hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

САМОЛЕГІТИМІЗАЦІЯ ОУН(р) І ВИЗНАЧЕННЯ МОДЕЛІ
МАЙБУТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
НА ІІ ВЕЛИКОМУ ЗБОРІ ОУН
(квітень 1941 р.)

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Самолегітимізація ОУН(р) і визначення моделі майбутньої Української Держави на ІІ Великому зборі ОУН (квітень 1941 р.) // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Третій шлях: визвольні рухи Центральної і Східної Європи між нацистським і комуністичним режимами (до 75-річчя Української Повстанської Армії)» (м. Київ, 12–13 жовтня 2017 р.). – К., 2017.

Висвітлюється перебіг установлення Організації Українських Націоналістів (революційної) як окремої національно-політичної сили на ІІ Великому зборі ОУН в квітні 1941 р. Аналізуються робота ІІ Великого збору ОУН(р), обрання та світогляд її політичного проводу, модель та концепція майбутньої Української Держави у програмових засадах ОУН(р).

The article covers the process of the founding of the Organization of Ukrainian Nationalists (the revolutionary) as a separate national-political force at the Second OUN Grand Meeting in April 1941. The work of the OUN(r) II Great congress, the election and outlook of its political leadership, the model and concept of the future Ukrainian State are analyzed. in the programmatic framework of the OUN(r).

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.На кінець 1939 – початок 1940 рр. процес розколу ОУН після смерті Є. Коновальця став доконаним фактом, коли 10 лютого 1940 р. було створено революційний Провід Організації. На той час формальним місцем перебування проводу ОУН та її новообраного провідника А. Мельника був Берлін, проте увесь керівний актив Організації (як то Р. Сушко, Я. Барановский, О. Бойдуник та ін.) зосереджувався у Кракові [1, арк. 124]. Там же перебував і С. Бандера, який, підтримуваний своїми прихильниками – переважно молодими людьми із Західної України, значна частина яких, як і сам С. Бандера, відбули ув’язнення в польських казематах, звинувачував офіційний Провід українських націоналістів (ПУН) у недостатній активності, «лібералізмі» та узурпації влади в ОУН старим поколінням, яке втратило вплив та авторитет у Краї тощо [20, c. 547–552; 24, c. 919–921; 25, арк. 210–212]. Чи було то історичною закономірністю в розвитку українського націоналістичного руху, як згодом твердили деякі дійові персонажі тих часів [21, c. 35], чи ні – питання нині вже риторичне й потребує окремого більш розлогого та глибокого аналізу не з огляду політично-ідеологічних симпатій чи доцільності, а з потреби історичного аналізу й встановлення об’єктивної картини тогочасних подій, їх передумов, спонук і наслідків.

Крім того, наголошувалося й на тому, що до рук «бандерівців» нібито потрапили документи польської розвідки, за якими ті встановили, що члени ПУН О. Сеник, М. Сціборський та Я. Баранівський мовляв були агентами розвідслужби Речі Посполитої, і що А. Мельник, знаючи про це, не застосовував жодних заходів щодо них. Про ці викриття, власне, активно писала оунівська (підконтрольна цій внутрішній революційній опозиції) преса, а на опублікованих документах С. Бандера вже підписувався як провідник крайового проводу ОУН. Тож суперечки всередині Організації у досить скорому часі набули ознак агресивного протистояння й непримиренності, жоден з її провідних членів не мав, подібно до Є. Коновальця, повноцінного контролю, всеохоплюючого впливу, й загальноорганізаційного авторитету, а отже – розкол ОУН практично був неминучим, надто – в часі руйнації Польської держави й в очікування тотального військового зіткнення поміж Німецьким Райхом і Радянським Союзом.

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Варто також зауважити й на тому, що ще начальник 4-го Управління НКВС СРСР старший майор державної безпеки П. Судоплатов у своїй доповідній записці заступникові начальника 3-го Управління НКВС СРСР І. Ілюшину повідомляв, що А. Мельник відводив Україні підпорядковану ролю щодо Німеччини, а С. Бандера, натомість, декларував необхідність встановлення зв’язку і співробітництва, з одного боку, з Великобританією, і з іншого – з Німеччиною та Італією з тим, щоби не бути «знаряддям однієї з воюючих сторін» [23, c. 566–569; 27, арк. 67–71]. Це підтверджував згодом на допиті радянських спецслужб й очільник УПА–Захід О. Луцький, який свідчив, що у 1940 р., коли С. Бандера проаналізував усі матеріали, що характеризували стан роботи ОУН у західних областях України, то він надав негативну оцінку діяльності Організації в Краї. «ОУН перебуває на самому дні, – буквально заявив тоді С. Бандера, – ми маємо дуже слабкий вплив в массах, за такого становища з нами жодна держава Заходу розмовляти не буде й на будь-яку реальну підтримку з боку, чи то Німеччини, чи то Англії або Америки, ми розраховувати не можемо» [10, арк. 208–241; 11, арк. 285–298; 20, c. 509–531; 24, c. 697–712]. У зв’язку з цим було прийнято рішення про необхідність ще більшої активізації роботи ОУН та організації широкої підготовки керівних її кадрів. Відтак і в цьому контенті тактики і стратегії на шляху до здобуття Української держави, бачення місця і ролі ОУН в міжнародному контексті національно-визвольної боротьби між її двома угрупованнями суттєво відрізнялися.

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.У лютому 1940 р відбулася конференція ОУН(р) на якій С. Бандеру було уповноважено керувати Центральним Проводом Організації. Відтак він не мав повноправних повноважень сформувати на власний розсуд Центральний Провід до скликання Великого Збору, а міг лише підібрати своїх прихильників, які допомагали йому в організаційній роботі. Тож 10 лютого 1940 р. є офіційною датою завершення процесу розколу ОУН, а також формальним днем народження революційної ОУН, як окремого політичного утворення, що висунуло претензію на спадщину й перспективу усієї Організації, на чолі якої стояв до 1938 р. Є. Коновалець.

У своєму листі до А. Мельника від 10 серпня 1940 р. С. Бандера, зокрема, писав: «10 лютого ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений революційний Провід ОУН на ініціативній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН. Не мали ми тоді нічого того, що дає позиція офіційного Проводу, ані такої свободи в наших руках, ані тої зовнішньої позиції, що її завдяки боротьбі впродовж довгих років здобула собі ОУН, а змогу користуватися нею мав передусім офіційний Провід. Зате ми мали на своєму боці правду, чисту справу, віру і незламне рішення довести справу до успішного кінця. А передусім між нами були тільки люди чину й ми мали повне довір’я членських кадрів» [22, c. 25].

Тож після остаточного розходження між «мельниківцями» та «бандерівцями», новостворений революційний Провід ОУН розпочав діяти згідно із попередньо виробленим планом і, перш за все, слід було повернутися в рідний Край й опанувати місцевими підрозділами Організації. Крайовий провідник В. Тимчій-Лопатинський з іншими членами крайового Проводу одразу ж після акції 10 лютого подалися на Батьківщину, де він разом із М. Опришком-«Медведем» і Зеною Левицькою, заскочені відділом НКВС, загинули в бою, підірвавши себе гранатами. За ними до Краю було виправлено більше груп і кількох членів революційного Проводу ОУН, які розпочали активну діяльність, згідно з наміченим планом [2; 3].

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Я. Стецько, як один з провідних діячів революційної течії в ОУН, свого часу наполягав, що тогочасний розкол в Організації не був якоюсь трагедією, як і не являв собою конфлікт генерацій, але то був конфлікт концепцій [21, c. 35]. Щодо концепцій керівництва Організацією (чи, вірніше, особистим складом Проводу) та її тактикою і стратегією – тут розбіжності справді були, утім твердити про істотні на той час ідеологічні чи теоретичні розбіжності між обома частинами було би великим перебільшенням. Тим не менш, виокремившись в окремий провід, а отже й, по факту, – в окрему організацію, розкольники з бандерівського крила, які здебільшого представляли не еміграційні кола ОУН, а крайову її частину й, все ж таки, її молоде покоління, мусили виробити власні програмово-установчі засади та офіційно їх ухвалити на своєму з’їзді. Природно, що претендуючи на спадок усієї ОУН ця ґенерація вважала її перший з’їзд (збір) й за свій та, відповідно, заперечувала легітимність і рішення другого збору, який відбувся 1939 р. під проводом А. Мельника. То ж революційний Провід ОУН (прихильників С. Бандери) розпочав підготовку до власного Великого збору, на якому були ухвалені програмові засади Організації, в тому числі й бачення моделі майбутньої Української Держави.

Для скликання ж ІІ Великого збору, що мав стати фактично установчим конгресом ОУН(р), було створено спеціальну комісію, яка здійснювала підготовку до з’їзду, затверджувала делегатів, запрошених на ІІ Великий збір ОУН і згодом керувала його роботою. У комісії, зокрема, працювали чотири особи: Я. Стецько, М. Турчманович («Кречет»; на той час був керівником політичної референтури Центрального Проводу), Я. Рак (тоді був провідником «юнацтва» Центрального Проводу), І. Мітрінга (працівник політичної референтури Центрального Проводу) [10, арк. 208–241; 11, арк. 285–298; 20, c. 509–531; 24, c. 697–712].

