Павло
Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Українознавство як комплекс знань про Україну та чинник сучасної гуманітарної політики і системи національної безпеки // Гілея. – 2014. – Вип.86 (№7). – С.109–116.

В статті висвітлюються теоретичні підстави та практичне значення використання українознавчих досліджень (українознавства) не лише як комплексу знань про Україну в середині країни та за її межами (в діаспорі), а й як одного з чинників «м’якої» сили, сучасної гуманітарної політики і системи національної безпеки держави Україна. Аналізуються демографічні, статистичні та геополітичні підстави використання українознавства не лише в освітній сфері, а й в контексті поширення геополітичних та культурних впливів України за новітніх умов розвитку світового співтовариства.

Ключові слова: українознавство, національна безпека, м’яка сила, діаспора

До 1991 року Українознавство (україністика або україніка) розвивалося, переважно, в дослідницьких центрах за межами СРСР: у різні часи – в Німеччині, Польщі, Канаді, США. У радянських навчальних закладах вивчалася, відповідно, історія УРСР, краєзнавство, українська література тощо. Як спеціальна галузь знання російської україністики отримала певний імпульс до розвитку після проголошення державної незалежності України.

20 січня 1993 р. Президія НАН України своєю постановою №6 уточнила профіль колишнього Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (створеного ще 1951 р.) і змінила його назву на Інститут українознавства імені І.Крип’якевича Національної академії наук України [1].

У 1992 р. був створений навчально-науковий пiдроздiл Київського національного унiверситету імені Тараса Шевченка – Інститут українознавства, а у 2000 р. на його базi був створений самостiйний пiдроздiл у складi науково-дослiдної частини унiверситету – Центр українознавства, який у березнi 2007 р. рiшенням Вченої Ради унiверситету був пiдпорядкований фiлософському факультету.

У 2000 р. Прем'єр-міністр України В.Ющенко підписав постанову уряду про надання Інститут українознавства при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка статусу Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України (Постанова Кабінету Міністрів України за № 1003 від 21 червня 2000 р. та Наказ Міністра № 340 від 27 липня 2000 р.). А 17 червня 2004 р. Кабінет Міністрів України прийняв ухвалу про визначення статусу НДІУ, прирівнявши його до статусу інститутів Національної академії наук України [2].

Інститут уклав і реалізує угоди про співпрацю з численними університетами, академіями, осередками українознавства в Австралії, Австрії, Великій Британії, Грузії, Канаді, Китаї, Латвії, Молдові, Німеччині, Польщі, Придністров'ї, Росії, Румунії, США, Франції, Японії. Наслідком такої співпраці стало проведення численних Міжнародних конгресів і конференцій за участю науковців понад із 30 країн, видання понад 200 найменувань книжок, тисяч статей та понад двох десятків томів «Збірника наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства».

1 лютого 1996 р. рішенням президії правління Товариства «Знання» України було створено Науково-просвітницький Центр «Українознавство» як структурний підрозділ Товариства для проведення лекційної роботи, насамперед, в системі післядипломної та неперервної освіти дорослих з українознавчої тематики [3].

Діяльність Центру «Українознавство» спрямована на лекційне забезпечення розбудови нашої держави на українознавчих засадах, національне відродження України, повернення українського народу до своїх споконвічних коренів і традицій, які протягом тисячоліть формували його ментальність, національну самосвідомість та громадянські чесноти, а також виховання у фахівців з різних галузей знань державницького мислення, підвищення загальноосвітньої підготовки та політичної культури громадян України.

Зрештою кафедри українознавства були утворені при усіх університетах країни і цей предмет як навчальна дисципліна посів належне місце у системі вищої школи України.

Разом з тим, не можна не погодитися із твердженням Л.Мартинець, яка зауважує, що «наголошуючи на позитивних моментах вивчення курсу українознавства у навчальних закладах, треба сказати, що, на жаль, нині ми спостерігаємо зворотні тенденції: українознавство у багатьох випадках зводиться до факультативних курсів і в навчальних планах (варіативна складова) з року в рік скорочується кількість годин, закриваються відповідні спеціальності, підручників з курсу, що вивчається, зокрема в Донецькій області, немає тощо. Тому подальший розвиток українознавства перш за все залежить від належного його осмислення й дієвої підтримки на державному рівні, прийняття відповідних рішень і здійснення контролю за їх виконанням» [4].

