hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Павло Гай-Нижник


Федір Штейнгель – меценат, громадсько-політичний діяч, посол Української Держави в Німеччині

Федір Штейнгель, меценат, посол Української Держави в Німеччині Завантажити файл (PDF)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Федір Штейнгель – меценат, громадсько-політичний діяч, посол Української Держави в Німеччині / Павло Гай-Нижник // Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості. – К., 2016. – С.95–124.

«Мало мені доводилося бачити на своїм життєвім шляху таких прекрасних шляхетних людей, як барон Федір Штейнгель. Як людина – це був джентльмен у кращому й ідеальному розумінні цього слова. Мати з ним справу було для кожного найбільшою приємністю, настільки це була мила та симпатична людина. В українських колах він користувався високою повагою й авторитетом».
Д.Дорошенко

«Найчесніший та найшляхетніший українець, що носив лише німецьке прізвище», як казав про цю людину гетьман П.Скоропадський, Федір Штейнгель (нім. Theodor von Steinheil) народився 27 листопада (9 грудня) 1870 р. в сім'ї балтійського німця, вихідця з Остзейського краю Німеччини, інженера, статського радника, барона Рудольфа Штейнгеля і українки з походження Марії Камінської. Місце його народження достеменно невідоме, хоча й існує версія, що народився він у столиці Російської імперії Санкт-Петербурзі1. Балтійські німці, брати барони Магнус та Рудольф Штейнгелі оселилися у Києві у 70-х роках ХІХ століття. Старший з них, Магнус, був виноробом, цукрозаводчиком та головою правління Київського земельного банку. Він володів маєтком на схилі гори Туїшхо неподалік Туапсе, а у Києві йому належали металоткацька фабрика, механічний завод, страхове товариство «Дніпро» і садиба на Ярославовому Валу.

Молодший брат Магнуса Рудольф під час будівництва залізниці на північному Кавказі здобув славу «маленького залізничного короля». Він був власником великих маєтків: Хуторець на Кубані та Городок на Волині і садиби у Києві неподалік садиби Магнуса. Р.Штейнгель придбав маєтність в Городку Волинської губернії у 1879 р., на той час його синові Федькові було вісім років. Діти Штейнгелів відвідували Городок лише під час літніх канікул. За маєток Штейнгелям правив колишній греко-католицький монастир – резиденція митрополита Атанасія Шептицького2. Взимку, разом з братом, мешкали в Києві. Ф.Штейнгель мешкав в садибі по вул. Бульварно-Кудрявській, 27, придбаному його батьком і проданому 1901 р. лікареві Михайлу Лапінському3.

Одним з яскравих представників родини Штейнгелів в Україні є Федір Рудольфович Штейнгель. Він був одним з чотирьох синів Рудольфа Васильовича Штейнгеля – статського радника, інженера шляхів сполучення, що працював на будівництві Петроградської, Московсько-Рязанської, Московсько-Курської, Балтійської та Ростово-Владикавказької залізниць. Матір’ю Федора Рудольфовича була українка за походженням Марія Федорівна Камінська4. Більшу частину свого життя Федір прожив в с. Городку на Рівненщині. Найімовірніше, що початкову освіту він здобув в одній з київських гімназій. Навчався спочатку в Київському університеті, а згодом на природничому відділенні фізико-математичного факультету Варшавського університету, закінчити який завадив стан здоров’я (страждав нападами епілепсії, а тому й мусив часто проходити спеціальні курси лікування в Швейцарії)5. Під час побуту у Варшаві зібрав колекцію букіністичної літератури про Волинь і там познайомився з М.Біляшівським, який у майбутньому розробив структурний план Городоцького музею. 1891 року Федір Штенгель одружується з Марією Іванівною Шандибіною, українкою за походженням. Через рік, під час пологів вона померла, залишивши новонародженого сина Бориса. 1892 року, після смерті батька, успадкував городоцьку маєтність – понад 700 десятин землі. Від 1900 р. він був ще й власником фабрики кахелю у місті Холм Люблінської губернії.

26 вересня 1893 р. він узяв шлюб із двоюрідною сестрою Вірою Миколаївною (померла 1910 р.), з якою мав синів Володимира та Миколу. Про мотиви такого свого одруження, Ф.Р.Штейнгель писав так: «В особі двоєрідно сестри моєї, Віри Миколаївни, я знайшов людину, яка поставилася з глибоким співчуттям до мого становища. У ній я побачив мого рятівника й люблячу матір для маленького моєго сина, майбуття яого мене безмежно турбувало. Мені загрожувала смерть… Дружина моя своїм доглядом за мною звела мене тепер на ноги, виховує сина мого, як рідного»6.

Ф.Штейнгель вів інтенсивне меценатське життя. На власні кошти побудував у Городку двокласне училище, лікарню Святого Бориса з безкоштовними ліками для селян, бібліотеку, водяний млин, проклав дорогу. Окрім цього, він опікувався дітьми з бідних родин й сиротами, виплачував грошову допомогу хворим та немічним старим. «Співчуваючи завжди ідеї створення щонайбільшої кількості так названих обласних музеїв, я завжди вважав, що їх у нас в Росії недостатньо. Між тим вони можуть допомогти всебічному вивченню окремих частин нашої великої вітчизни. […] Проживаючи постійно на Волині та цікавлячись найбільш усього цим краєм, я дійшов висновку, що хоча багато зібрано, багато вже зроблено різними особами для вивчення нашого краю, та весь цей матеріал так розкиданий, що користуватися ним майже неможливо. Об’єднати усе це, зібрати окремі предмети, котрі відносяться до історії Волині, значно доповнити усе, чого ще мало, або й взагалі не розроблене, міг би лише обласний музей Волинської губернії. Такого у нас на Волині ще до цих пір немає, і тому я вирішив покласти початок» – зазначав Ф.Штейнгель7.

Федір Штейнгель, меценат, посол Української Держави в Німеччині Для улаштування справи було запрошено М.Біляшевського, котрий розробив структурний план музею8. Цей заклад діяв за широкою програмою і включав наступні відділи: природничий, географічний, антропологічний, археологічний, етнографічний та бібліотеку. Вже за перший рік діяльності у природничому відділі музею було багато матеріалів з етнології (збирали: барон Ф.Штейнгель, граф Б.Толстой – у Рівненському повіті, Д.Мошков – у Заславському повіті); покладено було початок колекціям плазунів та земноводних (Рівненського повіту), гербарію (зібраного Ю.Мошковим у Заславському повіті); також засновано було колекції з мінералогії та палеонтології. У географічному відділі знаходилося 354 екземпляри, серед яких негативів та фотографій – 2839. У липні–серпні 1897 р. П.Біляшевським та бароном Ф.Штейнелем були здійснені розкопки курганів чотирьох могильників Рівненського повіту. Результатом праці стало 16 знайдених предметів датованих VІІ–ІХ ст., ці експонати були віддані до антропологічного відділу. У археологічному відділі нараховувалося 103 предмети: доісторичні – 12, язичницького слов’янського віку – 28, історичного часу – 13, архітектурних пам’ятників – 28, монет – 28, медаль – 1. До етнографічного відділу, окрім предметів народного побуту, входили також і твори народної словесності, всього 252. Бібліотека ж за перший рік існування поповнилася на 179 екземплярів10. Усі витрати на улаштування, утримання, життєдіяльність та поповнення колекцій музею взяв на себе барон Ф.Штейнгель.

Землевласник волинського с.Городка, барон Ф.Р.Штейнгель не лише влаштував музей, а й розповсюджував культурницьку благодійність (на реставрацію Аскольдової могили, на спорудження Православного соборного храму у Варшаві). На реставрацію Батуринського палацу Російське Товариство охорони пам’ятників мистецтва і старовини отримало від графа К.Л.Розумовського 5 тис. рублів. Барон Ф.Штейнгель, завдяки наданню жіночій акушерській клініці при Університеті Святого Володимира 15 тис. руб., дитячій клініці при цьому ж закладі – 3 тис. руб., Житомирському пологовому притулку – 2 тис. рублів. За свідченням статського радника Дуніна-Борковського благодійницька діяльність барона Штейнгеля поширювалася «не тільки на нещасних і знедолених людей всіх прошарків місцевого населення і підтримку місцевих благодійних закладів, але і на осіб і заклади інших повітів і губерній»11. Барон дбав про погорільців, жертвував на будівництво церков, притулків, придбання церковного майна, виплати щомісячних пенсій багатьом біднякам і калікам. Відомі, зокрема, також такі великі пожертви барона Штейнгеля: на жіночу і акушерську клініку при університеті Святого Володимира у Києві – 15 тис. руб., дитячу клініку при тому ж університеті – 3 тис. руб., Житомирський пологовий притулок – 2 тис. руб., будівництво православного соборного храму у Варшаві – 5 тис. руб., будівництво реального училища Святої Катерини при лютеранській общині у Києві – 1 тис. руб., реставрацію Аскольдової могили – 1 тис. руб., будівництво двокласного сільського училища в с.Городок – 22 тис. руб. (останнє утримувалось також на кошти барона, на його потреби він щорічно витрачав приблизно 3 тис. 500 руб.), будівництво в цьому ж селі лікарні (22 тис. руб.) і щорічне її утримання12.

Крім того, під час епідемії холери у 1893–1895 рр. бароном Штейнгелем були облаштовані безкоштовні чайні в Городку, Ставках і Великому Олексині. У 1896 р. був запрошений у с. Городок «очний» загін, утримання якого, як і декількох тисяч хворих на очі, відбувалось за рахунок барона, причому були вибудовані для лікування просторі бараки. Зрештою, у с. Городок Ф.Штейнгелем були облаштовані: музей, щорічне утримання якого («с первоначальним обзаведением»), обходилось в 1 тис. руб., постійна чайна («с чтением и картинами»), лазня для селян, будівництво якої коштувало 400 руб. Існував також пожежний обоз, що коштував понад 1 тис. рублів13.

Як вияв вдячності за його подвижницьку й меценатську діяльність, 30 жовтня 1900 р. волинський губернатор «вошел с представленим об испрошении землевладельцу с.Городка Ровенского уезда, барону Штейнгелю, во внимание к его обширной благотворительной деятельности, награды званием Камер-Юнкера Двора Его Императорского Величества»14.

Ф.Штейнгель виступав із доповідями і рефератами на різноманітних конференціях та з'їздах. Займався природознавством, був автором декількох наукових праць із зоології. Член Імператорського Російського ентомологічного товариства, Київського товариства натуралістів, Київського гуртка природознавства, членом Українського Наукового Товариства в Києві, деякий час – товаришем (заступником) голови Товариства. Займався розкопками над річками Горинь та Уборть15. Зокрема відомості набула його робота «Раскопки курганов в Волынской губернии, произведенные в 1897–1900 гг.». Ф.Штейнгель був координатором діяльності городоцької бібліотеки, розсилав в усі куточки Російської імперії «Отчеты Городецкого музея Волынской губернии барона Ф.Р.Штейнгеля» (Загалом було видано три номери звітів, які хронологічно охоплювали період від 1896 до 1904 рр.).

