hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Павло Гай-Нижник



Україна довоєнна:
алогізм плутократії та становлення нової нації

Україна довоєнна: алогізм плутократії та становлення нової нації


Завантажити файл (PDF)


Опубліковано: Гай-Нижник П. Україна довоєнна: алогізм плутократії та становлення нової нації // Воля народу. Громадсько-політичний портал. – 2014. – 17 грудня [Електронний ресурс] Режим доступу: http://volianarodu.org.ua/uk/Polityka/Vladi-pora-prypynyty-graty-v-naperstky-z-vlasnym-narodom-ekspert

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Україна довоєнна: алогізм плутократії та становлення нової нації // Гілея. – 2015. – Вип.93 (№2).– С.67–70.

Аналізуються основні ознаки внутрішнього розвитку політичної системи України в період від 1991 по 2014 роки, протиріччя суспільно-політичного життя та нового етапу формування громадянського суспільства й становлення нації. Вказується на нагальній потребі у кардинальних змінах в країні, якісній зміні засад і критеріїв фундаментальних основ держави, докорінних змін державно-політичної системи та необхідності зміни політичної еліти, її морально-етичних норм та усвідомлення державного будівництва і національного розвитку.

Логіка подій, що відбуваються в нашій країна та навколо неї, історичні перетворення, що тривають у суспільному середовищі, й закономірності еволюційно-цивілізаційного процесу світового розвитку, вказують на те, що на межі 2015–2016 років має завершитися перший період в історії новітньої української державності. Цей 25-річний відрізок історії країни (1991–2016 рр.) супроводжувався фактично безперервними процесами внутрішньої соціальної та світоглядної боротьби, пошуком самоусвідомлення та національної ідеї.

Народження національної держави з надією та вірою в серцях мільйонів на заслужений добробут та квітучу й міцну країну натомість трансформувалося у практично перманентний процес виживання пересічних мільйонів на принизливому тлі казкових палаців одиниць!

Початок шляху побудови національної державності, врешті, за президенства В.Януковича звівся до її номінальної імітації й перетворення на квазідержаву узаконеного злочину та свавілля. Та, попри все, Революція Гідності засвідчила про завершальну стадію формування громадянського суспільства, становлення новітньої української нації та наближення нового періоду в історії України, початок якого лише ненадовго відтермінувала війна з Росією.

Втім, вже тепер час оглянутися й узагальнити, якими характерними ознаками був позначений цей початковий період, що явно затягнувся у своїх хронологічних межах.

Понад двадцятирічний шлях України у своїй сучасній історії він, безумовно, відзначний монотонним і цілеспрямованим процесом становлення та, в підсумку, удержавлення і кооперації (злиття) нових бюрократично-корумпованої, кримінально-мафіозної та космополітично-олігархічної складових новітньої плутократичної системи влади. Увесь цей час тривала жорстка, іноді безжально-жорстока, боротьба за цю владу і за розподіл-володіння надрами, ресурсами, благами, рухомим-нерухомим майном та територіями між трьома-чотирма кланами, зрощеними й спорідненими єдиним процесом формування цього новітнього плутократичного неофеодалізму. Водночас відбувався монотонний псевдополітичний перебіг клонування зацикленої круговою порукою суспільно-політичної та державно-адміністративної верхівки (т.зв. еліти) та відкритими й прихованими війнами на винищення між кланами (із вимушеними тимчасовими, проте недовготривалими, удаваними перемир’ями) з метою опанування повною владою та подальшим тотальним перерозподілом власності.

Врешті за понад двадцять років так і не відбулося істотних економічних зрушень, натомість наявна дійсність відзначна стагнацією виробництва та невпровадження у нього наукових технологій, застій розвитку народного господарства тощо. Економіку ж було спрямовано на отримання у короткотривалий термін щонайбільших визисків, коли державні фінансово-економічні інтереси розглядалися в ототожненні, у контексті та в орбіті політико-майнових амбіцій й капіталовласнень приватних банківсько-промислових чи торговельно-господарчих груп, протиборчих кримінально-олігархічних кланів та їхніх легальних і прихованих («смотрящіх») представників в системі державної влади та управління.