Тим не менш, попри певні складнощі щодо розвитку українознавства у системі вищої освіти, які не завжди були зумовлені, власне, навчальним чи науково-методологічним процесами, за роки незалежного розвитку України вітчизняні українознавці накопичили певний досвід розробки теоретико-методологічного інструментарію українознавства, зокрема його законів та закономірностей. Окремі з них вважають доцільним їх диференціювати на дві групи законів, по-перше, «...законів розвитку досліджуваного об’єкта, тобто України й українського народу як цілого, і, по-друге, законів або закономірностей розвитку самої науки» [5].

Свого часу американський дослідник Дж.Мейс ще у 1997 роцi запропонував в коло дослiдницьких проблем українознавства включити основне питання, яке є прiоритетним у вiтчизнянознавчих науках захiдних країн – американiстицi, англосаксознавствi, полонiстицi, а саме – вивчати свiй народ «…бо iнакше це буде не структурна одниниця, iнакше це не народ» [6]. Поділяє цю точку зору й сучасний вітчизняний вчений О.Мостяєв, який вважає, що українознавство як наука визначається у двох вимiрах: в одному як наука, «…котра вивчає Україну як природно-соцiокультурну цiлiснiсть», i у другому його… можна вважати як науку про специфiчнi системоутворюючi чинники української КЦС (культурно-цивiлiзацiйної спiльноти)» [7].

Важливим теоретико-методологічним інструментом, який використовує українознавство для проведення досліджень, виступають його принципи. До їх числа слід віднести принципи інтегративності, історизму, системності, об’єктивності, наступності (спадкоємності), світоглядної зорієнтованості, поєднання історичного і логічного, системно-структурний принцип тощо. Як слушно зазначають М.Обушний, Т.Воропаєва та О.Мостяєв, характерною рисою сучасного наукового пізнання є розвиток інтегративних і комплексних досліджень. Тож, утвердження сучасного українознавства як інтегративної системи знань про Україну та українство відбувається в епоху становлення постнекласичної науки, якій властиві тенденції поступового переходу від дисциплінарної диференціації до міждисциплінарної інтеграції [8].

Відтак, об’єктом українознавства є реальний український світ, який творився і трансформувався упродовж тисячоліть і сьогодні репрезентує суть буття і свідомості українців як нації. Саме український світ як об’єкт українознавства надає визначеності і окресленості сукупності українознавчих знань, інтегруючи їх у гносеологічну цілісність. Предметом українознавства є українство як загальноцивілізаційний феномен, закономірності та особливості його формування і розвитку в часо-просторовому вимірі як на теренах України, так і поза ними. Основні поняття, які входять в структуру предметного поля українознавства: українці, українськість, українство, українська людина, Україна, український соціум, природа України, українська культура, український світ, загальнолюдська цивілізація та ін. [8]

Поняття ж «українство» розглядається, наприклад, українознавцями Київського національного унiверситету імені Тараса Шевченка як збiрне, «…що охоплює i етнiчних, i політичних українцiв, а також представникiв української дiаспори. Системоутворюючим фактором буття українства як великої соцiальної групи є українськість у її етнічнiй, культурно-мистецькiй, громадсько-полiтичнiй та iнших формах» [9].

Логічним і практично обґрунтованим за умов сучасного глобілістичного світу є те, що вагомою складовою українства є українська діаспора. Під терміном «українська діаспора» слід розуміти українців, що тривалий час проживають поза українською етнічною територією (у бездержавні часи) та поза межами сучасної незалежної України. На теренах проживання вони зазнають часткової асиміляції, хоча залишаються деякі, нехай і ефемерні, зв’язки із землею своїх батьків. Разом з тим у них стійко зберігається відчуття національної ідентичності у межах української спільноти. А оскільки вони залучені до українського культурного простору та, як правило, є суб’єктами ширення української культури, їх слід розглядати як частину українства. У той же час вони, особливо покоління, народжені поза межами України, залишаючись етнічними українцями, стають членами інших політичних націй. Тому для їхньої характеристики найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці»), або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США» тощо) [8].

