hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Павло Гай-Нижник


Ставлення вищого керівництва німецького Райху
до Акту проголошення відновлення
Української Держави у 1941 р.
й військово-політична тактика
Проводу ОУН(р) у 1941–1943 рр.



Завантажити файл .pdf

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави у 1941 р. й військово-політична тактика Проводу ОУН(р) у 1941–1943 рр. / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2016. – Вип.110 (№7). – С71–81.


Провідний осередок бандерівської ОУН1 усвідомлював переломність початку 40-х років ХХ ст. й передбачав (очікував), що вони вже несуть визначальні зміни «політичного положення українського народу й започаткували далекосяжні переміни на українських землях» [16, c.26]. Майбутня Українська Держава, у баченні ОУН(р) часом на весну 1941 р. мала б бути суверенною і соборною державою із владарюванням у ній українського народу. Шлях її здобуття – національна революція.

1 У різні часи та частина ОУН, що об’єдналася навколо С.Бандери та в подальшому визнавала його особу за провідника, називалася по-різному: ОУН-революціонерів (ОУН-р), ОУН самостійииків-державників (ОУН с-д), ОУН (бандерівці) чи ОУН (С.Бандери) – ОУН(б).

Проте у випадкові, коли б чужоземна військова сила у війні проти СРСР просувалася б фронтом через українські землі й окупувала б їх, зауважувалося у травневих (1941 р.) внутрішньопартійних «Політичних вказівках» ОУН(р), що зрештою невдовзі й сталося, завданням Організації у такій ситуації було не допустити аби Україна була тільки тереном розвою чужих сил з ворожою Москвою (а потім – об’єктом іноземного заволодіння). «Навпаки, – вказувалося у тій інструкції, – власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціятивою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах московської імперії» [5, c.51]. Невдовзі, після нападу Німеччини на СРСР, Актом проголошення Української Держави у Львові від 30 червня 1941 р. ОУН(р) спробує втілити цю стратегію у дійсність…

Розробляючи генеральний напрямок революційно-визвольної політики, складаючи плани дій та розробляючи директиви, ОУН(р) усвідомлювала себе єдиною силою, що на той час була готовою і спроможною рішуче виступити як політично, так і збройно, самодостатнім локомотивом національного зриву в творенні Української державності. Тож на одному з засідань Проводу Організації, з огляду на карколомність розвитку подій на теренах України, було прийнято позицію С.Бандери щодо персонально-організаційної конструкції верховного керівництва та особисто-політичних завдань ключових лідерів у Проводі ОУН. Було створено штаб Проводу ОУН(р), в якому були зібрані керманичі усіх найважливіших ресортів Проводу з огляду на перспективи війни на Сході. Очолив цей штаб Я.Стецько. Усі члени штабу прямо і безпосередньо підлягали провіднику С.Бандері та шефу штабу Я.Стецьку. Першим заступником провідника ОУН(р) став Я.Стецько, другим М.Лебедь.

Крім того, Провід одностайно вирішив, що відносно державного будівництва кермування покладається на Я.Стецька, який: «а) перебирає відповідальність за крайове правління на ЗУЗ [західних українських землях – П.Г.-Н.], де ОУН має домінуючу позицію, залишається, як перший етап, у Львові, щоб зорганізувати державний апарат на ЗУЗ; б) як речник зорганізованого державного апарату на ЗУЗ і головний речник революційної ОУН має входити до Українського Державного Правління у Києві, тобто Центрального українського суверенного уряду, створеного у Києві силами ОСУЗ [осередніх і східних українських земель – П.Г.-Н.] при активній допомозі ОУН, яка мала слабі позиції на ОСУЗ у той час; в) з хвилиною переходу кордону з ЗОУ перебирає відповідальність за дію революційної ОУН в Україні, отримує повновласті у непередбачених ситуаціях надзвичайним порядком приймати рішення такі, як вимагатиме цього революційна рація» [19, c.157].

Передбачалося також, що більшість членів Проводу Організації піде на терени Центральної і Східної України аби підтримати ініціативу українців Києва проголосити відновлення державності у столиці, як центрального акту в контексті ідеї Соборності України. Проголошення ж Акту відновлення державності у Львові мало б стати чинниково-політичною підпорою майбутньому Акту в Києві, посилити його фактичну вагу та юридичне значення загальноукраїнського обширу.

Тоді ж, ще на початку травня 1941 р., крайовий провідник ОУН(р) І.Климів-Легенда своїм розпорядженням визначив на кожну область Українські національні революційні проводи, які складалися з голови обласного управління, коменданта міліції, військового коменданта, голови обласної господарської управи, керівника транспорту, народної освіти тощо. Подібний національний провід було призначено й на кожний район у західних українських землях. Усі ці уряди вже були сформовані до 20 травня 1941 року [18, c.4]. Тож лише-но німецька армада посунула на Радянський Союз (СРСР), ОУНівські структури були готові розпочати опановувати звільнені від комуно-більшовиків західноукраїнські терени. У свою чергу, як тільки 22 червня 1941 р. члени Українського Національного Комітету (УНК)2 у Кракові дізналися про початок німецько-радянської війни, спеціальна група оунівців-бандерівців рушила на схід в Україну [20].

2 Український Національний Комітет (УНК) мав осідок у Кракові. Впродовж короткого часу, починаючи з квітня 1941 р., щодо залучення до членства у ньому тривали перемовини серед відомих діячів української політичної еміграції у Кракові, Любліні, Празі, Брні, Берліні, Варшаві, Каліші. Було узгоджено його політичні засади й до членства в УНК увійшли відомі діячі з різних еміграційних таборів, як від ОУН(р), так і від УНРівців, Гетьманського руху, політики з західноукраїнських земель. Установчі збори УНК відбулися 22 червня 1941 р. у Кракові на яких були присутніми 86 учасників. Президію УНК було обрано у складі: ген. В.Петрів (голова), д-р В.Горбовий (заступник голови), проф. В.Андрієвський (заступник голови), адвокат д-р С.Шухевич (перший секретар), В.Мудрий (другий секретар) та ін. Генералові В.Петріву, який мав стати на чолі Комітету, німецька влада заборонила вихати з Праги на засідання. Того ж дня від імені УНК було надіслано меморіал про мету і суть створення Комітету до Гітлера, Ріббентропа та Розенберга, а наступного дня (23 червня) президія УНК вирішила повідомити німців про свою мету сформувати у Львові український уряд. Принагідно наголошу, що члени Комітету нічого не знали про майбутній Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 в., а його проголошення стало цілковитою несподіванкою не лише для членів УНК, а й для деяких членів Проводу революційної ОУН. У той час С.Бандера залишався у Кракові та (за гіпотетично позитивного ставлення німців до української державності) мав намір в рамках УНК втілити в життя проголошення Української Держави у Києві й там на його базі створити коаліційний уряд й передпарламент, у Львові ж Я.Стецько мав би очолити крайове правління на західних українських землях. Загалом УНК нараховував 113 відомих українських діячів, серед яких, зокрема, були: М.Лівицький, В.Горбовий, І.Габрусевич, Р.Ярий, М.Крат, А.Макаренко, З.Мирна, В.Андрієвський, В.Петрів, В.Євтимович, М.Богун, В.Болюх, Є.Зиблікевич, Б.Іваницький, В.Островський, І.Омелянович-Павленко, Ю.Павликовський, З.Пеленський, Б.Шемет, Я.Старух, С.Шухевич, А.Яковлів, В.Янів та багато інших вчених, освітян, письменників, військовиків, громадсько-політичних достойників.

З огляду на початок німецько-радянської війни, революційна ОУН зробила спробу довести керівництву Райху своє бачення розв’язання українського питання у спеціальному меморандумі. Його текст було вироблено оунівською комісією, яка складалася з С.Бандери, О.Гасина, І.Габрусевича, В.Стахіва, Я.Стецька та Р.Ярого і за підписом В.Стахіва вручено 23 червня 1941 р. німецькому райхсрегірунгові. У меморандумі Провід ОУН(р), зокрема, апелював до офіційного Берліна: «Мілітарна окупація є не до втримання тривало в Східній Европі. Тільки державний порядок побудований на національній засаді може ґарантувати здоровий розвиток. Тільки незалежна українська держава може зберегти тривало цей новий лад… Українська суверенна держава мусить бути господарсько незалежною, щоб могла бути органічною частиною европейського господарського порядку і його доповняти… Українська суверенна міліарна потуга, яка відповідає духовій поставі України, буде ґарантією німецько-українського союзу і зупинить тиск Росії на Европу… Якщо навіть німці при вмарші в Україну – очевидно – як визволителі будуть привітані, то це наставлення швидко зміниться, у випадку, коли німці не прийдуть з ціллю відновлення української держави і взагалі з того роду гаслами. Новий порядок в Европі без самостійної української держави є не до подумання… Треба ствердити, що для розв’язки української проблеми немає аналогії. З 1939 р. постало дві нові держави: Словаччина і Хорватія. Абстрагуючи від різниці у величині і кількості населення, українська проблема є далеко більшого значення, бо через її розв’язку прийдуть основні зміни в політичній і економічній структурі европейського континенту і виринуть питання, які є інтернаціонального значення» [19, c.168–169].

Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави Акт проголошення Української Держави3 було прийнято 30 червня 1941 р. Національним Зборами, що засідали у будинку львівської «Просвіти». У цілковитій тиші о 20-й годині вечора засідання Національних Зборів відкрив Я.Стецько, у президії зібрання – міський голова Львова Ю.Полянський, єпископ Й.Сліпий, представник львівського проводу ОУН(р) та інші… Я.Стецько у своїй промові віддав честь загиблим за волю України героям і зазначив, що Україна стала не тільки плацдармом боротьби двох величезних воєнних потуг, але й ключовою позицією у цій війні, народ же український мусить виявляти свою власнопідметну волю до національно-державного життя і тому необхідно прокламувати відновлення державності. Тож світ мав дізнатися з державницького Акту, що українська нація не буде нічим тяглом і не буде воювати за чужі інтереси, окрім своїх власних.

3 Початково цей документ називався саме «Актом проголошення Української Держави», лише через нетривалий час згодом його титулку було перейменовано на «Акт відновлення Української Держави» [1, c.1].

Німеччину ж, яка вела війну проти більшовицької Росії (СРСР), заявив Я.Стецько, «уважатимемо нашим союзником, якщо вона визнає наше право на державну незалежність, з істотними ознаками суверенности. Тому творення української національно-визвольної армії – закон хвилини! Без армії немає держави! Німецьку армію трактуємо як гостей на нашій землі і ми є готові на тісну співпрацю з Німеччиною проти Росії, на базі рівноправности і визнання нашої державности» [19, c.192–193].

Революційна ОУН закликала усіх громадян лояльних до української державності, без різниці партійно-політичних переконань, до спільної справи, а також звернулася до Національних Зборів схвалити її рішення щодо проголошення відновлення Української Держави. На далі Я.Стецько зачитав документ проголошення Української Держави, текст якого присутні слухали підвівшись, а по завершенні декларування Акту – уся зала заспівала національний гімн. Потім лунали привітання від окремих присутніх. Під кінець Національних Зборів до зали прибули німці проф. Г.Кох і майор фон Айкен, які запізніло мали намір відвернути проголошення відновлення української державності. Коли ж до слова зголосився представник німців Г.Кох (колишній, до речі, сотник УГА), який промовляв німецькою та українською мовами, делегати Зборів почули негативне ставлення як до самого Акту державності, так і до будь-яких державних конструкцій, в тому числі й щодо самих Національних Зборів. Йому на противагу І.Вітушинський висловив привітання німецькій армії, проте як гостям на українській землі, й наголосив, що лише спільними зусиллями (Української Держави, її війська, й Німеччини та її армії) вдасться, в єдиному зусиллі з іншими повсталими поневоленими Москвою народами, розвалити і перемогти більшовицьку імперію.

Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави У своєму заключному слові щойно обраний голова Українського Державного Правління (УДП), зауваживши, що перед українцями стоять великі зусилля і великі перепони, позаяк українська державність – найбільша проблема світу, виголосив найперші завдання Державного Правління. Промовець запевнив також, що революційна ОУН за всяких умов стоятиме на сторожі інтересів нації, а як буде необхідно – проти усіх, хто не буде респектувати суверенітету нації. Бажаючи приязних взаємин з Німеччиною, воєнного союзу проти Росії між Україною та Німеччиною, Я.Стецько висловив сподівання на спільну перемогу над російськими загарбниками, додаючи, що для усіх українців завжди понад усе стоятиме добро Суверенної Соборної Української Держави [19, c.197]. На ранок 1 липня 1941 р. голова УДП віддав наказ виготовити дві печатки з написами «Українська Держава» та «Українське Державне Правління».

Варто зауважити ще й на тому, що не усі члени Проводу ОУН(р) знали про намір проголосити відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 р., як не знали про таке рішення й члени Українського Національного Комітету (УНК) у Кракові. Я.Стецько стверджував, що таке рішення було прийнято ним особисто (напевно, що все ж таки з попередньої згоди окремих провідних діячів вищезгаданої революційної групи ОУН й, власне, самого С.Бандери). Ось як пояснював такий оберт подій Я.Стецько: «Нашого рішення проголошувати у Львові державність ми не могли подавати до відома УНК ще й з цієї причини, що в нас було рішення проголошувати відновлення державности у Києві, а не у Львові. Але в наслідок розвитку подій сталося це у Львові, як вислід мого персонального рішення, коли я зорієнтувався, що немає іншої можливости після заяви Гітлера 22 червня 1941 р. з нагоди кампанії на Сході… Провід ОУН уже був на колесах, у поході, була війна. Рішати мали ті, що мали відвагу рішати і мали повно власті ОУН для цього. Проголошення відновлення державности у Львові було не лише заскоченням для УНК, але і для деяких членів Проводу ОУН» [19, c.152].

Актом проголошення Української Держави від 30 червня 1941 р. заявлялося, між іншим, що «Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України» [1, c.1; 22, арк.3]. Актом було заманіфестовано: «На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві» [1, c.1; 22, арк.3]. Акт проголошення Української Держави викликав повсюдне схвалення серед української людності у містах, містечках і селах, особливо – в західних областях. Численні народні зібрання своїми рішеннями підтримували проголошення державної самостійності України, а також висловлювали сподівання у підтримці державницьких зусиль українців з боку Німеччини.

Водночас, відштовхуючись від тогочасної військово-політичної дійсності, передбаченою й вказаною вищенаведеними травневими (від 1941 р.) «Політичними вказівками» ОУН(р), від імені провідника Національних Зборів Я.Стецька, запевнила цитатою з Акту проголошення Української Держави, що «відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації», а «Українська Національна Революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься дальше спільно з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі» [1, c.1; 22, арк.3].

Після того як головою Українського Державного Правління у Львові став Я.Стецько, було обрано склад УДП та його членів-представників за кордоном [23, арк.4, 13]. Уряд був з партійно-політичного боку коаліційним, до нього увійшли представники ОУН(р), ФНЄ, УНДО, соціалістів та безпартійні. Засадничо ж контроль над державним українським правлінням неофіційно тримала революційна (бандерівська) ОУН.

«Наш реалістичний підхід, – згадував Я.Стецько, – був такий: розбудова кадрів, зорганізування і вишкіл Похідних Груп на ЗОУ (західних областях України – П.Г.-Н.) з проєкцією доповнення їх на ЗУЗ (західних українських землях – П.Г.-Н.), після залишення означеної частини на ЗУЗ і включення нового елементу з ЗУЗ, який уже ознайомився частинно з підросійською дійсністю на ЗУЗ в 1939–1941 рр. і міг мати кращий підхід до ОСУЗ (осередньо-східні українські землі – П.Г.-Н.), розбудова мережі ОУН і мобілізація активу України для можливого за означених умов повстання чи повстанчих збройних дій. Для всенародного задокументування волі до державної незалежности уже зразу після того, як розпочалася німецько-російська війна, проголошувати відновлення української державности не тільки центрально, але й льокально, де тільки є для цього можливість. Водночас перебирати всю владу на місцях у свої руки, творити державну адміністрацію, охоплювати господарське, культурне, церковне і всяке інше многогранне життя державно зрілого народу. Створення центрального українського уряду і проголошення центрально відновлення української державности, очевидно в Києві!» [19, c.52].

Станом на середину–кінець липня 1941 р. українську державність було проголошено на усіх українських землях, звільнених від радянської окупації, а саме у всіх західноукраїнських областях, Житомирській та частинах Кам’янець-Подільської і Київської областей. Отже, після проголошення Української Держави у Львові 30 червня 1941 р., на виконання наказу ОУН(р), менш як за місяць українські державні місцеві (сільські й міські) адміністрації було організовано в Станіславській4, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Рівненській, Луцькій, Житомирській областях і частково в Київській. Тобто у цих регіонах було охоплено усі села, містечка й міста, а також створено українські районні управи. Обласні управи запрацювали у Станіславові, Тернополі, Львові, Житомирі, Рівному та Луцьку. В стадії організації перебували обласні управи в Дрогобичі [25, арк.75–75 зв.], Вінниці та Кам’янці-Подільському [25, арк.56].

4 На той час Станіславську область майже повністю окупували угорські війська, які проголошенню Української Держави перешкод не чинили. Румунські ж війська, що захопили Чернівецьку область і частину деяких галицьких повітів (Заліщики, Снятин), жорстоко придушували усі спроби відродити українську державність. В інших областях, що були зайняті німецькими і подекуди словацькими військами, перешкод проголошенню української державності не було, проте згодом німці почали вимагати відкликання Акта проголошення Української Держави та розгорнули репресії проти діячів Українського Державного Правління й членів ОУН(р).

Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави Фактично затвердженими німецькими військовими чинниками були обласні управи Тернополя, Станіславіва, Луцька й Житомира, які працювали у порозумінні з окупаційною військовою владою. У Рівному та Львові на той час налагодити зв’язок з німецькою військовою адміністрацією не вдалося, проте практичні контакти було встановлено з округами й районами. Окремі групи були надіслані для організації місцевої державної влади на Пінщину та Берестейщину, Буковину і Закарпаття, до Центральної та Південно-Східної України, у Крим. Окружні управи зорганізовано на теренах майже усіх західних областей, а округи у більшості покривалися за давніми повітами. Загалом же, як доповідав С.Бандері І.Климів-Легенда, з 200 районів Буковини, Галичини і Волині оунівці перебрали владу у 187 районах, тобто у 3 тисячах 300 населених пунктах. Протягом літа – початку осені 1941 р. мережа адміністративно-урядових органів Українського Державного Правління, тобто відновленої Актом 30 червня Української Держави, осягнула практично усіх населених пунктів Львівської, Станіславівської, Тернопільського, Дрогобицької, Волинської, Рівненської областей, а також частково Житомирської, Кам’янець-Подільської, Київської областей, окремих регіонів Осередньої України.

Проте існувала й інша, паралельна, дійсність, що руйнувала не лише перші паростки сталості суспільно-господарського ладу у підконтрольних українським місцевим органам влади місцинах, а й заперечувала саме утвердження Української Держави у її зародку – факт німецької військово-адміністративної окупації (чи союзницькими гітлерівцям військами) українських земель та цілковите заперечення права українців на власну державність політичною верхівкою німецького Райху (власне, особисто А.Гітлером), союзницьких до Берлінa сусідніх режимів в Братиславі, Будапешті та Бухаресті. Додаткової дестабілізації додавав й польський саботаж і терор, а підривна політично-пропагандивна протидія поляків, що попри втрату державності внаслідок німецької агресії, так і не змогли позбутися ворожого ставлення до державотворчих прагнень українців, завдавала підступних ударів з середини та у спину щойно проголошеній державі українців та їхній національно-визвольнольній боротьбі.

Тим часом, у зв’язку з тим, що 1 серпня 1941 р. Галичину було включено німцями до Генеральної губернії по краю прокотилася хвиля народних протестів і зборів підписів на підтримку ОУН та Українського Державного Правління [26, арк.3], зокрема у Зборівському повіті народні зібрання відбулися у 71 населеному пункті, в Олієві (900 підписів), Озірній (1045 підписів), Великій Плавучій (536 підписів), Букачівцях (534 підписи), Білоголовах (596 підписів), Годові (615 підписів), Кудинівцях (509 підписів), Лопушанах (575 підписів), Перепельниках (575 підписів), Манаєві (576 підписів), Ярославичах (426 підписів) тощо [26, арк.3–4].

Слід зауважити, що нормальному функціонуванню українських управ усіх ступенів великі перешкоди все ж таки чинилися з боку німецьких і мадярських військових чинників (ортс- і штадткомендатур). Часто траплялися випадки, коли, незважаючи на існування місцевих (сільських чи містечкових) українських управ, німецькі й мадярські військові коменданти уповноважували організовувати місцеву державну адміністрацію (до міліції включно) польські елементи, особливо це траплялося на терені Тернопільської області. Німецька військова влада також досить часто втручалася у господарські відносини української адміністрації, надто у справу налагодження промисловості, сільського господарства й торгівлі, створюючи таким чином хаос та занепокоєння серед українського населення.

Крім того, на керівні посади в економічному житті німці прагли виставити польських господарників, поширювали чутки про повернення польських дідичів на націоналізовані земельні посілості та колишніх власників до націоналізованих промислових чи торговельних підприємств. Траплялися випадки, коли польські дідичі одержували від різного роду німецьких військових комендантів певні конкретно не окреслені уповноваження про передачу їм їхніх колишніх маєтків. Щоправда з тих уповноважених ніхто так і не відважувався заявитися до села аби спробувати перебрати до своїх рук керівництво тими маєтками. Подекуди німецькі військові чинники, без порозуміння з українською державною адміністрацією чи місцевим проводом ОУН(р), змінювали встановлене українською місцевою управою керівництво підприємств на польських зверхників, що були заангажовані на протиукраїнську роботу (як, наприклад, щодо цукроварні у Ходорові, де німецька військова влада накинула на керівника польського офіцера, що був активним членом польської підпільної організації).

Утім, найбільший безлад створювався в питанні організації й в роботі міліції через те, що у кожному районі, окрузі та області німецькі військові власті по різному ставилися до цієї справи. Особливо щодо проблеми озброєння міліції та її компетенції щодо прав арештовувати, здійснювати обшуки, вести слідство тощо. В одних районах міліції дозволялося носити зброю, в інших – заборонялося, тож у більшості районів українська народна міліція діяла обеззброєно. Українській міліції також суворо заборонялося здійснювати арешти, що створювало ненормальний стан й спонукало ворожі до українців чинники ставати до організації збройної антиукраїнської боротьби з кривавими наслідками (як, скажімо, у с.Мелна чи у повіті Рогатин). Відтак українська міліція була неспроможною вести ефективну війну з диверсійними більшовицькими загонами у деяких районах й у лісистих теренах.

Відновлювали свою діяльність й польські підпільні організації, які влаштовували вишкільні курси, військові вправи, використовуючи для цього колишніх польських старшин, що прибували в українські місцевості услід за угорськими військами. Траплялися випадки, коли українська міліція викривала зброю у польського населення, проте у відповідь з подачі польських поміщицьких кіл мадярські військові підрозділи роззброювали українську міліцію (як це було, наприклад, у с.Ходачків, у повіті Тернопіль) [25, арк.8–12]. 1 серпня у Винниках на тютюновій фабриці українська міліція викрила польську терористичну організацію та антиукраїнські листівки, у Гишках та у Вирняках поляки поздирали з урядових будівель українські прапори, після чого вчинили замах на українського міліціонера. І усе це творилося при покритті гестапо, яке навіть прилюдно побивало українську міліцію (як то було 6 серпня у Винниках) [25, арк.50].

На терені Станіславської області від українських державних управ мадяри вимагали складення їм присяги вірності, на що отримали категоричну відмову. Населення ж українське беззастережно ставало на бік організованих ОУН державних адміністрацій. Мадяри окупували усю Гуцульщину та Підгір’я аж по Дністер. На цих теренах угорські війська (у яких було багато поляків, що зголосилися до угорської армії після 1939 р.) забороняли зображення тризубу під загрозою репресій (арештів і розстрілів), по селах тривало цілковите роззброєння української міліції, практикувалося побиття селян тощо [25, арк.74].

Щоправда тривало протистояння мельниківської та бандерівської організацій. Так, бандерівці, збуривши людей, вигнали представників ОУН(м) із зали під час зібрання робітників у Львові, а у Рогатинському повіті бойовики бандерівської ОУН ліквідували організаційну мережу мельниківців та створену ними районну управу [25, арк.8–12]. У відповідь на центральних теренах України мельниківці за допомогою СД та гестапо роззброювали бандерівців, перебирали провід міліцією й змушували підписувати заяву з відмовою працювати з бандерівцями тощо [24, арк.10, 11].

Тим часом похідні групи ОУН(р) поступово проникали в українські Закарпаття, Буковину, Берестейщину та Пінщину, а головне – просувалися поза р.Збруч, через Проскурівщину, Житомирщину, Вінниччину на Київ, а далі – на схід і південь України.

Перша – Північна (близько 2500 осіб) була зосереджена перед вимаршем понад Бугом й мала за мету прибути до столиці країни – Києва. Її провідниками були М.Климишин (заарештований німцями у Житомирі), потім Д.Мирон-Орлик (убитий в Києві 25 липня 1942 р.), опісля – П.Сак-Могила. З провідних членів ОУН(р) у Києві, між інших, перебували В.Сидор-Шелест, Д.Маївський-Тарас і М.Прокоп. У столиці група «Північ» видавала підпільну газету «За Самостійну Україну» та журнал «Молода Україна», які виготовлялися у підпільній друкарні ОУН ім. М.Хвильового [19, c.76].

Друга група – Середня, або «Центр» (близько 1500 осіб), провідником якої був бойовик М.Лемик-Сенишин, який 1933 р. здійснив атентат на радянського консула у Львові. Група була зосереджена на захід від Сяну, в Перемишлі і Ярославщині, звідкіля рушила на схід й мала за призначення пробитися до Харкова, проте це їй не вдалося (значну її частину розгромили німці; М.Лемика разом із п’ятьма іншими членами групи стратило гестапо в жовтні 1941 р. у Миргороді). Частина групи дісталася Сумів, де створила підпільну організацію [6].