1909 року городоцький маєток баронів Штейнгелів відвідали учасники волинської експедиції на чолі з відомим українським етнографом Ф.Вовком. Л.Чикаленко прибув до Городка раніше від інших, тож мав досить часу ближче зазнайомитися з його власниками. «Цікава то була родина, з великими зв’язками серед російського суспільства, але з виразними симпатіями до всього українського. Барон був мрійник, людина не активна, хоча дуже освічена. Студіював він замолоду зоологію за кордоном, потім одружився з своєю кузиною, і осів на господарстві. Діти барона Волік та Котік – зовнішньо типові німченята – були хороші жваві хлопчаки по 8–9 років. З ними та і з їхньою матір’ю коротав я в розмовах та прогулянках по околиці Городка досить довгі дні чекання. Розглядав музей з усіма можливими для краєзнавчого музею відділами, що то старанно зібрав з накладом великого гроша барон»16.

Попри усе вищенаведене, він був досить скромною, навіть сором’язливою, людиною, що критично ставилася до самого себе. Так, наприклад, 1906 р. на з’їзді провідних діячів партії конституційних демократів (кадетів), Ф.Штейнгель передав своє право виступити з оприлюдненням резолюції Київських загальних зборів партії І.Лучицькому (про що, до речі, чи не одразу ж пошкодував). Сам барон виступати соромився, вважав, що не виправдає сподівань товаришів та й взагалі не заслуговує на таку честь. Не хтів він на тому зібранні й бути публічним уповноваженим своїх земляків з Рівненської партійної групи, позаяк вважав, що йому не вистачає ґрунтовних знань про становище краю. Ще однією з причин такого шаріння сам він, в одному з листів до дружини, вказував власні невміння і боязкість виступати зі сцени перед великою публікою: «Іноді в голові у мене добре складалося…, але наважитися виступити не міг»17.

Однією з нагальних проблем Російської імперії, що потребувала кардинального розв’язання, зокрема й в Україні, 80% населення якої складало селянство, було земельне питання. Ф.Штейнгель на той час мав своє бачення щодо його вирішення – націоналізація землі, яке відрізнялося від позиції більшості членів партії кадетів й була близькою до формули іншого кадета Б.Струве. Тим не менш, того ж таки 1906 р. Ф.Штейнгель, керуючись домінантою збереження єдності партії, голосував проти позиції Б.Струве (й своєї власної) й за пропозицію І.Петрункевича запровадити її лише в місцевостях, де це дозволяли обставини. Про це він відверто писав дружині в одному з листів: «Я, як тобі відомо, дуже співчуваю націоналізації землі як принципу, як ідеалу, до якого треба прагнути і тому не міг бути проти формули Струве, котрий пропонував викреслити слово «володіння», тобто він визнав необхідним видавати з земельного фонду землю тільки в орендне користування (власне – початок націоналізації). А між тим, я мусив був голосувати проти цього, оскільки є місцевості в Росії, як, наприклад, наш край, де така постановка питання відвернула б від нас весь народ і призвела б до селянського повстання»18. Додам принагідно, що, керуючись вочевидь й вищевказаними причинами, він відмовився під час обговорення аграрного питання взяти участь у роботі відповідної комісії, мотивуючи також і тим, «що відчував, що дуже мало знайомий з цим питанням взагалі і зокрема як воно поставлене у нас на Півдні»19.

Навесні 1906 р. Ф.Штейнгеля було обрано депутатом Державної Думи (по м.Києву від партії кадетів), яка розпочала свою роботу від 17 квітня. Першим же депутатським кроком новообраного парламентаря була підготовка звернення виборців від м.Києва до Ради міністрів Російської імперії з вимогою скасування смертної кари та повної амністії «за усіма злочинами політичними, аграрними, страйковими і друку, а також – скасування необмежених законів»20. Звернення, окрім Ф.Штейнгеля, підписало ще 70 виборців-киян. У Думі він був членом розпорядчої комісії, а також так званої Комісії «33», що працювала над підготовкою аграрного законодавства й одним з ініціаторів закону про громадянську рівність21. За 72 дні роботи цієї Державної Думи депутат Ф.Штейнгель підписав такі законопроекти: «42-х» з аграрного питання, «Про громадянську рівність», «Про збори», «Про зміни статей 55–57 Утворення Державної Думи», а також виступив доповідачем від 4-го відділу з питання перевірки прав членів Державної Думи та підтримував численні протести проти адміністративного свавілля, брав участь у дебатах стосовно Білостоцького погрому22. Після дострокового закриття Думи Ф.Штейнгель повернувся на батьківщину до Городка, де особисто виступив перед земляками й пояснив про причини розпуску першого російського імперського парламенту23.

Ф.Штейнгель щиро обурювався самодержавним свавіллям у Росії: «Цілих 7 місяців Росія мусить залишатися без народних представників, у такий час, коли країна стоїть на межі загибелі і коли вся країна охоплена хвилюваннями, і коли міністерство довело остаточно свою нездатність задовольнити прохання народу. Цілих 7 місяців уряд буде діяти на власний розсуд… щоб отримати догідливу Думу»24. 9 (22) липня 1906 р. Ф.Штейнгель був одним з тих 180-ти колишніх депутатів Державної Думи, хто взяв участь у політичній маніфестації у Виборзі (Фінляндія) й підписав відозву проти уряду із закликом до громадянської непокори (не сплачувати урядові позики, податки, не призивати народ на військову службу тощо). Тож, як і інших підписантів, його було засуджено до 3-місячного ув’язнення та позбавлено права брати участь у виборах до другої Державної Думи. Відбував покарання в санкт-петербурзькій в’язниці «Крєсти».

Під час виборів до другої Державної Думи (січень 1907 р.) не мав права бути обраним. У свою чергу Ф.Штейнгель закликав людей твердо стати на шлях саботажу наданню пожертв на утримання солдатів і російської армії, через що Волинське губерніальне жандармське управління навіть завело на нього кримінальну справу. Утім, у зв’язку з тим, що селяни, які чули цю промову, відмовилися свідчити проти барона, справу було закрито через відсутність складу злочину25.

Тим часом революційні події в імперії пішли на спад й до кінця 1907 р. фактично вихолодилися під тиском посилення реакції царського режиму. Проте відроджена політична активність вже набула нової динаміки. В Україні 1908 р. різнопланові громадсько-політичні сили об’єдналися в своєрідну нелегальну коаліцію – Товариство українських поступовців (ТУП). Членами ТУПу стали провідні тогочасні вітчизняні освітні, культурні, громадські та політичні діячі. Увійшов до однієї з київських громад ТУПу й Ф.Штейнгель. Що ж до національно-політичної орієнтації, то на той час він залишався, як і переважна більшість його колег, автономістом і був прихильником «вільної України» у складі федеративної Росії26. Є.Чикаленко, згадуючи про громадську діяльність Ф.Штейнгеля, зазначав, що він «раз у раз стояв за вживання української мови серед українців»27.

Разом з іншими діячами ТУПу і конституційними демократами-українцями Ф.Штейнгель підписав заяву на адресу трудової і конституційно-демократичної фракції IV Державної Думи з висловлюванням протесту проти придушення національного українського руху і з вимогою націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу та надання автономії Україні на рівні з іншими народами. Саме на його квартирі у Києві в лютому 1914 р., до речі, відбулася нарада П.Мілюкова з лідерами ТУП і київських конституційних демократів.

1908 р. у Російській імперії відродився масонський рух (тоді у Москві та Санкт-Петербурзі були інстальовані представниками «Великого Сходу Франції» нові ложі)28. Коли ж у 1909 р. у Києві було засновано масонську ложу «Київська Зоря», від якої згодом відокремилися ще декілька осередків29, барон Ф.Штейнгель став одним з очільників місцевих масонів та їхньої Верховної Ради30. Усі вони, зауважу, входили до мережі «Великого Сходу народів Росії». Наприкінці 1909 р. від «Київської зорі» відпаростилася нова ложа – «Правда», що виконувала функцію Малої ради – керівного центру київських лож, в роки Першої світової війни це була друга після петербурзької місцева рада в Російській імперії. Венераблем, себто головою ложі, був Федір Штейнгель31. Авторитетний український масон М.Грушевський, а невдовзі й провідний український політик, вважав Ф.Штейнгеля «людиною дуже обмеженою, але амбітною»32. Негативне ставлення М.Грушевського живилося на особистій образі, позаяк ще на конвенті 1912 р. Ф.Штейнгель виступив проти М.Грушевського в суперечці між українськими і російськими масонами щодо назви новоствореної загальноросійської масонської організації, яка зрештою отримала компромісну назву «Великого сходу народів Росії». Протягом 1912–1917 рр. Ф.Штейнгель входив до Верховної ради згаданої організації33, а з 1912 р., на думку дослідника українського масонства В.Савченка, Ф.Штейнгель став венераблем «Великого сходу народів Росії»34. Протягом літа–осені 1916 р. «Великим сходом народів Росії» було навіть розроблено план повалення російського імператора Ніколая ІІ та зміни конституційного ладу в державі з монархії на республіку шляхом воєнно-придворного перевороту. Повалення царя в масонських колах тоді розглядали як реальний шанс перемоги Росії та союзників з Антанти у Першій світовій війні. Того ж року українські масони зібрали значні кошти на майбутню революцію35.

Лідери партії кадетів (надто її правого крила), тим не менш, категорично заперечували право українців на власну мову та культурно-політичну автономію. Ці вимоги, натомість підтримували члени партії з України. Тож, аби узгодити позиції перед черговими виборами до Державної Думи, лідер кадетів П.Мілюков вирішив зустрітися з кадетами-українцями. Така зустріч відбулася 7 жовтня 1913 р. на яку було запрошено представників київського комітету, зокрема І.Полторацького, Е.Шольпа, В.Косинського, М.Василенка, М.Могилянського та Ф.Штейнгеля. Українські члени партії висловили власну платформу з цього питання, а також розкритикували представників правого крила кадетів. Так, Ф.Штейнгель, заперечуючи звинувачення у сепаратизмі, заявив, що вони прагнуть лише того, «щоб на Україну дивилися як на область, що має таке ж право на автономію, як і Польща»36. «Ми намагаємось через автономію перейти до національного буття. – наголошував він. – Домінуюча роль в автономній українській області повинна належати українцям, але й інші національності не повинні пригнічуватися. Для нас, крім загальнодержавних свобод, необхідна свобода мови. Без цього неможлива пропаганда в селянських масах»37. Додам, що керівництво конституційно-демократичної партії так і не сприйняло аргументації своїх українських колег й частково пом’якшило свою позиції лише щодо окремих моментів легалізації української мови.

Окрім політичних справ, Ф.Штейнгель продовжував займатися активною господарчою та громадською діяльністю. Він був почесним мировим суддєю Рівненського повіту, членом облікового, позичкового комітету Рівненського відділення Державного банку, почесним наглядачем Рівненського 2-класного міського училища, членом опікунської ради Київського комерційного інституту. Очоюлював Київське товариство взаємного кредиту з річним обігом капіталу майже в пів мільярда рублів38.

