Павло Гай-Нижник

Оновлення концепції та осучаснення діяльності
Науково-дослідного інституту українознавства:
проблеми і перспективи
(доповідь на науково-практичному семінарі від 16 травня 2019 р.) ¹

Завантажити файл, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Оновлення концепції та осучаснення діяльності Науково-дослідного інституту українознавства: проблеми і перспективи // Українознавство. – 2019. – №2. – С.8–15

Досить тривалий час в українському науковому (і не тільки) співтоваристві точилися (й тривають досі) суперечки щодо визнання (чи заперечення) українознавства як науки, його призначення, місця, завдань і ролі не лише в академічній спільноті, а й в науковому світі, житті суспільства, народу, держави тощо…

Сучасне українознавство аж ніяк не є самостійною окремою науковою галуззю (власне, самостійною окремішньою наукою як такою) в усталено-класичному розумінні, проте доконано заявило й утверджується як самодостатній осучаснений синтез (комплекс) інтегральних наукових знань і дисциплін про цивілізаційний й світоглядно-духовний розвиток українського народу (науково-дослідницький україноцентризм), його нетлінний націєтворчий й соборницький усвідомлений інстинкт (науково-дослідницький націєцентризм) та його державотворчий еволюційний / революційний шлях (науково-дослідницький державоцентризм), основою чого є багатогранний і визначальний стержень: українець (людина / особистість / родина) – українство (спільнота / суспільство / народ) – державництво (нація / цивілізація / держава) ².

¹ У січні 2019 р. з проектом цієї доповіді було ознайомлено керівний склад Міністерства освіти і науки України.

² Докладніше дивіться: Українознавство: концептуальні та теоретико-методологічні основи розвитку / П.П.Гай-Нижник (керівник проекту). – К., 2015. – 504 с.; Гай-Нижник П. Роль та місце українознавства у новітньому науковому просторі та його значення в гуманітарній політиці держави і системі національної безпеки // Українознавство. – 2015. – №1.– С.53–60; Гай-Нижник П. Українознавство як чинник концепту «м’яка сила» і системи національної безпеки // Українознавчий альманах. – Вип.16. – Київ, Мелітополь, 2014. – С.234–241; Гай-Нижник П. Українознавство як комплекс знань про Україну та чинник сучасної гуманітарної політики і системи національної безпеки // Гілея. – 2014. – Вип.86 (№7). – С.109–116.

Отже, основним питанням в колі дослiдницьких проблем українознавства мусить бути українство у всій його єдності та різнобарв’ї (як власні народи є прiоритетними у вiтчизнянознавчих науках захiдних країн – американiстицi, англосаксознавствi, полонiстицi та ін.), а саме – вивчати свiй народ, його споконвічність і витоки, його дух і тіло, його велич, винятковість, державне провідництво й унікальне місце у євро-світовому просторі та цивілізаційному поступі людства.

Відтак українознавство мусить визначатися у своїй еволюції у двох вимiрах: в одному як наука, котра вивчає Україну як природно-соцiокультурну цiлiснiсть, i у другому його можна вважати як науку про специфiчнi системоутворюючi чинники української КЦС (культурно-цивiлiзацiйної спiльноти).

Характерною рисою сучасного наукового пізнання є розвиток інтегративних і комплексних досліджень. Тож, утвердження сучасного українознавства як інтегративної системи знань про Україну та українство відбувається в епоху становлення постнекласичної науки, якій властиві тенденції поступового переходу від дисциплінарної диференціації до міждисциплінарної інтеграції.

За умов динамічного сьогодення українознавство мусить еволюціонізуватися до сучасних і новітніх викликів як для держави Україна, так і для українства в планетарному обширі. І провідну роль у цьому поступі в освітньо-гуманітарній сфері мусить і спроможне виконати українознавство в особі Науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

Тож НДІ українознавства має розробити і втілювати оновлену програму і концепцію своєї діяльності у відповідності з викликами сучасності (як науковими, так і концептуально-ідеологічними) з огляду на зміну цивілізаційних викликів і загроз та у відповідності до стратегії і потреб національної безпеки України у гуманітарній сфері.