Другий Великий збір революційної ОУН («групи» С. Бандери) відбувся 1–4 квітня 1941 р. у Кракові. У Зборі, зокрема, взяли участь: С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, М. Климишин, В. Сидор («Шелест»), Д. Мирон («Орлик»), О. Гасин («Іван Чорнота»), М. Турчманович («Кречет»), Я. Рак, І. Мітрінга, С. Ленкавський, Р. Шухевич, В. Горбовий, Д. Грицай, «Володимир» («Петрович»), Л. Ребет, О. Ребет (дружина Л. Ребета), М. Арсенич, Ю. Медвідь, «Косар» («Тарас», «Зруб»), Я. Старух («Гомін»), В. Охримович, Семчишин («Ричка»), І. Ревак, Б. Левицький, В. Чижевський («Артем»), Гнатковська (дружина М. Лебедя), «Зелена», В. Мельничук («Чумак», керівник Буковинського проводу ОУН), Я. Буссел («Галина», політреферент Волинського крайового проводу ОУН), інж. Кравців, М. Лемик («Синішин»), О. Кузьмінський (військова референтура Центрального Проводу ОУН), Й. Карачевський («Свобода»), О. Луцький («Буй-Тур») та інші. Загалом на зібранні були присутніми 68 управнених членів Великого збору, представників революційної ОУН з усіх українських земель (в тому числі 16 членів з підрадянської України) та еміграції. Усі делегати ІІ Великого збору ОУН(р) працювали під спеціальними псевдонімами, затвердженими комітетом конгресу [10, арк. 208–241; 11, арк. 285–298; 20, c. 509–531; 24, c. 697–712].

Засідання ІІ Великого збору відкрив інженер Кравців як найстарший серед делегатів за віком. Після цього було надано слово С. Бандері, який у своєму виступі досить критично охарактеризував стан ОУН(р), її роботу та сформовану політичну ситуацію. Після виступу С. Бандери було створено 7 секцій, кожна з яких свою роботу вела окремо. Секції були створені такі: а) політична (голова – М. Турчманович); б) військова (голова – полковник Р. Ярий (заочно), роботою цієї секції керував його заступник О. Гасин); в) виховна (голова – Л. Ребет); г) ідеологічно-програмова (голова – Я. Стецько); д) секція крайовиків (голова – «Косар»); е) пропаганди (голова – С. Ленкавський); ж) організаційна. Кожна секція опрацьовувала над властивими їй питаннями, пропозиції по яких були заслухані на загальному засіданні Зборів і були затверджені ними.

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Збір ухвалив Устрій ОУН. У ньому, зокрема, зазначалося, що членом Організації «може бути кожний українець-ка по відбутті вимаганої проби, що скінчив 21 рік життя – який, як кандидат, впродовж означеного для даного терену часу, перейшов вимаганий вишкіл, виказав вимагані прикмети характеру, націоналістичний світогляд та політичне вироблення. В окремих випадках у члени Організації може бути принятий кандидат нижче двадцять першого року життя. Новопринятий член ОУН складає присягу, якої зміст й форму визначує окремий правильник» [34, арк. 29 зв.]. Великий збір ОУН визначався як її джерело влади і верховна влада Організації. Звичайний Великий збір скликався щонайменше раз на п’ять років провідником ОУН, а надзвичайний – її Великою Радою. У повноваження Великого збору ОУН увійшло: а) ухвалення основних законів ОУН та її програми; б) установлення напрямних діяльності; в) вибирати провідника, генерального суддю і головного контролера; ґ) розглядати звіт діяльності провідника, Головної Ради, генерального судді і головного контролера ОУН [34, арк. 29 зв.–31].

Другий Великий збір офіційно поставив крапку у понад дворічному процесі розколу ОУН, на якому прибічники С. Бандери остаточно і документально відмовилися визнати авторитет і керівну роль ПУНу й обрали свій т. зв. революційний провід, або ж, як зазначав Л. Ребет, «вірніше, голова його Ст. Бандера, який добрав собі склад Проводу» [19, c. 95]. Збір прийняв рішення перейти від «вождизму» (як то було за провідництва Є. Коновальця й продовжувано за А. Мельника) до «демократичних» форм керівництва Організацією і майбутньою Українською самостійною державою. Отже, було заперечено диктаторські рішення І Великого збору ОУН і прийнято рішення, що провідник Організації має обиратися кожні чотири роки на спеціально для цього скликаних «зборах» ОУН.

Тим не менш, на той час «колективізм» революційного проводу навіть на зовні, демонстративно протиставлявся «вождизму» старого проводу ОУН. Так, наприклад, характерно, що після факту розколу при зустрічах «бандерівці» вітали один одного так: один підіймав вгору правицю й казав: «Слава Україні», а інший відповідав: «Героям слава» [18, арк. 97]. «Мельниківці» ж вітали один одного також підіймаючи вгору праву руку зі словами: «Слава Україні», проте у відповідь лунало: «Вождеві слава» [24, c. 8–24; 26, арк. 18–36]. На додаток «бандерівці» створили собі новий тризуб, відмінні нагрудні знаки, символіку тощо, які були ухвалені на ІІ Великому зборі ОУН(р). При цьому, практично «революціонери» діяли і функціонували більш тоталітарно, аніж «інтеліґенти» старої формації.

Головною метою Збору було затвердження революційним проводом ОУН свого окремішнього від мельниківського ПУНу становища, утвердження ідей українського націоналізму та постанов, що стосувалися політичного, військового, економічного та соціального життя українців. Збір розглянув тогочасне становище українського народу, намітив напрями подальшої боротьби, виробив програму й устрій ОУН, схвалив в основі діяльність революційного проводу Організації, обрав керівні органи, а також засудив діяльність «групи» А. Мельника, О. Сеника й Я. Барановського та оголосив протизаконними і позбавленими правних наслідків постанови ІІ З’їзду Українських Націоналістів від 27 серпня 1939 року.

Водночас від імені президії Збору було вироблено Звернення «до членів ОУН з приводу обрання Провідником ОУН С. Бандери та визначення напрямків подальшої боротьби», у якому між іншим доводилося до відома членам і прихильникам Організації про виключення з її лав А. Мельника та усіх, хто братиме участь у його акції («диверсії») під назвою ОУН. Таким чином революційний провід зробив спробу ультимативно узурпувати винятково у власній особі усю організаційну структуру і закликав усіх націоналістів «підпорядкуватися Проводові ОУН та станути в карні ряди революційно-визвольного руху ОУН під проводом Степана Бандери» [31, арк. 40 зв.].

Перш за все учасники ІІ Великого збору ОУН(р) наголосили у своїй Постанові, що «Ідея Суверенної Соборної Української Держави стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного руху, руху націоналістичного, що у вогні боротьби проти наїзників оформився в окрему політичну організацію – Організацію Українських Націоналістів» [17, c. 24–47]. Для здійснення мети здобуття Української Держави конгрес вирішив, що ОУН повинна встановити діловий контакт і зв’язок з ворожими Радянському Союзу державами, які підтримають українських націоналістів в їх боротьбі за «Незалежну Україну». Відтак Збір виніс ухвалу, що головним ворогом ОУН є СРСР і тому усі свої сили Організація мусила сконцентрувати на боротьбі проти радянської влади.

Окремими постановами Збір ОУН(р) узгіднив й окрему символіку Організації. Перш за все було скасовано «звичай вживати Тризуба з мечем, як відзнаки Організації», який відтоді залишився як емблематика мельниківської ОУН [17, c. 44].

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Знаком ОУН(р) було прийнято емблему круглої форми, на якій зображувалися: «Чорний рівнораменний трикутник підставою в гору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі золотий Тризуб. Над підставою буква «О», по лівій стороні знамени трикутника буква «У», а по правім «Н» (разом ОУН). Трикутник вміщений на золотому полі» [35, арк. 39].

Прапором ОУН(р) було визнано полотно «чорної й червоної краски», але їх розташування й пропорції мали бути ухвалені згодом окремою комісією [17, c. 44]. Невдовзі «Директивою крайового провідника членам і прихильникам ОУН про використання національної символіки» було остаточно конкретизовано кольори бандерівців-націоналістів та символізм барв прапора: «Організаційним прапором ОУН являється прапор кольорів червоного і чорного (червоний з гори, чорний з долини). Значіння кольорів таке: червоний – кров; чорний – земля» [35, арк. 39].

