hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Мазепа Ісаак Прохорович

Мазепа Ісаак Прохорович МАЗЕ́ПА Ісаак Прохорович (16.08.1884, с.Костобобрів Новгород-Сівер. пов. Черніг. губ., нині Семенів. р-ну Черніг. обл. – 18.03.1952, м.Авґсбурґ, Німеччина) – політичний і державний діяч. Народився у сім’ї міщан козац. походження. Чоловік Н. Мазепи-Сінгалевич, батько Г.Мазепи-Коваль. Навч. у Новгород-Сівер. повіт. духов. уч-щі, Черніг. духов. семінарії, 1904 склав іспити на атестат зрілості у класич. г-зії, 1910 закін. С.-Петербур. ун-т. 1905 став чл. РУПу, 1906 – УСДРП. Брав участь у вид. ж.«Вільна Україна» (С.-Петербург, 1906). Делегат від С.-Петербур. орг-ції на 3-му нелегал. з’їзді УСДРП у Києві (1907). Отримав від ЦК партії доручення вести організац.-агітац. роботу на Полтавщині, однак незабаром через загрозу арешту повернувся до С.-Петербурга. 1911 вивчав ососбливості ведення с. госп-ва у Австро-Угорщині, Німеччині, Данії, Швеції. Від 1912 працював у губерн. земстві в м. Нижній Новгород (Росія); від 1915 – у губерн. продовол. ком-ті у м.Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Водночас налагодив контакти з місц. нелегал. орг-цією УСДРП, яка розгорнула широку антивоєнну пропаганду. У травні 1917 став співорганізатором Укр. губерн. нац. з’їзду Катеринославщини, що підтримав вимогу нац.-територ. автономії України. У червні того ж року був присутній як гість на Катеринослав. губерн. селян. з’їзді й наполіг на включенні домагань нац.-територ. автономії України до його резолюції. У серпні 1917 обраний депутатом Катеринослав. міської думи, губерн. земської управи та Катеринослав. ради робітн. і солдат. депутатів (обстоював нац. інтереси українців, незважаючи на кількісну перевагу представників ін. національностей). Співред. друк. органів УСДРП – часописів «Наше слово», «Голос робітника». Після встановлення у місті більшов. влади перейшов на напівлегал. становище, але й надалі виконував свої обов’язки в думі та губерн. земській управі до їхнього розпуску. В березні 1918 на 2-му Всеукр. з’їзді рад у Катеринославі очолив укр. соціаліст. фракцію, до якої увійшли представники УСДРП і правих укр. есерів. 18 березня 1918 у промові на з’їзді протестував проти рос.-більшов. окупації міста і, незважаючи на погрози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки моск. комісарів та що саме наступ рос. військ примусив УЦР підписати Брест. мирний договір. У квітні 1918, коли більшов. війська залишили Катеринослав, очолив губерн. рев. раду, що водночас діяла і як місц. політ. влада. Негативно сприйняв гетьман. переворот 29 квітня 1918 на чолі з П.Скоропадським, якого критикував за узурпацію влади. За Гетьманату продовжував працювати у губерн. земській управі, кілька разів виїжджав до Києва на засідання ЦК УСДРП. У жовтні 1918 за редагування г.«Наше слово» заарешт. Держ. вартою Української Держави, однак незабаром звільнений. З утворенням Директорії у листопаді 1918 прибув до Києва, зустрічався з головою Укр. рев. ком-ту В.Чехівським та діячами нац. соціаліст. руху. Після повалення Гетьманату й відновлення УНР у січні 1919 на 6-му з’їзді УСДРП обраний чл. і секр. ЦК партії. На відміну від частини однопартійців, виступав категорично проти запровадження в УНР диктатури пролетаріату й ін. елементів рад. влади. Вирушаючи на поч. лютого 1919 разом із проводомУНР з Києва до Вінниці, вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки чл., найцінніше з б-ки, комплекти «Робітничої газети» та низки ін. київ. видань. Від квітня 1919 – Міністр внутр. справ УНР в уряді Б.