У звя’зку з цим робота усіх відділів НДІУ мусить бути зкоординована в напрямку нагальних потреб щодо зміцнення національної безпеки України у гуманітарній сфері. А саме:

► розробити оновлену концепцію роботи НДІУ, теоретичні основи розвитку українознавства у відповідності до сучаних викликів та розвитку світової цивілізації у гуманітарній сфері, стратегії національної безпеки та новітніх завдань держави у науково-освітній галузі;

► окрім випуску наукової академічної продукції, зокрема й виконання відділових науково-дослідних робіт (НДР), співробітники НДІУ мають паралельно продукувати й роботи популярного характеру для широкого загалу (принаймні в електронних версіях);

► долучитися до розробки (проекти, концепції, аналітичні записки) Стратегії національної безпеки у гуманітарній сфері та до проектів загальнонаціональних реформ в науково-освітній галузі (спільно з МОН України та РНБО України);

► наукові співробітники мають включитися у процес вироблення власного бачення світового цивілізаційного розвитку у гуманітарному просторі, запропонувати власні моделі бачення навчально-освітнього та просвітницького напрямів розвитку держави та українського суспільства, запропонувати власні проекти шляхів щодо формування україноцентричного громадсько-політичного простору та залучення української діаспори до соборної світової ідентичності, розробити власні концепції та теоретично-засадничі моделі української національної ідеї, національних цінностей, моделювати можливі виклики та загрози національним інтересами та національній безпеці України тощо;

► Українознавство має стати противагою і контрударом для розвитку і поширення концепту т.зв. «русского міра» й об’єднати громадян України та українців усього світу в концепті світової місії та планетарної соборності українства. Тож українознавство, як синтез наук, що у світових відповідниках позиціонується як країнознавство, має бути науково-ідеологічним і патріотично-пропагандистським чинном (концептом) національної безпеки у гуманітарній сфері, «м’якою» силою держави Україна як в середині країни, так і на міжнародному рівні.

► Українознавство може і мусить стати основним важелем політики і стратегії національної безпеки в гуманітарній сфері не лише як симетричний фронт проти поширення пропаганди і міфів концепту «русского міра» (як і концептів «Великої Угорщини», «Великої Румунії», «Речі Посполитої від можа до можа» тощо) та асиметричним ідеолого-концептуальним контрнаступом у руйнуванні чужоземних міфів і спроб привласнення українсько-слов’янської та цивілізаційної спадщини України, а також і творцем загальнонаціональної української ідентичності як в середині держави, так і серед українців по цілому світу, україноцентричним ядром самосвідомості народу тощо.

► активно на академічному та науково-популярному рівні долучитися до руйнування антиукраїнських ідеологем та концептів;

► провадити потужну наукову і популяризаційну діяльність щодо збереження та захисту історичної, етнонаціональної, культурно-релігійної спадщини України та українського народу, обґрунтування його спадкоємності здобутків від давньослов’янських часів до сьогодення;

► досліджувати й формувати науковообґрунтовану концепцію цивілізаційної місії та визначної ролі українців в історії Європи і світу, визначної та стрижневої ролі України у світовому поступі та суб’єкта світової безпеки;

► досліджувати проблеми національної ідеї та національної ідентичності (включно із світовим досвідом), проаналізувати історичну плинність розвитку ідентичностей на теренах України, виявити їх закономірності й тенденції, вивчити і узагальнити стан транформацій та кластеризації ідентичностей в сучасній Україні та українців в діаспорі;

► розробити концепцію стратегічної політики держави у формуванні загальноукраїнської ідентичності громадян держави Україна, здійснити проекти щодо прогнозування шляхів розвитку самоусвідомлення її громадян з урахуванням різних прийдешніх тенденції, можливих викликів і загроз як на регіональному, так і на загальноукраїнському рівнях;

► розробити концептуальні заходи та стратегію щодо збереження національної ідентичності серед української діаспори як провідного важеля української «м’якої сили» в світі (в тому числі через культурно-історичні заходи та через навчально-освітню сферу);

► дослідити, проаналізувати й узагальнити стан та тенденції розвитку гуманітарної науки та навчально-освітньої системи в тимчасово-окупанованих регіонах України (т.зв. «ДНР», «ЛНР», у Криму), спрогнозувати тактику і стратегію політики окупаційних та колабараціонітських режимів на вказаних теренах;

► розробити проекти (моделі) напрямків та програм української влади у гуманітарній сфері та стратегії роботи і діяльності МОН та РНБО України у перехідний період в процесі деокупації тимчасово відторгнутих українських територій Донецького краю та Кримського півострова;

► моніторинг актуальних регіональних проблем сучасності у гуманітарній (навчально-освітній) сфері та їх аналіз, прогнозування регіональних явищ і процесів;

► вивчення історико-політичних аспектів розвитку регіонів в контексті загальноукраїнської історико-культурної спадщини та перспективи;

► аналіз динаміки та рівня комунікації регіональної і центральної влади в умовах становлення громадянського суспільства в контексті впровадження науково-освітніх і українознавчих проектів у гуманітарній сфері;

► дослідження історичних і культурних традицій, питань поліетнічноті регіонів та цілої країни, ментальності та етнічної (квазіетнічної) стереотипності населення, формування адекватного з огляду на рівень національної свідомості та науково-освітнього світобачення України регіональних та державної еліт (рекрутування їх в органи державної влади та просвітницькі (українознавчі) проекти для державних службовців);

► дослідження та аналіз світового досвіду щодо збереження регіональної ідентичності в контексті поширення і зміцнення загальнонаціональної ідентичності;

► дослідження та аналіз проблем міграції та мультикультуралізму в контексті інкорпорації етнонаціональних меншин в український історико-культурний простір й набуття ними загальноукраїнського і державно-політичного самусвідомлення;

► офіційний веб-сайт Інституту має позбутися надмірної заформалізованості й набути більш сучасного, мобільного і науково-просвітничного вигляду (зокрема, йдеться не лише про його зовнішні та локаційні ознаки, а передусім про те, що на його сторінках мусили б бути такі основні локації як: структура Інституту; офіційна документація, академічна частина (наукові проекти, розробки, праці тощо), науково-популярна частина (популярні, просвітницькі доробки співробітників відповідно до пам’ятних дат, історичних подій, руйнування міфів тощо), архівно-документальна сторінка, педагогічно-виховна (т.зв. дитячо-батьківська і вчительська) сторінка, мультимедійна сторінка, сторінки офіційного наукового та науково-популярного видання Інституту, сторінка електронної бібліотеки Інституту тощо.

► Українознавство є універсальним науково-освітнім концептом (предметом) та патріотично-виховним чинником (важелем) у навчальному курсі середньої і вищої школи (надто – у ВНЗ військової, юридичної, економічної, морської, природничої, медичної та ін. категорій);

► Українознавство апріорі є фундаментальною складовою державної «м’якої» сили за межами України та чинником утворення української іриденти за кордоном (зокрема й через відповідні навчальні програми і центри в ВНЗ іноземних держав), а також дієвим та плідним україноформуючим та українським соборницьким стрижнем серед української еміграції та діаспори, визначальним стрижнем збереження через покоління національної ідентичності українців за кордоном (зокрема, через культурно-освітні проекти та навчальні заклади української діаспори);

► залучення наукових співробітників до написання та рецензування підручників для початкової і середньої шкіл;

► участь наукових співробітників у розробці проектів і програми реформування вищої освіти в Україні;

► участь провідних вчених НДІУ в процесі реформування наукової сфери в Україні (зокрема, щодо проблеми оптимізації аспірантської роботи та якісного рівня захисту дисертацій);

► під час підготовки та розробки тем НДР авторські наукові колективи мають враховувати вищевказані актуальності, а також усвідомлювати тенденції сучасної гуманітарної науки і специфіку новітніх викликів та завдань у гуманітарній сфері, що постають (поставатимуть) перед вітчизняною освітою та наукою, українським народом та державою (відтак й певною мірою координувати актуальність, цілі, завдання тощо як з запитами сучасної науки, так і зі стратегією національної безпеки України та з огляду на їх перспективу долучення й використання в освітньо-навчальній сфері);

► щільніша взаємодія з середньою і вищою школою, МОН і РНБО України та налагодження плідної (а не формальної) міжнародної співпраці;

► окрім отримання базового державного фінансування, НДІУ та його наукові підрозділи (авторські колективи) мусять у науково-фінансовому напрямі активно і плідно здійснювати усі форми виконання науково-дослідних проектів – державні, грантові, стипендіальні тощо.

Проте задля успішнього виконання цього завдання державної ваги реформам має бути піддано й саму науково-дослідну установу НДІУ МОН України. Зокрема, перш за все НДІУ, як науково-дослідна установа, має:

► посилити до оптимального рівня свій кадровий науковий потенціал, який був втрачений за останні роки (так, наприклад, у 2013 р. в Інституті працювали 10 докторів наук, а у 2018-му – лише 3 доктора наук; якщо у 2013 р. в Інституті працювало 83 наукових (!) співробітника, то на час 2018/2019 рр. – лише 47 штатних (!) співробітників);

► відновити роботу Спеціалізованої вченої ради;

► відновити наявність аспірантури;

► видавати, окрім наукового, часопису також і науково-популярний збірник (можливо, в електронному варіанті з публікаціями не лише українською, а й іншими мовами, передусім – мовами ЄС);

► трансформувати (частковово) свої структурні підрозділи, їхні наукові спрямування та завдання відповідно до оновлених концепції та завдань Інституту. Йдеться, зокрема, про такі наукові відділи як:

1. Відділ історичних досліджень новітнього часу (нині: Відділ історичних студій);

2. Відділ досліджень історії та культури давнього і нового часу (нині: Відділ історичних пам'яток українознавства);

3. Відділ суспільних трансформацій та соціальних досліджень (нині: Центр українських військових традицій та патріотичного виховання)

4. Відділ української етнології та релігієзнавства (нині: Відділ української етнології);

5. Відділ геополітики та досліджень міжнародної гуманітаристики (нині: Відділ філософії та геополітики);

6. Відділ культурології та досліджень антропології сьогодення (нині: Відділ культурологічних досліджень);

7. Відділ навчально-освітніх технологій та українознавства (нині: Відділ освітніх технологій та популяризації українознавства);

8. Відділ української філології та мовознавства (нині: Відділ української філології);

9. Відділ інформаційного забезпечення та наукових комунікацій (без змін).

► З огляду на вищевказані пропозиції вважаю на доцільне в перспективі, відповідно, й певною мірою відобразити зазначені концептуальні, засадничі і структурні зміни також і у назві установи, а саме пропонується наступне визначення:

Національний науково-дослідний інститут українознавства
та гуманітарної політики

► Просити МОН України здійснити фінансовий аудит НДІУ за останні роки щодо оптимального і належного використання бюджетних коштів дирекцією та бухгалтерією Інституту;

► Відновити та налагодити прозорий і справедливий штатний розподіл бюджетних коштів в Інституті між його підрозділами та співробітниками;

► Звісно ж, подібний проект перетворення та оновлення НДІ українознавства потребуватиме, надто на їхньому початковому етапі, розуміння ґрунтовності завдань і важливості Українознавства як концепту і складової політики національної безпеки в гуманітарній сфері з боку органів державної влади, зокрема державної підтримки в особі МОН України та уряду держави Україна і, перш за все, у відповідному та належному фінансуванні цієї реформованої науково-дослідної установи³.

³ У 2019 р. на потреби НДІУ було виділено бюджетних коштів на суму в 4 млн 811 тис. 983 грн, що на 81 тис. грн менше ніж у минулому році, а враховуючи збільшення розмірів комунальних платежів, загальне зростання цін, інфляційні процеси щодо національної грошової одиниці, вочевидь, таке фінансування є дискримінаційним та від’ємним чинником у поліпшенні психологічного клімату та якості і продуктивності праці наукових співробітників, які й досі отримуть 0,75% (а деякі науковці й 0,50%) від ставки належної їм за законодавством України заробітньої платні; якщо ж врахувати необхідність підвищення з 1 січня 2019 р., згідно з відповідним урядовим рішенням, рівня зарплатні, то насправді величина її серед наукових співробітників НДІУ виявиться ще меншою).

* * *

Сучасні міграційні світові процеси та чим далі збільшувана динаміка еміграції українців в інші держави світу в умовах сучасних глобалізаційних викликів говорить про те, що чисельність етнічних українців у світі зростатиме, а факт державницького існування України збільшуватиме інтерес до нашої історії, культури, освіти тощо. Тож розвиток українознавства в діаспорі слугуватиме для держави України одним з аспектів концепту «м’яка сила», який нині починає використовуватися світовими державами.

Концепт «м’яка сила» ввів до наукового обігу у першій половині 1990-х років професор Гарвардського університету Джозеф Най. Дж. Най стверджував, що надто довго практики віддавали перевагу концепції «політичного реалізму», покладаючись на «жорстку силу» з її військовим і фінансово-економічними чинниками. «Силою є здатність впливати на інших з метою отримання бажаних результатів. Якщо ви досягаєте цього примусом або за плату, я називаю таке «жорсткою силою». Якщо ви осягаєте цього привабливістю, я називаю це «м’якою силою», – пояснював Най. Дослідник також визначив три компоненти, з яких складається цей феномен, а саме: «культура держави (у тому, чим вона приваблює інших), її політичні цінності (чи дотримується вона їх у внутрішній та зовнішній політиці) та зовнішні відносини (чи сприймаються вони як легітимні та морально обґрунтовані)».

«М’яка сила» – це моральний авторитет наукових, технічних і спортивних досягнень та творів високого мистецтва, привабливість гуманістичної ідеології, ефективної економічної політики та раціональної адміністративної системи, спокуса масової культури, симпатія до національної культури, звичаїв та моделей поведінки». Дослідник Леслі Гелб у своїй книзі «Правила сили: Як здоровий глузд може врятувати американську зовнішню політику» стверджує, що «м’яка сила нині, схоже, означає майже все».

У зовнішній політиці контекстуальний розум є інтуїтивною діагностичною навичкою, яка допомагає політикам узгоджувати тактику з цілями, щоб створити розумні стратегії. Особливо важливо цей момент враховувати для України, позаяк якщо для великих держав значний потенціал «жорсткої сили» врівноважується «м’якою силою», то потенціал «твердої сили» України є набагато меншим від сучасної «твердої сили» Америки чи Китаю.

Тому Україні потрібно розвивати саме «м’яку силу», адже потенціал України у «м’якій силі» набагато більший від її потенціалу «твердої». Надто, якщо країна послідовно прагнутиме до високої цивілізації, тобто слідуванню демократичним цінностям, популяризації національної культури, що, в свою чергу, збільшить її «м’яку силу» й цим самим – підвищить її авторитет у світовій політиці. І цією «м’якою силою» України цілком може стати українознавство в країнах, де поширена (або де існують тенденції до зростання) української діаспори, а також українознавчі лекції для іноземних студентів, що навчаються в Україні.

Тож українознавство має набути більш ширшого (глибшого) стратегічного значення державної ваги, в тому числі як українська «м’яка сила» соборницького, дипломатичного і політичного характеру, а не лише наукового чи освітнього. Шляхи мають бути не лише академічного чи політичного характеру, а й на рівні публічної дипломатії: 1) через мас-медіа – медіадипломатія; 2) через культурні акції – культурна дипломатія; 3) через можливості здобути освіту – освітня дипломатія; 4) через Інтернет – ноосферна дипломатія; 5) через неурядові організації – дипломатія «ноополітік».

Відомо, що в сучасному світі найбільш ефективними вважаються освітні і культурні проекти та обміни, позаяк вони розглядаються як більш перспективні і тривалі в часі. Саме така діяльність якнайкраще сприяє формуванню в зарубіжних країнах «агентів впливу», тобто просуванню на лідерські позиції осіб, що представляють цінності певної країни. І саме таким масштабним проектом нашої держави і нації може стати українознавство. Тим паче, що у новітньому глобалізаційному світі утвердження, розвиток, популяризація та поширення (пропаганда) комплексних знань про досягнення, світогляд, історію, культуру, побут тощо свого народу і держави (а в нашому випадкові йдеться саме про українознавство) набуває не лише освітянського чи наукового значення, а й політично-стратегічного (геополітичного) рівня й стає складовою національної безпеки держави!

Так, наприклад, ще донедавна для українського суспільства була характерною криза ціннісно-світоглядних засад, яка проявлялася у втраті моральних орієнтирів, зростанні девіантної поведінки, збільшення розпорошеності і диференціації українського суспільства. Цю кризу можна подолати шляхом переоцінки колишніх норм і побудові на цій основі нової системи цінностей. Відтак актуалізується питання більш ґрунтовного комплексного дослідження вітчизняної історії, культури, традицій в контексті національних цінностей, національних інтересів та цілей в спектрі реалізації політики національної безпеки.

Українознавство (україністика) як комплексна й багатогранна наука в нових умовах розвитку суспільства та за нового світопорядку, що динамічно змінюється, має місію не лише збереження старих історичних, моральних, релігійних, культурних цінностей українського народу, а й зобов’язане долучитися до вироблення новітніх цінностей українців, українізації (україноцентричності) ціннісного вибору українців (громадян і симпатиків України інших національностей) за сучасної динаміки цивілізаційного розвитку, а значить – сприяти консолідації новітньої української нації та забезпечення національно-державної безпеки України.

До вирішення цього спектру завдання державної політики має також долучитися й українознавство, а його наукові школи та дослідники мусять, в свою чергу, вийти на новий теоретичний і організаційно-практичний рівень власної творчої, наукової та освітньої діяльності. І для усвідомлення цього (як вченими, так і політиками) не варто було чекати на створення в Україні «п’ятих» колон інших держав, шпигунських мереж, «культурно-історичних» організацій впливу, політичних лоббістів чи збройного зіткнення!

Проте, чи виключає «синтез (комплекс) інтегральних наукових знань і дисциплін», власне, саму науковість і дослідницьку складову? Очевидно, що – ні, але лише у тому разі, коли до його (у нашому випадкові – українознавства) репрезентантів належать причетні до науки особи із відповідними освітою, системно-аналітичними навичками, що володіють належними теоретико-методологічними знаннями та інструментарієм й іншим науково-інтелектуальним багажем тощо. Ті, що усвідомлюють також і свою особисту наукову відповідальність, а не керуються потягом творчо-патріотичного пориву чи одержимі фантазійно-сенсаційним графоманством. Утім, такі (і не тільки) визначальні критерії та застереження (легітимізація та табу) притаманні науці (науковій діяльності) взагалі й кожній її галузі зокрема.

Та чи доречно на сучасному етапі говорити про будь-яку окремішню науку, чи не є така позиція апріорі науково деструктивною та безперспективною з огляду на інтелектуальний вибух світового постіндустріального (постмодерністського) суспільства й постнекласичної науки, чи існують, врешті, у новітньому науковому просторі ізольовані на самих себе прогресивні науково-дослідні напрями – гадаю, відповідь очевидна – сучасна планета та новітній науковий світ неможливий поза синтезом, комплексним поєднанням, цілого обширу наукових знань і здобутків, теоретичних та практичних досягнень тощо.

І українознавство тут не є і не може бути винятком, а, отже, й за умов дотримання відповідних і належних наукових умов, рівня та дослідницьких вимог і результатів тощо цілком здатне зайняти свою нішу у науковому світі. Нішу не окремішню чи особливу, а належну, з визначеним спрямуванням щодо концептуально-власного шляху розвитку, у відповідності до потреб і запитів часу, із формуванням та інкубацією новітнього українознавчого інтелектуального ядра, яке здатне було б виробляти новітні українознавчі школи, наукові напрями, теоретичні концепції й методологічні засади тощо, а головно – кожного разу відповідати новітнім науковим стандартам та вирішувати нові й нові цивілізаційні виклики, що супроводжуватимуть українців, українську державу й український світ крізь простір, час та історію. А відтак – й здобути суспільне, державне, світове і загальнонаукове визнання.