Комісію для розробки організаційного прапору було створено ще до ІІ Великого збору, який по факту для бандерівської (чи то – революційної) ОУН був, швидше, організаційним. Один із її членів М. Климишин згадував про підготовчу роботу: «В одній з розмов довідався я від мистця Едварда Козака таке: З пропаґандивним відділом ОУН, якого референтом був Ст. Ленкавський, співпрацювали ще крім маляра Едварда Козака малярі: Василь Дядинюк, Роман Сеньків, Михайло Черешньовський і ще кількох, а часом приходив ще театральний мистець Микола Чирський і Лев Лепкий. Звичайно сходилися вони в цукорні о. Дубицького і о. Нарожняка, що навивалася «Полтава».

Одного дня сидів один з малярів із Е. Козаком, чекаючи на інших у «Полтаві», й виявив охоту взяти участь у конкурсі на прапор ОУН, але ще не має ідеї. Е. Козак нашкіцував злегка свій помисл і це подобалося тому маляреві, але сказав, що це не його ідея. Тоді Е. Козак упевнив його, що він не має претенсій до того, ані не хоче брати участи і в конкурсі й тому, якщо він це гарно оформить, може подавати як свій проект. Він погодився і так зробив.

Той проект принято і він тепер є прапором ОУН з червоно-чорною краскою, які визначають український чорнозем зрошений червоною кров’ю героїв-борців за волю України. Все це робилося в рамах приготувань до Великого Збору, який мав вирішити всі важливі внутрішні й зовнішні справи ОУН, щоб закінчити з тимчасовістю та утвердити правний стан» [15, c. 300–301]. Саме цей проект з ініціативи референта пропаганди С. Ленкавського й було схвалено революційним проводом до затвердження на ІІ Великому зборі Організації.

У 1941 р. в ОУН(р) організаційного гімну ще не було. Був лише організаційний марш – «Зродились ми великої години» [28, арк. 52; 29, арк. 39].

Великий збір встановив також обов’язкові організаційні свята, а саме: Свято Соборності 22 січня, Свято Героїв Революції дня 23-го травня і День боротьби 31-го серпня (всі інші річниці подій, обходжені членами Організації, визначалися «пам’ятковими днями, що не мають загальнообов’язуючого значення на всіх теренах і для всіх членів») [17, c. 44].

Щодо вищезазначених свят, то, вочевидь, логіку визнання святом Дня Соборності, що відбулося вперше 22 січня 1919 р. й відоме як Акт Злуки, пояснювати немає потреби, позаяк ОУН завжди виступала за відновлення Соборної України. Нагадаю також, що 31 серпня 1919 р. спільними зусиллями Дієвої Армії та Галицької Армії об’єднані українські війська знову заволоділи Києвом, що стало для українських націоналістів символом збройної соборності та святом української зброї й перемоги, «бо це побідила Ідея одної великої нероздільної Соборної України, – одної Армії одного Проводу і Команди без різниць на Придніпрянців і Наддністрянців, Галичан, Волиняків чи Кубанців!» [30, арк. 34]. Що ж до Свята Героїв Революції, яке визначалося на 23 травня, то поясню, що саме цього дня 1938 р. радянськими спецслужбами у Роттердамі в Нідерландах було убито терористичним актом (підірвано замаскованою у цукерковій коробці бомбою) засновника Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН) Євгена Коновальця.

Додам також, що дещо пізніше були визначені й організаційні привітання. Зокрема членам революційної ОУН роз’яснювалося: «Ми маєм наше основне поздоровлення «Слава Україні», а відповідь «Героям слава», при тім праву руку енергійно підноситься на виправлення чуба, з малим відхиленням на право… Крім того маємо ми ще і інши поздоровлення як: «Добрий день», «Добрий Вечір», «Здорови були», «Гразд», «Помагайбіг», «Слава Ісусу Христу» і т. п.» [28, арк. 28].

Звітуючи про свою попередню діяльність, Провід ОУН(р) зазначав, що Організація розширила революційну акцію на всі українські землі та повела боротьбу проти всіх наїзників, зокрема, у Західній Україні. ОУН, за поміччю широкої організаційної сітки, вела всі масові та всі одиничні протипольські, а після упадку Польщі – протимосковські акції. Разом з тим, було визнано, що «основні відмінності умовин революційної праці на Східньо-Українських Землях не дали змоги досягти Організації того рода зовнішньо-політичних успіхів, які здобула ОУН з Польщею. Так само на українських землях під румунською займанщиною головна увага Організації була відведена справі творення та вкорінювання організаційної сітки» [17, c. 24].

На Закарпатті ж справою ОУН була боротьба за створення Української Держави, втілення в життя Акту проголошення самостійності Карпатської України у 1939 р. й, власне, безпосередня збройна оборона цієї державності від мадярських окупантів. Відтак учасники ІІ Великого збору виснували: «Визвольно-революційну боротьбу за визволення всіх українських земель і за з’єднання їх в одну Соборну й Незалежну державу вела ОУН, спираючись на власні сили українського народу, та відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили, а, зокрема, на історичних ворогів України» [17, c. 25]. Другим успіхом двадцятирічної революційної боротьби УВО-ОУН проти чотирьох держав-окупантів було визнано зорганізування реальної людської сили, готової й придатної до боротьби за цілі українського націоналізму.

Провідний осередок бандерівської ОУН усвідомлював переломність тих років й передбачав (очікував), що вони вже несуть визначальні зміни «політичного положення українського народу й започаткували далекосяжні переміни на українських землях» [17, c. 26]. Тож, попри потребу в самоорганізації після жорсткого розколу ОУН на прихильників А. Мельника та прибічників С. Бандери, останнім вкрай необхідно було не лише заявити про власні претензії на правонаступництво справою, ідеєю та Організацією убитого Є. Коновальця, а й виробити й оприлюднити свою політичну позицію щодо світової війни і перекроєння карти Європи, а також, звісно ж, й бачення моделі майбутньої Української Держави та її соціально-політичного ладу.

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.

Саме про вищевказані спонуки Провід бандерівської гілки ОУН й відверто зазначив у своїх програмових постановах від 1941 р.: «Упадок польської держави й румунської окупації на Західних і Південно-Західних Українських Землях і включення їх у тимчасовий склад СССР та загорнення Закарпатської України Мадярщиною з одного боку, а з другого европейська війна наполеонського масштабу, нечувано швидка й далекосяжна зміна політичного обличчя цілого европейського континенту, а, зокрема, безпосередня близкість вирішних для долі України кінцевих днів війни – ось загальнополітичні причини, що створили невідкладну потребу скликати II Великий Збір ОУН, провірити дотеперішні політичні позиції Організації Українських Націоналістів, вирішити й устійнити напрямні визвольної політики в обличчі грядущих подій та достосувати методи й тактику боротьби до нової, зміненої політичної ситуації.

Внутрішньо-організаційні ускладнення й довготривалий етап тимчасовості, що постав в Організації після смерти Вождя [Є. Коновальця – П.Г.-Н.], теж вимагали авторитетного й остаточного вирішення… Покінчити з станом тимчасовості в Організації і з небезпекою розкладу в Організації було другим завданням II Великого Збору ОУН в 1941 р.» [17, c. 26–27].

Тож цілком логічним і об’єктивно вірним є твердження, що II Великий збір ОУН(р) у 1941 р. став на шляху революційної боротьби започаткуванням нового етапу дороги до тих же самих найвищих і незмінних ідей українського націоналізму. Вінцем цієї боротьби мало стати національне і соціальне визволення українців, а відтак «тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя й повний всесторонній розвиток усіх його сил» [17, c. 27]. Основою ж її сили та основою вільного життя всього українського народу мусив би стати «справедливий, націоналістичний суспільний лад».

Стратегічно-політичний комплекс, модель державності та план її розбудови, гасла революційної ОУН були опрацьовані Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком, стратегічно-військове планування здійснював Роман Шухевич, комплекс пропаганди з включенням в акцію культурної еліти розробив Степан Ленкавський. Проект моделі Української Держави та засади до її практичного втілення, як і всі програмові положення ОУН(р), тобто – революційної ОУН, були спільно обговорювані, доповнені й кореговані не лише їхніми відповідальними авторами, але й усіма членам Проводу ОУН та керівниками ресортів [21, c. 50].

Майбутня Українська Держава, у баченні ОУН(р) часом на весну 1941 р. мала б бути суверенною і соборною державою із владарюванням у ній українського народу [17, c. 28]. Шлях її здобуття – національна революція. Проте у випадкові, коли б чужоземна військова сила у війні проти СРСР просувалася б фронтом через українські землі й окупувала б їх, зауважувалося у травневих (1941 р.) внутрішньопартійних «Політичних вказівках» ОУН(р), що зрештою невдовзі й сталося, завданням Організації у такій ситуації було не допустити аби Україна була тільки тереном розвою чужих сил з ворожою Москвою (а потім – об’єктом іноземного заволодіння). «Навпаки, – вказувалося у тій інструкції, – власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціятивою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах московської імперії» [4, c. 51]. Невдовзі, після нападу Німеччини на СРСР, Актом проголошення Української Держави у Львові від 30 червня 1941 р. ОУН(р) спробує втілити цю стратегію у дійсність…

Національна символіка (прапор, герб, гімн України). Документи ОУН(р) свідчать, що націоналісти-бандерівці мали тверде бачення національної символіки України. Так, зокрема, у «Директиві крайового провідника членам і прихильникам ОУН про використання національної символіки» чітко вказувалося:

«Українським національним прапором являється прапор кольорів синьої і жовтої (синя в горі, жовта в долині), кольори і їх порядок устійнені рішенням Української Державної – Української Центральної Ради, яке зобов’язує всіх українців, коли не буде іншого вирішення Української Державної Влади в майбутньому…

Українським Національним Гербом являється Тризуб в оформленні Української Центральної Ради (Тризуб Володимира Великого)…

Українським національним гімном є: «Ще не вмерла Україна», «Не пора, не пора…» – це нац[іональний] марш» [35, арк. 39].