Сучасні міграційні світові процеси та чим далі збільшувана динаміка еміграції українців в інші держави світу, в умовах сучасних глобалізаційних викликів говорить про те, що чисельність етнічних українців у світі зростатиме, а факт державницького існування України збільшуватиме інтерес до нашої історії, культури, освіти тощо. Тож розвиток українознавства в діаспорі слугуватиме для держави України одним з аспектів концепту «м’яка сила», який нині починає використовуватися світовими державами.

Концепт «м'яка сила» ввів до наукового обігу у першій половині 1990-х років професор Гарвардського університету Джозеф Най. Дж.Най стверджував, що надто довго практики віддавали перевагу концепції «політичного реалізму», покладаючись на «жорстку силу» з її військовим і фінансово-економічними чинниками. «Силою є здатність впливати на інших з метою отримання бажаних результатів. Якщо ви досягаєте цього примусом або за плату, я називаю таке «жорсткою силою». Якщо ви досягаєте цього привабливістю, я називаю це «м'якою силою», – пояснював Най [10]. Дослідник також визначив три компоненти, з яких складається цей феномен, а саме: «культура держави (у тому, чим вона приваблює інших), її політичні цінності (чи дотримується вона їх у внутрішній та зовнішній політиці) та зовнішні відносини (чи сприймаються вони як легітимні та морально обґрунтовані)» [10].

«М’яка сила» – це моральний авторитет наукових, технічних і спортивних досягнень та творів високого мистецтва, привабливість гуманістичної ідеології, ефективної економічної політики та раціональної адміністративної системи, спокуса масової культури, симпатія до національної культури, звичаїв та моделей поведінки». Дослідник Леслі Гелб у своїй книзі «Правила сили: Як здоровий глузд може врятувати американську зовнішню політику» стверджує, що «м’яка сила нині, схоже, означає майже все» [11].

У зовнішній політиці контекстуальний розум є інтуїтивною діагностичною навичкою, яка допомагає політикам узгоджувати тактику з цілями, щоб створити розумні стратегії. Особливо важливо цей момент враховувати для України, позаяк якщо для великих держав значний потенціал «жорсткої сили» врівноважується «м’якою силою», то потенціал «твердої сили» України є набагато меншим від сучасної «твердої сили» Америки чи Китаю.

Тому Україні потрібно розвивати саме «м’яку силу», адже потенціал України у «м’якій силі» набагато більший від її потенціалу «твердої». Надто, якщо країна послідовно прагнутиме до високої цивілізації, тобто слідуванню демократичним цінностям, популяризації національної культури, що, в свою чергу, збільшить її «м’яку силу» й цим самим – підвищить її авторитет у світовій політиці [12]. І цією «м’якою силою» України цілком може стати українознавство в країнах, де поширена (або де існують тенденції до зростання) української діаспори, а також українознавчі лекції для іноземних студентів, що навчаються в Україні.

Тож українознавство має набути більш ширшого (глибшого) стратегічного значення державної ваги, в тому числі як українська «м’яка сила» соборницького, дипломатичного і політичного характеру, а не лише наукового чи освітнього. Шляхи мають бути не лише академічного чи політичного характеру, а й на рівні публічної дипломатії: 1) через мас-медіа – медіадипломатія; 2) через культурні акції – культурна дипломатія; 3) через можливості здобути освіту – освітня дипломатія; 4) через Інтернет – ноосферна дипломатія; 5) через неурядові організації – дипломатія «ноополітік» [13].

Нині за межами України існують установи, що здійснюють українознавчі дослідження. Згадаю певні з них: Український науковий інститут Гарвардського університету (Ukrainian Research Institute, Harvard University також Harvard Ukrainian Research Institute (HURI)) – дослідницький інститут у Гарварді, який займається українськими студіями (історією, мовою, літературою), або ж Східний інститут українознавства ім. Ковальських (СІУ) – науково-дослідна громадська фундація, заснована у 2000 р. в рамках Програми досліджень Східної України ім. Ковальських Канадського Інституту українських студій (КІУС) Альбертського університету, очолюваної д-ром Зеноном Когутом [14].

