hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Мировий договір УНР
з Центральними державами у Бересті:
політичні аспекти переговорного процесу
(грудень 1917 р. – листопад 1918 р.)


Українознавство Завантажити файл, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. Мировий договір УНР з Центральними державами у Бересті: політичні аспекти переговорного процесу (грудень 1917 р. – листопад 1918 р.) // Українознавство. – 2019. – №3. – С.8–20.


У листопаді 1917 р. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила про утворення Української Народної Республіки, що де-юре перебувала у федеративному зв’язку з демократичною (небільшовицькою) Республікою Російською, але де-факто ставала незалежним державним утворенням, позаяк демократично-республіканської Росії не існувало як такої. Водночас номінально УНР все ж фігурувала як учасниця однієї із сторін глобального світового зіткнення (Великої війни) і формально знаходилася у стані війни з Центральними державами. Проте після того, як РНК РСФРР у грудні 1917 р. висунув свій ультиматум Українській Центральній Раді й більшовицькі війська вдерлися на терени УНР, а перемовини з представниками Антанти в румунських Яссах завершилися безрезультатно, стало зрозумілим, що молода Республіка опинилася в лещатах зовнішніх ворогів [2, c. 41–74; 3, c. 32–43].

Власних сил на боротьбу з окупантами в УНР не було, як не було й можливості утримувати лінію фронту проти австро-угорських та німецьких військ на своїх західних кордонах. Україні потрібні були мир і союзники у боротьбі з більшовизмом. 4 грудня 1917 р. керівники УНР вирішили надіслати своїх представників на Румунський і Південно-Західний фронти з метою укласти там перемир’я [28, c. 22], а вже 7 грудня 1917 р. Ставка командування німецькими військами на Східному фронті отримала повідомлення, що Центральна Рада визначилася у конкретизації своєї мирної програми [8, c. 222]. 9 грудня 1917 р. на місце проведення переговорів про перемир’я для «консультативної участі» виїхало три представники УНР [8, c. 223]. Цю неофіційну делегацію Центральної Ради у складі М. Левитського, О. Севрюка і штабс-капітана Ю. Гасенка прийняв у своїй штаб-квартирі принц Леопольд, який лише тоді дізнався про проголошення УНР ІІІ Універсалом.

Після цього, 11 (24) грудня 1917 р., уряд УНР надіслав до представників Центральних держав ноту за підписами В. Винниченка та О. Шульгина з проханням вступити до мирових переговорів у Бересті «до того часу, поки буде утворено спільну державну федеративну владу [Росії]» [27, c. 71], що поставила українську делегацію в досить сумнівне юридичне становище. 15 грудня було вирішено, що «поки виясниться, де саме перебуватиме мирна конференція (в Бресті чи в Стокгольмі), послати до Бреста поручника Левицького, Любинського і Севрюка з інформаційною метою і доручити генеральному секретарю міжнародних справ дати цій делегації відповідних довірено-дипломатичних кур’єрів для безпосередньої передачі секретних справ» [20, арк. 12]. Невдовзі до Берестя (Бреста-Литовського) прибула мирова делегація УНР. Її очолював В. Голубович, а до складу увійшли О. Севрюк, М. Любинський, М. Полоз, М. Левитський, С. Остапенко.

Микола Любинський, Всеволод Голубович, Микола Левицький, Люссенті, Михайло Полозов, Олександр Севрюк.

Тим часом діячі Центральної Ради вже не мали часу перейматися міжнародно-правовими нормами й 17 грудня 1917 р. ухвалили «утворити міжвідомствену комісію при Генеральному Секретаріяті для розроблення економичних і инших питань в зв’язку з мирними переговорами» [18, арк. 30]. Німці ж, яким на той час також було не до дипломатичних тонкощів, все ж таки прагнули дотримуватися хоча б зовнішніх ознак міжнародного права, а тому й усілякими способами спонукали провідників Центральної Ради таки проголосити державну самостійність УНР. 21 грудня заступник голови МЗС Німеччини Г. фон Буше віддав розпорядження своєму представникові на переговорах у Бересті довести до відома українців, що його країна «завжди буде готова офіційно визнати незалежність України» і спонукатиме до такого ж кроку своїх союзників. Невдовзі, 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.), міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін, уповноважений від усіх представників Центральних держав, заявив: «Ми признаємо Українську делегацію, як делегацію самостійну і як повномочне представництво самостійної Української Республіки» [18, арк. 30]. 12 січня частина делегації (В. Голубович, О. Севрюк, М. Любинський), що прибула до Києва зі звітом владі УНР про події на перемовинах, доповіла Малій Раді про перебіг переговорів у Бересті [11].

