hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Шановні друзі, наш сайт існує завдяки лише Вашій фінансовій підтримці. Не забутьте скласти благодійну пожертву на наш рахунок: ПриватБанк - 4149 6090 0384 6062
Dear friends, our website exists because of your financial support. Don’t forget to donate to this bank account: 4149 4993 8247 2718 (USD)

Павло Гай-Нижник

Україна – Грузія:
становлення міждержавних і дипломатичних взаємин
(1917–1921 рр.)

Україна дипломатична (Diplomatic Ukraine) Завантажити файл PDF
Опубліковано: Гай-Нижник П. Україна – Грузія: становлення міждержавних і дипломатичних взаємин (1917–1921 рр.) // Україна дипломатична (Diplomatic Ukraine). – Вип.XVIІІ. – К., 2017. – С.124–142.


Україна – Грузія: становлення міждержавних і дипломатичних взаєминУкраїнсько-грузинські взаємини мають давню історію і сягають своїх витоків ще часів Русі, проте новітнє відродження і поглиблення зв’язків між цими народами могло відбутися на якісно вищому рівні лише із визволенням обох країн з-під гніту імперської Росії. Лютнева 1917 р. революція у Петрограді призвела до падіння самодержавства Романових, краху імперії, посиленню відцентрових процесів в Росії та відродження національних автономо-федералістських рухів, які досить швидко набули не лише виразних культурно-просвітницьких ознак, а й окремішніх соціально-політичних характерів із певними самостійницькими осередками. Настав швидкоплинний процес становлення колишніх російських колоній на шлях відновлення власних національних держав. Не були винятком у цих динамічних перетвореннях й український та грузинський народи.

Українсько-грузинське політичне зближення розпочалося із самого початку падіння царату. Так, наприклад, вже 19 березня 1917 р. представник грузинських організацій у Ростові разом із французьким консулом вітали 10-ти тисячну маніфестацію українців із домаганням автономії України у федеративній Російській Республіці [49]. На початку квітня делегат від київських грузинських організацій – п. Коіава був делегатом Українського Національного Конґресу у Києві й 7 квітня 1917 р. виголосив на ньому промову російською мовою [9]. 8 квітня у своєму привітанні Національному З’їзду він, зокрема, зазначав: «Ви, українці, і ми, грузини, особливо близькі одні до одного. Наша минула доля однакова. Україна та Грузія приєдналися до Росії з тією умовою, що вони збережуть повне право національного самовизначення, але неварті правителі Росії порушили договір й прагли нас задушити. Коли говорять: «Україна воскресла», я кажу: «Вона не вмирала ніколи, та лише тепер світлі дні її життя». Наші серця, сповнені радістю, разом з вами кричать: «Хай живе вільна Україна! Хай живе Федеративна Республіка!» [9].

На початку серпня 1917 р. Комітет Грузинського військового союзу звернувся телеграфом до Української Центральної Ради з проханням допомогти поінформувати воїнів-грузинів, які перебували на території України, що 22 серпня у Тифлісі відбудеться Всеросійський з’їзд грузинів-військових. Тож Мала Рада Центральної Ради ухвалила вжити заходів, аби повідомлення про цей з’їзд були надруковані у газетах [43].

Представники грузинського народу брали участь у З’їзді Народів, що відбувався з 8 по 15 вересня 1917 р. у Києві [44]. На цьому конґресі представник грузинської націонал-демократичної партії І. Мочаваріані також нагадав, що і Грузія, і Україна свого часу пристали до спілки з Росією, але Росія Романових обернула ту спілку в неволю. «Тепер ярмо скинуто і треба думати не про те, щоб розірвати старі договори, а про те, щоб ці договори поновити, – заявив він. – Потрібна міцна організація і об’єднання національностей, щоб добитись визволення своїх країн, бо ніяка велика держава, а особливо малокультурна, не признає по добрій волі прав малих народів» [44].

Інший грузин, соціаліст-федераліст Й. Бараташвілі у своїй запальній промові вказував, що «грузинський народ жив в братській згоді зі всіма народами, а передусім, з мусульманськими народами Закавказу. Новий революційний уряд не зумів усунути перешкод, які утруднюють дорогу до будови нового життя. Правда, старий режим оставив по собі трудне положення, але народи Росії в силі розв’язати ті складні питання, коли візьмуться за це одностайно. Для цього треба об’єднати всі живі сили під гаслом рівності, братства та взаїмної любові...

Українська демократія зуміла згуртувати всі свої стремління коло одної основної задачі, а саме – коло здобуття автономії, яку вона вже на ділі має. І саме Рада скликає З’їзд народів, а не уряд, який зайнятий нібито важнішими справами, але якими, то ще невідомо. Ми стоїмо перед великою небезпекою, як іззовні, так і всередині, а спосіб рятунку – це новий децентралізм держави, який не означає розпаду» [40]. Наприкінець він запросив усіх присутніх, після того, як усі народи досягнуть своєї мети – самовизначення, завітати у вільну Грузію [44]. Дещо пізніше, 7 листопада 1917 р., на засіданні Малої Ради він, як член Ради Народів, такими словами вітав щойно прийняте проголошення Української Народної Республіки ІІІ Універсалом Центральної Ради: «Слова і промови блякнуть перед тим Універсалом, якого тут було проголошено, але я не можу утриматись, щоб не привітати від імені грузинів-федералістів цей найбільший історичний акт.

Центральна Рада розрубала цим актом Гордіїв гудз і український народ тепер вільний. Той централізм, що був джерелом утисків над народами, Центральна Рада роздушила і стерла.

Звалено той стовп, на якому стояв імперіалізм Російської держави... Революція творить нові закони, і на підставі законів революції Україна стала вільною. Народ український вибрав собі шлях, з якого починається нове життя. Хто хоче зміцнити на землі волю і справедливість, той повинен іти з українським народом і з Українською Республікою... Я хочу, щоб Україна була тою камінною скалою, на яку б спирались всі народи. Нехай живе Українська Республіка!» [45].

Невдовзі, 11 листопада 1917 р., на надзвичайному засіданні Малої Ради з приводу законопроекту про вибори до Українських Установчих зборів із привітанням від імені грузинів Києва виступав Нотадзе. Він зачитав резолюцію, в якій зібрання столичних грузинів без різниці партій засвідчувало «свою щиру і безмежну радість з приводу проголошення Української Народної Республіки», а далі – висловило певність, «що піднятий вами прапор – символ федерації – не лишиться самотнім і що другі народи так само свідомо і гордо піднесуть цей прапор» [41].

Спроби ж встановити дипломатичні стосунки Грузії з Україною датуються ще груднем 1917 р. Саме тоді І. Лордкіпанідзе, депутат Всеросійських Установчих зборів, що перебував в Одесі, був уповноважений Національною Радою Грузії виконувати обов’язки військового комісара при уряді УНР. У січні 1918 р. І. Лордкіпанідзе (у зв’язку з від’їздом до Петрограда) передав свої повноваження Д. Вачейшвілі.

9 січня 1918 р. Д. Вачейшвілі звернувся до очільника українського зовнішньополітичного відомства О. Шульгина з проханням дозволити громадянам Грузії зберегти особисту зброю для самозахисту. При цьому грузинський військовий комісар недвозначно зауважував, що в його країні «проживає не одна тисяча громадян-українців, котрі жодних обмежень громадянських прав ще не підлягали і підлягати не будуть» [65, арк.1–1 зв.]. Незабаром, 13 січня 1918 р., у Києві було створено Грузинський військовий комісаріат. Уряд УНР визнавав його повноважним органом Національної Ради Грузії.

Того ж дня було розроблено й ухвалено проект угоди між урядом УНР і військовим комісаром Грузії щодо питань формування в Україні грузинських військових підрозділів й передислокації їх на Батьківщину для боротьби із турецькими військами та збільшовиченими збройними загонами [36, c.163–164]. Під час перемовин Д. Вачейшвілі пропонував, щоби грузинські загони «зберегли озброєння, матеріальну частину, кінний склад та інше майно», якщо таке було в наявності в частині, якщо ж ні – то їх мало би усім цим забезпечити власним розпорядженням українське Військове міністерство. Утім, голова зовнішньополітичного відомства УНР О. Шульгин своєю резолюцією поставив під сумнів задоволення такого прохання, як і не погодився на наполягання занотувати в угоді, аби у разі підписання Українською Народною Республікою мирного договору з Центральними державами її уряд зобов’язався «надати у двомісячний термін рухомий склад для переправлення всіх грузин-воїнів та призваних громадян на тих же умовах за межі України» [65, арк.7].

Натомість члени української частини комісії поставили свою вимогу про те, що «всі витрати, пов’язані з утриманням, як грузин-воїнів, так і щойно призваних грузин, повертаються Україні або із загальнодержавного фонду тієї федерації, в котру увійде Грузія, або Національною Радою Грузії в розмірі, визначеному спеціальною комісією з представників обох націй» [65, арк.6 зв.]. В угоді, власне, йшлося: а) про формування частин на території України з воїнів-грузинів, які знаходилися за умовами військового часу на Україні й на Українському фронті; б) про перевезення цих частин у міру їхнього формування на територію Грузії; в) у разі оголошення мобілізації Національною Радою Грузії, про формування з призваних грузин, які знаходилися на території України, команд і переправлення їх у Грузію [65, арк.6]. Тоді ж у Києві було сформовано грузинський військовий загін, а усі грузини-військовослужбовці переходили у підпорядкування Грузинського військового комісаріату, якому дозволялося формувати з них військові частини (під контролем Військового міністерства УНР) для відправки на Батьківщину.

