hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Шановні друзі, наш сайт існує завдяки лише Вашій фінансовій підтримці. Не забутьте скласти благодійну пожертву на наш рахунок: ПриватБанк - 4149 4393 9424 4648

Павло Гай-Нижник

ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТЕРОР
І ГРОМАДЯНСЬКО-СОЦІАЛЬНИЙ РОЗБРАТ:
ТАЄМНА ВІЙНА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
(КВІТЕНЬ–ГРУДЕНЬ 1918 Р.)


Українознавство
Завантажити файл, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. Державно-політичний терор і громадянсько-соціальний розбрат: таємна війна Російської Федерації проти Української Держави (квітень–грудень 1918 р.) // Українознавство. – 2020. – №2. – С.42–61; – №3. – С.


Анотація. У статті висвітлюється позалаштункова політика гібридно-комбінованої війни Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки проти Української Держави протягом гетьманування Павла Скоропадського (квітень–грудень 1918 р.). Досліджується антиукраїнська діяльність Ради народних комісарів РСФРР, правлячої Російської комуністичної партії (більшовиків) та союзних їй російських партій лівих та правих соціалістів-революціонерів та анархістів.

Зокрема йдеться про зусилля радянської Росії щодо підриву соціально-політичного становища в Україні, організацію та збройну і фінансову допомогу антиурядовим повстанським загонам і ватагам, участь і спрямування повстанського руху, в організації масштабних страйків і саботажів через свою агентуру, а також в облаштуванні схронів зі зброєю та підпільної мережі революційних комітетів тощо. Викрито таємні аспекти підривної антиукраїнської діяльності більшовицької дипломатії в Україні, зокрема радянського консульства в Одесі, та її участь у сприянні антигетьманському рухові та про обізнаність у цьому німецьких дипломатичних чинників в Українській Державі.

Окрему увагу приділено радянсько-більшовицькій політиці щодо створення в Україні таємних бойових загонів підпільної соціалістичної терористичної армії, а також фактам не лише сприяння та спонсорування радянським урядом Росії масового повстансько-терористичного руху, а й безпосередній організації та кермуванню Радою народних комісарів РСФРР та проводу партій російських більшовиків та лівих есерів актів індивідуального терору проти державних діячів України, зокрема спробі влаштування кількох замахів на життя гетьмана Павла Скоропадського. Вказано на обізнаність українських служб безпеки (Освідомчого відділу МВС, департаменту Державної Варти МВС, Осібного відділу Власного Штабу гетьмана) про структуру, систему мережевої діяльності, підривну роботу й організацію замахів на гетьмана Української Держави з боку радянської Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК).

Висвітлено підготовку збройного вторгнення радянсько-більшовицьких військ в Україну й зафіксовано факт початку військової агресії російської Червоної Армії проти незалежної Української Держави восени 1918 року.

Ключові слова: більшовицький терор, РСФРР, Скоропадський, Українська Держава, гібридна війна



STATE-POLITICAL TERROR AND CIVIL-SOCIAL DISCUSSION:
THE SECRET WAR OF THE RUSSIAN FEDERATION
AGAINST THE UKRAINIAN STATE
(APRIL–DECEMBER 1918)


Pavlo HAI-NYZHNYK,
Doctor of History, Deputy Director
Scientific Research Institute of Ukrainian Studies,
Ministry of Education and Science of Ukraine,
Academician of the Academy of Political Science of Ukraine

Annotation. The article highlights the extra-political policies of the hybrid-combined war of the Russian Socialist Federal Soviet Republic against the Ukrainian state during the hetmanization of Pavlo Skoropadsky (April–December 1918). The anti-Ukrainian activities of the Council of People's Commissars of the RSFSR, the ruling Russian Communist Party (Bolsheviks) and its allied Russian parties of left and right socialist-revolutionaries and anarchists are examined. These include the efforts of Soviet Russia to undermine the socio-political situation in Ukraine, the organization and armed and financial assistance to anti-government insurgent units and battalions, the participation and direction of insurgent movements, the organization of large-scale strikes and sabotage through its agency, as well as the organization of rallies and the underground network of revolutionary committees and the like.