Після призначення В. Голубовича головою Ради народних міністрів УНР, через що той був змушений залишитися у Києві, дипломатичну місію Центральної Ради 15 січня 1918 р. очолив 24-річний О. Севрюк [23, арк. 15]. Зауважу, що делегатів обирали не уряд чи Мала Рада, а центральні комітети УПСР та УСДРП, тож О. Севрюк був обраний керівництвом партії українських есерів. Лише потім їхні кандидатури затвердила Центральна Рада, яка (як і уряд) не надала делегації жодних інструкцій (була лише консультативна розмова з М. Грушевським) [15, c. 4].

22 (09) січня 1918 р. у Києві Мала Рада де-юре ухвалює IV Універсал (насправді де-факто його текст було затверджено лише в ніч з 24 на 25 січня), який, нарешті, проголошує державну самостійність УНР [19, арк. 2–6].

Тим часом у Бересті українська делегація вела нелегкі переговори з представниками Центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) щодо укладання мирного договору й надання цими країнами військової допомоги УНР у боротьбі з більшовицькими загарбниками. Після відновлення перемовин з делегацією РСФРР 1 лютого 1918 р. Л. Троцький заявив, що у складі російської делегації перебувають представники більшовицького «українського» уряду, що був утворений у Харкові, – Є. Мєдвєдєв і В. Шахрай. При цьому він зауважив, що більша частина України контролюється саме цим урядом, а відтак мировий договір, укладений з представниками УНР, не можна буде розглядати як справжній мир. Тоді ж на засіданні вперше виступила делегація з радянського Харкова. В оголошеній Є. Мєдвєдєвим декларації, як і в заявах Л. Троцького, вимагалося визнання більшовицької делегації як одноосібних представників усього українського народу. У відповідь О. Чернін нагадав присутнім, що ще 12 січня на пленарному засіданні Австро-Угорщина й Німеччина визнали саме делегацію Центральної Ради, очолювану О. Севрюком, самостійною і правочинною представницею УНР.

За ним виступив О. Севрюк, який піддав сумніву доцільність подальших дискусій щодо доконаного факту офіційного визнання української делегації усіма учасниками конференції й заявив: «Ми є тої ж думки, що й пан Троцький, що в державнім життю України відбулися зміни, але зміни цілком іншої натури, як це гадає пан Троцький. Істота цих змін стоїть у зв’язку з Четвертим Універсалом УЦР з 22 січня, в якім стоїть: «Відтепер Українська Республіка творить самостійну, від нікого незалежну, вільну і суверенну державу українського народу». На таких високих зборах, якими є мирова конференція, здавалося б, не можна допустити засобів, уживаних паном Троцьким, а саме, оспорювати державні права Української Центральної Ради» [1, c. 76–78]. О. Севрюк також наголошував, що Україна впродовж тривалого часу марно сподівалася на утворення федеративного союзу вільних держав, однак цього не сталося. Отже, відповідно до IV Універсалу Центральної Ради, УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Голова делегації УНР завершив заяву вимогою до усіх учасників конференції: «Признати формально Українську Народну Республіку суверенною і ні від кого незалежною державою, а тим самим остаточно тут ствердити її інтернаціональне становище і права її мирової делегації» [6, c. 308–312].

Насправді ж делегації Центральних держав залишали поза увагою заяви Л. Троцького про становище Центральної Ради і натомість намагалися використати ситуацію для укладання мирного договору на вигідних для себе умовах. Як згадував М. Залізняк, після пленарного засідання українську делегацію було запрошено до О. Черніна, Р. Кюльмана та М. Гофмана й повідомлено, що заяви Л. Троцького про становище в Україні близькі до правди. За таких обставин, мовляв він, було би доцільно пришвидшити укладення договору, не відкладаючи ознайомлення з представленим проектом, і вже наступного дня його підписати. Після ознайомлення з текстом виявилося, що цей проект містив усього три пункти, у яких констатувалося, що «стан війни між Центральними державами і Українською Республікою скінчився, що мають бути встановлені дипломатичні й консульські зносини між обома сторонами, що Українська Народна Республіка зобов’язується поставити мільйон тонн збіжжя та інших харчових продуктів для Центральних держав, а всі інші справи мають бути полагоджені пізніше між заінтересованими урядами. Севрюк заявив, що дасть відповідь наступного дня, і з своїми колегами залишив резиденцію графа. Українська делегація вирішила запропонувати свій варіант договору» [7, c. 117].