Від осені 1915-го по весну 1917 р. Ф.Штейнгель – голова Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст. Комітет за головування Ф.Штейнгеля досить швидко розростався. Наприкінці 1915 р. він мав у своєму складі десятки великих лазаретів на фронті, десятки санітарних поїздів, розширену мережу медичних, харчових, санітарних, дорожніх пунктів, усілякі склади, майстерні, дорожньо-технічні відділи в різних частинах України. З розростанням мережі Комітету, у ньому отримали право на роботу українська інтелігенція і шкільна молодь39. Ф.Штейнгель повністю українізував діяльність комітету. За словами Д.Дорошенка «для нього справді не існував «ні еллін, ні іудей», але він думав, що в ділі організації широкої громадської роботи українцям на їх рідній землі повинно належати перше місце. Отже, в члени Комітету, на посади уповноважених Союзу міст, Ф.Штейнгель запросив українців і провів їх затвердження через Москву»40. Незабаром, за протекцією Ф.Штейнгеля, Комітет став майже виключно українським, до його складу ввійшли: А.В’язлов, М.Біляшівський, Д.Дорошенко, А.Ніковський, В.Уляницький, Ф.Матушевський, В.Леонтович, І.Красковський.

Окрім виконання безпосередньо покладених на Комітет функцій допомоги пораненим воякам, біженцям і відновлення інфраструктури прифронтової смуги, під головуванням Ф.Штейнгеля зроблено значний внесок в розвиток українського шкільництва. За надані Комітетом кошти, «Товариство Півдня Росії», під маркою «Всеросійського союзу міст», відкрило в Галичині сотні дитячих захоронок, народних шкіл з українською мовою навчання. Десятки подібних шкіл відкрито довкола Києва. Матеріальну допомогу від Комітету отримували українські гімназії в Тернополі, Чорткові й Чернівцях. Для шкіл Галичини закуплено й передано тисячі українських підручників41.

У політичній ділянці життя Ф.Штейнгель приставав до лівого крила Конституційно-демократичної партії, а на її VI з’їзді у лютому 1916 р. його було обрано до складу Центрального комітету партії. Крім того, в роки Першої світової війни Ф.Штейнгель увійшов до Ради ТУПу, але в грудні 1916 р. заявив про свій вихід з організації, заперечуючи проти прийнятою Радою декларації «Наша позиція» про перехід від нейтралітету до протесту проти війни.

Після Лютневої революції в Росії Ф.Штейнгель, разом із провідними діячами Товариства українських поступовців, був одним із ініціаторів створення Української Центральної Ради. Він підписав відозву* Ради ТУПу від 8 березня 1917 р. із закликом до народу підтримати новий державний устрій, робити внески на національний фонд, засновувати українські школи, відновлювати і засновувати нові «Просвіти», підтримувати українську пресу і готуватися до Установчої Ради, яка мала розглянути питання проголошення автономії України в перебудованій на федеративній основі Росії42.

З 17 березня 1917 р., за протекцією А.Кєрєнського, Ф.Штейнгеля було обрано головою Виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій (із 12 осіб), що був представником влади Тимчасового уряду43 і впродовж перших пореволюційних місяців фактично являв собою найвищу владу у Києві й губернії44, допоки згодом його своїм впливом не витіснила Центральна Рада. 19 квітня 1917 р. барон брав участь у роботі Всеукраїнського національного конґресу, входив до складу його президії45. Тоді ж став членом Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), яка оформилася на базі ТУПу, був кандидатом від партії на муніципальних виборах у Києві, став головою виконавчого комітету Київської міської думи. Під час формування першого складу виконавчого органу Центральної Ради – Генерального секретаріату Ф.Штейнгелю було запропоновано посаду керівника генерального секретарства (міністром) торгу і промисловості, яку ним було відхилено. Відмовився він згодом обійняти й посаду генерального секретаря фінансів у другому складі Генерального серетаріату, що йому її запропонував Д.Дорошенко46.

29 квітня 1918 р. Центральну Раду було розпущено й ліквідовано Українську Народну Республіку внаслідок державного перевороту. Того дня було проголошено про постання нового державного утворення – Української Держави у формі гетьманату генерала П.Скоропадського. Гетьман здобув диктаторські повноваження, проте фактично його влада суттєво залежала від впливів Німеччини та Австро-Угорщини, 450-тисячні союзно-окупаційні війська яких перебували на території України. Особливі важелі у політичних, фінансово-економічних, військово-адміністративних галузях життя держави зосереджував у своїх руках німецький генеральний штаб групи армій «Київ» (згодом – Айхгорна, по його убивстві), що розташовувався у столиці України. За таких умов надзвичайної ваги для гетьманського режиму й для усієї Української Держави набували взаємини із Німецькою імперією, а відтак й посада українського посла у Берліні.

Після гетьманського перевороту обов’язки міністра закордонних справ тимчасово виконував М.Василенко. 7 травня 1918 р. на засіданні Ради міністрів саме ним було запропоновано відкликати українського посла у Берліні, що був призначений ще за існування УНР47. У наступні дні він, як тимчасовий глава МЗС, відвідав із візитами послів Німеччини та Австро-Угорщини у Києві – відповідно барона А.Мумма та графа Й.Форгача48. Саме йому, М.Василенку, за авторитетним свідченням Є.Чикаленка, й належала думка про призначення українським послом до Німеччини Ф.Штейнгеля (запис у щоденнику від 29 травня 1918 р.)49, а невдовзі Д.Дорошенко, призначений міністром закордонних справ на місце М.Василенка, також, у свою чергу, зацікавиться цією кандидатурою.

Зі спогадів А.Ніковського відомо, що Ф.Штейнгель погодився стати послом Української Держави в Німеччині під впливом «місцевих масонських груп». Натомість М.Шкільник згадував, що на кандидатурі Ф.Штейнгеля наполіг безпосередньо міністр закордонних справ Д.Дорошенко: ««Мін[істр] Дорошенко вважав, що бар. Штайнгель був найбільш відповідною особою на цей найважніший пост в тодішніх обставинах так своїм соціальним, як і родовим походженням, доброю і відомою репутацією, навіть імпозантною фізичною поставою»50. Підтвердував той факт й сам Д.Дорошенко: «В колах, що оточували двір Гетьмана, не було недостачі в своїх кандидатах, але я вважав, що послом у Берліні має бути людина, що з одного боку мала б повне довір’я з боку національних українських кіл, а з другого – справді могла би заімпонувати в Берліні. Отже я висунув кандидатуру барона Ф.Р.Штейнгеля, людини, яка свою прихильність до української національної справи засвідчила цілими роками громадської й культурно-національної діяльності. За найцінніше в Ф.Р.Штейнгелю я вважав його ідеальну громадську чесність, вірність обов’язку і взагалі ті високі особисті прикмети, які робили з нього так рідкісну, на жаль, у наш час постать справжнього джентльмена»51.

Посол Болгарії в Українській Державі І.Шишманов так змальовував особу Ф.Штейнгеля: «Навідався барон Штейнгель – його щойно призначили українським послом у Берліні. Красень, високий, років 40–42. Бліде обличчя, довгаста борода, як у патріарха. Вельми коректний. Його батько – остзеєць, але сам барон німецьку знає погано, французьку також, хоча у дитинстві мав гувернантку-француженку. Говорив про Крим, що його треба втримати – він потрібен Україні».

Ф.Штейнгель, власне, не був націоналістом-самостійним, дотримувався федералістських поглядів, проте був свідомий своєї відповідальності у державних справах. Відтак, розглядаючи пропозицію очолити українське посольство в Берліні, він, попередньо, зауважив Д.Дорошенкові, що, за умови своєї згоди, має намір набрати до посольського штату, перш за все, людей кваліфікованих, без огляду на їхню національну приналежність. «Він зазначив, що розуміє приналежність людей до українства в державному розумінні, а не вузько національному, – згадував Д.Дорошенко, – і через те бажав би запросити на службу людей, котрі хоч досі в українських колах були незвісні й до національного українського напрямку не належали, але територіально походячи з України й визнаючи себе громадянами Української Держави, вони будуть добрими й корисними службовцями»52.

2 червня 1918 р. Німеччина де-юре визнала Українську Державу, а вже 10 червня 1918 р. керуючий міністерством закордонних справ Д.Дорошенко на засіданні Ради міністрів подав представлення «про призначення на посади посланця при Берлінському уряді й осібно – Германського Імператора барона Штейнгеля», яке члени гетьманського уряду схвалили53. Офіційне призначення українського посла у Берліні відбулося 21 червня 1918 р. відповідно Постанови Ради міністрів про тимчасові дипломатичні представництва. Гетьман П.Скоропадський затвердив пропозицію Ради міністрів призначити послом до Німеччини Ф.Штейнгеля, а дещо пізніше у спогадах написав з цього приводу: «В Берлін поїхав барон Штейнгайль, найчесніший і найблагородніший українець, що носив лише німецьке прізвище, але навіть не говорив німецькою мовою, що, звичайно, було для його діяльності великою проблемою»54. Пишучи відручного листа до імператора Німеччини Вільгельма ІІ, гетьман України П.Скоропадський також не скупився на гарні слова у характеристиці свого посланця, наголошуючи, що «видатні здібності барона Штейнгеля і його непохитна відданість інтересам Держави Української – суть для мене запорука того, що він успішно виконає надане йому одповідальне доручення в справі скріплення приязних взаємин України з Німецькою Державою і що він виявить себе достойним довіри Вашої Величності»55.

Юридичною підставою діяльності українських дипломатичних служб в Європі за Гетьманату 1918 року став Закон від 14 червня 1918 року, згідно з яким представництва України в цих країнах поділялися на посольства 1-го та 2-го розрядів.56 Посольства Української Держави в Австро-Угорщині, Німеччині, Туреччині та Болгарії були засновані відповідно до Постанови Ради Міністрів від 21 червня 1918 р. і фактично продовжили діяльність дипломатичних представництв УНР, започаткованих Центральною Радою.57 Ключового значення, зважаючи на наслідки для України Берестейського договору, логічно набули ролі посольств у Берліні та Відні.

Посольство Української Держави в Німеччині (як і відповідні посольства в Австро-Угорщині, Болгарії та Туреччині) мало першу категорію дипломатичних представників (міністрів-резидентів, які акредитувалися головами держав). Діяльність його, як і інших посольств такого рангу, була затверджена постановою Ради міністрів від 21 червня 1918 року58, а офіційно посада посла визначалася як: «Надзвичайний посланник і уповноважений міністр Української Держави при цісарському правительстві в Німеччині»59, проте досить часто у дипломатичному листуванні зустрічалися такі спрощені посадові назви як «пан представник Української Держави в Берліні», «пан представник Української Держави при цісарському правительстві німецької держави» тощо60. Український посол в Німеччині отримував річну платню на рівні членів уряду держави – 24 тис. крб., крім того, йому асигнувалося також 80 тис. крб. представницьких та 25 тис.крб. роз’їздних коштів61.