Після повернення Центральної Ради та уряду УНР у березні 1918 р. до звільненого від більшовиків Києва представники вірменських і грузинських загонів знов підняли питання про повернення своїх підрозділів на Кавказ. Тож 13 березня 1918 р. Рада народних міністрів УНР повернулася до питання перебування національних збройних формувань на її терені й вирішила, що усі національні війська з дня демобілізації повинні бути розпущені, а існуючі до цього часу військові частини мали бути розпущені наказом військового міністра УНР. Цим частинам гарантувався вільний виїзд за межі України в ешелонах без зброї. Що ж до фінансового забезпечення, то українські міністри постановили, що «ця справа може бути налагоджена лише в порозумінні з тим національним чи краєвим урядом, до якого призначаються ці частини» [68, арк.15–15 зв.].

За три дні, 16 березня, уряд УНР, розглянувши внесення Міністерства закордонних справ про повернення грузинських і вірменських загонів на Кавказ, підтвердив своє попереднє рішення й ухвалив запропонувати вірменським і грузинським збройним формуванням «виїхати за межі України без зброї» [60, арк.14]. 19 березня ешелон грузинських військовослужбовців, за згоди українського уряду і німецького окупаційного командування, рушив у дорогу, але ледве дістався станції Знам’янка й зупинився. Тож комісар Грузії прохав українське МЗС посприяти «якнайшвидшому й безперешкодному пропускові названого ешелону до кордону України» разом із військовою технікою, а також видати «посвідчення для безперешкодного пропуску через кордон України парламентарів від ешелону для переговорів із більшовиками». Тогочасний керуючий справами МЗС УНР М. Любинський відреагував без проволікань й розпорядився прийняти прохання Д. Вачейшвілі «до негайного виконання» [66, арк.12]. У квітні 1918 р. військовим комісаром Грузії в Україні було призначено Н. Брегвадзе, а Д. Вачеїшвілі став його заступником, секретарем же – Н. Бокугава. Саме ці особи й узялися в подальшому безпосередньо розв’язувати проблеми своїх земляків в Україні й вирішувати питання їхнього повернення на Батьківщину.

Тим часом 16 квітня 1918 р. на засіданні політичної секції Міністерства закордонних справ УНР заслуховувалася доповідь члена Центральної Ради М. Свідерського, який займався евакуацією майна українізованих частин 5-го армійського корпусу з Трапезунда. Торкаючись грузинського питання, доповідач висловив думку, що грузини не здатні протистояти просуванню турецьких військ, оскільки у них «нема справжнього війська». При цьому він висловив думку про вигідність для України втілення самовизначення й державності Грузії та кавказьких народів, на що, щоправда, не мав великих сподівань через невпинне внутрішню міжнаціональну ворожнечу. М. Свідерський також ствердно відповів за запитання головуючого М. Любинського щодо «розмови про Чорноморську федерацію» під час свого перебування у Закавказзі, додавши, що там вона є бажаною із центром у Києві, або в Севастополі, котрий може стати вільним містом [67, арк.23–23 зв.].

Разом з тим варто відзначити й те, що дипломатичні, як і господарчо-торговельні, зв’язки між Грузією та Україною у перші рік–півтора по Лютневій революції в Росії та її фактичній децентралізації розвивалися надто аморфно й так і не набули практичного втілення, а існували швидше в гіпотетичному вигляді непрактичної уяви тогочасних інтернаціонально-федералістських поглядів політичних романтиків, принаймні серед осереддя тогочасних українських революційних діячів. Так, наприклад, голова Центральної Ради М. Грушевський й думати не міг про поширення українського політичного чи економічного впливу у Чорноморському регіоні, а тим паче про «імперіалістичні забаганки до захоплення чужих ринків, до експлуатації культурно відсталих країв як своїх колоній, взагалі до політики економічної експансії» [8, c.156]. Натомість він очікував настання світової федерації у якій само-собою відбудеться економічне й культурне співробітництво, добровільна кооперація народів Чорного моря, а отже «тісно зв’язавшись між собою, сі чорноморські краї можуть створити незвичайно багату, велику і многосторонню економічну базу» [8, c.156].

Досить скоро внутрішньополітична конструкція України достеменно змінилася, до влади у Києві прийшли інші люди, з іншим світоглядом та амбіціями. 29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту, за «активного нейтралітету» німецької окупаційної влади, владу Центральної Ради, а відтак і Українську Народну Республіку, було повалено. Постала Українська Держава з ліберально-буржуазною диктатурою у формі Гетьманату генерала Павла Скоропадського.

Герб Грузинської Демократичної РеспублікиУ Закавказзі ж 26 травня (8 червня) 1918 р. «Актом незалежності» було проголошено про утворення Грузинської Демократичної Республіки1. В «Акті незалежності Грузії», що був ухвалений Національною Радою, проголошувалося, зокрема, що «Грузинська Демократична Республіка бажає зав’язати добросусідські відносини з усіма членами міжнародної спільноти» [54]. Коаліційний уряд держави очолив Н. Рамішвілі, а міністерство закордонних справ А. Чхенкелі [73, арк.13]. А за два дні Грузією було підписано із Німеччиною військово-політичний договір, за яким союзницькі (де-юре), та по суті – все ж окупаційні (де-факто), німецькі війська розташовувалися на її території з метою гарантування суспільного порядку та державної незалежності Республіки.

1 Після більшовицького перевороту в Росії, 28 (15) листопада 1917 р. було створено Закавказький комісаріат – спільний уряд Азербайджану, Вірменії та Грузії, який 23 (10) лютого 1918 р. скликав Закавказький Сейм для правового оформлення міждержавних взаємин народів Закавказзя. Згідно з рішенням Сейму від 22 (9) квітня 1918 р., Грузія спільно із Азербайджаном і Вірменією увійшла до складу Закавказької Демократичної Федеративної Республіки (ЗДФР). 8 червня (26 травня) 1918 р. Грузинською Національною Радою була проголошена Грузинська Демократична Республіка (ГДР). Слід зауважити також на тому, що від травня до жовтня 1918 р. на більшій частині території Грузії перебували німецькі, а з червня до жовтня 1918 р. в Аджарії та на деяких інших землях Грузії – турецькі війська.

З того часу Грузія, як кілька місяців тому й Україна, вимушено опинилася під протекторатом Німеччини (фактично стала військово-політичним і фінансово-економічним сателітом Центральних держав), позаяк іще 27 квітня (10 травня) 1918 р. офіційні Берлін і Стамбул підписали таємний договір про розподіл сфер впливу у Закавказзі, за яким Грузія визнавалася сферою геополітичних інтересів Німеччини [48, c.101–102]. Цей факт, власне, не є якимсь незвичним явищем у тогочасній міжнародній політиці (достатньо згадати про аналогічну угоду між Францією і Великобританією від 23 грудня 1917 р. про поділ колишньої Росії на «зони впливу», у якій французька визначалася на захід від риски: Керченська протока – гирло Дону – Дон – Царицин; британська – на схід від неї, тобто включно із Кавказом і Закавказзям [12, c.45, 58; 78, c.30]).

Тим не менш, на той історичний момент обопільне перебування і Києва, і Тифліса (Тбілісі) в орбіті силового тяжіння Центральних держав із центром у Берліні об’єктивно полегшувало Україні та Грузії геополітичну логістику на шляху до взаємного зближення як у міжнародно-політичній площині, так і у горизонтах фінансово-економічної співпраці й у напрямку зародження військово-оборонного проекту, де Києву з очевидних «вагових» вимірів апріорі передбачалася провідна роль. І подальший розвиток подій розвивався саме за цією спіраллю й логікою, а його колапс був зумовлений інтригою історичних обставин як об’єктивного, так і суб’єктивного для обох держав характеру…

6 червня 1918 р. грузинський міністр закордонних справ А. Чхенкелі через повіреного у справах Української Держави в Німеччині О. Козія звернувся до офіційного Києва із дипломатичною нотою. Вона повідомляла про припинення існування Закавказької Демократичної Федеративної Республіки й про саморозпуск закавказького Сейму та уряду «з огляду на події, котрі виникли разом з наступом сил оттаманських за Кавказом» [73, арк.13]. Іншою нотою, від 22 червня, поданою міністром А. Чхенкелі, зазначалося, що новоутворена Грузинська Демократична Республіка, яка «хоче організувати свої міжнародні стосунки згідно своїм життєвим інтересам і забезпечення своєї незалежності», просить про визнання її Українською Державою [73, арк.11]. Цікаво, що у ноті грузини аргументували постання своєї державності тим, що «об’єднана з Росією політичними договорами, заключеними на те, щоби забезпечити Грузії певну внутрішню свободу і незайманість її території, Грузія швидко побачила свої права потоптаними, свою свободу загроженою і свої вольности заміненими режимом повної анексії» [73, арк.12–13]. Відтак, йшлося в одній з нот, після падіння царату, розвалу імперії, з огляду на статті Брестського мирного договору між Центральними державами і РСФРР та факту виведення російських військ з Закавказзя «ніякий зв’язок не зв’язує більш Грузії з Росією, вона вільна однині од всіх обов’язків щодо другої держави» [73, арк.12–13]. Обидві ноти вже 9 червня було передано О. Козієм гетьманському урядові на чолі з А. Лизогубом.

Невдовзі, 4 (17) липня 1918 р. новий грузинський прем’єр-міністр Н. Жорданія надіслав на ім’я українського міністра закордонних справ Д. Дорошенка листа, у якому повідомлялося, що його уряд з метою зміцнення дружніх відносин між державами «призначив своїм представником при українському Уряді громадянина Віктора Васильовича Тевзая і заступником його – громадянина Давида Вісаріоновича Вачейшвілі, котрим і надані особливі повноваження» [73, арк.18].

Що стосується контактів у сфері фінансів, то, наприклад, ще 29 червня 1918 р. до військового міністра Української Держави звернувся тимчасовий виконуючий обов’язків комісара Грузії в Україні Н. Брегвадзе, який просив «ходатайствовати» перед гетьманською Радою міністрів щодо можливості негайного надання в його розпорядження 50 тис. крб. в рахунок Грузинської Республіки для задоволення елементарних потреб громадян Грузії, колишніх вояків на українському фронті (малися на увазі російські Південно-Західний та Румунський фронти, що пролягали теренами України), величезна кількість яких скупчилася у Києві, Харкові і Ростові та для переправлення їх на Батьківщину [58, арк.3–3 зв.].

Вже 15 липня 1918 р. до уваги уряду Української Держави було подано відповідну доповідь українського міністра, який повідомляв про звернення до нього комісара Грузії й просив підтримати «бувших військово служачих на Українських фронтах і військово полонених та інвалідів, котрі, дьякуючи анархії, яка панує в Російській совітскій Республіці, не мають можливості вернутись до своєї батьківщини і терплять багато від матеріального незабезпечення», додаючи при цьому, що вони «брали участь у минулій війні на Українських фронтах і тим в своїм часі оказали Українській Державі не малу поміч» [58, арк.2]. Український уряд пішов назустріч проханню комісара Грузії (журнал засідань малої Ради міністрів від 16 й 17 липня) [57, арк.16 зв.], а вже 20 липня П. Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів Постанову «Про асигнування в розпорядження Військового міністра 50.000 карбованців для видачи їх в позику Комісарові Грузії», в якій також зазначалося, що позика ця надається «за рахунок Грузинської Республіки» в допомогу грузинським громадянам для повернення їх на Батьківщину [58, арк.1]. Постанову цю згодом було оприлюднено у «Державному Вістникові» у зв’язку з чим його редакторові було надіслано (29 липня) відповідне розпорядження [58, арк.4]. Таким чином Україною було офіційно надано грошову безвітсоткову і безтермінову позику Грузії.

Тим часом 25 липня 1918 р. до посла Української Держави в Німеччині барона Ф. Штейнгеля у Берліні завітали «голова осібної делегації в Германії» князь Авалов та її член Є. Гегечкорі, які підтвердили факт і чинність вищезгаданої ноти міністра закордонних справ Грузії А. Чхенкелі (він тоді також перебував у столиці Німеччини, проте не зміг відвідати гетьманського посла через хворобу). Своєю чергою князь Авалов і Є. Гегечкорі знову звернулися до українського представника (цього разу в особі посла Ф. Штейнгеля) з проханням про визнання Україною Грузинської Демократичної Республіки як самостійної держави й, водночас, заявили йому від імені свого уряду, що Грузія не бачить жодних перешкод щодо визнання нею Української Держави.

За підсумками цієї зустрічі Ф. Штейнгель підготував для українського уряду докладний звіт і відправив його з першим же кур’єром до Києва, а між тим вже 30 липня 1918 р. надіслав міністрові закордонних справ Української Держави особисту телеграму у якій з цього приводу, зокрема, зазначав: «З огляду на те, що мені уявляється важливим установити тепер тісні і дружні зносини з грузинським народом, я прошу Вас, Пане Міністре, представити Ясновельможному Пану Гетьману питання про визнання Грузії з Вашим сприяючим заключенням. Для установлення дипломатичних зносин Грузія негайно може командирувати свого постійного представника в Київ. Про наслідки прошу не відмовити дати мені відповідь по прямому проводу» [73, арк.17].

У звіті ж були міркування щодо української вигоди у перспективі розвитку українсько-грузинських економічних взаємин, а саме:

• Грузія могла б стати для України шляхом до усього Закавказзя й далі у Персію;

• Баку–Батумська залізниця та керасинопровід як зручний засіб до транспортування й отримання нафтопродуктів з каспійської нафти, а відтак й Українська Держава могла б не лише отримувати ці енергоресурси, а й транзитним постачальником їх до чорноморського регіону та Європи;

• країни Закавказзя щорічно потребували близько 200 тис. пудів цукру та 3 млн. пудів пшениці;

• можливість стати експортером-монополістом у постачанні українського збіжжя та сировини через Грузію у Закавказзя, Персію та до східних провінцій Османської імперії тощо [74, арк.39].

У серпні 1918 р. з Тифлісу до Києва вирушила грузинська дипломатична місія на чолі з членом Національної Ради ГДР, юристом за освітою В. В. Тевзая. Місія мала за мету встановити дипломатичні, торговельно-економічні та культурні взаємини із Українською Державою.

Грузинська делегація вирушила до України в серпні 1918 року. Дипломатична рутинна робота тривала до вересня 1918 р. Зрештою на початку вересня 1918 р., після ґрунтовних, проте порівняно нетривалих перемовин із представниками українського уряду, у столиці Української Держави було офіційно відкрито й розпочало працю дипломатичне представництво Грузії. Очолив грузинське посольство в Українській Державі В. В. Тевзая, його заступником став Д. В. Вачейшвілі, урядовцями для особливих доручень були виконуючий обов’язків комісара Грузії в Україні Н. Брегвадзе та С. Асатіліні, військовим аташе – полк. Кавтарадзе, тимчасово виконуючим обов’язків радника – І. Москалевський, якого від 7 жовтня змінив М. Скобелєв, а також інші співробітники: А. Карпович, А. Сванідзе, Г. Мамаладзе, В. Макацарія та ін. [36, 175; 73, арк.25, 27, 33, 34].

24 жовтня В. Тевзая повідомив гетьманського міністра закордонних справ Д. Дорошенка про призначення Г. Хундадзе повноважним представником Грузії при Раді народних комісарів РСФРР й запевнив українського міністра у тому, що Українська Держава «в особі правомочних органів полегшить роботу громадянина Хундадзе при виконанні ним своїх дипломатичних обов’язків» [73, арк.35].

Посольство Грузії містилося у м. Києві на вулиці Караваєвській, 9 (нині – вул. Л. Толстого).Структура і штати посольства Грузії в Україні визначилися таким чином: перший і другий секретарі, консульський відділ, військовий аташе з помічником, економічний відділ, прес-бюро. До адміністративно-технічного персоналу належали: комендант будівлі, друкарки, перекладачі, водій автомобіля, кур’єри, допоміжні робітники (загалом – 20 осіб). Посольство містилося у м. Києві на вулиці Караваєвській, 9 (нині – вул. Л. Толстого).

У Києві ж ще з кінця 1917 р. грузинськими студентами друкувалася рідною мовою газета «Зарі» (укр.: «Дзвін»), яким з 1918 р. активно допомагало грузинське дипломатичне представництво в Україні, а також випускалися прес-релізи, що поширювали інформацію про Грузію у київських газетах.

У вересні 1918 р. було відкрито й Ґенеральне консульство Грузії в Україні в Одесі та Консульство у Харкові2 на чолі з К. Цагарелі. Утім, ця дипломатична установа на Чорноморському узбережжі України закладалася вже на підготованому ґрунті, а не з чистого аркуша. Ще 9 травня 1918 р. військовий комісар Грузії в Україні Н. Брегвадзе [73, арк.1], затвердив присяжного повіреного М. Джугелі комісаром Грузії по Одеській військовій окрузі з правами «формувати Грузинські частини й переправляти їх на батьківщину» та «захищати інтереси Грузії й Громадян Грузії у межах Одеської військової округи» [65, арк.28].

2 У лютому 1919 р. у Харкові більшовики розстріляли грузинського консула в Петрограді Черкезішвілі, який через Україну повертався на Батьківщину.p>

Перші ж публічні згадки про плани заснування грузинського консульства в Одесі з’явилися у міській пресі ще на початку липня 1918 р. [17] Офіційно ж заснуванням Ґенерального консульства Грузії в Одесі на чолі з О. Ушверідзе вважається 11 вересня 1918 р., проте широку діяльність свою воно розгорнуло лише від жовтня 1918 року [3; 14; 18]. Ґенеральне консульство в Одесі розташовувалося спочатку на етапному грузинському пункті на вул. Польській, 3, а з листопада 1918 р. – на вул. Гоголя, 15, з лютого ж по вересень 1919-го (вже за УНР) – на вул. Садовій, 43. Виконувачем обов’язків ґенерального консула було тимчасово призначено і затверджено урядом Грузинської Республіки присяжного повіреного Євсея Ілларіоновича Ушверідзе (був обраний головою консульської колегії дипломатів усіх країн, акредитованих в Одесі). Працівниками Ґенконсульства були також В. Жоржоліані та Л. Муджирі, який іноді виконував обов’язки ґенконсула; першим секретарем був Г. Меферт.

