hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Павло Гай-Нижник


Роль та місце Українознавства
у новітньому науковому просторі
та його значення в гуманітарній політиці держави
і системі національної безпеки

Роль та місце Українознавства у новітньому науковому просторі та його значення в гуманітарній політиці держави і системі національної безпеки

Завантажити файл .pdf

Опубліковано: Гай-Нижник П. Роль та місце українознавства у новітньому науковому просторі та його значення в гуманітарній політиці держави і системі національної безпеки // Українознавство. – 2015. – № 1.– С.53–60.

Досить тривалий час в українському науковому (і не тільки) співтоваристві точилися (й тривають досі) суперечки щодо визнання (чи заперечення) Українознавства як науки, його призначення, місця, завдань і ролі не лише в академічній спільноті, а й в науковому світі, житті суспільства, народу, держави тощо…

Не вдаючись до екскурсу в історію та деталі наукової, як і псевдонаукової, аргументації «за» та «проти» (залишу цю рутину історіографам і професійним критикам), а також до персоніфікації дискурсу щодо вищезазначеного та до його філософсько-психологічної складової, хтілося б, проте, висловити кілька власних думок з приводу цього питання, аж ніяк не претендуючи на вичерпність і, тим паче, не зазіхаючи на лаври «дороговказувачів» чи «розіп’ячів» Українознавства. Мушу, принагідно, зізнатися й в тому, що не належу до адептів жодного з таборів, як і не прагну увійти до «сонму» теоретиків Українознавства, а тому й висловлю свою скромну точку зору як історик чи, коли завгодно, як громадянин.

Насамперед нагадаю, що твори українознавчого характеру мають порівняно недовготривалу історію й почали ширитися окремими неофітами-просвітянами від XVІІІ ст., поволі здобуваючи популярності в освічених колах суспільства. Із плином розвитку українського просвітницького руху, літератури, політизації суспільства в Російській та Австро-Угорській імперіях українознавчі дослідження хоч набували більших і глибших обширів і розвідок, проте, за умов бездержавництва та утисків імперських метрополій (панівних націй), все ще продовжували перебувати на аматорсько-просвітницькому рівні.

Лише за часів УНР та Української Держави (Гетьманату) 1918 р. були зроблені істотні спроби інституціоналізувати Українознавство на державному рівні як офіційну державно-освітню програму, навчальну дисципліну та вивести його на науковий рівень (в державних і урядових установах, для вчительства запроваджувалися курси українознавства, відповідні уроки вводилися у школах, в університетах засновувалися кафедри, було створено Українську академію наук тощо). Проте іноземні інтервенції та подальша кількарічна війна на декілька фронтів, втрата державності й окупація іноземними загарбниками України перервали революційно-еволюційну потенцію Українознавства, чому безумовно сприяла б українська національна державність.

Подальша доля Українознавства була співставна до долі українського народу, що був поневолений у рідному Краї чи розкиданий на чужині. В СРСР, з відомих нині політико-ідеологічних причин, Українознавство не мало не те що можливостей до розвитку, а й права на існування, окремі праці українознавчого характеру були публіцистично-заідеологізованого штибу, а поодинокі дослідження українознавчого характеру з претензією на науковий рівень утримували такий статус фактично неофіційно й практично лише завдяки науковому авторитету їх авторів. В діаспорі ж українська еміграція заснувала численні українознавчі центри, але відірваність від джерельної бази, власного народу, національної нижчої й вищої школи, українського академічного і державного підґрунтя, рідної території тощо об’єктивно звели українознавчі центри в еміграції здебільшого до національно-виховного і аматорсько-публіцистичного рівня, головним завданням яких було намагання якомога довше протистояти цілковитій асиміляції на чужині й збереження національної свідомості (національної ідентичності) й мовної (історичної) пам’яті серед української еміграції.