З року в рік зростала нівеляція (на фоні вищевказаних процесів) ролі, функції та значення держави та її інституцій, яка слугувала лише номінальною та офіційною псевдоправовою інституалізацією механізмів та інструментів тиску, сили й узаконення владарювання певного клану на внутрішньоукраїнському та міжнародному рівні.

Як наслідок: зростання соціальної нерівності до грандіозного розшарування між бідними та багатими із штучним нищенням і визиском малого і середнього підприємництва; практичне знищення профспілкового руху; посилення утиску громадсько-політичних рухів, суспільних прав та свобод, свободи слова тощо.

При цьому поступово тривали: посилення антиукраїнських культурних і ціннісних процесів, дій та заходів влади, погано приховувана русифікація та нехтування національною складовою у державному будівництві під прикриттям пропаганди так званої європеїзації та псевдоідеології поширення прав національних меншин.

З іншого боку було фактично штучно обмежено доступ до політичної діяльності новим силам, створено завуальовані перепони у змозі бути обраним до представницьких і законодавчих органів. Цим було практично не дозволено відбутися оновленню політичних діячів (політичних еліт) поза сприянням, контролем та опікою вже існуючих партійно-кланових груп, що монополізували політичних процес поміж собою. Поволі набирали обертів згортання демократичних процесів і свобод та посилення диктатури правлячих олігархічних кланів та ролі залежних від них (належних їм) провідних партійно-пірамідальних політичних корпорацій.

З кожною зміною влади збільшувалася чисельність та безкарність силових (репресивно-каральних) структур, посилювалася цензура, політичні переслідування та сваволя правоохоронних органів з одночасним знищенням незалежності судів, армії, правозахисного руху тощо. Відтак – цементувалася радянська адміністративно-управлінська система при посиленні демократичної риторики.

Політичний та соціальний популізм набирав обертів, межуючи іноді з відвертим цинізмом. Влада сприяла посиленню люмпенізації політичних процесів та нігілізації суспільної думки. Відсутність же реальних перетворень та очищення (люстрації, обіцяні та удавані, кожен з кланів, що перехоплював владу, як правило, застосовував і використовував для послаблення становища конкурентів та посилення власних позицій), як наслідок призводила до масових протестів і революцій.

Між тим тривало зрощення олігархії землевласників-ладифундистів, промислових концернів, мафії та банківських магнатів у нововідроджену систему сучасної васальної залежності (новітня форма майорату), що породило неофеодальну систему влади в країні з продажно-залежними бюрократією, судами, прокуратурою та каральними службами, й виродилося врешті в алогічну для ХХІ ст. осучаснену форму владної плутократії.

Натомість суспільство відповідало неспинним бродінням мас і заворушеннями, що набирали сили, щораз потужнішими схоластично-керованими протестними виступами й бунтами, перманентними революційними ситуаціями та революціями, які мали яскраво виражений соціальний та національний характер.

Громадянське суспільство формувалося фактично у підпіллі, а згодом – практично – не через інституціалізацію, природне структурування та самовдосконалення, а у боротьбі з режимами, у в’язницях, у правозахисних акціях та рухах, у протестах, на барикадах та в революціях тощо. Паралельно відбувалося неухильне збільшення підпільних напівозброєних та озброєних націонал-патріотичних формувань й водночас бойових підрозділів кланово-олігархічних груп та каральних загонів.

Країна все більше застрягала у протиріччях, перманентних політичних, управлінських, соціально-економічних кризах та цивілізаційному ступорі через відсутність політико-кланових і суспільних компромісів, прагнення до змін, реформ й модернізації. Проте тотального обсягу та обширу набували здирництво та корупція. Чим далі – посилювалася антидержавна та антинаціональна політика владної верхівки. Нехтування питанням національної безпеки, державною розбудовою та соціальною політикою дозволили заполонити країну мережею іноземної агентури, яка посідала також і керівні посади силових відомств та органів безпеки та розвідки, сприяло зміцненню та збільшенню так званої «п’ятої колони» в суспільстві.

Окрім того, владні політико-олігархічні клани розглядали державу не більше як власну транснаціональну корпоративно-приватизовану структуру, захищену державним і міжнародним статусом. Тож питання державної безпеки, національного самоусвідомлення, розвитку культури, розбудови армії, соціального захисту, народовладдя, глибинних і якісних перетворень (реформ) чи територіальної цілісності тощо розглядалося ними виключно крізь призму власних політичних планів, економічних визисків, маніпулювання громадською думкою та суспільними процесами задля збереження влади як такої.

