Павло ГАЙ-НИЖНИК

ПОШУК ДЕРЖАВНОЇ МОДЕЛІ УНР:
ІДЕЯ І КРАХ «ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ»
(грудень 1918 р. – липень 1919 р.)

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Пошук державної моделі УНР: ідея і крах «трудового принципу» (грудень 1918 р. – липень 1919 р.) / Павло Гай-Нижник // Український історичний журнал. – 2016. – №1. – С.79–97.

Розглядається одна з моделей розпобудови УНР у період від грудня 1918 по серпень 1919 рр. Аналізуються позиції політичних сил щодо запровадження «трудового принципу», зокрема під час підготовки та проведення Конґресу трудового народу України. Указується на соціально-демографічне та військово-політичне підґрунтя й вади запропонованого принципу в контексті реалій і перспектив державного розвитку республіки.

Процеси національного відродження та державного будівництва в Україні початку XX ст. становлять одну з найважливіших проблем, яка потребує ґрунтовного наукового дослідження й ретельного та критичного осмислення. Розуміння тогочасних політичних явищ, здобутків і втрат допоможе уникнути багатьох небезпечних або нерозважливих кроків у процесі сучасного державного будівництва. Незважаючи на інтерес дослідників до періоду існування Української Народної Республіки, багато питань все ще залишаються без відповіді. Попри доволі значний історіографічний багаж і різномаїття наукових інтерпретацій¹, однією зі складних проблем все ще залишається питання вибору форм державності в період існування «другої» УНР. Ключовим тут, на нашу думку, був час діяльності Директорії після повалення Гетьманату, тобто кінець 1918–1919 рр., зокрема місце та роль у державотворчому процесі вітчизняних соціалістичних сил, значення Конґресу трудового народу України та пошук оптимальної функціональної моделі республіки².

¹Політична історія України. XX століття: у 6 т. / Редкол.: І.Ф.Курас (голова) та ін. – Т.2. Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917–1920) / В.Ф.Солдатенко (кер.), В.Ф.Верстюк. – К.: Ґенеза, 2002–2003. – 488 с.; Нариси історії української революції 1917–1921 років / В.Ф.Bерстюк (кер.) та ін. – Кн.2. – К.: НВП «Видавництво “Наукова думка” НАН України», 2012. – 464 с.; Лозовий В. Пошуки Директорією ідейно-політичних засад відновненя діяльності УНР / В.Лозовий // Український історичний журнал. – 2000. – №5. – С.32–37; Малюта О. В. Всеукраїнський Трудовий Конгрес як представницький орган українського народу в другій Українській Народній Республіці / О.В.Малюта // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. – Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. – Вип.7. – С.199–207; Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки / В.Ф.Солдатенко. – Т.ІIІ. Рік 1919. – К.: Світогляд, 2010. – 453 с.; Стопчак М. В. Утворення і діяльність Директорії Української Народної Республіки (1918–1920 рр.): історіографічний нарис / М.В.Стопчак. – Вінниця, 2010. – 809, [3] с. та інші.

²Див.: Гай-Нижник П., Лейберов О. УНР у період Директорії: пошук моделі державного устрою (кінець 1918 – 1919 рр.) / П.Гай-Нижник, О.Лейберов. – Ніжин, 2013. – 212 с.

Одразу після перемоги над гетьманським режимом П.Скоропадського³ перед Директорією постала проблема вибору нової державної організації, на які верстви населення вона має спиратися та у чиїх інтересах проводитиме політичні, економічні, соціальні перетворення. Виявилося, що одностайності серед політичного проводу не було. На Державній нараді, яка відбулася 12–14 грудня 1918 р. у Вінниці й де були присутні лідери Директорії та представники Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), обговорювалося питання подальшого вибору державної моделі України. Представники лівих фракцій УСДРП та УПСР на чолі з головою Директорії В.Винниченком виступили за впровадження в УНР радянської форми влади. На їх думку, система Рад змогла б розширити соціальну базу «українського національного відродження». В.Винниченко, зокрема, зазначав: «Я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про прийняття системи радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одштовхнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні, національні елементи [...], ми придбали б для українського національного відродження пролетаріат села й міста. Ми тим самим позбавляли б руських більшовиків виступити проти нас і прагнути до захоплення влади»⁴.

³Дивіться: Гай-Нижник П. П. Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.) / П.Гай-Нижник // Гілея. – 2011. – №47 (5). – С.18–29; – №48 (6). – С.88–99; – №52 (Спецвипуск). – С.5–15.

⁴Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції, марець 1917 р. – грудень 1919 р.) / В.Винниченко. – Т.3. – К., 1990. – С.134.

Проте більшість учасників наради на чолі з С.Петлюрою виступили проти радянської системи державного будівництва, відстоюючи парламентську систему влади й розбудову української держави за європейським зразком.

Водночас логіка відбудови УНР вимагала відновлення демократичних інституцій Центральної Ради, проте цього не сталося. М.Грушевський, В.Голубович та О.Жуковський, виходячи з того, що Директорія виконала своє завдання – повалила гетьманський режим і привела соціалістичні партії до влади, були прихильниками якнайшвидшого поновлення діяльності УЦР та її соціально-економічної політики. І це виглядало б логічним продовженням як Української революції, так і курсу, проголошеного Українським національним союзом на початку своєї діяльності. М.Грушевський пізніше згадував: «Я стояв на тім, що з відновленням української республіки треба вернутись до того моменту, де її існування було перерване німецьким насильством. Треба відновити закони Центральної Ради, скликати її саму, аби від неї прийняло повновласть нове правительство й вона передала представництво чи то Установчим Зборам, чи іншій інстанції. Але цього не хотіли ні українські партії, ні Директорія. Вона робила всякі заходи, щоб затримати в своїх руках необмежану власть»⁵. М.Грушевський відверто звинувачував у цьому лідерів соціалістичних партій. Отже обговорювались два можливих варіанти – впровадження в Україні системи радянської влади або розбудова держави за зразком так званої парламентської демократії. Кожна з запропонованих моделей мала своїх прихильників не тільки серед представників партійного проводу, а й серед членів Директорії.

⁵Грушевський М. Вибрані праці: видано з нагоди 25-ліття від дня його смерти (1934–1959) / М.Грушевський. – Нью-Йорк: Накладом Гол. управи ОУРДП в США, «Прометей», 1960. – С.234.

Крім того, це було не тільки питанням не тільки внутрішньої політики, а й зовнішньої, адже УНР прагнула (з огляду на військово-політичні обставини) обрати собі союзника між Радянською Росією та Антантою. Результатом тривалих переговорів став політичний компроміс у вигляді так званого «трудового принципу», який, проте, задовольнив не всіх (соціалісти-самостійники голосували проти). В основі цього «третього шляху» було прагнення побудувати державу радянського зразка (базис – «трудові ради», владна вершина – Трудовий конґрес України) з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям. У розумінні українських діячів така система повинна була стати національним різновидом державно-політичної моделі, що ввібрала б у себе найкращі риси парламентського й радянського устроїв.