Лише із відновленням державної самостійності Україною Українознавство отримало історичний шанс відродитися й піднятися на якісно новий рівень. Проте постійні економічні кризи, соціальні потрясіння й де-факто антиукраїнськість як вітчизняної квазі-еліти, так і українофобство чи не усіх українських урядів звели нанівець потенційні можливості до поширення і розвитку українознавчих досліджень, а примітивізація (показовість) праці заснованих за роки незалежності українознавчих державних науково-дослідних установ та центрів, сприяла не підвищенню статусу й авторитету Українознавства, а швидше імітації його становлення як науки та всебічній дискредитації (окремі винятки, звісно ж, становили певні вчені-особистості, які лише власними зусиллями та працями надавали українознавчим дослідженням наукового підґрунтя і значення).

Тож поки що через низку як об’єктивних, так і суб’єктивних причин українознавчі установи (як і дослідження) не набули ані свого потенційного розвитку, ані належного наукового рівня, ані здобули відповідного визнання. Висновок невтішний, проте і не підсумковий. І ось чому.

Сучасне Українознавство аж ніяк не є самостійною науковою галуззю (власне, самостійною наукою як такою) в усталено-класичному розумінні, проте доконано заявило й утверджується як самодостатній осучаснений синтез (комплекс) інтегральних наукових знань і дисциплін про цивілізаційний й світоглядно-духовний розвиток українського народу (науково-дослідницький україноцентризм), його нетлінний націєтворчий й соборницький усвідомлений інстинкт (науково-дослідницький націєцентризм) та його державотворчий еволюційний / революційний шлях (науково-дослідницький державоцентризм), основою чого є багатогранний і визначальний стержень: українець (людина / особистість / родина) – українство (спільнота / суспільство / народ) – державництво (нація / цивілізація / держава).

Отже, перш за все, основним питанням в колі дослiдницьких проблем Українознавства мусить бути українство у всій його єдності та різнобарв’ї (як власні народи є прiоритетними у вiтчизнянознавчих науках захiдних країн – американiстицi, англосаксознавствi, полонiстицi та ін.), а саме – вивчати свiй народ, його споконвічність і витоки, його дух і тіло, його велич, винятковість, державне провідництво й унікальне місце у євро-світовому просторі та цивілізаційному поступі людства.

Проте, чи виключає «синтез (комплекс) інтегральних наукових знань і дисциплін», власне, саму науковість і дослідницьку складову? Очевидно, що – ні; але лише у тому разі, коли до його (у нашому випадкові – Українознавства) репрезентантів належать причетні до науки особи із відповідними освітою, системно-аналітичними навичками, що володіють належними теоретико-методологічними знаннями та інструментарієм й іншим науково-інтелектуальним багажем тощо. Ті, що усвідомлюють також і свою особисту наукову відповідальність, а не керуються потягом творчо-патріотичного пориву чи одержимі фантазійно-сенсаційним графоманством. Утім, такі (і не тільки) визначальні критерії та застереження (легітимізація та табу) притаманні науці (науковій діяльності) взагалі й кожній її галузі зокрема.

Та чи доречно на сучасному етапі говорити про будь-яку окремішню науку, чи не є така позиція апріорі науково деструктивною та безперспективною з огляду на інтелектуальний вибух світового постіндустріального (постмодерністського) суспільства й постнекласичної науки, чи існують, врешті, у новітньому науковому просторі ізольовані на самих себе прогресивні науково-дослідні напрями – гадаю, відповідь очевидна – сучасна планета та новітній науковий світ неможливий поза синтезом, комплексним поєднанням, цілого обширу наукових знань і здобутків, теоретичних та практичних досягнень тощо.

І Українознавство тут не є і не може бути винятком, а, отже, й за умов дотримання відповідних і належних наукових умов, рівня й дослідницьких вимог і результатів тощо цілком здатне зайняти свою нішу у науковому світі. Ніші не окремішньої чи особливої, а належної, з визначеними спрямуванням щодо концептуально-власного шляху розвитку, у відповідності до потреб і запитів часу, із формуванням та інкубацією новітнього українознавчого інтелектуального ядра, яке здатне було б виробляти новітні українознавчі школи, наукові напрями, теоретичні концепції й методологічні засади тощо, а головно – кожного разу відповідати новітнім науковим стандартам та здатними вирішувати нові й нові цивілізаційні виклики, що супроводжуватимуть українців, українську державу й український світ крізь простір, час та історію. А відтак – й здобути суспільне, державне, світове і загальнонаукове визнання [1].