3 У ХІХ–ХХ ст. грузини в Україні мешкали переважно в містах, утворюючи невеликі колонії. Значний відсоток серед них становили службовці, лікарі, адвокати [42].

З приводу відкриття грузинського Ґенерального консульства у Південній Пальмірі місцева газета «Одесскій листокъ», приміром, писала: «Найближчим завданням заснування консульства в Одесі є подання допомоги військовополоненим, підданим Грузинської Республіки, що повертаються на батьківщину з полону. Переговори про їхнє повернення велися свого часу із центральними державами і привели до позитивних результатів. Консульство надає людям, що повертаються з полону, приміщення для відпочинку на передавально-етапному пункті при консульстві, надає їм одяг, їжу, гроші та на пільгових умовах влаштовує їм проїзд до Поті. Слід зазначити, що консульство подає допомогу військовополоненим і інших національностей, аж до організації відповідних консульських установ» [54].

На практиці ж, власне, в Одесі грузинське Ґенеральне консульство з метою захисту прав своїх громадян започаткувало, перш за все, їх реєстрацію (безпосередньо у приміщенні Ґенконсульства на вул. Польській, 3), а також сприяло самоорганізації грузинської спільноти Одещини, зокрема через проведення, після затвердження статуту, перших зборів національної громади міста у листопаді 1918 р. (тоді вже – на вул. Гоголя, 15).

Влітку 1918 р. активізувало свою роботу й українське зовнішньополітичне відомство, що після перших місяців по гетьманському перевороті й організації своїх дипломатичних представництв у Центральних державах намагалося «вислизнули» з обіймів німецько-австрійської геополітичної опіки, яка більше походила на політику міжнародної ізоляції Української Держави.

Герб Української ДержавиТож, 4 липня 1918 р. гетьманом П. Скоропадським було затверджено ухвалений Радою міністрів Закон «Про заклад Ґенеральних Консульств4 і Консульських Агентств по-закордоном» [21], а відповідною урядовою Постановою «на утримання Ґенеральних Консулів і Консульських Агентів Української Держави по за межами України на територіи бувшої Російської Імперіи, згідно з штатами, які затверджені 4 липня 1918 року» було асигновано 321 тис. 255 карбованців [22]. А вже 20 липня 1918 р. своїм наказом гетьман затвердив консульським агентом 1-го розряду в Тифлісі Олексія Кулінського [63, арк.114; 64, арк.143].

4 Урядову Постанову «Про тимчасові дипльоматичні представництва Української Держави і про асигнування 1,127.072 карбованців 26 коп. на їх утримання» гетьманом П. Скоропадським було затверджено 21 червня 1918 р. [20]

15 серпня наказом Міністерства закордонних справ «Про заснування нових консульських агентств» управляючий МЗС Д. Дорошенко, по згоді з міністрами торгу і промисловості та фінансів, наказав заснувати консульські представництва Української Держави (номінально з 4 липня) І розряду у 10 містах5 (в тому числі у Тифлісі й Батумі) та ІІ розряду у 20 містах6 колишньої Російської імперії [23]. Проте практичного відкриття вищезгаданих консульських представництв влітку 1918 р. насправді не відбулося. Їхня діяльність, штати і фінансування почали закладатися лише з 1 вересня 1918 р., а відповідний Закон «Про утворення нових консульських установ Української Держави та асигнування 832.766 карб. на їх утримання» був затверджений гетьманом П. Скоропадським тільки 6 листопада 1918 р. (при цьому скасовувався попередній закон від 4 липня 1918 р.). Отже, підпунктом 17-м пункту 3-го закону від 6 листопада було визначено утворити 25 консульських установ Української Держави, зокрема, «на Кавказі – Ґенеральне консульство в Тифлісі та віце-консульства в Баку, Єревані та Батум–Поті» [24].

5 Йшлося про заснування консульських представництв Української Держави І розряду у Мінську, Вільно, Ризі, Гельсінгфорсі, Самарі, Новочеркаську, Тифлісі, Батумі, Омську і Ташкенті.

6 Йшлося про заснування консульських представництв Української Держави ІІ розряду у Ново-Ніколаєвську, Казані, Царицині, Астрахані, Ставрополі, Нижньому Новгороді, Саратові, Катеринбурзі, Орші, Вороніжі, Курську, Пензі, Баку, Семипалатинську, Бійську, Хабаровську, Владивостоці, Іркутську, Архангельську і Бухарі.

Український же дипломатичний десант прибув на Кавказ вже під «завісу» Гетьманату і за постання «другої» УНР у складі лише двох осіб – голови Івана Ігнатовича Красковського та урядовця графа Михайла Бенедиктовича Тишкевича. Вже на місці до складу місії було прийнято урядовця О. Євтухова [35, c.125].

Проте не можна сказати, що увесь цей час у закавказькому регіоні Українська Держава та її громадяни не мали свого представника. Українські інтереси в Тифлісі представляв Закавказький український комісар Григорій Хименко, а в Єревані – уповноважений ним 22 травня 1918 р. голова Ради єреванського товариства «Просвіта» Володимир Гірченко [72, арк.29]. Зауважу також і на тому, що у Грузії поважну ролю відігравала Українська Рада, що за допомогою українського представництва видавала власну газету (редактор С. Чалий), у якій широко висвітлювалися питання взаємовідносин двох народів, щоденне життя українців у Грузії, публікувалася інформація з України тощо. Взагалі ж, як свідчив український посол у Туреччині О. Лотоцький, тоді на Кавказі було багато українського елементу – по великих містах (Тифліс, Батум, Сухум, Баку) і цілі колонії – в колишніх Тифліській губернії, в Сухумській окрузі й особливо в Мугані (біля Азербайджану), що навіть мала назву третьої України. Тут оселилися «здебільшого українські сектанти – народ досить культурний і працьовитий, оселений на родючій землі, в обставинах погідного клімату, він дійшов до доброї заможности, сіяв здебільшого хліб та бавовняник» [35, c.125].

Тим не менш закавказькі українці потребували допомоги і торговельно-економічних преференцій від історичної Батьківщини. Крім того, як повідомляла Українська Крайова Рада на Закавказзі, лише-но від експорту цукру й хліба на місцевий регіональний ринок Київ міг щомісячно отримувати прибутків на суму у 325,5 млн карбованців [74, арк.39]. Ще у вересні 1918 р. Українська Крайова Рада звернулася до уряду Української Держави з пропозицією «утворити хоч би тимчасово в осередку Закавказзя у Тифлісі Торговельне агентство Українського Уряду усього Закавказзя з тим, щоб надалі, коли буде утворено дипломатичне представництво, це агентство підлягало би йому» [74, арк.39 зв.]. 27 листопада 1918 р. з подібною пропозицією до міністра закордонних справ УД Г. Афанасьєва звернувся Комітет з товарообміну Міністерства торгу і промисловості Грузії. Прагнучи пожвавити й посилити товарообмін між країнами, Комітет вважав за доцільне заснувати при Українському консульстві в Грузії «комісію, котра дозволяла б ввезення в Україну товарів, дозволених до вивозу Комітетом з Товарообміну Грузинської Республіки, і, навпаки, дозволяла б вивезення з України товарів, допущених до ввозу в межі Грузії» [74, арк.53 зв.].

За час нетривалого існування Української Держави у формі гетьманату П. Скоропадського обома сторонами було підготовлено й в підсумкові укладено низку міждержавних (українсько-грузинських) договорів як політичного, так і фінансово-економічного характеру. 5 грудня 1918 р. Українська Держава встановила офіційні дипломатичні відносини з Грузинською Демократичною Республікою. При посольстві було започатковано Економічну раду, що займалася питаннями впорядкування товарообігу між країнами.

Того ж дня, 5 грудня 1918 р., було укладено широкий двосторонній договір між УД та ГДР, що складався із 22 статей та 6 розділів, зокрема: про загальні права громадян обох сторін; про консульські зносини; про торгівлю; про мореплавання; про транзит, про спеціальні конвенції, змішану комісію і термін договору.

У розділі «Про загальні права громадян» договору зазначалося, що громадянам кожної з обох договірних сторін надавалася, за умов дотримання ними законів країни, повна воля приїзду, подорожей або мешкання у будь-якій місцині на території обох держав (при цьому їм гарантувався повносяжний захист законів і влади як щодо особистості, так і щодо їхнього майна) (ст.1). Громадяни кожної із сторін отримували право набуття, володіння, користування і розпорядження майном як рухомим, так і нерухомим, а також земельними нетрями на таких самих підставах, як і місцеві громадяни (ст.2). Вони могли користатися такими ж правами, як і місцеві громадяни (ст.3), а також звільнялися від усілякої офіційної служби в суді, адміністрації чи цивільної. Не підлягали громадяни обох країн військовій службі (як суходольній, так і морській), а також позбавлялися усіх повинностей, що накладалися через війну або надзвичайні обставини, за винятком того випадку, коли ці повинності пов’язані з фактом володіння нерухомістю і коли цим повинностям підлягали громадяни інших держав (ст.4). Громадяни кожної з договірних сторін мали право на території іншої сторони закладати акційні та всякого роду торговельні і коопераційні товариства, а також брати участь у вже існуючих подібного роду установах, користуючись такими ж правами, які надані у цих випадках місцевим громадянам. Акційні товариства, а також торговельні, промислові та фінансові підприємства, що законно діяли на території однієї з договірних сторін, визнавалися після реєстрації їх статутів або реґуляментів відповідними органами іншої держави, такими, що мали законне право провадити свою діяльність в межах країни (ст.5). Щодо літературної і художньої власності, а також права на патенти, фабричні й торговельні рисунки й клейма, громадяни кожної з договірних держав могли користуватися такими ж правами і захистом, як і місцеві громадяни (ст.6).