Отже, попри тиск як внутрішніх, так і зовнішніх військово-політичних обставин, українська делегація відкинула проект делегатів від Центральних держав, а натомість цілу ніч працювала над власним проектом. Перед пленарним засіданням О. Севрюк зустрівся з О. Черніним і повідомив, що про підписання запропонованого Центральними державами проекту договору не може бути й мови, тому на засіданні буде виголошено український проект. Наступного дня голова української дипломатичної місії у вступній промові зазначив, що, представляючи на розгляд поважної конференції свій проект мирного договору, він висловлює точку зору уряду України і всього українського народу, які прагнуть якнайшвидшого миру. Далі О. Севрюк оголосив український варіант мирного договору, який, власне, став основою для його подальшого підписання 27 січня (9 лютого) 1918 р.

В українському варіанті було передбачено й розв’язання проблем приєднання до УНР Холмщини, утворення окремого коронного краю Галичини й Буковини, а також військових та економічних. Отже, як заявляв один із його співавторів М. Залізняк: «В такій многоважній справі, як вироблення тексту мирового договору, ініціятива й основний нарис його належали власне не «старим і досвідченим» дипломатам Центральних держав, а «молодим неосвіченим і недосвідченим» українським делегатам Центральної Ради» [14].

Після ознайомлення з українським варіантом мирного договору О. Чернін і Р. Кюльман виїхали 3 лютого до Відня й Берліна на консультації зі своїми урядами. Найбільші ж труднощі виявилися зі встановлення північно-західного кордону УНР. Під час перерви українські дипломати й далі вели переговори з членами делегацій Центральних держав, насамперед Німеччини (ген. М. Гофманом) та Австро-Угорщини (бароном Ф. Візнером), переважно з проблем кордонів України. Барон Ф фон Візнер (заступник глави делегації, радник МЗС Австро-Угорщини) не приховував симпатій до Польщі. Проте О. Севрюк щоразу відхиляв його територіальні пропозиції. Врешті-решт, генерал М. Гофман втрутився у ці дебати й запропонував прямо на мапі етнографічні межі Холмщини. У кінцевому підсумку, демарш українців справив на глав делегацій Центральних держав належне враження. Вони навіть не згадували про свій проект, названий українцями ультиматумом, і погодилися на поступки.

Водночас українські делегати спілкувалися з власним урядом, доповідали зміст проекту мирного договору і з’ясовували думку за кожним пунктом. Ось як, наприклад, О. Севрюк доповідав Києву 5 лютого 1918 р. про стан питання з кордонів: «Б р е с т. Говорить Севрюк. Дозволю собі дати маленькі коментарі з приводу пунктів проекту мирного договору. За 2-м пунктом про кордони на заході: кордон йде по Холмській губернії так, як ми це припускали, на півночі звертає на схід у пункті північніше Бреста, відрізаючи більшу частину Підляшшя, так як при вас пропонував Гофман, і далі на схід згідно нашої пропозиції і вказівки Михайла Сергійовича [Грушевського]. Німці пов’язують звільнення територій з одержанням від нас одного мільйона тонн хліба – до 31 червня. Вони готові надати всіляке сприяння в сенсі транспорту тощо. Граф Чернін рішуче відмовляється у відкритому договорі вставити пункт про Галичину. Пропонує нам таємний договір або якусь іншу форму таємного зобов'язання. Внести в парламент відповідний законопроект про утворення кронлянду (українського коронного краю в Східній Галичині й Північній Буковині у складі Австро-Угорщини. – П.Г.-Н.). Чи можемо ми укладати таємний договір?

К и ї в. Щодо Галичини таємна угода можлива. Але не з кабінетом міністрів, бо парламент може не прийняти міністерських розмов, а як остаточно оформлений мирний договір. При цьому по можливості без одного мільйона тон».

Голова Ради народних міністрів В. Голубович від імені уряду УНР схвалював дії делегації й був задоволений запевненнями О. Севрюка, що, як тільки повернуться Р. Кюльман і О. Чернін, договір буде підписано.

Тим часом 5 лютого у Берліні та Відні відбулися слухання з приводу мирного договору з Україною. Якщо німці сприйняли проект без застережень, то австрійці вагалися щодо пунктів про Холмщину й Галичину й погодилися на поступки лише після отримання права на більшу частку українського збіжжя та продовольчих товарів.

Зрештою, 8 лютого делегаціями було підписано Таємний протокол [29, c. 26–28]. Згідно з ним Австро-Угорщина як одна з держав Почвірного союзу була зобов’язана втілити в життя домовленості щодо створення українського коронного краю у Східній Галичині та Північній Буковині, а також передати УНР частину Холмщини, яка на той час перебувала під окупацією її військ.

Тут варто згадати, що вже невдовзі до преси потрапили відомості про підписання Таємного протоколу, який передбачав створення коронного краю з українських територій Східної Галичини та Північної Буковини. Внаслідок цього парламентська фракція галицьких поляків «Коло польське» вперше за час «конституційної ери» вийшла з проурядової коаліції, відмовилася від голосування за бюджет країни, домоглася відставки міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Оттокара Черніна фон Худенітца та австрійського міністра-президента барона Ернста Зайдлєра фон Фойхтенеґґа, які поставили свої підписи під Таємним протоколом. Формально причиною визнання нечинності Таємного протоколу було невиконання Україною повною мірою поставок збіжжя Центральним державам обсягом 1 млн. т до 31 липня 1918 р., як це передбачалося протоколом засідання делегацій Берестейської мирної конференції від 7 лютого 1918 р. [30, c. 210] Відтак 16 липня 1918 р. у Берліні заступник державного секретаря зовнішньополітичного відомства Німеччини Ґеорґ фон Буше-Гадденгаузен у присутності австро-угорського посла принца Ґоттфріда Гогенлоє-Шіллінґсфюрста спалив український оригінальний примірник документа.

Проте разом з тим виникає питання: як український примірник Таємного протоколу потрапив у Берлін? Відомо, що австро-угорські дипломати звинуватили членів делегації УНР у розголошенні його змісту, що грубо порушувало існуючі домовленості. У своїх спогадах О. Севрюк стверджував, що під час переговорів у Відні стосовно надання УНР військової допомоги він розповів голові Української парламентарної репрезентації в австрійській Державній Раді Є. Петрушевичу про зміст таємного документа, внаслідок чого сенсаційну новину через кілька днів уже обговорював увесь політичний бомонд Відня, зокрема депутати парламенту [17, c. 67]. У свою чергу цей інцидент був небезпідставно інтерпретований секційним радником австро-угорського МЗС Ф. Візнером як формальна підстава для вилучення у делегації УНР оригінального примірника протоколу та передачі його на депозитне зберігання у зовнішньополітичне відомство Німеччини. Зрештою, така умова вперше була закріплена у протоколі про надання УНР військової допомоги, підписаному 18 лютого 1918 р. у Відні Ф. Візнером та О. Севрюком [31, c. 285–287]. Саме на підставі цієї домовленості М. Любинський 24 лютого 1918 р. у Бересті й передав Таємний протокол Ф. Візнеру та німецькому послу в Австро-Угорщині Ф. Розенберґу, який відвіз документ до Берліна [10, c. 65]. У своїх спогадах О. Севрюк та М. Залізняк переклали провину передачі конфеденційних дипломатичних документів на М. Любинського, а отже – й відповідальність за втрату протоколу [7, c. 140; 17, c. 69]. Більше того, сам О. Севрюк у спогадах замовчує цей свій необачний вчинок, що завдав великої шкоди міжнародному престижу та справі соборності України.

9 лютого (27 січня) 1918 р. почалося останнє пленарне засідання української частини мирної конференції в Бересті, яке від імені Центральних держав відкрив промовою Р. Кюльман, а від України слово-відповідь виголосив О. Севрюк. Церемонію підписання Берестейського мирного договору було завершено 9 лютого 1918 р. о 2 год. 30 хв. ночі. За уряд УНР його завізували члени Центральної Ради О. Севрюк, М. Любинський і М. Левитський [12; 13]. Голова української делегації О. Севрюк занотував з цього приводу: «Твердою і радісною рукою підписую я його в імени України... Берестейська конференція скінчена. Україна визнана Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною як самостійна держава, заключила перший міжнародний трактат» [25, арк. 23]. На тій же церемонії було підписано й окремий українсько-німецький додатковий договір, який на рівноправній основі встановлював загальноприйняті у світі правові принципи відносин громадян та юридичних осіб двох сторін. 12 лютого 1918 р. українська делегація підписала з делегаціями Туреччини, Болгарії та Австро-Угорщини додаткові договори до мирного пакту. Вони були подібними до українсько-німецького додаткового договору, укладеного 9 лютого.

Таким чином, українсько-німецькі дипломатичні відносини було встановлено та юридично оформлено 9 лютого 1918 р. у Бересті (Бресті-Литовському) Мировим договором між УНР і Центральними державами, в рамках якого було також укладено Додатковий (торговельно-економічний) договір та оформлено Звернення до німецького народу з проханням надати Україні військову допомогу. У правну основу економічних взаємин між Німеччиною та УНР у тому ж таки Бересті було домовлено також прийняти німецько-російський договір про суходільну та морську торгівлю від 1894–1904 рр., зберігав силу й генеральний російський митний тариф від 13–16 січня 1903 р. [2, c. 79–86].

Проте з підписанням мирового договору мир на українські землі так і не прийшов. Становище Центральної Ради було досить хитким. М. Гофман згадував, що «після укладення миру і самі українські уповноважені не приховували безвихідного становища свого уряду і відкрито звернулися до Німеччини з проханням про підтримку» [4, c. 189]. Йдеться про підписання того ж дня (9 лютого) М. Любинським звернення1 до німецького народу з проханням надати Україні військову допомогу [28, c. 54]. Утім навіть тоді ще не було розмови про німецьку армію та її допомогу у війні з більшовиками. О. Севрюк свідчив: «Про можливість “приятельського” приходу німців на Україну ніколи не йшлося, оскільки пригадую, до 9-го лютого в делегації не говорилося й ніколи (це я підкреслюю) не було про це мови з австро-німецькими делегатами до заключения миру» [16, c. 160]. Тільки тоді, коли 9 лютого (27 січня) «перед полуднем» кур’єр Центральної Ради повідомив українську делегацію про здачу Києва і захоплення столиці більшовиками, українські делегати почали вести безпосередні розмови щодо допомоги у визволенні теренів УНР від окупантів.

1 Д. Дорошенко та Є. Чикаленко стверджували, що насправді ця ідея належала голові Центральної Ради М. Грушевському [6, c. 37–38, 263; 26, c. 40].

Думки спочатку оберталися навколо двох ідей. Перша, ще під час тривання перемовин, була підкинута українцям самим ген. М. Гофманом, який, «бажаючи прискорити наші мирові переговори, часто нам згадував про 45–70 тис. полонених, які находяться в Германії і можуть по підписанню миру виступити організованою силою на оборону волі України. Пізніше ми, підписуючи мир, мали цю обіцянку на увазі» [21, арк. 14]. Це підтверджував й М. Любинський, який засвідчував, що «на другий день після підписання миру ми з власної ініціативи почали конкретну розмову з німцями в сій пекучий для нас справі» [9, c. 207]. Проте досить швидко стало зрозумілим, що після факту підписання Берестейського договору Берлін уже не поспішав іти на термінову допомогу Києву: «Німці почали звертати нашу увагу на те, що багато полонених на польових і фабричних роботах і що забрати їх з тих робіт, не замінивши другими, майже неможливо, що виступити полонені можуть тільки під командою якого-небудь знаного генерала, що за зброю і знаряддя нам доведеться заплатити і так далі» [21, арк. 14]. Тож часу на переведення формальностей та організацію визволення й заміни військовополонених, збору, спорядження і їх дисцилінування й приведення до належної військової кондиції просто не було, як і необхідних на те коштів і кадрів тощо.

Другою ідеєю було вислати на допомогу УНР Січових стрільців, які під час Першої світової війни служили на італійському фронті в австро-угорській армії. Проте цю думку було відхилено німцями через можливі проблеми із транспортуванням. Крім того, Австро-Угорщина за надання військової допомоги за рахунок стрільців вимагала поступок у справі Холмщини, на які українці не могли погодитися.

Тож О. Севрюку довелося виїхати до Відня, щоб там безпосередньо вести мову про австрійську військову допомогу. Там же, в австрійській столиці, він взяв участь у зустрічі українських політичних діячів Галичини і Буковини з представниками УНР на мирних переговорах у Бересті. На зустрічі, зокрема, були присутніми К. Левицький, О. Севрюк, М. Василько, Є. Петрушевич, О. Колесса, В. Сінгалевич, М. Лозинський, Є. Левицький, С. Смаль-Стоцький, Л. Бачинський, М. Спинул, С. Голубович, В. Бачинський, С. Дністрянський, М. Лагодинський, І. Семака та ін. [5, арк. 1].

Тим часом у Берліні розгорнулися дебати з приводу доцільності застосувати власні війська у визволенні України. У цей час, 15 лютого, ген. М. Гофман порадив М. Любинському звернутися до німецького народу від імені Центральної Ради у справі військової допомоги проти більшовиків, що накладало на українських делегатів тягар особистої відповідальності за таке рішення. До того ж на той момент вже не було можливості встановити контак і проконсультуватися з урядом УНР. Часу ж на роздуму практично вже не було. Врешті-решт, М. Любинський зміг влаштувати телефонну бесіду із О. Севрюком (який перебував тоді у Відні). Саме вони й дійшли висновку, що в українських делегатів направду не залишалося жодного іншого вибору, окрім як погодитися на пропозицію М. Гофмана. Вище німецьке Армійське командування отримало таке звернення від делегації УНР того ж самого дня (15 лютого) і вже наступного дня проінформувало імператора Вільгельма ІІ та МЗС Німеччини, що німецька воєнна допомога має бути надана Україні без жодного проволікання [32, c. 89–90].

18 лютого, як можна виснувати з відповідного протоколу, укладеного того ж дня при австро-угорському МЗС, саме О. Севрюк «звернувся до Австро-Угорщини і Німеччини з проханням надати Українській Народній Республіці в межах України збройну допомогу проти наступаючих більшовицьких сил». У разі надання такої військової допомоги він (О. Севрюк) іменем УНР зобов’язався:

1) «зберегти в надійному місці декларацію про створення сомостійної Східно-Галицької Коронної Землі, що знаходиться в руках української делегації в Брест-Литовську і підписану трьома українськими делегатами та цісарським і королівським міністром іноземних справ, від 2 лютого 1918 р.; повернути її міністру іноземних справ, як тільки буде переведене створення Коронної Землі зі Східної Галичини і Буковини; обидва примірники цієї декларації повинні бути знищені»;

2) опублікувати протокольне оголошення, складене представниками держав, наступного змісту: «Аби уникнути непорозумінь при тлумаченні п.2 §2 мирового договору, укладеного 9 лютого 1918 р. у Бресті-Литовську між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з одного боку, та Українською Народною Республікою з іншого встановлюється, що передбачувана в другому абзаці договірної постанови змішана комісія при визначенні кордону не зв'язана тим, щоби встановити прикордонну лінію через містечка Белгорай – Щебжічен, Красностав, Пугачове, Радін, Межиріччя, Сарнакі, але, на підстав п.2. §2 мирового договору, має право встановлювати кордон, також на схід від лінії Белгорай і д[альш] Сарнакі, виходячи з етнографічних умов і бажань населення.

Зазначена змішана комісія буде створена з представників сторін, що укладають договір і представників Польщі й кожна сторона надасть до Комісії однакову кількість делегатів» [1, c. 87–88].

При цьому Ф. фон Візнер заявив, що висловлене з боку українців прохання про надання збройної допомоги союзниками буде задоволене, після ж вигнання більшовиків австро-угорські війська будуть відкликані з території УНР, як тільки-но Центральна Рада висловить таке побажання. Протокол підписали Ф. фон Візнер (від Австро-Угорщини) та О. Севрюк (від УНР). Отже, насправді рішення про запрошення німецько-австрійських військ в Україну було остаточно узгоджене й завізоване таки саме О. Севрюком.

Після Берестейського договору, укладеного представниками Центральної Ради, на терени України з метою вигнання більшовицьких агресорів вступило 450-тисячне німецьке та австро-угорське військо. 18 лютого 1918 р. на київському напрямку почали наступ під командуванням генерала А. Лінзінгена (з березня – фельдмаршала Г. Айхгорна) 23 німецькі дивізії (20 піхотних і 3 кавалерійських)2. 24 лютого на одеському напрямку почали просуватися 10 австро-угорських дивізій (8 піхотних і 2 кавалерійські) на чолі з командувачем фельдмаршалом Е. Бем-Ермолі (з червня – генералом А. Краусом). Невдовзі спільно з підрозділами армії УНР союзники звільнили від загарбників усю територію України. 2 березня 1918 р. уряд УНР прибув до Києва, а згодом у столиці законотворчу працю відновила й Центральна Рада. На теренах України також здобув право тимчасового перебування 450-тисячний контингент союзницьких німецько-австро-угорських військ, які через досить нетривалий час почали все більше перебирати на себе окупаційні функції.

2 У зв’язку з передбаченим вступом військ Центральних держав в Україну Німеччина й Австро-Угорщина уклали у Берліні 21 лютого 1918 р. таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. У договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна держава.

Тим часом 4 березня 1918 р. у Бересті між представниками Четверного союзу і делегацією УНР, яку очолював О. Севрюк, було підписано також ще й окремий договір щодо Холмщини. Того ж дня, 4 березня, О. Севрюк виїхав на зустріч із М. Грушевським, якого віднайшов у вагоні потяга поміж Житомиром і Сарнами. Німецькі та австро-угорські війська вже переможно просувалися Україною. Згадуючи про цю конфеденційну розмову із головою Центральної Ради, О. Севрюк писав, що М. Грушевський плакав, позаяк вступ німців на терени УНР був драмою і його особистого життя [15, c. 160].

Після підписання Берестейського договору О. Севрюк, не без самореклами та з подачі своїх однопартійців-есерів і з фавору батька своєї нареченої (М. Грушевського), чи не одразу ж став героєм історичного менту й буквально потопав у славослів’ях на свою честь: його називали новим Наполеоном, новим Талейраном, новим Горчаковим...

Після повернення української влади до Києва 9 березня 1918 р. М. Любинський зачитав Раді народних міністрів свій звіт про перебіг та підсумки роботи делегації УНР на мирових переговорах з Центральними державами у Бересті. Потім на запитання урядовців надав свої відповіді й О. Севрюк, що прибув на нього із запізненням. Він говорить про те, що мирною делегацією було запрошено австрійське військо, що навіть є постанова, на основі якої австрійське військо за згодою українського уряду буде виведене з території України, і що це і є, власне кажучи, письмовим договором; що німці хотіли спочатку зайняти тільки північну частину України, боячись оголити свій тил, але після виступу Австрії їхня позиція щодо цього змінилася, і вони мали очистити Україну від більшовиків і по лівому березі Дніпра, як до Куп’янська; що, на його думку, німці обмежуються щодо компенсації тільки вільнім продажем хліба, але, можливо, що з часом поставлять певні компенсації про німців-колоністів і повернення їм збитків. На запитання ж голови уряду В. Голубовича щодо місця знаходження, власне, оригіналу Берестейського Мирового договору та копії «Віденського протоколу» О. Севрюк відповів коротко й сухо: в Берліні [24, арк. 33–36 зв.].

Слід також зазначити, що згідно з Берестейським договором держави-підписанти його, поміж іншим, також зобов’язувалися «негайно після підписання сеї умови» встановити дипломатичні відносини та обмінятися повноважними представниками, а після ратифікації мирної угоди її учасники мали намір запровадити одна в одній генеральні консульства, консульства та віце-консульства «в усіх портах, містах і інших місцевостях їх територій» [22, арк. 11, 39].