Тож подібне номінальне трактування держави, усвідомлення її ролі та функцій на рівні мислення феодальної епохи та сприйняття (співставлення) себе та свого й конкуруючого клану з самою державою, власне, й зумовили потребу тих кланів у її поступовій денаціоналізації, збережені неорадянської системи правління із посиленням диктаторських важелів, здійснення політики визиску й отримання швидких прибутків у фінансово-економічній сфері. Нівеляція значення держави, ідеологія денаціоналізації, підмінена пропагандою європейських цінностей мультикультуралізму, антисоціальна спрямованість, космополітизм мислення та намагання примітивізації свідомості громадян і є наслідком світоглядних позицій так званої «еліти», що сформувалася протягом кінця 1990-х – початку 2000-х років і яка розглядала Україну, територіально обумовлену історико-геополітичними обставинами, як транснаціональну корпорацію, яку за сучасних умов вигідно, але й не вкрай необхідно, зберігати номінально як державу (фактично ж – як квазідержаву).

Чи саме не тому, що українські владно-олігархічні партії майже не володіли великим бізнесом і не мали фінансово-економічних інтересів в Автономній Республіці, іменем України усі вони спокійно (удавано обурливо) спостерігали за вторгненням російських військ у Крим та його анексію Московією? Адже на півострові й так чи не усе було скуплено російським бізнесом… Крим фактично й не належав жодному українському (територіально-умовно – українському) політичному клану; там правили справи росіяни, яким врешті набридло ділити власні доходи з київськими скарбниками…

Та коли москалі посунули в Донбас… От тут вже було порушено кордон інтересів й чи не одразу для усіх партійно-кланових груп настало прозріння «національних» інтересів (при цьому без огляду на їхню національність) – втрати власних міні-князівств, а з ними – заводів, людей, грошей та політичного статусу, міжкланової ваги. Вже ніхто не блеяв про відсутність армії, про нестачу коштів (сталася нечувана річ – витрати на озброєння олігархи, переважно неукраїнського походження, взяли на себе), одразу згадали про власні міні-армії, про парамілітарні (напіввоєнізовані) організації, дозволили їм озброюватися і йти битися з ворогом! Під час повзучої окупації Криму та його спокійної анексії подібних пожвавлень ані серед кланово-олігархічних груп, ані у владних колах не спостерігалося.

Тим не менш, їхнє почергове, а іноді й спільне, правління, яке звело державу на фікцію, таки дало й інші плоди – народження нового покоління українців, нації, яка ціною власного життя готова боронити ДЕРЖАВУ, суспільства, яке здатне, не завдяки політиці влади, а всупереч її двадцятирічній з гаком псевдодіяльності, віддати останню копійку, останній шмат хліба й єдиний свій скарб – життя – за власний народ, за національну незалежність, за державну самостійність своєї Батьківщини, за Україну!

Ця внутрішня визвольна війна за соціальну і національну справедливість розпочалася ще на Майданах під час Революції Гідності й переросла у вітчизняну національно-визвольну війну з російським загарбником і закінчиться вона перемогою України!

Революція Гідності народила нових героїв, й безумовно ще народить нове покоління політиків, громадсько-політичних діячів та дала поштовх до остаточної кристалізації громадянського суспільства. Війна ж з Росією не лише об’єднала націю, але й, сподіваюся, змусила тих, хто знов вкотре прийшов до влади замислитися над тим, для чого і в ім’я чого вони посіли крісла на печерських пагорбах.

Та попри зовнішню загрозу, Україна має здолати й низку внутрішніх викликів і не лише економічних. Люмпенізація українського політичного простору набирає подальших обертів й, що прикметно, ці процеси відбуваються під погано приховуваним кермуванням і сприянням нинішньої (ново-старої) так званої політичної верхівки вітчизняного політикуму. Під прикриттям примітивізованих до крайності у донесенні до народу високих понять та термінів, фактично відбувається реанімація попередніх моделей управління, що, у супроводі традиційного перерозподілу (переділу) політико-економічних сфер контролю, елементарно вкотре вкидає країну у кругову поруку трясовини та втрати історичного шансу на зміни.