Разом з тим новітній світовій порядок ХХІ ст., що зазнає значних трансформацій та тиску глобалізаційних процесів, досвід культурно-світоглядного і мовного протистояння українського світу водночас зі псевдосвітом т.зв. «русскага міра» та наполегливим просуванням англосаксонської культури й мови, із наступом західного мультикультуралізму та ісламського радикалізму й, зрештою, уроки останньої російсько-української війни й усе зростаюча роль України та українського етнонаціонального чинника у світовій політиці й у міжнародному світосприйнятті логічно висуває питання: чи скористається український народ новими можливостями і чи здолає Українська Держава випробування сучасності й чи готова до викликів майбуття.

Сучасні міграційні світові процеси та чим далі збільшувана динаміка еміграції українців в інші держави світу, в умовах сучасних глобалізаційних викликів говорить й про те, що чисельність етнічних українців у світі зростатиме, а факт державницького існування України збільшуватиме інтерес до нашої історії, культури, освіти тощо. Тож розвиток Українознавства як в самій Україні, так і в діаспорі та за кордоном взагалі, слугуватиме для держави Україна одним з аспектів концепту «м’яка сила», який нині починає використовуватися світовими державами [2]. У зовнішній політиці контекстуальний розум є інтуїтивною діагностичною навичкою, яка допомагає політикам узгоджувати тактику з цілями, щоб створити розумні стратегії. Особливо важливо цей момент враховувати для України, позаяк якщо для великих держав значний потенціал «жорсткої сили» врівноважується «м’якою силою», то потенціал «твердої сили» України є набагато меншим від сучасної «твердої сили» Америки (США), Росії (РФ) чи Китаю (КНР).

Тому Україні потрібно розвивати саме «м’яку силу», адже потенціал України у «м’якій силі» набагато більший від її потенціалу «твердої». Надто, якщо країна послідовно прагнутиме до високої цивілізації, тобто слідуванню демократичним цінностям, популяризації національної культури, що, в свою чергу, збільшить її «м’яку силу» й цим самим – підвищить її авторитет у світовій політиці [3]. І цією «м’якою силою» України цілком може стати Українознавство в країнах, де поширена (або де існують тенденції до зростання) української діаспори, а також українознавчі лекції для іноземних студентів, що навчаються в Україні.

Україна повинна посилювати свій потенціал «м’якої сили» в Росії. Потрібно активізувати діяльність українського посольства в РФ в плані проведення спільних культурно-мистецьких, наукових, освітніх заходів не тільки в Москві, а в інших регіонах Росії. Необхідно активніше використовувати потенціал української діаспори в Росії, яка є найбільшою за чисельністю серед країн СНД й налічує (за офіційними підрахунками) 4 млн. 379 тис 690 осіб, проте активність якої в питаннях популяризації України за кордоном є достатньо низькою. І в цьому контексті додам, що саме Українознавство може прислужитися до реалізації цієї мети (й не лише в Росії чи країнах колишнього СРСР, а й в країнах ЄС, США, Канаді, Бразилії, в країнах Азії та Австралії [4], врешті – в самій Україні).

Відомо, що в сучасному світі найбільш ефективними вважаються освітні і культурні проекти та обміни, позаяк вони розглядаються як більш перспективні і тривалі в часі. Саме така діяльність якнайкраще сприяє формуванню в зарубіжних країнах «агентів впливу», себто просуванню на лідерські позиції осіб, що представляють цінності певної країни. І саме таким масштабним проектом нашої держави і нації може стати Українознавство*. Тим паче, що у новітньому глобалізованому світі утвердження, розвиток, популяризація та поширення (пропаганда) комплексних знань про досягнення, світогляд, історію, культуру, побут тощо свого народу і держави (а в нашому випадкові йдеться саме про Українознавство) набуває не лише освітянського чи наукового значення, а й політично-стратегічного (геополітичного) рівня й стає складовою національної безпеки держави!

Так, наприклад, ще донедавна для українського суспільства була характерною криза ціннісно-світоглядних засад, яка проявлялася у втраті моральних орієнтирів, зростанні девіантної поведінки, збільшення розпорошеності і диференціації українського суспільства. Цю кризу можна подолати шляхом переоцінки колишніх норм і побудові на цій основі нової системи цінностей. Відтак актуалізується питання більш ґрунтовного комплексного дослідження вітчизняної історії, культури, традицій в контексті національних цінностей, національних інтересів та цілей в спектрі реалізації політики національної безпеки. В основі ж національних інтересів знаходиться й національна безпека І з цього огляду Українознавство є природною складовою універсального вираження комплексу українських національних інтересів.

Тож Українознавство має набути більш ширшого (глибшого) стратегічного значення державної ваги, в тому числі як українська «м’яка сила» соборницького, дипломатичного і політичного характеру, а не лише наукового чи освітянського. Шляхи мають бути не лише академічного чи політичного характеру, а й на рівні публічної дипломатії: 1) через мас-медіа – медіадипломатія; 2) через культурні акції – культурна дипломатія; 3) через можливості здобути освіту – освітня дипломатія; 4) через Інтернет – ноосферна дипломатія; 5) через неурядові організації – дипломатія «ноополітік» тощо [5].

Якщо ж спробувати визначити ядро домінуючих цінностей українського народу, то до них слід віднести, принаймні, наступні: патріотизм, історія та культура, права і свободи людини, соціальну справедливість, матеріальні та духовні надбання українського народу, національну безпеку, природні ресурси, конституційний лад тощо.

На основі національних інтересів та національних цінностей формуються національні цілі. Їх сутнісні характеристики визначаються динамікою та суперечливістю розвитку середовища існування суспільства і держави. Національні цілі – це конкретні ключові завдання, які держава ставить перед собою заради захисту національних інтересів та національних цінностей. Національні цілі – це своєрідні дороговкази розвитку суспільства до побудови моделі кращого стану (безпечніших умов розвитку та життєдіяльності) кожної людини, суспільства, держави [6].

Проте за умов сучасної української реальності чітка реалізація тріади основних рушійних сил системи забезпечення національної безпеки (національні цінності – інтереси – цілі), постійно стримується недостатнім рівнем консолідації українського суспільства, що призводить до того, що інтереси, і тим більше – цілі, різних суспільних груп за певних умов набувають антагоністичного характеру та за умов розмитості загальнонаціональної ідентичності (самовизначення), вони не проявляють прагнення до діалогу та порозуміння заради суспільного блага та національної гідності.

Українознавство (україністика) як комплекс й багатогранний синтез наукових знань в нових умовах розвитку суспільства та за нового світопорядку, що динамічно змінюється, має місію не лише збереження старих історичних, моральних, релігійних, культурних цінностей українського народу, а й зобов’язане долучитися до вироблення новітніх цінностей українців, до українізації (україноцентричності) ціннісного вибору українців (громадян і симпатиків України інших національностей) за сучасної динаміки цивілізаційного розвитку, а значить – сприяти консолідації новітньої української нації та забезпечення національно-державної безпеки України.

Вибір національних цілей – це одне з головних і пріоритетних завдань держави, який впливає на подальший її суспільно-політичний та економічний розвиток та становлення на міжнародній арені.

У формуванні цих цілей, як світоглядних, так і державно-стратегічних, мають брати участь учені мужі нації у всіх спектрах державно-політичного і громадсько-суспільного розвитку.

До вирішення цього спектру завдання державної політики має також долучитися й Українознавство, а його наукові школи та дослідники мусять, в свою чергу, вийти на новий теоретичний і організаційно-практичний рівень власної творчої, наукової та освітньої діяльності. І для усвідомлення цього (як вченими, так і політиками) не варто було чекати на створення в Україні «п’ятих» колон інших держав, шпигунських мереж, «культурно-історичних» організацій впливу, політичних лобістів чи збройного зіткнення!