Розділ «Про консульські зносини» визначав, що кожна із сторін мала право призначати до іншої ґенеральних консулів, консульських та торговельних аґентів у всі порти та місцевості іншої держави. Усі пільги й права зазначених представників означалися за принципом взаємності (ст.7).

У частині «Про торговлю» йшлося про те, що громадяни кожної з обох країн відносно торгу і промисловості на території іншої користуватимуться такими ж правами, як і місцеві громадяни й не будуть обложені додатковими чи вищими митами, ніж місцеві громадяни (ст.8). Яко принцип установлювався для обох сторін обов’язок не чинити перепон взаємним торговельним зносинам. Однак, щодо тих товарів, які підлягали або могли підлягати державній монополії, або тих, до яких в інтересах гігієни, ветеринарної поліції або громадської безпечности необхідно було б застосувати заходи заборони, а також тих, щодо яких необхідно було б установити вивіз на підставі товарообміну, могли бути застосовані особливі умови (ст.9). Привозні з території Грузії в Україну і навпаки – з території України на територію Грузії товари звільнялися від вивізного мита, проте збиралося ввізне мито (в розмірі не меншім за ввізне мито на ці товари другою договірною стороною (ст.10). Не рахувався митом збір, який міг стягуватися кожною з договірних сторін при реєстрації вивозних з неї товарів (розмір згаданого реєстраційного збору установлювався в межах не більших за 2% вартості вивозного товару (ст.11). Торговці і промисловці, які жили в іншій державі, у випадку наявності леґітимаційного посвідчення, виданих належними установами їх краю, та доказів, що одержали дозвіл на виконання промислів в своїй державі, мали право на території іншої сторони особисто або через комівояжерів здійснювати закупівлі та, маючи при собі зразки товарів, приймати замовлення на території цього краю. Такі торговці і промисловці користувалися в обох державах щодо здійснення своєї діяльності такими ж правами, як і місцеві громадяни (ст.12). Обидві договірні сторони мали офіційльно повідомляти одна одну про усі важливі законодавчі проекти на товаро-промисловому ґрунті (ст.13).

Розділом «Про мореплавство» вказувалося (ст.14), що українські судна та їхні вантажі у водах Грузії, а грузинські та їхні вантажі у водах України – користувалися у всіх випадках такими ж правами, як судна і вантажі місцеві. Усіляка пільга або привілей, які передбачалися однією зі сторін відносно третьої держави, тим самим поширювалися й на іншу сторону (допущеними із вищенаведених постанов винятками признавалися пільги, які були надані, або могли б бути надані крайовому торговельному флотові). Національна приналежність судна установлювалася відповідно до законів і постанов кожної держави на підставі документів і патентів, виданих відповідною владою (ст.15). Зовсім звільнялися від сплати ластових зборів в портах обох держав: 1) судна, які приходили з вантажами і з ними ж відходили і 2) судна, що переходили від одного порту до другого однієї з договірних держав (за наявності посвідчення про сплату цих зборів у будь-якому з портів цієї держави). Таке звільнення не поширювалося на збори: маяковий, лоцманський, буксирний та інші, які стягувалися за послугу і приладдя до вантаження та які оплачувалися й місцевими суднами (ст.16). При цьому будь-яке судно кожної із сторін, яке б сіло на мілину або зазнало аварії близько берегів іншої сторони, користувалося тими ж пільгами, як і місцеві судна (ст.17).

У розділі «Про транзит» вказувалося на те, що усілякого роду товари, які перевозилися через територію однієї з сторін для другої сторони, мали бути звільнені від будь-якого транзитного мита з тим, однак, що порядок, установлюваний для захисту фіскальних інтересів держави, через яку товар перевозиться, мусив бути датований (ст.18). Українська Держава та Грузинська Демократична Республіка взаємно зобов’язувалися надавати допомогу транзитові (щодо ст.18) у всіх напрямках, які не виключалися для такого транспортування (ст.19).

Останній розділ «Про спеціальні конвенції, змішані комісії і термін договору» зазначав, що для упорядкування взаємовідносин фінансових і тих, що торкалися комунікації, а також поштових, телеґрафних і телефонних зносин між обома договірними державами мали б бути укладені спеціяльні згоди (ст.20). Для розробки ж питання про мита, про можливий митовий союз, про детальну розробку митних відносин, про способи реєстрації товарів, що вивозяться, та розмір зборів, мала бути сформована змішана комісія з чотирьох членів: 2 від України та 2 від Грузії. Вказаною комісією мали б вирішуватися також непорозуміння, які могли виникнути поміж Україною і Грузією при застосуванні цього питання. Коли ж те чи інше вирішення якогось питання у комісії не зібрало би більшості голосів, то питання мусило б вирішуватися або жеребом (коли члени комісії на це погоджувалися), або ж шляхом перенесення питання на вирішення третейського суду з відповідним застосуванням правил Гаагської конференції (ст.21).

Договір набирав чинності з моменту його підписання (за винятком §10, який до його ратифікації приймався у відповідне застосування тільки відносно товарів, якими компенсувався частинно або цілком ввіз і вивіз товарів однієї з договірних сторін до другої). По ратифікації договору кожній із сторін залишалося право відмовитися від договору (денонсувати його) в кожний час, при чому від дня повідомлення противної сторони про таке денонсування – договір зберігав силу ще протягом двох місяців (ст.22). Документ підписали представник Грузинської Демократичної Республіки В. В. Тевзая та товариш міністра торгу і промисловості Української Держави С. В. Бородаєвський [26, c.XXXV–XXXVIII].

7 грудня 1918 р. сторони також підписали Договір «Про товарообмін між Україною та Грузією», що врегульовував торговельно-економічні взаємини двох держав, а також міжурядову Угоду про міжбанківські переказові операції, що упорядковувала взаємовідносини між грузинськими банками у Тифлісі (Тбілісі), Кутаїсі, Батумі, Поті, Сухумі у Грузії та українськими у Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

Слід зазначити також і на тому, що в жовтні–грудні 1918 р. гетьманом П. Скоропадським та його оточенням виношувалися плани створення об’єднаного військово-політичного антибільшовицького блоку з України, Дону, Кубані, Тереку, Грузії, передкавказьких й закавказьких народів. Про це, зокрема, йшлося й під час особистої зустрічі гетьмана України П. Скоропадського з отаманом Всевеликого Війська Донського П. Красновим в жовтні 1918 р. Після листопадової революції в Німеччині міністр закордонних справ Української Держави Г. Афанасьєв 4 листопада 1918 р. надіслав телеграми урядам Дону, Кубані, Терека, Грузії та до представника Добровольчої армії з пропозицією щодо проведення у Києві конференції з питань, пов’язаних із створенням об’єднаного антибільшовицького воєнного блоку [19, c.191; 75, арк.8, 12]. 16 листопада уряд навіть доручив Г. Афанасьєву скласти програму конгресу [56, арк.47–47 зв.]. 20 листопада до вищевказаних урядів було надіслано повторну телеграму із пропозицією скликати конференцію 5 грудня, а 2 грудня ще одну із новою датою – 18 грудня 1918 р.

Проте, як згадував П. Краснов, такій військово-політичній спілці агресивно протидіяла дєнікінська Добровольча армія, що окрім боротьби з більшовизмом з метою відновлення єдиної, неподільної Росії, ставила собі за завдання також і «знищення самостійної України, самостійної Грузії, зазіхання на повну автономію Криму, Дону і Кубані» [33, c.84]. Більше того, у відповіді ген. Драгомірова від імені Добровольчої армії уряд Півдня Росії відмовлявся надсилати своїх делегатів до Києва, пропонував зібрати конференцію у Катеринодарі чи Симферополі, але при цьому ультимативно вказував, що «участь грузинського уряду, ворожого до Росії і до Добровольчої армії, недопустима» [19, c.192–193].

Після поразки Німеччини в Першій світовій війні її війська були виведені з території Грузії, а за умовами Мудроського перемир’я від 30 жовтня 1918 р. – й збройні сили Туреччини. Від грудня 1918 р. на території Грузії перебували англійські війська. В Україні ж 14 грудня 1918 р. було повалено гетьманат П. Скоропадського й до влади у Києві прийшла Директорія Української Народної Республіки.

Герб УНРКерівництво УНР, так само як і уряд гетьмана, був зацікавлений у фінансово-економічній співпраці із Грузією. Так, наприклад, 23 грудня 1918 р. урядом розглядалося питання про придбання у Грузії вовни в обмін на борошно [61, арк.6 зв.–7], а 10 січня 1919 р., Радою народних міністрів УНР було ухвалено надати безвідсоткову позичку уповноваженому представникові Грузинської Республіки в Україні. Сума складала 500 тисяч (100 тис. карбованцями і 400 тис. т. зв. «кєрєнками»), а її термін визначався у 3 місяці [25, c.170].

26 січня 1919 р. І. Красковського було призначено головою Української дипломатичної місії УНР на Кавказі (у Тифлісі). Він досить успішно увійшов у добрі стосунки з урядом Грузії, зав’язав приязні відносини з дипломатичними представниками Вірменії та Азербайджану, нав’язав контакти з місцевими підприємцями тощо. У голови української дипломатичної місії в Грузії найкращі відносини серед представників Антанти зав’язалися з американцями, але й англійський генерал Біч теж уважливо поставився до української місії (зокрема на прийомі у І. Красковського він живо цікавився військовим становищем України та особою С. Петлюри). Було налагоджено зносини з французами та італійцями, як і з поляками (допоки не погіршилися стосунки в Галичині) [35, c.125].

2 лютого 1919 р. Директорія постановила «доручити голові української місії у Грузії одержати від грузинського уряду 500.000 карбованців, позичково відпущених українським урядом грузинській місії у Києві» [62, арк.63]. З отриманих в перспективі назад від Грузії 500 тис. крб. передбачалося видавати кошти українцям Закавказзя на благодійні та просвітницькі цілі [62, арк.63]. Натомість 25 лютого Директорія УНР (у складі А. Макаренка, О. Андрієвського і Ф. Швеця) переспрямувала 3 млн. крб., що попередньо були виділені голові дипломатичної місії УНР в Грузії «для зав’язання торговельних зносин з кооперативними установами Чорноморщини і Кубані», в розпорядження голови Ради народних міністрів УНР С. Остапенка [62, арк.41].

Тим часом у Тифлісі на вул. Судовій, 33 відкрилося дипломатичне представництво (Надзвичайна дипломатична місія) УНР в Грузії на чолі з І. Красковським. У лютому 1919 р. з Вінниці до Тифлісу через Одесу (18 лютого) вже їхала українська дипломатична місія у складі 19 осіб на чолі з Л. Лісняком [52]. Саме тоді почали діяти консульства УНР в Тифлісі та Батумі, а пізніше – в Гаграх. Ґенеральне консульство Української Держави в Тифлісі, яке опікувалося справами Північного Кавказу та Закавказзя, очолював призначений ще за Гетьманату О. Кулінський (М. Чеховський – воєнний аташе). Проте, у квітні 1919 р. О. Кулінського довелося звільнити з посади через відсутність особистого авторитету та діяльність, несумісну з консульськими обов’язками. Одна з причин такого рішення полягала у звинуваченні його грузинською стороною в спекуляції й хабарництві, а також у безпідставній видачі українських посвідчень [35, c.125–126]. Тож МЗС УНР визнало його поведінку як компрометацію консульського представництва та антиукраїнську політику [38, c.150]. Посаду ґенерального консула у Тифлісі було доручено Леву Лісняку. При цьому його попередник відмовився здати на зберігання архів консульства до Українського комісаріату на Кавказі [13, c.77]. У Батумі ж Є. Засядько керував віце-консульством України, а Є. Петренко став консульським агентом 1-го класу у Сухумі [1; 34].

Що ж стосується грузинських дипломатичних справ в УНР, то вони через військово-політичні обставини зосереджувалися здебільшого в українському Причорномор’ї. У січні 1919 р. при Ґенеральному консульстві Грузії в Одесі було засновано Економічну раду, яку очолив М. Скобелєв, що прибув з Києва і який був членом подібного ж органу при посольстві Грузії в столиці України за Гетьманату. Економічна рада видавала довідки і відомості бажаючим налагодити торговельні відносини з Грузією [50]. З початку березня 1919 р. економічним радником при Ґенконсульстві став С. Аваліані [4], першим секретарем у якого був (принаймні у серпні 1919 р.) Г. Меферт [28].

На той час уряд УНР вже змушений був евакуюватися з Києва, який захопили російські більшовики, а в Одесі орудували дєнікінці, які, щоправда, зважали на думку командування флоту Антанти, що висадився у місті незадовго до його окупації військами Добровольчої армії Півдня Росії. З огляду на зазначене, грузинське Ґенконсульство ще у вересні 1918 р. зуміло домогтися від одеської митниці спрощення формальностей під час перевезення грузинських товарів [51], а згодом одержати від англійського командування дозвіл на вивезення із Херсонського району до Грузії 100 тисяч пудів борошна (товарообіг здійснювався між Одесою й грузинськими портами Поті, Сухумі, Туапсе, Батумі) [39].

Варто також зауважити, що коли РНК РСФРР наприкінці 1918 р. відмовився визнавати державну самостійність України, то на прохання уряду УНР у Посольстві Грузії в Москві було запроваджено посаду заступника посла – уповноваженого у справах Української Народної Республіки, функції якого виконував Олександр Труханович-Ходанович [32]. Величезних зусиль із захисту українців в більшовицькій Росії докладав і повноважний представник ГДР в РСФРР Г. Хундадзе, якому МЗС УНР цілком заслужено «мало честь висловити щиру подяку» та прохало «і далі продовжувати охорону інтересів громадян України» [69, арк.14].

Слід відзначити й те, що за доволі нетривалий термін своєї праці службовці грузинського Ґенконсульства за допомогою української влади звільнили з полону, облаштували, видали документи і повернули на Батьківщину до 10 тисяч грузин-учасників Першої світової війни (при цьому під виглядом грузинських громадян було переправлено тисячу етнічних росіян), сприяли розвитку торгівлі між двома країнами, захищали права та інтереси грузинських громадян, що за тих чи інших причин опинилися на чужині [5; 6; 7; 11; 47; 53].

Уряд УНР своєю чергою не залишав надії щодо створення спільного антиросійського військово-політичного фронту із кавказькими народами, який свого часу планував розгорнути ще гетьман П. Скоропадський та його уряд. Тож 23 березня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Кабінету народних міністрів «Про вислання надзвичайного посольства до правительств: Кубанщини, Грузії та Республіки Союза Народів Черкесії й Дагестана» для зав’язання і скріплення певних політичних та торговельно-фінансових зносин.

Попередньо термін перебування посольства у зазначених країнах передбачався у шість місяців (із асигнацією в розпорядження надзвичайного посла 463 тис. 350 крб., що становило на той час 926 тис. 700 грн.) з правом продовження його діяльності головою Ради народних міністрів УНР. До складу такого посольства мали увійти, окрім самого посла (з місячним утриманням 2 тис. крб.), також два радника (утримання – 1 тис. 500 крб. на місяць кожному), секретар (1 тис. крб. на місяць), заступник секретаря (900 крб. на місяць) та три урядовця (по 750 крб. на місяць кожному). Таким чином на персональне утримання вісьмох членів цього надзвичайного посольства виділялося 9 тис. 150 крб. щомісячно й, відповідно, 54 тис. 900 крб. на пів року. Крім того, в розпорядження посла щомісячно «на представництво» асигнувалося 10 тис. крб. та 2 тис. крб. (також щомісячно) на надзвичайні видатки. На винаймання помешкань для усіх членів посольства передбачалося 4 тис. 500 крб. й ще 2 тисячі – на канцелярські та поштові видатки. «Під’ємні гроші» складали суму двомісячного утримання (загалом – 18 тис. 300 крб.) й розмір одномісячного утримання виділялося «на екепіровку» (9 тис. 150 крб.). Посольство мало також 20 тис. крб. «на пропаганду спеціяльними виданнями і в пресі», 20 тис. крб. на допомогу «допомогу місцевим українським культурно-просвітнім організаціям і інституціям» та 5 тис. крб. – на допомогу «бідним громадянам У.Н.Р.» [10; 29, c.65–68].

Крім того, 21 червня 1919 р. І. Красковський повідомляв керівництву Міністерства закордонних справ УНР, що «ідея Чорноморської Федерації зустрічає велике співчуття на Кавказі й на Кубані з Чорноморщиною, причому відповідальні керівники політикою Кавказу й Кубані, з котрими я про це бесідував, – наголошував він, – переконано вважають, що ініціатива і головна роль у цьому має за справедливістю належати Україні, як тільки вона звільниться від більшовиків» [71, арк.73–74].

Між тим влітку 1919 р. дєнікінці, що захопили Одесу, зажадали негайного закриття грузинського консульства. Тож на початку вересня 1919 р. це дипломатичне представництво було відкликане у зв’язку з ускладненням політичної ситуації в Україні. «Вчора [10 вересня – П.Г-Н.] пароплавом «Чорномор» у напрямку Батумі відбув склад консульства Грузії. Члени консульства на чолі з Овсієм Ушверідзе залишають прекрасні спогади в серцях одеситів, – писала з приводу закриття грузинського Ґенконсульства у місті газета «Одесскій листокъ», – тому багато мешканців нашого міста у дні «червоного терору» шукали захисту у грузинського представника... Сподіваємося, що після встановлення нормальних відносин вони знову повернуться до нас» [46].

На спеціально зафрахтованому для консульських співробітників моторно-вітрильному судні, грузинські дипломати вивезли з України близько 200 своїх співвітчизників (в т. ч. й 100 військовополонених, які перебували досі на грузинському етапному пункті). Залишаючи місто, О. Ушверідзе зауважував, що він не мислить Одеси, що настільки зацікавлена у взаєминах з Грузією і настільки тісно пов’язана з нею, без представництва Грузії. «Грузія набагато менше зацікавлена у постійних взаєминах з Південною Росією, ніж навпаки, – розмірковував грузинський ґенконсул. – Переважну кількість наших військовополонених ми вже відправили на Батьківщину. У Грузії величезні запаси гасу, дров, які можна експортувати морем до Одеси, цукрова і мануфактурна промисловість. Іноземна валюта набагато дешевше у нас, ніж в Одесі. Ми випускаємо гроші тільки під забезпечення певних природних багатств, марганцева промисловість обіцяє Грузії незліченні багатства. У нас немає ґрунту для більшовизму, уряд спирається на широкі версти населення» [30]. Наприкінці вересня того ж року через загострення військово-політичного становища було відізване на Батьківщину й дипломатичне представництво Грузії у Києві (щоправда його голова В. Тевзая вже з квітня 1919 р. мусив мешкати в Одесі).

На той момент уряд УНР перебував вже у Кам’янці-Подільському і керівництво держави тверезо дивилося на примарні можливості заключення дієвого українсько-грузинського військово-політичного союзу. Про це свідчить, зокрема, лист голови Директорії, головного отамана С. Петлюри до графа М. Тишкевича від 30 вересня 1919 р. в якому зазначалося: «Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «Єдиної-Неділимої Росії» не повинно бути. Ми можемо йти на порозуміння з Кубанью, Грузією, але це добровільний буде союз, може, в майбутньому, хай близькому, але зараз, через військові акції на терені України, ще не представляючий реального факту» [77, арк.1].

Доречним буде зауважити, що згаданий граф М. Тишкевич, що від 22 серпня 1919 р. очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР, на Паризькій мирній конференції де-факто став головою-координатором спільних дій делегацій т. зв. «окраїнних держав» (делегацій Грузії, Азербайджану, Білорусі, Естонії, Латвії, Литви, Республіки Горців Північного Кавказу)7 на полі об’єднаного дипломатичного фронту колишніх частин Російської імперії (вони загальними зусиллями навіть видавали журнал «L’Europe Orientale» й організовували щомісячні наради тощо). Головний отаман і голова Директорії УНР у листі до очільника українського МЗС А. Лівицького писав з цього приводу 30 жовтня 1919 р. що «комбінація союзу проти Росії: Польща – Україна – Латвія – Литва – Естонія цілком приємлема для нас. Коли за допомогою Польщі ми дістанемо зброю і щастя військове тоді перейде на наш бік, се наблизить можливість вступу до такого союзу Кубані, Грузії і Азербайджану і реалізувати таким чином систему коаліції Балтійсько-Чорноморських держав» [27, c.290–291]. 2 червня 1920 р. у Декларації уряду УНР зазначалося також, що Україна ще й тоді не полишала надії «досягти найщирішого порозуміння з солідарними з нами державами Прибалтики, Чорномор’я та Кавказу [76, арк.59].

7 Додам принагідно, що на початку серпня 1919 р. у Люцерні (Швейцарія) відбувся Конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу, який ухвалив декларацію про право на державний суверенітет країн, утворених на території колишньої Росії: Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії, Литви, України та Північного Кавказу. У конгресі брали участь представники українських соціалістичних партій, зокрема, з поміж інших, були М. Грушевський, Д. Ісаєвич, Б. Матюшенко та П. Дідушок.

Тим часом у Грузії з вересня 1919 р. англійський військовий контингент перебував вже тільки в м. Батумі (у січні 1920 р. Грузинську Демократичну Республіку визнала Антанта), який таки був виведений з міста у липні 1920 р. за умовами мирної угоди між Грузинською Демократичною Республікою та РСФРР від 5 травня 1920 р. У 1920 р. тиск на уряд Грузії з боку більшовицької Росії значно посилився. 28 травня глава більшовицького уряду УСРР Х. Раковський радіограмою звернувся до глави МЗС ГДР Є. Гегечкорі з пропозицією розпочати переговори «для відновлення стосунків між обома державами» [2, c.23]. Наступний його лист вже містив приховані погрози щодо грузинських громадян в радянській Україні. Невдовзі настало й підтвердження: коли 30 червня 1920 р. уряд ГДР звернувся до Раднаркому УСРР за дозволом для 19 грузин (1 професора, 15 лікарів і 3 юристів) вирушити додому, йому було відмовлено у цьому з причини відсутності відповідної угоди [55, арк.10 зв., 12 зв.]. Грузинам в УСРР також не надавався статус іноземних громадян, позаяк не було досягнуто політичних домовленостей, які були обов’язковим підґрунтям для укладення «репатріаційної угоди» й «угоди про оптацію громадянства» [31, c.32].

Зі свого боку посол РСФРР у Грузії С. Кіров у власній ноті до Є. Гегечкорі наголошував, що «Грузія порушує пункт 8 ст. V Договору від 7 травня, надаючи можливість функціонуванню в Тбілісі ворожих до РСФРР посольств т. зв. Української Народної Республіки», а відтак наполягав на видворення дипломатичної місії УНР. Більше того, С. Кіров вказував, що коли Грузія не прийме «пропозиції» Х. Раковського, як союзника РСФРР, то «це буде мати небажані наслідки» [15, c.130–136]. Політику РСФРР також активно підтримав новий лідер Туреччини М. Кемаль і навіть уклав 1920 р. з більшовиками договір про дружбу та угоду про координацію воєнних дій на південному Кавказі.

Тож грузинське керівництво змушене було зважали на погрози. Як наслідок, Є. Гегечкорі поспішно залишив Грузію й відбув до Парижа, а прем’єр-міністр Н. Жорданія понад дві години обговорював з І. Красковським поточне становище. У підсумку, попри запевнення у дружньому ставленні грузинського народу до України, було зрозумілим, що «тільки сила політичних обставин ставить Грузію в такі умови» за яких «подальше існування Української Дипломатичної Місії може послужити для більшовиків casus’ом belli з Грузією». Тож 19 жовтня 1920 р. І. Красковського запрошено на нараду до МЗС Грузії й повідомлено, що її уряд «завдяки вимогам більшовиків примушений перервати дипломатичні зносини» з УНР [71, арк.188]. Тим не менш, офіційно у пресі було заявлено, що український дипломатичний представник покинув територію ГДР задля звіту урядові УНР та участі в з’їзді її закордонних представників. Припинила свою працю в Грузії й Військова комісія при українській дипломатичній місії на чолі з військовим аташе, полк. М. Чеховським та ще двома її співробітниками, яких було відкликано [35, c.125–126].

Не менш скрутним і загрозливим було становище й українських консульств в Батумі та Тифлісі, фінансування яких припинилося, відповідно, ще з першого числа січня і квітня 1920 р. 25 листопада надійшло заочне розпорядження голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі І. Красковського (місія на той час вже закрила свою діяльність) припинити роботу Ґенерального консульства на підставі прохання про те грузинського уряду через тиск більшовиків. Однак українські консули (Л. Лісняк у Тифлісі та Є. Засядько в Батумі) продовжували працювати фактично напівлегально, іноді їм навіть доводилося спускати з будівель консульств українські прапори. Коли ж 26 листопада 1920 р. уряд Грузії вимушено запропонував РНК УСРР розпочати перемовини щодо підготовки обопільного політичного та економічного договору, стало зрозумілим, що українській дипломатії таки доведеться згорнути свою діяльність у ГДР. Утім, покинути Грузію, закривши консульства (в тому числі за розпорядженням керуючого посольством УНР у Стамбулі І. Токаржевського-Карашевича) й вивезти з країни дипломатичні архіви їхні очільники не мали змоги через банальну відсутність коштів [38, c.229–231].

Після ж укладення 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР і РСФРР, який дав радянській Україні юридичне право на встановлення дипломатичних зносин із зовнішнім світом, 31 грудня 1920 р. у Москві було підписано й Українсько-грузинський загальний договір про мирне співробітництво (від УСРР його підписав член ВУЦВК Ю. Коцюбинський, від ГДР – посол Г. Махарадзе) [16]. Попри це, вже лютому 1921 р. до Грузії вдерлася 11-та більшовицька армія й було проголошено про встановлення Грузинської Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). Грузинському керівництву на чолі з прем’єром ГДР Н. Жванія довелося рятуватися втечею й 18 березня 1921 р. члени уряду і частина депутатів Республіки з Батумі вирушили в еміграцію (грузинські ж консули Цегареллі у Харкові та Ушверідзе в Одесі були заарештовані). Своєю чергою, 25 липня 1921 р. ґенеральний консул УНР в Грузії Л. Лисняк, дізнавшись про вторгнення більшовицької кінноти у передмістя Тифліса, змушений був останнім потягом, навіть не попередивши власну родину, залишити столицю країни й податися до Батумі. Там, разом із консулом Є. Засядьком та в. о. секретаря полк. Радцевичем-Плотницьким, українські дипломати відпливли до Стамбула8.

8 У Стамбулі Є. Засядько 7 березня 1921 р. офіційно передав на зберігання до посольства УНР в Туреччині архів, книги з бібліотеки консульства, бланки паспортів, печатки і прапор України [70, aрк.55].