Мартоса (того ж дня залишив секретарство у ЦК УСДРП). Намагався протидіяти більшов. пропаганді й антисеміт. настроям на підвлад. УНР землях, наполягав на утворенні Держ. інспекції при Армії УНР для інформування про політику уряду та нагляду за команд. складом з метою нейтралізації анарх. елементів. У серпні 1919 – травні 1920 – голова Ради нар. міністрів УНР та Міністр внутр. справ УНР. Після від’їзду А.Лівицького з дипломат. місією до Варшави, у вересні–листопаді 1919 також виконував обов’язки Міністра закордон. справ УНР. У травні–червні 1920 – Міністр земел. справ УНР в уряді В.Прокоповича. Учасник 1-го Зимового походу Армії УНР. Від листопада 1920 мешкав у Львові, редагував місячник «Соціалістична думка». У травні 1921 побував у Берліні, Відні, Празі, зустрічався з В.Винниченком і М.Грушевським (остаточно розійшовся у поглядах з останнім і не зміг порозумітися з УПСР). 1923 переїхав до Праги, 1925 – у м.Подєбради (Чехо-Словаччина), де працював в Укр. госп. академії: бібліотекар, викл., від 1927 – доц. ботаніки. У жовтні 1927 разом із Б.Мартосом і П.Феденком виступав свідком на суді у справі вбивства С.Петлюри. Як співкер. Закордон. ком-ту УСДРП делегов. на міжнар. соціаліст. конгреси у м.Гамбурґ (Німеччина, 1923), Марсель (Франція, 1925), Брюссель (1928). Під час процесу СВУ в Харкові брав участь у розгортанні у пресі кампанії протесту, звинувачуючи рад. суд у фальсифікаціях та терорі. 1936 відмовився прийняти чехо-словац. громадянство. Під час нім. окупації жив замкнено й ізольовано, напередодні вступу рад. військ виїхав до Німеччини. Від 1946 – проф. Укр. тех.-госп. ін-ту в Мюнхені. 1947 очолив підготовчу комісію зі створення Укр. нац. ради – передпарламенту УНР в екзилі. Співзасн. Укр. нац. ради (1948), голова її виконав. органу – уряду УНР в екзилі (1948–52). Засн. і лідер Укр. соціаліст. партії (1950), яка утворилася у результаті об’єднання політ. груп есдеків. та есерів. спрямування. Автор наук. монографії про рослин. світ Карпат. гір «Карпатські полонини» (1944), а також праць і багатьох публікацій з історії Визв. змагань 1917–21, зокрема «Большевизм і окупація України» (Л., 1922; нім. мовою – 1923), «Творена держава (боротьба 1919 р.)» // «Збірник пам’яти С. Петлюри (1879–1926)» (Прага, 1930), «Підстави нашого відродження» (т. 1–2, Новий Ульм, 1946); спогадів «Україна в огні й бурі революції 1917–1921» (т.1, Прага, 1942; Новий Ульм, 1950; т.2, Прага, 1942, Новий Ульм, 1951; т.3, Прага, 1943; одним томом – К., 2003).

Літ.: Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч.3. Варшава, 1934; Наріжний С. Українська еміграція. Т.1. Прага, 1942; Помер Ісаак Мазепа // Свобода. 1952, 28 берез.; Феденко П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України. Лондон, 1954; Ісаакові Мазепі на вічну пам’ять. Лондон, 1973; Нагорна Л. П. Прем’єр Української Народної Республіки (Ісаак Мазепа) // Укр. ідея. Постаті на тлі революції. К., 1994; Губань Р. Ісаак Мазепа як «головний міліціонер і як людина» // Людина і політика. 2001. №1; Мандзяк В. Концепція формування української нації в науковій спадщині Ісаака Мазепи // Народозн. зошити. 2003. № 3–4.

П. П. Гай-Нижник    


Мазепа

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Мазепа Ісаак Прохорович // Енциклопедія сучасної України. – Т.18. – К.: НАН України; НТШ; Інститут енциклопедичних досліджень НАНУ, 2017. – С.





 
matrix-info БУЛАВА