В США існує також Американська асоціація українознавства (American Association for Ukrainian Studes, AAUS) – організація дослідників історії і культури України та українського народу, які працюють у США. Асоціація заснована на установчій конференції, скликаній Українським науковим інститутом Гарвардського університету в грудні 1989 року у м.Кембрідж (штат Массачусетс). Вона проводить загальні збори під час щорічних конференцій Американської асоціації розвитку славістичних досліджень. Асоціація брала участь у всіх міжнародних конгресах україністів, преміює найкращі україністичні монографії, статті й переклади американських авторів, видає в журнальній формі та в Інтернеті інформаційний бюлетень (AAUS Newsletter) [15].

В США також діють Школа українознавства імені Тараса Шевченка (Вашингтон) – українська суботня школа в столиці США Вашингтон (Taras Shevchenko School of Ukrainian Studies) в місцях компактного проживання українців-мігрантів до США [16], а також Школа українознавства імені Тараса Шевченка (Парма, Огайо) – українська суботня школа у м.Парма в штаті Огайо (T.Shevchenko School of Ukrainian Studies) в місці компактного проживання українців-мігрантів до США, створена під патронатом Українського Православного Собору св. Володимира в 1955 р. Завдання школи – навчати й виховувати молоде покоління українців Великого Клівленду в українських традиціях та поширювати знання української мови, літератури, культури, географії й історії з метою забезпечення зв'язку поколінь і передачі духовних, культурних та інтелектуальних надбань українського народу. Школа є членом Шкільної Ради при УККА в м.Нью-Йорку і членом Українських злучених організацій (УЗО) Огайо з 1999 р. [17].

В Бразилії у штаті Курітіба шириться навчання українознавству при школах. В Австралії 1976 р. у Сіднеї було засновано українську громадську й академічно-фінансову установу – Фундацію українознавчих студій в Австралії (ФУСА; Ukrainian Studies Foundation in Australia), а 1984 р. при Університеті ім.Макворі в Сіднеї було відкрито Центр Українознавчих Студій (Ukrainian Studies Centre at Macquarie University). Важливим поштовхом до утвердження українознавства в Австралії стало заснування 1986 р. у Мельборні при Українській громаді Вікторії (УГВ) Допомогового фонду українознавчих студій (ДОФУС; Ukrainian Studies Support Fund). 1983 р. у Мельборні було засновано Лекторат україністики ім. М.Зерова в Університеті ім. Монаша (Mykola Zerov Lectureship in Ukrainian, Monash University).

Врешті, 16 лютого 1990 р. у Мельборні було створено Асоціацію україністів Австралії (АУА; Ukrainian Studies Association of Australia), яка об’єднує вчених, аспірантів з різних галузей українознавства та інших зацікавлених осіб з метою сприяння розвиткові українознавства (україністики) в австралійських університетах. З 1990 р. АУА входить до Міжнародної асоціації українознавців, з 1991 р. підтримує зв'язок з Асоціацією славістів Австралії та Нової Зеландії [18]. В Західній Європі відомості набув Український вільний університет тощо.

Відомо, що в сучасному світі найбільш ефективними вважаються освітні і культурні проекти та обміни, позаяк вони розглядаються як більш перспективні і тривалі в часі. Саме така діяльність якнайкраще сприяє формуванню в зарубіжних країнах «агентів впливу», себто просуванню на лідерські позиції осіб, що представляють цінності певної країни. І саме таким масштабним проектом нашої держави і нації може стати українознавство*.

Дослідження Інституту світової політики показало, що саме параметр «популярність української культури» має найбільші значення у більшості країн регіону [19].

Таб 1. Параметри «м’якої сили» України в Молдові

Таб 2. Параметри «м’якої сили» України в Білорусії

Таб 3. Параметри «м’якої сили» України в Грузії

Таб 4. Параметри «м’якої сили» України в Польщі

Таб 5. Індекс «м’якої сили» України в Румунії

Таб 6. Параметри «м’якої сили» України в Росії

Загальний аналіз результатів дослідження засвідчує, що найбільший показник «м’якої сили» Україна має в Молдові – 6, 3 бали. Це значною мірою пов’язано з великою кількістю українців, які проживають у вказаній країні. Низькі показники у Російській Федерації переважно зумовлені прагненням Росії втягнути Україну у орбіту свої інтересів, в зв’язку з чим вона значною мірою посилює свій і жорсткий, і м’який вплив на Україну аби обмежити політичне та економічне зближення нашої держави з ЄС.

