Павло Гай-Нижник

Микола Порш – державний і громадсько-політичний діяч, посол Української Народної Республіки в Німеччині

Завантажити файл (PDF)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Микола Порш – державний і громадсько-політичний діяч, посол Української Народної Республіки в Німеччині / Павло Гай-Нижник // Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості. – К., 2016. – С.125–146.

«М.Порш чудовий промовець, вмілий аналізатор, людина хитра і розумна. Коли він говорив, то промова його складалась з правильно построєних, наче книжних, речень. Володіє волею та рішучістю, але дуже скритна і недовірлива натура, самоулюблен і багато покладає надії на власні сили, досвід та уміннє розпізнавати людей».
О.Жуковський

Микола Володимирович Порш народився 19 жовтня 1879 р. у німецько-єврейській дворянській родині в місті Лубни. Батько Миколи був юристом.

Навчався в Лубенській гімназії, в якій увійшов до українського гімназійного гуртка, заснованого В.Шеметом. З 1890-х років М.Порш, що дотримувався марксистських поглядів, брав участь в українському національному русі. Пізніше, навчаючись у Київському університеті св. Володимира, належав до української студентської громади й очолював Київський комітет Революційної української партії (РУП), а у 1903 р. фактично очолив його. 1902 р. за революційну діяльність був висланий з Києва¹. Разом із Д.Антоновичем редагував партійний часопис «Праця» (Львів, 1904–1905 рр.). Співробітничав у газеті «Селянин», провадив агітаційно-пропагандистську роботу в Києві та Ніжині.

Фундаментом юридичних концепцій М.Порша стали ерфуртська програма німецьких соціал-демократів 1891 р. і програма-мінімум РСДРП 1903 року. На його тогочасні переконання, Російська імперія мала б бути перетворена на федеративну народну республіку із демократичною конституцією та з широкими правами кожного суб'єкта федерації. При цьому кожна федеративна одиниця мала б право на своє повне державне відокремлення, рішення про яке ухвалював би всенародний референдум. Парламент федеративної Росії, на думку М.Порша, мав би постати у вигляді Народної ради, яка діяла б на професійних засадах і формувалася б на пропорційній основі як результат усезагального, безпосереднього, рівного і таємного голосування громадян, що досягли 20-літнього віку, незалежно від статі. Важливе місце у концепції М.Порша посідав принцип «самоуправи народу», тобто засада, що усі закони, ухвалені Народною радою, народ мав право приймати або відхиляти на референдумі. Механізм виконавчої та судової влади не визначався, проте наголошувалося на необхідності забезпечення найширших прав і свобод людини з акцентуванням на соціальних правах: утримання за рахунок держави дітей у садках і школах, постачання ліків, влаштування поховання, право на відпочинок, охорону праці, пенсії, щотижневу виплату заробітної плати тощо.

На початку 1903 р. керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми – «Самостійної України», – посилаючись на «брак соціалістичного світогляду» в обґрунтуванні ідеї державної незалежності України. З того часу фактичним керівником РУП став М.Порш. Наступного, 1904 року, під час Різдвяних свят у Львові в умовах вільної дискусії відбулася ідеологічна конференція Закордонного представництва РУП, яка призвела до розколу партії на дві фракції. Чи не увесь склад Львівського бюро партії на чолі з М.Меленевським висловився за приєднання до російських соціал-демократів (меншовиків). Більшість же, серед якої був й фактичний лідер РУП М.Порш, стояла на тому, що такий крок може бути уможливлений, проте лише у тому випадкові, коли російські соціал-демократи визнають право України на національну автономію, а саму РСДРП буде перебудовано за федеративним принципом². Після цього М.Порш відбув до Росії на з’їзд РСДРП, аби виказати там позицію керівництва РУП.

Київська вільна громада РУП запропонувала свій власний «Нарис програми Революційної української партії», автором якого був М.Порш. Цей документ з деякими змінами був затверджений як нова програма партії на другому з'їзді РУП у 1905 році. У ньому наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності національностей, що її населяють. Крім того, зазначалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України та інших частин Російської держави автономія України на цьому етапі важливіша за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього. Як цілком слушно зауважив американський історик Т.Гунчак, з появою нової програми закінчився перший період змагань Революційної української партії – період роздоріжжя й пошуку шляхів, і почався другий – період безпосередньої злуки з Українською соціал-демократичною робітничою партією.

У 1905 р. М.Порш змінив Д.Антоновича, разом з яким раніше редагував газету «Праця», в якості лідера РУП і зайнявся створенням нової програми партії, в основу якої лягала орієнтація на робітничий клас. У 1905 р. перебував в еміграції у Львові. Д.Антонович («С.Войнович») вважав, що національне питання є вигадкою буржуазії, а позаяк, на його думку, української буржуазії не існувало, то й не існувало й національного питання³. Іншої точки зору дотримувався М.Порш, який був переконаний, що демократичні процеси в підросійській Україні неможливі без вирішення національного питання⁴. Завдання ж РУП полягало в формуванні національної свідомості пролетаріату й розробці програми з національного питання. Автор також аргументовано доводив про економічну та соціально-культурну доцільність впровадження автономії в Україні⁵. При цьому М.Порш пропонував на першому етапі національновизвольної боротьби дотримуватися моделі національно-територіальної автономії, а вже згодом ставити питання про самостійність.

Із кінця 1905 р. у проектах М.Порша загальноросійський парламент називається Зібранням народних представників, а внутрішні справи автономної України мав би вирішувати представницький Сейм. Під впливом ідей Ж.-Ж.Руссо більше значення він надав «прямому народному законодавству», виборності державних чиновників усіх рангів, «самоопреділенню культурному і політичному» для кожної нації, рівності усіх мов у школах, судах, місцевих, громадських і державних установах. Великі сподівання у справі знищення самодержавного ладу і встановлення конституційного режиму М.Порш покладав на Установчі збори.

Під час внутрішньопартійної дискусії щодо національного питання, внаслідок якої РУП розкололася, М.Порш відстоював ідею незалежності України й осібного існування української партії, на противагу групі М.Меленевського та О.Скорописа-Йолтуховського, які вийшли з РУП і приєдналися до РСДРП на правах автономної Української Соціал-Демократичної Спілки. У полеміці з лідерами РСДРП, Д.Донцовим, Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою М.Порш розвивав своє бачення новітнього конституціоналізму і конституційної платформи українського державотворення, заперечуючи перебільшення впливу російського лібералізму на український рух, обґрунтовуючи необхідність політичної автономії України економічними та культурницькими аргументами, доводячи, що для досягнення повної самостійності потрібна підготовча робота у галузях права, економіки тощо.

У грудні 1905 р. у Києві та Полтаві відбувся II з'їзд РУП, який призвів до зміни назви партії з РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) та ухвали її програми. У 1906 р., незабаром після заснування УСДРП, М.Порш разом з Д.Антоновичем, В.Винниченком і С.Петлюрою став одним з її лідерів. У січні 1906 р. він разом із С.Петлюрою (який був прихильником і послідовником М.Порша) та П.Понятенком виїхав до Петербурга, де вони започаткували центральний теоретичний орган партії – місячник «Вільна Україна» (вийшло усього шість випусків). У російській столиці він не затримався. «М.Порш одначе скоро від'їхав до Стокгольму на «Об'єдінітєльний Конґрес» російської соціял-демократії, де мали бути заступники всіх соціял-демократичних організацій Росії, – згадував О.Лотоцький. – Симон Петлюра знову всю редакцію перебрав на себе. Конґрес у Стокгольмі не нахилив українських соціял-демократів до об'єднання, хоч партії всіх інших народів пішли на угоду. В березні М. Порш повернувся. За цей час по Україні сталося багато провалів партійних організацій. Багато людей опинилось під арештом. Це вдарило на психіку. Багато навіть визначніших членів партії знову висували домагання розпустити українську партію, а влитися до російської. Після довгих нарад рішено припинити видання «Вільної України» та їхати до Києва, щоб рятувати ситуацію»⁶.

У цьому ж (1906-му) році М.Порш став очільником УСДРП. У внутрішньопартійній дискусії із групою М.Меленевського він разом із М.Ткаченком відстоював необхідність збереження принципу самостійності України та існування РУП як незалежної української соціал-демократичної партії. У тому ж році він виклав своє бачення автономної України у статті «Автономія України у світлі соціал-демократичної критики»⁷.

Ставши лідером в останній рік існування РУП, М.Порш протримався в ідейних керівниках УСДРП до часів тривалої внутрішньопартійної дискусії про місце ідеї української незалежності в діяльності партії у 1909–1912 рр. І.Гирич небезпідставно визначає, що «М.Порш був таким самим ортодоксальним марксистом, як і його наступник біля ідейного керма партії Л.Юркевич»⁸. Він закликав до класової чистоти у лавах есдеків, до відмови від співробітництва з «буржуазними» українськими партіями та друку в їхніх періодичних органах, таких як газета «Рада» та журнал «Літературно-науковий вісник» («ЛНВ»). Вірний класовій доктрині, М.Порш піддавав критиці інших партійців: С.Петлюру, В.Винниченка, В.Садовського, А.Жука за співробітництво в буржуазних періодичних виданнях. Так, наприклад, наприкінці 1909 р. у листі до А.Жука він писав: «Так, я цікавлюся роботою всіх… наших опортуністів по «Радах», «Селах», «Ділах», бо вважаю таку роботу більш небезпечною для нас, ніж буржуазну демократичну… Активна праця в легальних культурних і економічних інституціях спільно з демократичними елементами, нарешті з’єднання всіх українських соціалістичних партій… і т.д. – це такі мелодії, яких дійсно не можна не вважати покажчиком розкладу свідомості декотрих елементів в наших рядах»⁹.

Будучи за своєю натурою полохливим і підозріливим, М.Порш найбільше дошкуляв «легалістам» своїми закликами до підпільності і піднесенням переваг нелегальних форм партійної діяльності. Знання економічних законів суспільного розвитку, чим не могли похизуватися ні С.Петлюра, ні В.Винниченко, додавали йому менторського тону. Тому останні недолюблювали М.Порша. Він перебував у натягнутих стосунках з В.Садовським і В.Винниченком, який безпідставно підозрював М.Порша у провокаторстві (зокрема у листі до А.Жука від 22 березня 1913 р. В.Винниченко сам зізнавався, що «щодо мене, то я давно вже не сумніваюся в тому, що сей індівід (тобто М.Порш – П.Г.-Н.) є провокатор. Довести, на жаль, я нічим не можу документальним, тому не говорю сього прилюдно»¹⁰).

Разом з тим сам М.Порш все ж таки публікувався у тих «буржуазних» виданнях, зокрема, наприклад, у «ЛНВ» М.Грушевського, де вийшли друком праці М.Порша з економічного обґрунтування української автономії. У 1910–1914 рр., попри критику «кооператорів-опортуністів», М.Порш сам активно включився в український кооперативний рух й невдовзі став відомим його діячем, організатором кооперативних товариств і спілок. Працюючи на кооперативній ниві, він підготував і видав наукові дослідження зі статистики – «Статистика землеволодіння в 1905 р.» (1907), «Із статистики України» (1907 р.) та ін. Саме тоді його на посаді партійного лідера змінив Л.Юркевич.

Варто зауважити, що в питаннях самостійності української соціал-демократичної організації М.Порш був послідовним і непохитним адептом збереження незалежності від РСДРП. Автономію ж України він фактично розглядав у рамках цілковитої політичної самостійності¹¹. Свої правові і політичні погляди він висвітлив у написаних у 1903–1905 рр. програмних документах РУП, УСДРП, їх статутах, резолюціях тактично-організаційного характеру, публіцистичних статтях, зокрема: «З приводу існуючого питання» (1905), «Національні організації пролетаріату» (1906), «Автономія України у світлі соціал-демократичної критики» (1906), «Робітнича партія і економічна боротьба пролетаріату» (1906), «Останній з'їзд Російської соціал-демократичної партії» (1906), «Україна у державному бюджеті Росії» (1909), «Сучасний момент у житті української нації і завдання української соціал-демократії» (1910), «Нагальна потреба» (1910), «Державний бюджет Росії» (1911, під псевдонімом М.Гордієнко), «Відносини України до інших районів Росії на робітничому ринку» (1912), «Робітництво України» (1912), «Капіталізм і російська культура на Україні» (1912) тощо, та у книгах і брошурах «Пролетаріат на Україні» (1907), «Про автономію України» (1909), «Наші організаційні завдання» (1910), «Автономія України і соціал-демократія» (1917), «Україна і Росія на робітничому ринку» (1918) та ін.

Після Лютневої революції 1917 р. М.Порш стає членом Київського губерніального виконкому Ради об’єднаних громадських організацій. Брав участь у роботі Всеукраїнського робітничого з’їзду, що відбувся 24–27 (11–14) липня 1917 р. у Києві й був скликаний з метою організації «українського робітництва як в Україні, так і поза її межами» та обрання представників до Української Центральної Ради. Як член ЦК УСДРП він підбивав підсумки з’їзду щодо дискусії за доповідями В.Винниченка («Сучасний момент в українському житті й українське робітництво»), товариша голови УЦР Д.Антоновича («Установчі збори та українське робітництво»), члена ЦК УСДРП М.Ткаченка («Автономія і федерація»), генерального секретаря земельних справ Б.Мартоса («З аграрного питання»), генерального секретаря у судових справах В.Садовського («Про робітничу політику»), С.Веселовського («Доповідь з продовольчого питання») та генерального секретаря у справах освіти I.Стешенка. Головував на заключному засіданні з’їзду 27 (14) липня 1917 р. на якому відбулися вибори Всеукраїнської ради робітничих депутатів у складі 100 осіб (70 представників фракції УСДРП та 30 – УПСР)¹².

На першому засіданні Всеукраїнської ради робітничих депутатів 28(15) липня 1917 р. М.Порша було обрано її головою, членом виконкому (14 – УСДРП, 6 – УПРС), а також до президії виконкому, члени якого мали поповнити Малу Раду Української Центральної Ради. Таким чином М.Порш став членом Української Центральної Ради та Малої Ради (Комітету Української Центральної Ради).

У вересні 1917 р., полемізуючи під час внутрішньопартійної дискусій з В.Винниченком та Б.Мартосом, М.Порш вказував на протилежність економічних інтересів України та Росії, висловлювався за політичну незалежність України. Тоді ж він взяв участь у Демократичній нараді в Петрограді, став членом Передпарламенту Росії. Після 1917 р. у своїх поглядах він відходить від широкого розуміння національно-територіальної автономії України й обережно ставиться до планів запровадження самостійної державності, посилаючись на неготовність до таких радикальних зрушень, незрілість політичних партій, відсутність продуманих організаційно-правових засад. Того ж року у Києві вийшла друком його праця «Автономія України і соціальдемократія»¹³.

З осені 1917 р. М.Порш член виконавчого органу (уряду) Центральної Ради: з 1 листопада 1917 р. – генеральний секретар праці, із 18 грудня 1917 р. – в.о. генерального секретаря військових справ УНР. Тож протягом 1,5 місяця, до кінця січня 1918 р., він керував роботою одразу двох генеральних секретарств (міністерств).

Генеральний секретар праці М.Порш був серед тих, хто досить жорстко відреагував на Маніфест петроградської (більшовицької) Ради народних комісарів до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради від 3 грудня 1917 р., в якому з одного боку визнавалася УНР, а з іншого явно засвідчувалося втручання у її внутрішні справи з боку РСФРР. Так, на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, селянських i солдатських депутатів України у Києві (4–6 грудня 1917 р.) він виступив із різким закликом відхилити вимоги ультиматуму і підтримати Центральну Раду.

Проте більшу частину своєї уваги М.Порш приділяв роботі військового секретарства. Згідно із документами, опублікованими у двотомному збірнику «Українська Центральна Рада: документи і матеріали» протягом грудня 1917 р. – січня 1918 р. він 12 разів виступав на засіданнях Генерального секретаріату та Малої Ради про стан справ на фронті і в тилу, з різних військових питань (про проект формування «української міліційної армії», січневі події у Києві, ліквідацію фронтових рад та ін.), а як секретар праці та від його імені відповідні питання обговорювалися лише 4 рази.

15 грудня 1917 р. у Києві було утворено Особливий комітет з оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В.Єщенко), а вже 18 грудня 1917 р. М.Порша було призначено генеральним секретарем у військових справах. О.Жуковський, наступник М.Порша на посаді військового міністра УНР так змальовував прийняття посади М.Поршем та стан справ у відомстві: «Затверджений Центральною Радою на посаді В.[ійськового] М.[іністра], Микола Порш фактично Міністерства не приймав, докладів від Головних Начальників Управлінь про роботу, діяльність та організованість підлеглих їм Управлінь, він не прийняв, а тому про внутрішню організацію, правдивіше буде повну дезорганізацію, про дійсний стан речей йому нічого не було відомо. Таке відношення до діла заплутувало та ускладнювало ще більш роботу Міністерського апарату. Міністерство як раз в той час було в періоді формування. Штатів не було, інструкції положень теж, начальники відділів не знали своїх завдань, не знали кола своєї роботи, не знали своїх прямих обов’язків, а саме головне, не було загального плану роботи – як буде організовуватись нова армія, на яких принципах і цього не знали не тільки служачі Міністерства, а навіть сам Міністр. Вся робота проводилась в тому, що з самого ранку до вечіра приймались ріжні делегації, які звертались з такими проханнями, що тільки відбирали час, до того були хитрі, та безглузді, що приходилось тільки розводити руками та дивуватись, хто б це власне так над ним поглузував, що порадив сюди звернутись за совітом… Робота по відділах стояла, всі нервувались, хвилювались в очікуванні, що збільшувало руйництво не налагодженого формующогося організма, убивало настрій, енергію у працьовників і вони губили віру в саме діло.

Безнадійність опанувала майже всіма. Про дійсний стан речей В.[військового] Міністерства я зробив повний подробний доклад, ще в перший вечір у себе в кімнаті, коли М.Порш був затверджен на посаді Центр. Радою. Особливу увагу його звертав на те, що Міністерство не організоване, на відсутність плана роботи, деякі помилки попереднього керівника; були доложені мої міркування, як налагодити апарат, як поліпшити стан речей і надалі уникнути від руйництва в роботі. Але мій доклад М.Порш уважно послухав і тільки. Діло Управління, в Міністерстві я вже зазначав вище, ще гірше занепало, як то було при Петлюрі, бо всі ходили кругом, хтіли працювати, але не знали куди і як прикладати свою енергію і як віддати ділу свої знання та силу. Порш розкидався, він хтів все знати скрізь побувати і скрізь керувати, а тому совав носа зовсім не в своє діло»¹⁴.

Одразу по своєму призначенні, М.Порш видав наказ, за яким до українського війська приймались офіцери лише родом з України. 19 грудня 1917 р. на засіданні уряду він повідомив колег, що у нього є відомості «про союз Румунії, Франції і козаків з метою скинути більшовиків, реорганізувати армію і взяти справу миру в свої руки», а також про те, що Румунія погодилась із молдаванами про охорону Бессарабії, яка може перейти і в анексію. При цьому він виступив проти пропозицій анулювати Фокшанський договір, що означало б розрив стосунків з Румунією¹⁵.

20 грудня 1917 р. М.Порш видав наказ затвердити Перший Стрілецький «Вільної України» полк, що прибув з Петрограду, згідно штатів полків 3­х батальйонного складу. Того ж дня він закликав мобілізоване «Вільне Козацтво» «до охорони прав Республіки, там, де воно живе»¹⁶. Наступного дня М.Порш своїм наказом здійснив низку призначень та переформувань. Так, наприклад, він віддав розпорядження: із 13­го запасового полку і 2­го куріня 1­го запасового Українського полку сформувати 3­й запасовий Український піший полк (за вжу існуючими штатами), кадри якого мали складатися з обох вищезгаданих частин; отаманом 3­го запасового Українського полку було призначено прилученого до резерву Свинської військової округи полк. Й.Сулимовського, якому доручалося формування полку; 74 пішу дивізію було оголошено Українською, під назвою «дивізія Української Республіки»; 2­ий запасовий саперний баталіон наказувалося переформувати на 1­й запасовий інженерний Український полк (за існуючим загальноросійським штатом); було переіменовано 10 військових підрозділів (5 полків, 4 сотні й 1 курінь), повній українізації підлягали 3 гарматні бригади, 4 гарматних дивізіони, 2 мортирних гарматних дивізіони та 1­й важкий тракторний гарматний дивізіон; 22-й окремий важкий гарматний дивізіон оголошувався Українським (його командиром тимчасово призначався хорунжий Соболев) тощо¹⁷.

23 грудня 1917 р. було видано Закон «Про відстрочення призова на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом – Закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії». Утім, усі ці формальні накази вже не могли виправити катастрофічного стану в українському війську та врятувати його залишки від розкладання. Усвідомлював це й сам М.Порш, який на засіданні Генерального секретаріату 26 грудня 1917 р. змушений був визнати, що «Армія з кожним днем розвалюється». Тож він пропонував: «Щоб мати в своїх руках силу, треба приступити до організації нової армії: 1) добровільного характеру; 2) платну і 3) платити гроші тим існуючим вже військовим частинам, котрі визнають владу Генерального Секретаріяту і підлягають всім його розпорядженням. Крім того, треба вести систематичну політично-культурну працю серед війська, щоб захистити його від більшовицької зарази». Відтак уряд доручив Генеральному секретарству військових справ «приступити до організації добровольчеської армії на платних підставах, яко начаток міліційної армії»¹⁸.

Цікавими були й думки М.Порша про закінчення світової війни та бачення політики УНР у протистоянні з Росією, які він висловив на вищезгаданому урядовому засіданні: «Історія війни доказала, що німці одночасно на всіх фронтах вести війни не можуть, а тепер сили вичерпуються. Наближається мир загальний, коли Германія змушена буде вступити в переговори в Стокгольмі. При загальному мирі для нас мир буде кращий, ніж при сепаратному. Одержана телеграма, що Совіт Народних Комісарів призначив одкриття Установчих Зборів на 6 січня. Цим в політичне життя Росії входить новий чинник. Коли Установчі Збори одмовлять Україні послати свою мирну делегацію, коли вони не признають федерації, тоді настане час проголошення незалежності Німці знають, що оповіщення священної війни означає кінець більшовицького панування, після котрого в Росії настане нова політична ситуація, коли в справі миру виступить вся організована Росія, з голосом якої будуть рахуватися і союзники, котрі тоді згодяться приступити до мирних переговорів. Тоді-то для Германії утвориться дуже складне становище, котре може привести її до революції, коли правительство її буде вести непримириму політику в справі миру. Народу тепер ми можемо сказати, що загальний демократичний мир не вдався, скликаються Російські і Українські Установчі Збори, котрі скажуть своє авторитетне слово. Священної війни ми з більшовиками оповіщати не будемо, німці наступати також не будуть – буде стан фактичного перемир'я»¹⁹.

30 грудня 1917 р. М.Порш доповів на засіданні Генерального секретаріату проект формування української міліційної армії і основні тези проекту організації гайдамацьких корпусів, яко кадрів інструкторів української армії. Проект був схвалений та внесений на розгляд Центральної Ради . 3 (16) січня 1918 р. Мала Рада ухвалила Тимчасовий Закон «Про народне військо», за яким тогочасну армію належало демобілізувати і замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога. При цьому, до часу прийняття остаточного закону, мав розпочатися набір інструкторів, які після відповідної підготовки приступили б до організації народної міліції. М.Порш був переконаний, що такий підхід відновить українське військо, про що й заявив під час його обговорення: «Люди тікають з фронту юрбами… Треба рятувати армію, що і має на меті цей законопроект»²¹.

Ленінський Декрет про утворення Робітничо-Селянської Червоної Армії, до речі, було прийнято лише через 12 днів після закону УЦР – 15 (28) січня 1918 р. При чому в декреті Ради народних комісарів РСФРР підкреслено також, що нова Червона Армія формується на добровольчих засадах і має бути «фундаментом для заміни постійної армії всенародним озброєнням у найближчому майбутньому»²².

Далі відбувався свого роду параліч влади в УНР. Складається таке враження, що Генеральний секретарiат вже не був здатен впливати на либонь щось й просто плив за течiєю. За два тижні його практичної бездіяльності вiдбулося кiлька великих боїв, на якi український уряд (в особах голови В.Винниченка та військового секретаря М.Порша) не тiльки не вiдреагував якоюсь полiтичною заявою, а навiть не видав вiдповiдних наказiв щодо оборони.

Зрештою М.Порш доповів про стан справ на засідання Генерального секретаріату 11 сiчня 1918 р. (29 грудня 1917 р.), аналіз якого свідчить про те, генсек військових справ вже не орієнтувався у становищі з військовими формуваннями та в оцінці їхніх воєнних можливостей тощо. Більше того, М.Порш заявив, що «до 15 сiчня єсть повна надiя вибити большевикiв з України»²³ (нагадаю, що саме цього дня, 28 (15) сiчня, студенти прибули пiд Крути). Попри низку інших безпідставних тверджень, варто, скажімо, звернути увагу на твердження військового секретаря, що із взяттям українцями Мінська нібито вдасться залучити до наступу міфічну «українську армiю Захiдного фронту» і це при тому, що загальновідомо про те, що тогочасний Мiнськ був одним з найбiльших центрiв Червоної гвардiї, а на Захiдному фронтi перебувало найменше зукраїнiзованих вiйськ.

Тож мусимо зазначити, що за період перебування М.Порша на посаді генерального секретаря військових справ українські війська зазнали ряд істотних поразок (в тому числі загибель київських студентів під Крутами) і втратили контроль над понад половиною своєї території.

Тут, вважаю, слід подати враження від М.Порша як від людини і як від військового міністра з боку фахового офіцера. Його наступник на цій посаді О.Жуковський писав з цього приводу: «Завше він на мене робив вражіння людини, якій довірятись не слід. М.Порш чудовий промовець, вмілий аналізатор, людина хитра і розумна. Коли він говорив, то промова його складалась з правильно построєних, наче книжних, речень. Володіє волею та рішучістю, але дуже скритна і недовірлива натура, самоулюблен і багато покладає надії на власні сили, досвід та уміннє розпізнавати людей. Сам визнає, що він не із останніх промовців, а тому на других промовців дивиться з пташиного польоту. Повна відсутність організаційного хисту, сказав би, що в нього дезорганізаційний хист. Переконаний в тому, що він все знає і що від його спостережень нічого не скриється, до фахівців не любить часто-густо звертатись, скрізь хтів все сам зробити і все сам вирішити, завдяки чому в Міністерстві ввів безглуздий централізм. Розподілення в роботі миж Головними Начальниками Управлінь не було. Військове діло для нього було «темна вода во аблєцах», а щоб не втеряти авторитета в очах підлеглих йому Головних Начальників Управлінь («цих старих туподумців»), він приймав доклади, але без обґрунтованих мотивувань. Він схвачував основну думку, висловлену фахівцем, а далі сам вже її розвивав і врешті получалась каша»²⁴.

На посаді генерального секретаря праці (від січня 1918 р. – народний міністр праці) М.Порш працював до середини березня 1918 р. 27 листопада М.Порш на засіданні Генерального секретаріату виступив з інформацією про тяжкий матеріальний стан службовців залізниць. Він вказував, що якщо найближчим часом їх матеріальне становище не буде поліпшено, вони змушені будуть страйкувати. За відомостями секретаря праці службовці вимагали виплати авансом по 100 карб. і негайного вирішення питання про підвищення заробітної платні. Було ухвалено доручити М. Поршу провести переговори з представниками залізничників в цій справі, маючи на увазі, що виконання вимог останніх викличе значні фінансові витрати²⁵.

25 січня 1918 р., Центральна Рада розглянула три законопроекти, що торкалися політики у сфері праці: про восьмигодинний робочий день; про державно-робітничий контроль над підприємствами та тимчасові правила про громадські роботи. З них затверджений був лише закон про восьмигодинний робочий день, а інші два – передані на розгляд Малої Ради²⁶. 2 березня у Житомирі Центральною Радою був ухвалений закон про заснування при міністерстві праці особливої Ради по організації громадських і державно необхідних робіт та асигнування для цього з Державного фонду 100 млн. карбованців до 1 серпня 1918 р.²⁷

Процес демобілізації промисловості супроводжувався ліквідацією, продажем та припиненням діяльності фабрик, заводів, приватних майстерень, підприємств, що належали земському та міському союзам, військово-промисловим комітетам і іншим громадським організаціям. У зв’язку із цим 18 березня М.Поршем було видано наказ про заборону закриття і ліквідації підприємств без відома міністерства²⁸. Згідно цього наказу, коли без угоди з урядом не дозволялося ліквідовувати підприємства, їхні власники при цьому вільно здійснювали масові розрахунки (звільнення) робітників. Невирішеність цієї проблеми загрожувала масовим безробіттям у сільському господарстві та обробній промисловості, а також руйнацією всього народного господарства. Реакція, як і слід було очікувати, не забарилася. Вже 14 квітня з’їзд робітників цукрових заводів прийняв постанову з проханням до міністерства завадити безпідставним масовим звільненням (локаутам) на підприємствах галузі тощо²⁹.

За період перебування М.Порша на посаді міністра праці, його відомство підготувало і внесло на затвердження Української Центральної Ради наступні основні документи законодавчого характеру: закон про 8-годинний робочий день (від 25 січня 1918 р.), закон про особливу Раду по організації громадських робіт (від 2 березня 1918 р.) та закон у вигляді «Тимчасового статуту про громадські роботи» (також від 2 березня 1918 р.). При відомстві створювалися і діяли технічне бюро в справі демобілізації (з кінця грудня 1917 р.)

14 березня 1918 р. М.Порш очолив комісію у справах товарообміну із Центральними державами при Раді народних міністрів УНР³⁰. 19 квітня 1918 р. він – голова української делегації на мирних переговорах із РСФРР. 22 квітня 1918 р. М.Порш інформував уряд, що у перебігу перемовин з товарообміну з Центральними державами з усіх пунктів було досягнуто згоди. Він також виклав основні пункти договору щодо цін на товари, додавши, що німецька сторона намагалася відмінити монополію на закордонні товари. В результаті обміну думками було вирішено доручити державній комісії зберігати монополію лише на товари української промисловості. 23 квітня 1918 від України М.Порш підписав «Господарський договір між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною»³¹. Попередні перемовини тривали надзвичайно складно, проте, що варто відзначити, німці відзначали особу М.Порша, як «людину майбутнього»³².

Після низки квітневих наказів німецького окупаційного командування, які були неприхованим втручанням у внутрішні справи УНР, 28 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради М.Порш войовничо засуджував дії німців й вимагав вжити таких заходів, «щоб у пана Ейхгорна відпала охота розпоряджатись надалі нашим внутрішнім життям»³³. Причиною ж подібної поведінки німців щодо уряду УНР, зокрема втручання у її внутрішні справи, був, як виголосив М.Порш, «той розвал і безсилля державної власті, які у нас запанували останніми часами.., слабість нашої організації, слабість української власті, правительства українського», додаючи при цьому, що «цим чашу нашого терпіння вже переповнено»³⁴.

За часів Української Держави й гетьманування П.Скоропадського М.Порш займав антигетьманську позицію – став активним учасником опозиційної урядові організації – Українського національного союзу. 27 липня 1918 р. заарештований разом з С.Петлюрою за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана. Був звільнений напередодні повстання Директорії.

Після відновлення Української Народної Республіки 2 січня 1919 Рада народних міністрів ухвалила призначити М.Порша послом УНР у Німеччині³⁵. Утім, через військово-політичні та транспортні проблеми відбути до Берліна М.Поршу не вдалося. Чи були то єдині причини проволікання? Не зовсім. Нове керівництво держави, після відновлення УНР, планувало загальнонаціональне зібрання – Трудовий конгрес народу України, який, як передбачалося, мав би визначити майбутній курс, державний лад та систему влади в УНР тощо. М.Порш, як один з провідних діячів тогочасного українського політикуму, безумовно, не міг не прийняти участь у роботі цього нового українського передпарламенту. Вочевидь, для керівництва УНР потреба присутності при новому німецькому урядові, в державі яка щоправда нещодавно зазнала нищівної поразки у війні, була не такою нагальною, як захист партійних інтересів на Трудовому конгресі (М.Порш був однопартійцем фактичних керівників УНР – голови Директорії В.Винниченка та її члена й практичного очільника військово-політичного лобі в УНР С.Петлюри).

Крім того, у січні 1919 р. на порядку денному була нагальна проблема загальнопартійного зібрання за нових державно-політичних умов українських соціал-демократів, одним з лідерів яких був і М.Порш. На IV з'їзді (10–12 січня 1919 р.) УСДРП розкололася на дві фракції: праву – «офіційну соціал-демократичну» і ліву – «незалежну», яка ставилася із застереженнями до централістичної політики російської комуністичної партії в Україні, але визнавала потребу організації радянської влади в Україні і встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією. Проти цих «лівих» виступали М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра, І.Мазепа і більшість з'їзду, обстоюючи потребу «трудової демократії», повільну соціалізацію головних галузей народного господарства та підтримку Директорії. На Трудовому Конгресі України УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, здійснення важливих соціальних реформ, залишення верховної влади в руках Директорії, а на місцях – комісарів.

Відтак посол М.Порш прибув до Берліна тільки 10 лютого 1919 р. і наступного ж дня офіційно перейняв справи українського посольства³⁶. На той час уряд Директорії вже змушений був залишити Київ більшовикам. Головними завданнями нового посла були, перш за все: домогтися передачі у розпорядження уряду УНР грошових вкладів Української Держави, що накопичилися й зберігалися в Німеччині (як і в Австрії та Угорщині) внаслідок фінансових угод гетьманського уряду від 15 травня та 10 вересня 1918 р.³⁷, забезпечити, спільно із Українською Фінансовою агентурою в Німеччині, доставку урядові УНР українських грошових знаків, що виготовлялися у німецькій державній друкарні, організувати повернення на Батьківщину українців-військовополонених, налагодити закупівлю спорядження і ліків для українського війська, зав’язати дипломатичні стосунки з нейтральними державами і країнами Антанти, а також спромогтися створити антибільшовицький блок держав чорноморсько-балтійської смуги тощо.

Сам М.Порш визначав мету своєї діяльності так: «Здобути якнайбільший вплив на всі німецькі круги і сили та використати їх у кожнім данім моменті у найкорисніший спосіб для української політики»³⁸. Задля реалізації цієї мети всю діяльність посольства він розділив на три частини: 1) українсько-німецьку політику; 2) українську закордонну політику у ширшому розумінні цього слова; 3) питання внутрішньої політики УНР. Також визначив напрямки співпраці з такими колами: соціал-демократи, група П.Рорбаха і А.Шмідта, промисловці, німецькі колоністи, євреї, військові та преса³⁹.

Тож, відповідно до вищевказаного, український посол почав інтенсивно нав’язувати контакти з німецькими парламентарями. Пріоритет надавався, перш за все, соціал-демократам, вочевидь через те, що вони мали на той час більшість у Національних зборах та входили до уряду Веймарської республіки та й сам М.Порш дотримувався соціал-демократичних переконань. Його первинним завданням на цій ниві було роз’яснити німецьким соціал-демократам, що «Росія» більше не існує, а концепція континентальної політики задля протистояння Англії є «фальшива». З цією метою ним було опубліковано відповідну статтю у часописі «Vorwärts», а також надано інтерв’ю кільком кореспондентам німецьких соціал-демократичних видань⁴⁰.

Співпраця з П.Рорбахом та А.Шмідтом, які були прихильниками України, також не минули даремно. Так, 1 березня 1919 р. у листі до міністра закордонних справ Німеччини У.Брокдорфа-Рантцау П.Рорбах розкритикував німецьку політику загравання з Росією й відзначав, що задля безпеки Німеччини важливо займатися розв’язанням українських проблем⁴¹. Крім того, за сприяння П.Рорбаха та А.Шмідта М.Порш зумів, через Німецько-Українське товариство, дописувати у німецькомовні видання «Deutsche Politik» і «Die Ukraine»⁴² (на розповсюдження цього щомісячника із пресового фонду посольства навіть виділялися окремі кошти)⁴³. У березні 1919 р. місячник опублікував розлогу статтю М.Порша про народне господарство України, в якій на підставі статистичних відомостей автор подав порівняльний аналіз виробництва промислової та сільськогосподарської продукції в Україні та в Російській імперії (без урахування питомої частки внеску до її економіки українських губерній)⁴⁴.

М.Порш усвідомлював значимість столиці Німеччини як одного з центрів європейської дипломатії й важливість «власної політичної ініціативи [українського посольства], бо Берлін залишався політичним центром, хоча й переможеної, але все-таки великої європейської держави. Сюди з’їхались із одної сторони всі місії військових переможців Антанти, а з другої сторони залишились старі і нові огнища російської політики, які проводили активну політику проти самостійності України»⁴⁵. З метою поширення інформаційного поля про Україну та діяльність її представництва в Німеччині, на початку березня 1919 р. при посольстві було організовано інформаційний відділ, до завдань якого входило: 1) інформування німецької преси про українські справи та керівництво українською пропагандою; 2) опрацювання німецької й іншої преси для інформування самого посольства, а також українського уряду і українських закордонних місій; 3) опрацювання для посольства окремих політичних та економічних питань. Відділ майже кожен день видавав інформаційні бюлетені, які розсилалися визначним німецьким урядовим особам, політикам і публіцистам, посольствам і місіям представленим у Берліні, українським установам у Берліні і за кордоном, усій берлінській пресі і всім найважливішим провінційним органам⁴⁶.

14 березня 1919 р. пресове бюро посольства розпочало видавати свої інформаційні бюлетені, в яких містилися усі поточні повідомлення про українські справи. Ці бюлетені розсилалися до редакцій часописів, урядовим особам, політикам, публіцистам, закордонним посольствам і місіям в Берліні, українським представництвам за межами Німеччини. Окрім цього посольство видавало німецькою мовою книжки з історії, політики, господарства й культури України тощо. Представництво УНР в Німеччині також видало німецькою мовою й брошуру «Східна Європа й Німеччина», яку було розіслано усім іноземним посольствам в Берліні й у якій детально було висвітлено політичне та економічне значення України у контексті встановлення взаємин між Німеччиною і Східною Європою⁴⁷. Українське посольство, окрім видання книг німецькою, французькою, українською мовами, також подарувало через німецьке МЗС слов'янським семінарам університетів Берліна, Лейпціга та Мюнхена по бібліотеці, де були зібрані наукові та науково-популярні книги, видані українськими видавництвами за кордоном⁴⁸.

Посольство також заходилося налагоджувати зв’язки з представниками держав Антанти. Щоправда, без істотних успіхів. Так, скажімо, особиста зустріч М.Порша з представником Французької Республіки генералом Дюпоном у справі військ Галлера не принесла очікуваних урядом УНР наслідків. Епізодичні контакти малися з представниками американської місії, а з британським представництвом стосунки й взагалі були практично безрезультатними, позаяк, як засвідчував сам М.Порш, англійці були «цілком під впливом московських генералів і воювали з українськими місіями»⁴⁹.

Натомість М.Порш вже на початку лютого 1919 р. ініціював створення Балтійсько-Чорноморської федерації, що ставила своєю метою об’єднання країн, яким загрожувала небезпека з боку більшовицької Росії. З цією метою 18 лютого 1919 р. він скликав в українському посольстві в Берліні українсько-литовсько-білоруську нараду, на якій поставив на обговорення низку проблем, спільних для України, Білорусі та держав Балтики щодо: 1) небезпеки з боку Польщі; 2) небезпеки з боку більшовиків; 3) небезпеки з боку російської реакції, яка відстоює «єдину і неділиму» Росію; 4) організації боротьби за міжнародні визнання; бажання мати спільні кордони; узгодженості економічних й торговельних інтересів тощо.

Безпосередньо на зустрічі були присутніми український посол в Німеччині М.Порш, радник посольства Р.Смаль-Стоцький, литовський посол Шауліс та члени литовської делегації на Паризьку мирну конференцію, які тоді перебували в Берліні, а також аташе литовського посольства Листовський, який представляв інтереси білорусів. Учасники наради підготували пропозиції для своїх урядів щодо координації їхніх дій у «всіх дипломатичних і військових справах, котрі стосуються Польщі і Москви» та боротьбі за здобуття державної самостійності. Щодо литовсько-українського зближення, то М.Порш вважав, що першим кроком у цьому напрямі мав би бути «обмін урядовими нотами, котрі задокументували би публічно бажання добрих сусідських відносин і взаємної державності»⁵¹. Згодом до таких зустрічей, які набули відносної систематичності, приєдналися й представники Фінляндії, Латвії, Естонії та Білорусії. Учасники нарад у перспективі планували започаткувати й постійну конференцію послів «для координації політики пограничних держав у Німеччині» . Утім, втілити у життя цей, надзвичайно важливий як з політичного, так і з дипломатичного огляду намір для цих країн, не вдалося, в тому числі й через позицію М.Порша, який вважав його дещо дочасним.

Серед інших прорахунків посла М.Порша була переоцінка впливу на європейську дипломатію А.Дєнікіна та його агентів й, водночас, недооцінка діяльності в самій Німеччині більшовицьких представників, які діяли двома колонами – російською (від імені РСФРР) та т.зв. українською (від імені УСРР). У його листуванні кінця 1919 р. практично не зауважується на дипломатичних комбінаціях більшовиків у Німеччині, натомість основна увага приділяється проблемі дєнікінських дипломатичних комбінацій. Так, скажімо, у своєму звіті про діяльність посольства від 22 жовтня 1919 р. М.Порш зазначав: «Референ про необхідність порозуміння між Україною і Денікіним повторюється майже при кожній зустрічі наших представників з німецькими урядовими чинниками. В інтенції уряду було б мабуть найбільше позбутися зовсім тутешніх місій від «Рандштаатен». Так, що можна вважати майже певним, що по спорожненню нашого посольства в Берліні; воно не було б вже більше обсаджене, щонайменше вже не офіціально признаним послом»⁵².

«Білий» російський рух став центральною темою і у підготовленому М.Поршем 11 листопада 1919 р. «Меморандумі». Посол наголошував на помилковості підтримки Антантою Дєнікіна і Колчака, які привнесли на «місце червоного терору – чорний терор, на місце диктатури робітників – диктатуру великих землевласників і великої буржуазії, на місце свободи народів – утиск народів», окупація Добровольчою армією частини України – «небувалу дезорганізацію господарського життя та реквізиції»⁵³.

Меморандум став основою його статті про проблеми окраїнних держав, яку було опубліковано наступного року у часописі «Die Ukraine»⁵⁴. Потреба в обстоюванні права окраїнних держав, серед яких була й Україна, на самостійність і збереження їх дипломатичних місій у Німеччині загострилася восени 1919 р. ще й тим, що 11–20 листопада мав вступити в силу Версальський договір. Відповідно до його 117-ої статті, передбачалося анулювання всіх договорів, укладених Німеччиною з країнами, що постали на теренах колишньої Росії. На підставі цього Німеччина як з власної ініціативи, так і за вимогою Антанти, могла скасувати українське посольство як державну установу УНР. За таких умов, як вважав М.Порш, для розвитку українсько-німецьких відносин велике значення мала ясна військова і політична лінія України, що, на думку українського посла, мусило позитивно вплинути на піднесення престижу України, передовсім в очах німецького суспільства, яке, «як і в інших справах, так і тут може легко стати в опозицію до офіційної політики»⁵⁵. Ці сподівання М.Порша також не виправдалися.

Тим часом фінансові справи як уряду УНР, так і українського посольства в Німеччині, перебували у не найкращому стані. 27 травня 1919 р., відповідно до доповіді т.в.о. міністра закордонних справ, уряд УНР ухвалив проект постанови про надання українському послові М.Поршу права заставити будинок українського посольства в Берліні, а також асигнував в розпорядження міністра закордонних справ 1 млн. грн. для видачі українському послові в Німеччині⁵⁶.

Наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. до того ж розгорнувся скандал навколо української Фінансової агентури у Берліні. Задля врегулювання фінансового та питання військовополонених уряд Директорії спорядив до Берліна додаткові місії, тому посольство не несло прямої відповідальності за розв’язання цих проблем. Діяльність Фінансової агентури в Берліні не задовольняла М.Порша, а тому між посольством і нею виникали чвари, що значно погіршували справу визволення українського конто. У листі від 22 липня 1919 р. до МЗС України М.Порш просив «поставити гостро перед урядом справу нашої фінансової агентури, котра тут тільки блямує нас...»⁵⁷. Вже наступного року уряд Директорії змушений був подати до німецького суду позов проти голови Фінансової агентури УНР в Німеччині Г.Супруна⁵⁸. Це ще більше зашкодило українській справі та іміджу України.

Намагався М.Порш організувати в Німеччині закупівлю ліків, майна й озброєння для української армії, але без особливих успіхів, позаяк німецький уряд неодноразово накладав арешт на партії закупленого товару. 23 грудня 1919 р. у наказі Директорії УНР «Про державні закупівлі в Німеччині», висувалася вимога: «Передати всі військові кредити і взагалі кредити на державні закупки, які були одпущені в розпорядження Українського посольства в Німеччині, або на ім’я Пана Посла в розпорядження Торговельної Комісії УНР за кордоном під головуванням А.Сербієнка»⁵⁹. Подальші закупівлі військового майна у Німеччині дозволялося проводити тільки цій комісії. Окрім того, МЗС Німеччини дедалі частіше отримувало інформацію про суперечки поміж керівництва УНР. На початку 1920 р. у німецьких колах почали ширитися чутки, що М.Порш буде відсторонений від обов’язків посла і його місце посяде М.Василько⁶⁰. Негативний вплив на розвиток українсько-німецьких взаємин мало й підписання 20 квітня 1920 р. угоди між Директорією УНР та Польщею. Задля роз’яснення ситуації М.Порш дав інтерв’ю «Neue Berliner Zeitung», яке також передрукував журнал «Die Ukraine». Український посол пояснював цей союз необхідністю боротьби з більшовицькою Росією й відзначав зацікавленість проводу УНР процесами демократизації у Східній Європі⁶¹. Проте ці заходи вже не могли залагодити падіння авторитету як української влади в цілому, так, відповідно, й посольства УНР в Німеччині.

Не спромігся посол М.Порш розв’язати на користь УНР й проблему передічі йому активів колишнього гетьманського уряду. Йшлося, згідно з розрахунками, що були здійснені спільними українсько-німецькими комісіями, щонайменше про початкову суму українського конто в Німеччині (за товари, сировину, хліб та інше), що складала 444 млн. 747 тис. марок⁶². До того ж у Німеччині залишалися надрукованими (ще на замовлення попередніх українських урядів) 11 млрд. 518 млн. грн., а також на 2 млрд. грн. знаків державної скарбниці тощо⁶³. Так, у «Deutsche Alygemayne Zeitung» 10 жовтня 1920 р. було опубліковано текст ноти, відправленої німецьким Міністерством закордонних справ на ім’я українського представника в Берліні М.Порша, у якій німецьке МЗС визнавало законність претензій і готовність сплатити 400 млн. німецьких золотих марок фактичному уряду України, яким, звичайно, не можна було визнати «уряд Петлюри», що перебував на той час за кордоном⁶⁴.

У цей час спостерігалося різке охолодження у ставленні офіційних кіл Німеччини до посольства УНР у Берліні, яке супроводжувалось появою у німецькій пресі статей негативного характеру. До того ж, під час від’їзду М.Порша на нараду послів до Карлсбаді, на будинок посольства було накладено арешт і виставлено претензії на вісім мільйонів марок⁶⁵. На тлі поступового порозуміння Німеччини з більшовицькою Росією з’явилися повідомлення про прибуття нового посольства на чолі з Д.Мазуренком, яке посилалося на заступництво українського радянського уряду⁶⁶.

За таких обставин 26 серпня 1920 р. М.Порш з Карлсбада відіслав міністру закордонних справ А.Ніковському заяву про свою відставку. Цього листа ним було продубльовано ще одним листом від 26 серпня 1920 р. У відповідь С.Петлюра наклав на те прохання наступну резолюцію: «М.Порша слід би було притягти до праці в залежності від переговорів з ним. Багато моментів в листі – є результат непорозуміння і невірної оцінки історичних етапів нашої боротьби»⁶⁷. У листі Міністерства закордонних справ від 16 березня 1921 р., адресованому М.Поршу, повідомлялося, що уряд з великим жалем змушений задовольнити прохання про демісію, а також констатувалося, що «ні скрутний політичний стан, ні фінансові труднощі, ні військові невдачі Республіки ніколи не ставили перешкод Вам, пане Послу, у Вашій дипломатичній праці, яку Ви проводили так упевнено, спокійно й рівно, з такою витриманістю та послідовністю. Завдяки Вашим, Вельмишановний пане Послу, особистим якостям Посольство УНР в Берліні стало одним з найкращих, організованих, продуктивних і працездатних дипломатичних представництв УНР за кордоном»⁶⁸.

Тим не менш, не можна не згадати й про корупційні скандали, які супроводжували М.Порша не лише під кінець його каденції посла, а й після відставки. Восени 1920 р. німецький уряд розпочав потужні акції, спрямовані проти українського представництва, зважаючи на не досить законні фінансові операції, які проводив колишній посол УНР Директорії М.Порш. Так, під час арешту партії білизни, яка свого часу була придбана М.Поршем із німецьких військових запасів, що за паперами підлягала знищенню. 16 жовтня з цього приводу до Німеччини приїзджав інженер Борисів, але він так і не зміг транспортувати білизну за місцем призначення, через протидію німецької влади. При огляді білизни виявилось, що вона, фактично, була непридатною для використання, хоча й була закуплена за 500 тис. марок; коли ж українська сторона спробувала її перепродати то за неї давали не більше 80 тис. марок.

І подібне звинувачення було не одинарним… Під час безпосередньої ревізії посольства, виявилося, що фінансового становище українського представництва в Берліні катастрофічне, його каса порожня, а гроші (близько 1 млн. марок), що виділялися урядом на фінансування преси зникли. Не було представлено й фінансового звіту по цій сумі. Так само виглядали справи й по військовому фонду (вочевидь, йшлося про гроші, що використовувалися для депортації українських полонених на Батьківщину). Новий посол УНР в Німеччині М.Василько, який безпосередньо проводив ревізію представництва, вимагав від колишнього посла М.Порша грошової компенсації за втрачену білизну.

Крім того, у німецькій пресі з’являвилися статті про колишнього повноважного представника УНР М.Порша, що звинувачували останнього в корупції та привласнені державних грошей. З боку німецької влади, навіть було накладено арешт на будинок українського представництва. «Berliner Locale Antsayher» у статті від 27 серпня 1920 р. під заголовком «Арешт проти українського посольства» писала з цього приводу, що в додаток до справи (про яку вже доносили раніш) арешту, накладеного на будинок Українського Посольства в Берліні – дізнаємось про претензії на 8 млн. марок. Видання також повідомляла, що будинок українського посольства на вулиці Кронпринценуфер записаний в суді в формі забезпечуючої іпотеки на суму 800 тис. марок. Великий німецький торгівельний консорціум домовився про обмін своїх машин на українську сировину. Машини за умовами договору були привезені на Україну, але під час транспортування сировини вагони було розграбовано. Щоб відшкодувати втрачене німці вирішили накласти арешт на будинок посольства⁶⁹. Далі у статті було згадано про виїзд М.Порша з Берліна до Карлсбаду, а саме: «Про швидкий від’їзд дотеперішнього українського посла кружляють найрізноманітніші неперевірені звістки. Проти нього складено різні карні внески з приводу грошових махінацій, які весь час відхилялись на підставі екстериторіальності»⁷⁰. Стаття закінчувалася згадкою, що ім'я посла, яке згадувалося у зв'язку з численними махінаціями, відзначився також в Карлсбаді тим, що купив якійсь Маші Яновцовій кабаре в Празі за 600 тис. чехословацьких крон. Газета ставила під сумнів, як колишній журналіст М.Порш, який не мав раніше жодної маєтності міг придбати такий статок. Тут варто пригадати й про те, що про низку вищезгаданих фактів підтверджуються також й в офіційному листуванні Р.Смаль-Стоцького, М.Василька та А.Ніковського.

Тож є очевидним, що подібні скандали завдали не лише фінансових збитків Українській державі, а й вдарили по репутації уряду УНР в очах західної політичної громадськості. Бузумовно з вищенаведеного витікає й той висновок, що, зрештою, попри усі свої таланти, М.Порш не завжди дотримувався прозорості, чистоплотності та законності при укладанні торгівельних угод (ціни, скажімо, на товари були завищеними й збитковими для Української держави й усе це відбувалося у часи, коли УНР перебувала на межі свого фінансового банкрутства та військово-політичного краху). Представник УНР в Угорщині М.Галаган, пояснював можливість виникнення такої ситуації й тим, що до 1920 р. з боку українського уряду фактично не існувало контролю за витратами закордонних представництв. Дипломати могли розпоряджатись ними безконтрольно на власний розсуд, що й, звісно ж, сприяло фінансовим зловживанням⁷¹.

Після своєї відставки М.Порш залишився на еміграції в Німеччині. Відійшов від активної політики 1921 р. й присвятив себе науково-дослідній роботі, передусім в галузі економіки. У ній чимало уваги він приділив проблемі визиску царською Росією України та значенню останньої в економічному піднесенні Російської імперії. Під псевдонімом «Гордієнко» М.Порш полемізував із П.Струве про перспективи самостійного розвитку української економіки. Переклав українською мовою праці К.Маркса, зокрема «До критики політичної економії» (1923 р.). Зрештою М.Порш певною мірою переосмислив власні погляди й з позицій доктринера класової диктатури та соціал-демократичного марксиста-ортодокса поступово дійшов до платформи соціалістичного націонал-демократизму.

Помер М.Порш у німецькому місті Бізенталі 16 квітня 1944 р., а похований був у Берліні на православному цвинтарі в районі Тегель.

1.Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. 102. – С/п 1903. – Спр. 2320.
2. Ганкевич Л. Святослав Таґон у Львові / Л.Ганкевич // Симон Петлюра в молодості: Збірка споминів. – Л., 1936. – С.38–39.
3. Войнович С. Неіснуюче питання / С.Войнович // Праця. – 1905. – № 11. – С. 2–5.
4. Порш М. Автономія України і її соціал-демократія / М.Порш. – K.: В-во Знання – то сила, 1917. – 80 с.; Порш М. Сучасний момент в житті української нації / М.Порш // На теми дня (Львів). – 1910. – С. 1–18.
5. Порш М. До питання про автономію / М.Порш // Літературно-Науковий Вістник. – 1907. – Т.XXXIX. – Кн. VIII–IX. – С. 344–359; Порш М. Національне питання та виборча агітація на Україні / М.Порш // Літературно-Науковий Вістник. – 1907. – Т.XXXVII. – С. 135–139; Порш М. Про автономію України / М.Порш. – K., 1913. – 40 с.
6. Лотоцький О. Сторінки минулого / О.Лотоцький. – Ч. ІІ. – Варшава. 1933. – С. 316.
7. М.П. Автономія України у світлі соціал-демократичної критики / М. Порш // Вільна Україна. – 1906. – Число 4.
8. Гирич І. Українські есдеки: між національним і класовим вибором / І.Гирич // Ігор Гирич. Історик України. Персональний сайт [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.i-hyrych.name/History/UkrSocialDemocracy/Orthodox/MPorsh.html
9. National Archives of Canada, Ottava (NAC). – Andrii Zhuk Collection (MG30C167). – Vol. 4. – F. 7.
10. National Archives of Canada, Ottava (NAC). – Andrii Zhuk Collection (MG30C167). – Vol. 4. – F. 12.
11. Жук А. Пам’яті Миколи Порша (1877–1944): (3 нагоди 85-ліття з дня народження) / А.Жук // Сучасність. – 1962. – № 1 (13). – Січень. – С 52–66.
12. Резолюції I-го Всеукраїнського робітничого з’їзду у Києві 10–14 липня 1917 р. – Б. м., б.р.
13. Порш М. Автономія України і соціальдемократія / М. Порш. – К.: Видавництво «Знаття – то сила»; Друкарня Акц. Т-ва «Петро Барський в Київі», 1917. – 79 c.
14. ЦДАВО України. – Ф. 3543. – Оп.2. – Спр. 1. – Арк. 5 зв.
15. Там само. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 1–2.
16. Центральний Музей Збройних Сил України. – Ф. 424.
17. Там само. – Ф. 426.
18. ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 131–132.
19. Там само. – Арк. 132 зв.–133.
20. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т.2. – К., 1997. – С.79.
21. Там само. – С.90.
22. Декреты Советской власти. – Т.1. – М., 1957. – С.352–357; Протоколы заседаний Совета Народных Комиссаров РСФСР. Ноябрь 1917 – март 1918 гг. – М., 2006. – С.211.
23. ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 29.
24. Там само. – Ф. 3543. – Оп.2. – Спр. 1. – Арк. 5.
25. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – К., 1997.— С. 480.
26. Там само. – Т. 2. – С. 125.
27. ЦДАВО України. – Ф. 3266. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 5.
28. Там само. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 8.
29. Там само. — Арк. 14.
30. Там само. – Ф. 2197. – Оп. 1. – Спр. 125. – Арк. 1, 29; – Оп. 13. – Спр. 125. – Арк. 1, 29; ЦДІА (м.Київ). – Ф. 1111. – Оп. 1. – Спр. 157.
31. Притуляк П. П. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною (1918 р.) / П.П.Притуляк // Український історичний журнал. – 1997. – № 1. – С. 71.
32. Golczewski F. Deutsche und Ukrainer 1914 – 1939 / Frank Golczewski. – Paderborn; München; Wien; Zürich: Ferdinand Schüning, 2010. – S. 270.
33. Українська Центральна Рада... – Т. 2. – С. 318.
34. Там само. – С. 318, 320.
35. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп.1. – Спр. 14. – Арк.29 зв.
36. Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 307. – Арк. 1.
37. Дивіться: Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (28 квітня – 14 грудня 1918 р.) / Павло Гай-Нижник. – К., 2004. – 430 с.
38. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 27.
39. Там само.
40. Там само.
41. Golczewski F. Deutsche und Ukrainer 1914–1939 / Frank Golczewski. – Paderborn; München; Wien; Zürich: Ferdinand Schüning, 2010. – S. 377.
42. Die Volkswirtschaft der Ukraine // Die Ukraine. – 1919. – . Heft. 4. – S. 82–86; Das Randstaatenproblem // Die Ukraine. – 1920. – Heft 3. – S. 51–55; Warum verband sich Petljura mit Polen? // Die Ukraine. – 1920. – Heft 4. – S. 102–104.
43. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 27.
44. Porsch M. Die Volkswirtschaft der Ukraine / M.Porsch // Die Ukraine. Monatschrift für deutsch-ukrainische volkswirtschaft und kultur Politik. Organ der deutsch-ukrainischen Gesellschaft. – 1919. – Heft 4. – S. 82–86.
45. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 344. – Арк. 29.
46. Там само. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 28.
47. Там само. – Ф. 4. – Оп 1. – Спр. 985. – Арк. 426.
48. Там само. – Арк. 431.
49. Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 344. – Арк. 29.
50. Там само. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 10.
51. Там само. – Оп. 2. – Спр. 306. – Арк. 20.
52. Там само. – Арк. 3.
53. PAAA. – R. 14395. – Bd. 36. – Allgemeine Angelegenheiten der Ukraine (vom 1. November 1919 bis Februar 1920). – Memorandum.
54. Porsch M. Dаs Randstaatproblem / M. Porsch // Die Ukraine. – 1920. – Heft 3. – S. 51–55.
55. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 306. – Арк. 3.
56. Там само. – Ф. 1065. – On. 1. – Спр. 17. – Арк. 13 зв.
57. Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 307. – Арк. 4.
58. Гай-Нижник П. «Супруніада»: уряд Директорії проти фінансової агентури УНР в Німеччині (1919–1921 рр.) / П. Гай-Нижник // Київська старовини. – 2010. – No 1. – С. 46–70.
59. Петлюра С. Статті, листи, документи / С.Петлюра. – Т.3. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999.– С. 154.
60. PAAA. – R. 14395. – Bd. 36. – Allgemeine Angelegenheiten der Ukraine (vom 1. November 1919 bis Februar 1920). – Aufzeichnung.
61. Porsch M. Warum verband sich Petljura mit Polen / M.Porsch // Die Ukraine. – 1920. – Heft 5. – S. 102–104.
62. ЦДАВО України. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 74. – Арк. 72.
63. Там само. – Арк. 79.
64. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.1035. – Арк.19.
65. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 128. – Арк. 15.
66. Там само.
67. Там само. – Спр. 391. – Арк. 9.
68. Там само. – Арк. 17.
69. Berliner Locale Antsayher. – 1920. – 27 серпня.
70. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 128. – Арк. 16.
71. Галаган М. З моїх споминів / М.Галаган. – К.: Темпора, 2005. – С. 484.