Отже, за загальнонаціональний український символ (Герб України) ІІ Великим збором ОУН(р) було визнано «Тризуб Володимира Великого у формі, введеній Центральною Радою» [17, c. 44]. Окремий документ згодом додавав, що «Державним Гербом України є золотий (може бути жовтий) Тризуб Володимира Великого на блакитному тлі» [28, арк. 28]. Членам Організації трактування Тризубу як державного символу пояснювалося наступним чином: «Походить Він, як вказує назва, з часів Володимира Великого, цебто з Х-того століття. За часів старинної Греції Тризуб був знаком Бога моря – Посейдона. Не був отже, ознакою влади свидської, лише Божеської. Один із найславніших наших князів – Володимир Великий за Герб Української Держави прийняв власне Тризуб, як ознаку владарности і могутности» [28, арк. 28].

Національним прапором було визнано блакитно-жовтий (синьо-жовтий) прапор, який має барви Державного Гербу. При цьому розташування барвових смуг обумовлювалося з огляду на державно-історичну, а не геральдичну традицію: «Згідно з правилами геральдики (наукі про герби і прапори) наш прапор мусів би бути жовто-блакитним. Але історичною традицією освячений прапор з відворотним порядком барв. Має бути зверху блакитне, а в низу жовта. Такий порядок барв посвячений традицією Мазепи і традицією Визвольної боротьби в 1917 до 1923 р.р. на Великий Україні. Такий порядок барв, який освячений історичною традицією, приймаємо ми – Українськи Націоналісти» [28, арк. 28].

Ось як дещо пізніше пояснювалась кольорова гамма прапору: «Прапор українського народу є синьо-жовтого кольору. Синій колір відображає голубе українське небо, а жовтий колір – золоте гаряче українське сонце. Ці кольори віддають ясний, життєрадісний, волелюбний зміст духовости українського народу» [13, арк. 742; 14, арк. 104–105].

Було визначено також і порядок розміщення прапорів та герба поряд із організаційною (партійною) символікою, а саме: «а) на першому місці завжди український національний прапор і національний Герб – Тризуб; б) на другому місці організаційний прапор і організаційне знамя; в) в кімнатах на сцені і на бальконах: на лівій стороні національний прапор і національний герб, по правій організаційний прапор і знамя (коли звернутися лицем до декорації або ввійти до кімнати з дверей). <…> На всіх публічних виступах чи академіях, святах, маніфестаціях співати завжди національний гімн «Ще не вмерла Україна» і не можна його заступати маршем «Не пора, не пора» ні «Зродились ми» [35, арк. 39].

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Загальнонаціональними святами визначалися всеукраїнські свята, які було устійнено на ІІ Великому зборі ОУН(р), тобто: 22 січня – Свято Соборності і Самостійності; 23 травня – Свято Героїв Революції; 31 серпня – День Української Боротьби. «Ті свята повинні обов’язково бути відзначеними всією Українською Нацією», – наголошувалося у «Директиві» [35, арк. 39].

Крім того, згідно із «Директивою крайового провідника ОУН до провідного активу з ідеологічних питань» по усіх церквах необхідно було ввести обов’язкове відспівування молитви «Боже Великий, Творче Всесильний» на закінчення кожного богослужіння. У кожній місцевій церкві слід було розмістити таблицю з прізвищами, іменами, датами народження і смерті місцевих українських бойовиків, які загинули у боротьбі з окупантами, а над ними мав би бути напис «Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї».

На всіх могилах загиблих слід було вмістити таблиці з написом про боротьбу за державність героїв, зняти таблички, на яких написано про жертви терору тощо і заступити їх новими – Героям за Українську Державу. Здійснити фото могил і розшукати світлини самих героїв. Здійснити облік і реєстр усіх поляглих за Україну героїв, як членів УВО і ОУН, так і не членів, усіх, що загинули з польськими та іншими окупантами (слід було виявити ім’я, прізвище, дату і місце народження, професію, організаційну посаду, місце і обставини загибелі). Обліку та опису підлягали б також усі виселені радянською владою, арештовані більшовиками і німцями, розстріляні у в’язницях і тюрмах від усіх зайшлих влад тощо. Зазначалося також, що «в кожній Українській хаті повинні бути портрети Т. Шевченка, Міхновського, Петлюри, Коновальця, Бандери. Укр[аїнський] Прапор і Герб. Крім того, на стіні виписати на картоні Декальог [українського націоналіста]. На столі прибраний вишивками Кобзар Т. Шевченка» [35, арк. 38].

Соборна Україна. ОУН(р) заявила, що й надалі поборюватиме «акцію тих польських угруповань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель» і лише ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків «є передумовою унормування взаємин між українською й польською націями» [17, c. 36–37]. ОУН(р) боротиметься «за скріплення українського характеру тих земель засобами, залежними від умовин і політичної доцільності й прилучення їх до Української Держави, а не до польських земель», як і у Закарпатській Україні, де Організація «змагає до розбудови політичної сили українського народу та до прилучення Закарпаття до Української Держави» [17, c. 36–37].

Державно-політичний лад в Україні. Організовано державу повинно бути на основах «сильної влади» та «одної політичної організації провідного національного активу» [17, c. 28]. Не важко здогадатися, що цією однією сильною владною політичною організацією провідного національного активу мала стати саме Організація Українських Націоналістів під проводом С. Бандери.

Усі партії, окрім себе, ОУН(р) зачислила до «опортуністичних» і до політичних банкрутів, які «виявили повну нездарність керувати справами боротьби українського народу та Українською Державою». Бандерівці прямо і рішуче заявляли, що «Організація Українських Націоналістів поборює всі опортуністичні партії та емігрантські групи, зокрема дрібноміщанську групу попутчиків націоналізму А. Мельника, гетьманців, УНР, есерів, есдеків, ундистів, ФНЄ, радикалів, клерикалів і всіх інших, що розбивають одноцілий фронт боротьби українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх т. зв. сприятливих умовин» [17, c. 36–37], додаючи, що і в майбутньому будуть «поборювати українські нереволюційні, опортуністичні, масонські організації, групи й течії, розкривати їх шкідницьку роботу та демаскувати їх всюди, де вони появляться» [17, c. 44].

Про прагнення ОУН(р) підпорядкувати собі увесь визвольний рух свідчили й безпосередні дії боївок Організації щодо інших українських партій, організацій чи угруповань у ті роки. Про плани ж опанувати державними структурами у майбутній суверенній Україні вказують не лише програмові постанови ІІ Великого збору ОУН(р), а й, наприклад, її внутрішньопартійні «Політичні вказівки» (травень 1941 р.) [4, c. 48–57], в яких, зокрема зазначалося, що «передумовою здобуття неподільної влади – сильна політична й міліарна організація по всій українській території та вироблення кадрів у керівництві державним і суспільним життям» [4, c. 48]. Тож на звільнених частинах української землі, «не ждучи на ніщо, – наголошувалося у «Політичних вказівках», – ОУН проголошує відбудову Української Держави, встановляє владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та кермувати ним» [4, c. 52]. Мандат на такі дії, як вважав Провід ОУН(р), Організації надавали довголітня революційно-визвольна боротьба, підняття народного зриву, державно-творча ініціатива та фактична сила.

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Разом з тим, бандерівська ОУН запевняла, що не має наміру встановити власну політичну диктатуру, а «має за завдання дати ініціятиву і бути авангардом у реалізації наведених цілей по змозі в цілій Україні» [4, c. 53]. Відхрещувалася Організація і від того, щоби «мати монопольне становище, виключно у своїх руках держати всю ініціятиву та керму у визвольній боротьбі та державному будівництві» лише «у теперішньому етапі», тобто на травень 1941 року й при початковому розвою визвольної боротьби, позаяк змушена буде скористатися силами інших чинників «на тих теренах, де ОУН не змогла б в час і вповні покермувати революційним зривом та державним будівництвом» (йшлося про Центральну й Східну Україну) [4, c. 53].

Утім, намір опанувати владою в майбутній державі все ж був, що, власне, є притаманним усім політичним (надто – революційно-політичним) організаціям і силам. «Повноту влади в Українській Державі ОУН перебере тоді у свої руки, як своєю політичною діяльністю та організацією опанує достаточно усі українські землі, у своїх рядах зорганізує найкращий, провідний актив цілої України та підготовить своїх членів до кермування усіми ділянками державного життя» [4, c. 53].