Досліджуючи зазначене питання ми (П.Гай-Нижник спільно з Л.Чупрієм) дійшли висновку, що відтак Україна повинна посилювати свій потенціал «м’якої сили» в Росії. Потрібно активізувати діяльність українського посольства в РФ в плані проведення спільних культурно-мистецьких, наукових, освітніх заходів не тільки в Москві, а в інших регіонах Росії. Необхідно активніше використовувати потенціал української діаспори в Росії, яка є найбільшою за чисельністю серед країн СНД й налічує (за офіційними підрахунками) 4 млн. 379 тис 690 осіб, проте активність якої в питаннях популяризації України за кордоном є достатньо низькою [20]. І в цьому контексті додам, що саме українознавство може прислужитися до реалізації цієї мети (й не лише в Росії чи країнах колишнього СРСР, а й в країнах ЄС, США, Канаді, Бразилії, в країнах Азії та Австралії, врешті – в самій Україні).

Але чи достатньо потуг вищезазначених українознавчих закладів в діаспорі (Європі та Північній Америці, а надто – на теренах колишнього СРСР) для поширення українознавства і здійснення українознавчих досліджень?

Цілком ствердно можна відповісти, що – ні. Тим паче, що у новітньому глобалізаційному світі утвердження, розвиток, популяризація та поширення (пропаганда) комплексних знань про досягнення, світогляд, історію, культуру, побут тощо свого народу і держави (а в нашому випадкові йдеться саме про українознавство) набуває не лише освітянського чи наукового значення, а й політично-стратегічного (геополітичного) рівня й стає складовою національної безпеки держави!

Так, наприклад, ще донедавна для українського суспільства була характерною криза ціннісно-світоглядних засад, яка проявлялася у втраті моральних орієнтирів, зростанні девіантної поведінки, збільшення розпорошеності і диференціації українського суспільства. Цю кризу можна подолати шляхом переоцінки колишніх норм і побудові на цій основі нової системи цінностей. Відтак актуалізується питання більш ґрунтовного комплексного дослідження вітчизняної історії, культури, традицій в контексті національних цінностей, національних інтересів та цілей в спектрі реалізації політики національної безпеки.

«Енциклопедія етнокультурознавства» визначає «національний інтерес» як «реальну причину дій нації і держави, спрямованих на своє виживання, функціонування і розвиток», або як «сукупність національних цілей і базових цінностей, які відіграють важливу роль у стратегії і тактиці в галузі національної безпеки» [21]. Доречно буде нагадати, що у Законі України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси українського народу визначаються як «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [22]. В основі ж національних інтересів знаходиться й національна безпека [23]. І.Кресіна ж слушно вважає, що саме національна свідомість є універсальним вираженням національних інтересів, їх генератором і центром осмислення [24]. І з цього огляду українознавство є природною складовою універсального вираження комплексу українських національних інтересів.

Одним з важливих завдань політики національної безпеки є здійснення систематизації та класифікації національних інтересів за категоріями та рівнями важливості. Зокрема в США виділяють такі категорії національних інтересів: захист Батьківщини; економічне процвітання; пропаганда цінностей; сприятливий світовий порядок. Хоча досить часто загалом там використовуються (як основні) три категорії: безпека; добробут; цінності [25]. Слід також констатувати, що на формування ієрархії національних інтересів значний вплив здійснюють й пристрасті або стереотипи політичного мислення.

Так, скажімо, певні політичні сили можуть визначати за найважливіші такі національні інтереси, які, перш за все, є пріоритетними для них самих, а не для безпеки держави. Тому при формуванні ієрархії національних інтересів потрібно враховувати всю різноманітність та суперечливість умов, що впливають на вказаний процес. У подальшому, в силу ускладнення та суперечливості чинників, які впливають на формування системи забезпечення національної безпеки та міжнародних відносин, ці процеси ще більш ускладнюватимуться й досить важко піддаватимуться достовірному кількісному та якісному аналізу [26].

