Павло Гай-Нижник

Володимир-Лука Темницький –
міністр закордонних справ УНР
і лицар західноукраїнської соціал-демократії

Завантажити файл, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. Володимир-Лука Темницький – міністр закордонних справ УНР і лицар західноукраїнської соціал-демократії // Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості. – Ч.2. – К., 2019. – С.96–119.

Висвітлюється життєвий шлях і державно-політична діяльність В.Темницького – одного з теоретиків та ідеологів західноукраїнської соціал-демократії та міністра закордонних справ УНР. Як член Бойової управи УСС та провідний діяч УСДП, він був обраний до складу Головної Української Ради (Загальної Української Ради). Був обраний делегатом на Стокгольмський конгрес Iнтернацiоналу, представляв у Відні УСДП на конференцiї соцiал-демократичних партiй Австро-Угорщини, Нiмеччини та Болгарiї за участю всiх нацiональних секцiй СДРПА (окрiм ППСД), а на скликаному Українською парламентською репрезентацією (УПР) у Львові з’їзді представникiв українських полiтичних партiй, В.Темницький представляв не лише УСДП, а й усю галицько-українську соцiал-демократiю. З утворенням ЗУНР належав до соцiал-демократичної фракцiї в Українськiй Нацiональнiй Радi (УНРадi), а у січні 1919 р. став співучасником проголошення Акту Злуки ЗУНР та УНР і делегатом Трудового конгресу України. Вершиною політичної кар’єри В.Темницького стало включення його 24 квітня 1919 р. до складу Ради народних міністрів в якості міністра закордонних справ УНР. Аналізуються його політичні та державницькі погляди та діяльність як парламентаря, політика та державного діяча.

Володимир-Лука Миколайович Темницький був непересічною особою, вченим юристом і талановитим публіцистом, щирим марксистом і ідейним соціал-демократом, державно-політичним діячем, що стояв біля витоків Західно-Української Народної Республіки й міністром закордонних справ Української Народної Республіки.

Народився В. Темницький 24 липня 1879 р. у с.Хлопівка Гусятинського повiту на Тернопiльщинi, в етноісторичних землях Західного Поділля, приналежних у ті часи Австро-Угорській імперії (нині – Гусятинський район, Тернопільська область, Україна) у родині місцевого греко-католицького священика о.Миколи Темницького. Хрещений подвійним іменем Володимир-Лука свої дитячі роки провів у м.Хоросткові та с.Шидлівцях на Гусятинщині, де його батько мав парафію. Він належав до досить відомої в Наддністрянській Україні родини, зокрема був рідним братом Омеляна Темницького та двоюрідним братом Мирослава Січинського [23, c.68–83].

Навчався спочатку в Коломийськiй гiмназiї, яку змушений був покинути через своє захоплення прогресивною лiтературою, i згодом перебрався до Золочева, де в гiмназiї заснував гурток-читальню для учнiв, органiзувавши серед них обговорення рефератiв та дискусiї. Протягом трьох рокiв В.Темницький був головою цього гуртка [43].

У 1897 р. вступив на правничий факультет Львiвського унiверситету. Разом з Михайлом Галущинським, Євгеном Косевичем та іншими студентами з 1899 р. домагався заснування Українсько-Руського університету у Львові.

Пiсля першого вiча усiх українських студентiв вищих навчальних закладiв Австрiї, яке вiдбулося 13 липня 1899 р. у Львовi, започаткувалася боротьба за вiдкриття українського унiверситету в столиці Галичини. Восени того ж року В.Темницький разом iз О.Грабовським, В.Старосольським, Є.Косевичем, Л.Цегельським, А.Крушельницьким та С.Горуком став співзасновником організації «Молода Україна» (1900–1902 рр.) та увiйшов до складу редакцiйного комiтету одноіменного часопису, що виходив у Львовi у 1900–1903 pp. [61, c.53, 59]. У першому ж номері часопису редакційна стаття означила політичні погляди засновників «Молодої України»: «Стягом, що пiд ним спiшитимемо в бiй за нашi iдеали, є для нас одне велике слово: УКРАЇНА. [...] Наша нацiональна iдея, се не само питання мови, не само питання етнографiчної вiдрубностi, се питання полiтичної незалежностi, питання потреб поневолених верств нашого народу, повної соцiальної справедливостi. [...] Полiтична воля, економiчна рiвнiсть та соцiальна справедливiсть, се прикмети нашої нацiональної iдеї» [38, c.1, 2]. Хто був автором її достеменно невідомо, проте В.Темницький засвідчував, що «каноном полiтичної вiри» для цього поколiння молодi стала «Україна irredenta» Ю.Бачинського [55, c.17]. Сам В.Темницький того року опублікував у «Молодій Україні» щонайменше сім статей. В його публікаціях, як і загалом в ідеологічних засадах організації вже тоді чітко визначалися національно-державницькі стремління, що у соціально-політичній сфері відображали впливи тогочасної галицької соціал-демократії [21, c.33].

У 1900 р. В. Темницький, спільно з «Молодою Україною» й провідними галицько-українськими полiтиками Ю.Романчуком, М.Павликом, В.Охримовичем, М.Ганкевичем та iн., був співорганізатором другого всеукраїнського студентського віча, що відбулося 14 липня у Львові й зібрало близько 500 студентів. Вічевики виголосили резолюцію, в якій вимагали створення Української держави в етнографічних межах, знищення соціальної нерівності та класової експлуатації, а першочергово – відкриття у Львові українського університету. Завершувала віче промова В.Темницького, який від імені українців-студентів Львівського університету наголосив, що українська молодь організувала це зібрання «задля задемонстрування наших нацiональних змагань та ясного заманiфестування iрредентичних iдей українського народу» [39, c.320].

Апогеєм боротьби «Молодої України» за український університет стало віче українських студентів 19 листопада 1901 р. у Львові, яке завершилося походом вулицями міста зі співами «Ще не вмерла Україна» та «Не пора». Віче також ухвалило надіслати зі своїми вимогами до Відня делегацію у складі чотирьох студентів (в т.ч. й В.Темницького), яку невдовзі прийняв у австрійській столиці цісарський міністр освіти [57, c.65]. Між тим ректорат Львівського університету ухвалив, аби за організацію студентських виступів виключити їхніх організаторів В.Темницького та Є.Косевича з університету без права поновлення [34, c.357]. У відповідь 583 студенти (з близько 1 тис. 400 юнаків) заявили про вчинення акції «сецесії» – припинення навчання у Львівському університеті. Відтак В.Темницький змушений був продовжити навчання спочатку у Краківському, а потім у Віденському університетах. Студіюючи у Відні, він не покинув національно-політичної діяльності й очолив місцеве студентське товариство «Січ» [43].

Тим часом 1902 р. організація «Молода Україна» припиняє своє існування, а наступного року зникає й часопис. Тож більшість колишніх «молодоукраїнців» й В.Темницький зокрема, що й так перебували під впливом соціалістичних ідей, вступили 1903 р. до лав Української соціал-демократичної партії (УСДП) Галичини й Буковини – легальної реформiстської партiї, що була автономною секцiєю у складi федеративної Соцiал-демократичної робiтничої партiї Австрiї й дiяла на базi її програми. В.Темницький, хоч і не брав участі в І з'їздi УСДП 21–22 березня 1903 р. у Львовi, проте привітав з Відня його учасників телеграмою [3; 4]. Він, власне, невдовзі примкнув до «молодого» крила партії, яка виступала проти впливів на «старих» провідників західноукраїнських соціал-демократів Польської соцiал-демократичної партiї Галичини та Сiлезiї (ППСД) [22, c.54–65].