Описуючи вінницьку нараду В.Винниченко зазначав, що з двох запропонованих альтернатив жодна не знайшла широкої підтримки серед українського політичного проводу: «І члени Директорії, й більшість партій у своїх промовах виявляли згоду рішуче боротись з буржуазією,– писав він з цього приводу. – Селянська демократія, а також дрібна буржуазія хоч переважно йде за великою буржуазією, але рідко коли має до неї гарячу любов. Для української ж селянської демократії (ідеологами якої по суті були всі партії, не виключаючи соціал-демократів) велика буржуазія на Україні була ще й тим ворожа, що вся вона була не українська. І партії згоджувались з тим аргументом, що нам, українцям, зовсім нема ніяких підстав боронити інтереси національно чужої нам буржуазії. Отже, ґрунтуючись на цьому, я на другий день по одкиненню системи чисто радянської влади вніс пропозицію: прийняти систему «трудових рад», себто рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці»⁶.

⁶ Винниченко В. Вказана праця. – С.141.

Намагаючись не випускати ініціативу, В.Винниченко, який заслугу появи нової державної моделі приписував винятково собі, зазначав: «Тоді я свідомо пішов на хитрість [...], партії згоджувались з тим аргументом, що нам, українцям, зовсім нема ніяких підстав боронити інтереси національно чужої нам буржуазії. Отже ґрунтуючись на цьому, я на другий день по одкиненню системи чисто радянської влади вніс нову пропозицію: прийняти систему «трудових рад», себто рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими словами: це мала бути диктатура не пролетаріату й незаможного селянства, а диктатура трудового люду»⁷.

⁷ Там само.

Таким чином, може скластися враження, що ідея запропонованого принципу державного будівництва виникла спонтанно, а її авторство належить виключно одноосібно В.Винниченкові. Утім, на думку багатьох дослідників, у такому важливому питанні, як майбутня форма державного устрою, навряд чи ініціативою вибору могла похвалитися одна особа, хай і номінальний очільник держави. В.Винниченко не був автором «трудового принципу», а скоріш за все оприлюднив ідею, яку давно вже розробила партія есерів. Ще у червні 1918 р. в резолюції ЦК УПСР зазначалося, що «можлива передача влади революційному трудовому люду в особі рад робітничих і селянських депутатів»⁸. Цю пропозицію підтримали на засіданні ЦК УСДРП наприкінці грудня, коли було ухвалено рішення «Про організацію влади на Україні», де наголошувалося, «що основою державної влади в Україні повинна стати коаліція трудової демократії – пролетаріату і селянства, без будь якої участі нетрудових буржуазних класів» ⁹. Підтвердженням цьому стало й те, що після фракційних нарад саме есери, а також незалежники висловилися за трудовий принцип організації влади та проведення Трудового конґресу¹⁰. Підсумовуючи, В.Винниченко стверджував, що запропонований компроміс задовольнив усіх, навіть попри недосконалість і розмитість формули. Документ, в якому було оприлюднено нову державно-політичну формулу побудови влади, з’явився 26 грудня 1918 р. як декларація Директорії УНР, де офіційно проголошувався та конкретизувався зміст трудового принципу. Фактично це було нежиттєздатне, еклектичне поєднання¹¹.

⁸ Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). – Ф.43. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.3.

⁹ Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). – Ф.1429. – Оп.5. – Спр.24. – Арк.13.

¹⁰ Політична історія України. XX століття: у 6 т. / Редкол.: І.Ф.Курас (голова) та ін.– Т. 2. Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917–1920) / В.Ф.Солдатенко (кер.), В.Ф.Верстюк. – К.: Ґенеза, 2002–2003. – С.306.

¹¹ Докладніше дивіться: Гай-Нижник П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917–1920 рр.) / П.Гай-Нижник. – К.: «ЩеK», 2010. – 304 с.

У декларації, зокрема, наголошувалося: «Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьмигодинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів»¹². Крім того, було зазначено, що Директорія «одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів трудящих класів і шкідливих для всього громадянства» і як «Верховна Влада Української Народньої Республіки» (уповноважена силою і волею трудящих класів) усіма цими заходами «довершила перший акт соціального та національно-політичного визволення українського народу»¹³.

¹² Відродження. – 1918. – 26 (13) грудня; Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф.257. – Оп.2. – Спр.1389. – Арк.1; ЦДАВО України. – Ф.1429. – Оп.5. – Спр.6. – Арк.8.

¹³ Там само.

Директорія вкотре заявила, що вона є «тимчасовою верховною владою революційного часу», уповноваженою на це трудовим народом, якому згодом цю владу й передадуть. Проголошувалося також, що на країну очікує новий етап розвитку соціальної революції та політичних реформ, і що право управління та порядкування «краєм» повинно належати тільки тим класам, які суть основою громадського життя, які творять матеріальні та духовні цінності, а саме – «лише класам працюючим – робітництву й селянству»¹⁴. Усі інші «класи», як «нетрудові й експлуататорські», не мали права голосу в управлінні державою.

¹⁴ Там само.

Вищим органом влади в такій соціалістично-класократичній республіці мав стати Конґрес трудового народу України – революційне представництво організованих працюючих мас. В основу формування нової системи влади було покладено відверто класовий принцип, що передбачав усунення від влади в республіці «класів нетрудових, експлуататорських, що живляться з праці класів трудових»¹⁵. Останні й повинні були отримати всю повноту влади в УНР. До них, окрім селянства та робітництва, включили ще й «трудову інтелігенцію», до якої, згідно з декларацією Директорії УНР від 26 грудня 1918 р., відносилися «робітники на полі народної просвіти, лікарські помічники, службовці в народних кооперативах, в конторах та установах»¹⁶. Обіцялося, що Конґрес трудового народу України (Трудовий конґрес) «матиме всі верховні права і повновласність рішати всі питання соціяльного, економічного та політичного життя Республіки»¹⁷. Це мав бути свого роду передпарламент, позаяк скликати його планувалося «не по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо». За мирного ж часу на зміну йому прийде представницький орган (скликаний за вдосконалішою виборчою системою) – Установчі збори.

¹⁵ Там само.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Там само.

Слід також зазначити, що декларація Директорії від 26 грудня 1918 р. містила багато узагальнень і не визначала структуру та компетенцію українського уряду, тим більше не стала вона й правовою основою його діяльності. Така модель відкривала народним масам широкі можливості в управлінні державою та, водночас, виключала з політичних процесів так звані «експлуататорські» верстви. Саме тому відомий тогочасний громадсько-політичний діяч А.Гольденвейзер небезпідставно назвав трудовий принцип «аристократією на виверт». На думку ж його творців – лівих соціал-демократів та есерів, – запропонована система трудових рад дозволила б установити тісний зв’язок між політичним проводом та «широкими масами» суспільства, сприяла б успішному розв’язанню соціально-економічних завдань революції, зберегла б українську державність та усунула б зовнішню небезпеку з боку більшовиків та Антанти.

Фактично ж трудовий принцип розколов суспільство на два табори – «трудовий народ» та «експлуататорські класи». Такий поділ офіційно підтверджувався декларацією Директорії УНР від 26 грудня 1918 р. Цей документ надавав політичні права тільки тим соціальним верствам, які вважалися «своїми». На думку тогочасного голови Директорії В.Винниченка, головна роль в системі «трудової демократії» повинна була належати українському селянству. Це стає зрозумілим, якщо згадати, що на початок ХХ ст. воно становило понад 80% від усього населення України¹⁸.