Разом з тим, формуючи систему національних інтересів, першочергово слід враховувати національні цінності, позаяк саме вони закладають аксіологічну основу системи національної безпеки держави. Національні цінності є важливими передумовами і базовими засадами забезпечення національної безпеки країни й, зокрема, важливими чинниками формування політики національної безпеки у гуманітарній сфері. Саме система національних цінностей утворює правову, філософську та етичну основу для забезпечення подальшого існування держави. Їх втрата може привести до зникнення нації як самостійного суб’єкта міжнародних відносин [27].

Проблема формування та закріплення системи національних цінностей є надзвичайно важливою для українського суспільства. Сьогодні для нашого суспільства є характерною криза ідентичності, яка проявляється у світоглядній невизначеності, розмитості суспільних цінностей, розпорошеності і значній диференціації українського суспільства. Переконаний, що цю кризу можна подолати шляхом переоцінки колишніх (застарілих) норм і в побудові на цій основі нової системи цінностей. Тільки національні цінності можуть бути стійким фундаментом для гармонізації інтересів людини, сприяння стабільності суспільства та сталого розвитку держави [28].

Українознавство (україністика) як комплексна й багатогранна наука в нових умовах розвитку суспільства та за нового світопорядку, що динамічно змінюється, має місію не лише збереження старих історичних, моральних, релігійних, культурних цінностей українського народу, а й зобов’язане долучитися до вироблення новітніх цінностей українців, до українізації (україноцентричності) ціннісного вибору українців (громадян і симпатиків України інших національностей) за сучасної динаміки цивілізаційного розвитку, а значить – сприяти консолідації новітньої української нації та забезпечення національно-державної безпеки України.

Поточна соціологія окреслює певні тенденції сучасного світосприйняття українців, які яскраво вказують на їх залежність від історичного, культурного та соціального досвіду (спадку) і пасивні очікування пересічного громадянина. Так, наприклад, в листопаді 2005 р. Національний інститут стратегічних досліджень проводив соціологічне опитування щодо виділення основних національних цінностей [26]. Отримані результати були такими (див. Табл.1).

А.Ручка (Інститут соціології НАН України), що досліджує ціннісні пріоритети населення України, виділяє п’ять ціннісних синдромів. Перший ціннісний синдром охоплює вітальні цінності – здоров'я (4,74 бали за 5-бальною шкалою), сім'я (4,72), діти (4,67), добробут (4,67) (середній бал – 4,73). Другий – соціальні цінності: створення в суспільстві різних можливостей для всіх, сприятливий морально-психологічний клімат у суспільстві, соціальна рівність (середній бал – 4,06). Третій – традиціоналістичні цінності: національно-культурне відродження, участь у релігійному житті (середній бал – 3,47). Четвертий – самореалізаційні цінності: цікава робота (праця), суспільне визнання, підвищення освітнього рівня, розширення культурного кругозору (середній бал – 3,70). П’ятий ціннісний синдром охоплює політико-громадянські цінності: державна незалежність країни, демократичний розвиток країни, участь у діяльності політичних партій і громадських організацій тощо (середній бал – 3,51) [29]. Тобто, за даними Інституту соціології НАН України, пріоритетними для українців є вітальні та соціальні цінності.

Ми (спільно із докторантом Інституту стратегічних досліджень Л.Чупрієм) проводили в рамках даного дослідження експертне опитування щодо визначення домінуючих національних цінностей (цінності індивідуума, суспільства і держави) українців [26]. Відтак, автори запропонували експертам оцінити цінності за пріоритетністю, де: 1 – найважливіша цінність, 2 – менш важлива; 3 – недостатньо важлива цінність). Були отримані такі результати (див. Діагр.1).

Якщо ж спробувати визначити ядро домінуючих цінностей українського народу, то за даними експертного опитування, до них слід віднести: патріотизм, права і свободи людини, соціальну справедливість, матеріальні та духовні надбання українського народу, національну безпеку, природні ресурси, конституційний лад.