Імітація перетворень та профанація показного (удаваного) оновлення партійно-кланових пірамід під виборчий процес означає лише одне – сьогоднішні політичні сили не мають (і не прагнуть мати) дійсно державницьких програм оновлення та реанімації країни та її господарства, а тим паче – уявлення та розроблених шляхів щодо нової моделі розбудови держави та обґрунтованих методів і шляхів її господарчого розвитку.

Примітивізація виборчих гасел та відсутність реальних програм та рецептів виведення країни з прірви нігілістично-люмпенського уявлення про політику, військову доктрину, економіку та суспільно-правові відносини означає, що наявний спектр правлячої політично-корпоративної верхівки та олігархічно-плутократичного лобі, після перемоги над іншим конкурентним табором, не ставить собі за мету та за завдання побудову оновленої й очищеної державної моделі України.

В умовах війни та постреволюційного синдрому, політичної стагнації та фінансово-економічної кризи, такий напрямок руху дає лише початковий (енерційний), але не довготривалий, ефект, який невдовзі заволочить країну до чергового еволюційного ступору й призведе до нових революційних суспільно-політичних та соціально-економічних потрясінь. Усвідомлення неминучості подібного сценарію у разі подальшого тривання вищезазначених тенденцій та курсу розвитку, який цілком здатен стати тривалою дійсністю й призвести також і до кризи державності як такої, є питанням національної безпеки України й мусить змінити ставлення вітчизняних еліт в усіх сферах, а надто – у політичній, до форм і методів, тактики і стратегії, вольових і морально-етичних підходів своєї діяльності. Звісно ж, якщо нам та їм не байдужа доля українського народу та держави Україна.

Сучасна українська політика (політики), яка свої коріння, становлення та принципи мислення й дій, веде з часів Кучми-Януковича, позбавлена логіки та державницької позиції в принципі (риторика не варта уваги, позаяк не несе за собою жодної практичної дії та стратегічного плану). Відтак, нинішній український політикум приречений на вихолощення, самознищення і поразку, адже не має під собою ані новітніх системи мислення, державно-комунікаційних координат, оновлених партійно-суспільних уявлень та морально-етичних чеснот.

Як показало недавнє минуле й поточне сучасне, еволюції цей контингент політичної еліти (як вони самі себе називають, явно не усвідомлюючи сенс і значення цих понять) не піддається. Вони просто не здатні еволюціонізуватися. Ціною ж такому стану справ може стати не лише територіальна цілісність України, а й її державність.

Причини усього цього абсурду у поточному часі очевидні: зажерливість, цинізм, брехливість, шахрайська натура представників гнізда кучмового, викормишами й вихованцями якого безперечно є нинішні й минулі вершителі, як вони вважали і вважають, долі людей та України, їхній моральний нігілізм, підступна жорстокість й водночас елементарні боягузтво та безмежна жадібність як щодо статків, так і до влади, позерство і ницість, скріплені спільними гріхами та круговою порукою. Уся ця гидюча суміш з викривленими й спотвореними уявленнями (поняттями) про честь та гідність і є – українська політична верхівка з її кланами, сектансько-корпоративними партіями, олігархами і васалами, політмаріонетками і проститушками, обслугою, псами, лизоблюдами, виконавцями спеціальних доручень, суддями, глашатаями і прочая, прочая, прочая челядь.

Усі вони утримують власні більші чи менші приватні армії, контролюють надра, землю, ресурси та об’єкти виробництва, нехтують законами, які самі ж і писали (втім не для себе), й за нових умов прагнучи зберегти статус-кво, владу та статки, марафетять косметичним ремонтом давню іржавчину державного організму, що завдяки їм уже дихає на ладан.

Цей алогізм плутократії у ХХІ столітті має цілком означену характеристику: Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату й поєднала в собі радянську корумповану бюрократію і систему вертикалі влади, пострадянську кримінальну еліту, що пройшла звичаєво-виживальний відбір й переросла у партійно-корпоративні формування, та банківсько-олігархічну плутократію. Тож у влади цієї держави-трансформера – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, що були сконструйовані її тіньовими майстрами, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий.