¹⁸ Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ століть: соціально-політичний портрет / Г.Касьянов. – К.: Либідь, 1993. – С.16.

Другою верствою «трудового народу» оголошувалось робітництво. Міський пролетаріат, на той час нечисельний й здебільшого русифікований, повинен був забезпечувати союз села з містами, в яких Директорія не мала широкої підтримки. Фактично національний український пролетаріат домінував тільки на селі, і його інтереси тісно пов’язувалися з інтересами селянства.

Третьою складовою поняття «трудовий народ», на думку авторів декларації Директорії, стала інтеліґенція, але не вся, а лише та її частина, що підпадала під визначення «трудової» (ті, хто «безпосередньо працюють для трудового народу, себто: робітники на полі народної освіти, лікарські помічники, народні кооператори, служачи у конторах та інших установах»)¹⁹. Саме сільська та дрібна міська інтеліґенція, українська за походженням, соціалістична за переконаннями, мала стати рушійною силою національно-державницького руху й скласти адміністративно-політичну еліту республіки²⁰.

¹⁹ Винниченко В. Вказана праця. – С.142.

²⁰ Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине. 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях / А.Грациози. – М.: АИРО-ХХ, 1997. – С.21.

Ще однією особливістю «трудової інтеліґенції» стало те, що саме вона об’єднувалася та була представлена в основних вітчизняних соціалістичних партіях – УПСР, УСДРП, УПСС, а також УПСФ (Українській партії соціалістів-федералістів), із представників яких складалася Директорія та уряд УНР. При цьому влада нічого не зробила для того, аби залучити на свій бік представників інтелігенції з інших соціальних, або ж етнічних, груп чи прошарків. Вагомий відсоток представників російської, польської та єврейської інтеліґенції з інших соціальних або ж етнічних груп і прошарків. Вагома частка росіян, поляків та євреїв, котрі мешкали в містах та за професіями не належали до «інтелектуального пролетаріату»²¹, свідомо виключалися з політичного життя й процесів державотворення.

²¹ Касьянов Г. Вказана праця. – С.19.

Решта соціальних прошарків і груп українського суспільства, які не потрапили до складу «трудового народу», оголошувались «нездатними та надзвичайно шкідливими для всього державного управління»²². У першу чергу такими було визнано земельну та промислову буржуазію. Прагнучи створити в Україні «безбуржуазні» державу та суспільство, Директорія ніколи серйозно не розглядала національну буржуазію як свою політичну базу. В.Винниченко неодноразово наголошував на тому, що «безбуржуазність» є чинником єдності народу в боротьбі за національну та соціальну справедливість. До того ж українська буржуазія була відносно нечисельною (в країні її налічувалося 0,5% від всього населення)²³. Іншою соціальною групою, яка проголошувалася ворогом «трудового народу», стало духівництво, звинувачене в тому, що його позиції «цілком чужі національно-державній справі»²⁴.

²² Винниченко В. Вказана праця. – С.153.

²³ Касьянов Г. Вказана праця. – С.24.

²⁴ Грациози А. Вказана праця. – С.157.

У своїй декларації, звертаючись до «нетрудових» класів, Директорія висловлювала надію на те, що вони змиряться зі своїм новим становищем у державі й не прагнутимуть до зміни існуючого ладу. На думку українських політиків, нова державна модель, побудована на популярному в ті часи класовому підході, мала б забезпечити вирішення низки важливих завдань. Система трудових рад, на думку її натхненників, дозволила б установити тісний зв’язок між політичним проводом і широкими масами суспільства, які виступали в підтримку Директорії, сприяла б успішному розв’язанню соціально-економічних завдань революції, зберегла б українську державність, усувала зовнішню небезпеку з боку більшовиків та Антанти, відновила б союз між містом і селом, не допустила б розколу коаліції українських соціалістичних партій, що були при владі, а крім того – нейтралізувала б внутрішню опозицію.

Крім цього, державний суверенітет розглядався в декларації з урізаних демократичних позицій, адже його джерелом визначався не весь український народ, а лише «класи працюючих», тобто порушувалися основні засади демократії – можливість для всіх громадян брати участь у формуванні державної влади, рівнсть усіх громадян перед законом. Отже, попри наявність у декларації елементів західноєвпропейського парламентаризму, Директорія саме від нього старанно дистанціювалася. Аналізуючи ж зміст і стилістику документа, можна припустити, що його автором був В.Винниченко.

На початку антигетьманського повстання, проголосивши себе єдиною національною силою, яка постала для відновлення незалежної держави, Директорія могла спиратися на доволі значну масу українського селянства. На початку XX ст., як уже зазначалося вище, воно становило 80% від усього населення України. Однак, незважаючи на свою масовість, селянство як клас мало низьку національну свідомість, хитку економічну базу, було слабо організованим та легко сприймало програми, що об'єднували національні й соціальні питання, що змушувало Директорію в подальшому зважати на це. Політично інертне селянство не могло стати рушійною силою державницьких націонал-революційних процесів та націонал-демократичних перетворень. Не підходив для цієї ролі й пролетаріат України, адже був нечисленним, здебільшого зросійщиним, а безпосередньо український пролетаріат (саме його представляла УСДРП) насправді був малочисельним і тісно пов’язаним із селом.

Українська ж інтеліґенція вже остаточно сформувалася як самостійний соціальний прошарок, що мав власну психологію, свідомість, усвідомлював відповідальність за долю народу і претендував на право бути політичним лідером у державі. Окрім того, саме цей прошарок населення мав солідний досвід управлінської й державотворчої роботи в російській бюрократії та національно-державних утвореннях (Центральна Рада, Гетьманат). Інтеліґенція була організаційно об’єднана і представлена в основних національних партіях – УПСР, УСДРП, УПСС, УПСФ. Хоча інтелігенція не була чисельною порівняно з іншими соціальними верствами (0,7%), однак мала представництво в усіх реґіонах України. У ґуберніях Південно-Західного краю відсоток власне української інтеліґенції із загальної її маси становив 37%, у трьох ґуберніях Лівобережжя та на Слобожанщині – 41%, на півдні – тільки 22%²⁵.

²⁵ Касьянов Г. Вказана праця. – С.42–43.

Утім існував і ряд особливостей, що позначалися на методах діяльності цього суспільного прошарку. По-перше, серед інтеліґенції України виділялося декілька значних національних груп. Солідну частку становили росіяни – 30%, євреї – 15%, поляки – 5%, а безпосередньо українців було лише 32%²⁶. Ще однією особливістю цієї групи населення був поділ на міську (60%) та сільську (40%) інтеліґенцію, причому представники українства переважали саме на селі.

²⁶ Там само. – С.43–44.

Г.Касьянов, підкреслюючи неоднорідність цього прошарку, виділяє дві основних групи, які значно відрізнялись одна від одної. До першої, яку він називає «інтелектуальним пролетаріатом», відносяться кооператори, агрономи, юристи, земські службовці – їх в Україні було понад 160 тис. (більше, ніж половина від усієї чисельності класу)²⁷. Інша група – люди, професії яких забезпечували специфічні потреби самої інтеліґенції: історики, філософи, письменники, мистецтвознавці та ін. Представники цієї групи виступали як ґенератори основоположних ідей розбудови нової держави, часто не рахуючись з інтересами представників першої групи, що призводило до непорозумінь та конфліктів.

