії, олігархії та продажній бюрократії. Але найвизначальнішим наслідком деградації вічних «колишніх» і вічних «опозиціонерів» стало те, що народ поступово й сам став в опозицію до цих політичних крутіїв від бізнес-політики, а їхні галаси до революції та заклики «Повстань Україна» сприймалися відтоді з симпатією й недовірою водночас. І якщо в людях перше відчуття корінилося швидше у відразі до особи Януковича та його кліки, то друге – в усвідомленому досвідом чутті самозбереження від «бути вкотре ошуканими». Саме ці настрої виборців й зумовили, в своїй основі, й підсумки виборів до Верховної Ради 2012 року (коли початково «об’єднана» опозиція здобула вагому, проте не вирішальну, кількість місць у законодавчому органі, а ґрунтовну її частину склали депутати партій, що до цього часу не були причетними до вищих владних коридорів – частково від «УДАРУ» В.Кличка і усі депутати від ВО «Свобода» на чолі з О.Тягнибоком). Подальший політичний розклад у Раді, коли «Батьківщина», яку очолив А.Яценюк, не виконала своїх обіцянок щодо усуненої від практичної політики руками В.Януковича Ю.Тимошенко і до того ж потонула у ганебному «тушкуванні» її (і зокрема самого А.Яценюка) продажних депутатів, а «УДАР» і «Свобода» не виправдали електоральних очікувань (щоправда істотно завищених самими виборцями, чому, слід визнати, багато в чому сприяла й передвиборча риторика самих провідників цих партій), в поєднанні з чисельною «регіоналізацією» колишніх «помаранчевих» «незалежних» політиків (Порошенко, Жванія та ін.) – лише утвердили недовіру народу до такої офіційної опозиції й ще більш укорінили намір дистанціюватися від її лідерів та закликів.

Провали акцій «Повстань Україна», численних оголошених мобілізацій та революцій тощо, провал Мовного та Податкового майданів, мали б, за логікою практичної політики якщо не підштовхнути, то змусити опозиційних лідерів задуматися над своїм політичним майбутнім. Про майбутнє своїх статків вони турбуються без зайвих нагадувань з боку народу, хоча, схоже, зовсім скоро люди наполегливо зацікавляться походженням і зростанням вже не політичного, а матеріального капіталу не лише представників влади, а й цих адептів цієї опозиції. Втім, про думки і наміри народу не лише влада, а й ця опозиція, намагається не заморочуватися (вона давно забула і розівчилася мислити такими категоріями, як думки, очікування чи потреби народу), до часу, щоправда, поки цей народ жорстко не нагадає їм про своє існування. Оновленню ж опозиційних партій, крім іншого, завадило, заважає досі й, як видно, заважатиме й на далі, їхня «сектантська», в одних випадках, чи «бізнес-пірамідальна», в інших (або ж обидві в різних мірах) суть, утамована до того ж круговою порукою (клановістю) та елементарним острахом лідерів втратити керівні важелі чи бути затіненими більш розумнішими (більш харизматичними) новими потенційними пасіонаріями.

За таких умов український політикум (в тому числі й офіційно-опозиційний) почав смердіти прогнилим минулим і політично відпрацьованими тілами «вожчиків», що почали непомітно для самих себе (засліплених власним «его» та командами професійних партійних обслуговувачів-підлабузників) розкладатися як морально, так і інтелектуально-функціонально. Тож не дивно, що в часи революційного зриву народу восени 2013 р., опозиційні лідери не лише були застані у розгубі й виявилися не готовими до нового Майдану (хоч на словах і завжди нібито його очікували), а й постійно на крок-два відставали від розвитку подій в поєднанні з цілковитим нерозумінням прагнень народу та природному бажанню протестного люду, який безумовно був мотивований недолугою й злочинною соціально-економічною політико влади і потенційно мав стократ більшу готову вийти на його підтримку армію наелектризованого народу, елементарно змести з політичного (для початку) буття як самого В.Януковича з Партією регіонів, так і їхніх посіпак.

Краху існуючій системі, в свою чергу, сприяла відверто тупа й розгублена реакція на революції самого режиму, який водночас впав і у ступор, і в прострацію. Але чи хотіли / хтять (чи прагли / прагнуть) ці лідери цієї опозиції руйнації системи? Чи здатні вони – ті, що є плодами і викормишами існуючої системи, ті, що завдяки їй стали тими, ким вони є, ті, що були і є одними з її стовпів, демонтувати звиклу та зручну, хоч і аморальну та деградуючу і заіржавілу, клоаку?

Події листопада–грудня 2013 року дали очевидну і неспростовну відповідь – ні!

Тож дегенеруюча меншість дезорієнтувала генеруючу більшість, позбувшись й дискредитуючи при цьому, через накопичені завдяки цій системі фінансові та матеріальні засоби, пасіонарного ядра Майдану, шляхом прихованих механізмів і гаслових провокацій та ярликування «провокаторством». Новітні українські гапони від революції насправді були нездатними на революцію, боялися і бояться її, але інерцією власних уявлень та зацикленості життєво зацікавлені, як політичні вампіри, в утриманні за собою так званого опозиційного електорального поля. Від цього залежить не лише їхнє «сьогодні», але й їхнє «завтра». Саме тому їм не потрібні революції, вони не потребують демонтажу існуючої системи, вони зацікавлені лише у відвоюванні втраченої власної ніші в цьому механізмі визисків і здобуття статків та поверненні своєї частки важелів впливів та розподілів. А в такій державі, за такої системи, виплеканої в тому числі й лідерами та адептами цієї опозиції, усе це зосереджено в політиці, в її верхівці. І байдуже, що народ вже третій десяток років зубожіє й існує на межі виживання, що держава ця існує лише номінально, що за такого розвитку історії її очікує руїна.

Революцію ці лідери цієї опозиції приспали своєю опікою та обіцянками, а потім задушили в обіймах і злили; для вбиття ж Майдану – вони задрібні. Майдан злити не вдалося (хоч поодинокі перевірочні на реакцію людей спроби й були), позаяк Майдан повстав без опозиції й не сила цій опозиції його прикрити. Проте, усвідомивши це нарешті, лідери цієї опозиції вирішили приспати Майдан і взяти у політичне заручництво, аби ним прикрити свої зади і використати його потенціал для підзарядки власних рейтингів, що неспинно скочувалися до зера, й по спинах невдоволених більше владою, ніж ними, влізти у владу самим. Тим часом режим оговтався й, підгодований московськими грішми і підгуджуваний кремлівськими демонами, очманів і, гонимий зажерливістю, страхом і садистським сп’янінням своєї суті, впав в абсолютний неадекват у своїх багатоходових і продуманих на кілька кроків заздалегідь каральних акціях помсти. Майдан опинився між цими двома спорідненими, але, водночас, полярними таборами гравців у наперстки великої політики і його вони спробують розіграти між собою протягом 2014 року. Та от чи зможуть вони вкотре розіграти при цьому людей, як це за засаленими сценаріями робилося усі роки відновленої Української державності, – залежить самих людей, від Громадянського суспільства, яке зміцнив цей грандіозний за своїм значенням і силою Майдан, від відродженої Української Нації, яка відчула не лише свою гідність, але й набула нових сили і духу, яка вже готова і здатна до Нового Життя і до Нової Держави.