hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Міхновський Микола Іванович

Міхновський Микола Іванович МІХНО́ВСЬКИЙ Микола Іванович (19 (31).03.1873, с.Турівка Прилуц. пов. Полтав. губ., нині Згурів. р-ну Київ. обл. – 03.05.1924, Київ) – громадсько-політичний діяч, публіцист, один із ідеологів українського націоналізму. Брат Г.Міхновського. Походив із давнього козац. роду. Закін. Прилуц. г-зію (нині Черніг. обл., 1890) і юрид. ф-т Ун-ту св.Володимира у Києві (1895). Водночас брав активну участь в укр. русі, зокрема став чл. молодіж. рев.-патріот. таєм. орг-ції Братство тарасівців, засн. 1891 на Тарасовій горі у м.Канів (нині Черкас. обл.). Відіграв провідну роль у розробленні її програми «Credo молодого українця», в якій визначено мету – створення нової нац. ідеології та відновлення самост. Української Соборної Держави («від Сяну до Кубані, від Карпат до Кавказу»). Був прихильником формування підпіл. укр. ЗС, які боролися б проти рос. окупантів. 1893 частину «тарасівців» ув’язнено або вислано в села, однак М. вдалося уникнути арешту. Працював у одній з адвокат. контор Києва, водночас не полишав громад. діяльності. Від 1896 – чл. т-ва «Молода Україна». 1897 виїжджав до Львова для налагодження співпраці з укр. громад.-політ. діячами та закупівлі відповід. літ-ри. 1898 переїхав до Харкова, зайнявся адвокат. практикою, відкрив власну контору. З ініціативи засн. РУПу (Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов) підготував брошуру «Самостійна Україна» (видана 1900 у Львові накладом 1 тис. прим.), де вперше обґрунтував ідею створення незалеж. України «…від гір Карпатських до гір Кавказьких» (гол. умовою існування нації вважав держ. самостійність); з юрид. погляду довів нерівноправність щодо України Переяслав. угоди 1654. Вважав, що «тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього духовного розвитку і осягнення найліпшого матеріального гаразду». Автор тексту відкритого листа до міністра внутр. справ Рос. імперії Д.Сипягіна стосовно заборони уряду розмістити напис укр. мовою на пам’ятнику І.Котляревському в Полтаві (1900). Через розбіжності з очільниками РУПу (схилялися до автономії України у складі Росії) наприкінці 1901 – на поч. 1902 став співзасн. і одним із лідерів Укр. нар. партії (УНП), що мала на меті боротьбу за незалежність України. Написав «Десять заповідей УНП» (Л., 1903) і програму партії, у яких виклав осн. засади й ідеологію укр. націоналізму: «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна – Республіка робочих людей – оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал». Очолював напіввійськ. орг-цію «Оборона України» при УНП, що здійснила низку терорист. актів, зокрема підірвала пам’ятник О.Пушкіну в Харкові (1904) та планувала знищити пам’ятники рос. імператорам у Києві та Одесі. На ювілеї Г.Квітки-Основ’яненка виступив із промовою, у якій закликав до зброй. боротьби з Росією. Свої погляди викладав у часописах «Самостійна Україна» (Львів), «Хлібороб» (Лубни; обидва – 1905), «Запоріжжя» (Катеринослав, нині Дніпро), «Слобожанщина» (обидва – 1906), «Сніп» (1912–13; обидва – Харків). У парт. брошурах «Робітнича справа у програмі УНП», «Справа української інтелігенції у програмі УНП», «Десять заповідей УНП» (1903) розробив гол. принципи укр. націоналізму та націонал-консерватизму. Перед 1-ю світ. війною вийшов з УНП через розбіжності в ідеології, тактиці й стратегії ведення рев.-визв. боротьби. Як адвокат на судових процесах захищав борців із рос. самодержавством, 1906–07 був серед захисників у справі т. зв. Лубен. респ., по якій проходили його товариші брати Володимир і Сергій Шемети (їх вдалося не тільки врятувати від смерт. кари, а й навіть виправдати). Пропагував нац. ідею серед робітників і селян Слобожанщини та Донец. бас., підтримував тісні зв’язки з родиною Алчевських. З поч. 1-ї світ. війни 1914 мобілізов. до рос. армії, служив поручником у Київ. воєнно-окруж. суді. Співрозробник програми створення укр. війська. У березні 1917 заснував і очолив Укр. військ. клуб ім.гетьмана П.Полуботка, від якого у квітні того ж року на Всеукр. нац. конгресі обраний чл. УЦР. Актив. діяч українізації армії та створення укр. війська. З ініціативи М. у Києві в березні 1917 проведено 3 військ. віча, останнє з яких 11 березня ухвалило рішення про формування 1-го укр. охочекомон. полку ім.гетьмана Б.Хмельницького. Не поділяв соціаліст. погляди кер-ва УЦР, яке намагалося обмежити діяльність і вплив самостійників на чолі з М. в армії. 15 березня 1917 зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернатив. УЦР, що виразно задекларувала свій самостійн. характер. Тоді ж військ. нарада Київ. гарнізону після його доповіді обрала Укр. військ. організац. ком-т і ухвалила рішення негайно розпочали орг-цію влас. нац. армії. На 1-му Всеукр. військ. з’їзді (5–8 травня 1917) увійшов до складу Укр. ген. військ. ком-ту (УГВК). Не поділяв соціаліст. погляди кер-ва УЦР, яке намагалося обмежити діяльність і вплив самостійників на чолі з М. в армії, після 2-го Військ. з’їзду (червень 1917) вийшов зі складу УГВК. За деякими даними, причетний до невдалого Полуботківців Виступу в липні 1917, після чого на вимогу провідників УЦР (М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри) відправлений на Румун. фронт, де перебував до більшов. перевороту 1917. Відтоді мешкав на Полтавщині, обраний Лубен. мировим суддею. Учасник установ. з’їзду (червень 1917) і провід. діяч Укр. демократ. хлібороб. партії (УДХП). Восени 1917 УДХП взяла участь у виборах до Всерос. установ. зборів у складі міжпарт. несоціаліст. самостійн. списку під №11 від блоку «Укр. нац.