Згідно з державницькою концепцією ОУН(р), на початковому етапі творення Української Держави не буде жодної організованої політичної сили, в тому числі й ОУН, із завдатками до повної відповідальності за перебрання усієї повноти державної влади виключно у свої руки, а отже – «будування державної влади на монопартійному принципі від самого початку для української державности було б шкідливе, бо не спіралося б на завершеному процесі внутрішньої кристалізації та реальному укладі сил» [4, c. 54]. З іншого ж боку, такий розклад державно-політичних перспектив не міг задовольнити амбіцій провідників Організації та й суперечив її ідеологічно-світоглядним засадам. Відтак підсумок мусив би бути однозначний: «Многопартійна політична система та розподіл державної влади за міжпартійним ключем уже виказали свою шкідливість як в Україні, так теж в інших державах. Тому ОУН відкидає і поборює таку систему» [4, c. 54]. Отже на практиці ОУН(р) таки прагла встановити в майбутній державній Україні власну політичну гегемонію.

З огляду на такий дисонанс фактичного становища і кінцевої політичної мети Провід ОУН(р) висунув й мав намір здійснити наступну концепцію.

Вибори Голови Української Держави мали уконституціонувати тривалу державну владу. Ці вибори мали бути оперті на організованому вияві волі цілого українського народу «у формі за ініційованого ОУН загальному виборі… по звільненні більшої частини українських земель та початковому наладнанні державного життя» [4, c. 53]. На початковому етапі (до часу завершення процесу внутрішньої кристалізації та повного охоплення націоналістичним рухом усього провідного активу цілої України) державна влада мала бути організована не за партійним принципом, а виключно з персонального огляду, на принципі авторитетності, особистих і фахових якостей. Це означало, що Головою Української Держави мусив би стати чоловік, який матиме авторитет і повне довір’я усього народу і вільно обраний цілим народом [4, c. 54].

Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Керівні посади в уряді, за призначенням Голови держави, займали би особи, що на підставі своїх моральних вартостей і провідницьких здібностей мали авторитет і довіру народу, відзначні фаховими кваліфікаціями та організаторськими здібностями. Подібні критерії висувалися б і щодо кандидатів на посади в усьому державному апараті. Першою повноправною владою в Україні мав би бути, на думку ОУН(р), той уряд, що повстав би як провід визвольного зриву, ініціатор та керманич відбудови Української Держави. Його зобов’язані б були визнати усі українці. Природно, що такою силою бандерівці розглядали власний провід. До того ж ОУН(р) заявила, що у відновленій державі перебере на себе «завдання кермування українською політичною думкою, виховання і виколювання провідницьких кадрів та виховання цілого народу» [4, c. 55].

За умови, якщо б одночасно і незалежно одне від одного виникло кілька провідних осередків визвольної боротьби та державного будівництва, то вони щонайперше мали би створити один спільний уряд. У випадку ж неможливості наразі цього здійснити, тоді обов’язки й права верховної влади як уряду Української Держави припадали б тому самостійницькому осередкові, що у збройній боротьбі та державному будівництві диспонував би себе найбільшою організаційною силою та опанував би найбільше української території.

При цьому Провід ОУН(р) настановляв своїх членів, що Організація відразу перебере владу у західноукраїнських землях як єдина там організована сила й боротиметься за те, щоби своїм внеском у визвольній війні та державному будівництві зайняти одразу провідне місце в усій Україні. Тим не менш у разі, якщо б у центральних і східних українських землях постав би якійсь інший самостійницький центр, що з успіхом організував би визвольний зрив і будову держави, а також опанував би під свій контроль більший простір України й дійсно стоятиме на платформі повної самостійності та соборності України – тоді ОУН(р) обіцялася визнати його за центральну владу України й підпорядкувати йому опановані нею терени. Щоправда із черговим застереженням: подальше ставлення ОУН(р) до такого державного уряду залежатиме від того, як він буде виконувати свої завдання. Утім, наголошував провід Організації, незалежно від складу уряду та позиції її членів у ньому та у державному апараті, ОУН(р) докладало би усіх зусиль, аби «ціла державна політика, організація і розвій всіх ділянок національного життя йшли по лінії програми ОУН з найкращою користю для України» [4, c. 55].

Володимир Горовий, Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Національна армія. В державі мали б бути побудовані сильні національна армія і флот [17, c. 28], ядро яких становила би військова сила ОУН(р) [17, c. 37]. Українська Армія змагатиме до виховання вояка-громадянина, прищеплюватиме йому під час усієї військової служби й позавійськового виховання почуття соборності, великого призначення, відповідальності, героїзму й посвяти в парі з залізною дисципліною й твердим вояцьким вишколом – злучить українців усіх земель в один національний моноліт. Українська воєнна доктрина, опираючись на аналізі духових прикмет українця, історичній традиції, геополітичних умов України та аналізуючи новітні воєнні засоби, мала дати Українській Армії своєрідну стратегію й організацію, що в свою чергу дало би змогу якнайкраще й найдоцільніше використати усю міць і потужність української нації. «Весь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки Української революції, – зазначалося у постановах ІІ Великого збору ОУН(р), – знайде своє втілення в Українській революційній армії, яка повстане в боротьбі цілого озброєного народу, дасть йому силу й перемогу та понесе ідеї Української Революції – свободи народам – поза межі Рідної Землі» [17, c. 38].

Що ж до господарського й суспільного життя, то, перш за все, уся економіка країни та соціальна сфера були б підпорядковані плановій організації на засадах рівності усіх українців у своїх правах і обов’язках перед нацією й державою, а власником усієї землі й вод, підземних і надземних багатств, промислу й шляхів комунікації оголошувався сам Український Народ і його держава. Планувалася інтенсивна розбудова всіх галузей народного господарства, щоб воно стало основою могутності Української Держави, за принципом: «пов’язання в цілому житті вільної творчої ініціативи праці й власності громадян – ініціативою, власністю, організованістю й контролем держави – в одну нерозривну цілість» [12, арк. 50; 17, c. 28–29]. Крім того, у життя було би втілене «законне обмеження зисків, усунення всякої спекуляції та самоволі й недбальства в господарці», тобто застосована державна регуляція і контроль позичкової (кредитової) політики [12, арк. 50].

В майбутній Українській Державі мав бути запроваджений також «поділ на різні заняття й фахи та відповідно до цього виробничі й професійні організації, побудовані на засаді продукційного солідаризму й рівноправності всіх працюючих» [12, арк. 50; 17, c. 28] (тобто фактично – класократичний солідаризм), але при цьому відбувалося б «знищення всіх привілеїв, поділів і різниць на класи та усіх інших пережитків і пересудів» [12, арк. 50; 17, c. 30].

Постанови другого великого збору ОУН, Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Сільське господарство мало розвиватися під гаслом: «Українська земля – українським селянам» [12, арк. 50; 17, c. 28–29]. Колгоспну систему в Українській Державі мало б бути ліквідовано, але не одразу, а поетапно й, знову ж таки, під щільним державним керівництвом. Зокрема, під час революційного зриву владу в колгоспах мали б перебрати на себе «виборні революційні комітети», а сама «перебудова большевицької невільничої господарки на вільну господарку українського народу буде відбуватися ступенево й пляново так, як це допускатиме економічний і політичний інтереси української нації, про що дбатиме Українська держава, а не самовільними, нагальними методами, які загрожували б руїною господарського життя» [12, арк. 50; 17, c. 33–34]. Боротьба з колгоспною системою велася б під такими гаслами: «а) проти невільництва в колгоспах, проти економічного визиску колгоспників та проти большевицької системи оподаткування сільського господарства; б) проти диктатури в колгоспах ставлеників московсько-большевицької влади комуністів та активістів; в) за повну самоуправу та господарську свободу сільськогосподарських артілей» [12, арк. 50; 17, c. 33–34].

Водночас ОУН(р) виступала за те, аби по знесенню колгоспної системи українські селяни самі зорганізували своє господарство й кермували ним, «згідно з добром працюючих і цілого українського народу», а також за право приватного землеволодіння для селян, проте «у межах трудової норми, без права на спекуляцію землею» [12, арк. 50; 17, c. 33–34]. Тож в Українській Державі було б запроваджено «обмежене приватне, кооперативне й спілкове право власності на господарювання землею й верстатами для тих, які на них працюють» [12, арк. 50; 17, c. 28–29].

У статті «За зміст державного життя», під гаслом «Відбудова хліборобської верстви», Я. Стецько більш розлого й ґрунтовно виклав фактично офіційну концепцію селянської (аграрної) політики в державній моделі ОУН(р). Такий висновок можна зробити з того, що вказану статтю було включено до Інформаційного листка для учасників Третьої Південної похідної групи ОУН(р) в часі її походу в Осередню (Центральну) Україну в липні 1941 р., вже після проголошення Акту про відновлення Української Держави, яка мала встановлювати там владно-адміністративні органи Українського Державного Правління, на чолі якого, власне, й стояв Я. Стецько. У ній, між іншим, зазначалося, що націоналізм визнає національною власністю, зокрема землю, як вартість, що її не творить людина, а тільки працює на ній, управляє нею… Нею спекулювати ні марнотравити її не вільно. Мобільність її регулює держава, яка внеживляє своєвільне диспонування нею [5, c. 98–101].