Отже, де-факто новітні українсько-німецькі дипломатичні взаємини почалися з грудня 1917 р. і мали на той час «сепаратний» характер, а де-юре були оформлені 9 лютого 1918 р. Берестейським мировим договором. Договір цей став першою мировою угодою Першої світової війни, а Українська Народна Республіка була визнана Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною) суверенною державою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Архів Радянської України. 1932. № 1–2.
2. Гай-Нижник П. Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.). Київ.: Дуліби, 2016. 532 c.
3. Гай-Нижник П. П. Взаємини України з Францією і Великою Британією за Центральної Ради (1917–1918 рр.): становлення і розлад. Гілея. 2017. Вип. 124 (№ 9). С. 32–43.
4. Гофман М. Война упущенных возможностей. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1925. 203 с.
5. ДАТО. Ф. Р–3430. Оп. 1. Спр. 29.
6. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. – Т. 1. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. 450 с.
7. Залізняк М. Моя участь у мирових переговорах у Берестю-Литовському. Берестейський мир з нагоди 10-х роковин 9/ІІ. 1918 – 9/ІІ. 1928: спомини і матеріали. Львів, Київ: Кооперативна накладня «Червона Калина», 1928. С. 45–142.
8. Кураєв О. О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914–1918). Київ, 2006. 311 с.
9. Любинський М. Як прийшли німці. Літературно-науковий вістник. 1918. Т. 72. Р. 19. Кн. 12. С. 202–216.
10. Несук М. Договір, спалений у присутності посла: Таємна угода між УНР і Австро- Угорщиною від 8 лютого 1918 р. та її доля. Політика і час. 1993. № 6. С. 59–65.
11. Нова Рада. 1918. 14 січня.
12. Нова Рада. 1918. 22 лютого.
13. Нова Рада. 1918. 24 лютого.
14. Романчук О. Брестський мир. Молода Галичина. 1993. 23–30 січня.
15. Севрюк О. Берестейський мир. 9.ІІ.1918 (Уривки зі споминів). Париж, 1927. 16 с.
16. Севрюк О. Берестейський мир: (уривки із споминів). Берестейський мир: 3 нагоди 10-тих роковин 9.ІІ.1918 – 9.ІІ.1928: Спомини та матеріали. Львів: Червона Калина, 1928. С. 143–166.
17. Севрюк О. Галичина в Берестейських перемовах. Історичний календар-альманах «Червоної Калини» на 1939 р. Львів: Накладом видавничої кооперативи «Червона Калина», 1938. С. 61–70.
18. ЦДАВО України. Ф. 1063. Оп. 1. Спр. 1.
19. ЦДАВО України. Ф. 1063. Оп. 2. Спр. 2.
20. ЦДАВО України. Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 26.
21. ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 22.
22. ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 1. Спр. 32.
23. ЦДАВО України. Ф. 2592. Оп. 4. Спр. 16.
24. ЦДАВО України. Ф. 3690. Оп. 1. Спр. 17.
25. ЦДІА України у м. Львові. Ф. 581. Оп. 1. Спр. 26.
26. Чикаленко Є. Уривки з моїх споминів за 1917 р. Прага, 1932. 56 с.
27. Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. Дрогобич, 1992. 248 [1] c.
28. Horak S. The First Treaty of World War I. Ukraine’s Treaty with the Central Powers of February 9, 1918. New-York: Columbia University Press, 1988. VII, 202 p.
29. Österreichisches Staatsarchiv (ÖStA). Hausund Hof Staatsarchiv (HHStA), I Politisches Archiv (PA). Bd. 523. Liasse XLVII / 12 g: Geheimprotokoll vom 8.2.1918 betreffend die Teilung Galiziens und Bildung eines ukrainischen Kronlandes Ostgalizien–Bukowina, Februar – August, 1918. Z. 7611.
30. Österreichisches Staatsarchiv (ÖStA). Hausund Hof Staatsarchiv (HHStA), I Politisches Archiv (PA). Bd. 523. Liasse XLVII / 12 g: Friedensvertrag zwischen Deutschland, Österreich-Ungarn, Bulgarien und der Türkei einerseits und der Ukrainischen Volksrepublik anderseits.
31. Protokoll der Sitzung der öster.-ung. und ukrain. Kommission für die Abfassung des Kollektivfriedensvertrages, Verpflichtung der ukrain. Regierung zur Lieferung der Million Tonnen Getreide an die Zentralmächte gegen entsprechenden Warenaustausch, Abhängigkeit der Ratifizierung des Friedensvertrages mit der Ukraine von der Erfüllung dieser Verpflichtung // Ereignisse in der Ukraine 1914–1922, deren Bedeutung und historische Hintergründe. Bd. 2. Philadelphia, 1967. 484 s.
32. Fedyshyn О. Germany
’s Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917–1918. New Jesrey: Rutgers University Press, 1971. 401 p.



PEACE AGREEMENT OF THE UPR WITH
THE CENTRAL POWERS IN BREST:
POLITICAL ASPECTS OF THE NEGOTIATION PROCESS
(DECEMBER 1917 – NOVEMBER 1918)

Pavlo HAI-NYZHNYK
(Doctor of Historical Sciences, Head of the Department of Historical Studies of the Research Institute of Ukrainian Studies of the Ministry of Education and Science of Ukraine)

Annotation. The political aspects in the course of the peace negotiations and during the conclusion of the Peace Agreement between the UNR and the Central Council in Brest are covered. The positions and actions of the Ukrainian delegation and the proposals of the German and Austro-Hungarian representatives, as well as the official ones of Kyiv, Berlin and Vienna are indicated. Diplomatic confrontation of Ukrainian delegates with representatives of German and Bolshevik delegations is outlined. The position of the UNR delegation on the formation of armed units from Ukrainian prisoners of war in Germany and Austria-Hungary is discussed, as well as on the change of approach on this issue in the course of negotiations. It is noted on the circumstances and reasons for concluding both the treaty itself and the secret protocol to it. The details of the loss of the Ukrainian copy of the secret protocol to the Brest Treaty are clarified. He is noted for his role in the negotiations between the Head of the Ukrainian delegation O. Sevryuk. Changes in the positions of the parties regarding the invitations of German and Austro-Hungarian troops to Ukraine are conditioned. The rationale for the actions of the UNR delegation in its reporting to the Ukrainian Central Council is highlighted. It is revealed that the de facto recent Ukrainian-German diplomatic relations began in December 1917 and were of a "separate" nature at that time, and de jure were issued on February 9, 1918 by the Berestey Peace Treaty. This treaty became the first world agreement of the First World War, and the Ukrainian People's Republic was recognized by Germany and its allies (Austria-Hungary, Bulgaria and Turkey) as a sovereign state.
Keywords: Brest Treaty; UРR; Central Powers; World War I.





 
matrix-info БУЛАВА