Цю клоаку корупції та кругової поруки, цю політичну верхівку та її механізм функціонування, цю псевдодержавну систему неможливо оновити, перезавантажити чи реформувати; її необхідно розібрати до основи, знищити її джерела, рушії, адептів, сам факт існування й закласти новий фундамент нової держави для нового суспільства новітньої епохи нового національного і цивілізаційного шляху! Нинішню державно-політичну систему не варто перезавантажувати, позаяк вірус розкладання сягнув усіх її закутків, її доцільно лише знищити й замінити новітньою матрицею, яка дасть початок утворенню нової державно-політичної системи, а отже – й новій Україні!

Або українській владі пора кінчати грати в наперстки з власним народом, або український народ кінчить цю владу й сам почистить її загажені стайні!

Сподіваюся й на те, що ті, що нині є при владі, усвідомлюють й інше – війни рано чи пізно добігають кінця, а народ, який такою ціною здобув свободу і захистив власну державу вже не терпітиме її приватизації ким би то не було, і він таки побудує національну державність і здобуде соціальну справедливість. Еволюція очищення у владі має покласти початок всебічним і глибинним перетворенням в державі аби цей її перший двадцяти п’ятирічний період не завершився Революцією Очищення…

При цьому важливо зауважити на глобальній визначальній для держави і народу дилемі: спосіб, методи та шлях виходу з цієї історичної коми для України визначить для неї точку неповернення, після проходження якої на неї, як для державного організму, очікуватиме три подальших сценарії: 1) відродження, зміцнення і процвітання; 2) хронічна слабість, постійна перманентна нестабільність і залежність від зовнішніх чинників та впливів; 3) агонія внутрішнього крововиливу, центробіжне руїнницьке вихолощення і державницький апокаліпсис.

Проте очевидним є те, що у влади сьогоднішньої України – кроляче серце і мислення лихваря. Державі нині потрібен навіть не свій Вашингтон, а український Черчилль із серцем лева та розумом шахіста. Країні потрібен лідер з його твердістю, сміливістю, державницькою позицією, світоглядом, зваженістю думки та рішучістю дій, вмінням зберігати витримку та безкомпромісністю у принциповій національно-державницькій позиції й, врешті, готовністю до самопожертви в ім'я збереження цілісності і незалежності своєї держави та усвідомленням історичної місії свого народу й власної ролі та відповідальності як його провідника в умовах господарчої кризи та війни до переможного кінця!

Змінити плин історії на свою користь можливо лише коли нація, об’єднана вольовим поривом та спільною метою, втрутиться до її перебігу власними силами і розумом та карбуватиме сторінки літописання твердою рукою й рідною мовою. Нація виживе лише тоді, коли збереже національну державу!


Hai-Nyzhnyk P. P., Doctor of Historical Sciences, Academician of the Ukrainian Academy of Sciences, Head of the Department of Historical Studies, Research Institute of Ukrainian history (Ukraine, Kyiv), Hai-Nyzhnyk@ukr.net
Ukraine Antebellum: illogic plutocracy and the formation of a new nation
    The basic features of internal political system of Ukraine in the period from 1991 to 2014, the contradictions of political life and a new stage of formation of civil society and of national development. Highlights the urgent need for radical changes in the country, a qualitative change principles and criteria of the fundamentals of the state, fundamental change of the political system and the need to change the political elite, its moral and ethical standards and awareness of state-building and national development.
    Keywords: political system, Ukrainian statehood, state, nation formation


Гай-Ныжнык П. П., доктор исторических наук, академик Украинской академии наук, заведующий отделом исторических студий, Научно-исследовательский інститут украиноведения (Украина, Киев), Hai-Nyzhnyk@ukr.net
Украина довоенная: алогизм плутократии и становление новой нации
    Анализируются основные признаки внутреннего развития политической системы Украины в период от 1991 по 2014 годы, противоречия общественно-политической жизни и нового этапа формирования гражданского общества и становления нации. Указывается на насущной необходимости в кардинальных изменениях в стране, качественном изменении основ и критериев фундаментальных основ государства, коренных изменений государственно-политической системы и необходимости смены политической элиты, её морально-этических норм и осознания государственного строительства и национального развития.
    Ключевые слова: политическая система, украинская государственность, государственное строительство, становление нации



 
БУЛАВА