Українсько-російські міждержавні взаємини
2010–2012 років під час першого етапу
президенства В. Януковича

Завантажити файл PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Українсько-російські міждержавні взаємини 2010–2012 років під час першого етапу президенства В. Януковича // Гілея. – 2018. – Вип.135 (№8). – C.334–347.

У 2010 році президентом України став Віктор Янукович¹. Незадовго до голосування Л.Кучма у розмові з Дж.Теффтом заперечував думку про те, що В.Янукович стане знаряддям Росії. Таку свою позицію про те, що ні В.Янукович, ані його радники не були пішаками Москви, він аргументував тим, що крупний бізнес, який фінансує В.Януковича, примусить його захищати інтереси України. Л.Кучма не надавав особливого стратегічного значення російському Чорноморському флоту, заявляючи, що він, звісно, може лякнути Грузію, але навіть не вартий і мізинця турецького флоту. Якщо ж Україна мала сплачувати «світову ціну» за газ, злісно зазначав він, то Київ повинен був наполягти аби Росія також платила «світову ціну» за розміщення свого флоту у Севастополі, тобто стільки ж, «скільки платять за бази американці» [47].

¹ Інавгурація президента України В. Януковича відбулася 25 лютого 2010 р. у Києві.

При цьому екс-президент України був переконаний, що Росія ніколи не відмовиться від мрії повернути Севастополь. Для росіян, вважав він, питання Севастополя має, перш за все, емоційний і ностальгійний характер і вони ніколи не облишать надії повернути його собі². Л.Кучма був також переконаний, що Україна ніколи не визнає незалежності Абхазії чи Південної Осетії. З цього приводу він зауважив, що війна у Грузії 2008 р. порушує деякі питання, адже Росія спрямувала свою армію в Абхазію та Південну Осетію і світ цю агресію проковтнув. А що станеться, якщо раптом у 2017 році Росія в однобічному порядку заявить, що її флот не піде з Севастополя? Чи захоче хто-небудь вступити у конфлікт на боці України? – запитав Л.Кучма американського посла Дж.Теффта 2 лютого 2010 року [47]. До здійснення найсумнішого передбачення Л.Кучми залишалося чотири роки.

А у 2010 р., одразу ж на другий день після інавгурації президента В.Януковича, голова Верховної Ради України В.Литвин вже обговорював «питання українсько-російського міждержавного діалогу» зі спікером Державної Думи Російської Федерації Б.Гризловим [6]. Незабаром до Московії потягнулася ціла черга українських можновладців. 16 березня до Москви з візитом для чергового обміркування проблем двосторонніх відносин прибув міністр закордонних справ України К.Грищенко³. 25 березня до столиці Росії з метою домовитися про зниження ціни на газ, яку було встановлено за контрактами Ю.Тимошенко, прилетів прем’єр-міністр України М.Азаров, проте його колега В.Путін умовою такої поступки назвав входження до Митного союзу⁴.

² За словами Л.Кучми, одного разу він сказав мерові Москви Ю.Лужкову, що Україна погодиться повернути Севастополь Росії, якщо США повернуть Росії Аляску, а вона поверне Курільські острови Японії, а Калінінград – Німеччині [47].

³ На 17 травня 2010 р. було призначено візит до України президента Росії Д.Медвєдєва.

⁴ Нагадаю, що Митний союз, який було створено Росією, Білорусією та Казахстаном на базі саме російських митних тарифів напр. 2009-го – на поч. 2010 рр., був не так економічним, як геополітичним проектом Кремля, який з фінансово-економічної точки зору був невигідним навіть самій Росії, проте дозволяв їй, не допускаючи зближення, наприклад, України (у разі її вступу до нього) з іншими інтеграційними формуваннями, передусім з ЄС, також обмежувати зміцнення, а значить й послаблювати, конкурента. При цьому Митний союз таким чином не лише зміцнював би свої конкурентні позиції, а й дозволяв би утримувати іншу країну-члена в орбіті російських не лише економічних, а й геополітичних впливів.

За десяток днів (5 квітня) у підмосковні Горки до російського президента Д.Медвєдєва на перемовини щодо умов газового компромісу подався і щойно обраний президент український В.Янукович. Проте компромісу не вийшло. Натомість надійшла звістка з Євросоюзу. 9 квітня заступник генерального директора Єврокомісії «Європейська політика сусідства»⁵ Х.Мінгареллі пояснив Україні про неможливість одночасного вступу до зони вільної торгівлі з ЄС та до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном [7]. Того ж дня до Києва прилетів і міністр закордонних справ Російської Федерації С.Лавров. Тож нова українська влада опинилася перед вибором свого геополітичного шляху і цей вибір став очевидним ще 2 квітня, коли В.Янукович ліквідував комісію з підготовки вступу України до НАТО. Тим часом 8 квітня 2010 р. Росія і США підписали у Празі Договір про скорочення ядерної зброї та її носіїв. При цьому обидві держави заявили про гарантії безпеки для України.

⁵ На поч. березня 2010 р. Європейська комісія виділила 5,7 млрд євро на фінансування до 2013 р. 19 проектів у рамках програми «Східне співробітництво». 21 квітня до Києва з візитом прибув комісар ЄС з розширення і Європейської політики сусідства Ш.Фюле, який обговорив з українським керівництвом проблеми відносин у контексті підготовки угоди про асоціацію та скасування безвізового режиму. 13 травня у Києві відбулося пленарне засідання в рамках чергового п’ятнадцятого раунду переговорів між Україною та ЄС щодо укладання угоди про асоціацію.

Своєю чергою, 13–14 квітня, під час роботи у Вашингтоні Міжнародної конференції з ядерного роззброєння, президент України В.Янукович зробив заяву про згоду України позбутися 90 кг високозбагаченого урану, який зберігався у науково-дослідних центрах. За певних технологій та зусиль його могло б вистачити для виробництва ядерної зброї [8], проте Київ знову відмовився від елементу ядерного стримання (навіть, якщо це було можливо теоретично) та власного гаранту національної безпеки та оборони⁶. Вочевидь таке рішення В.Януковича не було самовільним й приймалося під потужним тиском як з боку Росії, так і НАТО, адже тоді стає зрозумілою майже синхронне відвідання столиці України помічником генерального секретаря НАТО з політичних питань Д.Брангерманном (8 квітня) та очільником МЗС РФ С.Лавровим (9 квітня). Природно, що така позиція українського керівництва знайшла досить схвальні відгуки як у членів саміту, так і у світової громадськості. Чого варте було таке рішення української влади свідчить, зокрема, й те, що навіть за два місяці по вищезгаданій заяві, президент США Б.Обама у листі до президента України В.Януковича ще раз висловив високу оцінку історичному рішенню України вивезти з країни усі рештки високозбагаченого урану [12].

⁶ При цьому, гадаю, варто наголосити й на тому, що, наприклад, президент Білорусі О.Лукашенко не був запрошений на саміт з ядерної безпеки у Вашингтоні через відмову вивозити до США високозбагачений уран.

Важливою подією стало й підписання угод про продовження терміну оренди бази російського Чорноморського флоту в АР Крим в обмін на умовний перегляд угод про ціну постачання газу в Україну. 21 квітня 2010 р. у Харкові президент України В.Янукович і президент РФ Д.Медвєдєв підписали Угоду про продовження перебування російського Чорноморського флоту в Криму [52].

Сторони подовжували дію Угоди між Україною і РФ про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України від 28 травня 1997 р., Угоди між Україною і РФ про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р. та Угоди між урядом України та урядом РФ про взаємні розрахунки, пов’язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України від 28 травня 1997 р. на двадцять п’ять років з автоматичним подовженням на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна зі Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення їх дії не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії (ст.1).

Орендна платня за перебування Чорноморського флоту РФ на території України починаючи від 28 травня 2017 р. мала складатися з платежів Російської Федерації Україні в розмірі 100 млн дол. США на рік, а також з додаткових коштів, які отримувалися б за рахунок зниження з дати набрання чинності цією Угодою ціни в розмірі до 100 доларів США від встановленої чинним контрактом між НАК «Нафтогаз» України і ВАТ «Газпром», на кожну тисячу кубометрів газу, що постачався би в Україну, виходячи з пільгового погодженого обсягу поставок, передбаченого згаданим контрактом, за такою формулою: при ціні 333 долари США і вище за 1000 куб. газу зниження складало би 100 доларів США, при ціні нижче за 333 долари США зниження мало б скласти 30% від такої ціни. Ці додаткові кошти підлягали би обліку за підсумками кожного календарного року, протягом якого застосовувалися б зазначені зниження, зростаючим підсумком і визнавалося б як зобов’язання України, що погашалися б шляхом виконання положень статті 1 цієї Угоди [49].

27 квітня угоду про подовження терміну перебування Чорноморського флоту у Севастополі ратифікувала Верховна Рада України [3, c.222], а 28 квітня її ратифікувала Рада Федерації РФ [44]. Підписання «Харківських» угод неоднозначно було сприйняте українською громадськістю і загострило стосунки між владою та опозицією. Так, наприклад, під час пленарного засідання Верховної Ради між представниками опозиційних та провладних партій відбувалися сутички [2], а у день ратифікації «Харківських» угод у центрі Києва сталися сутичками між прихильниками опозиції, які виступали проти підписання угоди, та правоохоронцями. Загалом на мітинги проти ратифікації угоди про подовження базування російського флоту в Україні і на підтримку цієї угоди вийшло від 10 до 15 тисяч осіб. Лідери опозиції, виступаючи перед мітингувальниками, звинуватили президента В.Януковича й парламентську більшість у державній зраді й закликали народ до всеукраїнських акцій непокори [46]. Утім, як вже зазначалося вище, Україна таки ратифікувала цю угоду⁷.

⁷ При цьому, гадаю, варто наголосити й на тому, що, наприклад, президент Білорусі О.Лукашенко не був запрошений на саміт з ядерної безпеки у Вашингтоні через відмову вивозити до США високозбагачений уран.

Отже, у 2010 р. з приходом до влади В.Януковича та проросійської Партії регіонів стала очевидною й більш неприховуваною взаємообумовленість в українсько-російських відносинах питань енергоносіїв, торговельно-економічних контактів, військово-стратегічного співробітництва та геополітики, що супроводжувалася поступовим прагненням Росії до ізоляції України у її міжнародних контактах. Віддушиною ж у цій пастці вимушено мав стати т.зв. «євразійський» простір керованого Москвою Митного союзу. На заваді ж – українське громадянське суспільство, націонал-патріотичні сили, ліберальна політична опозиція, середнє підприємництво та, як не дивно, бізнесова верхівка (в тому числі й у лавах Партії регіонів), що прагла акумулювати, зберігати й капіталізувати свої статки у вільному Західному світі, а не в імперсько-тоталітарному «Русском мірє».

Проте з початком кожної чергової спроби з новою силою затягнути газово-енергетичний зашморг на шиї української економіки й таким чином ще більше посилити москвоцентричність геополітичної орбіти України, Кремль щоразу намагався змушувати український політикум до вирощування у собі синдрому проросійськості⁸, а відтак – вичавлював з нього його національне самоусвідомлення. Схрещуючи світосприйняття української політичної верхівки з підсвідомим інстинктом москвофільства у цивілізаційному вимірі та прищеплюючи цьому денаціоналізованому прошарку патологічну бацилу клептоманії, замішану на примітивній жадобі влади, кремлівські режисери створювали при цьому ілюзію обраності, забезпечити й гарантувати яку нібито спроможна лише Росія.

Подальшим кроком політики В.Януковича у напрямку зближення з Росією була зміна проєвропейського стратегічного курсу й згортання шляху до інтеґрації країни в Атлантичну систему безпеки та НАТО, коли у червні 2010 р. Україна оголосила про свою позаблокову політику. Таким чином Київ відмовився від євроатлантичної інтеґрації при декларативному збереженні курсу на євроінтеграцію⁹.

Москва одразу ж відреагувала на зміну зовнішньополітичної орієнтації України після приходу до влади у Києві В.Януковича й, вочевидь, як заохочувальний бонус, погодилася на демаркацію кордону з нею. Уже 26 квітня 2010 р. під час візиту до Києва голови російського уряду В.Путіна було обговорено проблеми розподілу Керченської протоки¹⁰. Це питання є вкрай важливим, позаяк без визнаних і закріплених відповідними міжнародними процедурами кордонів повноцінна держава не може існувати. До того ж питання українсько-російського кордону завжди включало у себе й досить дратівливу для обох сторін кримську складову.

⁸ 30 квітня 2010 р., до прикладу, на перемовинах з українським прем’єр-міністром М.Азаровим у Сочі глава російського уряду В.Путін запропонував йому об’єднати активи «Газпрому» та «Нафтогазу України».

⁹ За підрахунками заступника голови відділу торговельних зв’язків з Європою та Центральною Азією директорату торгівлі при Єврокомісії Ф.Куїссона, зона вільної торгівлі з Європейським Союзом мала коштувати Україні 5% бюджетних надходжень. 28 жовтня 2010 р. до Києва на черговий раунд переговорів щодо створення зони вільної торгівлі ЄС та України прибув із візитом європейський комісар з питань торгівлі К. де Гухт. Україні запропонували неприйнятні умови торгівлі сільськогосподарською продукцією. Україна також мала захищати географічні товарні назви на кшталт «коньяк», «шампанське» тощо.

¹⁰ Росія також зняла обмеження на імпорт українських труб.

Отже, 17 травня 2010 р. у Києві в рамках візиту до України президента РФ Д.Медвєдєва міністри закордонних справ України та Росії К.Грищенко й С.Лавров підписали Угоду про демаркацію українсько-російського державного кордону. Пізніше газета «Дело» повідомляла, що Україна погодилася зняти свої вимоги щодо збереження кордону часів СРСР і віддати Росії частину Азовського моря та Керченської протоки. У свою чергу директор департаменту інформаційної політики МЗС України О.Волошин запевняв, що Україна не відступатиме від своїх вимог. Незмінність українських вимог підтвердив і міністр закордонних справ України К.Грищенко. Тим не менш, реалії були дещо іншими, позаяк недарма ж колишній посол США в Україні В.Тейлор побоювався, що після розподілу Керченської протоки Україна втратить свій суверенітет [10].

8 липня 2010 р. Угоду про демаркацію українсько-російського кордону було ратифіковано Україною [50]. 22 липня 2010 р. президент України схвалив ратифікацію угоди з Росією про демаркацію державного кордону, яка набула чинності 29 липня. Вже 3 серпня 2010 р. МЗС України отримало повідомлення російської сторони про завершення внутрішньодержавних процедур з ратифікації угоди, після чого Україна та Росія сформували спільну демаркаційну комісію, що почала практичну роботу з розмітки кордону на місцевості¹¹.

¹¹ Принагідно зазначу, що хоча президент Білорусі О.Лукашенко у травні 2010 р. також підписав Закон «Про ратифікацію Договору між Україною та Білоруссю про державний кордон», проте ще й на початку червня 2010 р. Білорусь не віддавала ратифікаційні грамоти про демаркацію кордону, доки не буде сплачено борг України. Лише 25 березня 2011 р. Сторони обмінялися ратифікаційними грамотами договору про державний кордон.

Під час вищевказаного дводенного (17–18 травня) візиту Д.Медвєдєва у Києві було підписано, окрім угод про правові засади демаркації сухопутної ділянки державного кордону, також такі угоди: про співробітництво в галузі розвитку навігаційно-супутникової системи «Глонас»; про співробітництво між «Укрексімбанком» та «Банком ВТБ»; про науково-освітню співпрацю на 2010–2012 рр.; про співпрацю між міністерствами культури і туризму на 2010–2014 роки. Було підписано ще й заяви з приводу удосконалення системи безпеки в Європі, урегулювання конфлікту в Придністров’ї та з питань безпеки в Чорноморському регіоні [9]. Разом з тим Україна вчергове відмовилася від вступу до Митного союзу та від визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Утім, при цьому слід наголосити, що після зустрічей 19–20 травня в Одесі голови СБУ В.Хорошковського та керівника ФСБ О.Бортнікова контррозвідка ФСБ офіційно повернулася до Криму. З іншого ж боку, приймаючи у Києві 25 травня заступника Генерального секретаря НАТО І.Шедіви, міністр закордонних справ України К.Грищенко ще раз підтвердив, що Україна не має наміру й відмовляється вступати у НАТО¹².

¹² Додам також, що, прагнучи привернути увагу України до західного геополітичного вектора, у середині травня 2010 р. ЄC обіцяв Києву вже до осені підготувати План дій щодо скасування візового режиму для громадян України. Що ж стосувалося відмови України до вступу у НАТО, варто зауважити, що офіційний Київ не гребував заробляти кошти на спільних збройних місіях з НАТО. Так, на початку червня 2010 р. міністр оборони України М.Єжель взяв участь в роботі комітету співробітництва «Україна–НАТО» й оголосив про намір збільшити український контингент в Афганістані. Міністр оборони М.Єжель та начальник Генштабу Г.Педченко взяли участь також у засіданні комісії «Україна–НАТО», під час якого було зазначено, що МO України продовжить співробітництво з НАТО за всіма програмами. Тоді ж у Люксембурзі прем’єр-міністр М.Азаров взяв участь у засіданні Ради з питань співробітництва України з ЄС, на якій обговорювалися питання створення зони вільної торгівлі, запровадження безвізового режиму та модернізації української газотранспортної системи. Дещо пізніше у Брюсселі міністр палива та енергетики Ю.Бойко провів переговори з єврокомісаром з питань енергетики Г.Еттінгером.

У червні 2010 р. відбулося кілька подій міждержавного рівня в російсько-українських взаєминах: російський виробник ядерного палива «ВАТ ТВЕЛ» та українська НАЕК «Енергоатом» уклали довгостроковий контракт на постачання свіжого ядерного палива для українських АЕС, починаючи з 2011 року [11]; у Севастополі вперше з 2003 р. було проведено українсько-російські військово-морські навчання «Фарватер миру»; Україна звернулася до РФ з проханням про надання нею гарантії газового транзиту на 10–20 років [53], а на переговорах у Москві наприкінці червня прем’єри В.Путін і М.Азаров обговорювали проблеми передачі газу «РосУкрЕнерго», «Газпрому» та НАК «Нафтогазу України». Тоді ж РФ запропонувала Україні побудувати 15 військових кораблів для її Чорноморського флоту.

Суспільного резонансу набув Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р., яким затверджувався позаблоковий статус країни і скасовувався євроатлантичний курс. Цей Закон визначав засади внутрішньої політики України у сферах розбудови державності, розвитку місцевого самоврядування та стимулювання розвитку регіонів, формування інститутів громадянського суспільства, національної безпеки та оборони, в економічній, соціальній і гуманітарній сферах, в екологічній сфері та сфері техногенної безпеки, а також засади зовнішньої політики України.

Зокрема, закон визначав, що основним принципом зовнішньої політики країни «є дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного співробітництва з НАТО та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес» [4, c.527; 13].

Закон передбачав також внесення змін до Закону України «Про основи національної безпеки». Зокрема, зі статті, яка визначає пріоритети національних інтересів, було виключено норму про інтеґрацію України в євроатлантичний простір безпеки¹³. У статті про сферу національної безпеки і оборони, зокрема, містилася теза про «забезпечення поступового переходу до комплектування Збройних сил України на контрактній основі». Крім того, зі статті про основні напрямки державної політики в питаннях національної безпеки було виключено норму про набуття Україною членства «в Організації Північноатлантичного договору» [4, c.527; 14]. При цьому зберігалося завдання членства в ЄС «при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами СНД, а також з іншими країнами світу» [4, c.527; 14]. Ця норма була присутня і в попередньому законі.

¹³ На другий же день після ухвалення зазначеного закону до Києва прибула держсекретар США Г.Клінтон, яка протягом 2–3 липня обговорювала з українським керівництвом можливості активізації двосторонніх відносин. 28 липня 2010 р. з візитом до України прилітав комісар ЄС з питань енергетичної політики Г.Еттінгер.

У Законі також зазначалося, що російській та іншим мовам національних меншин України гарантовано захист, вільний розвиток і використання. Так, серед принципів внутрішньої політики в гуманітарній сфері значилася «реалізація державної мовної політики на підставі норм національного та міжнародного права, забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України» [4, c.527; 14].

Коментуючи ухвалу цього закону, Б.Тарасюк тоді зауважив, що ним було покладено початок перетворення України з суб’єкта зовнішньої політики на об’єкт, і наголосив: «Вчора під покровом ночі неконституційною більшістю було прийнято в цілому проект Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Не має сумніву в тому, що нинішній Президент, запопадливо виконуючи волю Кремля, у найближчі дні підпише та оприлюднить його. […] Зрозуміло, з якою метою було відключено трансляцію засідання. Для того, щоб український народ та весь світ не зміг побачити, як декілька десятків слухняних кнопкодавів вирішували в цей час стратегію розвитку Української держави на найближчі роки.

Схвалений документ за своєю сутністю є поверхневим та демагогічним, а основною метою його авторів є вилучення положення про членство в НАТО.

Натомість, оголошується курс, якого в природі не існує – на так звану «позаблоковість» і стверджується, що ми будемо брати участь у зміцненні європейської системи колективної безпеки, якої не існує також» [48]. Відтак, підсумував Б. Тарасюк, вказуючи на неспроможність України самій забезпечити власну національну безпеку¹⁴, у влади В.Януковича були інші цілі – перетворити Україну у колонію та сателіта сусідньої держави (тобто Російської Федерації).

¹⁴ Як свідчить загальносвітова практика, зниження певною країною витрат на фінансування своїх Збройних Сил до рівня менше 1% від ВВП, призводить до поступового руйнування армії. В Україні у 2007 р. рівень фінансування вперше знизився до 0,99%, а у 2009 р. він становив 0,7%. В Україні на одного жителя у 2010 р. витрачалося 25 дол. на оборону, в той час як у позаблоковій Швеції – 606 дол. США.

У практичній площині прискорене зближення з Росією набувало нових темпів. Так, у липні в рамках державної програми озброєнь на 2011–2020 рр. Міністерство оборони Росії запланувало закупити в України 20 літаків АН-124 «Руслан» [15]. Тоді ж, у середині липня 2010 р., новий український посол у Москві В.Єльченко вручив копії вірчих грамот. Водночас у Києві висадився потужний російський державно-політичний і церковно-ідеологічний десант вищого рівня. Зокрема цілий тиждень (20–28 липня) масовану пропаганду імперського концепту т.зв. «Русского міра» провадив в Україні патріарх РПЦ Кіріл, який вільно віщав свої облудливі ідеологеми в Одесі, Дніпропетровську та Києві. У Криму ж тим часом 24–25 липня 2010 р. святкував день російського ВМФ прем’єр-міністр РФ В.Путін й при цьому домовлявся про збільшення товарообміну між державами, який, як заявлялося, досягнув був докризових показників¹⁵.

¹⁵ 8 вересня 2010 р. газета «Голос України» подала інформацію від посла України в Росії В.Єльченка, який стверджував, що товарообіг між двома державами виходить на докризовий рівень і сягає 40 млрд дол. США.

За місяць, 26 серпня 2010 р., міністр закордонних справ України К.Грищенко вкотре безрезультатно обговорював у Києві питання демаркації кордону у Керченській протоці із заступником міністра закордонних справ Росії Г.Карасіним. Не дійшли згоди з цього питання сторони й під час переговорів 15–16 вересня у Москві міністрів закордонних справ Росії С.Лаврова та України К.Грищенка. Російська Федерація уперто не бажала зафіксовувати визнання державних кордонів України.

У Москві ж від 28 серпня, на продовжених переговорах, Росія в черговий раз розпочала цілеспрямований тиск на Україну, аби примусити її до злиття «Газпрому» та НАК «Нафтогаз України». Невдовзі, 17–18 вересня, у Москві, на зустрічі президентів В.Януковича та Д.Медвєдєва обговорювалися тенденції двостороннього співробітництва, а також було погоджено створювати спільні підприємства з видобутку сланцевого газу [54]. Наприкінці 2010 р. стало зрозуміло, що сторони готові лише створювати спільні підприємства в окремих галузях газового господарства, зокрема йшлося про видобуток сланцевого газу на Донбасі. Саме з цією метою Росія схиляла Україну до створення вже згадуваного вище європейського регіону «Донбас», питання про що знову було порушене 27 жовтня 2010 р. на засіданні Міждержавної українсько-російської комісії. На ній В.Путін запевняв українську делегацію, що Росія не мала наміру переглядати формулу ціни на газ для України.

Міжрегіональному співробітництву була присвячена й українсько-російська зустріч 4 жовтня у Геленджику. Тоді ж Україна остаточно погодилася на будівництво керченського мосту, який мав пролягти косою Тузла, й позичила в кредит від російського «Внешторгбанку» 2 млрд дол. США [16].

У середині жовтня з візитом до Києва прибув перший заступник глави уряду Російської Федерації І. Шувалов, який обговорював з українськими колегами питання поглиблення двостороннього торговельно-економічного співробітництва та реалізацію спільних проектів. Варто зазначити, що загалом у 2010 р. позитивом стало збільшення обсягів українсько-російської торгівлі, яка за статистичними показниками наблизилися до тогочасних валових характеристик торгівлі України із 27 країнами-членами ЄС [37, c.7]. Наприкінці року у Москві на зустрічі міністрів закордонних справ країн СНД та під час саміту СНД, у якому взяв участь президент В.Янукович (9–10 грудня 2010 р.) було обговорено питання щодо створення зони вільної торгівлі в СНД.

Кінець 2010 року позначився також утиском етнічних українців в Росії й, водночас, черговим просуванням гуманітарної експансії теренами України. Так, 22–23 листопада у Києві з візитом знов перебував патріарх РПЦ Кіріл (цього разу з нагоди святкування 75-річчя з дня народження митрополита УПЦ (МП) В.Сабодана). На цьому тлі, одразу ж після завершення вказаного приїзду російського церковника, у Росії було ліквідовано Федеральну національно-культурну автономію українців [17]. Натомість у Дніпропетровську на базі обласної універсальної бібліотеки відкрито «Російський центр» [18]. Більше того, Кремль зробив чимало кроків щодо посилення своєї гуманітарної присутності в Україні, найзухвалішими з яких була роздача російських паспортів українцям на Сході та в Криму. Зрештою, візит до Москви 8–9 грудня 2010 р. міністра закордонних справ України К.Грищенка, під час якого обговорювалися досягнення та проблеми українсько-російських відносин, зокрема, проблеми культурно-освітніх прав українців у Росії, так і не змінив жорсткої антиукраїнської політики російської влади у гуманітарній сфері й спричинився до нових поступок у поширенні ідеологем т.зв. «Русского міра» численними проросійськими організаціями в Україні¹⁶.

¹⁶ 21 червня 2007 р указом президента РФ (№ 796) було утворено фонд «Русскій мір». На сайті цього фонду були позначені осередки в 45 країнах світу, в тому числі в численних містах України. Діяли ці російські центри чи центри російської культури при бібліотеках, університетах, у театрах, а в місті Ізюм, наприклад, у кабінеті при управлінні культури міської ради (!).

Протягом 2010 р. поволі тривала й прихована дезорганізація роботи Міністерства оборони України під виглядом його реформування, яка фактично унеможливила ефективне управління ЗC України. Так, наприклад, 2010 р. було розформовано Об’єднане оперативне командування, а за рік – Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗC України. Крім того, 2010 року було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, а також з початку цього року призупинено зборову підготовку військовозобов’язаних. Саме за часів президенства В.Януковича майже остаточно було зруйновано систему ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи Збройних сил України, Державна прикордонна служба України, інші органи сектора безпеки та оборони комплектувалися з повним ігноруванням принципу екстериторіальності, тобто переважно місцевими мешканцями. Зменшилися, порівняно з попередніми роками, й асигнування на армію. Так, згідно з динамікою частки бюджету на оборону у ВВП [64] в період від 2006 до 2010 рр., питома вага витрат бюджету на оборону складала: 2006 р. – 0,5%, 2007 р. – 1,3%, 2008 р. – 1,0%, 2009 р. – 1,3%, 2010 р. – 0,7% [1, c.79]. При цьому Україна продовжувала наполягати на своєму позаблоковому статусі та відмовилася приєднуватися до Організації договору колективної безпеки (ОДКБ).

У 2010 р. було прийнято ще одне рішення, яке безпосередньо стосувалося питання національної безпеки та оборони. У липні Верховна Рада з цього приводу ухвалила спеціальну заяву і постанову, згідно з якою Кабінет Міністрів був зобов’язаний у тримісячний термін розробити і запропонувати проект міжнародно-правового документа, який зміцнював би міжнародно-правові гарантії безпеки України в контексті Будапештського меморандуму 1994 року. Утім, практичного втілення це рішення так і не набуло.

10 грудня 2010 р. В.Янукович видав Указ Президента України № 1119/2010 «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 17 листопада 2010 р. «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році». Зазначене рішення РНБО насправді мало відповідало своїй назві, у документі практично не було наголошено ані на викликах і загрозах національній безпеці, ані на стратегії їх передбачення й подолання тощо. Фактично, рішення РНБО того часу являло собою типовий рутинний бюрократичний документ, який банально мусив був з’являтися відповідно до статті 107 Конституції України.

У ньому, зокрема, зазначалося, що наприкінці 2010 р. «першочерговими завданнями є формування довгострокової стратегії розвитку держави, яку розуміє, поділяє і підтримує суспільство, а також створення широкої соціальної бази державної політики. Водночас пріоритетними залишаються питання недопущення нових політичних криз і потрясінь, а також подолання негативних тенденцій у формуванні довіри людей до влади і держави. Ключовим завданням найближчого часу має бути проведення в Україні ефективної антикризової політики, в рамках якої будуть поєднуватися реалізація реформ і мінімізація негативних впливів на Україну нових загроз національній безпеці» [51].

Тож, виходячи з вищезазначеного, визначалося вжити додаткових заходів щодо: укладання угоди про асоціацію між Україною та ЄС включно із створенням поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі¹⁷; укладення угод про вільну торгівлю із СНД, Канадою та іншими перспективними торговельними партнерами; внести в установленому порядку пропозиції щодо запровадження інституту спеціального уповноваженого президента України з питань договірно-правового забезпечення державного кордону України; визначити пріоритетні напрями взаємодії України з НАТО та передбачити фінансування відповідних заходів під час підготовки проекту Закону про Державний бюджет України на 2011 рік.

¹⁷ У відносинах з Європейським Союзом Україна у 2010 р. продовжила переговори про підготовку угоди щодо набуття статусу асоційованого членства та створення зони вільної торгівлі. Однак чітких дат реалізації плану запровадження безвізового режиму для громадян України в Шенгенському просторі визначено так і не було. Українсько-американські відносини визначалися рішенням передати високозбагачений уран США та Росії. Наприкінці 2010 р. в українсько-американських відносинах відбувся конфлікт з приводу відмови американської сторони повертати експонати виставки «Скіфське золото».

МЗС України у місячний термін доручалося подати в установленому порядку президентові України: проект Указу президента щодо стратегічних пріоритетів зовнішньополітичної діяльності на період до 2015 р.; проект плану заходів з урегулювання проблемних питань українсько-молдовських відносин; пропозиції щодо заходів, спрямованих на посилення позиції України у придністровському врегулюванні та активізацію діалогу з партнерами у форматі «5+2» з урахуванням національних інтересів України; проаналізувати разом із МО України участь у міжнародних миротворчих операціях та подати президентові відповідні пропозиції; розробити разом з Апаратом РНБОУ та подати в установленому порядку проекти указів президента про концепцію відносин України з Румунією, а також про програму комплексних заходів із вирішення проблемних питань українсько-румунських відносин та протидії загрозам національній безпеці України.

Крім того, слід було забезпечити активну участь України в обговоренні питань удосконалення європейської системи безпеки як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях та розробити і затвердити концепцію забезпечення національної безпеки України у фінансовій сфері тощо.

У сфері державної безпеки, воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України Кабінету міністрів доручалося: передбачити у проекті Закону про Державний бюджет на 2011 р. видатки за загальним фондом держбюджету на забезпечення фінансування ЗСУ в обсязі, що відповідає обґрунтованим потребам забезпечення обороноздатності держави; опрацювати до 1 січня 2011 р. питання щодо звільнення МО України від виконання невластивих функцій, пов’язаних із відчуженням надлишкового військового майна; затвердити План заходів щодо реалізації Концепції інтеґрованого управління кордонами; у місячний термін після затвердження нової Воєнної доктрини подати в установленому порядку проекти Стратегічного оборонного бюлетеня України та Державної комплексної програми реформування і розвитку ЗСУ на 2011–2015 рр.; затвердити Державну програму розвитку озброєння та військової техніки ЗСУ на 2011–2015 рр.; розробити та запровадити Єдину автоматизовану систему управління ЗСУ та переведення системи зв’язку ЗСУ на цифрові засоби зв’язку та ін.

Національному інституту стратегічних досліджень було доручено завершити підготовку та подати у тритижневий термін у встановленому порядку на розгляд президентові проект нової редакції Стратегії національної безпеки, а МО України забезпечити опрацювання у місячний термін після затвердження нової редакції Стратегії національної безпеки разом із зацікавленими центральними органами виконавчої влади та внести в установленому порядку проект нової редакції Воєнної доктрини України [51].

Входячи у 2011 рік, українська влада оголосила досить контроверсійну стратегію на інтеграцію водночас до різних торговельних союзів, включно з ЄС та Євразійським митним союзом, що в принципі де-юре було неможливо здійснити. Відтак ці заяви варто розглядати не більш як демагогічно-політичні, що мали на меті заспокоїти стурбованість Заходу, зокрема США та ЄС, з приводу прискореного крокування Києва у геополітичну та енергетично-економічну залежність від Москви. Тим не менш, попри карколомне входження України в орбіту впливу й, певною мірою, контролю у деяких сферах її політики на міжнародній арені Росією, ЄС, США і НАТО все ж не відмовилися від співпраці із офіційним Києвом й не полишали сподівань таким чином уповільнити остаточне скочування України до фактичного становища держави-сателіта Російської Федерації.

Під патронатом Кремля Київ поглиблював не лише співпрацю з Москвою, а й почав зближуватися також і з наддержавними структурами СНД. Так, в рамках візиту 23–27 лютого 2011 р. до Росії міністра оборони України М.Єжеля, було продовжено переговори з РФ про продаж їй крейсера «Україна» [19], а 12 квітня під час відвідин Києва головою уряду РФ В.Путіним обговорювалися питання співпраці в енергетичній та космічній сферах. Перед цим, 8 квітня 2011 р., у столиці України відбулося чергове засідання Ради міністрів закордонних справ країн СНД, під час якого розглядалися 13 питань порядку денного [20], а 15 квітня у Ялті розпочала роботу Економічна рада СНД, на якій, зокрема, обговорювалися перспективи створення зони вільної торгівлі у рамках СНД [21].

На початку літа 2011 р. Росія знову застосувала енергетичний важіль тиску на Україну задля досягнення геополітичних та економічних інтересів. У цьому контексті важливо згадати про переговори 7 червня 2011 р. у Москві голови російського уряду В.Путіна та його українського колеги М.Азарова. Російська сторона запевнила тоді, що зменшення ціни на газ для України можливе лише в разі входження України до Митного союзу¹⁸, що своєю чергою спричинилося до серйозного конфлікту, пов’язаного із геополітичним майбутнім України [22].

¹⁸ Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану у повному обсязі запрацював від 1 липня 2011 р.

Невдовзі Росія почала тиск на уряд України й з іншого боку – листом на ім’я прем’єр-міністра М.Азарова від 10 червня 2011 р. міністр оборони РФ А.Сердюков зажадав від української сторони розглянути питання про погашення заборгованості в сумі 405,5 млн дол. США, «пов’язаних з неналежним виконанням корпорацією «Єдині енергетичні системи України» щодо генеральної угоди між ЄЕСУ та МО РФ від 29 травня 1996 р. (№1957-1-96), контракту від 25 липня 1996 р. (№148/1697), угод від 11 червня 1997 р. (№148/1697-1), від 30 червня 1997 р. (№1697-2) про порядок поставок продукції виробничо-технічного призначення для потреб МO РФ [41].

Факт такого листа викликає, щонайменше, здивування, позаяк за борги приватної фірми вимагалося стягнення боргу від уряду держави. Утім, позалаштункове підґрунтя такого тиску чітко виявляється, якщо зважати на специфіку українсько-російських взаємин за часів президенства В.Януковича й того, що в часі, про який йшлося у листі, корпорацію ЄЕСУ очолювала ніхто інший, як Ю.Тимошенко. Крім того, саме у той період 2011 р. режим В.Януковича намагався засудити колишню прем’єрку у кримінальній справі №49-2954 за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.210, ч.2 ст.364, ч.3 ст.365 КК України [45]. Переслідуванням було піддано й інших колишніх українських урядовців, зокрема кримінальні справи було порушено проти колишнього міністра внутрішніх справ Ю.Луценка, колишнього виконувача обов’язків міністра оборони В.Іващенка, колишнього першого заступника міністра юстиції Є.Корнійчука та інших. 11 жовтня 2011 р. колишнього прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко¹⁹ було засуджено до 7 років позбавлення волі, трирічної заборони займатися політичною діяльністю, стягнення штрафу у розмірі 150 млн дол. США з конфіскацією усієї власності²⁰.

¹⁹ Ю. Тимошенко спочатку висунули звинувачення за ст.ст. 364 (зловживання службовим становищем) та 365 (перевищення влади або службових повноважень) КК України за наказ перерахувати доходи від квоти на викиди парникових газів до загальнодержавного бюджету, за затримку виплати митного збору за 1000 автомобілів швидкої допомоги, замовлених її адміністрацією, і за незаконне підписання угоди між «Нафтогазом» і «Газпромом» з продажу російського газу Україні, що в 2009 р. призвело до енергетичної кризи між цими двома країнами.

²⁰ 27 жовтня 2011 р. Європейський парламент своєю Резолюцією засудив ув’язнення Ю.Тимошенко Було також застережено, що Європарламент «вважає, що якщо не буде переглянуто вирок Ю.Тимошенко, це поставить під загрозу підписання Угоди про асоціацію та її ратифікацію» [60].

У листі старшого аналітика з питань Євразії Л.Гудріч (Lauren Goodrich) до директора з аналізу розвідувально-аналітичної компанії «Stratfor» Р.Балла (Reva Balla), оприлюдненого на сайті WikiLeaks, йшлося, зокрема, про роль В.Путіна та Д.Медвєдєва в арешті Ю.Тимошенко й планів Росії щодо В.Януковича. Так, приватні детективи-аналітики цієї авторитетної агенції дійшли висновку, що В.Путін, власне, ніколи не хотів становлення В.Януковича при владі у Києві без певної противаги, аби тримати його під контролем Кремля та мати можливість втручання у рішення української влади [58].

Відтак об’єктом впливу й противаги було обрано Ю.Тимошенко. Вона, як виснували аналітики логіку думки господарів Кремля, не була налаштована проросійськи, проте серед усіх провідних українських політиків її було найбільш легко «купити», в тому числі не лише через гроші як такі, а й через її жагу влади. Із перемогою на виборах В.Януковича, обопільно забезпечити їхнє залежнення в орбіті впливів Москви, звісно ж, стало можливим через спонукання президента України, використовуючи його патологічний страх нової революції й втрати влади, тримати Ю.Тимошенко у безперервній й перманентній небезпеці, в тому числі й через арешт.

Більше того, в цій геополітичній схемі мав місце й особистісний фактор. Президентові Росії Д.Медвєдєву Ю.Тимошенко ніколи не подобалася, головним чином тому, що вона фактично завжди зневажала його, не виявляла жодної поваги ані на одній зустрічі, завжди прагнула мати справу тільки з В.Путіним особисто. Тож Д.Медвєдєв вирішив завдати удару по Ю.Тимошенко й домовився з В.Путіним щодо підтримки В.Януковича, вмовивши його (В.Путіна) припинити її підтримувати. У підсумку В.Путін погодився й натомість прийняв рішення підібрати нових людей (українців) для влаштування у ключові українські органи влади – в СБУ, військову галузь, міністерства тощо. Таким чином Росія почала б формувати більш стійку базу для подальшого проштовхування своїх людей у владні сфери України й розширення їхнього кола.

Тож коли наприкінці 2009 р. Ю.Тимошенко і В.Янукович з’являлися у Москві, кремлівський владний тамдем у приватному порядку довів останньому, що вони готові відмовитися від підтримки Ю.Тимошенко, якщо він дасть згоду на увесь перелік путінських вимог. В.Янукович, природно, сприйняв усе і навіть більше. Таким чином, розігравши В.Януковича, В.Путін, водночас, відрізав і Д.Медвєдєву можливості впливу на новообраного президента України, зосередивши усі важелі «української» політики у власних руках.

Саме тоді й розпочалася масштабна операція Кремля з інкорпорації власних агентів до вищих щаблів влади та на вищі державні посади України. З того часу далекоглядні наміри російської політичної верхівки щодо руйнації владно-національних органів управління у Києві та на місцях, максимального послаблення українських збройних сил, розбалансування фінансово-економічної системи та плани з розчленування й остаточного знищення держави Україна почали набувати більш осяжних рис. Відтак досить скоро в уряді М.Азарова з’явиться ціла когорта «молодих» фахівців та державних посадовців вищого рангу, що не лише були агентами ФСБ, а й громадянами Російського Федерації!

Усе це спонукало Москву форсувати свої приготування до остаточного «розв’язання» українського питання як найбільшої проблеми у відновленні геополітичних впливів Кремля та, через розширення своєї зони контролю на пострадянському просторі й у сирійсько-середземно-чорноморському трикутнику, усунути українську перешкоду на шляху до свого імперського відтворення й позиціонування Росії як світового гравця та арбітра водночас.

Між тим, 6 липня 2011 р. Верховна Рада ратифікувала Угоду «Про співробітництво держав-учасниць СНД у створенні, використанні та розвитку міждержавної мережі інформаційно-маркетингових центрів для просування товарів і послуг на національні ринки» [23], а також Угоду «Про Правила визначення країни походження товарів у Співдружності Незалежних Держав», підписану 20 листопада 2009 р. у Ялті [25].

Незабаром, 12 липня у Москві під час зустрічі прем’єр-міністрів країн Митного союзу Україні фактично було відмовлено у співпраці за формулою «3+1», коли українська сторона збиралася користуватися усіма перевагами Митного союзу, але не брати на себе відповідних обов’язків. Не зрушилася ця справа у позитивний для України бік і під час особистих переговорів президента України В.Януковича та президента Росії Д.Медвєдєва 11 серпня у Сочі. Російська сторона вчергове відхилила українську пропозицію про участь у Митному союзі за формулою «3+1» та погрожувала санкціями щодо доступу українських товарів на російський ринок. Неврегульованою залишилася й проблема ціни на газ²¹.

²¹ У липні 2011 р. Україна розпочала реалізацію проекту «Модернізація і реконструкція магістрального газогону Уренгой–Помари–Ужгород», який був розрахований на 10 років. Вартість проекту склала 1,3 млрд дол. США. Загалом у модернізацію української ГТС до 2018 р. планувалося залучити 6,5 млрд дол. США.

Тим не менш, у переддень 20-ї річниці відновлення незалежності України у часописі «Дзеркало тижня. Україна» за авторством президента В.Януковича було опубліковано статтю під назвою «Двадцять років України: Наш шлях лише починається». У ній, зокрема щодо зовнішньополітичних орієнтирів держави, наголошувалося, що «європейський вибір став основою зовнішньополітичної ідентичності України». В. Янукович запевняв: «Україна не просто хоче бути європейською країною. Цей географічний факт не потребує зайвих підтверджень. Ми прагнемо долучитися до великого європейського проекту – побудови єдиної Європи на основі цінностей свободи, демократії та права. Долучитися у складний час, прагнучи не субсидій чи поблажок, а можливостей і прав. Долучитися, попри жорсткий тиск і свідоме гальмування, на засадах рівних партнерів. Долучитися – заради нашого спільного майбутнього.

Ми впевнені, що Угоди про асоціацію та про утворення поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі – це те, що сьогодні потрібно і Україні, і Європейському Союзові. Сподіваємося, що це усвідомлюють і наші партнери» [57]. Окрім риторики про європейський вибір і цінності України, тут варто звернути увагу, принаймні, на два вирази: 1) згадку про «жорсткий тиск і свідоме гальмування» й 2) апеляція до ЄС і сподівання, «що це усвідомлюють і наші партнери» [57].

Водночас президент України окремо наголошував на тому, що «європейська сторона зрозуміє наші можливості та обмеження» й зазначав, мов цитуючи для залаштункового читача обітницю: «Україна глибоко усвідомила, що запорука нашого європейського поступу неможлива без добросусідських відносин із Росією. Роки незалежності неспростовно довели, що такі відносини можливі лише на основі чіткого дотримання двостороннього балансу національних інтересів та взаємної поваги. Держава та її керівництво зроблять усе від них залежне для побудови такого балансу» [57]. Наприкінці статті В. Янукович, нібито образно, але достатньо чітко визнав, що у найближчій перспективі на членство у ЄС офіційний Київ не розраховує, припускаючи розвиток подібного сценарію не раніше як за 10 років: «Прийде час і за років десять Україна буде в Європейському Союзі, ввійде в коло розвинених країн» [57].

Проєвропейська риторика В.Януковича, утім, була розрахована не стільки на західноєвропейських політиків, що й так «залицялися» до Києва з метою не втратити такого великого партнера на сході Європи й не дати йому остаточно потрапити під геополітичний протекторат Кремля, а здебільшого на увагу Росії, яка чим далі збільшувала власні апетити щодо поглинання українського суверенітету.

Тиск на українську владу посилився з початком осені 2011 р. Так, у перші дні вересня, коли у Душанбе на саміті президентів країн СНД учасники зустрічі не змогли домовитися про запуск механізмів ефективного функціонування зони вільної торгівлі, особисту зустріч на 3 вересня між В. Януковичем і Д.Медвєдєвим навіть не було заплановано. Прикметно, що саме тоді Москва знову розпочала погрожувати Україні штрафними санкціями, щойно Київ вкотре не погодився на вимогу злиття «Нафтогазу України» та «Газпрому». Відтак 5 вересня до Москви мусив відлетіти міністр закордонних справ К.Грищенко, аби спробувати якимось чином вгамувати посилення російсько-українського політичного напруження у відносинах, зумовленого неврегульованістю газового питання.

Поволі у другій половині вересня спільні точки дотику вимальовувалися у військово-політичній сфері, коли РФ відновила фінансування Чорноморського флоту [26] (до цього, у серпні, сторони домовилися про взаємодію при ліквідації надзвичайних ситуацій у місцях дислокації Чорноморського флоту РФ [24]). Крім того, Україною і Росією було створено спільне підприємство з виробництва ядерного палива, повідомлялося також про намір Москви закупити у Києва БТР-1М з бойовим модулем «Шквал» [36]. 3–5 жовтня, після тривалої перерви, були проведені спільні російсько-білорусько-українські військові навчання. Проте, на цьому тлі, до кінця року залишалися визначальні непорозуміння щодо умов дислокації Чорноморського флоту на території Кримського півострова, які не вдалося узгодити ані в середині жовтня під час візиту в Україну міністра оборони РФ А.Сердюкова [40], ані в середині листопада під час відповідних українсько-російських переговорів у Києві [28].

Було цілком очевидним, що питання технічних та інших умов перебування ЧФ Росії на терені України традиційно було пов’язане із проблемою оплати та транспортування енергоносіїв, зокрема газу. Супровідним навантаженням до їхнього взаємного регулювання й додатковим важелем тиску з боку Кремля, як правило, слугували ті чи інші торговельні війни. Кінець 2011 року підтвердив описану закономірність.

24 вересня 2011 р., з метою наблизити розв’язання неврегульованої теми щодо ціни на газ, з робочим візитом до Росії прибув президент України В.Янукович. Українська сторона в обмін на перегляд газового контракту 2009 р. пропонувала встановити ціну транзиту газу в Європу на рівні її собівартості, проте без позитивних наслідків. Не вдалося досягти видимого прогресу у газовому питанні й під час консультацій президента України В.Януковича та президента Росії Д.Медвєдєва у Донецьку 18 жовтня [55], як і М.Азарову на зустрічі прем’єр-міністрів країн Митного союзу у Петербурзі. Попри те, що її учасники підписали угоду про створення зони вільної торгівлі в СНД, у чергове за її рамки було виведено групи товарів нафти й газу. 11 листопада, під час приїзду до Києва голови «Газпрому» А.Міллера, Україна зробила спробу дещо змінити спосіб сплати за газ зі свого боку. Зокрема було запропоновано перейти на розрахунки за газ у рублях, проте МЗС Росії заявило про своє категоричне неприйняття такого шляху, мотивуючи це тим, що Україна не претендує на власність колишнього СРСР [27]. Безрезультатними виявилися й грудневі перемовини у Москві між А.Міллером та міністром палива й енергетики України Ю.Бойком [29].

У січні 2012 р. напруження у газовому протистоянні вийшло на новий рівень. Слідом за «газовою» війною Росія оголосила Україні ще й «сирну» війну. Серйозність становища почала дедалі сильніше непокоїти також і держави Європи. Комісар Європейської комісії з питань енергетики Г.Еттінгер, зокрема, заявив з цього приводу, що «ЄС бажає, якщо цього хочуть Україна та Росія, вступити до тристоронніх консультацій щодо транзиту газу в будь-який час. Комісія готова як продовжувати активну підтримку реформ українського енергетичного сектора, так і модернізувати інфраструктуру з транзиту газу в Україні» [30]. 17 січня 2012 р. Україна та РФ відновили переговори щодо ціни на газ, на яких Київ пропонував створювати відразу тристоронній консорціум (Україна – Європа – Росія), проте країни знову опинилися на межі торговельно-економічної війни. Ситуація ускладнилася настільки, що українська сторона навіть збиралася опротестовувати газові контракти у Стокгольмському суді.

Проте напруга зростала й через те, що високопоставлені українські чиновники переймалися, наприклад, питанням: чому Москва продовжує прокладати газогін «Південний потік», який мав лягти дном Чорного моря й обійти Україну, коли українська газотранспортна система мала значний надлишок виробничих потужностей²². У Києві розуміли, що «Південний потік» призведе до скорочення потоку газу через українські трубогони, а отже завдасть істотних збитків не лише державній скарбниці, а й приватним кишеням корумпованого українського чиновництва. Крім того, українське керівництво почало усвідомлювати, що ціна на російський газ (навіть із «харківською» знижкою в розмірі $100 за тисячу кубометрів) була занадто високою і «несправедливою». При цьому «Газпром» протягом 2011 р. не виявляв жодних ознак зрушитися з місця у перемовинах з українцями. Зрештою, наприкінці року скарги країни досягли критичної ваги і Київ повідомив Москву («Газпром»), що у 2012 р. він імпортуватиме лише 27 млрд куб. газу. У відповідь росіяни ультимативно нагадали Україні про формулу «бери або плати», а також про зобов’язання прийняти й сплатити за 41,6 млрд куб. газу.

²² Україна успадкувала радянські транзитні газогони, які мали проектну потужність в 175 млрд куб м на рік, а також досить ідеально розташовані ємності зберігання газу. Її транзитні нафтогони також мають потужність понад один мільйон барелів на добу, пов’язуючи регіони видобутку нафти в Росії і Центральній Азії з внутрішньоконтинентальними ринками Центральної Європи. Проте, на січень 2012 р. транзит російського газу становив менше 100 млрд куб, а з пострадянського простору в середньому 120 млрд кубометрів. Тож Росія зайнялася будівництвом і плануванням трубогонів в обхід України, а саме Північного потоку (Nord Stream) й особливо Південного потоку (South Stream), плануючи їх потужність до 55 млрд куб м та на 63 млрд куб м на рік відповідно. Чому? А тому, що Україна зарекомендувала себе протягом останнього чвертьстоліття як ненадійний транзитний партнер як в очах Росії, так і в очах Європи.

Старший науковий співробітник Центру по США та Європі Інституту Брукінгса С.Пайфер (Steven Pifer) у своїй доповіді «Події в Україні та наслідки для політики США» у підкомітеті з європейських справ Комітету у закордонних справах Сенату США 1 лютого 2012 р. припускав, що, з огляду на ситуацію, українці у грудні 2011 р. навіть розглядали плани, які надали би «Газпрому» значний контроль над українською ГТС [61]. Цього, власне, Москва прагнула досягти вже давно, проте Україна все ж чинила упертий опір примушенню її передати «Газпрому» таку бажану для Росії інфраструктуру транзиту газу через Україну в Європу.

Позиції України послаблювалися також глибокою економічною кризою, всеосяжною корупцією, клептоманійною ненажерливістю чиновництва (видатки на утримання влади у 2011 р. зросли, наприклад, на 25% [42]) та соціально-політичним розколом українського суспільства і політикуму²³. При цьому В.Янукович та його уряд були позбавлені ширшого маневру через неможливість заручитися підтримкою Заходу у геополітичному та енергетично-економічному протистоянні²⁴ з Росією у зв’язку з репресіями щодо опозиції, відсутністю реформ і придушенням демократії в Україні.

²³ Разом з цим нагадаю, що 17 березня 2012 р. у своїй промові на ХІІІ з’їзді Партії регіонів В.Янукович заявив, що за минулий (2011-й) рік ВВП країни зріс на 5,2%, капіталовкладення в основний капітал за 3 квартали року зросли на 21%, прямих іноземних інвестицій за цей самий період було отримано у півтора рази більше, ніж попереднього року, а показник інфляції був рекордно низький – 4,6%. Більше того, президент утвердився в переконанні, що нова позаблокова зовнішня політика, курс на європейську інтеграцію та нарощування потенціалу стратегічного партнерства з Росією дозволили державі забезпечити «периметр безпеки та співробітництва».

²⁴ Роблячи невеличкий екскурс в історію, варто нагадати, що до відкриття і капітального розвитку у Західному Сибіру газових родовищ у 1970-х рр., УРСР не була нетто-експортером газу з Росії. У 1975 р. виробництво українського газу досягло 69 млрд кубометрів (BCM). У січні 2012 р. власне видобування газу Україною складало нижче 20 млрд кубометрів, а ще на дві третини вона залежала від імпорту газу з Росії. Залежність від імпорту зменшилася тільки через гнітючі показники загальної української економіки, а не через підвищення ефективності та збільшення внутрішнього виробництва. Проте вже тоді, за належної політичної волі та інвестиційних умов, видобуток українського газу можна було легко збільшитися на 50% протягом кількох років. Тож із підвищенням ефективності використання енергії, Україна могла бути більш ніж на 50% самодостатньою в газі. Утім, на початок 2012 р. Україна була третім за величиною споживачем газу в континентальній Європі (за межами Росії). Вона споживала дві третини газу, який вироблявся Німеччиною, у той час як її ВВП становило менше 5% від Німеччини. Тож український нафтогазовий сектор працював (і працює) абсолютно дисфункціональним чином.

Проблема України була також у тому, що її енергетичний сектор є непрозорий та корумпований і вже самою своєю системною структурою являв загрозу національній безпеці та державному суверенітету. Відтак урядові слід було запровадити агресивну програму енергоефективності й лібералізувати застарілу енергетичну систему через залучення інвесторів і сприяння прозорості її функціонування, що допомогло б послабити залежність від Росії, в тому числі убезпечити газотранспортну галузь не лише від недобросовісних менеджерів, а й від можливостей Кремля маніпулювати її корумпованим чиновництвом й втручатися в українську політику через сферу енергетики і ресурсів.

Утім, як справедливо зазначав виконавчий віце-президент Атлантичної ради Д.Вілсон (Damon M.Wilson), «масштаби корупції в енергетичному секторі загрожують підірвати демократію в Україні, оскільки це дає стимул для тих, хто при владі, щоб увічнити свою владу для особистого збагачення та аби уникнути судового переслідування» [63].

Едвард К. Чау (Edward C. Chow), старший науковий співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень (США), що понад тридцять років працював аналітиком і на практичному рівні в міжнародній енергетичній промисловості, а також консультував чотири українські уряди (в тому числі прем’єр-міністрів В.Януковича та Ю.Тимошенко), у своїй доповіді «Енергетика і програми національної безпеки», представленій Комісії у закордонних справах Сенату США 1 лютого 2012 р., так характеризував «газову політику» тогочасного уряду М.Азарова. «Замість фундаментальних реформ і негайних вигод, які можуть бути досягнуті, цей уряд і його попередники вважали за краще б говорити про химерні проекти на п’ять або більше років на майбутнє, як, наприклад, щодо сланцевого газу або іншого виробництва нетрадиційного газу, імпорту скрапленого природного газу, морської розвідки – жоден з яких не може бути ефективним без фундаментальної енергетичної реформи. У кращому випадку, – наголошував він, – це зміщення політичних пріоритетів. У гіршому випадку – це навмисна неправильність для того, щоби змінити тему і відвернути увагу від поточних і майбутніх пустощів в енергетичному секторі» [59].

Е.Чау вважав, що в січні 2012 р. Україна та Росія зайшли у глухий кут у своїх перемовинах щодо ціни на газ внаслідок катастрофічної помилки, яку зробили президент В.Янукович та уряд М.Азарова, підписавши газові угоди у Харкові в квітні 2010 р. «Як не дивно, по суті, підписані харківські угоди і замкнули його уряд в умови договору, укладеного між колишнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко і головою уряду РФ Владіміром Путіним в січні 2009 року», – резюмував він [59]. Експерт також прогнозував, що Росія намагатиметься чи то через «Газпром», чи засобом його посередницької компанії захопити повний контроль над українською газотранспортною системою, позаяк Україна продовжувала псувати свій енергетичний сектор за схожим із Білоруссю сценарієм. У підсумку перед Україною цілком реально майоріла небезпека перетворитися на енергетичний придаток Росії.

Тим часом 9 лютого 2012 р. РФ призупинила «курячу» війну, відновивши імпорт курятини українського виробництва, але посилила війну «сирну» й офіційно обмежила постачання твердого сиру українських виробників на свою територію [31], а від 17 лютого сир українського виробництва й взагалі було вилучено з обігу в Росії [32]. Зрештою, 22 лютого обидві держави домовилися уніфікувати технічні регламенти до кінця 2012 р. з метою попередження «сирних воєн» [34]. Нагадаю, що одночасно тривала й торговельна війна України з Білоруссю, яка завершилася 7 березня 2012 р. [38], проте скасували обмеження у двосторонній торгівлі Україна і Білорусь лише на початку травня [56].

Саме у перебігу цих торговельних війн, які мали слугувати за додатковий тиск на Київ, Росія з середини лютого запропонувала Києву відновити «газові» переговори [33]. Ще одним важелем шантажу стало послання президента РФ В.Путіна на початку березня до Федеральних зборів, в якому він, між іншим, запропонував скасувати з 2015 р. для громадян України право на безвізове відвідання Російської Федерації²⁵. У середині квітня Україна і Росія продовжили переговори щодо вирішення проблеми торгівлі твердими сирами українського виробництва, на яких російська сторона заявила, що збирається постійно контролювати відповідних виробників.

²⁵ 4 березня 2012 р. відбулися вибори президента РФ. Переміг В.Путін. 7 травня 2012 р. у Москві відбулася інавгурація президента Росії В.Путіна, а 8 травня Державна Дума РФ затвердила Д.Медвєдєва на посаді прем’єр-міністра РФ.

Тим часом у квітні 2012 р. Москву відвідав секретар РНБО України А.Клюєв [43], а в травні президент України В.Янукович провів у столиці РФ консультації з усіма президентами країн СНД²⁶, що не завадило Верховному суду РФ ухвалити рішення щодо ліквідації Об’єднання українців Росії [35]. Не став зазначений вердикт й на заваді М.Азарову 26 травня відвідати у Москві з’їзд партії «Єдина Росія» й провести тристоронню зустріч з В.Путіним та Д.Медвєдєвим, а наприкінці того ж місяця у Мінську взяти участь у зустрічі глав урядів країн Митного союзу (Україна тоді стала спостерігачем у цьому союзі). Вочевидь київські можновладці елементарно пожертвували інтересами української діаспори в Російській Федерації, знехтувавши таким чином і «м’якою силою» держави Україна в Росії, на догоду імперській гуманітарно-етнічній політиці Кремля у її реалізації концепту «русского міра» та з огляду на удержавлені приватні інтереси власної владної політичної верхівки.

²⁶ 5–6 квітня 2012 р. у Києві відбувалося засідання Міжурядової ради з питань агропромислового комплексу СНД; у травні голова ВР В.Литвин у Санкт-Петербурзі взяв участь у заходах Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД, а також провів переговори з головою ДержДуми РФ С.Наришкіним і головою Ради Федерації РФ В.Матвієнко; 30 липня ВР ратифікувала Угоду про створення зони вільної торгівлі в рамках СНД; у вересні Україна офіційно приєдналася до зони вільної торгівлі у форматі СНД (за межами зони вільної торгівлі залишилися українські цукор, горілка та багато інших товарних груп); 16 жовтня ВР ратифікувала Угоду про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі з торгівлею людьми, органами й тканинами людей, підписану 25 листопада 2005 р. в Москві; на саміті держав СНД в Ашхабаді 5 грудня 2012 р. обговорювалися проблеми функціонування зони вільної торгівлі, а також було підписано угоду про розрахунки у національних валютах.

У цьому контексті цілком логічною була думка німецького експерта К.Шуллєра у статті «Що робити з Віктором Федоровичем?», висловлена в часи європейського дискурсу щодо дилеми для ЄС і західних демократій у реалістичному ставленні як до України, так і до її президента та створюваного ним автократичного режиму. Він (К.Шуллєр) зокрема доводив, що мовчання перед лицем автократа є нічим іншим, як потуранням. «Проти політики потурання говорять не лише часто осміяні «цінності». Аргумент про те, що Януковича необхідно прийняти в обійми, хай навіть і з затиснутим носом, щоб не підштовхнути його в руки Росії, є не лише аморальним, але й хибним. Чинна українська влада не піде так просто до Росії лише тому, що Європа не танцює під її дудку. Олігархи цієї країни знають абсолютно точно, що їхня гра скінчиться, якщо вони залишаться у полі тяжіння Москви самі, без підтримки Європи. Україна б стала сателітом імперії, а її президент – дрібним князьком. Ні Янукович, ні його мільярдери цього не хочуть. Їм потрібен партнер, тому вони не зможуть просто проігнорувати вимоги європейців щодо верховенства права. Але подібні вимоги необхідно висувати рішуче й одноголосно, а не за допомогою натяків, адже «європейські цінності» не такі страшні, як їх малюють, – прогнозував К.Шуллєр. – На відміну від того, що ллють у західні вуха українські дипломати, «в руки Росії» Україну підштовхне не той, хто протистоїть Януковичу, а той, хто дасть йому повну свободу дій. Якщо цей президент діятиме так і надалі, його корумповані клани дуже швидко економічно й морально зруйнують цю нестійку державу. Його друзі і родичі ховатимуть свої гроші на Британських Віргінських островах, і коли нарешті країна через злидні опиниться в повному сум’ятті, його останнім козирем стане остаточна передача газової мережі і військово-морських баз колишній державі-господарю. Але тоді друзі і родичі вже давно будуть в Монако» [62].

Протягом року тиск Москви на Київ лише зростав. Так, в середині липня 2012 р. на засіданні міждержавної українсько-російської комісії на рівні президентів В.Януковича та В.Путіна Україна знову без суттєвих зрушень порушила питання про проблеми у сфері торгівлі з Росією, пов’язані з новими бар’єрами у торгівлі, зокрема, через функціонування Митного союзу. Натомість «Газпром», за підсумками 2012 р., загрожував звернутися до Стокгольмського арбітражу за недобір законтрактованих Україною обсягів газу. РФ вимагала також, аби Україна розпочала формувати резерв російського газу у власних сховищах для гарантування поставок палива до ЄС, на що вже з початком осені отримала негативну відповідь Києва²⁷. Росія чи не одразу завдала удару у відповідь, висунувши вимогу до України повернути борг ЄЕСУ у розмірі 3 млрд 239 млн 449 тис. 614 грн. 14 копійок.

²⁷ Саме у ті дні початку вересня 2012 р. Єврокомісія розглядала питання монопольного статусу «Газпрому».

Нагадаю, що цю тему вже раніше порушувало МO РФ, а 21 серпня 2012 р. воно подало офіційний позов до Кабінету міністрів України. Суть цього позову полягала в тому, що ЄЕСУ «зобов’язалося здійснити постачання матеріально-технічних ресурсів і продукції виробничо-технічного призначення для потреб підвідомчих Міністерству оборони Російської Федерації військових частин, підприємств і організацій» [39]. Російська сторона зазначала, що нею було здійснено оплату «за матеріально-технічні ресурси, котрі мала постачити ПФК «ЄЕС України», разом з тим, остання свої обов’язки за вказаними договорами належним чином не виконала, у зв’язку з чим виникла заборгованість на суму 405 311 181 доларів США, в тому числі 328 393 706 доларів США основного боргу, 50 645 978,60 доларів США відсотків і 26 271 796,40 доларів США штрафних санкцій» [39]. Росія аргументувала й обурювалася, що існування заборгованості ЗАП ПФК «ЄЕС України» підтверджувалося українською стороною на міждержавному рівні, про що свідчив п.3.2 Протоколу Десятого засідання Змішаної Російсько-Української комісії зі співробітництва від 2 липня 2004 р., проте уряд України в особі Державної митної адміністрації України, замість виконання своїх міжнародних зобов’язань як гаранта, ініціював у судовому порядку ліквідацію ЗАП ПФК «ЄУС України».

Тим не менш, сторони так і не змогли домовитися з економічних питань ні під час переговорів президентів Росії та України у Москві (жовтень 2012 р.), ані під час візиту до столиці РФ прем’єр-міністра України (листопад 2012 р.). Росія увесь рік продовжувала політичний тиск на Україну за допомогою митних вилучень у торгівлі²⁸ та в питанні ціни на енергоносії з метою примусити останню приєднатися до Митного союзу та стати членом єдиного з Росією простору безпеки²⁹. РФ також системно виступала проти наміру ЄС першочергово розглянути питання надання безвізового режиму для громадян України³⁰.

²⁸ Зауважу, що у 2012 р. товарообіг між Україною і Росією (за офіційними українськими даними) становив 45,5 млрд. дол. За висновком Світового банку 2012 р., Росія посіла 5-те місце у списку найбільших світових економік з показником 3,4 трильйона дол., Україна перебувала на 38-му місці із 338,2 млрд дол. США.

²⁹ Разом з тим, Росія продовжувала (від 2006 р.) підготовку своїх військових на території України і навіть на українських військово-технічних об’єктах, зокрема на імітаторі злітно-посадкового поля авіаносця «Нитка» в Криму. Варто зауважити, що лише в червні 2012 р. МО РФ вперше готівкою заплатило за користування ним (вартість склала 1 млн 373 тис. 809 дол.). У серпні того ж року у Києві відбулося п’яте засідання Підкомітету з питань безпеки українсько-російської міждержавної комісії на рівні міністрів оборони, на якому Сторони підписали угоду про довгострокову оренду українського полігона злітно-посадочних систем «Нитка». 11 січня 2013 р. ВР ратифікувала Угоду між Кабміном України та урядом РФ про взаємодію з питань попередження надзвичайних ситуацій, пожеж і ліквідації їх наслідків у населених пунктах, в яких розташовано об’єкти ЧФ РФ на території України, підписану 12 липня 2012 р. в Ялті.

³⁰ На початку грудня 2012 р. Рада міністрів закордонних справ ЄС висунула Україні вимоги для підписання угоди про асоціацію: впорядкування виборчого законодавства, скасування вибіркового правосуддя, проведення реформ. Наприкінці грудня 2012 р. ЄС переглянув своє рішення про бойкот президента В.Януковича та запропонував провести саміт з Україною у Брюсселі наприкінці лютого 2013 р. ЄС вів переговори з Україною стосовно Угоди про асоціацію та всебічної та поглибленої зони вільної торгівлі, починаючи з березня 2007 р. Обговорення завершилися у 2012 році. 24 червня 2013 р. Рада з питань співробітництва між Україною та ЄС ухвалила в Люксембурзі оновлений «Порядок денний асоціації Україна–ЄС» для підготовки та сприяння реалізації Угоди про асоціацію між ЄС та Україною.

Таким чином, протягом 2010–2012 рр. Російська Федерація цілеспрямовано й наполегливо втілювала у дійсність свій геостратегічний план щодо остаточної інкорпорації України у власну воєнно-політичну, енергетичну, фінансово-економічну та гуманітарну орбіту шляхом ведення проти неї та її мафіозно-корумпованої політико-господарчої верхівки фактично безупинної, широкомасштабної та багатовекторної комбінованої війни практично в усіх сферах міжнародного, обопільного та внутрішнього українського життя.

У цій гібридизованій війні застосовувалися різноманітні методи, засоби та форми поглинання, починаючи з прихованого і неприхованого шантажу як особистого, так і глобального характеру, торговельних, митних та енергетичних війн й закінчуючи всебічним втіленням широкої агентурної мережі у всі сфери державно-політичного організму України, тотальним застосуванням «м’якої» сили й навіть погроз через брязкання зброєю тощо.

Наступні 2013-й та 2014-й роки президенства В.Януковича мали стати завершальним етапом цієї масштабної геополітичної спецоперації, внаслідок якої усі важелі політичного та фінансово-економічного кермування Україною мали би опинитися в руках російської агентури та кремлівських маріонеток, а держава Україна мусила би не лише перетворитися на квазідержаву-сателіта Російської Федерації, а й, ізольована від зовнішнього цивілізованого світу й розчленована, в обтятих державно-теренових межах, була би перетворена на неоколонію імперсько-авторитарної Росії.

Hai-Nyzhnyk P. P., Doctor of Historical Sciences, Academician of the Ukrainian Academy of Sciences, Head of the Department of Historical Studies at the Research Institute of Ukrainian Studies (Ukraine, Kyiv), Hai-Nyzhnyk@ukr.net

Ukrainian-Russian intergovernmental relations between 2010–2012 during the first phase of the presidency of Viktor Yanukovych

The Ukrainian-Russian intergovernmental and diplomatic relations in 2010–2012 are covered during the first phase of the presidency in Ukraine, V.Yanukovych. The political and diplomatic efforts of the President, Prime Minister and the Ministry of Foreign Affairs in the interstate relations between Ukraine and the Russian Federation in the fields of geopolitics, energy, economics and military cooperation are analyzed.