Саме тому до утвердження, розвитку та поширення Українознавства в Україні та світі мусять долучитися не лише державні науково-дослідні (існуючі інститути українознавства) та навчальні установи (відповідні кафедри у ВУЗах), громадські вітчизняні та діаспорні українознавчі фундації, а й державні органи влади у галузі освіти й культури (відповідні міністерства) та дипломатія (міністерство закордонних справ, посольства, консульства). Адже у сучасному світі питання розвитку Українознавства набуває не лише суто наукового чи освітнього значення, а є й складовою національної безпеки та вагомим чинником державної політики як в самій Україні, так і на міжнародному рівні.

Література:

1. Гай-Нижник П. П. Українознавство як комплекс знань про Україну та чинник сучасної гуманітарної політики і системи національної безпеки / П.П.Гай-Нижник // Гілея. – 2014. – Вип.86 (№7). – С.109–116.

2. Гай-Нижник П. П. Українознавство як чинник концепту «м’яка сила» і системи національної безпеки / П.П.Гай-Нижник // Українознавчий альманах. – Вип.16. – Київ, Мелітополь, 2014. – С.234–241.

3. Гай-Нижник П. П., Чупрій Л. В. Культура як основа «м’якої сили» держави Україна в контексті підвищення її зовнішньополітичного авторитету / П.П.Гай-Нижник, Л.В.Чупрій // Гілея. – 2013. – Вип.79 (№12). – С.266–269.

4. Гай-Нижник П. П. Започаткування та розвиток українознавчих досліджень в Австралії у другій половині ХХ ст. / П.П.Гай-Нижник // Гілея. – 2013. – Вип.79 (№12). – С.155–157.

5. Слісаренко І. Ю. Теорія і практика «м’якої сили» в міжнародних відносинах / І.Ю.Слісаренко // Освіта регіону. – 2008. – № 1–2. – С.106.

6. Гай-Нижник П. П., Чупрій Л. В. Національні інтереси, національні цінності та національні цілі як структуроформуючі чинники політики національної безпеки / П.П.Гай-Нижник, Л.В.Чупрій // Гілея. – 2014. – Вип.84 (№5). – С.465–471.

Hai-Nyzhnyk P. P., Doctor of Historical Sciences, Academician of the Ukrainian Academy of Sciences, Head of the Department of Historical Studies, Research Institute of Ukrainian history (Ukraine, Kyiv), Hai-Nyzhnyk@ukr.net

A role and place of Ukrainoznavstva in the newest scientific space and his value is in the humanitarian policy of the state and system of national safety

The article highlights the theoretical basis and practical value of using Ukrainian Studies (Ukrainoznavstvo) not only as a body of knowledge about Ukraine within the country and abroad (in the Diaspora), but also as a factor of soft power, the modern humanitarian policy and of the national national security of Ukraine. Analyzed geo-political reasons the use of Ukrainian, not only in education but also in the context of geopolitical and cultural influences of Ukraine for the latest conditions of the international community.

Keywords: ukrainian, national security, soft power, Diaspora

Гай-Ныжнык П. П., доктор исторических наук, академик Украинской академии наук, заведующий отделом украинских студий, Научно-исследовательский институт украиноведения (Украина, Киев), Hai-Nyzhnyk@ukr.net

Роль и место Украиноведения в новейшем научном пространстве и его значение в гуманитарной политике государства и системе национальной безопасности

В статье показаны теоретические основания и практическое значение использования украиноведческих исследований (украиноведения) не только как комплекса знаний об Украине внутри страны и за её границами (в диаспоре), а также как одной из составляющей «мягкой» силы, современной гуманитарной политики и системы национальной безопасности государства Украина. Анализируются геополитические основания использования украиноведения не только в образовательной сфере, но и в контексте распостранения геополитических и культурних влияний Украины при новейших условиях развития мирового сообщества.

Ключевые слова: украиноведение, национальная безопасность, мягкая сила, диаспора


 
matrix-info БУЛАВА