Посол Української Держави в Німеччині Ф.Штейнгель прибув до Берліна 1 липня 1918 р. й того ж дня дав інтерв’ю німецькій газеті «Lokal Anzeiger». Вірчу ж грамоту з рук кайзера Вільгельма ІІ Ф.Штейнгель отримав 9 листопада 1918 р., це була остання аудієнція в імператора (28 листопада Вільгельм ІІ зрікся престолу).

Попри те, що ще за існування УНР на утримання українського представництва в Німеччині (станом на 16 березня 1918 р.) мало б бути асигновано 270 тис. 083 руб.62, відповідні кошти надходили із запізненням і в недостатній кількості. На перших порах посольство винаймало квартиру у Берліні, на яку урядом, за клопотанням Ф.Штейнгеля й з пропозиції міністра фінансів А.Ржепецького, 23 липня 1918 р. було збільшено відпуск коштів до 65 тис. крб.63 Ще перебуваючи у Києві, Ф.Штейнгель почав перейматися про придбання у Берліні нового більш пристойного приміщення для посольства в найдорожчому кварталі Берліна в районі Тіргартена . Тож, аби не витрачатися на прокат мебльованого будинку, посол звернувся до міністра закордонних справ із пропозицією «про асигнування 250.000 крб., поверх асигнованих раніше 50.000 крб., на придбання обстановки для посольського дому і Посольства з тим, щоб ця сума висилалась по третинам року»65. Зрештою, будівлю для українського посольства було придбано за загальну суму в 1 млн. марок на вулиці Kronprinz-Ufer, 10 у німецькій столиці66.

Федір Штейнгель, меценат, посол Української Держави в Німеччині

Український посол Ф.Штейнгель й особистий ад’ютант гетьмана України К.Середін на похороні генерал-фельдмаршала Г. фон Айхгорна (серпень 1918 р., Німеччина)

Пам’ятаючи позицію Ф.Штейнгеля щодо свого бачення підходів до формування персонального складу посольських працівників, яку сьогодні б кваліфікували б як принцип «фахової підготовки і державного патріотизму», міністр закордонних справ Д.Дорошенко прийняв аргументи новопризначеного посла, але, разом з тим, зауважив і на тому, що представники Української Держави повинні представляти не тільки українську державність, але й українську національність. Отже, виходячи з комплексу вищевказаних критеріїв, дипломатичні службовці, на його думку, мали би бути не лише гарними фахівцями своєї справи, а й патріотами України.

Тож, саме з об’єднання усіх цих вимог, Ф.Штейнгелем й було сформовано штати посольського представництва Української Держави в Німецькій імперії, коли частину дипломатичних службовців, залучених до роботи посольства за часів УНР було залишено, а частину оновлено67. У підсумку особистий склад посольства Української Держави в Берліні на чолі з Ф.Штейнгелем набув такої конфігурації: 1) Іванов Олександр (радник посольства), 2) Товстоліс Іван (старший секретар), 3) Ланін Віктор (секретар), 4) Павлович Юрій (старший канцелярський урядовець), 5) Коваленко Антін (старший канцелярський урядовець), 6) Давидів Денис (молодший канцелярський урядовець), 7) Свінціцький Василь (перекладач), 8) Круль Мориц (зверхштатний канцелярський урядовець по вільному найму), 9) Федоренко Павло (особистий секретар), 10) Кулаковський Анатолій (урядовець особистих доручень при міністрі; супроводжуючий посла до Берліна), 11) барон Штейнгель Володимир (син посла), 12) Коваленко Альма (дружина старшого канцелярського урядовця), 13) Мельниченко Афанасій (лакей пана посла)68.

Пізніше, вже на еміграції, міністр закордонних справ критикував Ф.Штейнгеля через те, що склад нового посольства був сформований не за національною ознакою, позаяк співробітники, обрані Ф.Штейнгелем, хоча й сумлінно виконували свої обов’язки, набули в Німеччині характеристики, що вони «росіяни з українського посольства»69. На подібні закиди, в тому числі й щодо власної особи, посол відповідав, що «знайомити з Україною повинні спеціалісти, суспільство, лекції, книги та ін., я готовий допомагати, але мої обов’язки, як я розумію, зміцнити Державу, підняти її престиж і зміцнити ті дружні відносини, які повинні бути між Україною та іншими державами, головним чином Німеччиною»70. Тим не менш, багато хто з тогочасних українських діячів, як, наприклад, М.Шкільник, усе ж вважали, що кадрові зміни, які здійснив Ф.Штейнгель, були помилкою, хоча й він «як посол мав право зміняти персонал посольства. На тій підставі він звільнив деяких попередніх урядовців-українців і на їх місце прийняв урядовців російської національности. Тому посольство мало опінію російського посольства, а він сам – “єдинонеділимця”»71.

Попри таке упереджене ставлення серед окремих вітчизняних діячів (надто свідомих національної приналежності), українське посольство в Німеччині діяло досить ефективно не лише з огляду щоденної рутинної праці, а й брало на себе дипломатичну ініціативу та виконувало важливі публічно-представницькі функції. Одразу ж по прибуттю до Берліна Ф.Штейнгель відвідав міністра закордонних справ Німеччини фон Кюльмана. Невдовзі (в липні ж 1918 р.) український посланець зустрічався з директором юридичного департаменту МЗС Німеччини паном Крігом щодо питання про державний борг Росії. Йшлося про намір поділити його між державами, що утворилися на уламках царської імперії. Німці (в особі Кріге) наполягали на потребі Україні негайно визначитися щодо власної частки (на тоді вже почала працювати відповідна більшовицько-німецька комісія). Ф.Штейнгель прагнув увести до складу цієї комісії й українських представників, Кріге ж, натомість, вважав за доцільне передати ці «клопоти» у відання самих німців, хоча й не заперечував на спостерігачів від України, які на той момент знаходилися в Берліні72. Водночас Ф.Штейнгель висловив думку про недоцільність поспіху у визначенні української долі від російського імперського боргу, позаяк поміж Росією та Україною на той час ще не було укладено мирного договору (як не було відомо й чисельності самостійних держав, на які зрештою поділилася колишня Росія). Станом на 31 серпня 1918 р. посольство України в Німеччині напряму не мало змоги підтримувати дипломатичні взаємини з представниками більшовицької Росії, а за потреби мусило звертатися безпосередньо до свого МЗС у Києві, яке й розв’язувало певні питання з відповідним наркоматом РСФРР73. Так само, на думку українського посла, на заваді цьому був й факт тимчасової не ратифікації мирного договору між Німеччиною і Українською Державою.

Торкнулися перемовники й питання розподілу морських кораблів колишньої Російської імперії. Позиція Кріге полягала у тому, що «для Української Держави певне буде неприємно, щоб весь флот перейшов до Туреччини», тож варто її розв’язати негайно й отримав у відповідь, що посол Ф.Штейнгель не був правомочний розглядати його і з цією метою до Берліна буде відряджено окремого представника Українського морського міністерства74.

Посольство справно виконувало свої безпосередні завдання не лише в Німеччині, а й підтримувало гарні зв’язки з дипломатами нейтральних держав (Іспанії та Нідерландів)75 та сприяло налагодженню дипломатичних відносин Фінляндії й Грузії з Українською Державою76. Чи не одразу по прибуттю Ф.Штейнгеля у Берлін, його відвідали високопосадовці дипломатичних місій Іспанії князь Ф.Радзивілл, представник Фінляндії доктор Г.Гуммерус і Е.Шифф, італійський посол (як приватна особа), колишній посол Росії в Японії, потім у Вашингтоні, барон Розен77.

Гетьман та його урядовці передбачали можливість поразки Німеччини та її созників у Світовій війні. Саме тому перші спроби встановити контакти з нейтральними державами, а через них з представниками Антанти розпочалися з українського боку ще влітку 1918 року. Тоді Києву вдалося заслати свого представника до Швейцарії, який повернувся в Україну з листом від швейцарського міністра закордонних справ Лярді із пропозицією вступити у ділові зносини. Швейцарія пропонувала також прислати до неї українського представника й обіцяла надіслати свого до Києва. Зацікавленість у співпраці з Україною виявили й швейцарські торговельно-промилові кола. Д.Дорошенко писав, що головним на той час завданням української політики було «визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців». Водночас, використовуючи «поміч Німеччини (як найсильнішої з держав, що підписали Берестейський договір), доки це нам буде потрібно, старатись якомога швидше стати на власні ноги й тоді вийти з-під опіки Німеччини... і визволитися від присутності на українській території австро-угорських військ».78 Крім того, гетьманський міністр закордонних справ прагнув домогтися від Німеччини сприяння у питанні «допуску представників самостійної України на мировий конгрес».79 Тож гетьман та члени його уряду передбачали можливу поразку Німеччини у Першій світовій війні й тому увага приділялася також встановленню дипломатичних відносин з нейтральними державами, а вже через них – з державами Антанти80.

Так, у конфіденційному листі від 6 липня 1918 р. до Д.Дорошенка Ф.Штейнгель доповідав про свою розмову тет-а-тет з представником Фінляндії: «Пан Гуммерус висловив побажання про взаємне визнання і утворення тісного контакту між Україною і Фінляндією. […] Я гадаю, Пане Міністре, що Ви цілком підтримаєте сприяюче рішення питання про визнання Українською Державою Фінляндської Держави і вживете заходів щодо утворення між Україною і Фінляндією міцного зв’язку, бо для молодої держави елемент признання має величезну міжнародну ролю. Я з свого боку по одержанню від Вас інструкції, якщо вони, в чому я не сумніваюсь, будуть погожі, вживу всіх заходів щодо найскоршого вирішення порушених питань»81. Йшлося й про те, що Фінляндія мала намір повернути на Батьківщину 2 тисячі українців-військовополонених, що служили в колишній російській імператорській армії. Як наслідок, вже 20 серпня 1918 р. д-р Г.Гуммерус виїхав до Києва на чолі делегації фінського уряду, про що Ф.Штейнгель заздалегідь увідомляв телеграмою міністра закордонних справ Української Держави Д.Дорошенка82.

Федір Штейнгель, меценат, посол Української Держави в Німеччині На світлині: граф В. фон Альвенслебен, український посол в Німеччині барон Ф.Штейнгель, гетьман усієї України П.Скоропадський, ад’ютант гетьмана Г.Зеленевський (вересень 1918 р., Німеччина)

Слід також зауважити, що попри те, що хоча й представники урядів Фінляндії, Швейцарії та Швеції заявляли, що погоджуються визнати незалежну Українську Державу й готові були налагодити з нею дипломатичні відносини83, проте насправді становище виглядало не так вже й просто. Адже внаслідок тривання Світової війни Європа поділилася на два воюючих табори, а нейтральні держави не надто квапилися порушити власну рівновагу своєї хиткої недоторканності у цьому протистоянні. Так, наприклад, показовою була позиція Іспанії (і не тільки її), посол якої, пан де-Барнабе, у розмові із Ф.Штейнгелем заявив, що визнання України з боку його держави могло б відбутися у випадку «якби одна з держав Згоди особливо Франція, визнала б сучасний стан річей на Україні»84.. Коментуючи цю заувагу в листі до Д.Дорошенка, Ф.Штейнгель небезпідставно висловив сумнів щодо швидкого визнання Францією Української Держави. У посольстві міркували відповідно до дійсного стану тогочасного військово-політичного розмежування в Європі й становища у цьому протиборстві України. При цьому посол в Німеччині та його співробітники обґрунтовано вважали, що прискорити таке (де-юре) визнання щонайширшим колом держав могло б відрядження низки спеціально призначених посольств до усіх столиць, які б роз’яснили би їхнім урядам стан справ в Україні й офіційно звернулися б до їхнього керівництва про визнання її як самостійної держави85. Власне, саме на цей шлях згодом, відповідно до певних змін на світовій політичній шахівниці та послаблення ізоляційного тиску на Київ з боку Берліна та Відня, й пристав як сам гетьман П.Скоропадський, так і уряд Української Держави та його дипломатичне відомство.