На основі національних інтересів та національних цінностей формуються національні цілі. Їх сутнісні характеристики визначаються динамікою та суперечливістю розвитку середовища існування суспільства і держави. Національні цілі – це конкретні ключові завдання, які держава ставить перед собою заради захисту національних інтересів та національних цінностей. Національні цілі – це своєрідні дороговкази розвитку суспільства до побудови моделі кращого стану (безпечніших умов розвитку та життєдіяльності) кожної людини, суспільства, держави [26].

Проте за умов сучасної української реальності чітка реалізація тріади основних рушійних сил системи забезпечення національної безпеки (національні цінності – інтереси – цілі), постійно стримується недостатнім рівнем консолідації українського суспільства, що призводить до того, що інтереси, і тим більше – цілі, різних суспільних груп за певних умов набувають антагоністичного характеру та за умов розмитості загальнонаціональної ідентичності, вони не проявляють прагнення до діалогу та порозуміння заради суспільного блага.

Ці національні цінності, інтереси, цілі та завдання й формують і забезпечують у своїй взаємодії систему національної безпеки, яку Г. Ситник схематично зобразив у нижчевказаній схемі (див. Схему 1) [30].

Вибір національних цілей – це одне з головних і пріоритетних завдань держави, який впливає на подальший її суспільно-політичний та економічний розвиток та становлення на міжнародній арені.

У формуванні цих цілей, як світоглядних, так і державно-стратегічних, мають брати участь учені мужі нації у всіх спектрах державно-політичного і громадсько-суспільного розвитку.

До вирішення цього спектру завдання державної політики має також долучитися й українознавство, а його наукові школи та дослідники мусять, в свою чергу, вийти на новий теоретичний і організаційно-практичний рівень власної творчої, наукової та освітньої діяльності. І для усвідомлення цього (як вченими, так і політиками) не варто було чекати на створення в Україні п’ятих колон інших держав, шпигунських мереж, «культурно-історичних» організацій впливу, політичних лоббістів чи збройного зіткнення!

Саме тому до утвердження, розвитку та поширення українознавства в Україні та світі мусять долучитися не лише державні науково-дослідні (існуючі інститути українознавства) та навчальні установи (відповідні кафедри у ВУЗах), громадські вітчизняні та діаспорні українознавчі фундації, а й державні органи влади у галузі освіти й культури (відповідні міністерства) та дипломатія (міністерство закордонних справ, посольства, консульства). Адже у сучасному світі питання розвитку українознавства набуває не лише суто наукового чи освітнього значення, а є й складовою національної безпеки та вагомим чинником державної політики як в самій Україні, так і на міжнародному рівні.

30. Sitnik G. P. Derzhavne upravlіnnya natsіonalnoi bezpeky (teorіya i praktika) / G.P.Sitnik. – K.: Vid-vo NADU, 2004. – С. 46.

Павло Гай-Ныжнык

В статье показаны теоретические основания и практическое значение использования украиноведческих исследований (украиноведения) не только как комплекса знаний об Украине внутри страны и за её границами (в диаспоре), а также как одной из составляющей «мягкой» силы, современной гуманитарной политики и системы национальной безопасности государства Украина. Анализируются демографические, статистические и геополитические основания использования украиноведения не только в образовательной сфере, но и в контексте распостранения геополитических и культурних влияний Украины при новейших условиях развития мирового сообщества.

Ключевые слова: украиноведение, национальная безопасность, мягкая сила, диаспора

Pavlo Hai-Nyzhnyk

The article highlights the theoretical basis and practical value of using Ukrainian Studies (Ukrainoznavstvo) not only as a body of knowledge about Ukraine within the country and abroad (in the Diaspora), but also as a factor of soft power, the modern humanitarian policy and of the national national security of Ukraine. Analyzed demographic, statistical and geo-political reasons the use of Ukrainian, not only in education but also in the context of geopolitical and cultural influences of Ukraine for the latest conditions of the international community.

Keywords: ukrainian, national security, soft power, Diaspora

Гай-Нижник Павло Павлович – доктор історичних наук, академік Української академії наук, старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії