hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Павло Гай-Нижник


Олександр Палтов – державно-політичний діяч, заступник міністра закордонних справ Української Держави

місцеві органи, відновленої Української держави Завантажити файл (PDF)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Олександр Палтов – державно-політичний діяч, заступник міністра закордонних справ Української Держави / Павло Гай-Нижник // Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості. – К., 2016. – С.58–69.

«Він справді працював над створенням
України не за страх, а за совість».
П.Скоропадський

Олександр Олександрович Палтов (1867–?) – особистість непересічна й дещо загадкова в історії українського державотворення. Ця людина відігравала неабияку роль у вищих офіційних сферах Української Держави та особливо поза їхніми лаштунками і мала чи не найбільший вплив на гетьмана майже аж до кінця його правління. Спогади практично жодного впливового державного діяча 1918 року не обходять більшою чи меншою мірою згадку про О.Палтова. Попри усі політичні перипетії національного державотворення за Гетьманату 1918 р., Олександр Олександрович завжди залишався за ширмою публічної політики, діючи в глибині її прихованих рушіїв, і саме тому, вочевидь, так і залишився не “популяризований” політиками від історії та істориками від політики. Ким же був цей етнічний росіянин, котрий, за словами гетьмана, “справді працював над створенням України не за страх, а за совість”1?

На жаль, у вітчизняній та зарубіжній історіографії поки що не існує розвідок чи досліджень життєвого шляху О.Палтова. Народився він 1867 р. у Санкт-Петербурзі у старовинній дворянській сім’ї. Його батько та дядько були відомими гвардійськими офіцерами, а один з його дядьків навіть командував імператорською яхтою. У 1887 р. О.Палтов відмінно закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету й був залишений при цьому навчальному закладі. Згодом молодим ад’юнктом професором нетривалий час читав лекції у Казанському університеті, позаяк отримав пропозицію до Петербургу на посаду правителя справ у Міністерстві шляхів сполучення2. Відомо також, що, зокрема у 1900 р., він служив віце-директором одного з департаментів російського Міністерства шляхів3, а потім і головою міністерської канцелярії міністра шляхів, ким на той час був С.Ю.Вітте. Певний час, до зайняття С.Вітте посади російського прем’єр-міністра, був у нього секретарем.

Родинний герб Палтових

Водночас, завдяки впливові та становищу своєї родини (а вірніше – родини своєї дружини – доньки керуючого імператорськими палацами), був представлений двору імператора й отримав придворне звання камер юнгерна російського царя. О.Палтов був одружений на Ользі Костянтинівні Колзаковій, мав доньку Ксенію (закінчила Смольний інститут із шифром імператриці) та сина Михайла. За деякими відомостями його донька була заміжня за одним із синів американського міліонера Г.Форда4.

Коли ж при Міністерстві шляхів були утворені залізничні порайонні комітети, молодий О.Палтов отримав призначення до Варшави головою порайонного комітету. При цьому він часто мешкав й у Петербурзі. Його близький товариш ще з тих часів Б.Стелецький згадував, що О.Палтов був відмінно освіченим, вихованим чоловіком, що розмовляв кількома мовами, і який “так любив широке, галасливе життя”5. А для такого способу життя у столиці імперії утримання управителя комітету звичайно ж конче не вистачало. Вочевидь на кошти батьків дружини розраховувати було даремно (та й скандально), а отже О.Палтов не гребував підробітками на стороні.

місцеві органи, відновленої Української держави І от невдовзі О.Палтов опинився замішаним у грошовій кримінальній справі з приводу отримання ним хабаря у 30 тис. рублів за турботи по видачі одній з фірм прав на постачання товарів по Уральській залізниці. Оборудку було проведено зі знанням справи. У той час у Росії відбувалося жваве (навіть гарячковите) будівництво нових залізниць. Відтак з’явилася жорстка конкуренція й величезний попит на фахівців із складання економічних записок (свого роду бізнес-планів) до проектів будівництва нових залізниць. Саме з цього приводу група знайомих О.Палтова, що також була пошукавцем-претендентом на отримання відповідної концесії, й звернулася до О.Палтова, запропонувавши йому ніби-то 10 тис. рублів за складання економічної записки до їхнього проету. О.Палтов таку записку склав і невдовзі саме проект цієї групи переміг у конкурсі6.

На світлині: Українська дипломатична місія у Берліні:
О.Палтов, В.Кочубей, Ф.Лизогуб (серпень 1918 р.)