Іншою телеграмою (від 30 липня 1918 р.) український посол повідомляв свого міністра про відвідини 6 червня українського представника в Німеччині О.Козія (Ф.Штейнгель тоді ще не був призначений послом в цій країні) міністром закордонних справ Грузинської Республіки А.Чхенкелі з нотою про визнання Україною Грузії, яку й було передано О.Козієм українському урядові 9 червня. Зазначалося також, що 25 липня українське посольство знову відвідали представники Грузії в Німеччині Авалов і Гегечкори й «знов просили» визнання Україною Грузії як самостійної держави. Вони вкотре заявили, що Грузія не бачить жодних перешкод до визнання України. Від себе особисто Ф.Штейнгель у телеграмі додав: «Прошу Вас, Пане Міністре, представити Ясновельможному Пану Гетьману питання про визнання Грузії з Вашим сприяючим заключенням. Для установлення дипломатичних відносин Грузія негайно може командирувати свого постійного Представника в Київ»86.

Зрештою, в одному з приватних листів до міністра закордонних справ Д.Дорошенка Ф.Штейнгель не без гордості й самоповаги написав про поточні підсумки своєї дипломатичної діяльності: «Усі віддають офіційно мені візити. Я вважаю, що цим я, хоч і не зовсім офіційно, ввів Україну в родину тутешніх представників народів і, маю надію, що це врешті-решт посприяє найскорішому офіційному визнанню України»87.

30 липня 1918 р. Ф.Штейнгель ставив Київ до відома, що 25 липня до нього звернувся з листом посол Туреччини Хаккі Паша, в якому йшлося про потребу поновлення поштово-телеграфного зв’язку між Українською Державою і Туреччиною, не очікуючи ратифікації між ними мирного договору. Тож український посол, зауважуючи на тому, що кабель між Одесою і Стамбулом поновлено, просив надати відповідні розпорядження щодо цієї справи, а також принагідно звертався до міністра закордонних справ якнайшвидше вирішити питання поштово-телеграфних зносин між Української Державою та Німеччиною. Ф.Штейнгель наголошував на тому, що «це дуже важливо для своєчасних зносин зі своєю вітчизною українських громадян, які по різним причинам зараз знаходяться в Німеччині, а також важливо і через те, що зносини по прямому проводу не можуть задовольнити всіх вимог біжучого життя нашого посольства»88.

Оперативний і постійно діючий зв’язок з Києвом був ще однією проблемою, яку від свого уряду вимагав якомога швидше вирішити український посол у Берліні, справа з яким у перші місяці існування гетьманського посольства в Німечині не була належним чином налагодженою, що, звісно ж, не сприяло максимально плідній діяльності вітчизняної дипломатії. Так, листом від 12 липня 1918 р. Ф.Штейнгель з цього приводу наголошував Д.Дорошенкові: «Прошу відповідного розпорядження Вашого, Пане Міністре, про інформацію мене по біжучим справам не менш двох раз на тиждень, а для цього можна визивати всякий раз до прямого проводу старшого секретаря посольства пана І.Товстоліса, або секретаря посольства пана В.Ланіна, при чому дні і час цих щотижневих розмов при першій же розмові повинне бути зазначено. Крім того прошу, Пане Міністре, Вашого негайного розпорядження по канцелярії, щоби посольству в Берліні висилались всі українські часописи, починаючи з «Державного Вістника». Дуже прошу Вас, Пане Міністре, мені в цьому не відмовити, позаяк це необхідне для зв’язку між мною і життям держави»89.

Актуальність такого прохання була продиктована самим життям. Зрештою, невдовзі погана проінформованість посла призведе на початку серпня 1918 р. до отримання ним догани від МЗС Української Держави. Причиною стало інтерв’ю Ф.Штейнгеля німецькій газеті «Fosishe Zeitung», зокрема щодо вбивства у Києві 30 липня 1918 р. німецького фельдмаршала Г.Айхгорна. Справа полягала у тому, що у пресі широко повідомлялося, що відповідальність за цю акцію взяли на себе російські ліві есери, проте посол України в Німеччині заявив, що замах на Г.Айхгорна справа рук українських «лівих» опозиціонерів90. Враховуючи власну помилку, Ф.Штейнгель у відповідному повідомленні у Київ просив Міністерство закордонних справ щоденно сповіщати його про ситуацію в Україні, надсилати посольству всі газети політичних партій, які виходили українською й польською мовами91.

Тим часом у вересні 1918 р. військове становище Німеччини на Західному фронті кардинально змінилося, наступ альянтів під командуванням маршала Фоша наближав німецьку армію до критичної межі, зростала напруга й у середині держави. Усе це зумовило послаблення ставлення німецького уряду щодо України й початок щільнішого зближення між очільниками держав – кайзером Вільгельмом ІІ і гетьманом П.Скоропадським. Відтак дипломатичні служби обох країн розпочали підготовку до особистої зустрічі голів держав на вищому рівні.

17 серпня 1918 р. до Німеччини відбула офіційна урядова делегація Української Держави на чолі з головою Ради міністрів Ф.Лизогубом та у складі із заступником міністра закордонних справ О.Палтовим й (в якості секретаря) особистим ад’ютантом гетьмана, князем В.Кочубеєм. У Берліні члени делегації провели кілька зустрічей і обговорень економічно-торговельних та політичних проблем з державним секретарем закордонних справ цієї країни фон Гінце. На переговорах було розглянуто також питання ратифікації Берестейського договору, холмська, донська, кримська й бессарабські проблеми, а також окремі деталі фінансово-економічного характеру. З’явилися зрушення і в наболілому питанні щодо армії та флоту. Звісно ж, що відвідини такого рангу готувало усе українське посольство й, зокрема, безпосередньо посол Української Держави в Німеччині Ф.Штейнгель. Візит мав досить успішні наслідки для України. Проте Ф.Лизогуб і О.Палтов не змогли остаточно розв’язати проблему створення українського війська й передачі німцями Україні Чорноморського флоту. Відтак приїзд до Берліна голови українського уряду та заступника міністра закордонних справ, що водночас був довіреною особою глави Української Держави92, був лише прелюдією до більш значимої дипломатичної події – особистої зустрічі кайзера Вільгельма ІІ та гетьмана П.Скоропадського.

Федір Штейнгель, меценат, посол Української Держави в Німеччині

На світлині: Відвідини вищим керівництвом Української Держави посольства України в Берліні під час офіційного візиту гетьмана усієї України П.Скоропадського в вересні 1918 р.
(у першому ряду сидять: урядовець посольства, посол України в Німеччині Ф.Штейнгель, гетьман усієї України П.Скоропадський, товриш міністра закордонних справ О.Палтов, ад’ютант гетьмана Г.Зеленевський, урядовець посольства)

Український гетьман прибув до Німеччин з офіційним візитом 4 вересня 1918 р.93 Найпершою метою П.Скоропадського було домогтися особистої згоди Вільгельма ІІ на формування Україною повноцінної армії й передачі в її розпорядження Чорноморського флоту94. 5 вересня посол Ф.Штейнгель супроводжував гетьмана на зустрічі з райхсканцлером графом Гертлінгом, а також при бесіді з помічником державного секретаря фон Буше та під час розмов з членами дипломатичного корпусу, міністрами, вищими військовими та цивільними урядовцями. 6 вересня відбулася зустріч П. Скоропадського з імператором Вільгельмом II. Наступного дня гетьман відвідав послів союзних держав, в тому числі іспанського посла, старшину дипломатичного корпусу в Берліні. 17 вересня П.Скоропадський повернувся до Києва95.

На тлі успішного візиту гетьмана до кайзера військові справи Німеччини стрімко погіршувалися й виразно вказували на майбутню поразку у війні з країнами Антанти. Відтак швидкоплинно несприятливими вимальовувалися й зовнішньополітичні перспективи Української Держави. За таких обставин, ускладених соціально-політичною напругою в Україні, несформованою армією та загрозою зовнішньої агресії з боку як «червоної», так і «білої» Росії, надзвичайної ваги набувала плідна діяльність вітчизняної дипломатії. Усвідомлювали це як у владних коридорах на київських пагорбах, так і в українських дипломатичних представництвах. Тим часом розпочався відступ німецьких військ у Фландрії... 29 вересня 1918 р. скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина.

Розумів складність, динаміку та спектр подальшого розвитку подій і Ф.Штейнгель. Вже 2 жовтня 1918 р. він телеграфував у Київ про безнадійність становища Німеччини, яке «велительно диктує нам необхідність увійти у зносини із Згодою, яка одна спроможна забезпечити державі її інтереси. Маю точні відомості, що Згода не зустріне перешкод для окупації України, якщо про це прохати»96.

Телеграма посла мала наслідки. Вже 7 жовтня 1918 р. Рада міністрів постановила вжити усі заходи і зусилля на усіх рівнях, «аби домогтися у випадкові відкриття Мирової конференції участі в ній Української Держави як самостійної і незалежної держави»97. Міністри також просили міністра закордонних справ напередодні його поїздки до Берліна, відкласти її, а тим часом представити урядові докладну програму й мету візиту, а також істотно підсилити склад своєї місії досвідченими дипломатами. Урядовці визнали вкрай необхідним розширити й активізувати роботу МЗС у нейтральних державах з напрямкові визнання ними України як самостійної й незалежної держави. Цікаво, що на цьому засіданні уряд доручив Д.Дорошенку «якомога прискорити представлення на схвалення Радою Міністрів кандидата на пост посла у Берліні, котрий міг би замінити барона Штейнгеля, що наполягає на своєму звільненні за хворобою»98. Вочевидь, що послові давалася взнаки хворобливість, що тяглася з дитячих років, як і усвідомлення ним самим, та й членами уряду, потреби зміни особи посла на персону з антантофільською репутацією з огляду на карколомну трансформацію зовнішньополітичної атмосфери в Європі та світі. Це підкреслюється, зокрема, й дорученням міністрові закордонних справ й наголосом у ньому «якомога прискорити» цю ротацію.

Шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою гетьманський уряд, відрядив дипломатичних представників не лише до нейтральних країн Скандинавії, до Швейцарії та Румунії, а також у Вашингтон, Париж, Ясси. У цей час Рада міністрів оголошує про нейтралітет України, а її голова Ф.Лизогуб 16 жовтня 1918 р. у бесіді з представниками преси оголосив: «Український уряд заявляє, що він буде усіляко боротися із усіма виявами ззовні, котрі були б спрямовані до порушення нейтралітета України».99 Наступного дня, 17 жовтня 1918 р., Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав»*. У Німеччині швидко насувалася демократизація. Більшовики ж вже почали поступово захоплювати північносхідну частину Чернігівщини100.

* У день розпаду Австро-Угорщини, 17 жовтня 1918 р., дев’ять міністрів уряду Ф.Лизогуба подали до Ради міністрів записку про допомогу Росії в боротьбі з більшовиками та про необхідність зміни зовнішньополітичного курсу країни в з’язку із зміною міжнародної ситуації. Цей проросійський вектор підтримав впливовий «Протофіс», численні російські партії та організації, заможна частина Союзу хліборобів-власників, інші русофільські партії та угруповання. Восени 1918 р. П.Скоропадський підпав під шалений тиск внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників.

Дипломатичне представництво в Швейцарії набуло за таких обставин надзвичайної ваги і значення для України, оскільки могло стати трампліном для встановлення нових зв’язків з країнами Антанти. Завдяки зусиллям Є.Лукасевича та Ф.Штейнгеля й за посередництвом дипломатичних представників нейтральних держав (Іспанії та Голандії) вдалося встановити контакти з державними колами країн Антанти й з’ясувати можливість їх згоди на переговори з українським урядом. Ось чому 22 жовтня 1918 р.101 Д.Дорошенко виїхав з Києва до Берліна, а звідти до Швейцарії, куди його запросив через українського представника в Берні італійський прем’єр-міністр Орландо102.

У Берлін Д.Дорошенко прибув 24 жовтня, де його зустрічав увесь склад українського посольства на чолі із Ф.Штейнгелем. Спільно з послом міністр закордонних справ мав зустріч з німецьким колегою Зольфом, під час якої українські представники висловили клопотання, аби перебування німецької армії на території Української Держави було продовжене до того часу, поки Україна сама буде спроможна створити власну армію103. Утім, варто зауважити, що зрештою Берлін все ж таки вирішив вивести свої війська з України, хоча чимало впливових діячів, особливо серед військових, не підтримували цього заходу (проти негайного виводу війська виступали, зокрема, генерали Людендорф, Гофман та Гренер).

Д.Дорошенко та Ф.Штейнгель відвідали також міністра фон Буше і Новака, голову Райхстагу і деяких послів*. Згодом Д.Дорошенко згадував, що під час цих зустрічей «виявилось, що Ф.Р.Штейнгель досі не був ні з ким знайомий з парламентських кіл і вперше робив візити оце разом зі мною. Це була його помилка, котра дала себе відчути саме в той час, коли йшли такі скорі зміни в німецькому правительстві й влада переходила до рейхстагу»104. 9 листопада 1918 р., в день, коли у Райхстазі розглядалося питання про позбавлення Вільгельма II права командування армією, німецький імператор давав Ф.Штейнгелю аудієнцію, під час якої вручив українському послу акредитивну (вірчу) грамоту. Протягом 20–25 хвилинної розмови кайзер розпитував Ф.Штейнгеля «чи Ви твердо стоїте на ґрунті самостійності держави, чи думаєте про федерацію в майбутньому?» тощо. У відповідь посол запевняв Вільгельма ІІ у тому, що Україна тепер стоїть на ґрунті самостійності і будує свою самостійну державу. Кайзер також цікавився релігійними відносинами на Україні, про православну, римо-католицьку та уніатську церкви105. Як виявилося, це була остання аудієнція, яку дав Вільгельм II як імператор Німеччини106.

* Тим часом Антанта переможно завершувала війну. 26 жовтня 1918 р. французький посланець в Яссах граф Сент-Олер виказав І.Коростовцю побажання, щоб гетьман «чим-небудь виявив переміну германофільської політики і згоду (свою) підтримати роботу союзників по відновленню ладу в Росії». 29 жовтня 1918 р. Німеччина прийняла вкрай важкі умови перемир’я, які їй продиктували переможці, і визнала себе переможеною. 9 листопада 1918 р. в Німеччині вибухнула революція, невдовзі владу кайзера було повалено, а вже 11 листопада 1918 р. було підписано Комп’єнтське перемир’я, яке поклало край Світовій війні.

Революція в Німеччині наклала свій відбиток на зв’язок Ф.Штейнгеля та Д.Дорошенка із Києвом, з яким вони до цього часу регулярно консультувався про поточні справи прямим дротом. З вибухом революції їхні зносини з українською столицею «майже перервалися»107.

По третьому дні німецької революції, з метою розпочати переговори з представниками Антанти Д.Дорошенко виїхав з Берліна до Швейцарії. Однак, коли він прибув до Берна, то дізнався про кардинальні зміни, які відбулися в Україні. На середину листопада 1918 р. внутрішня ситуація в Україні вкрай загострилася. Насувалася урядова криза, записка 9 міністрів про необхідність зміни юридично-державного статусу країни та її зовнішньополітичної орієнтації поставили державу та її політичну еліту на межу розколу. Першою ознакою майбутніх змін стало прохання заступника міністра закордонних справ та виконуючого обов’язки державного секретаря О.Палтова (відомого своїм германофільством) до гетьмана про свою відставку із усіх посад з 20 листопада 1918 року.108 Вніч з 13 на 14 листопада 1918 р. активні дії розпочала й радикальна соціалістична опозиція, яка створила т.зв. Директорію (В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко). З огляду на події, що склалися, П.Скоропадський опинився між «молотом та ковадлом» історичної круговерті й фактично у патовій ситуації, де кожен крок вів до загострення внутрішньополітичної пожежі. Гетьман здійснив його, коли 14 листопада 1918 р. оголосив Грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Того ж дня він доручив С.Гербелю скласти новий Кабінет міністрів, у якому не мало б бути германофілів й самостійників і який був би налаштований проросійськи та проантантськи. Цей уряд мав бути тимчасовим, до з’ясування відносин з Антантою. У день виходу Грамоти про федерацію Директорія у Білій Церкві, підтримана розквартированими у місті Січовими стрільцями, заявила про перебрання верховної влади в країні на себе, необхідність «дощенту» знищення гетьманської влади, а самого П.Скоропадського було проголошено «поза законом».

Між тим, Д.Дорошенко дістався Берна і зупинився в готелі «Бернергоф» («Berner hof») на Марктгассе (Мarktgasse) 39, де розташовувалася українська дипломатична місія. А в Києві відбулася кардинальна зміна в урядових колах і крутий поворот в українському зовнішньополітичному курсі. Про зміни складу уряду гетьмана та про події у Києві ще не знали ані у Швейцарії, ані в українському посольстві в Берліні. Такий висновок можна зробити судячи з телеграми українського посла до Д.Дорошенка одразу ж по від’їзді останнього з Німеччини. 15 листопада 1918 р. Ф.Штейнгель відсилає йому з Берліна у Берн телеграму в якій повідомляє, що «пошта та телеграфне сполучення з Києвом з часу вашого від’їзду перервано, залізничне сполучення призупинено на невизначений час[.] завтра спробую встановити з Києвом бездротовий зв’язок»109. Д.Дорошенко отримав її 16 листопада. Якби Ф.Штейнгель щось знав про київські події, то безумовно повідомив би про це свого патрона.

Тим часом в Україні події розвивалися з феєричною динамікою: 16 листопада 1918 р. заколотники умовилися з німецькою Військовою Радою (Soldatenrat) у Білій Церкві про нейтралітет, а вже наступного дня (17 листопада), захопивши Білу Церкву та Фастів, рушили на Київ. У Берліні ж посол Ф.Штейнгель 17 листопада 1918 р. нарешті зумів телефоном зв’язатися з Києвом і від товариша (заступника) міністра іноземних справ О.Палтова дізнався про усі свіжі новини. Наступного дня, 18 листопада 1918 р., з Берліна у Берн одразу ж летить телеграма українського посла. Він передавав Д.Дорошенку те, що почув від О.Палтова: «внаслідок заборони [скликання Національного] Конгресу [Українського] Національного Союзу, українські міністри* покинули Кабинет [Міністрів], Гетьман видав послання [про Україну] під заступництвом Росії на федеративних принципах, причому Україна зберігає свій суверенітет**. Гетьман доручив Гербелю скласти новий Кабінет [Міністрів], котрий буде створено наступним чином***: міністр закордонних справ [–] Афанасьєв, внутрішніх справ [–] Кістяківський, культури [–] Науменко, юстицiї [–] Рейнбот, військовий [–] Бошев, по конфесіям [–] Воронович, постачання [–] Глинка, охорони здоров’я [–] Любинський, транспорту [–] Ландсберг, торгівлі [–] Мерінг, финансів [–] Ржепецький, держ[авний] контроль [–] Петров»110.

* Малися на увазі члени партії соціалістів-федералістів А.В’язлов, О.Лотоцький, П.Стебницький й М.Славинський та безпартійний В.Леонтович – П.Г.-Н.

* ** Мається на увазі видання П.Скоропадським т.зв. Грамоти про федерацію з майбутньою білою Росією – П.Г.-Н.

* *** Новий склад Ради міністрів Української Держави остаточно було сформовано у такому вигляді: голова Кабінету і міністр земельних справ – С.Н.Гербель, закордонних справ – Г.О.Афанасьєв, військовий – генерал Д.О.Шуцький, морський – адмірал А.Г.Покровський, внутрішніх справ – І.О.Кістяківський, освіти – В.П.Науменко, ісповідань – М.М.Воронович, фінансів – А.К.Ржепецький, шляхів – В.Є.Ландеберг, торгу і промисловості – С.Ф.Меринг, юстиції – В.Є.Рейнбот, народного здоров’я – В.Ю.Любинський, праці – В.А.Косинський, продовольчих справ – Г.В.Глінка, державний контролер – С.Н.Петров.

Крім того, Ф.Штейнгель передає Д.Дорошенку почуті від О.Палтова відомості про початок протигетьманського виступу в Білій Церкві Директорії, яку зі слів О.Палтова називає «революційним комітетом», й те, що на боці заколотників виступили Січові стрільці («бригади галичан») і добровольці. Український посол довідався також й про перші збройні зіткнення з урядовими військами, але без певної про це інформації: «Біля Фастова було зіткнення з військами Гетьмана, що роззброїв галицький полк»111. Вірогідно, що О.Палтов й сам не знав про те, що Фастів уже було захоплено повстанцями. Не знав про це й Ф.Штейнгель. Як і не знав, що в той день, коли він надсилав телеграму Д.Дорошенку, повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на відстані 30 кілометрів від Києва. Барон Ф.Штейнгель повідомив також у Берн про намагання обох протиборних сторін заручитися підтримкою країн Антанти (про виїзд до Одеси на зустріч з союзниками гетьманських міністрів Афанасьєва і Ржепецького та посланців Директорії через Софію у Ясси). Телеграма завершувалася запевненням, що «в теперішній час у Києві спокійно»112.