-респ. груп і орг-цій» (М. дав заочну згоду на участь у вибор. списку й членство в УДХП, оскільки ще перебував на фронті). Став секр. київ. губерн. парт. осередку УДХП, підтримував політику партії щодо тотал. опозиції до уряду УНР і вимоги зміни соц.-екон. курсу УЦР. Штаб нім. військ в Україні розглядав кандидатуру М. як можливого потенц. диктатора для повалення УЦР. Після гетьман. перевороту П.Скоропадський запропонував М. посаду «бунчужного товариша» (свого особистого радника), але він відмовився. П.Скоропадський співпрацював з хліборобами-демократами, часто обговорював із ними політ. процеси та ідеол. погляди, проте вважав, що М. сповідував «вкрай шовіністичний український напрямок». Разом із УДХП він перейшов в опозицію до гетьман. режиму, написав низку документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо гетьманові, входив до складу делегацій, що зверталися до нім. окупац. влади. 26 жовтня 1918 був одним із 3-х головуючих на 2-му з’їзді УДХП. Партія виступила за самост. Українську Державу з конституц. ладом, форми держ. устрою якої «визначить сам народ на першому українському Соймі, що вийде із загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування»; проти федерації з Росією; за створення «могутньої української армії і флоту»; «за автокефалію і повну незалежність» Української православної Церкви; за примус. викуп поміщиц. земель, аби створити «численну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність». Хлібороби-демократи запропонували зберегти Гетьманат на основі формування компроміс. нац.-демократ. уряду. Вплинути на сторони мало, за задумом парт. кер-ва, командування військ Антанти в Одесі. З цієї метою М. підготував відповід. меморіал, у якому зазначалося: «Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли гетьману зайняти його пост, сподівалися, що він вестиме українську державницьку політику. У цих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навпаки: соціалізму ворожа. Але ми заявляємо, що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку». Під час антигетьман. повстання М. мав намір переконати командування Запороз. корпусу не підтримувати заколотників на чолі з Директорією, агітував за примирення сторін (утворення коаліц. КМ) для збереження держави у формі Гетьманату. Після встановлення у Києві влади Директорії деякий час знаходився на нелегал. становищі. У січні 1919 М., Д.Донцов, В. і С.Шемети розробили план встановлення в Україні за допомогою двох найбоєздатніших з’єднань – Запороз. корпусу полковника П.Болбочана та корпусу УСС полковника Є.Коновальця – сильної нац. влади у диктатор. формі, яка б припинила соціалізацію й наслідування більшовизму, а натомість жорстко протистояла б їм. Є.Коновалець відмовився від цього плану та повідомив про нього С.Петлюрі. М. хотів запропонувати П.Болбочану поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час нараховували бл. 3-х тис. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще бл. 40 тис. осіб, здебільшого представників укр. середніх та дрібних землевласників, які розуміли, що влада більшовиків призведе до їхнього знищення. М. виїхав у м.Кременчук (нині Полтав. обл.) на зустріч з П.Болбочаном, проте за наказом С.Петлюри П.Болбочана було заарештовано, а М. захворів на тиф і потрапив до лікарні. Згодом заарешт. більшовиками у Кременчуці, звільнений загонами отамана М.Григор’єва (ймовірно, М. є автором його відозв і звернень до селянства). На поч. 1920 виїхав до м.Новоросійськ (нині Краснодар. краю, РФ), звідки марно намагався емігрувати за кордон. Деякий час учителював (зокрема був дир. Укр. пед. технікуму в станиці Полтавська) та працював у кооп. установах на Кубані. Навесні 1924 повернувся до Києва, оселився у садибі В.Шемета. Заарешт. співроб. ГПУ, після кількаден. допиту звільнений. Наступ. дня покінчив життя самогубством за нез’ясов. обставин: М. знайшли повішеним у садку. 1998 син В.Шемета Ждан засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку з текстом: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». На могилі на Байковому цвинтарі у Києві (2008) та у рідному селі (2013) встановлено пам’ятники, у Харкові, Львові, Полтаві, Кропивницькому, Прилуках – мемор. дошки М., також його ім’ям названо вулиці. Видано «Суспільно-політичні твори» М. (К., 2015).

Літ.: Шемет С. Микола Міхновський (посмертна згадка) // Хлібороб. Україна. Кн.5. Відень, 1924–25; Єфримович В. Військо йде. Спогад про Миколу Міхновського // Календар родини на переступний рік. Річник 9. Мондер, 1948; Андрієвський В. Микола Міхновський. Мюнхен, 1950; Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. Філадельфія, 1960; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біогр. довід. К., 1998; Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і слово. К., 2006; Гай-Нижник П. П. В.Липинський та УДХП в теорії і практиці українського державотворення і політичного націонал-консерватизму (1900–1920 рр.) // Гілея. 2018. Вип.129, №2.

П. П. Гай-Нижник

Мазепа

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Міхновський Микола Іванович // Енциклопедія сучасної України. – Т.21. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАНУ; НТШ, 2019. – С.





 
matrix-info БУЛАВА