Відповідно до концепції органічності нації, як традиційної родової єдності, випливала як засада форма власності: індивідуально-родове, а не колективне землеволодіння. Відповідно ж, українське хліборобство – це основна суспільна верства, яка є тривалим консерватором національної ідеї, зберігачем традиції і прихильником суворої героїчної моралі, тривалості подружжя й родинної єдності, остоєм, моральним і фізичним відродителем народу та його кормителем. «Укр[аїнська] Держ[ава], – зазначав Я. Стецько, – спиратиме відбудову хлібороб[ської] класи /верстви/ на встановлення та зміцнення середнього трудового землеволодіння, на закріпленні по введенні інд[ивідуального] родового принципу землеволодіння на захисті добра родині, до тривалого і повного забезпечення їх достосовує величину господарства» [5, c. 98].

Дмитро Мирон, Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Держава мала регулювати «мобільність» землі, запроваджувати верхню та нижчу межу, поза якими роздрібнювати чи збільшувати господарства буде заборонено. Ключем при творенні господарств було б встановлення самодостатньої господарчої одиниці, яка могла б забезпечувати існування родини. Тож при будові нового аграрного ладу мусили б застосовуватися наступні базові принципи.

Колгоспи мали би підлягати поділові за індивідуальним родовим принципом. Це означало, що працюючі у колгоспах та інші селяни, визначені державою, одержать для індивідуального родового землеволодіння таку кількість землі, що за будь-яких незгод чи криз буде достатньою для забезпечення родини, її розвитку та експорту (продажу лишків, обсяг якого також мала встановлювати й регулювати держава). Аграрне перенаселення мало б регулюватися планомірною господарською політикою держави «шляхом приміщення селянських решток в інших галузях нац[інальної] продукції і творчості, пристосуванні діла неурожайних досі теренів і т.д., як теж планово веденої кольонізації у рідше заселенні території Укр[аїнської] Держави» [5, c. 99].

Радгоспи частково мали бути поділені за тотожним принципом та, як і колгоспи, у більшості переорганізовані у державні чи суспільні господарства на нових засадах. Це, зокрема, стосувалося сільськогосподарських установ, агрокультурних інституцій, дослідних станцій-розплідників расової культури і рослин, агрономічних шкіл тощо. Керівниками державних господарств призначалися б заслужені в боях особи, які безпосередньо виявили б бажання займатися такою справою; «з огляду на потребу ділового ведення і призначення до землі держава може узгляднити в поодиноких випадках наслідне керівництво д[ержавним] г[осподарством], коли наслідники матимуть замилування хліборобського діла» [5, c. 99].

За обопільною згодою кооперативи мали би можливість запросити механізовану допомогу в держави для обробки землі.

Індивідуальне право власності на землю мали би передовсім українці, а серед інших національностей – ті, що активно і лояльно співпрацюватимуть з українською владою та боронитимуть Українську Державу «та будуть етично і культурно подібні укр[аїнському] типові» [5, c. 99]. Допущені до володіння землею особи мусили б мати (здобути) відповідні кваліфікації й повинні були б вести так хліборобську справу, аби не вдаватися до взяття земельної ренти у випадках, коли вона відіграватиме антисоціальну функцію. Чужинцям же (не громадянам Української Держави) землі на її території набути не було б дозволено.

Першість у будь-якій галузі сільського господарства мали би родини загиблих у революційній боротьбі, боях, тюрмах, інваліди війни, сім’ї вояків та усі ті, що життям чи свободою ризикували за Українську Державу [5, c. 99–100]. Таке ж твердження, як і в статті Я. Стецька, містилося й у вироблених в ОУН(р) напередодні німецько-радянської війни «Вказівках на перші дні організації державного життя» [33, арк. 35].

Хліборобська верства мала розвиватися на історично традиційних і питомо українських засадах як фізично, так і духовно, а для захисту селян та їхнього способу життя передбачалося виробити окреме хліборобське законодавство і судівництво.

Планувалося також, що самозорганізоване й автономне за своєю специфікою селянство розв’язуватиме свої справи та реформи за допомоги держави через представників свого професійного напрямку.

Селянин міг підлягати й вивласненню (конфіскації землі чи майна) у випадкові, коли б його діяльність оберталася б на шкоду державі, або коли він «ненормально вестиме особисте й родинне життя та за всякі проступки державного суспільного ладу» [5, c. 100]. Тоді його майно переходило би до дітей-свояків, а за їх відсутності – долю майна вирішувала б хліборобська організація за співучасті державного чинника.

Лісництво, ловецтво, рибальство, городництво, як споріднені із хліборобством, включалися до загальної політики господарської верстви. Лісові ж площі мали належати державі чи громадським інституціям. У приватній власності залишалися б площі, що були б визнані непридатними удержавленню чи муніципалізації.

Планувалося, що держава повинна буде сприяти всебічній інтенсифікації сіл, трудових індивідуальних родових господарств та пристосування їх до ринкових відносин, а також посилюватиме сільськогосподарське виробництво, підтримуватиме «здорове кооперування села, яке перетворюватиме продукти сільського господарства», надаватиме дешевий продукційний кредит та упорядковуватиме селянське землеволодіння там, де воно хаотичне. Стверджувалося також, що держава: «при порозкидуванні землі поодиноких власників переведе комасацію та дбатиме за меліорацію»; турбуватиметься про агрокультуру та агроосвіту; перейматиметься про всебічне забезпечення хліборобської продукції та експорту; сільську торгівлю й відбір продуктів сільського господарства включить у загальний план підтримки хліборобського стану і політики прохарчування народу (при цьому зауважувалося, що «міські землі підлягатимуть тим самим засадам що сільські») [5, c. 100].

«Хліборобство, – йшлося далі у статті Я. Стецька, – самоорганізоване за почином політичної організації ОУН, і в своєрідньому розумінні, автономно влаштуючи відбудову і закріплення своєї верстви своє проф[есійне] представництво, відділовувати буде нахід в Державній Раді Праці, що об’єднає репрезентантів усіх верств і професій» [5, c. 100]. Крім того, запевнялося, що Українська Держава:

– «ліквідовуючи постепенно колективістичну господарку і командний стиль життя, що його провести хоче в укр[аїнське] село Москва, несучи марксизм та соціялізм у хліборобстві, не допустить до перенесення на ріллю принципів капіталізму, рідного брата марксизму»;

– «не допустить переносити принципи конто розміну всякої якости в кількість, заміну індивід[уальної] відповідальности наявного і контрольованого зусилля людини на землі сумою абстрактно річевих зобов’язань договорних капіталіста, почин всякого діла під кутом, щоб здобути найбільшу кількість грошей, які при капіталізмі не служать єдино засобам для переведення господарських розрахунків, як у хліборобській творчості, але для доходів від анонімного капіталу»;

– «від відтинання купонів У.Д. захищатиме у хліборобстві закон землі проти закону капіталу» [5, c. 100–101].

Зрештою наголошувалося, що спадкове право щодо дідичення землі зберігатиме свою силу в Українській Державі, проте лише тоді, «коли спадкоємець власної ріллі працею виправдає одержане право власности на основі дідичення, а не житимемо з земельної ренти», а відтак мав діяти засадничий принцип: «право спадкове мусить бути затверджене обов’язком власної праці, щойно дає дефінітивне право власности» [5, c. 101].

У промисловості мав бути застосований принцип: «фабрики й заводи – українським робітникам», але при цьому відбулася б передача у державну власність (націоналізація) важкої промисловості й транспорту.

У торговельній політиці мав би бути застосований подібний підхід: «вільна торгівля нижчих ступенів» за принципом: «український хліб – українському народові, вільна ініціятива вільних людей; загальне й повне право власності на продукти своєї праці», натомість – практичне удержавлення загальної внутрішньої та зовнішньої торгівлі [17, c. 28–29].

Соціальний захист робітництва у промислових осередках ОУН(р) провадила під гаслами: за всебічну опіку держави над робітниками, за справедливу заробітну платню, за особисту свободу робітника, за самоуправу робітників у вільних професійних союзах [17, c. 34]. Відтак у майбутній Українській Державі нею передбачалося гарантувати: законну участь робітників у кермуванні й зисках підприємств, що обумовлювалася б правилом: «за кращу працю – краща платня»; забезпечення законом найменшої платні за працю, якої б вистачало на повне утримання робітника та його рідні; забезпечення здорових умов праці в копальнях, на фабриках, верстатах та всіх місцях праці; забезпечення платних відпусток і задоволення всіх потреб щодо здоров’я й культури; загальне й повне забезпечення на старість (державна пенсія) та у випадках каліцтва й нездібності до праці всіх громадян (пенсія на інвалідність) [12, арк. 50].