²⁷ Там само. – С.19.

Така етносоціальна структура тогочасного суспільства спонукала політичний провід обрати форму влади, яка б, задовольняючи потреби домінуючого класу – селянства, була спроможна ліквідувати суспільно-класову «неповноту» українського народу²⁸. Саме ці завдання й повинна була вирішити власна модель політичної організації суспільства, що ґрунтувалася на «трудовому принципі».

²⁸ Там само. – С.19.

У новій державній структурі УНР соціальні верстви, що становили «трудові маси», опинились у нерівних умовах. Намагаючись посилити позиції українського селянства, політичні лідери нехтували інтересами інших соціальних груп. Причина такої позиції керівників УНР полягала не лише в тому, щоб забезпечити абсолютне панування наймасовішого прошарку суспільства у країні, а й у тому, що саме селяни були основною силою, котра підтримувала соціалістичні партії, які опинилися при владі. Натомість інтеліґенції в новій політичній структурі відводилася другорядна роль. Директорія вирішила спиратися не на весь цей соціальний прошарок, а лише на його частину – «трудову інтеліґенцію», тобто на ті її кола, які у своїх політичних інтересах і симпатіях тяжіли до села. Влада не зробила жодного кроку, аби залучити на свій бік представників інтеліґенції інших етнічних груп населення України. Ані Директорія, ані уряд, ані партійні лідери ніколи серйозно не розглядали національну інтеліґенцію як політичного союзника в боротьбі за державність. Така позиція зумовлювалася низкою причин. По-перше, в Україні склалася ситуація, коли інтеліґенція формувала і політичний провід національного руху, і головний склад його учасників, що не дало змоги їй консолідувати сили. По-друге, у самій українській інтеліґенції існували різні політичні течії, які на той час були об’єднані на базі загальної опозиції гетьманському режимові. Однак після перемоги єдність поволі зникала, натомість з'являлася політична боротьба за владу. Проголошуючи спільну мету – побудову незалежної Української держави – різні угруповування інтеліґенції бачили різні шляхи до неї, зміст і форми, часто діаметрально протилежні. До цього слід додати специфічні соціально-психологічні риси, притаманні цій соціальній верстві (тяжіння до внутрішньогрупового антагонізму, нелюбов до «маси» й масового, індивідуалізм).

Реалізацією трудового принципу на практиці стало скликання та проведення Конґресу трудового народу. 5 січня 1919 р. була затверджено інструкцію до виборів делеґатів форуму, перше засідання якого призначалося на 22 січня. До складу конґресу обиралися представники від робітників, селян і трудової інтеліґенції. І хоча загальнопредставницьким цей орган назвати не можна, він усе ж таки мав більше, аніж Центральна Рада, підстав називатися парламентом. Згідно з інструкцією, на Трудовий конґрес мало бути обрано 593 делеґати: 377 (64%) – від селянства, 118 (12,5%) – від робітництва, 33 (5,5%) – від трудової інтеліґенції²⁹ та 65 (14%) – від західноукраїнських земель. Представники від селян обирали на повітових селянських з’їздах, а від робітників та інтеліґенцїї – на ґубернських³⁰. Норми представництва по ґуберніях та від класово-професійних з'їздів визначалися такі представництва³¹:

²⁹ Згідно з інстукцією, інтереси трудової інтеліґенції представляли 33 депутати (5 від Київщини, по 4 від Поділля, Харківщини, Херсонщини, Волині та Полтавщини, Чернігівщина й Катеринославщина мали по 3 і один від Таврії та один від Холмщини, Підляшша, Поліської округи).

³⁰ ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 23.

³¹ Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр. / П.Христюк. – Т.ІV. – Прага, 1922. – С.59.

Норми представництва на Трудовому конгресі
від селянства, робітництва та трудової інтелігенції
(по губерніях та від класово-професійних з’їздів)

В основу розбудови держави було покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам селян, робітників та інтелігенції без участі цензових елементів.

Разом з тим вважаю, що немає підстав погоджуватись з В.Винниченком про те, що новий принцип був визнаний та прийнятий всіма політичними силами. Підтвердженням цього може слугувати чергова нарада Директорії, уряду та представників політичних партій та організацій, а також військових, на якій було зроблено спробу переглянути вже прийняті принципи розбудови УНР.

Повернулися до питання вибору стратегії державотворення політичні лідери УНР лише в день оголошення війни Радянській Росії, 16 січня 1919 р. на державній нараді, що відбулася у Києві. Представники політичного проводу запропонували знову переглянути можливі альтернативи державного будівництва в Україні (і це при тому, що вже було затверджено та оприлюднено інструкцію для виборів до Конгресу трудового народу). Крім двох альтернатив, які розглядалися на нараді у Вінниці, додалася пропозиція Січових Стрільців про передачу всієї влади тріумвірату, тобто пропонувалося встановити в країні військову диктатуру.

Остання пропозиція була внесена представниками Січових Стрільців, що були запрошені на нараду, а можливо, й були головними ініціаторами її проведення. Стрільці спочатку запропонували В.Винниченку одноосібне диктаторство, а коли той не погодився, оприлюднили ідею передання всієї влади «тріумвірату» у складі С.Петлюри та двох представників Січовиків (Є.Коновальця та А.Мельника)³². Як досить слушно зауважив Д.Яневський, «стрілецтво рахувало себе окремою політичною партією з певними політичними завданнями. Стрілецька Рада, маючи своїх представників в Директорії, стала б не тільки військовим, а й політичним чинником» .

³² Коновалець Є. Спомини й уваги. Причинки до історії української революції / Є.Коновалець // Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. – Львів, 1937. – С.312.

³³ Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: Спроби творення і причини поразки / Д.Яневський. – К.: Дух і Літера, 2003. – С.242.

У свою чергу В.Винниченко у «Відродженні нації» також стверджував, що Січовики пропонували диктатуру саме йому, але він навідріз відмовився і запропонував передати владу головному отаманові. Це зайвий раз засвідчило слабкість позицій новообраного принципу розбудови держави. Відтак В.Винниченко на Державній нараді 16 січня 1919 р. визначив можливі варіанти державного будівництва:

• курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

• встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;

• встановлення військової диктатури.

Модель диктатури викликала суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра, наприклад, висловився і проти диктатури, і проти Рад. Після безплідних переговорів, нарада, налякана спробою військових посилити свої позиції в державі, прийняла рішення «залишити все так як і було» й отже більшість підтримала скликання Трудового конгресу.

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком та С.Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918-го – на початку 1919 р. викликали значні труднощі і проблеми у житті країни й суттєво позначаться у майбутньому.

Криза, що охопила українську демократію відчутно проявилася і в роботі Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). З 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на конгресі працювало 528 осіб³⁴. Найбільшими фракціями були есерівська і селянська. Виникли питання й з визначенням верховної законодавчої влади. В.Винниченко з цього приводу занотував у щоденнику (28 січня 1919 р.): «Трудовий Конгресс другий день уже топчеться на одному місці, не можучи розжувати питання про верховну Владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директорії, а другі – Малому Конгресові»³⁵.

³⁴ Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921 / І.Мазепа. – К.: Темпора, 2003. – С.83.

³⁵ Винниченко В. Щоденник / В.Винниченко. – Т. 1. – Едмонтон; – Нью-Йорк: Канадський Інститут Українських Студій, Комісія УВАН у США, 1980. – С.316.

Сповідуючи ідею суверенності УНР, делегати не були єдині також і в питаннях соціально-економічної орієнтації держави. Одні вбачали в ній демократичну правову республіку соціального лібералізму, інші орієнтувалися на соціалізм у республіці класової диктатури. Проте навіть такий підхід дозволив досягти в роботі форуму певних успіхів: він дав змогу українському політикуму перевірити і уточнити свої позиції; вдалося, хоча і в загальному, скоординувати внутрішню і зовнішню політику; було обговорено і прийнято тимчасову Конституцію УНР; депутати урочисто обговорили і затвердили питання всеукраїнського значення – Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки ( ЗУНР³⁶) від 22 січня 1919 р.; вперше Наддніпрянська Україна об’єдналася з Західною Україною, вперше номінально було проголошено єдину Українську державу, яку, однак, фактично ще потрібно було створити й відстояти³⁷.

³⁶ Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. 13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада прийняла тимчасовий Закон «Про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини».

³⁷ Детальніше дивіться: Гай–Нижник П. П. Ідея Соборності й українське державотворення (1918–1919 рр.) / П.П.Гай-Ниник // Гілея. – 2014. – Вип.91 (№12). – С.25–37.

Утім, куріальна, непропорційна виборча система виявилася недосконалою і була схожа на радянську, проголошену у Конституції РСФРР 1918 р. Кидається у вічі також і значна диспропорція депутатського складу за соціальною належністю. Причина тут полягала не лише в тому, що 86% населення України становили селяни, а робітники – лише 8%. Есери, які спиралися на сільський електорат, постійно підкреслювали, що відкинули пропорційну систему, аби не допустити на Конгрес представників робітників (головна опора УСДРП), які були переважно росіянами. Виборчі перегони, що тривали лише два з половиною тижня, та ще й в умовах військового часу, принесли закономірні результати: з близько 400 обраних депутатів 52% складали представники партії есерів, інші ліві мали лише 10% загального представництва серед депутатського корпусу³⁸. Східні та північні губернії УНР були майже не представлені, оскільки перебували під окупацією більшовицьких військ.

³⁸ Детальніше про персональний склад Трудового конгресу дивіться: Малюта О. В. Всеукраїнський Трудовий Конгрес як представницький орган українського народу в другій Українській Народній Республіці / О.В.Малюта // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. – Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. – Вип. 7. – С. 199–207.

Напередодні та в ході роботи Конгресу трудового народу відбулися наради політичних партій, що брали участь в роботі Конгресу та входили до «великої коаліції», і їх результати не могли не позначитися на політичних позиціях фракцій у ході роботи. На VI конгресі УСДРП 9–12 січня 1919 р. ліве крило – так звані «кияни» (В.Чехівський, М.Драгомирецький, Ю.Мазуренко, М.Авдієнко) – виступили з пропозицією створення незалежної української соціалістичної республіки, а помірковане крило – «катеринославці» (І.Мазепа, П.Феденко) їх не підтримали, що привело до розколу партії.

Ліва частина Конгресу, до якої входили ліві соціал-демократи та боротьбисти (Г.Гринько, В.Єлланський, П.Любченко), ліві бундівці на чолі з М.Рафесом, польські та єврейські соціалісти висловилися за впровадження більшовицько-радянського ладу, а після відкинення їхніх настанов заявили про недовіру Директорії й покинули Конгрес. Центральна течія партії есерів (М.Грушевський, М.Шаповал) виступила з пропозицією встановлення влади «трудових рад робочих і селянських депутатів»³⁹. Особливу позицію займали представники ЗУНР, які «були занепокоєні лівим курсом Директорії, бо мали велику нехіть до більшовицького режиму і реформ»⁴⁰. Саме тому вони приєдналися до правого крила Трудового Конгресу та підтримали принципи парламентської демократії.

³⁹ Полонська-Василенко Н. Історія України / Н.Полонська-Василенко. – Т. 2. – К.: Либідь, 1995. – С.519.

⁴⁰ Игренев Г. Екатеринославские воспоминания / Г.Игренев // Революция на Украине по мемуарам белых. – М. – Л., 1990. – С.269.

На жаль, на практиці союз «трудових верств» виявився нежиттєздатним, що й засвідчила робота Конгресу трудового народу. Політичні сили розійшлися в усіх ключових питаннях, так і не спромігшись виробити єдиної політичної стратегії. «Трудовий принцип» активно підтримали тільки ліві соціал-демократи та есери. Саме представники цих політичних партій голосували за нього під час роботи Конгресу трудового народу.

Іншим питанням, в якому погляди дослідників розходяться кардинально, є питання моделі держави, що виникає на основі «трудового принципу». Сам В.Винниченко в своїх роботах подає два визначення, які, на його думку, є абсолютно тотожними – «система трудових рад» та «диктатура трудового народу». До складу останнього, нагадаю, він відносив тільки три соціальні верстви тогочасного українського суспільства – селянство, міський пролетаріат та «трудову інтелігенцію». Натомість в історичній літературі можна зустріти такі визначення як «трудові ради», «влада трудових мас»⁴¹, «диктатура працюючих мас»⁴², «обмежена демократія»⁴³, «трудова демократія»⁴⁴, «трудова республіка» тощо. Даючи такі визначення історики у своїй переважній більшості все ж таки погоджуються з тим, що «трудовий принцип» був перехідною моделлю до парламентсько-демократичного ладу.

⁴¹ Горак В. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання / В.Горак // Україна XX ст.: Проблеми національного відродження. – К., 1993. – С.85.

⁴² Губа П. Українське відродження: спроба джерелознавчої оцінки вітчизняної преси 1917–1920 рр. / П.Губа – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – С.81.

⁴³ Радченко Л. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917–1920 рр. / Л.Радченко – Х., 1996. – С.101.

⁴⁴ Грабовецький С. Українське державотворення революційної доби: виклики часу і відповіді нації / С.Грабоцький // Розбудова держави. – 1997. – Ч. 12. – С.13.

Зовсім інші оцінки знаходимо у дослідників, які підтримали точку зору В.Винниченка, який вважав трудовий принцип державного будівництва переходом до радянської соціалістичної влади. Тому в подібних оцінках можна зустріти такі визначення, як «диктатура лівих партій»⁴⁵, «соціалістична республіка» та «різновид національного більшовизму», «диктатура селянства»⁴⁶. З останнім важко не погодитися, якщо поглянути на кількість депутатських місць в Конгресі трудового народу України. Так, представникам селянства виділялося 337 місць з 593, а на представників робітників та «трудової інтелігенції» – усього 151 мандат⁴⁷. При цьому селянські депутати мали пільги, адже обиралися на повітових селянських з’їздах, а робітники та «трудова інтелігенція» на губерніальних. Пізніше, підтверджуючи такий стан речей, політичні опоненти есерів – українські соціал-демократи підкреслювали, що «трудовий принцип, як метод і засіб соціалізації народного господарства, є карикатура, шкідлива і не потрібна, на справжній правильний перехід до соціалізму. Трудовий принцип на Україні є ніщо інше, як панування економічно-реакційного селянства, з яким до соціалізму не так вже легко< class="footnote"> йти»⁴⁸.

⁴⁵ Вєтров Р. Політичні партії України напочатку XX століття (1900–1925 рр.) / Р.Вєтров. – Дніпродзержинськ, 1997. – С.67.

⁴⁶ Яневський Д. Вказана праця. – С.263.

⁴⁷ Яблонський В. Від влади п'ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР / В.Яблонський. – К.: Альтерпресс, 2001. – С.63.

⁴⁸ Шаповал М. Велика революція та українська визвольна програма / М.Шаповал. – Прага: Вільна спілка, 1927.– С.149.

Проблемним у сучасній історіографії залишається й питання мотивації вибору «трудового принципу» як основи розбудови держави. Чого прагнули та що досягли лідери УНР погоджуючись на впровадження досить сумнівної та недосконалої «трудової формули». На думку українських есерів та лівих соціал-демократів найголовнішим завданням, яке повинен був вирішити «трудовий принцип», була ліквідація небезпеки для українського національного відродження з боку російських більшовиків. В.Винниченко цю позицію мотивував таким чином: «З прийняттям «системи трудових рад» ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, зрозуміло, ми б відштовхнули від себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи,... ми придбали б для українського національного відродження... пролетаріат села й міста. Ми тим самим позбавляли б російських більшовиків виступити проти нас і прагнути до захоплення влади»⁴⁹.

⁴⁹ Винниченко В. Вказана праця. – С.134.

Тож не позбавленою певної рації є думка, що таким чином, приймаючи за основу «трудовий принцип», Директорія прагнула налагодити тісний зв’язок з трудовим селянством та робітництвом, встановити баланс між реформами та порядком, закріпити національно-політичні та соціально-економічні здобутки революції, зберегти українську державність та усунути зовнішню небезпеку з боку більшовиків та Антанти⁵⁰. Однак, разом з тим, заслуговують на увагу й інші погляди на дану проблему. Так, існує думка, що поява «трудового принципу» була викликана спробою компромісу між парламентською республікою з одного боку і практикою радянського будівництва в Україні та Росії з іншого, поєднанням національної ідеї та соціальних гасел⁵¹. Інші вважають, що головною причиною запровадження нової державної моделі було бажання українського політичного проводу обмежити політичні права «експлуататорських верств», які мали не українське, а іншонаціональне походження⁵² чи спробою запровадити в країні пряме народовладдя⁵³. Частина дослідників натомість стверджує, що «трудовий принцип» був голим популізмом, найбільш адекватною реакцією на виклик часу і повинен був допомогти Директорії утриматися при владі⁵⁴.

⁵⁰ Васковський Р. Діяльність Директорії УНР (листопад 1918 – квітень 1919 р.).: Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Р.Васковський. – Дніпропетровськ, 1999. – С.80.

⁵¹ Рум'янцев В. Українська державність у 1917–1922 роках: національно-демократична і радянська альтернатива: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук / В.Рум’янцев. – X., 1998. – С.212.

⁵² Лозовий В. Пошуки Директорією ідейно-політичних засад відновненя діяльності УНР / В.Лозовий // Український історичний журнал. – 2000. – № 5. – С.33.

⁵³ Семененко В. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917–1922 рр.) / В.Семененко. – X.: Основа, 1995. – С.125.

⁵⁴ Радченко Л. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917–1920 рр. / Л.Радченко – Х., 1996. – С.98.

Вважаю небезпідставною й точку зору, що «трудовий принцип» був не тільки компромісом політичних моделей, а в першу чергу компромісом між політичними партіями та лідерами політичного проводу. Його було впроваджено в життя, аби зберегти від розпаду урядову партійну коаліцію до якої входили УПСР, УСДРП, УПСС та УПСФ та запобігти появі опозиції з боку військових та інших політичних сил, що не увійшли до цієї коаліції. Прибічники парламентського устрою і радянської системи сприймали його як тимчасовий, позаяк розуміли його неефективність та нездійсненність.

Варто відмітити, що нова державотворча модель не знайшла широкої підтримки серед політичних сил, що боролися за владу в Україні та самого населення країни. Підтримали «трудовий принцип» тільки частина українських соціал-демократів та есерів. Схвальну оцінку нової форми державного ладу знаходимо в працях авторитетних «лівих» лідерів цього політичного напрямку: В.Винниченка, М.Шаповала та П.Христюка. Натомість противників нового принципу було набагато більше. Усі «праві» та «центристські» партії тогочасного українського політичного спектру проголосували на Конгресі проти «трудового принципу». Натомість вони висловилися за впровадження «чистого парламентаризму та демократії», а не «синтезу обмеженої демократії з більшовизмом», під яким розуміли есерівську «трудову модель».

Дуже обережно поставилися до «трудового принципу» і представники ЗУНР. Як відзначав І.Лисяк-Рудницький, «УНР та ЗУНР мали різні державні стратегії і зовнішню політику, які можна було зблизити, але не можна було ототожнити...чималі об’єктивні відмінності в соціальній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом ... не можна було зліквідувати навіть урядовим декретом»⁵⁵. Делегати, що прибули на Трудовий Конгрес від Західної України, неодноразово виступали з заявами про нерозуміння нового принципу, як такого, що суперечить нормам демократії, і як результат – усі вони голосували проти нової моделі.

⁵⁵ Лисяк-Рудницький І. Історичні есе / І.Лисяк-Рудницький. – Т. 2. – К., 1994. – С.272.

Негативну оцінку отримав «трудовий принцип» й серед командного складу армії УНР. Справедливо вважаючи себе головними творцями перемоги над гетьманським режимом, військові під проводом Січових Стрільців спробували на черговій державній нараді у Києві в січні 1919 р. замінити проголошену модель «трудової демократії» на військову диктатуру. Учасник тих подій М.Ковалевський згадував: «Вищі наші старшини були тієї думки, що поки не наступлять нормальні умови, себто поки не стабілізується ситуація на західних і північних кордонах України, вони мають право впливати на біг держаних справ і творити, так би мовити, диспозиційний осередок, який може функціонувати значно швидше, аніж бюрократична машина уряду й Директорії»⁵⁶. Тож, як вже згадувалося вище, Січові Стрільці були не проти замінити Директорію тріумвіратом (С.Петлюра, Є.Коновалець, А.Мельник), а «трудовий принцип» відкинути як непотрібний УНР у час боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами.

⁵⁶ Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини. Враження. Рефлексії / М.Ковалевський. – Інсбрук: Накладом М.Ковалевської, 1960. – С.451.

Проти «українського трудового експерименту» виступили також і російські та українські більшовики, які називали курс Директорії не інакше, як «хворобливо-націоналістичною, дрібнобуржуазною витівкою», і навіть відмовилися від участі у виборах до Трудового Конгресу⁵⁷. Незалежна УНР з її «трудовою демократією» не вписувалася не лише в рамки соціалістичної республіки Рад більшовиків, а й в рамки «єдиної та неподільної держави» російських добровольців. Так, наприклад, 17 січня 1919 р. в Одесі представники російської Добровольчої Армії виступили з заявою про неприпустимість визнання незалежності УНР та обраної державної моделі: «Однобічне проголошення волею української Директорії самостійності, рівно як і визнання незаперечності цього проголошення, розв’язує сили відцентрові від Росії та російської демократії, стихійно веде Україну на шлях анархо-більшовизму»⁵⁸.