Спокій у Києві, проте, був лише тимчасовим і відносним, якщо зважати на факт, що 20 листопада 1918 р. на бік Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштайна, а надалі – Запорізька дивізія полковника П.Болбочана. На бік Директорії невдовзі перейшли урядові частини, повстанські загони отаманів Ангела, Зеленого, Григор’єва та ін.

Тим часом, український дипломатичний корпус в Німеччині продовжує надсилати Д.Дорошенку у Берн телеграми з комбінаціями можливостей його повернення в Україну, щиро вважаючи, що він своїм авторитетом зуміє вплинути внутрішні протиборні табори й замирити їх в ім’я збереження державності. 23 листопада 1918 р. секретар посольства Української Держави в Австро-Угорщині М.Біленький повідомляє з Ліндау-Бодензее, що через події в Києві Д.Дорошенка запрошують в Берлін, куди можна дістатися через Мюнхен, а потім – на Київ113. Того ж дня посол Ф.Штейнгель телеграфує Д.Дорошенку, що в Берліні в Міністерстві іноземних справ, через німецьке посольство у Берні, готується отримання дозволу на виїзд для нього та генерала Єрмолова. Український посланець додає про наявність в нього інформації, що «виїзд у Київ через Ковно[-]Брест можливий»114. Останнім суттєвим приводом для спонукання Д.Дорошенка до повернення в Україну та відновлення активної політичної діяльності мала стати чергова телеграма в Швейцарію барона Ф.Штейнгеля, у якій той повідомляв, що «міністр іноземних справ [Української Держави] Його Високість Афанасьєв доручив […] повідомити Вам про запрошення зі Швейцарії в Київ[,] позаяк він закінчив свою місію»115.

Суть цього повідомлення полягала у тому, що 23 листопада 1918 р. на засіданні Ради міністрів під головуванням міністра фінансів А.Ржепецького урядовці, заслухавши доповідь міністра закордонних справ Г.Афанасьєва, схвалили його розпорядження про припинення повноважень місії Д.Дорошенка у Швейцарії, наказували останньому перепідпорядкувати «швейцарську місію» баронові Штейнгелю, а Г.Афанасьєву дозволяли скоротити її чисельність наскільки він знайде за доцільне116. Утім, як відомо, швидкоплинність подій тоді практично не відводила часу на довгі роздуми і зважування можливих політико-дипломатичних комбінацій. 14 грудня 1918 р. Гетьманат П.Скоропадського припинив своє існування. Д.Дорошенко на нетривкий термін повернувся в Україну до Кам’янця-Подільського (в тимчасову столицю відновленої «другої» УНР), де працював у місцевому університеті у 1919 р., після чого вже остаточно змушений був покинути Батьківщину. Ф.Штейнгель залишився в еміграції на чужині.

З падінням гетьманської Української Держави закінчилася й дипломатична кар’єра Ф.Штейнгеля. З 11 лютого 1919 р. послом відновленої Української Народної Республіки у Берліні став М.Порш. Попри окремі недоліки у діяльності посольства, позитивів у його праці протягом літа–осені 1918 р. все ж було значно більше, а поважність особи Ф.Штейнгеля сприяла підвищенню авторитету Української Держави в Німеччині. З цього приводу міністр закордонних справ Д.Дорошенко зазначав: «Українське посольство... зробилося одним з осередків тогочасного дипломатичного світу у Берліні, що було важно з огляду на наші бажання увійти в ближчі зносини з нейтральними державами»117. Голова інформаційного відділу берлінського посольства В.Левицький, з власного боку повідомляв, що українська політика у Німеччині мала «гурт своїх ідейних прихильників, але для широких верств німецької суспільности вона лишалася і далі загадкою».118 Представники Києва копітливо працювали над розвіюванням упередження серед пересічних бюргерів щодо України, як однієї з причин того, що революційна Німеччина зазнала від «тих нещасних експериментів старого німецького уряду, що довели Німеччину до розвалу»119.

Після зайняття України більшовиками Ф.Штейнгель залишився у Німеччині. Там він згодом дізнався, що у жовтні 1919 р. в Одесі більшовики убили його сина – Бориса Штейнгеля й що радянська влада конфіскувала усі підприємства, будинки і маєтки Ф.Штейнгеля та його братів в Україні та на Кавказі120. Родинну усипальницю на Аскольдовій могилі у Києві, збудовану архітектором В.Городецьким, де була похована друга дружина Ф.Штейнгеля Віра Миколаївна, 1936 р. комуністами було висаджено у повітря. Звістка про цю подію сильно вразила Ф.Штейнгеля. Також комуністи знищили фундовану його матір’ю – баронесою Марією Штейнгель, Стрітенську церкву в Києві121, а у садибі Магнуса Штейнгеля на початку вулиці Ярославів Вал у Києві буде розміщено консульство нацистської Німеччини.

1924 року Ф.Штейнгель повернувся в Україну і мешкав у своєму маєтку Городок на Рівненщині, яка на той час входила до складу Речі Посполитої. Він продовжував активно займатися доброчинністю, а також цікавився політикою, зокрема набув членства у Російсько-селянській партії («Селянської Росії – Робітничої Селянської Партії» С.Маслова), яка захищала інтереси українського селянства. Як член цієї партії 25 грудня 1935 р. Ф.Штейнгель представляв Волинь на I з’їзді російських організацій у Польщі122. Син Ф.Штейнгеля – Володимир, очолював організацію російської національної меншини в ІІ Речі Посполитій – Російський народний союз (пол. Rosyjska Unia Ludowa).

Як згадувала О.Головата, після приходу у вересні 1939 р. на Рівненщину Червоної армії барон Штейнгель роздав знайомим та друзям усе своє майно, включно із меблями і книгами. 1 грудня 1939 р. тимчасове правління міста Рівного прийняло постанову про передачу приміщення барона Штейнгеля в с.Городок відділу народної освіти для середньої школи. Родина Штейнгелів змушена була оселитися в домі своєї колишньої куховарки. Коли ж через певний час стало зрозумілим, що радянська влада не обмежиться конфіскатами й життю Штейнгелів загрожує небезпека, вони, на пропозицію І.Куліша, вирішили утікати до окупованої німцями Польщі. «Осіннім хмурим вечором 1939 р. до нашого будинку по вулиці Скорупки, 3 (пізніше Чапаєва) під’їхала підвода, – згадувала онука І.Куліша І.Куліш-Лукашевич, – з неї зійшли люди в селянському одязі – жупанах, чоботах, хустках. Напевно і запам’ятався цей епізод мені тому, що видався маскарадом: в такому незвичному вигляді з’явились Штейнгелі… Наступного ранку їх уже в домі не було. Як пізніше розповідав мені дід, о 4-ій годині ранку за ними прийшов «провідник»… і вони зникли. У Городку і Рівному почали поширюватись чутки (вони і досі ходять в Городку), що Штейнгелів вивезли, розстріляли, посадили в Дубенську в’язницю. Двоє учасників цих подій – дід і їздовий, що привіз баронську родину – мовчали до кінця свого життя. Так закінчився життєвий шлях Штейнгелів на Рівненщині»123. За кілька днів до Городка у пошуках Штейнгелів прибули співробітники НКВС124.

У січні 1940 р. через Польщу Ф.Штейнгель, разом зі своєю третьою дружиною Олександрою Вільгельмівною (вона була його колишньою гувернанткою й німкенею за походженням), був депортований з Польщі й оселилися в Німеччині, у Раденбурзі, що під Дрезденом125. В еміграції у них народився третій син – Федір. Наприкінці життя колишній посол писав мемуари. Помер Ф.Штейнгель 11 лютого 1946 р.126 й був похований на цвинтарі Раденбургу.

Бібліотека та архів барона Ф.Штейнгеля нині не є цілісним зібранням. Бібліотека розпорошилася під час Першої світової війни, коли окремі її складові потрапили до Києва, частково – на Кавказ, про що свідчить лист самого Ф.Штейнгеля до М.Біляшівського від 26 лютого 1922 р.127 Рукописи та листування автора свого часу були передані до Всенародної бібліотеки і нині зберігаються у фондах Інституту рукопису НБУВ. Архівна частина, зокрема рукописні збірки та архівні документи, потрапили до Архіву давніх актів (ф.284), звідки вони були переміщені у 1941 р. до Центрального державного історичного архіву в Москві (ф.1118), у 1950 р. їх було передано до Державного архіву Житомирської області (ф.435), потім – з Житомира до Рівного, де рештки архіву зберігаються й зараз у складі Державного архіву Рівенської області (ДАРО)128. Однак основна частина архіву барона Ф.Р.Штейнгеля зберігається в Інституті рукопису НБУВ (ф.109) й складається з біографічних матеріалів, матеріалів службової діяльності, листування тощо.

Нині у колишній садибі Рудольфа Штейнгеля на теперішній вулиці Воровського міститься Київський інститут ортопедії. У візерунках чавунної огорожі лоджії колишньої прибудови до будинку Штейнгелів і сьогодні можна побачити ініціали батьків Федора Штейнгеля: Марії та Рудольфа. Іменем барона Штейнгеля 25 грудня 1991 р. була названа одна з вулиць села Городок Рівненського району, а біля загальноосвітньої школи встановлено меморіальну таблицю. Ім’я Ф.Штейнгеля від 25 травня 1993 р. носить також одна з вулиць м.Рівне.