На чужині українські та грузинські еміграційні державно-політичні діячі ще плекали надії на своє повернення, опікувалися міжнародно-дипломатичною співпрацею й прагли на договірно-правовому рівні оформити проект Чорноморського союзу. 23 листопада 1921 р. очільник дипломатичної місії УНР у Стамбулі І. Токаржевський-Карашевич і керманич Комітету підтримки України О. Адьясевич підписали із дипломатичним представником Грузинської Демократичної Республіки К. Гварджаладзе проект союзної угоди. Планувалося також укладання військової конвенції та угод щодо двосторонніх фінансово-економічних відносин. Союзники зобов’язувалися надавати одне одному «взаємну допомогу дипломатичним і політичним шляхом у справі захисту політичної незалежності» та в найближчий час об’єднати зусилля «у спільній боротьбі проти РСФРР з метою звільнення від окупації», а у разі втручання у цю визвольну боротьбу на боці Москви третьої сторони, УНР, Грузія, Азербайджан і Північний Кавказ мали «діяти проти неї спільно, відповідно до статей, передбачених щодо боротьби проти РСФРР» [37, c.16]. Уряди УНР та ГДР у вигнанні співпрацювали також в рамках прометейського руху, зокрема Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України і Товариства співпраці націй Кавказу, Ідель-Уралу та України, та Антибільшовицького блоку народів.

Утім, сподівання на швидке звільнення територій обох країн з-під російсько-комуністичної окупації не справдилися (у 1922 р. обидві республіки були інкорпоровані до складу СРСР) й відновлення державності було відтерміновано історією на довгих сімдесят років.

12 грудня 1991 р. Грузія однією з перших визнала державну незалежність України. 12 липня 1992 р. між країнами було встановлено дипломатичні відносини, а 13 квітня 1993 р. між Державою Україна та Республікою Грузія було укладено Договір «Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу», який став основним документом, що регламентує обопільні взаємини. 1994 року в обидвох державах були відкриті дипломатичні представництва: Посольство України в Грузії було започатковано 5 квітня, а 19 серпня було засновано Посольство Грузії в Україні.

У своїй новітній історії Грузія та Україна знов зазнали агресії з боку Росії, відчули лиха війни та гіркоту від анексій власних територій, як і століття тому грузинський та український народи пліч о пліч виборюють своє право на самобутність і національну державність й упевнено творять власне майбуття.

Джерела і література:

1. Бежуашвілі А. Від Дніпра до Кури: Україна і Грузія, дипломатичні відносини 1918–1920 рр. / А.Бежуашвілі // Голос України. – 1996. – 24 травня.
2. Бежуашвілі А. Україна і Грузія: дипломатичні відносини 1918–1920 / А.Бежуашвілі // Хроніка – 2000. – Вип. 47–48.
3. В Грузинском консульстве // Одесскій листокъ. – 1918. – 4 жовтня.
4. В Грузинском консульстве // Одесскій листокъ. – 1919. – 9 березня.
5. В Грузинском консульстве // Одесские новости. – 1919. – 20 серпня.
6. В Грузинском консульстве // Одесские новости. – 1919. – 30 серпня.
7. Въезд в Грузию // Одесские новости. – 1919. – 26 січня
8. Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. – К.: Веселка, 1992.
9. Вісти з Української Центральної Ради. – 1917. – № 3. – Квітень.
10. Вістник Державних Законів УНР. – 1919. – Вип. 19. – 26 червня
11. Вынужденный отъезд грузинского консульства // Одесские новости. – 1919. – 23 серпня.
12. Гай-Нижник П. Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.) / Павло Гай Нижник. – К.: Дуліби, 2016.
13. Гасымлы М. Дж., Купчик О.Р., Дамиров А. У. Украинско-азербайджанские отношения: история и современность / М.Дж.Гасымлы, О.Р.Купчик, А.У.Дамиров. – К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2014.
14. Генеральное консульство Грузии в Одессе // Одесскій листокъ. – 1918. – 17 вересня.
15. Головченко В. І. Міжнародно-історичне підґрунтя українсько-грузинського партнерства / В.І.Головченко // Наукові записки Міжнародного гуманітарного університету. – Вип. 25. – Одеса: Фенікс, 2016.
16. Грузинская Демократическая Республика и Советская Россия [Публикация документов 1920–1921 гг.] // Коммунист Грузии. – 1990. – № 2.
17. Грузинкие консульства на Украине // Одесские новости. – 1918. – 4 липня.
18. Грузинский консул в Одессе // Одесские новости. – 1918. – 8 жовтня.
19. Деникин А. И. Очерки русской смуты / А.И.Деникин. – Т. 4. – Париж, 1921–1926.
20. Державний вістник. – 1918. – № 20. – 5 липня.
21. Державний вістник. – 1918. – № 22. – 14 липня.
22. Державний вістник. – 1918. – № 35. – 15 серпня.
23. Державний вістник. – 1918. – № 58. – 13 жовтня.
24. Державний вістник. – 1918. – № 72. – 19 листопада.
25. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 pp.: Документи і матеріали. – Т. 1. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006.
26. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 / Дмитро Дорошенко. – Т. ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – Ужгород, 1930; – Нью-Йорк, 1954.
27. Дорошенко Д. І. Історія України, 1917–1923 / Дмитро Дорошенко. – Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року / Д.І.Дорошенко. – К.: Темпора, 2002.
28. Защита интересов иностранцев // Одесскій листокъ. – 1919. – 15 серпня.
29. Збірник законів і постанов Українського Правительства відносно закордонних інституцій. – Ч. 1 / Укл.: прис. пов. І.Храпко. – Відень, 1919.
30. К ликвидации грузинского консульства // Одесские новости. – 1919. – 23 серпня.
31. Кіладзе С. Невідомі сторінки дипломатії / С.Кіладзе // Україна – Грузія: Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. – 2001. – Вип. 43.
32. Киладзе С. Неизвестные страницы дипломатии / Симон Киладзе // Зеркало недели. – 1995. – № 21. – 26 мая.
33. Краснов П. Н. Всевеликое войско Донское / П.Н.Краснов // Белое дело: Избранные произведения в 16 книгах. Дон и Добровольческая армия. – М.: Голос, 1992.
34. Лашко О. Україна–Грузія, стратегічне партнерство: Геополітичні пріоритети з позиції національних інтересів // Розбудова держави. – 1995. – № 2.
35. Лотоцький О. В Царгороді / Олександр Лотоцький. – Варшава, 1939.
36. Матвієнко В. М. Українська дипломатія 1917–1921 років на теренах постімперської Росії / В.М.Матвієнко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002.
37. Матвієнко В. М. Чорноморський Союз: нереалізовані наміри / В.М.Матвієнко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія.– 2003. – Вип. 66.
38. Матяш І. Б. Українська консульська служба 1917–1923 рр. як державний інститут: становлення, функціонування, персоналії / І.Б.Матяш. – К.: Інститут історії України НАН України, 2016.
39. Мука для Грузии // Одесские новости. – 1919. – 29 січня.
40. Народня воля. – 1917. – 12 вересня.
41. Народня воля. – 1917. – 14 листопада.
42. Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине (Историко-этнографический очерк). – К., 1975.
43. Нова Рада. – 1917. – 15 серпня.
44. Нова Рада. – 1917. – 10 вересня.
45. Нова Рада. – 1917. – 9 листопада.
46. Одесскій листокъ. – 1919. – 11 вересня.
47. Отъезд военнослужащих, уроженцев Кавказа // Одесские новости. – 1918. – 21 грудня.
48. Пипия Г. В. Германский империализм в Закавказье в 1910–1918 гг. – М.: Наука, 1978.
49. Робітнича газета. – 1917. – 1 квітня.
50. Товарообмен с Грузией // Одесскій листокъ. – 1919. – 11 січня.
51. Торговые отношения между Грузией и Украиной // Одесскій листокъ. – 1918. – 24 вересня.
52. Украинская дипломатическая миссия в Грузию // Одесскій листокъ. – 1919. – 18 лютого.
53. Учёт военнообязанных и не-украинцы // Одесские новости. – 1918. – 21 грудня
54. Царцидзе Т. Діяльність Генерального консульства Грузії в Одесі (1918–1919 рр.) / Тимур Царцидзе // Одеські вісті. – 2015. – 25 липня.
55. ЦДАВО України. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 856.
56. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7.
57. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 24 а.
58. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 274.
59. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 274.
60. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 18.
61. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 14.
62. ЦДАВО України. – Ф. 1092. – Оп. 6. – Спр. 2.
63. ЦДАВО України. – Ф. 1118. – Оп. 1. – Спр. 3.
64. ЦДАВО України. – Ф. 1118. – Оп. 1. – Спр. 17.
65. ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 28.
66. ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 37.
67. ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 99.
68. ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17.
69. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 29.
70. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 270.
71. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 3. – Спр. 49.
72. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 125.
73. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 134.
74. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 135.
75. ЦДАВО України. – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 146.
76. ЦДАВО України. – Ф. 3866. – On. 1. – Спр. 53.
77. ЦДІА України у Львові. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 18.
78. Horak S. The First Treaty of World War I. Ukraine’s Treaty with the Central Powers of February 9, 1918 / Stefan Horak. – New-York: Columbia University Press, 1988.


 
БУЛАВА Youtube Youtube