The secret aspects of the subversive anti-Ukrainian activity of Bolshevik diplomacy in Ukraine, in particular the Soviet consulate in Odessa, and its involvement in promoting anti-hetman movement and the awareness of German diplomatic factors in the Ukrainian state were exposed.

Particular attention was paid to the Soviet-Bolshevik policy of creating secret military units in the underground socialist terrorist army in Ukraine, as well as to the facts not only of promoting and sponsoring the mass rebel-terrorist movement by the Soviet Government of Russia, but also of direct organization and steering of the Communist Party the Bolsheviks and leftist SRs of acts of individual terror against statesmen of Ukraine, including the attempt to arrange several attempts on the life of Hetman Pavlo Skoropasky.

Awareness of the Ukrainian security services (MIA Intelligence Department, MIA State Guard Department, Hetman's Personal Staff) was made aware of the structure, system of network activity, subversion and assassination of the Hetman of the Ukrainian State by the Soviet All-Russian Emergency Commission.

The preparation of the armed invasion of the Soviet-Bolshevik troops into Ukraine is covered, and the fact of the beginning of military aggression of the Russian Red Army against the independent Ukrainian state in the autumn of 1918 is recorded.

Keywords: Bolshevik terror, RSFSR, Skoropadsky, Ukrainian State, hybrid war


Після перевороту 29 квітня 1918 р. на чолі з ген. П. Скоропадським і проголошення його гетьманом всієї України, соціалістичні партії та групи, що становили основу Центральної Ради, після ліквідації УНР перейшли в опозицію до нової влади. Російські монархісти та єдинонєдєлімці розпочали розробляти схеми і комбінації щодо повернення України в лоно майбутньої відновленої «білої» Росії, а російські більшовики, ліві есери та анархісти й взагалі не бачили української державності у будь-якій її формі, тим паче – поза нової світової «червоної» неоімперії.

Вже протягом першого ж місяця гетьманату українські соціалістичні сили на низці з’їздів, зборів і конференцій заявили про своє прагнення повалення нововстановленого режиму. Засудили гетьманський режим, постановивши розпочати з ним рішучу боротьбу, на своїх пленумах та партійних нарадах й Всеукраїнський комітет російських меншовиків та партія єврейських соціал-демократів «Бунд».

Більшовики (РКП-б) ж з перших днів започаткування гетьманського режиму готували запалити під ним землю вогнем повстань, терору і класової боротьби. При цьому вони заздалегідь готувалися до нових обставин в Україні. В. Лєнін у своєму листі до надзвичайного комісара України Г. Орджонікідзе від 14 березня 1918 р. таким чином ставив завдання його роботі: «Негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії з залученням до справи селян, рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що маються на Україні, на український лад» [64, арк. 1–1 зв.]. Вже наступного дня, 15 березня, обміркувавши питання про становище в Україні, ЦК РКП(б) зобов’язав усі місцеві партійні організації «працювати спільно з утворення єдиного фронту оборони» [46, c. 178]. Створений завбачливо у квітні 1918 р. Повстанський народний секретаріат «Повстанська дев’ятка» (Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою) об’єднав більшовиків, «лівих» з УСДРП, лівих російських та українських есерів у потужну антигетьманську силу1. В українській глибинці більшовики створювали підпільні військово-революційні комітети для керівництва загальним антигетьманським рухом. Досить також сказати, що лише від 1 березня по 15 квітня 1918 р. з РСФРР в Україну було відправлено 112 тис. гвинтівок, 378 кулеметів, 150 мінометів і бомбометів, значну кількість боєприпасів [6, c. 225]. Величезне значення мала й фінансова допомога з боку Радянської Росії. Так, наприклад, лише на рахунок Харківської контори Державного банку з листопада 1917 р. по квітень 1918 р. з Петрограда було переведено 860 млн. рублів [11, c. 237], а В. Лєнін у березні 1918 р. запевняв делегатів VII екстреного з’їзду РКП(б): «Українцям фінансову допомогу ми даємо, допомагаємо, чим можемо» [73].

1 До складу цієї «Повстанської дев’ятки» (Повстанбюро) увішли: чотири більшовики (А. Бубнов, В. Затонський, Ю. Пятаков, М. Скрипник), чотири лівих есери (С. Мстиславський, О. Сєверов-Одоєвський, М. Сьомушкін, Є. Терлецький) та один лівий український соціал-демократ (М. Врублевський).

Російські ліві есери та максималісти, що мали значний вплив як на селі, так і серед русифікованих робітників, також включилися як впливова сила в руйнування Української Держави2. У травні 1918 р. російські ліві есери поставили питання про те, що Народний секретаріат має перебратися до України та очолити повстання. Вони також пропонували більшовикам створити міжпартійний Генеральний (Центральний) штаб з підготовки загального повстання в Україні. Коли ж здійснити це не вдалося, ліві есери сформували свій нелегальний революційний уряд України – «Комітет 16-ти» та організували власні повстанські загони.

2 На початку 1918 р. виконком Рад Єлизаветграда (тепер Кропивницький) на 50% скдадався з російських лівих есерів, Херсона та Вознесенська – на 48% був російсько лівоесерівським. В українських губерніях налічувалося до 300 тис. російських есерів, більшість з яких перебували у Катеринославській, Харківській та Херсонській губерніях.

Гетьман П. Скоропадський, власне, цілком усвідомлював усю складність свого становища. Так, наприклад, у листі до німецького дипломатичного представника в Україні барона А. фон Мумма від 26 травня 1918 р. він писав, що шлях державної розбудови він обрав, в тому числі й зі згоди німецької влади. «На цьому шляху, який я вибрав в глибокому переконанні, що він з’явиця єдиним твердим фундаментом для спасеня рідної мені УКРАІНИ від анархії і економічної гибелі, мені приходиця поборювати багато перепон» – зауважував гетьман [108, арк. 203]. «З одного боку крайні соціалістичні елементи, які озлоблені тим, що вони почувають кінець іх п[р]оізволу і іх беззаконіям, ведуть проти мене усилену агітацію.

З другого боку крайні праві елементи, незавдоволені пренімаємими мною мірами демократичного характеру направленіх до блага широких масс сільського населен[н]я, також прагнуть всими силами іх перевернути і посіяти недовіря до мене і до мого Правительства.

Ця агітація, – наголошував П. Скоропадський, – зустрічає[,] крім того[,] піддержку з боку тіх[,] котрі своіми інтригами хотять підорвати авторитет заново народжуючуся владу на УКРАЇНІ» [108, арк. 203–203 зв.].

Підтримка ж Німеччини знадобилася новопроголошеному гетьманові Української Держави доволі скоро і не лише дипломатична, а й військова. Готуючи громадську думку, соціалісти з перших днів встановлення гетьманату розгорнули широку й агресивну пропаганду, яка закликала народ, головно селянство, до збройної боротьби з новою владою. Так, наприклад, есери ще на початку травня зверталися до селян доволі однозначно: «Йдіть за нами одностайно на життя і смерть, коли вони до цього покличуть Вас. Зараз же не тратьте ні одної хвилини і організовуйтеся. Коли буде кинуто гасло “до зброї”, тоді всі, як один чоловік, ідіть за цим гаслом і не спиняйтеся не перед якими жертвами» [76]. Відозва завершувалася гаслами «Хай живе Всесвітня революція!» та «Хай живе Українська Народня Республіка!».

Вже наприкінці травня 1918 р. у районі Єлизаветграда вибухнуло перше велике повстання проти гетьманського режиму. Канізьке повстання на Єлисаветградщині у травні–червні 1918 р. підняв добре озброєний загін з селян ближчих сіл. Понад 700 повстанців протягом тривалого часу вели нерівні бої з австро-угорськими каральними загонами й в підсумку були розбиті, а 117 учасників повстання було повішено й розстріляно [75, c. 413–414]. 1 червня у селах Кринишна та Михайлівка на Катеринославщини на австрійські війська напав загін завбільшки 200 осіб; 11 червня вибухнуло повстання в околицях Ново-Миргорода, Ново-Архангельська, Гледенців, а поблизу с. Ракіни німці зіткнулися з озброєним партизанським загоном у 200 вояків. Невдовзі ж, 14 червня німецькі війська вже вели оборонні дії, відбиваючи «атаки більшовицького загону в 1000 чол.» в районі Милорадівки [93, арк. 8, 29; 105, арк. 1, 16, 18, 22, 24, 37, 45].