Третя група – Південна (близько 1000 осіб) виступила з Сяноччини під проводом М.Річки, якого згодом заступив З.Матла у напрямкові на південний схід із центром в Одесі [19, c.76]. Група «Південь» пройшла через Дніпропетровщину аж у Донбас і Крим, охопивши підпільною мережею Одеську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську, Сталінську області й заклавши осередки в Криму (до Криму було спрямовано шість загонів у складі по шість оунівців в кожному; відомо, що одного підпільника німці заарештували у Симферополі; у вересні кілька оунівців було страчено у Джанкої [30, c.97], а, наприклад, І.Осадчука гестапо схопило у Євпаторії й згодом переправило до Львова, де в грудні 1941 р. він був розстріляний в тюрмі при вул.Лонцького). Окремі представники ОУН(р), зокрема З.Ломацький, «Тимко», В.Барка, д-р Голубінка, І.Дубас, дісталися й Кубані [19, c.112].

Бандерівське підпілля вдало просочувалося й до місцевих (муніципальних) органів влади місць Осередньої України й навіть у Києві. Так, наприклад, райхскомісар України Е.Кох 16 березня 1943 р. доповідав райхсміністрові окупованих територій А.Розенбергу, що протягом 1941–1942 рр. міське самоврядування Києва стало оплотом українського шовінізму, а «керівні елементи нелегальної організації Бандери сиділи у всіх відділах муніципалітету» [34, c.280–281]. Крім того, Е.Кох наголошував на підпільне керівництво націоналістичним рухом в окупованих теренах українською політичною «еміграцією» (очевидно – проводам ОУН(р) та ОУН(м) в Європі) й апелював до переданого йому висловлювання А.Гітлера, що «ці емігранти псують народ, і що він звелів би їх розстріляти на початку Східного походу, якби вже тоді відносно них йому було би усе ясно» [34, c.271–272].

Звітуючи про стан справ у Центральній Україні, провідник похідної групи ОУН(р), що рухалася через Житомир на Київ, повідомляв наприкінці липня 1941 р., що «відношення німців є абсолютно вороже проти того, щоби на теренах східних і осередніх земель діяли в якийсь спосіб члени організації», примусово змінювали призначених оунівцями голів місцевих управ чи комендантів міліції, забороняли писати на привітальних брамах написи, такі як, наприклад, «Хай живе організація ОУН, Степан Бандера, Самостійна Україна» тощо, «відтак заборонюють писати навіть «Вільна Україна», а кажуть писати «Звільнена» [24, арк.45–47].

Один з членів похідної групи «Південь» наддніпрянець С.Глід згадував після звільнення з німецького концтабору, що на Кіровоградщині оунівці поширювали підручники з історії України, твори Д.Донцова й іншу націоналістичну літературу, Постанови ІІ Великого збору ОУН(р), Акт проголошення Української Держави, відозви і летючки та точно виконували опрацьовані плани та інструкції Проводу ОУН(р) щодо налагодження української державної влади й націоналістичного підпілля. Українську Державу урочисто проголошувалося про містах і селах на мітингах і маніфестаціях із українськими прапорами, транспарантами і кличами. «Здається, – згадував підпільник, – остання така відкрита й масова маніфестація на осередніх землях України відбулася в містечку Вовкове на Кіровоградщині, в ній брали участь українці майже з усього району. Після того вже не було можливости відкрито вести підготовчу революційно-визвольну роботу серед населення, бо німці посилили безоглядний терор проти українського населення, а тому всі члени Похідних груп і інші провідні члени ОУН змушені були піти в підпілля і звідти продовжувати свою роботу» [8, c.18].

Відтак, вже влітку 1941 р. націонал-соціалістичною верхівкою Райху було остаточно прийнято рішення недопустити створення й утвердження Української Держави. Як наслідок, 3 липня 1941 р. у Кракові відбувся допит С.Бандери державним підсекретарем Кундтом з приводу Акту 30 червня. Того ж дня, 3 липня 1941 р. (як і листами від 4, 5 і 6 липня), Я.Стецько як голова УДП офіційно звернувся до канцлера Німеччини з повідомленням про Акт проголошення відновлення Української Держави й запропонував співробітництво між Україною і Німецькою імперією як союзними державами [29, арк.20–27]. Вказуючи на Акт відновлення державності, після певного історичного екскурсу (зокрема й акцентуючи на визнання України Німеччиною за Берестейським договором у 1918 р.), Я.Стецько відверто зізнавався А.Гітлеру, що «безпосереднім виразником ідей цього акта та наших політичних прагнень була і є Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери», а також доводив до відома фюрера, що «опираючись на повний суверенітет своєї влади, українська держава приєднується до нового Європейського порядку» [21, c.95–96]. Проте 5 липня у Кракові на німецький допит до шефа уряду генеральної губернії Бюглера було викликано С.Бандеру та членів президії УНК (окрім відсутнього В.Петріва, що перебував у Празі), де їм було оголошено про негативне ставлення німців як до діяльності УНК, так і до Акту проголошення відновлення Української Держави. Після вищезгаданої розмови ґестапо взяло С.Бандеру під домашній арешт й згодом відправило до тюрми у Берлін на Прінцрегентенштрассе. 7 липня 1941 р. ґестапо заарештувало В.Горбового та полк. В.Євтимовича (гетьманця, керівника екзекутиви УНК), a 8 липня 1941 р. й проф. Андрієвському було повідомлено про заборону діяльності УНК.

Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави Тим часом на Я.Стецька було здійснено замах. З свого боку він, як голова УДП, 7 липня 1941 р. надіслав до німецького Міністерства закордонних справ заяву з черговим обумовленням дій ОУН(р) та обґрунтуванні нагальності у відновленні української державності, в тому числі й з огляду на інтереси самої Німеччини. Ось, зокрема, що з цього приводу писав голова УДП, сподіваючись на ознайомлення з його заявою верхівки націонал-соціалістичного Райху: «Як голова українського уряду, і як заступник вождя Організації Українських Націоналістів, що протягом усього часу боролася за утворення Української Держави, розглядаю цей факт, з української точки зору, як єдину правильну і вигідну для інтересів Великої Німеччини справу.

Ця точка зору надає можливості дійти згоди з німецькими органами влади, позаяк між відновленням Української Держави та прагненням Великої Німеччини створити Европу на нових засадах не тільки не зустрічає заперечень, але навпаки, на моє найглибше переконання, зустрічає цілковиту згоду.

Створений мною уряд, – наголошував Я.Стецько, – відповідає бажанням української громадськості. Зі збільшенням [кількості] областей, звільнених від московської окупації, буде розповсюджуватися й вплив нашого правління на решту української території. Склад створеного мною уряду буде піддано змінам і доповненням у відповідності з потребами і волевиявленням населення. Як український націоналіст я не можу погодитися з партикулярними розділеними інтересами та розділеними внутрішньодержавними правліннями. У випадкові, якщо в Києві буде створено український уряд, то останній буде приєднано до одного з центральних правлінь об’єднаної української держави.

Далі я роз’яснюю як заступник вождя ОУН – Степана БАНДЕРИ та як голова українського уряду, що стверджую точку зору тісної спільної праці і спаяного союзу з Великою Німецькою Державою, що здійснить наше звільнення з рабства. Ми розуміємо це, цінуємо і добре знаємо, що це має вирішальне значення для подальшого перебігу історії та зростаючих всебічних відносин між Німеччиною та українським народом. Тим більше, будучи революційними борцями, ми знаємо, що жертви героїчної німецької армії, котра сьогодні на далеких полях України, борючись проти нашого спільного ворога, поставила на карту своє життя, варті помсти.

Вищенаведені рушійні причини й найчесніші переконання українського націоналіста зобов’язують мене зберігати цю політичну лінію та продовжувати розпочату діяльність.

З цієї причини, – наголошував Я.Стецько, – я не можу у цей вирішальний історичний для мого народу зворотній пункт, діяти не інакше, як у повній гармонії з моїм національним обов’язком і не можу відмовитися від розпочатої діяльності.

З іншого боку – я не хочу ані затьмярувати необхідні українському народові дружні зв’язки, ані послаблювати допомогу Великої Німеччини у боротьбі проти Москви, й пропоную з висловленою повагою свої послуги» [7, арк.176, 177].

Утім, попри цей та попередні подібного роду листи і заяви, 9 липня 1941 р. голову Українського Державного Правління було заарештовано німцями і переправлено до столиці Райху.

Згодом, у 1948 р. С.Бандера щодо тактики німців зауважував: «З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські пляни супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили. Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду – з одного боку, обіцяти державність, а з другого – викручуватись воєнними обставинами, українською непідготованістю і т.п. Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці непідготовані, необ’єднані, розсварені, нема з ким говорити і т.п. А при тому була ставка на розігравання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння» [4, c.85].

16 липня відбулася нарада у А.Гітлера, де також були присутніми райхсляйтер А.Розенберг, райхсміністр Г.Ляммерс, фельдмаршал В.Кейтель, райхсмаршал Г.Герінг та М.Борман. Серед запрошених був і райхсляйтер А.Розенберг, який ще 20 червня 1941 р. на нараді у А.Гітлера пропонував поділити європейську частину СРСР на чотири райхскомісаріати, з наданням кожному різних зовнішніх форм: протекторат Балтенланд (Прибалтику), національну державу Україна (мала зайняти територію в 1,1 млн. кв. км з населенням в 60 млн. осіб), федеративну державу Кавказ і позбавлену національних окраїн Московію. Утім, усі намагання А.Розенберга схилити фюрера і керівництво Райху до відновлення української державності хай і з певними обмеженнями не мали успіху, його план було відкинуто, а сам А.Розенберг 17 липня 1941 р. був призначений на посаду міністра у справах окупованих територій на Сході.

Більше того, на згаданій нараді 16 липня 1941 р. А.Гітлер заявив, що територіями Райху мали стати Балтенланд, Генеральне губернаторство, «староавстрійська» Галичина, а також Крим разом із тилом (тобто територією на північ від Криму) [21, c.176–177]. Райхсфюреру СС Г.Гіммлеру А.Гітлер наказав розробити план «Оst», спрямований на знелюднення територій, що підлягали включенню в кордони Великонімеччини. Г.Гіммлер у «Деяких міркуваннях зі стосунків з чужинецькими народами Сходу» зазначав: «При стосунках з чужинецькими народами Сходу ми маємо настільки, наскільки це можливо, визнавати право існування окремих народностей й піклуватися про них, тобто поряд з поляками і жидами виділяти українців, білорусів, гуралів, лемків і кашубів. Якщо будуть виявлені ще які-небудь малі народи, то й вони. […] Досить скоро, я так уявляю, що за 4–5 років, стане, до прикладу, невідомим поняття «кашуби», позаяк вже більше не існує такого народу. […] Так само, нехай і в більш тривалішій перспективі, на наших територіях може зникнути саме поняття про такі народи, як українці, гуралі або лемки» [31]. Отже, уже в липні 1941 р. Г.Гіммлер представив фюреру перший варіант цього плану з двома фазами його реалізації. У другій, розрахованій на 30 років фазі передбачалося виселити до Сибіру або знищити майже усіх поляків, 75% білорусів, 65% українців Галичини тощо, а всього – від 30 до 45 млн. осіб. Другий (доопрацьований)Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави варіант під назвою «Генеральний план «Ост». Правові, економічні і просторові принципи облаштування на Сході» (Generalplan Ost. Rechtliche, wirtschaftliche und räumliche Grundlagen des Ostaufbaus (Vorgelegt von SS-Oberführer Professor Dr. Konrad Meyer, Berlin-Dahlem) був представлений 28 травня 1942 р. у Берліні-Далемі оберфюрером СС професором доктором Конрадом Мейєром [31].

Тож у Берліні перемогла безапеляційна позиція: «Мова йде про самовільний вчинок відомої честолюбивої та активної групи Бандери. Інсценізований ними у Львові акт, з нашої точки зору, не має жодного державоправного значення» [21, c.206]. На цій нараді А.Гітлер також остаточно висловив свої погляди: «Не повинно бути й мови про те, щоб дозволити створення якоїсь військової сили на захід від Уралу, навіть якщо для цього нам треба буде воювати сто років. Усі спадкоємці фюрера повинні знати, що безпека Рaйху буде гарантована тільки тоді, коли на захід від Уралу не буде жодної іноземної армії. Німеччина бере на себе захист цього простору від можливої небезпеки. Незмінним повинен залишатися тільки такий принцип: ніколи не дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, носив зброю. Це надзвичайно важливо. Навіть якщо потім нам видасться зручним притягнути підкорені іноземні народи до військової допомоги, то це було б помилкою!» [17, c.24–25].

Німці однозначно висунули вимогу відкликати Акт 30 червня. На це політична служба ОУН(р) твердо заявила, що проголошення відновлення української державності у Львові вже стало історичним фактом і стане однією з славних традицій і свят українського народу. «Проголошення відновлення української державності без створення уряду стало б порожньою декларацією. Український уряд – це доказ існування Української держави. Українська державність була проголошена не лише у Львові; – наголошувала ОУН(р), – державна влада створювалась усюди в країні, де лише було ліквідовано московський режим, в деяких місцевостях навіть раніше, ніж у Львові. Це підтверджує прагнення українського народу до власного державного суверенітету» [21, c.213–215]. Було також зауважено, що «хоча ОУН і створила уряд, її членами зайняті лише і деякі урядові пости, більшість керівників виконавчих структур не члени ОУН, а фахівці, або відомі українські політичні особистості. Уряд має підтримку таких авторитетів, як митрополит уніатської Церкви граф Шептицький, архієпископ православної Церкви Полікарп, колишній президент Національної ради Зах[ідної] України д-р Кость Левицький та ін.» [21, c.213–215].

Водночас ОУН(р) запропонувала німцям компромісну схему принципу організації функціонування української влади на час до визволення усієї України, чи хоча б Києва. Тож до часу визнання нової Української держави Німеччиною передбачалося, що український уряд скличе у західних землях Українську крайову раду для співпраці з німецькими військовими установами у Львові. Крайова рада була б підзвітна голові українського уряду, що тимчасово існував би лише для української громадськості. Відтак, до визнання УДП, німецьким військовим установам пропонувалося співпрацювати з Крайовою радою, тим паче, що українські установи нижчого рівня, такі як обласні і районні адміністрації тощо, уже були створені й функціонували майже по усій західноукраїнській території. Крайова рада повинна б була будуватися за фаховим принципом із відділеннями: управління, міліції, господарства, охорони здоров’я тощо, а її компетенція мала б поширитися на усі західні терени. Члени ж уряду (УДП), що були визначені на чолі окремих ресортів, могли б виконувати відповідні обов’язки і в Крайовій раді.

Такий компроміс, на думку Проводу ОУН(р), з одного боку, міг заспокоїти українців, з іншого – не суперечив би «вичікувальній позиції Німеччини» щодо розвитку подій в Радянській Україні та в Києві. При цьому націоналісти припускали, що Берлін остаточно може «пізніше визнати український уряд, замість сьогодні його касувати, особливо тоді, коли розвиток в Східній Україні лише підтвердить нашу сьогоднішню позицію» [21, c.216–217]. Питання ж державної самостійності України не підлягало дискусії, до того ж, як вважали в ОУН(р), «для обох сторін».

Натомість представники німецької влади на початку серпня 1941 р. висунули Проводові ОУН(р) три вимоги, однією з яких було розв’язання українського уряду (УДП), сформованого 30 червня [27, арк.1]. У відповідь оунівці відмовилися виконати саме цю умову, мотивуючи тим, що ОУН(р) не має легального права розпускати уряд, позаяк це є прерогативою Українських Національних Зборів [27, арк.10]. «Характерно,– згадував Я.Стецько, – що у часі переговорів, ведених у Берліні 1941, серпень, делеґати німецького уряду пропонували нам переміну УДП на якийсь Ляндрат чи Байрат при німецькій владі, що якраз відповідало концепції Ґеббельса [32, c.225] його «шем-ґаверементс». Очевидно, це було нами у принципі відкинено» [19, c.119].

Тим часом 20 серпня 1941 р. німцями було утворено райхскомісаріат «Україна», а німецька окупаційна влада, як доповідало більшовицьке підпілля, у вересні 1941 р. «відкриває справжнє полювання на українських націоналістів» [9, арк.47]. На початку вересня 1941 р. з наказу начальника німецької військової розвідки і контррозвідки В.Канаріса, Абвер розірвав офіційну співпрацю з ОУН(р) [13, c.117]. 15 вересня поліція безпеки і СД райхскомісаріату «Україна» рапортувала у Берлін: «Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому» [17, c.26]. Цього ж дня всі поліцейські органи Райху (поліція безпеки, СД, гестапо, таємна польова поліція, Абвер) провели перші масові арешти членів ОУН(р) на окупованій території України та в інших країнах. 16 вересня 1941 р. С.Бандеру, Я.Стецька, інших провідних діячів УДП та ОУН(р), які до того перебували під «домашнім арештом» у Берліні, було запроторено до концтабору Заксенгаузен. У ті ж вересневі дні в столиці Німеччини арештові було піддано й інших знаних членів ОУН(р) І.Ґабрусевича, О.Тюшку, В.Стахіва, Н.Процика, Ю.Хименця, О.Антоновича. Масові арешти відбулися у Кракові, Львові й по усій Західній Україні.

Опинившись у становищі відкритого антиукраїнського повороту політики офіційного Берліну й репресій з боку німецької окупаційної військової влади, провід Організації скликав 19 вересня 1941 р. І конференцію ОУН(р), що відбулася у с.Сороки поблизу Львова. Її делегатами були лідери Організації, котрі тоді ще перебували на свободі – М.Лебедь, М.Прокоп, Д.Мирон (Орлик), І.Климів, І.Павлик, І.Ребак, В.Кук, М.Степаняк. Було вирішено працювати у двох рівноцінних напрямках: користуватися усіма нагодами легальної роботи в культурних, політичних, адміністративних структурах окупаційної влади і одночасно перевести основну частину організаційних кадрів на нелегальне становище, готуючись таким чином до тривалої боротьби з Третім Райхом. Учасники конференції, поміж іншого, постановили (як згадував М.Лебедь) «перебрати адміністрацію на низах у свої руки та продовжувати започатковану Українським Урядом працю» [14, c.17–18]. Отже, на конференції було вирішено продовжувати збройну боротьбу за українську державність, проте тепер вже не лише проти комуністичного Радянського Союзу, а й проти нацистської Німеччини.

У листопаді 1941 р. перед Абвером було покладено завдання придушити увесь український націоналістичний рух [13, c.117]. Так, зокрема, у таємному циркулярі по Айнзацгрупі С-5 від 25 листопада 1941 р. зазначалося як достовірно встановлений факт, що «рух Бандери» готує антинімецьке повстання на окупованих територіях з метою створення незалежної Української Держави й наказувалося: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у райхскомісаріаті «Україна», мета якого – створення незалежної України. Усі учасники руху Бандери мають бути негайно затримані, і, після докладного допиту під виглядом мародерів без щонайменшої огласки ліквідовані» [35, c.265–270]. Загалом було схоплено близько 2 тисяч націоналістів-бандерівців, частину з яких кинуто до концтаборів (Заксенгаузен, Освенцім), львівських та інших місцевих тюрем, сотні було повішено і розстріляно. Масових облав зазнали осередки в Центральній та Східній Україні. До 1943 року майже повністю були розгромлені мережі ОУН(р) в Німеччині, Австрії, Чехії. Так німецькими окупантами практично було знищено процес відновлення Української Держави й взято курс не лише на недопущення її відродження, а й фактично на ліквідацію ОУН(р). Про це свідчать й німецькі документи, зокрема джерела з Einsatzkommando der Sicherheitspolizei und des SD [33, c.184; 35, c.265–270].

Згодом голова Українського Державного Правління Я.Стецько так пояснював спонуки вичікувальної позиції політичного проводу ОУН(р) і самого С.Бандери щодо становища в якому опинилися як уся Організація та її вожді, так і власне справа створення Української Держави та збройної боротьби за неї проти нацистської Німеччини. «Ситуація вичікування на доконані факти і створення доконаних фактів – мусіли знаменувати нашу політичну стратегію, – пояснював Я.Стецько. – Це була єдино правильна розв’язка за всяких умов, себто – або Німеччина змінить концепцію Гітлера колоніяльної політики, або буде її продовжувати. Доки Німеччина не деклярувала себе ворогом України виразно і ясно, не тільки заявами в писаннях Гітлера, але становищем уряду, доки Німеччина не виповіла нам війни фактично, не було доцільно нам – за тодішніх умов – виповідати її декларативно, коли ще не було прямих, доконаних нею фактів. Це тимбільше, що монолітним не було становище німецьких провідних кіл. Навіть у партії були протилежні до Гітлера концепції, нпр. Розенберґа, який не поділяв колоніяльної політики Гітлера, не заперечував права України на незалежність і навіть уявляв собі союз Лондону – Берліну – Києва. В «Оберкомандо дес. Геерес», фельдмаршал Бравхіч, в «Оберкомандо дер Вермахт», адмірал Канаріс, не поділяли концепції Гітлера війни на Сході Европи, як колоніяльної. Натомість фельдмаршал Кайтель і генерал Йодль притакували Гітлерові. Значить, як у самій партії, так і у війську не було одної політичної лінії, не було її в поодиноких міністерствах, у тому й в міністерстві закордонних справ, де було дві концепції аналогічно, як у Вермахті. Це теж оправдувало тактику вичікування з нашого боку і творення доконаних фактів. Рефлексом іншої думки до становища Гітлера була згода німецьких кіл на створення леґіону – Дружин Українських Націоналістів і їх заприсяження не на Райх і Гітлера, але на вірність Українській Державі. У нашій політичній стратегії це входило як чинник на випадок зміни настанови Гітлера, а у випадку незміни ми враховували перехід цього вишколеного військового з’єднання в підпілля, згл[ядно] як кадр майбутньої Повстанської Армії, тому й очолив цю військову частину найкращий військовий політик, якого мала ОУН, Роман Шухевич. Він мав вирішити долю цієї військової частини у відповідному моменті – перехід в анти німецьку повстанську боротьбу, чи розбудову нормальної армії; якщо б Німеччина змінила свою політику, тоді – очевидно – наш Уряд уже визначував би напрямні дальшої розбудови армії. Роман Шухевич для цієї мети теж був призначений першим віцеміністром військових справ.

Наше вичікування з відкриттям збройного протинімецького фронту було мотивоване необхідністю заіснування виразного ворожого становища Німеччини до нашої держави. Заки мала розгорітися українсько-німецька війна, усе мусіло бути випробуване до кінця, бо це було за серйозне і за вагітне в наслідках рішення, яке прийняти не вільно було без ясної ворожої постави німців» [19, c.28–29].

Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави Зрештою С.Бандера оцінював Акт проголошення відновлення державності так: «30 червня 1941 р. ОУН бере на себе ініціятиву й головну відповідальність, щоб засвідчити й реалізувати волю української нації відбудувати суверенну Українську Державу, бути самостійним господарем на своїй землі і тільки на тій плятформі встановляти своє відношення, свої взаємини з іншими народами – приязні чи ворожі, – залежно від того, як вони ставляться до державної самостійносте й суверенности народу. Проголошення 30.6.1941 р. віднови Української Держави Народніми Зборами у Львові, створення Тимчасового Державного Правління, проведення в літку того року народнього плебісциту на всіх звільнених від большевицької окупації українських землях, створення української державної і самоврядної адміністрації і відбудова самостійного українського життя на всіх ділянках – усе це були акти, довершені власною суверенною волею і силами українського народу, без уваги на становище гітлерівського режиму, проти його волі, бажань і плянів. ОУН була ініціятором й організатором тих політичних актів, вона взяла на себе відповідальність за них у свідомості, що до того зобов’язує її роля в сучасних визвольних змаганнях України, визнання такої її ролі і довір’я від українського народу і в переконанні, що такий категоричний вияв волі української нації в той час правильний і конечний перед власною історією, перед цілим світом і перед Німеччиною, війська якої займали українські землі» [2; 3].

Після придушення німецькими окупантами проголошеної 30 червня 1941 р. Української Держави й початку терору та репресій проти націоналістів-революціонерів, з початку 1942 р. перед бандерівською ОУН постало нагальне питання зміни свого ставлення до нацистського Райху та перегляду тактики й стратегії щодо боротьби за державність. У квітні 1942 р., на своїй ІІ конференції, ОУН(р) висунула вимогу готуватися до збройної боротьби «в слушний час», коли Радянський Союз буде розбитий, а Німеччина виснажиться. У тому, що СРСР зазнає поразки у війні з Німеччиною керівництво ОУН(р) не мало сумнівів аж до кінця 1942 р., а відтак на порядок денний навіть не висувалася перспектива вироблення форми та рівня взаємин з Об'єднаними Націями, що вели війну з нацистським Райхом.

Тож у відповідності з рішеннями II конференції осередки ОУН(б) розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як в Галичині, так і на Волині та в Поліссі, де вже існували збройні підрозділи «Поліської січі» Т.Боровця-Бульби5. Зокрема, командири радянських партизанських загонів доповідали Українському штабу партизанського руху (УПІПР), що з початку 1942 р. у Рівненській області почали виникати загони націоналістів чисельністю від 50 до 300 бійців. Ці загони, за повідомленнями, займалися в основному вишколом і заготівлею продовольства. Щоб не бути поміченими німцями, вони часто маскувалися під радянських партизанів [17, c.27].

5 Як зазначається у «Звіті робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА», в документах нацистської поліції безпеки і СД, які кожні два тижні надходили до Берліну із окупованих східних областей, на зламі 1941 і 1942 pp. з’явилася рубрика «український рух опору». Його складовими частинами німецькі експерти називали ОУН(б) і ОУН(м), а також загони отамана Т.Бульби-Боровця, котрий політично пов’язував себе з Державним центром УНР. Найбільш активними учасниками руху опору визнавалися бойовики ОУН(б) і бульбівці. З числа членів ОУН(м) до учасників руху опору можна віднести тільки тих, хто гуртувався навколо О.Ольжича (голова ПУН А.Мельник та його найближче оточення залишалися фактично на пронімецьких позиціях).

Упродовж квітня–травня 1942 р. німці завдали ударів по підпільних структурах ОУН(б) на Волині–Поліссі. Проте націоналісти демонстрували дивовижну здатність відновлювати зруйновані структури і поповнювати свої лави новими людьми. За німецькими оцінками, основні сили ОУН(б) влітку 1942 р. розміщувалися в двох основних центрах: генеральному комісаріаті «Волинь–Полісся» (крайовий провід ОУН на північно-західних українських землях (ПЗУЗ) на чолі з Д.Клячківським) і на північно-східних українських землях (ПСУЗ) з центром у Києві. Останній після загибелі Д.Мирона очолював А.Сак. Активно виявляв себе Дніпропетровський підпільний центр на чолі з В.Куком. Протинімецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 р. виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу дій німецької сторони – проти здавання населенням продовольчого «контингенту», виїзду населення в Німеччину на роботи.

Тим часом на військовій конференції проводу ОУН(б), що відбулася у Львові на початку грудня 1942 р., розгорілася запальна дискусія щодо тактики і стратегії повстанського руху в умовах окупації. Зокрема «урядуючий» провідник М.Лебедь був противником негайного повстання проти окупаційної адміністрації, але визнав необхідність приступити до створення власних збройних сил6. Разом з тим, М.Лебедь не міг визначитися у питаннях коли починати воєнні дії й проти кого. Відтак, після палких суперечок, було вирішено створювати військові з’єднання, в яких члени ОУН(б) мали б посісти командні посади. Фактично – це було офіційним відправним терміном з боку ОУН(б) щодо створення УПА, хоча низові структурні бойові загони Організації вже вели повстанську боротьбу з німецькими окупантами протягом усього 1942 року.

6 Для порівняння нагадаю: після нападу Німеччини на СРСР головне командування «Союзу збройної боротьби» (від 1942 р. – Армія Крайова) видало наказ, за яким всі поляки на окупованих територіях зобов’язувалися дотримуватися нейтралітету щодо обох воюючих сторін, не допомагати жодній з них, а натомість «стояти зі зброєю при нозі»; керівник сербських націоналістів Д.Михайлович уникав збройної боротьби з італійськими і німецькими окупаційними військами, аби зберегти сили для боротьби з хорватами і партизанами Й.Броз Тіто; лідер китайських комуністів Мао Цзедун уникав відкритих боїв з японцями з метою заощадити сили і ресурси для боротьби з військами націоналістів під командуванням Чан Кайші.

З огляду на розбіжність поглядів у керівництві ОУН(р) щодо збройного чину 17–21 лютого 1943 р. в с.Теребежі поблизу м.Олеська (Львівщина) відбулася III конференція бандерівської ОУН, яка тоді вже називалася Організація Українських Націоналістів Самостійників Державників (ОУН-СД). У ній взяли участь: М.Лебедь (Максим Рубан), Р.Шухевич (Тур), В.Охримович (Бард), М.Прокоп (Гармаш, Володимир), Д.Маївський (Косар, Тарас), З.Матла (Дніпровий), Р.Кравчук (Петро), М.Степаняк (Сергій). Виконувача обов’язків провідника ОУН Миколу Лебедя було зміщено, а його місце зайняв тріумвірат у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та Романа Шухевича. Як і попередня, ця конференція не стосувалася польського питання. Частина делегатів, переконана у близькій поразці Німеччини, висловлювалася за те, аби якнайшвидше розпочати боротьбу з німцями. Зокрема крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Михайло Степаняк запропонував почати повстання проти німців і вибити їх з України до приходу Червоної армії, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР.

Однак, з іншого боку, делегати (крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д.Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р.Шухевич) вказували на необхідність боротьби ОУН із комуністами (радянськими партизанами) та поляками [28, арк.1–4]. Боротьба ж проти німців, на їхню думку, мала б носити характер самооборони народу. У зізнаннях М.Степаняка, які стосуються постанов III Конференції, йдеться про таке: «…пізніше під впливом Романа Шухевича політика ОУН у питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції і пішла у напрямку, який в практиці застосував на Волині командувач УПА Клим Савур, тобто боротьби проти червоних (радянських) партизанів і поляків» [12]. Тур (Р.Шухевич) піддав критиці позицію Леміша (В.Кука), котрий підтримував точку зору М.Степаняка щодо загальноукраїнського збройного зриву проти німців, в тому числі й в Галичині. На цій III-й конференції ОУН, власне, й були остаточно вирішені питання створення УПА і визначені головні вороги українського визвольного руху – нацисти і більшовики7.

7 Радянські підпільники і партизани в роки війни датували утворення Української Повстанської Армії весною 1943 р., проте в українській емігрантській літературі утвердилася інша дата – осінь 1942 р., яка є історично правдивою й підтверджується архівними документами.

25 серпня 1943 р. на Тернопільщині у с.Слобода Золота Козівського району завершився Третій (надзвичайний) Великий збір ОУН (С.Бандери), який затвердив свої рішення як програмні постанови Організації. Збір тривав з 21 по 25 серпня 1943 р. На ньому було обрано новий склад керівництва Організацією. Центральний Провід очолило Бюро Проводу, а саме: Р.Шухевич, Д.Маєвський та Р.Волошин. М.Лебідь посів посаду шефа закордонної референтури й виїхав до Західної Європи. На Волині й Поліссі рух продовжив очолювати Д.Клячківський (Клим Савур), в Галиччині – Р.Кравчук, в Центральній та Східній Україні – В.Кук. Службу безпеки вів М.Арсенич, а пропаганду провадив М.Прокоп [11, c.212–224].

Зауважу, що після певних суперечок, Великим збором було затверджено лінію Романа Шухевича / Дмитра Клячківського на створення повстанських формувань (УПА) і відкриту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіалістів» – III Райху і СРСР. Становище Р.Шухевича в керівному середовищі визвольного руху значно зміцнилося. Йому вдалося подолати спротив М.Лебедя та М.Степаняка, котрі виступали проти активізації дій УПА на антибільшовицькому фронті, вважаючи, що це «призведе до масового знищення українського народу» [10, c.67], і накреслити заходи щодо подальшої розбудови структур і запілля повстанської армії, підвищення її боєздатності. Р.Шухевич (Тур) зумів також переконати учасників Великого збору у необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад ОУН, зробити їх зрозумілими і прийнятними для самостійницьких елементів Наддніпрянської України. Крім того, обійнявши посади голови Бюро Проводу ОУН і головного командира УПА Р.Шухевич, що узяв нове псевдо – Тарас Чупринка, запобіг намірам Д.Клячківського (Клима Савура) та деяких волинських діячів поставити УПА вище ОУН, оголосити УПА «найвищою і єдино-суверенною владою на звільнених землях України» [15, c.4–5, 19–21].

Тим часом у липні 1943 р. діяльність збройних загонів УПА охопила вже 12 областей Правобережної України, в Галичині виступили збройні сили Української народної самооборони (УНС), було покладено початок формуванню кадрових армійських частин. Всією Україною почалися ширитися відомості про загальнонаціональну визвольну війну та про УПА. У цьому контексті однозначно можна визнати, що проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. було не лише історичною подією, що втілила у собі національні прагнення й надії українського народу після поразки державно-визвольної боротьби 1917–1922 рр. і ліквідації самостійності Карпатської України, а й стала духовним стимулом для бійців УПА та на довгі покоління натхненною силою для українців у їхньому шляху до побудови Української Самостійної Соборної Держави.

Джерела і література:

1. Акт проголошення Української Держави // Самостійна Україна (м.Станіславів). – 1941. – Ч.3. – 10 липня.

2. Бандера С. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10.2.1940) / Степан Бандера // Сурма (Мюнхен). – 1950. – лютий–березень. – Ч.18–19.

3. Бандера С. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10.2.1940) / Степан Бандера // Гомін України (Торонто). – 1950. – червень. – Рік ІІІ. – Ч.21/56–23/58.

4. Бандера С. Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном / Степан Бандера // Бандера С. Перспективи української революції. – Мюнхен, 1978

5. Боротьба й діяльність ОУН під час війни. Політичні вказівки (травень 1941 р.) // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р. [Закордонні частини Організації Українських Націоналістів]. – 1955.

6. Вісті Інформативної Служби ОУН. – 1942. – Ч. 7–9.

7. ГДА СБУ. – Ф. 65. – Cпp. 9079. – Т. 3.

8. Глід С. Фрагменти життя і мук / Степан Глід. – Лондон: СУБ, 1955.

9. ДАЖО. – Ф. 1376. – Оп. 1. – Спр. 30.

10. Дзьобак В. Конфлікти в ОУН(Б) і їх вплив на український Рух Опору (1941–1944 pp.) / Володимир Дзьобак. – К.: Видавничий дім «Інфоцентр», 2005.

11. З програмних постанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН (С.Бандери) 21–25 серпня 1943 р. // ОУН і УПА в 1943 році: Документи. – К., 2008.

12. Кокін C. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ / С.Кокін. – К., 2000.

13. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні: Збірник документів / В.Косик. – Париж; –Нью-Йорк; –Львів, 1993.

14. Лебедь М. УПА / Микола Лебедь. – Мюнхен, 1946.

15. Літопис УПА. Нова серія. – Т.2. Волинь і Полісся. УПА та запілля 1943–1944. Документи і матеріали. – К.; – Торонто, 1999.

16. Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів, що відбувся в квітні 1941 р. // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р. [Закордонні частини Організації Українських Націоналістів]. – 1955.

17. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА: Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004.

18. Сергійчук В. Акт 30 червня як символ українського самостійництва / В.Сергійчук // Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001.

19. Стецько Я. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Торонто; – Нью-Йорк; – Лондон, 1967.

20. Стецько Я. Як це було? / Ярослав Стецько // Сурма. – 1949. – Ч. 10; – Ч. 13–14.

21. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів / Упор. і передм. В.Косика. – Т.1. – Лв.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1997.

22. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 5.

23. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 10.

24. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 14.

25. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 15.

26. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 32.

27. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 39.

28. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 102.

29. ЦДАВО України. – Ф. 4620. – Оп. 3. – Спр. 378.

30. Armstrong John A. Ukrainian Nationalism / John A.Armstrong. – Englewood, Colorado, 1990.

31. Generalplan Ost. Rechtliche, wirtschaftliche und räumliche Grundlagen des Ostaufbaus (Vorgelegt von SS-Oberführer Professor Dr. Konrad Meyer, Berlin-Dahlem, 28.Mai 1942) // Bundesarchiv. – R.149. – А№ 157a. – Seit. 1–100. – Art.1.

32. Goebbels J. Diaries 1942–43 / Dr. Joseph Goebbels. – New-York, 1948.

33. Harris W. R. Tyrranny on Trial: The Evidence at Nuremberg / W.R.Harris. – Dallas: Southern Methodist University Press, 1954.

34. Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal. Nuremberg 14 november 1945 – 1 october 1946. – Vol.XXV. – Nuremberg, 1969.

35. Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal. Nuremberg 14 november 1945 – 1 october 1946. – Vol.XXXIX. – Nuremberg, 1969.

References

1. Akt proholoshennya Ukrainskoi Derzhavy // Samostiyna Ukraina (m.Stanislaviv). – 1941. – Ch.3. – 10 lypnya.

2. Bandera S. V desyatu richnytsyu stvorennya Revolyutsiynoho Provodu OUN (10.2.1940) / Stepan Bandera // Surma (Munkhen). – 1950. – lyutyi–berezen. – Ch.18–19.

3. Bandera S. V desyatu richnytsyu stvorennya Revolyutsiynoho Provodu OUN (10.2.1940) / Stepan Bandera // Homin Ukrainy (Toronto). – 1950. – cherven. – Rik ІІІ. – Ch.21/56–23/58.

4. Bandera S. Slovo do ukrainskykh natsionalistiv-revolyutsioneriv za kordonom / Stepan Bandera // Bandera S. Perspektyvy ukrainskoi revolyutsii. – Myunkhen, 1978

5. Borotba i diyalnist OUN pid chas viyny. Politychni vkazivky (traven 1941 r.) // OUN v svitli postanov Velykykh Zboriv, Konferentsiy ta inshykh documentiv z borotby 1929–1955 r. [Zakordonni chastyny Orhanizatsii Ukrainskykh Natsionalistiv]. – 1955.

6. Visti Informatyvnoi Sluzhby OUN. – 1942. – Ch. 7–9.

7. GDA SBU. – F. 65. – Spr. 9079. – Т. 3.

8. Hlid S. Frahmenty zhyttya i muk / Stepan Hlid. – London: SUB, 1955.

9. DAZHO. – F. 1376. – Оp. 1. – Spr. 30.

10. Dzyobak V. Кonflikty v OUN(b) i ikh vplyv na ukrainskyi Rukh Oporu (1941–1944 rr.) / Volodymyr Dzyobak. – К.: Vydavnychyi dim «Іnfotsentr», 2005.

11. Z prohramnykh postanov ІІІ Nadzvychainoho Velykoho Zboru OUN (S.Bandery) 21–25 serpnya 1943 r. // OUN і UPA v 1943 rotsi: Documenty. – K., 2008.

12. Коkin S. Аnotovanyi pokazhchyk documentiv z istorii OUN і UPA u fondakh Derzhavnoho arhivu SBU / S.Коkin. – К., 2000.

13. Коsyk V. Ukraina і Nimechchyna u Druhiy svitiviy viyni: Zbirvyk documentiv / V.Kosyk. – Paryzh–Nyu-York–Lviv, 1993.

14. Lebed M. UPA / Мykola Lebed. – Мunkhen, 1946.

15. Litipys UPA. Nova seriya. – Т.2. Volyn і Polissya. UPA ta zapillya 1943–1944. Documenty і materialy. – К.; – Тоronto, 1999.

16. Postanovy Drohoho Velykoho Zboru Orhanizatsii Ukrainskykh Natsionalistiv, scho vidbuvsya v kvitni 1941 r. // OUN v svitli postanov Velykykh Zboriv, Konferentsiy ta inshykh documentiv z borotby 1929–1955 r. [Zakordonni chastyny Orhanizatsii Ukrainskykh Natsionalistiv]. – 1955.

17. Problema OUN-UPA. Zvit robochoi hrupy istorykiv pry Uryadoviy komisii z vyvchennya diyalnosti OUN і UPA: Оsnovni tezy z problem OUN-UPA (іstorychnyi vysnovok). – К.: Іnstytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 2004.

18. Serhiychuk V. Аkt 30 chervnya yak symvol ukrainskoho samostiynytstva / V.Serhiychuk // Vidnovlennya Ukrainskoi derzhavy v 1941 rotsi. Novi documenty і materialy. – К.: Ukrainska Vydavnycha Spilka, 2001.

19. Stetsko Y. 30 chervnya 1941. Proholoshennya vidnovlennya derzhavnosty Ukrainy / Yaroslav Stetsko. – Тоronto; – Nyu-York; – London, 1967.

20. Stetsko Y. Yak tse bulo? / Yaroslav Stetsko // Surma. – 1949. – Ch. 10; – Ch. 13–14.

21. Ukraina v Druhiy svitiviy viyni u documentakh. Zbirnyk nimetskykh arhivnykh materialiv / Upor. і peredm. V.Kosyka. – Т.1. – Lv.: Іnstytut ukrainoznavstva im.I.Krypyakevycha NAN Ukrainy, 1997.

22. TSDAVO Ukrainy. – F. 3833. – Оp. 1. – Spr. 5.

23. TSDAVO Ukrainy. – F. 3833. – Оp. 1. – Spr. 10.

24. TSDAVO Ukrainy. – F. 3833. – Оp. 1. – Spr. 14.

25. TSDAVO Ukrainy. – F. 3833. – Оp. 1. – Spr. 15.

26. TSDAVO Ukrainy. – F. 3833. – Оp. 1. – Spr. 32.

27. TSDAVO Ukrainy. – F. 3833. – Оp. 1. – Spr. 39.

28. TSDAVO Ukrainy. – F. 3833. – Оp. 1. – Spr. 102.

29. TSDAVO Ukrainy. – F. 4620. – Оp. 3. – Spr. 378.

30. Armstrong John A. Ukrainian Nationalism / John A.Armstrong. – Englewood, Colorado, 1990.

31. Generalplan Ost. Rechtliche, wirtschaftliche und räumliche Grundlagen des Ostaufbaus (Vorgelegt von SS-Oberführer Professor Dr. Konrad Meyer, Berlin-Dahlem, 28.Mai 1942) // Bundesarchiv. – R.149. – А№ 157a. – Seit. 1–100. – Art.1.

32. Goebbels J. Diaries 1942–43 / Dr. Joseph Goebbels. – New-York, 1948.

33. Harris W. R. Tyrranny on Trial: The Evidence at Nuremberg / W.R.Harris. – Dallas: Southern Methodist University Press, 1954.

34. Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal. Nuremberg 14 november 1945 – 1 october 1946. – Vol.XXV. – Nuremberg, 1969.

35. Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal. Nuremberg 14 november 1945 – 1 october 1946. – Vol.XXXIX. – Nuremberg, 1969.

Hai-Nyzhnyk P. P., Doctor of Historical Sciences, Academician of the Ukrainian Academy of Sciences, Head of the Department of Historical Studies, Research Institute of Ukrainian history (Ukraine, Kyiv), Hai-Nyzhnyk@ukr.net

The attitude of senior management of the German Reich to the Act of the Ukrainian state in 1941 and the military-political tactics of the OUN(r) in 1941–1943.

Reveals the attitude of senior management of National Socialist Germany to the Act of the Ukrainian state in 1941 and the military-political tactics of the OUN(r) in 1941–1943.

Key words: OUN, Hitler, Ukrainian State, Act on June 30, Bandera, Stetsko



Гай-Ныжнык П. П., доктор исторических наук, академик Украинской академии наук, заведующий отделом исторических студий Научно-исследовательского института украиноведения (Украина, Киев), Hai-Nyzhnyk@ukr.net

Отношение высшего руководства немецкого Рейха к Акту провозглашения возобновления Украинской Державы в 1941 г. и военно-политическая тактика Провода ОУН(р) в 1941–1943 гг.

Отображается отношение высшего руководства национал-социалистической Германии к Акту провозглашения возобновления Украинской Державы в 1941 г. и военно-политическая тактика Провода ОУН(р) в 1941–1943 годах.

Ключевые слова: ОУН, Гитлер, Украинская Держава, Акт 30 июня, Бандера, Стецько




 
matrix-info БУЛАВА