⁵⁷ ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.103. – Арк.10.

⁵⁸ ЦДАГО України. – Ф.5. – Оп.5-1. – Спр.148. – Арк. 5.

Гірше за все, що позицію Директорії не зрозуміли серед народних мас⁵⁹. Як тільки в народі не називали нову державну модель: і «національною забавкою», і «маленьким більшовизмом», і «аристократією на виверт». Досить влучно охарактеризував «трудовий принцип» невідомий кореспондент газети «Шлях»: «Є демократичний принцип загального, прямого, рівного і пропорційного голосування, на цьому праві стоїть вся соціалістична Європа. З другого боку є комуністи, які проводять диктатуру. Але хіба ми з шкіри пошиті? Видумали «трудовий принцип», якого на всім світі не знайдеш зі свічкою. А все ж таки знайшли своє (ось воно українське месіанство і неповторність), оригінально, не схоже на чуже. Чисто, як у тім анекдоті про батька, який хотів, щоб син його відрізнявся від усіх і пришив йому на спині «третій рукав». Отой «третій рукав» і є трудовий принцип»⁶⁰.

⁵⁹ Так, наприклад, кореспондент Чернігівської земської газети на початку січня 1919 р. повідомляв із с.Хлоп’яники Сосницького повіту Чернігівської губернії: «Наши селяне – старики и молодежь – давно уже разделились на два враждующих лагеря: «большевиков» и «украинцев». На почве этого разделения между ними, чаще между парнями, немало происходило конфликтов, которые, впрочем, не переходили за пределы словесного препирательства, и после жесточайшего (и конечно, без всякого политического смысла и связи) нагоняя с одной стороны – «Центральной Раде», а с другой «Ленину и Троцкому» – оканчивались более или менее миролюбиво в беседе за картами (чаще всего на деньги в «21») или за бутылкой самогонки. Однако, в последнее время, в связи с тревожными слухами о движении большевиков, наши бывшие «комиссары» и «советчики» подняли голову и вообразили, что «наша берет», от словесного внушения перешли к более реальному воздействию на «украинцев», пустив в действие палки, колья и другое холодное оружие. Характерно, что избиваемый при этом напутствуется обыкновенно так: «Вот это тебе Украина» [Черниговская земская газета. – 1919. – 3 января (– 1918. – 21 декабря). – С.7].

⁶⁰ Шлях (Вінниця). – 1919. – 19 серпня. – С.3.

29 січня 1919 р. Трудовий Конгрес завершив свою діяльність, а разом з ним фактично припинила своє існування й «велика коаліція». Прийняті Конгресом трудового народу Закон «Про форму влади на Україні» та Універсал «До українського народу» так до кінця й не вирішили питання, які ставилися перед партійною коаліцією. Вони законодавчо закріплювали повноваження Директорії та її статус як верховної влади, перетворюючи з міжпартійного органу в державний. Закріплювався поділ гілок влади – Директорія отримувала законодавчі повноваження, а Рада народних міністрів – виконавчі. Відбулися персональні зміни в складі Директорії – до неї увійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич.

На Конгресі була зроблена спроба вибору, обговорення альтернативних варіантів, але, у підсумку, Закон «Про форму влади на Україні» відбив дуалізм поглядів українських політичних партій. Праві фракції Конгресу висловилися проти організації робітничої диктатури і за встановлення демократичного ладу в Україні, доручивши шести новоствореним комісіям розпочати підготовку проекту закону про вибори до парламенту Української Республіки. Разом з тим Конгрес не відмовився від «трудового принципу» і діяльності трудових рад на місцях. «З Трудового Конгресу доля просто посміялася: інституція, яка покликана була утвердити на Україні диктатуру працюючих, організувати тверду революційну владу, і тим підвести міцний ґрунт під революцію, виповнила протилежні завдання – поховала ідею трудової диктатури, санкціонувала директоріянсько-отаманський режим», – так оцінив наслідки діяльності Трудового Конгресу П.Христюк⁶¹.

⁶¹ Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія (1918–1920) pp.) / В.Солдатенко. – K.: Просвіта, 1999. – С.253.

Отже Трудовий Конгрес не зміг утримати від розпаду «велику коаліцію». Вона поступилася місцем так званій «малій коаліції», до якої входили соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, народні республіканці, галицькі націонал-демократи та радикали. Але «мала коаліція» вже вирішувала інші політичні питання, адже УНР неухильно рухалася до персонального авторитаризму С.Петлюри.

28 січня 1919 р. на останньому засіданні Конгресу було прийнято Закон «Про форму влади на Україні», яким вся влада передавалася Директорії «до скликання слідуючої сесії Трудового Конгресу»⁶². Основні тези поділу влади було також викладено в Універсалі Трудового Конгресу «До українського народу», де населенню оголошувалась його ухвала:

⁶² Вістник Української Народньої Республіки. – 1919. – 7 лютого. – Ч.4.

«Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового Конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього січня.

Для підготовки законопроектів до слідуючої сесії Трудового Конгресу Української Народньої Республіки Конгрес Трудового Народу України визнає необхідним залишити після себе такі комісії; 1) по обороні Республіки, 2) земельну, 3) освітню, 4) бюджетову, 5) заграничних справ й 6) комісію харчових справ.

Владу виконавчу – Директорія має доручити Раді Народніх Міністрів, яка відповідає за свою роботу перед Трудовим Конгресом, а на час перериву його засідань, перед Директорією Української Народньої Республіки.

Владу на місцях здійснюють представники правительства Республіки, які мають працювати в тісному контакті і під контрольом повітових і губерніяльних Трудових Рад, які складаються пропорціонально з представників селянства і робітництва»⁶³.

⁶³ Там само.

Таким чином Директорія отримала право приймати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон визначав характер сесійної роботи Конгресу. У міжсесійний період повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені. Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами. У Законі йшлося про те, що «комісії утворені виключно для полегшення законодавчої ,a class="footnote">діяльності»⁶⁴. Не було поновлено чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів, зокрема земельного закону. Директорія, відповідно до Універсалу та Закону «Про форму влади на Україні», прийнятих Конгресом Трудового Народу, отримала право «видавати закони, необхідні для оборони Республіки», а її діяльності було надано офіційний статус.

⁶⁴ Там само.

Прийняті конгресом Декларація та Резолюція в основному дублювали положення, які набули втілення в Універсалі і в Законі «Про форму влади». Так, Резолюцією було визначено, що:

«Конгрес Трудового Народу України стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні. В цілях закріплення демократичного ладу правительство УНР разом з комісіями має підготовити закон для виборів всенароднього парляменту Великої Соборної Української Республики.

[...] На основі всенароднього голосовання мають бути скликані нові органи влади на місцях, а до того місцева власть, в інтересах національної оборони, повинна належати довіреним правительства УНР – комісарам, які повинні працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників»⁶⁵.

⁶⁵ Христюк П. Вказана праця. – С.67.