Загалом же у державі планувалася повна зайнятість усіх працездатних громадян, позаяк «тільки праця й її видайність є мірилом вартості кожної одиниці та основою її суспільного становища» [12, арк. 50; 17, c. 28–29].

Плановій організації державною владою підлягали б сфери народного здоров’я, дітонародження («розросту») й «тугости української раси» шляхом: «а) загальної, обов’язкової, безплатної лікарської опіки й використання всіх здобутків лікарських наук та лічничих заведень для цілого народу; б) допомоги багатодітним родинам; в) опіки й охорони матерів і дітей; г) піднесення стану народного відживлення, мешкання й рівня цілого життя; д) плекання фізичного здоров’я народу» [17, c. 29].

Шкільництво мало розвиватися на базі загальної та безкоштовної освіти й особливого виховання здібнішої дітвори. Народ підлягав «перевихованню» у дусі власних традицій української історії, нового героїчного змісту української культури та через викорінення чужих розкладових впливів [12, арк. 50].

Оголошувалося про свободу сумління й релігійних культів, проте лише таких, що не супротивні моральній силі нації й інтересам Української Держави. За рік після ІІ Великого збору, на своїй ІІ конференції в квітні 1942 р. ОУН(р) у своїй постанові вказувала, що виступає за Українську Національну Автокефальну Церкву з патріархатом у Києві й за повний розрив з Москвою. Водночас в релігійній політиці Організація не пов’язувала себе з жодним віросповіданням й відстоювала використання всіх форм релігійного життя для активізування й опанування мас. При цьому поборювалися усіляке нездорове сектантство й релігійні свари [17, c. 67–68].

1 IІ конференція ОУН(б) відбулася наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р. за участі Івана Климіва («Легенди»). На ній було прийнято рішення про перехід Організації у підпілля.

Ярослав Старух,Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Державною ідеологією мав бути український націоналізм, за допомогою якого у цій новій державі ОУН(р) поборювала б комуністичний світогляд, ідеологію як інтернаціоналізму, так і ліберально-капіталістичний устрій, а також усі теорії та напрями, «що несуть ослаблення живих сил народу» [12, арк. 50; 17, c. 29–30, 33]. Один з провідних діячів ОУН(р) Я. Старух у своєму «Короткому популярному викладі ідеології політики українського націоналізму» у 1941 р. писав, що революційна ОУН «має ясний образ нашої будучої держави, за яку бореться», а саме такий, що «Українська Держава побудована Організацією Українських Націоналістів буде націоналістична. Вона буде велика, сильна і незалежна. У ній не буде несправедливости, визиску, поділу на класи» [32, арк. 134]. Невід’ємною частиною цієї ідеології була й ідея Соборності, яку влучно відображав один з кличів ОУН(р): «Від Кавказу по Сян – буде наш Лан. Його власником український народ!» [32, арк. 26].

Крім того ідеології ОУН(р) у 1941 р. були притаманні ксенофобія (до окремих народів, зумовлена їхньої імперською щодо українців історичною спадщиною) й антисемітизм. Так, наприклад, у зверненнях до народу ОУН(р) досить часто застосовувала гасла на кшталт: «Народе! Знай! Москва, Мадяри, Жидова – це все Твої вороги. Нищ їх» [30, арк. 35]. Антисемітизм обумовлювався ж тим, що «жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та аванґардом московського імперіалізму в Україні», а відтак «Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва – це головний ворог» [17, c. 36–37]. Тож основною метою ОУН(р) у контексті боротьби з комуно-більшовизмом було: розвал московської тюрми народів (СРСР); домогтися свободи усіх народів, поневолених Москвою, та їхнього права на своє власне державне життя; знищення цілої комуністичної системи.

Основні світоглядні принципи ОУН(р) у 1941 р. були: ідеалізм, волюнтаризм, ідея створення людини нового типу, месіанізм, ідея органічності нації та вищості її інтересів над усіма іншими інтересами в суспільстві. Соціально-економічні проблеми трактувалися в дусі етатистського патерналізму. Держава представлялася як головний інститут, відповідальний за розв’язання соціально-економічних проблем. Соціальну злагоду в суспільстві мала забезпечувати держава у поєднанні з корпоративно-професійними об’єднаннями.

Степан Бандераб, Самолегітимізація, легітимізація, ОУН(р), визначення моделі майбутньої Української Держави, ІІ Великому зборі ОУН, 1941 р.Після затвердження рішень ІІ Великого збору було обрано керівний склад ОУН(р). Відкритим голосуванням провідником Організації було одностайно обрано Степана Бандеру [31, арк. 40], генеральним суддею – Володимира Горбового, генеральним контролером ОУН(р) – інженера Кравціва зі Стрия. Усі вони склали присягу Великому збору на вірність ОУН і на цьому робота конгресу закінчилася.

Слід зауважити, що напередодні ІІ Великого збору революційної ОУН і навіть під час його роботи, як свідчив згодом на допиті в НКДБ О. Луцький2, він у розмові із Я. Стецьком і С. Ленкавським висловив пропозицію щодо того, аби усунути від керівництва Проводом як А. Мельника, так С. Бандеру й очільником Проводу об’єднаної ОУН відомого українського націоналіста-теоретика Д. Донцова. Про його пропозицію ті розповіли А. Бандері й останній у приватній бесіді з О. Луцьким висловив свою згоду відійти від керівництва Проводом у тому випадку, якщо обрання Д. Донцова призведе до воз’єднання «мельниківців» і «бандерівців» знову у єдину ОУН. Наскільки та згода була щирою – залишається питанням, якщо й до того ж сам С. Бандера заздалегідь знав про ілюзорність такої комбінації. Встановити зв’язок із Д. Донцовим, який перебував десь у Румунії, очікувано не вдалося, а відтак – й залучити його до керівництва Проводом ОУН було практично неможливо. Тож і питання це на Великому зборі публічно так і не підіймалося [10, арк. 208 – 241; 11, арк. 285–298; 24, c. 697–712].

2 На ІІ Великому зборі ОУН О. Луцький був секретарем політичної і військової секцій.

Було обрано також Велику Раду ОУН. Одразу ж зазначу, що владні повноваження провідника Організації були досить значними, проте формально (на противагу вождизму мельниківців) мали узгоджуватися з такими колегіальними органами як Провід і Велика Рада [16, c. 59–65]. Утім на практиці протягом усіх подальших років Організація цілеспрямовано прагла поширювати культ С. Бандери не лише серед членів революційної ОУН, а й в УПА та в середині усього державно-визвольного руху. Це документально підтверджується сотнями документів від похідних груп, УПА й, власне, прокламацій до народу самої ОУН(р) в яких С. Бандеру часто визначали як вождя [30, арк. 35].

На ІІ Великому зборі ОУН(р) було також сформовано вже не Центральний, а Головний Провід ОУН(р), членами якого стали: Ярослав Стецько (заступник провідника), М. Лебедь (другий заступник провідника, очолив мобілізаційний відділ військового штабу), Дмитро Мирон («Орлик»), С. Ленкавський, Олекса Гасин («Іван Чорнота», «Лицар») як шеф військової референтури, М. Турчманович (який був радянським агентом) та заочно Р. Ярий (очільник військової референтури).

«Створення Революційного Проводу ОУН, – писав свого часу С. Бандера, – який перейняв кермо її діяльности, а опісля постановами Другого Великого Збору ОУН утвердила ідеологічний зміст і політичний напрямок революційно-визвольного руху, усунула з своїх рядів ті тенденції й елементи, які намагалися скерувати її на інші шляхи, чи накинути їй зворотно-розвитковий процес» [2; 3].

Відповідно до прийнятих програмових положень і мети, ОУН(р) готувалася до відновлення української державності й вже в червні 1941 р., невдовзі після нападу Німеччини на Радянський Союз стала на шлях втілення цього завдання [6, c. 52–67; 9, c. 49–65].

Водночас, з часом, після звітів похідних груп з Центральної та Східної України, провідні діячі Організації визнали необхідність певних змін у програмових засадах, зазначаючи: «Це правда, що не всі постанови ІІ Великого Збору були безспірні. Корективи, які внесли націоналісти з ОСУЗ, допомогли до зформулювання спільних позицій, і не в аспекті відхилення в бік соціялізму, а якраз навпаки» [21, c. 105]. Тож вже за два роки на Третьому Великому (надзвичайному) зборі ОУН(р) у 1943 р. [7, c. 71–79; 8, c. 61–71], яка з того часу офіційно була перейменована на ОУН самостійників-державників (ОУН с-д), програмові засади Організації зазнають суттєвих змін, як і трансформовано буде її бачення моделі майбутньої Української Держави.