«Молодь» активізувала свою роботу в партії та на місцях й поступово до 1905–1906 рр. посилювала свої позиції в УСДП. У цей час В.Темницький з братом Омелялом і М.Січинським розвинули активну соцiал-демократичну агiтацiю в Гусятинському повiтi Тернопiльщини й, зокрема, у 1906 р. «розворушили сильно сi два [судові] округи [Гусятин i Копичинцi] i з’єднали собi такi симпатiї та послух серед мужикiв, що нам, безуслiвно вiрять i за нашим покликом усюди йдуть» [79, арк.14–14 зв.]. За відносно недовгий період брати Темницькі з Січинським зуміли організувати і виступити на бизько 30 селянських вічах [82, арк.20]. Наслідки не забарилися. У лютому 1906 р. у Теребовлі В.Темницького було заарештовано. Ув’язнення він відбував у Тернополі.

Майже за рік, у листi до А.Шмигельського вiд 10 березня 1907 р. В.Темницький повідомляв адресату, що серед членів партії з’явився «новий напрям». Головною метою його адептів було «змагання до самостiйностi, до окремiшностi органiзацiї, до вiдлучення вiд польської партiї i до поставлення укр[аїнської] соц[iал]-дем[ократичної] партiї як партiї окремої i на дiлi, а не лише у словах рiвнорядної з нинiшнiми австрiйськими, передусiм з польською» [79, арк.17зв., 18]. Наступного року він пише статті на політичні теми до альманаха «Січ». 14–15 березня 1909 р. В.Темницький уперше взяв участь у загальнопартійному зібранні – у III з’їзді УСДП у Львові. На ньому він вступив у суперечку з приводу партійно-органiзацiйної роботи. Окрім того, ним було внесено резолюцiю (яку з’їзд ухвалив), що передбачала створення крайового культурно-освiтнього товариства «Воля», надання йому видавничих функцiй i публiкацiю популярної брошури про фахову органiзацiю сiльськогосподарських робiтникiв [26]. Невдовзі В.Темницького було обрано до складу «ширшого заряду» (виконавчого комiтету) УСДП [49, c.31; 74, арк.8].

Тим часом партію все більше розривали організаційні протиріччя, які 1911 р. вилилися у запальні дискусії на січневій партійній конференції. На цьому тлі внутрішніх чвар В.Темницький у травнi–червнi 1911 р. висувається кандидатом вiд УСДП у виборах австрiйського парламенту (виборчий округ №70: Скалат – Пiдволочиськ – Гусятин) [27], проте зазнає нищівної поразки від націонал-демократа М.Петрицького [18]. Невдача спіткала й його однопартійців (від УСДП парламентарем тоді став лише С.Вітик).

Розмовки у партії не лише не дали їй змоги успішно провести передвиборчу кампанію, а згодом – у грудні 1911 р. на IV з’їзді УСДП, остаточно призведуть до розколу у її лавах. В.Темницький, спільно з іншими членами групи т.зв. «молодих» (В.Левинським, П.Буняком, Ю.Бачинським, А.Чернецьким та iн.) пiдписав вiдозву «До українських робiтникiв», у якій було обґрунтовано їхню позицію з цього приводу [6].

Поряд із намаганням об’єднати УСДП (проведенням компромісних перемовин між партійними фракціями) [83, c.43], він у 1912 р. став членом Українського січового союзу й займався створенням воєнізованих сокільсько-січових організацій в Західній Україні (у березнi 1913 р. він став скарбником «Січових стрільців», що тоді очолювалися у Львовi В.Старосольським) [78, арк.3зв.]. При цьому В.Темницький не припиняв і партійної роботи: у березні 1913 р. на першому етапі V з’їзду УСДП у Львові він виступає з політичною доповіддю, а вже 2 березня 1914 р. на V (об’єднавчому) з’їздi партії його було обрано головою УСДП Галичини [19], яку він очолював до червня 1918 р. [13, c.391] Сприяли цьому, вочевидь, й чіткі та виважені державницькі переконання В.Темницького.

З початком Першої світової війни, він у серпні 1914 р. увійшов до лав Бойової Управи УСС. Більше того, УСС вiн розглядав як «нацiональну мiлiцiю» й саме тому УСДП взяла безпосередню участь у формуванні легіону. У цей час, роздумуючи над історичною долею України й традицією боротьби за її державність, В.Темницький напише на сторіінках своєї праці про Українських січових стрільців розпачливі й, водночас, сповнені надії міркування, що відображають його тогочасну натуру. «Майже немає польських родин, в яких би не було борців від 31-го і до 63-х років. Боротьба за самостійність Польщі – це не спомин, не традиції, записані на пожовклих від старості документах, але щось близьке, – зауважував В.Темницький. – Скільки з нинішніх польських Легіонерів бавилося в дитинстві зброєю, вищербленою на кістках російських жовнірів, скільки разом з молоком матері ссало її гіркі сльози, якими оплакувала втрату мужа, батька чи брата. […] А українська кров за волю України проливалися так давно, що нинішнє покоління знає про це лише з книжок. […] Сама ідея державної самостійності України – це у нас українців плід політично-економічних роздумів» [60].

Бойова управа. 31 березня 1915 р. Відень.
Сидять (зліва направо): доктори В.Старосольський, Т.Кормош, К.Трильовський (голова), С.Томашівський, Д.Катамай (писар). Стоять: І.Боревський (скарбник), В.Темницький, доктор Л.Цегельський (заступник голови).

Тоді ж (1914 р.) він також став членом створеної у Львові Головної Української Ради (від травня 1915 р. – Загальна Українська Рада) [65, c.17]. Наприкінці серпня 1914 р. В.Темницький, передбачаючи небезпеку російського наступу й окупацію Галичини, переїжджає разом з легіоном УСС у Закарпаття, а з початку зими осідає у Відні [42]. Там він виступає за те, що партія має підтримати у війні Центральні держави загалом й Австро-Угорщину зокрема. «УСДП Австрiї вважає вiйну проти Росiї не лише вiйною в оборонi прав i свобод, якими тiшиться український народ у Галичинi, але й вiйною висвободження мiльйонiв українського народу з-пiд росiйського гнiту i неволi», – писав В.Темницький в квітні 1915 р. у своїй статті «Українська соцiал-демократична партiя i вiйна». Він вважав це величезне зіткнення війною «середньоєвропейських народiв проти реакцiї царського деспотизму», проти форми правлiння, «опертої на придавлення мiлiонних людових мас i на поневолення народностей», а прагнення своєї партії обумовлення бажанням, «щоб на руїнах царської iмперiї, на розвалинах тюрми народiв повстали вольнi людовi республiки, самостiйнi i незалежнi: українська, великоруська, польська i т.д.» [51, c.11].

Головна Українська Рада 1915 р.
Зліворуч стоять: І.Боберський, В.Дорошенко, Ю.Бачинський, О.Скоропис-Йолтуховський, В.Темницький, М.Лагодинський, О.Назарук, І.Макух, Л.Левицький, К.Трильовський, І.Семака, С.Голубович, В.Ясеницький, Я.Веселовський, О.Попович, С.Баран, С.Онишкевич. Сидять: Т.Драчинський, В.Бачинський, М.Ганкевич, М.Василько, К.Левицький, президент Г.У.Р., Є.Петрушевич, Л.Бачинський, Є.Олесницький, В.Панейко.

В австрійській столиці В.Темницький також тісно співпрацює з Союзом визволення України (СВУ) й регулярно публікує у його «Вістникові» статті, замітки, політичні огляди міжнародних подій, репортажі тощо [58, c.8–10; 59, c.10–12], а також до часопису «Світ», у «Ukrainische Nachrichten» [93; 94], про УССів [60] та ін. Свою підтримку СВУ він (як і решта віденських діячів західноукраїнської соціал-демократії) аргументує тим, що хоча й діяльність Союзу «йде вправдi при помочi австрiйського правительства, але в хосен [користь] тiльки iдеї самостiйностi України» [20, c.57, 58].

Революційні події 1917 р. в Росії трасформували окремі ідеологеми соціал-демократів. УСДП почала виступати за якнайшвидше укладання миру без анексiй i контрибуцiй та за демократичнi перетворення в державах, до складу яких входили українськi землі.

Навесні 1917 р. т.зв. Голландсько-скандинавський комiтет (ГСК) розпочав підготовку до мирного соцiалiстичного конгресу у Стокгольмі. З цього приводу 14 червня у столиці Швеції відбулися попередні наради ГСК з делегаціями низки соцiал-демократичних партiй. Від імені УСДП у них взяв участь й В.Темницький, який висловився за «найскорше укладення миру без анексiй та воєнних контрибуцiй», а його передумовою мала б стати справедлива розв’язка нацiонального питання, що мусило б відбуватися «дорогою права на самовизначення кожного народу й дорогою полiтичної та господарської нацiонально-територiальної автономiї» [1, c.443; 80, арк.12, 12зв.].

Тоді ж ним було поширено «Меморіал» УСДП, де з цього приводу наголошувалося, що «з’єднання всiх українських областей в одноцiльний пiд полiтичним i господарським оглядом автономний державний органiзм є на тепер остаточною цiллю української нацiональної полiтики» [1, c.443; 80, арк.12, 12зв.]. УСДП вимагала для українців Австро-Угорщини і Росії щонайменше «повної полiтично-господарської, нацiонально-територiальної автономiї», а також перетворення цих імперій на «федеративнi держави автономних i рiвноправних народiв» [1, c.443; 80, арк.12, 12зв.]. При цьому партія категорично заперечувала можливiсть входження Галичини, Холмщини чи Пiдляшшя до складу майбутньої польської держави й висловилася за її вiдбудову виключно в етнографiчних межах. Крім того, вимагалося також створення окремої української секцiї на конгресах Iнтернацiоналу та в Мiжнародному соцiалiстичному бюро, про що й були розiсланi звернення до всiх партiй II Iнтернацiоналу [23, c.68–83].

Вищевказані наради у Стокгольмi тривали протягом червня–липня 1917 р. і за цей час В.Темницький не лише розповсюджував серед делегатів інформацію про Україну та політичні устремління українського народу, а й уклав попереднi домовленостi про пiдтримку зазначених вимог з нiмецькою, росiйською і чеською делегацiями. Водночас голова УСДП звернувся з вiдкритим листом до Петроградської ради робiтничих i солдатських депутатiв, у якому вiтав демократичну революцiю в Росiї й висловив переконання, що революцiя незабаром перетворить колишню царську iмперiю на «союз свобiдних, рiвноправних, незалежних народiв» [1, c.445].

У цей період В.Темницький влітку певний час був співробітником Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, що й послужило приводом для окремих однопартійців звинуватити його у нечистоплотності у політико-ідеологічних принципах. Зокрема вiденська органiзацiя УСДП надiслала головi Української парламентської репрезентацiї (УПР) Ю.Романчуку, а також до усіх нацiональних секцiй СДРПА, листа iз заявою про те, що вона не визнає В.Темницького головою партiї. Причиною такого демаршу була його праця в австрійському МЗС, що нібито означало втрату ним полiтичного обличчя й перетворення на «мужа довiр’я» уряду [80, арк.11, 12]. Зрештою цю справу було винесено на розгляд конференцiї УСДП, що вiдбулася у Вiднi 5–6 серпня 1917 р. На ній В.Темницький спростував усi закиди та пояснив, що його посада в МЗС не є полiтичною, а пов’язана з перекладами матерiалiв українських та iнших часописiв щодо українського питання. При цьому він навіть заявив, що готовий скласти з себе повноваження голови партiї, яку утім не було задоволено. Більше того, залишившись головою УСДП, В.Темницький був обраний (разом із М.Ганкевичем) делегатом на Стокгольмський конгрес Iнтернацiоналу, проведення якого планувалося на вересень того ж року [80, арк.11, 12]. Невдовзі, 29–30 серпня 1917 р. він представляє у Відні УСДП на на конференцiї соцiал-демократичних партiй Австро-Угорщини, Нiмеччини та Болгарiї за участю всiх нацiональних секцiй СДРПА (окрiм ППСД) й виголошує в своїй промові вимоги припинення вiйни й створення окремої української секцiї в Iнтернацiоналi [9, c.163–166].

Згодом, 25 березня 1918 р. на скликаному Української парламентською репрезентацією (УПР) у Львові з’їзді представникiв українських полiтичних партiй, В.Темницький представляв не лише УСДП, а й усю галицько-українську соцiал-демократiю. Під час своєї промови він, висуваючи вимогу «перебудови цiлої Австро-Угорщини у федерацiю окремих нацiональних держав» [29, c.17], заперечував потребу створення єдиної надпартiйної структури через так звану глибину iдеологiчних суперечностей мiж різними українськими партіями [62]. Свою державницьку і демократичну позиції партія підтвердила й під час першотравневих свят, коли за підписами В.Темницького і П.Буняка звернулася до робітництва «висловити привiтання самостiйнiй Українi» й закликала домагатися «свободи й рiвноправностi українського народу в Австро-Угорщинi», яке «наступить лише тодi, коли Австро-Угорщина буде перебудована на основi права самовизначення народiв, коли буде перетворена в союз вiльних нацiональних держав, в котрiм українськi землi Галичини, Буковини та пiвнiчної Угорщини будуть з’єдиненi в Українську Державу» [63].

Поступово В.Темницький відходить від партійного провідництва, що формально було засвідчено 23 червня 1918 р. на конференції УСДП у Львові, коли він передав обов’язки голови партiї О.Крупi, мотивуючи це своїм постiйним проживанням у Вiднi [64]. Попри це, де-юре В.Темницький все ще залишався головою УСДП, позаяк відповідні зміни та його демісію мав прийняти з’їзд партії. З іншого боку 19 жовтня щойно створена Українська Національна Рада (своєрідний західноукраїнський передпарламент) призначила В.Темницького своїм представником у Швейцарії, проте йому так і не довелося фактично виконувати цю місію. В.Темницький підтримував факт постання ЗУНР, а УСДП виступила за негайну злуку з Надднiпрянською Україною.

У грудні 1918 р. він повернувся в Галичину, а вже 25 грудня 1918 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила пропозицію свого голови В.Чеховського про призначення В.Темницького товаришем (заступником) міністра закордонних справ УНР [68, арк.11]. Проте він так і не приступав до виконання цих обов’язків й формально був звільнений з посади урядовим рішенням від 4 квітня 1919 р. «згідно з проханням з 25 грудня 1918 року» [68, арк. 103 зв.]. Водночас з січня 1919 р. він належав до соцiал-демократичної фракцiї в Українськiй Нацiональнiй Радi (УНРадi) ЗУНР, політику в якій по суті визначали нацiонал-демократи. Члени УНДП очолювали й перший та другий уряди ЗУНР (відповідно: К.Левицький й С.Голубович). УСДП ж перебувала у поміркованій опозиції [46, c.114, 115]. В.Темницький також перебував в опозиції до уряду ЗУНР й, підтримуючи боротьбу Республіки за свою незалежність, беззастережно виступав за об’єднання ЗУНР з УНР в одну державу.

У січні 1919 р. він став співучасником проголошення Акту Злуки ЗУНР та УНР і делегатом Трудового конгресу України. Тоді ж В.Темницький зближується з наддніпрянським соціал-демократом і головним отаманом УНР С.Петлюрою, якого в лютому 1919 р. супроводжує під час його поїздки в Галичину. Ці події й перебування В.Темницького у Києві та особисте знайомство з наддніпрянськими соціалістами й провідниками УНР, відображаються на його ставленні не лише до уряду ЗУНР, а й впливають на трансформацію його центристської соціал-демократичної ідеології у більш лівий вектор.

Так, наприклад, вже 28 березня 1919 р. В.Темницький (як і УСДП) на засіданні УНРади, всупереч прийнятого нею рішення, почав вимагати лiквiдацiї автономних владно-державних структур Захiдної областi УНР (ЗО УНР), а фактично – самознищення ЗО УНР. «Наша полiтика мусить йти налiво, налiво i ще раз налiво», – безапеляційно заявив тоді він [47, c.4]. Разом з В.Темницьким за більш лівішу, соціалістичну політику, а також із домаганням створення соціалістичного уряду ЗО УНР, почала виступати й соцiал-демократична фракцiя УНРади. У ті ж дні, 28–29 березня 1919 р. у Станіславові відбувалася партiйна конференцiя УСДП. На ній В.Темницький виступив із доповiддю щодо стратегiї зовнiшньої та внутрiшньої полiтики, суть сучасного моменту якої, на його думку, полягала в боротьбi «двох свiтiв»: «капiталiзму й iмперiалiзму» з одного боку зi «свiтом демократiї» з іншого. Світ капіталу та імперіалізму, звісно ж, уособлювала собою Антанта, а світ демократії, натомість, – соцiалiстичнi держави Сходу Європи (тобто – УНР і РСФРР!). Тож В.Темницький вітав «трiумфальний похiд демократичного, визвольного руху й соцiальної революцiї» й наполягав на неможливості «входити у воєнний союз з Антантою проти большевикiв», вважаючи водночас, з іншого боку, що той «пiд покришкою насаджування соцiялiзму ограблює Україну». Вихід із цього протиріччя ідеолог УСДП бачив досить простий: «припинення вiйни проти большевикiв на основi визнання повної самостiйностi та суверенностi Української Народної Республiки». Виходячи з подібних міркувань, В.Темницький очікувано засудив й орiєнтацiю уряду ЗО УНР «виключно на Антанту» та політику уряду С.Голубовича, який «не йде... по лiнiї iнтересiв робочих мас» [25, c.7, 8]. Відтак учасники конференцiї ухвалили рішення про нагальну необхiднiсть проведення соціалістичних реформ й пiдписання мирної угоди з урядом Радянської Росiї на засадах визнання незалежностi УНР. Делегати також розробили програму боротьби за прихiд до влади лiвих сил на ґрунтi парламентської демократiї.

Цю тактику було випробувано вже невдовзі у Станiславовi, коли впродовж 30–31 березня 1919 р. соцiал-демократи захопили iнiцiативу на Селянсько-робiтничому трудовому з’їздi, що був скликаний керiвництвом легальної, опозицiйної до уряду УНР органiзацiї – Селянсько-робiтничого союзу (СРС). Вочевидь його організатори мали намір скликати такий собі, подібний до київського, «Трудовий конгрес» Західної України й, надавши йому відповідних пафосу і значення, «легітимним» шляхом змінити владу та її курс ліворуч, на тотожний із урядом Директорії УНР. На з’їзді В.Темницький виступив з промовою, в якiй, попри класову риторику про «братання мiста iз селом», було піддано гострiй критицi дiяльнiсть УНРади та Державного секретарiату ЗО УНР, що «не йде по iнтересах українських трудових мас». Що ж до міжнародної тематики, то речник УСДП недвозначно заявив: «Ми не є проти переговорiв iз Антантою, але протестуємо, щоб українськi вiйська кровавилися за її iнтереси» [52, c. 2]. У підсумку з’їздом було ухвалено: зайняти компромiсну позицiю в нацiональному питаннi, вимагати кооптацiї представникiв СРС до парламенту й створити єдиний пролетарський фронт. Утім, попри тиск соцiал-демократичної фракцiї, УНРада та уряд відхилили домагання з’їзду. Разом з тим, «вірую» В. Темницького в директоріальний уряд і його соціалістичну політику вже зазнавали перших сумнівів. Так, наприклад, вже 4 квітня він, критикуючи на засіданні УНРади земельний закон УНР, категорично стверджував, що «закон Директорiї не змiнив вiдносин власностi на селi в дiйсно соцiалiстичному напрямку» [48, c.2].

Тим не менш, попри невдачу у спробі демонтувати несоціалістичну західноукраїнську владу, соціалісти з Директорії УНР належно оцінили зусилля В.Темницького й запропонували йому місце у соціалістичному уряді УНР на чолі з Б.Мартосом. 24 квітня 1919 р. його було включено до складу Ради народних міністрів в якості міністра закордонних справ УНР [2, c.289, 290]. Згодом сам В.Темницький згадував, що потрапив «у соцiялiстичний кабiнет мiнiстрiв Бориса Мартоса […], нiби бiблiйний Пiлат у християнське ”вiрую”» [56, c.12]. «Завданням соцiялiстичного кабiнету мiнiстрiв, до якого маю честь належати, – захоплено виголошував він на першотравневому мiтингу 1919 р. у Рiвному, – буде будувати вiльну, незалежну соцiялiстичну українську республiку без хлопа i без пана» [56, c.12].

Того ж дня, 1 травня 1919 р., урядом УНР було вирішено відрядити В.Темницького у поїздку на мирову конференцію до Парижу. Зі складу Директорії передбачалася відправка з ним також Є.Петрушевича та А.Макаренка, також кількох радників (від есерів – Ісаєвича або ж Шрага, а від есдеків – Антоновича чи кого визнає бажаним сам міністр закордонних справ). При цьому В.Темницькому надавалося «право звільнити тих осіб місії, які вже вислані до Парижу» [68, арк.125]. До часу від’їзду він встиг 9 травня запропонувати Раді народних міністрів: 1) звільнити з посад товаришів (заступників) міністра закордонних справ С.Бачинського (з 1 травня), А.Марголіна (з 24 квітня), Є.Лівицького (з 1 квітня), Л.Цегельського (з 15 квітня); 2) призначити М.Василька на посаду Надзвичайного посла і уповноваженого міністра УНР при уряді Швейцарської Республіки (з 15 травня); 3) звільнити Ю.Гасенка з посади Надзвичайного посла УНР в Бухаресті (з 20 травня) і призначити на цю посаду з того ж числа К.Мацієвича; 4) звільнити Д.Антоновича з посади голови Надзвичайної місії УНР до Італії (з 15 травня) і призначити на цю посаду з того ж числа Надзвичайного посла в Берні Є.Лукасевича [68, арк.133–133зв.]. Тоді ж урядом було ухвалено, на час від’їзду В.Темницького, призначити тимчасово виконувати його обов’язки А.Лівицького. 13 травня 1919 р. на засіданні Директорії було вирішено, що на час від’їзду В.Темницького за кордон, виконання обов’язків міністра закордонних справ доручалося народному міністру юстиції А.Лівицькому [70, арк.10]. 22 травня 1919 р., саме у пору початку польської офензиви Ґаллера, В.Темницький через Станіславів і Карпати вирушив за кордон [77, арк.36, 36зв.].

В.Темницький мав не лише взяти участь у мировій конференції в Парижі, а й координувати зусилля дипломатичних представництв УНР в Європі, спрямовані на досягнення міжнародного визнання УНР та одержання військової допомоги від західноєвропейських країн. Вже 8 липня уряд розглянув його листа з приводу необхідності налагодження спільних дипломатичних зусиль й організації об’єднаної наради урядів УНР і ЗО УНР [68, арк.169зв.]. Крім того, він організував і провів дві наради дипломатів УНР у Відні та Карлсбаді (нині – Карлові Вари, Чехія).

Перша нарада українських дипломатів відбулася з його ініціативи у Відні 18–22 червня 1919 р. у зв’язку з перебуванням в австрійській столиці радника Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризькій мирній конференції С.Томашівського. У ній взяли участь: В.Липинський (посол УНР в Австрії), В.Сінгалевич (посол ЗО УНР в Австрії), М.Василько (голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Швейцарії), М.Порш (посол УНР в Німеччині), Д.Левицький (голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Данії), а також радники М.Здерковський та А.Жук.

18–22 червня 1919 р. Відень (Австрія).
Нарада голів закордонних дипломатичних установ УНР
під головуванням міністра закордонних справ В.Темницького (стоїть у центрі)

Учасники наради обговорили основні пріоритети зовнішньої політики УНР. Нарада підтвердила незмінність зовнішньополітичного курсу Директорії, головними принципами якого залишалися соборність і державна незалежність усіх українських земель. Нарада послів визнала за необхідне позбутися будь-якої залежності від Польщі, натомість як «природний союзник» розглядалася Німеччина й визнавалася потреба в тісніших контактах з Угорщиною та Чехо-Словаччиною. Окремі положення стосувалися взаємин з країнами, які мали територіальні претензії до України (Румунія, Польща, Росія).

У підсумку нарада під керівництвом міністра закордонних справ УНР В.Темницького визначила такі основні напрями української дипломатичної політики на найближчий тогочасний період:

1. Провідна ідея української зовнішньої політики залишається незмінною – державна незалежність усіх українських земель;

2. До підписання миру між Антантою і Центральними державами головним завданням української міжнародної політики є мирна конференція. Успіхи української делегації на ній матимуть вирішальний вплив на політичну долю України;

3. Якщо інші держави або окремі національні чи соціальні групи будуть висувати питання щодо міцнішого зв’язку з сусідніми народами, то українські представники повинні керуватися принципом державної незалежності;

4. Це положення стосується не лише народів колишньої Росії, але й певних національних і соціальних груп у самій Україні, які досі не підтримали ідею української державності і вороже ставлення яких може зашкодити реалізації цієї великої національної мети;

5. Стосовно Західної України, то потрібно всіляко наголошувати на інтеґральності української етнографічної території, відокремлення її від західних держав. Для Галичини доцільно було б домагатися повного державного відокремлення її української частини від Польщі у формі суверенності або, коли це неможливо, хоча б у формі тимчасового нейтралітету. Потрібно б вжити всіх заходів, аби позбутися будь-якої залежності, навіть і суто господарської, від Польщі. Домагання плебісциту не повинно ініціюватись Україною. У справі ж Буковини мінімумом територіальних домагань України мав бути правий берег Черемоша і територія між Прутом та Дністром. У справі Закарпаття повинні бути здійснені всі дипломатичні заходи для врятування головної її основи для Західної України. Приділяти особливу увагу Холмщині як дуже важливій із національного й політичного сенсу території, адже розв’язання цієї проблеми матиме визначальний вплив на подальші відносини з Польщею. Волинь і Галичина у жодному випадку не можуть бути приєднані до Польщі. Домагатися приєднання до України Бессарабії з наданням автономії неукраїнському населенню цього краю. Це ж стосувалося і порядку приєднання до України Криму;

6. Домагатися, щоб національними правами тих українців, які не увійдуть до Української Держави, опікувався Союз Народів (Ліга націй), який виконуватиме певні функції Антанти;

7. Щодо Франції, то тісніші відносини з нею неможливі і з політичних, і з господарських причин;

8. Природним союзником України є Німеччина. Можливо, настане час, коли треба буде подумати про союз із Німеччиною проти Польщі. Аналогічна ситуація може бути з Угорщиною. З Болгарією Україна не має жодних суперечливих інтересів;

9. Стосовно більшовицької Росії, то вирішальним у цих відносинах є національно-політичний аспект. Україна не може прийняти такого московського уряду, який виконував би роль уряду всієї Росії без огляду на його політичне та соціальне спрямування;

10. Аналогічну позицію Україна займає щодо Польщі;

11. Відносини з Чехо-Словаччиною, внаслідок суперечностей із сусідніми державами, повинні розвиватися з великою обережністю.

На нараді також зазначалося, що для виконання цієї інструкції українські дипломати збережуть усю свою увагу і тактовність, проте, якщо виникне потреба, «не зупиняться перед енергійною мовою та рішучими діями» [87].

У серпні 1919 р. у Відні В.Темницький мав кілька зустрічей з М.Грушевським з питань фінансування проектів щодо Українського соціологічного інституту (УСІ), що фактично мав би стати кузнею кваліфікованих кадрів для провідних вітчизняних соціалістичних партій (УПСР, УСДРП, УСДП), або ж, як він сам писав з цього приводу, «приготовив під їх проводом кадри людей, ознайомлених із соціальними науками, і таким чином не тільки виробив би коло співробітників для реалізації наукових завдань, але також і українському соціальному, а конкретніше – соціалістичному, рухові дав би нові сили, новий інтелектуальний зміст» [12, c.35–36]. Крім того, УСІ міг би стати й свого роду українським інформаційним центром на Заході, про який В.Темницький згадував у листі до О.Жуковського в липні 1919 р., підкреслюючи необхідність створення інформаційного бюро в Європі, що публікувало б книжки, брошури та статті про Україну [24, c. 99].

6–14 серпня 1919 р. в Карлсбаді (нині м.Карлові Вари, Чехія) В.Темницький зібрав другу нараду послів і голів дипломатичних місій УНР. Засідання проходили у приміщенні приватної вілли «Гогенбург» в декількох кілометрах від Карлсбада та готелі «Трирр». У ній взяли участь: радник міністра А.Жук, посол УНР у Німеччині М.Порш, голови надзвичайних дипломатичних місій УНР М.Славинський (у Чехо-Словаччині), А.Яковлів (у Нідерландах та Бельгії), Д.Левицький (у Данії), К.Лоський (у Швеції та Норвегії), радник місії у Великій Британії Я.Олесницький, радник посольства в Австрії В.Полетика, голова місії у Фінляндії М.Залізняк, уповноважений представник державного секретаря ЗО УНР О.Бурачинський, голова місії ЗО УНР в Будапешті Я.Біберович, голова делегації ЗО УНР на Паризькій мирній конференції і державний секретар закордонних справ ЗУНР В.Панейко, голова дипломатичної місії ЗО УНР в Австрії В.Сінгалевич. Учасники наради провели 12 засідань, що були присвячені обговоренню питань організації та координації діяльності дипломатичних представництв, пріоритетів зовнішньої і внутрішньої політики УНР, становище та роль України у світі.

Однією з ключових доповідей на нараді був виступ В.Темницького щодо загальних проблем внутрішньої і зовнішньої політики УНР, з особливою увагою на політику «соціальної рівності» [71, арк.5]. Найбільше ж суперечок виникло з приводу зовнішньополітичних пріоритетів УНР та ЗО УНР, які сам очільник МЗС охарактеризував як існування двох «зовнішніх політик». Дискусійним виявилося й питання про подальші стосунки з Польщею та країнами Антанти, а «каменем спотикання» стала Галичина. Більшість дипломатів схилялися до думки про необхідність утворення антибільшовицької коаліції з усіма не комуністичними силами. Проти союзу з поляками виступали в основному вихідці з колишньої ЗУНР. Група на чолі з М.Поршем висунула ідею приєднання УНР до протибільшовицької федерації, що мала включити у себе ще і козацькі об’єднання Дону та Кубані і в майбутньому інші сили, вороже налаштовані до «Червоної Москви».

У ході роботи Карлсбадського форуму було прийнято: «Резолюцію Славінського» та «Резолюцію Порша». М.Славінський, характеризуючи загальну ситуацію в Україні, закликав до єднання республіканських сил навколо ідеї соціальної республіки. Запоруку відновлення України дипломат вбачав у проведенні планомірних соціальних реформ в УНР [71, арк.60]. Резолюція М.Порша називала основною причиною дипломатичних невдач УНР «надзвичайне безсилля внутрішнє» [71, арк.61]. У підсумку в резолюції наради було вказано на потребу у чіткішій координації діяльності українських дипломатичних установ, а також вирішено скорегувати основні напрями підвищеної уваги у зовнішній політиці – особливого і першочергового значення набували відносини з найближчими сусідами (Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною), а також з Італією, Естонією, Литвою, Латвією та Грузією [72, арк.1–19]. Позаяк Захід наполегливо вказував Україні на доцільність оголошення федерації з Росією, то дипломати також домовилися змінити тактику дипломатичної роботи й «говорити про федерацію, а робити самостійність» [35, c.14]. Що ж до проблем у польсько-українських стосунках, то єдиним способом вплинути на рішення Паризької комісії В.Темницький вбачав у відправленні до Франції спеціальної делегації, котра надала би Антанті документальні матеріали стосовно звірств польської армії на українських землях [71, арк.48] і навіть (спільно з О.Бурачинським) власними зусиллями намагався апелювати до Ж.Клемансо [86; 90].

Утім, 2 вересня 1919 р. на засіданні Кабінету І.Мазепи, урядовці «в зв’язку з сучасним політичним станом» ухвалили звернутися до Директорії з пропозицією звільнити В.Темницького з посади очільника МЗС [69, арк.70–70 зв.]. Його відставці сприяла й позиція голови Директорії, головного отамана С.Петлюри, який у листі до прем’єр-міністра І.Мазепи розкритикував В.Темницького і вказав на необхідність заміни його у терміновий строк. Характерною в цьому контексті була й поведінка самого В.Темницького, який поїхавши інспектувати посольства УНР відмовлявся повертатися назад незважаючи на неодноразові постанови уряду. Крім того, В.Темницький неодноразово вимагав коштів від Фінансової агентури УНР в Берліні [85, арк.12зв.–13], а головно, підозрювався у прихильності до лідера ЗО УНР Є.Петрушевича, який перебував у вкрай загострених стосунках із головним отаманом [7, c.254]. Більше того, головою Директорії наказувалося також домогтися від усіх приватних осіб, які отримували кошти із вказаного фонду з 50-мільйонного військового фонду за розпорядженнями В.Темницького, звітностей про витрати цих грошей, а також обов’язкового повернення решти з цих сум. Крім того, від самого В.Темницького наказувалося зажадати справоздання й пояснень щодо власних витрат, а також по тих асигнуваннях з державного військового фонду, які він без належних на те уповноважень здійснив на ім’я окремих місій та приватних осіб [84, арк.79]. Тож С.Петлюра роздратовано вказував, що «треба одкликати на Україну тих людей, що там сидять без діла, витрачають дурно гроші; вони псують справу» [36, c.51]. Йшлося, вочевидь, також і про 3 млн 116 тис. німецьких марок, що були витрачені лише за перше півріччя 1919 р. на дипломатичні представництва, проте так і не принесли істотних практичних бонусів для Республіки на міжнародній арені [40, c.368].

У жовтні 1919 р. В.Темницький, вже як колишній міністр, безрезультатно запрошував в уряду УНР дозволу для особливої комісії представників закордонних держав для ознайомлення на місці з єврейським питанням на Вкраїні [69, арк.123–124]. Після відставки з поста міністра закордонних справ УНР він деякий час політичною діяльністю не займався, та все ж В.Темницький засудив квітневий «Варшавський договір» 1920 р. С.Петлюри з Ю.Пілсудським. Що ж до партійної діяльності, він взяв участь у конференцiї УСДП, що відбувалася 3–4 липня 1920 р. у Львовi. У своїй промові В.Темницький залишався вірним революційним ідеям й вірив, що «одноцiльний соцiялiстичний фронт скоро буде утворений» [5, c.1]. На підставі його доповіді конференцією було прийнято й відповідну резолюцію, квінтесенцією тексту якої є твердження, що «Соцiялiстична Українська републiка не може мати нiчого спiльного з державними планами тих нацiоналiстичних та шовiнiстичних кiл, якi бажають будувати Українську державу на взiр теперiшних капiталiстично-iмперiялiстичних держав» [28, c.1, 2].

Навесні 1921 р. В.Темницький повертається в Галичину й осідає у Станіславові. Відтоді він часто відвідував с.Устя-Зелене (нині Монастириського району), де свого часу одружився та де жила його сім’я . Він прагнув відновити політичну діяльність в УСДП й 11 березня 1923 р. в якості гостя був присутнiй на засiданнi Головної управи партії [17, арк.83]. Проте на той час УСДП різко ліворадикалізується й вже встигла вийти з під контролю своїх колишніх провідників. Зрештою 18 березня 1923 р. на VI партiйному з’їздi УСДП вiдкрито перейшла на комунiстичнi позицiї, що стало причиною заборони її польською владою в сiчнi 1924 р.

На деякий час В.Темницький відходить від політичної активності й намагається налагодити життя пересічного громадянина й врятуватися від злиднів. «Не могучи нiде найти як-так платної посади, аби можна було жити з родиною, – писав він у квiтнi 1925 р. до Л.Ганкевича, – я рiшив вiдвезти жiнку з дiтьми на село до родини, а сам, живучи... в Станiславовi, вiдбути судову практику. У мене вже гостює матерiальна нужда. Просто їсти вже не стає!» [77, арк.38–38зв.]. Тим не менш, він із друзями таки намагається відродити УСДП. Шлях було обрано через просвітницьку роботу у середовищі робітництва, а відтак – засобом створення культурно-освiтнього товариства «Робiтнича громада», статут якого було затверджено наприкiнцi 1925 р., а вже з червня 1926 р. товариство почало випускати газету «Вперiд!» У 1926 р. В.Темницький переселився з родиною до Стрия. У той час 5 березня 1927 р. на першiй конференцiї «Робiтничої громади», що вiдбулася у Львовi, він увійшов до складу ради товариства [75, арк.72].

5 грудня 1927 р. на львівській політичній конференції робітництва, що відбувалася незабаром до парламентських виборiв у Польщi, В.Темницький у своїй доповіді на тему «Сучасне полiтичне становище i завдання українського пролетарiату» доводив, що українське робiтництво було «здезорiєнтоване, позбавлене проводу», а відтак й «попадає в чужi табори, в яких затрачує своє клясове обличчя». Саме тому, наголошував він, й потрібно би «створити самостiйну полiтичну партiю українського пролетарiяту», що стояла би на соціально-політичній платформі, оприлюдненій в газетi «Вперiд!». Делегати конференції одностайно пiдтримали таку думку й того ж дня прийняли резолюцiю про створення партiї українського пролетарiату, котра до скликання «конгресу, який вирiшить справу програми, виступатиме пiд фiрмою УСГ ”Вперiд”» [32, c.1]. Тож В.Темницький стає одним із співзасновників політичної організації – Українська соцiалiстична група (УСГ) «Вперiд» й був обраний до складу її управи на чолі з І.Жовніром (крiм нього, до складу управи увiйшли: В.Темницький, В.Старосольський, Л.Ганкевич, I.Квасниця, П.Буняк) [16, арк.3].

У 1928 р. В.Темницький переїжджає мешкати до Львова. Тут, у столиці Галичини, під час Українського соцiалiстичного конгресу, що тривав 8–9 грудня 1928 р., відбулося остаточне завершення ідейно-організаційного відновлення УСДП. Будучи його депутатом, В.Темницький 8 грудня виголосив основну доповідь на тему «Проект програми i органiзацiйного статуту», у якій засудив полiтику бiльшовикiв, проте лише за те, що мовляв «не можна насадити нового ладу», а також через те, що «на Радянщинi до справжнього соцiялiзму дуже далеко. Там тiльки капiталiстичний лад в своїх початках». Оратор наголошував, що більшовики розбили робітничий рух в Галичині в особі УСДП, але натомість «не створили нової масової партiї» й, водночас, саме в УСРР В.Темницький вбачав основу для будiвництва української державностi, а відтак й виступив «проти всякої iнтервенцiї на радянськiй Українi з якого-небудь боку». Що ж до практичної галицької політики, то доповідач був переконаний, що хоча галицьке суспiльство ще не визрiло для соцiалiзму, вiдновлена партiя (УСДП) мусить ширити органiзацiю, скуплення, пiдготовку для реалiзацiї високого соцiалiстичного iдеалу. Він і до того часу був переконаний, що висунута у 1918 р. пропозиція створення одноцiлого нацiонального фронту ставила українське робiтництво «на службу капiталiстично-клєрикальнiй реакцiї». При цьому В.Темницький все ж визнавав, що «деякi спiльнi iнтереси» в українському полiтичному таборі все ж були і вони могли зробити можливим об’єднання УСДП з iншими нацiонально-державницькими партiями на загальнонацiональнiй платформi. Та при цьому чи не одразу ж згадав, що найбiльш «болючим» питанням в полiтиці УСДП було «ставлення до соцiялiстичних партiй iнших народiв» й вистував, що, як партія класова, УСДП мусить «порозумiтися з iншими соцiялiстичними партiями», а отже українська галицька соціал-демократія мала би приєднатися до мiжнародного робiтничого руху [31, c.1; 73, арк.3].

На другий день конгресу В.Темницький також мав слово, зокрема, у перебігу дебатів. Підбиваючи підсумки дискусії, він вкотре люб’язно й застережливо висловився щодо УСРР, заявивши, що «нам [Радянська] Україна дорога, i критикуємо, що треба, аби там поправити соцiялiзм. [...] Там справжнього соцiялiзму нема, а лише в назвi». Галицький соціал-демократ завважив також, що в УСРР «не лише повалено старий лад револьверами, але заведено ними новий лад. А це належало завести, як казав Маркс, еволюцiйно» [73, арк.9, 10]. Свою лояльність до радянської моделі й до УСРР В.Темницькому вдалося закласти й до політичної резолюції форуму, що була проголосована його учасниками одностайно. «Обстоюючи принцип самостiйної, соцiалiстичної, соборної української республiки, не погоджуючись iз централiстичними зусиллями й диктатом Москви, – зазначалося у резолюцiї, – український пролетарiят мусить стояти в оборонi радянської України, вважаючи, що її занепад погрожує поворотом до влади чорної реакцiї, яка не побоїться вернути до давнiх царських метод супроти українського народу» [31, c.1, 2].

Тоді ж, 9 грудня 1928 р., в унісон із Українським соцiалiстичним конгресом формально було провелено й черговий (відновлюваний) з’їзд УСДП, на якому В.Темницького було обрано до складу ЦК партії та її віце-президентом.

Як один з керівників УСДП, він балатувався до польського Сейму (округ №53, м.Станіславів). У передвиборчій риториці В.Темницький позиціонував себе прихильником взаємодії УСДП і Польської соціалістичної партії (ПСП) «у боротьбі проти націоналізму, фашизму й комунізму», водночас не відкидаючи необхідності побудови незалежної української держави [44, c.48]. Партія ж (УСДП / УСГ «Вперід»), спільно з Українською соцiалiстично-радикальною партiєю (УСРП), сформувала виборчий блок українських соцiалiстичних селянських i робiтничих партiй . Було укладено й коаліцію з Українським нацiонально-демократичним об’єднанням (УНДО) [10, c.2; 53, c.1]. Виборчий блок УСРП-УСГ «Вперiд» зібрав тоді бл. 270 тис. голосів, але згідно із розташування кандидатів у списку блоку жоден соціал-демократ до парламенту не потрапив. До Сейму було обрано усього дев’ять послів та одного до Сенату й усі вони були соціал-радикали [37, c.370–371]. Своєю чергою В.Темницький, як i всі iншi есдеки-кандидати, зайняв друге мiсце у виборчому списку по округу (пiсля соціал-радикала Л.Бачинського).

У цей час В.Темницький жив за рахунок юридичної практики, брав активну участь у кооперативному русі, писав для української преси («Діло»). Спільно з ним, після повернення з еміграції до Дрогобича, відновив певний час свою адвокатську діяльність й С.Витвицький. Коли ж польська влада не дозволила В.Темницькому займатися адвокатською практикою, він працював керівником правничого відділу товариства «Суспільна забезпеченість». Був час, коли він хворів і перебував в істотній фінансовій скруті такою мірою, що його колишній радник А.Жук мусив серед друзів і знайомих за кордоном збирати для В.Темницького хоч якісь кошти на життя.

В соціально-політичній діяльності партія В.Темницького без відчутних успіхів намагалася згуртувати навколо себе робiтникiв-українцiв у автономних українських класових профспiлках. Так, наприклад, 29 квiтня 1929 р. у Львовi вiдбулася спiльна нарада ЦК УСДП та Центральної комiсiї Класових професiйних спiлок (КПС), що об’єднували робiтникiв рiзних нацiональностей у Польщi за класовою професiйною ознакою. Від УСДП у нараді взяли участь В.Темницький та ще деякі його партiйні товариші, від Центральної комiсiї КПС – її генеральний секретар Ж.Жулавський. Під час перемовин було визначено умови перебування робiтникiв-українців у КПС, зокрема, передбачалося створення окремої Української професiйної комiсiї, пiдпорядкованої Центральнiй комiсiї КПС, видання професiйного органу українською мовою («Професiйний вiсник») i скликання Українського професiйного конгресу. Проте усі ці наміри залишилися на папері, позаяк у 1930-х pp. галицьким соціал-демократам так i не вдалося створити автономнi українськi профспiлки в рамках загальнопольських КПС [23, c.68–83].

Тим часом перед В.Темницьким несподівано відновилися посольські (депутатські) перспективи. У зв’язку з передчасною смертю 1930 р. посла Л.Бачинського саме він мав отримати вакантний депутатський мандат у польському Сеймі. Варто зауважити, що В.Темницький продовжував шукали політичного зближення й з польськими соціалістами (ППС). Тож не дивно, що у друкованому органі саме цієї політсили у травні того ж року з’явилося його доволі просторе інтерв’ю. У ньому, що вийшло під назвою «Перший посол української соцiал-демократiї в Сеймi Речi Посполитої», політик критично згадав про ОУН висловився за демократичний шлях до здобуття Україною державності. «Українськi нацiоналiсти стоять на позицiї, що всi подiї в Польщi, якщо йдеться про боротьбу за демократичний устрiй держави, їх, стоячи на принциповому становищi, не цiкавлять. Ми також прагнемо до незалежностi України. Однак усе, що дiється в Польщi, обходить нас не лише тому, що в нiй живемо, але також тому, що боротьба за демократiю в Польщi є важливою для нас також, з точки зору мiжнацiональної» – заявив газеті «Robotnik» В.Темницький [89, s.3]. Він також виказав переконання, що в Речi Посполитiй «українськi робiтники тiльки у випадку збереження демократичного устрою здобудуть собi певнi полiтичнi й громадянськi права» [89, s.3]. Що ж до співпраці українських соціал-демократів із польськими соціалістами, то тут він запевнив, що стосунки мiж УСДП i ППС «стають щоразу ближчими», а сама ППС є єдиною силою, котра чесно бореться за демократiю в Польщi й відтак УСДП йтиме з нею разом, плiч-о-плiч [89, s.3].

Утім, стати послом Сейму Речі Посполитої В.Темницькому так і не судилося, позаяк вже в серпнi 1930 р. режим диктатора Ю.Пiлсудського розпустив польський парламент. Тим не менш, у 1930–1934 рр. В.Темницький стає членом Тимчасової ради міста Львова, на засіданнях якої намагався використовувати українську мову [88, s.711–712]. Під гаслом за вiдновлення соборної самостiйної Української держави зi столицею в Києвi він сприяє консолідації семи демократичних і соціалістичних полiтичних сил (УСДП, УНДО, УСРП, Українська народна обнова та декiлька емiгрантських органiзацiй). Так, будучи гостем на 32-му конгресi УСРП у груднi 1932 p., В.Темницький вiд iменi УСДП заявляє про «потребу створення одноцiлого зорганiзованого фронту українських працюючих мас у змаганнi за свої нацiональнi та соцiяльнi права» [11, c.3]. Згодом, у 1933–1934 pp. він з однопартійцями переймається формуванням українського соцiалiстичного блоку, концепція якого була проголошена галицькими УСДП i УСРП, до яких незабаром приєдналися надднiпрянськi емiграцiйні партiї, зокрема, УСДРП та УПСР [23, c.68–83]. У сiчнi 1934 р. УСДП, УСРП, УСДРП та УПСР опублiкували спiльну заяву про злочини сталiнського режиму і в якій було проголошено про боротьбу цих партій за народоправство та демократичний лад, що мали б принести українському народові нацiонально-полiтичну свободу, успiшний господарський розвиток i добробут на його землi [45, c.3, 4; 66, c.2]. 29–30 грудня 1934 р. ці ж партії органiзували у Львовi з’їзд, який у своїй резолюцiї закликав до боротьби проти всякого роду реакцiї, диктатури й насильства, за «вiльну незалежну демократичну Україну» й реалізацію «iдеалу соцiальної справедливости» [33, c.2; 67, c.2; 91, s.609].

Водночас В.Темницьким продовжується курс керівництва УСДП на політичний союз з польськими соціалістами. В.Темницький бере участь у спільній міжпартійній конференції провідних діячів УСДП і ППС, що відбулася у Львові 29 сiчня 1933 р. На ній було досягнуто рiшення про взаємодiю цих партій у боротьбi проти нацiоналiзму, фашизму й комунiзму. Виявилися, однак, і розбіжності. Зокрема у національному питанні ППС виступала за територiальну автономiю захiдноукраїнських земель у складi Речi Посполитої, а натомість УСДП – за державну незалежнiсть i соборнiсть України [23, c.68–83]. При цьому УСДП сповідувала ліво-державницькі погляди в контексті ілеології соціалізму марксистського спрямування. Тож прийняття VII конгресом УСДП 4 березня 1934 р. у Львовi одностайної ухвали про вступ партії до Робiтничого Соцiалiстичного Iнтернацiоналу (РСI) було цілком закономірним для цієї політичної сили рішенням. На цьому конгресi В.Темницького знову було обрано до складу ЦК УСДП [14, арк.1, 2].

Разом з цим, він різко критикує ОУН, закликаючи українське громадянство творити спротив цій «глупiй та злочиннiй демагогiї фашистського нацiоналiзму» й вказуючи, що «молоду енергiю пiдростаючого поколiння треба спрямувати до серйозної громадянської працi... на основах демократiї та публiчного контролю» [76, арк.60]. На противагу більшості українських політичних сил в Польші, починаючи від ОУН і до КПЗУ та внутрішньої опозиції в УНДО, В.Темницький також виступав категорично проти т.зв. полiтики «нормалiзацiї». Підтримувала його в цьому й УСДП, що 10 листопада 1935 р. на нараді своєї екзекутиви у Львові схвалила резолюцію проти «нормалізації», яка, на її думку, не була в інтересах «цiлого українського народу, а тiльки цих двох буржуазно-клерикальних партiй: УНДО й УНО єпископа Хомишина» в той час, коли українськi трудовi маси опинилися «серед страшної нужди земельного безробiття», а весь народ потерпає «пiд обухом денацiоналiзаторської полiтики» [41, c.7].

Через важку хворобу В. Темницький не зміг взяти участі у VIII конгресi УСДП, що розпочався 17 жовтня 1937 р. у Львовi й вкотре переобрав його членом ЦК партії [92, s.439]. Тези його вітального листа до делегатів зібрання [50, c.1] лягли в основу полiтичної резолюцiї конгресу, що закликала український пролетарiат до боротьби з диктатурою, фашизмом i реакцiєю, «проти московської нацiоналiстичної диктатури» та нищення всiх проявiв українського нацiонального життя в УСРР й, водночас, засуджувала шовiнiстичну полiтику польського уряду і вимагала демократичних виборiв до Сейму та Сенату тощо [15, арк.4–4зв.].

У 1938 р. В.Темницький надрукував у партійній газеті власний аналіз політичної ситуації у тогочасній Польщі та виклав своє бачення поточних завдань УСДП. Перш за все, на його думку, ця партія українського робiтництва потребувала подальшої відбудови, в основі якої мали би бути закладені три «рівнорядних» чинники: «соцiялiзм, демократiю та український патрiотизм». УСДП мусила рішуче виступити проти польського окупацiйного режиму, що провадив проти українців на їхніх землях ненависну та безпощадну екстермiнацiйну політику. Партія мала також поборювати українські «клерикальні» політичні сили (Українську народну обнову та Український католицький союз), «загрозливий наступ фашизму та гiтлеризму», проти яких «суцiльною бойовою лавою мусить стати український соцiялiстичний пролетарiат», та росiйський комунiзм – «деспотизм московської бюрократiї, помазаної на червоно», що є ніщо інше як «пародiя соцiялiзму» [54, c.1].

26 сiчня 1938 р. український державно-політичний діяч та ідеолог західноукраїнської й польської соціал-демократії, правник і талановитий публіцист Володимир Темницький, пiсля тривалої й важкої недуги, помер о 6-й годинi вечора на 58-му роцi життя у Львові [30, c.2; 81, арк.17, 18]. 28 сiчня в присутності дружити, двох дітей, політиків від УСДП, УСРП, УНДО, ППС, Бунду, представників мiської управи Львова, українських культурно-освiтнiх i профспiлкових установ, а також закордонного уряду УНР, його поховали на Личакiвському цвинтарi столиці Галичини.