місцеві органи, відновленої Української держави Аж тут, вже після прийняття відповідного рішення, одна з фірм-конкурентів (чий проект було відхилено) заявила, що фірма-переможець “отримала концесію, тому, що нею був підкуплений правитель справ Міністра [залізничних справ], який зумів провести проект у бажаному напрямкові”7. Йшлося про О.Палтова та суму у 30 тис. рублів. Як завжди буває у таких випадках, спочатку про це почали шепотіти дами, а далі й співробітнки міністерства. Врешті, коли О.Палтов вже перебував у Варшаві, розпочалося формальне слідство. Виявилося, що гроші проходили по внутрішній звітності фірми й були видані по відомості (кошторису), проте державний ревізор під час перевірки завагався у законності такої послуги й було відкрито кримінальну справу, але не проти фірми, а проти О.Палтова. Через високу придворну посаду обвинуваченого справа набула широкого резонансу і хоча керівники Міністерства шляхів вступилися за О.Палтова, він таки змушений був давати покази слідчому. Перш за все О.Палтова тимчасово позбавили придворного звання, а самому йому довелося подати у відставку. Врешті у справу змушений був втрутитися сам імператор Ніколай ІІ, за вказівкою якого розв’язання питання було відкладено до завершення Світової війни, яка щойно розпочалася. Попри усе, мундира О.Палтова все ж не було позбавлено і він продовжував числитися директором канцелярії Міністерства шляхів. Очевидно вийти сухим з цієї історії йому допомогли не лише відповідні зв’язки при дворі царя та в міністерських колах, але й приналежність до масонства, зокрема до Паризької ложі8. Тим не менш увесь час тривання Першої світової війни О.Палтов перебував під слідством. Височайше ж рішеня про відтермінування притягнення його до суду було прийняте царем через численні прохання вже після того, як О.Палтова запросив працювати при собі новопризначений начальник Галицько-Буковинських залізниць К.С.Нємєшаєв9. Відтак під час російської окупації Західної України і аж до Лютневої революції в Росії О.Палтов працював юрисконсультом правління Галицько-Буковинських залізниць.10

Після революційних подій 1917 р. в Петрограді О.Палтов опинився в Києві, де познайомився управителем Південно-Західних залізниць Б.Бутенком. Його кар’єрний злет в Україні розпочався після знайомства з П.Скоропадським напередодні державного перевороту, який колишній командувач 1-м Українським корпусом і отаман Вільного козацтва готував зі своєю “Українською народною громадою”. Генерал, за його ж власними спогадами, познайомився з О.Палтовим 25 квітня 1918 р. через члена організації М.Ґіжицького, якому П.Скоропадський якось сказав, що збирається видати звернення до народу і йому з цією метою потрібен хтось з юристів11. Саме М.Ґіжицький й привів до голови Української народної громади О.Палтова. Начальник же Штабу гетьмана запевняє, що О.Палтова звів із П.Скоропадським саме Б.Бутенко – також член УНГ й майбутній міністр шляхів в гетьманському уряді12. Гадаю, тут нема істотних протиріч. Очевидно, що саме Б.Бутенко увів в коло таємної організації О.Палтова, де той і мав змогу познайомитися зі П.Скоропадським, але самому майбутньому гетьманові, як це часто буває, знайомство з юристом О.Палтовим запам’яталося саме після їхньої більш тісної зустрічі через М.Ґіжицького й початку спільної роботи над проектами перших конституційних актів.

П.Скоропадський усамітнився з новим знайомим в окремій кімнаті, де розповів йому про план майбутніх дій і цілі, котрі прагнув досягти після встановлення Гетьманату. Він виклав О.Палтову основні думки, які хотів би висловити у зверненні. Олександр Олександрович занотував дещо із сказаного генералом та попрямував до себе додому. Як свідчив колишній гетьман, через півтори години О.Палтов повернувся до нього з уже майже готовою основою його майбутньої “Грамоти”. Залишалося лише дещо згладити й замінити деякі вислови. Саме тоді майбутнього гетьмана вразили “ця ясність розуму і швидкість роботи [О.Палтова] у такому складному питанні”. Тоді ж П.Скоропадський й замислив призначити нового помічника своїм радником та заступником державного секретаря майбутньої гетьманської держави, вирішив наблизити його до себе13. О. Палтов став особистим радником П.Скоропадського практично до падіння Гетьманату.