Список використаних джерел


1. Архив МИД РФ. – Ф. 06. – Оп. 3. – Спр. 138. – Арк. 124.
2. Бандера С. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10.2.1940) / Степан Бандера // Сурма (Мюнхен). – 1950. – лютий–березень. – Ч. 18–19;
3. Бандера С. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10.2.1940) / Степан Бандера // Гомін України (Торонто). – 1950. – червень. – Рік ІІІ. – Ч. 21/56–23/58.
4. Боротьба й діяльність ОУН під час війни. Політичні вказівки (травень 1941 р.) // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р. [Закордонні частини Організації Українських Націоналістів]. – Б.м., 1955.
5. Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001.
6. Гай-Нижник П. П. Відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 р. / Павло Гай-Нижник // Держава у теорії і практиці українського націоналізму. Матеріали VІ Всеукраїнської наукової конференції, Івано-Франківськ, 26–27 червня 2015 р. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2015. – С. 52–67.
7. Гай-Нижник П. П. «Перед нами знову і знову постає реальна і жива картина майбутньої держави України» (яку державу прагла створити ОУН(б) у другій половині 1940-х та у 1950/1960-х рр.) / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2015. – Вип. 95 (№ 4). – С. 71–79.
8. Гай-Нижник П. П. «Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя» (яку державну модель прагла створити ОУН(б) у 1941–1943 рр.) / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2015. – Вип. 97 (№ 6).– C. 61–71.
9. Гай-Нижник П. П. Українська Держава: історична доконаність і розвіяна паралельна дійсність (Акт 30 червня та революційне державотворення під проводом ОУН(р) у 1941–1942 рр. як вияв національного чину та символ суверенних прагнень українського народу) / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2015. – Вип. 98 (№ 7). – С. 49–65.
10. ГДА СБ Украiни. – Ф. 5. – Спр. 67418. – Т. 1.
11. ГДА СБ Украiни. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 38.
12. ГДА CБ Украiни. – Ф. 13. – Cпp. 376. – T. 4
13. ГДА СБ Украiни. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 15.
14. ГДА СБ Украiни. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 16.
15. Климишин М. В поході до волі. Спомини / Микола Климишин. – Т. І. – Торонто, 1975.
16. Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів. – Б.м., 1941.
17. Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів, що відбувся в квітні 1941 р. // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р. [Закордонні частини Організації Українських Націоналістів]. – Б.м., 1955.
18. РГАСПИ. – Ф. 17. – Оп. 125. – Спр. 338.
19. Ребет Л. Світла і тіні ОУН / Лев Ребет. – Мюнхен: Український самостійник, 1964.
20. Степан Бандера у документах радянських органів державноi безпеки. – Т. 1. – K., 2009.
21. Стецько Я. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Лондон, 1967.
22. Українська повстанська армія: історія нескорених. – Лв.: ЦДВР, 2007.
23. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. – Т. 1. 1939–1943. – М.: РОССПЭН, 2012.
24. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. – Т. 2. 1944–1945. – М.: РОССПЭН, 2012.
25. ЦА ФСБ России. – Н-20944. – Т. 7.
26. ЦА ФСБ России. – Ф. 100. – Oп. 11. – Спр. 7.
27. ЦА ФСБ России. – Ф. 100. – Oп. 11. – Спр. 14.
28. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 36.
29. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 37.
30. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 42.
31. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 61.
32. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 68.
33. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 69.
34. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 2. – Спр. 2.
35. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 2. – Спр. 3.

References


1. Arxiv MID RF. – F. 06. – Op. 3. – Spr. 138. – Ark. 124.
2. Bandera S. V desyatu richnycyu stvorennya Revolyucijnoho Provodu OUN (10.2.1940) / Stepan Bandera // Surma (Myunxen). – 1950. – lyutyj–berezen. – Ch. 18–19.
3. Bandera S. V desyatu richnycyu stvorennya Revolyucijnoho Provodu OUN (10.2.1940) / Stepan Bandera // Homin Ukrayiny (Toronto). – 1950. – cherven. – Rik III. – Ch. 21/56–23/58.
4. Borotba i diyalnist OUN pid chas vijny. Politychni vkazivky (traven 1941 r.) // OUN v svitli postanov Velykyx Zboriv, Konferencij ta inshykh dokumentiv z borotby 1929–1955 r. [Zakordonni chastyny Orhanizaciyi Ukrayinskyx Nacionalistiv]. – B.m., 1955.
5. Vidnovlennya Ukrayinskoyi derzhavy v 1941 roci. Novi dokumenty i materialy. – K.: Ukrayinska Vydavnycha Spilka, 2001.
6. Hai-Nyzhnyk P. P. Vidnovlennya Ukrayinskoyi Derzhavy Aktom 30 chervnya 1941 r. / Pavlo Hai-Nyzhnyk // Derzhava v teoriyi i praktyci ukrayinskoho nacionalizmu. Materialy VI Vseukrayinskoyi naukovoyi konferenciyi, Ivano-Frankivsk, 26–27 chervnya 2015 r. – Ivano-Frankivsk: Misto NV, 2015. – S. 52–67.
7. Hai-Nyzhnyk P. P. «Pered namy znovu i znovu postaye realna i zhyva kartyna majbutnoyi derzhavy Ukrayiny» (yaku derzhavu prahla stvoryty OUN(b) u druhij polovyni 1940-x ta u 1950/1960-x rr.) / Pavlo Hai-Nyzhnyk // Gileya. – 2015. – Vyp. 95 (№ 4). – S. 71–79.
8. Hai-Nyzhnyk P. P. «Tilky vpovni Suverenna Ukrayinska Derzhava mozhe zabezpechyty ukrayinskomu narodovi svobidne zhyttya» (yaku derzhavnu model prahla stvoryty OUN(b) u 1941–1943 rr.) / Pavlo Hai-Nyzhnyk // Gileya. – 2015. – Vyp. 97 (№ 6).– C. 61–71.
9. Hai-Nyzhnyk P. P. Ukrayinska Derzhava: istorychna dokonanist i rozviyana paralelna dijsnist (Akt 30 chervnya ta revolyucijne derzhavotvorennya pid provodom OUN(r) u 1941–1942 rr. yak vyyav nacionalnoho chynu ta symvol suverennyx prahnen ukrayinskoho narodu) / Pavlo Hai-Nyzhnyk // Gileya. – 2015. – Vyp. 98 (№ 7). – S. 49–65.
10. HDA SB Ukrainy. – F. 5. – Spr. 67418. – T. 1.
11. HDA SB Ukrainy. – F. 13. – Spr. 372. – T. 38.
12. HDA CB Ukrainy. – F. 13. – Spr. 376. – T. 4
13. HDA SB Ukrainy. – F. 13. – Spr. 376. – T. 15.
14. HDA SB Ukrainy. – F. 13. – Spr. 376. – T. 16.
15. Klymyshyn M. V pokhodi do voli. Spomyny / Mykola Klymyshyn. – T. I. – Toronto, 1975.
16. Postanovy Druhoho Velykoho Zboru Orhanizaciyi Ukrayinskykh Nacionalistiv. – B.m., 1941.
17. Postanovy Druhoho Velykoho Zboru Orhanizaciyi Ukrayinskykh Nacionalistiv, shho vidbuvsya v kvitni 1941 r. // OUN v svitli postanov Velykyx Zboriv, Konferencij ta inshykh dokumentiv z borotby 1929–1955 r. [Zakordonni chastyny Orhanizaciyi Ukrayinskykh Nacionalistiv]. – B.m., 1955.
18. RHASPY. – F. 17. – Op. 125. – Spr. 338.
19. Rebet L. Svitla i tini OUN / Lev Rebet. – Myunxen: Ukrayinskyj samostijnyk, 1964.
20. Stepan Bandera u dokumentax radyanskykh orhaniv derzhavnoi bezpeky. – T. 1. – K., 2009.
21. Stetsko Ya. 30 chervnya 1941. Proholoshennya vidnovlennya derzhavnosty Ukrayiny / Yaroslav Stetsko. – London, 1967.
22. Ukrayinska povstanska armiya: istoriya neskorenykh. – Lv.: CDVR, 2007.
23. Ukraynskie natsionalisticheskie orhanizatsii v khode Vtoroj myrovoj vojny. Dokumenty. – T. 1. 1939–1943. – M.: ROSSPEN, 2012.
24. Ukraynskie natsionalisticheskie orhanizatsii v khode Vtoroj myrovoj vojny. Dokumenty. – T. 2. 1944–1945. – M.: ROSSPEN, 2012.
25. TSA FSB Rossii. – N-20944. – T. 7.
26. TSA FSB Rossii. – F. 100. – Op. 11. – Spr. 7.
27. TSA FSB Rossii. – F. 100. – Op. 11. – Spr. 14.
28. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 1. – Spr. 36.
29. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 1. – Spr. 37.
30. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 1. – Spr. 42.
31. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 1. – Spr. 61.
32. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 1. – Spr. 68.
33. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 1. – Spr. 69.
34. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 2. – Spr. 2.
35. TSDAVO Ukrayiny. – F. 3833. – Op. 2. – Spr. 3.






 
matrix-info БУЛАВА