1. ІР НБУВ. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 181. – Арк. 1, 1 зв.
2. Чикаленко Л. Подорож з проф. Хведором Вовком по Волині (уривок спогадів з 1909-го року) / Л.Чикаленко // Літопис Волині (Вінніпег). – 1955. – Ч. 2. – С. 34–35.
3. Звід пам’яток історії та культури України. – К., 1999. – Кн. 1. – Ч. 1. – С. 299–300.
4. Кузьміна І. Політична діяльність Федора Штейнгеля (1906–1918 рр.) / І.Кузьміна // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. – 2012. – Вип. 21. – С. 243–262.
5. ІР НБУВ. – Ф. 31. – Спр. 2183. – Арк. 2.
6. Українець А. Доброчинна діяльність барона Ф.Р.Штейнгеля / А.Українець // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. До 140-річчя з дня народження Ф.Р.Штейнгеля. – Рівне, 2010. – Вип.VІІІ. – C. 34–42.
7. Отчет Городецкого музея Волынской губернии барона Ф.Р.Штейнгель за І-й год с 25 ноября 1896 по 25 ноября 1897 гг. – Варшава, 1898. – С. І–ІІ.
8. Arndt N. Der vergessene, rätselhafte Wohltäter Baron Theodor Steinheil aus Gorodok bei Rowno und sein erstes wolhynisches Museum / Nikolaus Arndt // Wolhynische Hefte. – 1990. – Folge 6.
9. Отчет Городецкого музея Волынской губернии барона Ф.Р.Штейнгель за І-й год с 25 ноября 1896 по 25 ноября 1897 гг. – Варшава, 1898. – С. 3–4.
10. Там само. – С. 15, 17, 28.
11. ЦДІА України. – Ф. 442. – Оп. 630. – Опр. 575. – Арк.1 зв.
12. Althausen E. Baron Steinheil und Doktor Richter / Ernst Althausen // Wolhynische Hefte. – 1992. – Folge 7.
13. ЦДІА України. – Ф. 442. – Оп. 630. – Опр. 575. – Арк.1 зв.
14. Там само.
15. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року / О.Цинкаловський. – Т. 1. – Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1984. – С. 307.
16. Чикаленко Л. Подорож з проф. Хведором Вовком по Волині (уривок спогадів з 1909-го року) / Л.Чикаленко // «Літопис Волині». – Ч. 2. – Вінніпег, 1955. – С. 34–35.
17. ІР НБУВ. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 3, 25.
18. Там само. – Арк. 3, 25 зв. – 4, 26.
19. Там само. – Арк. 5, 27.
20. Там само. – Спр. 6. – Арк. 1.
21. Чмырь С. Штейнгель Федор Рудольфович / С.Чмырь // Государственная Дума Российской империи 1906–1917. Энциклопедия. – М., 2008. – С. 707.
22. Там само.
23. ІР НБУВ. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 741. – Записник № 7. – Арк. 14.
24. Там само. – Арк. 15.
25. ЦДІАК України. – Ф. 1335. – Оп. 1. – Спр. 565. – Арк. 30.
26. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920) / Д.Дорошенко. – Мюнхен, 1969. – С. 60.
27. Чикаленко Є. Спогади (1861–1907) / Є.Чикаленко. – К., 2003. – С. 290.
28. Крижановська О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у XVIII – на початку XX ст.). / О.Крижановська. – К.: АКВІЛОН-ПРЕС, 1998. – С.69–70.
29. Ніковський А. Масонство в Росії перед революцією і на початку війни / А.Ніковський. – Генеза: філософія, історія, політологія. – Вип. 1 (4). – С. 155.
30. Гальперн А. Я. Интервью Б.И.Николаевскому / А.Я.Гальперн // Николаевский Б. И. Русские масоны и революция. – М., 1990. – С. 54–55.
31. Савченко В. Україна масонська / В.Савченко. – К., 2008. – С. 247–248, 250, 262–265, 268, 270, 283, 285.
32. Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» / В.Мельниченко. – Москва, 2005. – С. 212.
33. Серков А. И. Русское масонство, 1731–2000: Энциклопедический словарь / А.И.Серков. – М., 2001. – С. 1195.
34. Савченко В. Україна масонська / В.Савченко. – К., 2008. – С. 247–248, 250, 262–265, 268, 270, 283, 285.
35. Там само. – С. 247–248, 250, 262–265, 268, 270, 283, 285.
36. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф.523. – Оп.1. – Спр.245. – Арк.126.
37. Там само.
38. Грабовський С. Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії / С.Грабовський. – К., 2008. – С. 129–133.
39. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920) / Д.Дорошенко. – Мюнхен., 1969. – С. 61.
40. Там само. – С. 60.
41. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Д.Дорошенко – Т.I. Доба Центральної Ради. – К., 2002. – С. 34, 38–39; Кузьміна І. Політична діяльність Федора Штейнгеля (1906–1918 рр.) / І.Кузьміна // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. – 2012. – Вип. 21. – С. 243–262.
42. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали / Уп. Т.Гунчак, Р.Сольчаник. – Б. м. [Мюнхен], 1983. – Ч. 1. – С. 258–259; Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Д.Дорошенко. – Т.I. Доба Центральної Ради. – К., 2002. – С. 53.
43. Гольденвейзер А. А. Из киевских воспоминаний / А.Гольденвейзер // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.; – Л., 1930. – С. 1–63.
44. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Д.Дорошенко. – Т.I. Доба Центральної Ради. – К., 2002. – С. 51; Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія Української державності / Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна. – Лв., 1995. – С. 79.
45. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Д.Дорошенко. – Т.I. Доба Центральної Ради. – К., 2002. – С. 61.
46. Дорошенко Д. И. Война и революция на Украине / Д.И.Дорошенко // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.; – Л., 1930. – С. 64–98.
47. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 5 зв.
48. Пиріг Р. Я. Діяльність урядів гетьманату Павла Скоропадського: персональний вимір / Р.Я.Пиріг. – К.: Інститут історії України НАН України, 2016. – С. 75.
49. Чикаленко Є. Щоденник / Є.Чикаленко. – Т. ІІ. – К., 2004. – С. 37.
50. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917–1921 роках. Спомини и роздуми / М.Шкільник. – Торонто, 1971. – С. 127
51. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920) / Д.Дорошенко. – Мюнхен. 1969. – С. 269.
52. Там само. – С. 270.
53. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 46.
54. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 / П.Скоропадський. – Київ; –Філадельфія, 1995. – С. 266.
55. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 6–6зв.
56. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 / Д.Дорошенко. – Т. ІІ. – Ужгород, 1930. – С. 149.
57. Там само. – С. 150.
58. Нариси історії Української революції 1917–1921 років. – Кн. 1. – К., 2011. – С. 322.
59. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 36.
60. Там само.
61. Державний вістник. – 1918. – 26 червня.
62. Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917–1924 рр.). Документи і матеріали. – К., 2010. – С. 164
63. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 128–130.
64. Там само. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 19.
65. Там само.
66. Там само. – Арк. 48
67. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920) / Д.Дорошенко. – Мюнхен. 1969. – С. 270–271.
68. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 26.
69. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920) / Д.Дорошенко. – Мюнхен. 1969. – С. 271.
70. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 47.
71. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917–1921 роках. Спомини і роздуми / М.Шкільник. – Торонто, 1971. – С. 127.
72. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 21.
73. Там само. – Спр. 102. – Арк. 43.
74. Там само. – Спр. 99. – Арк. 21.
75. Дацків І. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917–1923 рр. / І.Дацків – Тернопіль, 2009. – С. 219.
76. Матвієнко В. М. Українська дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії / В.М.Матвієнко. – К., 2002. – С. 203.
77. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 10.
78. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле / Д.Дорошенко. – Ч. 3. – С. 17; Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 / Д.Дорошенко. – Т. ІІ. – С. 129.
79. Деникин А. И. Гетманство и Директория на Украине / А.И.Деникин // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.-Л., 1930. – с. 151.
80. Гай-Нижник П. Невідомі телеграми послів В.Липинського та Ф.Штейнгеля до екс-міністра закордонних справ Української Держави Д.Дорошенка під час його перебування в Швейцарії (листопад 1918 р.) / П.Гай-Нижник // Київська старовина. – К., 2004. – № 2 (356). – С. 120.
81. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 23.
82. Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917–1924 рр.). Документи і матеріали. – К., 2010. – С. 279.
83. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 11.
84. Там само.
85. Там само.
86. Там само. – Оп. 2. – Спр. 20. – Арк. 23.
87. Там само. – Оп. 3. – Спр. 1. – Арк. 85.
88. Там само. – Оп. 1. – Спр. 101. – Арк. 32.
89. Там само. – Спр. 99. – Арк. 8.
90. Там само. – Арк. 25.
91. Там само. – Арк. 47.
92. Гай-Нижник П. Олександр Палтов – заступник міністра закордонних справ Української Держави (1918 р.) / П.Гай-Нижник // Україна дипломатична. – Вип. ХІІ. – К., 2011. – С.869–881.
93. Гай-Нижник П. Візит гетьмана Павла Скоропадського до Німеччини у контексті політичного життя України 1918 року / П.Гай-Нижник // Україна дипломатична. – Вип.XV. – К., 2014. – С.605–615.
94. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. / Д.Дорошенко. – Т. II. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К., 2002. – С. 263.
95. Там само. – С. 264–265.
96. Деникин А. И. Гетманство и Директория на Украине / А.И.Деникин // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.-Л., 1930. – С. 151.
97. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 6–7.
98. Там само.
99. Деникин А. И. Гетманство и Директория на Украине / А.И.Деникин // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.-Л., 1930. – С. 151.
100. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. / Д.Дорошенко. – Т. ІІ. – С. 391–392.
101. Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році / Д.Дорошенко // Хліборобська Україна (Відень). – 1920–1921. – Зб. ІІ, ІІІ і IV. – С. 54.
102. Дорошенко Д. Закордонна політика Української Держави у 1918 р. / Д.Дорошенко // У 60-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1978. – С. 58.
103. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920) / Д.Дорошенко . – Мюнхен, 1969. – С. 364, 365, 366.
104. Там само.
105. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917–1921 роках. Спомини і роздуми / М.Шкільник. – Торонто, 1971. – С. 282.
106. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920) / Д.Дорошенко. – Мюнхен, 1969. – С. 370.
107. Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році / Д.Дорошенко // Хліборобська Україна (Відень). – 1920–1921. – Зб. ІІ, ІІІ і IV. – С. 54.
108. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 203.
109. Там само. – Ф. 3766. – Оп. 2. – Спр. 8. – Арк. 18.
110. Там само. – Арк. 20.
111. Там само. – Арк. 21.
112. Там само.
113. Там само. – Арк. 23.
114. Там само. – Арк. 24.
115. Там само. – Арк. 25.
116. Там само. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 60–60 зв.
117. Деникин А. И. Гетманство и Директория на Украине / А.И.Деникин // Революция на Украине по мемуарам белых. – М.-Л., 1930. – С. 152.
118. ЦДАВО України. – Ф. 3619. – Оп. 3. – Спр. 2. – Арк. 1.
119. Там само. – Арк. 23.
120. Грабовський С. Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії / С.Грабовський. – К., 2008. – С. 129–133.
121. Там само.
122. Миронець Н. Барон Федір Рудольфович Штейнгель: біографічний нарис. / Н.Миронець // Рівненський обласний краєзнавчий музей. Наукові записки. – Вип. VIII. 140-річчю від дня народження Федора Рудольфовича Штейнгеля присвячується. – Рівне, 2010. – С. 31.
123. Лукашевич І. Людина великої душі (спогади про Ф.Р.Штейнгеля Куліш-Лукашевич І.В.) / І.Лукашевич // Рівненський обласний краєзнавчий музей. Наукові записки. – Вип. VIII. 140-річчю від дня народження Федора Рудольфовича Штейнгеля присвячується. – Рівне, 2010. – С. 57–58.
124. Грабовський С. Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії / С.Грабовський. – К., 2008. – С. 129–133.
125. Малюта О. «Просвіти» і Українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) / О.Малюта. – К., 2008. – С. 775.
126. Arndt N. Der vergessene, rätselhafte Wohltäter Baron Theodor Steinheil aus Gorodok bei Rowno und sein erstes wolhynisches Museum / Nikolaus Arndt // Wolhynische Hefte. – 1990. – Folge 6. – S. 93–97.
127. Миронець Н. Р. Доля книжково-рукописного зібрання українського культурного діяча барона Ф.Р.Штейнгеля / Н.Р.Миронець // Бібліотечний вісник. – 2003. – №3. – С. 32–36.
128. Там само. – С. 33–35.




 
БУЛАВА