Він був автором проекту не лише гетьманської “Грамоти до всього Українського Народу”, а й “Законів про тимчасовий державний устрій України”, котрі з’явилися у Києві після перевороту і проголошення Української Держави 29 квітня 1918 року. Початково О.Палтов підготував проект утворення Української Держави у формі Князівства Київського і Королівства Галицького14. Проте П.Скоропадський відкинув будь-які спроби абсолютизації своєї влади. Його диктатура мала бути лише тимчасовою, до стабілізації політичного й фінансово-економічного становища в країні. Після цього демократично обраний Сойм (парламент) мав визначити державний устрій Української Держави та форму правління в ній. Втім О.Палтов, як переконаний монархіст, залишився ним і по встановленні Гетьманату і не змінив своїх переконань. Весь період існування Української Держави він не залишав надії на перетворення її на ту чи іншу форму монархії.

На світлині: голова Ради міністрів Української Держави Ф.Лизогуб, посол Української Держави в Німеччині Ф.Штейнгель, товариш (заступник) міністра закордонних справ Української Держави О.Палтов під час дипломатичного візиту до Німеччини (серпень 1918 р.)

місцеві органи, відновленої Української держави Після перевороту О.Палтов став державним радником у гетьманському Кабінеті міністрів, довіреною особою П.Скоропадського та фактичним керівником його канцелярії15. 3 травня 1918 р. він був призначений товаришем міністра закордонних справ (з сумісним довідрядженням до гетьмана) і до листопада перебував на державній службі. Гетьманський уряд застав Міністерство закордонних справ у початковій стадії свого організування. Керівництву відомства довелося фактично створювати його заново, формувати штати працівників, а також встановити штати українських закордонних представництв та підібрати до них посадовців тощо16.

Тогочасний директор гетьманської Української Телеграфної Агенції (УТА) Д. Донцов свідчив, що О.Палтов був типовим виплодом “Юго-западного края”, розмовляв російською, польською, німецькою і поганою українською. З перших же днів існування Української Держави й гетьманського уряду його особа, завдяки своєму особливому становищі і впливу на П.Скоропадського сягнула величезного значення у політичних позалаштункових та офіційних колах. Разом із тим, цей веселий, метушливий чоловік з округлим обличчям і з “цвікером” (пенсне) на носі мав на диво велику енергію. Характеризуючи його, Д. Донцов писав у щоденникові 29 травня 1918 р.: “Палтов робить все: організує пресові бюра, призначає архієреїв, видумує новий однострій для армії. Крім того, безнастанно в розмовах з німцями”17. Остання фраза засвідчує його чітку пронімецьку орієнтацію, яка іноді навіть переходила межі дипломатичного тону. “Коли в передпокою над сходами, де сидять Крига і Кочубей, гетьманські ад’ютанти, дзвонить телефон, дуже часто людина, з якою жадають розмови, є “ексцеленц фон Пальтов”, – помічав вже за місяць по перевороті Д.Донцов, який також зауважував, що радник П.Скоропадського був свого роду барометром мілітарно-політичного стану Центральних держав18. Інша урядова співробітниця, Н.Суровцева, яка була соціалісткою-революціонеркою й вороже ставилася до факту існування Гетьманату взагалі та його висуванців зокрема, тим не менше відзначала, що “Палтов був людиною дуже тертою, бувалою “у сферах” (чого бракувало всім нашим діячам переважно просвітянського типу)”19.

П.Скоропадський безумовно довіряв своєму радникові, хоча й згадував у спогадах, що йому частенько доводилося відчувати через О.Палтова певні незручності. Главі держави розповідали, що в його радника і за сумісництвом заступника міністра закордонних справ були грошові непорозуміння за старої влади й навіть, що той перебував під судом. Гетьман вимагав щодо цього доказів, які йому за тих умов, звісно, ніхто надати не міг. Крім того, П.Скоропадський зауважував, що в О.Палтова не було грошових нагромаджень та, не вірячи у намови заздрісників, навіть в еміграції був “переконаний, що за час Гетьманства ні в чому осудливому щодо цього він помічений не був”20. Навіть в еміграції П.Скоропадський впевнено твердив про О.Палтова, що “це видатна за своїм розумом людина, за своєю широкою всебічною освіченністю, що він разюче працездатний, врівноважений, завжди на місці і що він відданий справі, котрій служив”21. А тим самим, зазначав колишній гетьман, й особисто йому.

Саме О.Палтов (або начальник Штабу пана гетьмана), зазвичай, першим, коли П.Скоропадський ще перебував у спальній, відвідував керівника держави о восьмій-дев’ятій годині ранку22. Спектр діяльності цієї всюдисущої людини був, здавалося, всебічним. Його робочий день тривав до часу ночі під час засідань Ради міністрів, а о восьмій він з’являвся до гетьмана з вже готовими паперами23. Утім, О.Палтов був не проти, як казали у той час, іноді “покутіть”, і це не залишалося поза увагою гетьмана, котрий дивувався, коли той встигає виконувати свою роботу. Однак П.Скоропадського перш за все цікавили ділові якості людини, а не пересуди про неї. А якостей цих О.Палтову було не позичати. Він “брав питання завжди широко й сміливо, не комкав його і не боявся нового, якщо це було доцільно. У нього був широкий розмах, чого, на жаль, – згадував гетьман, – у більшості наших міністрів не було”24.

Начальник Штабу гетьмана змальовує особисті якості О.Палтова та його становище при гетьманові ще більш детально та докладніше: “Для Скоропадського Палтов був рідкісна знахідка. Неможливо було днем з вогнем відшукати подібного до Палтова правителя справ. Вплив Палтова на Скорпадського був необмежений, жодного скільки-небудь значущого паперу Скоропадський не підписував раніше, ніж порадитися з Палтовим. Усі зносини з німцями вів Палтов від імені Гетьмана. Роботою Кабінету Міністрів позалаштунково керував Палтов. Взагалі, уже розумове життя та діяльність Скоропадського централізоване було у Палтові.

На світлині: Офіційний візит гетьмана П.Скоропадського до Німеччини. Гетьман П.Скоропадський, посол Української Держави в Німеччині Ф.Штейнгель, товариш (заступник) міністра закордонних справ Української Держави О.Палтов (вересень 1918 р.)
місцеві органи, відновленої Української держави

В політичному відношенні Палтов у повному розумінні міг бути залічений до категорії безпартіних або до рангу всепартійних. Від з однаковим успіхом говорив з українцями, підтримуючи їхні погляди, погоджувався з кадетами і монархістами, проте завжди умів поставити питання таким чином, що доводилося приєднуватися до його точки зору.

Офіційно він отримав посаду товариша міністра закордонни справ, але працював з Гетьманом, входячи навіть у найдрібв’язковіші деталі його життя, як напр.: скласти меню обідів, зміст тостів, розпис гостей за столом тощо.

Скоропадський знав, що Палтов знаходився під судом, але разом з тим усвідомлював, що без Палтова його обійтися неможна”25.

Щодо діяльності Міністерства закордонних справ та його керівника, то П.Скоропадський і після свого гетьманування не вважав Д. Дорошенка придатною людиною на посаді міністра. Шкодуючи, що його на цій посаді ніким було замінити, гетьман заспокоював себе тим, що саме О.Палтов був заступником міністра. Працівники міністерства й урядовці одразу ж помітили, що фактичним головою відомства закордонних справ України був не Дмитро Іванович, а саме Олександр Олександрович. Так, зокрема, урядовка МЗС закордонних справ Н.Суровцева свідчила з цього приводу: “Йому, Дорошенкові, здавалося, що Палтов допомагав йому в роботі і скромно стояв осторонь. У мене, та й не одної мене, а всіх міністерських співробітників було якраз протилежне враження: керував роботою Палтов, а Дорошенко дуже скромно стояв осторонь”26. Ця працівниця додає також, що “в основному він [Палтов – П.Г.-Н.] перебував при гетьмані і звідти керував політичною лінією міністерства та його новими призначеннями”27. Визнавав це й П.Скоропадський, згадуючи, що “майже весь час Гетьманства зовнішня політика знаходилася в моїх [Скоропадського – П.Г.-Н.] руках, руках Палтова і почасти Лизогуба”28.

Про це свідчить і фактичний перебіг подій. О.Палтов перебував у центрі зовнішньополітичної діяльності українського уряду. Він був у складі делегації Української Держави на переговорах із Всевеликим військом Донським, які розпочалися в липні 1918 р. Крім того, поряд з гетьманом, представниками німецького, австро-угорського та українського військового командування й дипломатів брав участь у оглядинах при прийнятті на службу Українській Державі 26 серпня 1918 р. у Володимирі-Волинському дивізії “синьожупанників”, що була сформована з колишніх українців-полонених російської армії29. Водночас О.Палтов з ентузіазмом сприйняв висунуту тоді В.Липинським ідею створення союзу України, Німеччини, Польщі та Угорщини30. В зв’язку з підписанням російсько-німецького мирного договору він запропонував звернути особливу увагу українській дипломатії на Прибалтійські країни і відкрити консульство у Вільно (сучасний Вільнюс), позаяк “цей регіон важливий як для економіки, так і особливо для політичного життя України як центр перетинання інтересів Варшави, Москви та Києва”31.

Особливу роль О.Палтова при П.Скоропадському підтверджував і його колишній начальник Штабу Б.Стеллецький, який засвідчував, що гетьман “не проводив жодного заходу не порадившись із Палтовим”, який, за його словами, утримував свій вплив головним чином “своєю працею та безумовно неабияким розумом”32. Досить сказати, що навіть призначення І.Кістяковського на посаду міністра внутрішніх справ та С.Гербеля на голову Ради міністрів П.Скоропадський здійснив лише після схвалення цих кандидатур О.Палтовим. Саме О.Палтов вказав П.Скоропадському на особу державного секретаря І.Кістяковського серед інших кандидатів (колишніх царських губернаторів, що більшою або меншою мірою розумілися на складному адміністративному апараті) на посаду спочатку товариша міністра внутрішніх справ, а згодом й на посаду міністра33. Так само С.Гербель, який не мав особливої поваги ані у німецького командування, ані у гетьмана, лише після схвалення цієї кандидатури О.Палтовим був призначений П.Скоропадським головою уряду Української Держави34.

Водночас він та гетьманський начальник Штабу Б.Стеллецький, за словами останнього, на противагу генеральному писареві І.Полтавцю-Остряниці та міністрові закордонних справ Д.Дорошенку, “вживали усіх зусиль [аби] згладити… стосунки [з Росією] і зробити їх для загальноросійського напрямку не настільки шкідливими”, а якщо це їм не вдавалося, то вони запрошували на цю нараду дружину гетьмана, “котра з’являлася ніби то випадково і як жінка дуже від природи розумна знаходила спосіб примирити сторони та переконати свого чоловіка”35.

17 серпня 1918 р. разом із головою Ради міністрів Ф.Лизогубом О.Палтов відбув до Німеччини (в якості секретаря з ними перебував також і князь В.Кочубей), де в Берліні провів кілька зустрічей і обговорень економічно-торговельних та політичних проблем з державним секретарем закордонних справ цієї країни фон Гінце. На переговорах було розглянуто також питання ратифікації Берестейського договору, холмська, донська, кримська й бессарабські проблеми, а також окремі деталі фінансово-економічного характеру. З’явилися зрушення і в наболілому питанні щодо армії та флоту. Візит мав досить успішні наслідки для України.

Проте Ф.Лизогуб і О.Палтов не змогли остаточно розв’язати проблему створення українського війська й передачі німцями Україні Чорноморського флоту. З цією метою 3 вересня 1918 р. до Берліна на запрошення кайзера Вільгельма ІІ виїхав П.Скоропадський. До складу української державної делегації входив й О.Палтов. 4 вересня спеціальний потяг Української Держави прибув до столиці Німеччини, де висока українська делегація зупинилася в готелі “Adlon”. Разом з гетьманом та послом України в Німеччині бароном Ф.Штейнгелем 5 вересня 1918 р. О.Палтов відвідав рейхсканцлера графа Ґертлінга й заступника державного секретаря фон Буше. Ввечері того ж дня рейхсканцлер дав обід українській делегації після якого відбулося великий прийом за участю дипломатичного корпусу, міністрів і вищих військових та цивільних урядовців.

Того ж вечора, 5 вересня 1918 р., офіційна українська делегація вирушила до замку Вільгельмсгое у 6 км. від Касселя, де перебував Вільгельм ІІ. Після першої зустрічі сам на сам між гетьманом та імператором, під час якої П.Скоропадському було вручено великий хрест ордена Червоного Орла*, Вільгельм ІІ запросив до свого кабінету О.Палтова й чинів гетьманського почту. Їм також було вручено відзнаки німецьких орденів36. Потім за сніданком О.Палтов і Г.Зеленевський сиділи обабіч імператора, а гетьман навпроти кайзера. Цікаво, що після сніданку та загальної бесіди із П.Скоропадським імператор відійшов разом із ад’ютантом та Берхемом перемовитися особисто з О.Палтовим37. Цей факт, з свого боку, також свідчить про вагу, яку той мав у гетьманському істеблішменті.

* Орден був заснований королем Прусії Фрідріхом Вільгельмом ІІ (1744–1797). Гаслом ордену стали слова “Cincere et Constanter” що перакладаються як „Щирий та Вірний”, або „Щирий та Постійний”. Певний час орден був найвищою відзнакою країни. На ньому був зображений червоний орел з розкритими крилами. На грудях в орла був чорно-білий щит (малий герб Гогенцоллернів). Існувало шість класів ордену: Великий хрест – його носили на орденському ковнірі патрони ордену; І класс – стрічка з хрестом ордену на перев’язі та зірка на ліву сторону грудей; ІІ класс – хрест на шиї та зірка на ліву сторону грудей; ІІІ класс – хрест на стрічці на ліву сторону грудей; ІV класс – хрест на стрічці на ліву сторону грудей. Медаль на стрічці на ліву сторону грудей. Стрічка ордену була білого кольору з двома жовтогарячими просвітами коло обох країв. Одначе в деяких ситуаціях орден носили на стрічці Німецького Хреста, та на чорній стрічці з трьома білими просвітами. Останній варіант надавався по трьох бойових нагородженях хрестом ордену. Варіант без мечів надавався державним керівникам, та службовцям. Так хрест ордену третього класу можна було отримати за 50 (sic!) років безперервної та бездоганної служби кайзеру. Звичайно, як і було заведено в часи Фрідріха ІІ, мечі надавалися за заслуги у військовій службі. Існували ще “додатки” у вигляді окремої пари мечів, корони та дубового листя, що надавалися за бойові заслуги та чергове нагородження тою самою відзнакою. Існував також варіант нагороди ордену у вигляді ажурної зірки, що надавався не християнам. Такий самий спосіб існував у Росії з орденом святого Георгія “для іновірців”.
Найголовнішою ознакою ордену була його “клубна” властивість. На відміну від інших орденів, до яких приймалося переважно лише у якості нагородження цивільного та військового характеру, до Червоного Орла приймали людей з відкриттям можливості впливу на вищу політику німецької держави, та й не тільки. І навіть через багато років по офіційному закритті ордену, його знак ставив нагородженого на особливий щабель соціального положення. Серед кавалерів ордену були вищі генерали уряду Німеччини та Австрії, міністри, а також маршали П.Гінденбург та Е.Людендорф.

Про особливу довіру гетьмана до свого радника свідчить й те, що П.Скоропадський не взяв О.Палтова із собою у поїздку до Кілля, Кельна та на оглядини заводів Круппа, а спеціально залишив у Берліні для з’ясування цілої низки кардинальних і важливих питань. Серед таких були, зокрема, проблеми Криму, питання внутрішньої ситуації в Німеччині та в цьому контексті, знайомство із лідерами соціалістичних партій, що були депутатами рейхстагу38. З дпнним завдання, на думку П.Скоропадського, О.Палтов впорався “дуже погано”, очевидно, недооцінюючи значення й впливовість соціал-демократичних партій у тогочасній Німеччині.

В жовтні 1918 р., в часи перелому на фронтах світової війни, поразки Четверного союзу (Болгарія капітулювала, а в Австро-Угорщині розпочалися революційні події й процес розпаду імперії) О.Палтов досить рельєфно виявив свої русофільські позиції. Разом із тим в умовах внутрішньополітичної кризи, коли перед П.Скоропадським постала дилема дозволу чи відміни ініційованого опозиційним Українським національним союзом скликання Національного Конгресу (його планувалося зібрати 17 листопада 1918 р.), О.Палтов був противником його заборони. Натомість він проводив думку, що гетьман мусив би перехопити ініціативу у соціалістичної опозиції та сам скликати Конгрес, змінивши при цьому склад його делегатів за рахунок представників несоціалістичних партій. Радник гетьмана вважав цей крок доречним, хоча й ризикованим, а сам П.Скоропадський, як він висловився згодом, міг би таким чином змінити всі плановані В.Винниченком та Ко рішення і хоча й “обскубаний”, проте втриматися при владі39. Як відомо, рішення було прийнято цілком протилежне, а загальний фарватер політичного спрямування державного корабля кардинально змінився.

13 листопада 1918 р. П.Скоропадський розпустив Кабінет міністрів Ф.Лизогуба та спільно з О.Палтовим виробив нове звернення до народу України, головною тезою котрого було обмовлення необхідності стати на шлях зближення з небільшовицькою Росією на федеративних підставах. 14 листопада 1918 р. гетьман оголосив Грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Того ж дня він доручив С.Гербелю сформувати новий склад Ради міністрів, у якому не мало б бути германофілів й самостійників. Як засвідчував Д.Дорошенко, з огляду на міжнародну обстановку в державі відбулися кардинальні зміни і гетьман на початку листопада усунув О.Палтова, який мав репутацію відвертого германофіла, з поста товариша (заступника) міністра закордонних справ40. Архівні документи, однак, свідчать, що О.Палтов сам подав прохання про відставку із посад заступника міністра закордонних справ, виконуючого обов’язки державного секретаря та з усіх інших посад не на початку місяця, а лише 20 листопада 1918 року41. Невдовзі, 14 грудня 1918 р., П.Скоропадський зрікся влади. Згодом, вже в еміграції, він, згадуючи О.Палтова, наголошував: “Він справді працював над створенням України не за страх, а за совість. [...] Я його оцінив з першого дня і думки своєї про нього не міняю, хоча знаю, що багато хто мене в цьому, може бути, дорікне. Я їм у відповідь на це скажу одне: якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, в яких був я, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, спроможних до праці людей, в нас їх можна перелічити по пальцях”42.

Про подальшу долю О.Палтова інформації надзвичайно мало. Відомо, що в еміграції він виявив активну діяльність у Сербії, де увійшов до складу Белградського закордонного комітету, до котрого також належали князь Ґагарін, колишній державний секретар Гетьманату М.Ґіжицький, граф О.Бобринський та інші й який був суто русофільським і мав пронімецьке спрямування43. Вир революції і громадянської війни замутили, а іноді й зовсім стерли, сліди багатьох відомих та менш відомих наших співвітчизників. Утім, ніщо не зникає безслідно і постать Олександра Палтова, як і інших діячів того буремного часу, ще чекає на свого дослідника та біографа.

1. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 150.

2. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.83–84.

3. РГИА. – Ф. 229. – Оп. 18. – Д. 229. – Лл. 1–12 за 1903 г.

4. Платонов О. Тайная история масонства // [Електронний ресурс] Код доступу: http://www.rus-sky.com/history/library/plat1-g.htm

5. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.84.

6. Там само. – Арк.85.

7. Там само.

8. Свитков Н. Масонство в русской эмиграции. – Сан-Пауло, 1966.

9. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.85.

10. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т. 2. – С. 47.

11. Скоропадський П. Спогади. – С. 149.

12. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.86.

13. Скоропадський П. Спогади. – С. 149.

14. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 1. – Арк. 167.

15. Донцов Д. Рік 1918, Київ. – К.: Темпора, 2002. – С. 190.

16. Дорошенко Д. Вказана праця. – С. 103.

17. Донцов Д. Вказана праця. – С. 41.

18. Там само.

19. Життя Надії Суровцевої, описане нею самою... // Наука і культура. Україна. – К., 1990. – С. 467.

20. Скоропадський П. Спогади. – С. 150.

21. Там само.

22. Там само. – С. 174.

23. Там само. – С. 150.

24. Там само.

25. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп.1. – Спр.1. – Арк. 86–88.

26. Життя Надії Суровцевої, описане нею самою... – С. 467.

27. Там само.

28. Скоропадський П. Спогади. – С. 169.

29. Дорошенко Д. Вказана праця. – С. 133.

30. Донцов Д. Вказана праця. – С. 84.

31. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 47.

32. Там само. – Ф.4547. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.61.

33. Там само. – Спр.2. – Арк. 16–17.

34. Там само. – Арк. 128.

35. Там само. – Спр.1. – Арк. 135–136.

36. Дорошенко Д. Вказана праця. – С. 264.

37. Скоропадський П. Спогади. – С. 276.

38. Там само. – С. 280.

39. Там само. – С. 303.

40. Дорошенко Д. Вказана праця. – С. 285.

41. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 203.

42. Скоропадський П. Спогади. – С. 150.

43. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Спр. 23 XXIV-4a (11). – № м-ф. 87286. – Арк. 26.




 
БУЛАВА