Вказані конституційні акти УНР обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками. Згодом ці положення були закріплені в конституційних за своїм характером актах: Законі «Про місцеві конгреси і ради трудового народу» і в Тимчасовому Законі «Про внесення і затвердження законів в УНР» (лютий 1919 р.). Конгрес легітимував владу Директорії та Ради народних міністрів, але не провів чіткого розподілу повноважень між ними.

Згадані закони значною мірою стали плодами вітчизняної конституційно-правової думки, особливостей її розвитку, адекватно відбили соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В.Винниченка та його прихильників. Конгрес трудового народу був останньою масштабною спробою Директорії закласти теоретичні та юридичні основи державного будівництва в Україні. Однак загострення політичної ситуації не дало можливості Директорії втілити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом. Без змін було залишено систему центрального управління, проте поділ міністерств на відділи та департаменти, запроваджений Центральною Радою, зберігся.

Отже, можна стверджувати, що на розглянутому (першому) етапі конституційного будівництва в «другій» УНР здобули перевагу тенденції до побудови народоправчої, по суті – соціалістичної, держави, заснованої на класовому підході (хоч і у пом’якшеному, порівняно з лєнінською моделлю, вигляді). Ці протиріччя відбивалися і на відносинах у керівних колах УНР. Структура політичної системи набула такого вигляду: представники політичних (соціалістичних) партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча – Трудовому конгресові, обраному трудовим населенням, без участі поміщиків та капіталістів. Така конструкція, природно, давала привід ворогам України обвинувачувати Директорію в «більшовизмі».

У ході роботи Конгресу відбувся остаточний розкол українського визвольного руху, розмежування політичних сил УНР. Ліворадикальні сили («боротьбисти» та «незалежники») відстоювали ідею впровадження в Україні радянської влади, центристи (соціал-демократи та есери) виступали за подальшу розбудову держави на основі «трудового принципу», ліберальна частина (представники УПСФ) рішуче вимагала запровадження буржуазно-демократичного устрою, консервативні кола (УПСС та УНРП) схилялися до військової диктатури. Роз’єднання українських політичних сил призвело до розриву між новоствореною державою і суспільством, міжнаціонального розбрату в середині українського суспільства, утворення опозиції владі як «зправа», так і «зліва», розвалу армії.

Зрештою, «трудовий принцип» за існуючих умов був приречений на згортання. На думку прихильників «трудової ідеї», початок кінцю «трудового принципу» поклала перша урядова криза, коли уряд В.Чехівського був замінений урядом С.Остапенка, який офіційно відмовився від впровадження «трудового принципу» в Україні. Головними винуватцями зміни політичних пріоритетів в розбудові УНР вони вважали отаманщину та С.Петлюру. Саме йому робилися чисельні закиди, зокрема В.Винниченком, на рахунок призупинення революційних процесів на півдороги⁶⁶. Більшість дослідників погоджуються з тим, що отаманщина та позиція головного отамана призупинили переростання «трудового принципу» у більшовицьку диктатуру, але не вважають це негативним результатом, скоріше навпаки. На їхню думку, «трудовий принцип» був перехідною моделлю або до радянської влади, або до парламентської демократії на зразок західної, більш пріоритетною з яких для України була остання. Відмова від «трудового принципу» відкривала шлях для проголошення загального виборчого права, яке вже давно вимагали як вітчизняні політичні сили, так і уряди країн Антанти.

⁶⁶ Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України 1917–1920: Навчальний посібник / О.Копиленко, М.Копиленко. – К., 1997. – С.143.

Існує щонайменше три погляди на час згортання процесу впровадження «трудового принципу»:

Перший: кінцем «трудового принципу» є дата 12 серпня 1919 р., коли Рада народних міністрів УНР ухвалила Декларацію про перехід до нового етапу будівництва держави на основі європейської моделі⁶⁷. При цьому «трудовий принцип» офіційно не відмінявся, але зміна державного курсу випливала з самого змісту документа;

⁶⁷ Винниченко В. Вказана праця. – С.287.

Другий погляд базується в своїй основі на твердженні одного з голів уряду УНР І.Мазепи, що відхід відбувся трохи раніше, в середині липня 1919 р., коли припинили роботу комісії Трудового Конгресу⁶⁸.

⁶⁸ Яневський Д. Вказана праця. – С.308.

Третій погляд обмежує термін дії «трудового принципу» діяльністю Конгресу трудового народу, а особою, винною за його згортання є сам В.Винниченко, який своїми діями та «хитанням» у промовах поховав ідею «трудових рад». У виступі на Конгресі В.Винниченко, зокрема, заявляв, що «Директорія орієнтується не на схід в своїх соціальних перебудовах, а на захід, себто на форми організовані, форми не руйнівні, одпихаючи все те, що зайве, і на їх місце поставляючи нові форми»⁶⁹. Значною мірою саме під впливом його промов Трудовий Конгрес ухвалив 28 січня 1919 р. Закон «Про форму влади в Україні». У цьому законодавчому документі вже було закладено політичний дуалізм, який з часом буде проявлятися все гостріше. Не відмовляючись від «трудового принципу», який повинен був стати головним для організації місцевої влади, закон проголошував встановлення «демократичного ладу на Україні» та пропонував уряду розпочати підготовку до виборів всенародного парламенту.

⁶⁹ ЦДАВО України. – Ф.1429. – Оп.5. – Спр.17. – Арк.17.

Зрештою, запропонований українськими соціалістичними партіями «трудовий принцип» не міг стати фундаментом для розбудови незалежної української держави, адже не відбивав поглядів усіх політичних сил і не мав широкої підтримки у населення. Його поява була викликана пошуком певного компромісу між політичними партіями та політичними лідерами, що боролися за владу в Україні. «Трудова модель», швидше за все, мислилася її авторами як перехідна модель до парламентської демократії, проте втілити її на практиці та отримати бажані результати українським політикам так і не судилося.

Підсумовуючи, варто відзначити, що «трудовий принцип» за час існування Директорії УНР не став фундаментом для розбудови національної української державності. Головною причиною його неприйняття стало небажання різних політичних сил українського суспільства піти на компроміс заради спільної ідеї створення незалежної держави. Окрім того, Директорія не змогла запровадити «трудовий принцип» унаслідок воєнно-політичних обставин, що склалися в тогочасній Україні. Разом з тим, відхилення класового «трудового принципу» більшістю політичних сил дало можливість керівництву УНР переглянути й обрати новий напрям розвитку країни та суспільства. Ним став курс на розбудову в Україні республіканського ладу на основах парламентської демократії.

Hai-Nyzhnyk Pavlo, Doctor of Historical Sciences, Head of the Department of Historical Studies, Research Institute of Ukrainian history (Ukraine, Kyiv), Hai-Nyzhnyk@ukr.net

STATE MODEL SEARCH UPR:

The idea and the collapse of «labor principle» (December 1918 – July 1919)

In the article the «labor principle» organization of the political system in Ukraine as one of the models of construction UPR during the period from December 1918 to August 1919 analyzed the position of political forces on the introduction of «labor principle», in particular during the preparation and duration of the Congress Working People Ukraine. Indicate the socio-demographic and military-political background and shortcomings «labor principle» in the context of the realities and prospects of development of state of the Republic.

Keywords: labor principle, Labour Congress, UPR, Directory