Одним з найзагрозливих, «через розвиток в ньому анархічного руху», став Звенигородський повіт й губерніальним старостою Київщини І. Чарторижським, як він сам повідомляв до Адміністраційно-політичного департаменту МВС, «були вжиті всі заходи к відбудовуванню ладу в цьому повіті», а також «для більшого успіху наздогоняння мети заспокоєння були покликані німецькі каральні отряди з прибігом котрих прийняті енергічні міри к придушенню анархії» [88, арк. 6]. Проте таких, здавалося б, доволі жорстких і рішучих заходів виявилося недостатньо. На початку червня 1918 р. запалала Катеринославщина та Уманщина, де повстанські загони налічували до п’яти тисяч осіб, що переважно належали до лівої течії Вільного козацтва.

5–6 червня виступом семи сіл Звенигородського повіту проти двох каральних загонів німців розпочалося одне з найбільш організованих, численних і потужних Таращансько-Звенигородське селянське повстання. Згодом, коли розрізнені повстанські загони об’єдналися і відійшли до Звенигородки, їхня кількість становила близько 15 тис. вояків. Зброї та грошей у повстанців було вдосталь. Так, наприклад, соціаліст Ю. Тютюнник, який тоді був уповноваженим Української Держави з роззброєння загонів Вільного козацтва, іменем уряду роззброїв добровольчі частини й таємно передав у розпорядження селян-повстанців 10 тис. гвинтівок, 2 гармати, панцерник і чимало комплектів військового спорядження [37, c. 94; 38, c. 49]. І це іще не все. Зброю, гроші, спорядження та керівництво і координацію діями повстанці отримували не лише від українських соціалістичних революційних партій, а й від російських більшовиків.

Так, вже 9 червня начальник Осібного відділу Власного Штабу гетьмана повідомив директорові Адміністративно-політичного відділу МВС, що його агентурою були «отримані вповні достовірні свідчення, що радянською владою з Москви на Україну для підняття збройного повстання [спрямовується] група членів ради у кілька десятків людей» [86, арк. 43]. У числі відряджених, зокрема, були: голова Президії солдатської секції Будзинський, товариш (заступник) голови солдатської секції й комісар з українських справ м. Москви С. Степняк, московський комісар з боротьби з конрреволюцією В. Янушевський. Щодо останнього, то в донесенні додавалося, що він є особою років 20-ти, який закінчив у Києві Реальне училище Св. Катерини, а також вказувалося, що батьки його все ще мешкали у столиці України [86, арк. 43–43 зв.]. Тож ставало зрозумілим, що більшовицька Росія вже розпочала таємну збройну боротьбу з Українською Державою.

Невдовзі весь Звенигородський повіт перейшов до рук повсталих, які поширили свої дії ще й на Таращанський повіт. 12 червня ними (1000 бійців при 2 гарматах і 200 кулеметах) було атаковано і на кілька днів захоплено містечко Таращу. Нові банди «червоних сотень» формувалися у Сквирському повіті, зокрема у Володарській, Паволочській і Ходорківській волостях, і передислоковувалися у Таращанський повіт [86, арк. 45]. Водночас у Лучинській, Ходорківській і Корнинській волостях провадилася організована агітація селян, було порублено ліси, пороблено пожежі і грабунки. На Ходорківсьму заводі 16 червня було спровоковано страйк, а також підбурювано до хвилювань на північ залізниці до Дідівщіни, Кошлани, Ходоркова та Бровки. Застосовувався ними й індивідуальний терор, внаслідок якого, наприклад, на шляху з с. Нова Гребля у Прилуку в Бердичівському повіті було вбито бомбою поцесора Богдашевського.

Київщина потопала у повстанському терорі, нальотах і пограбуваннях. Бурлів Уманський повіт. Озброєні банди з’явилися у Саліховському лісі Острівської волості Васильківського повіту, де, захопивши Синявський цукровий завод, розграбували живий і мертвий інвентар, а у самому селі Синява повстанці, виставивши кулемети, здійснили «призив» у свої лави населення у віці від 18 до 40 років. Хвиля анархії з Таращанського повіту перекинулася також і в Острівську, Озернську та Рокитянську волості. У Богуславі Канівського повіту, повстанська ватага під очільництвом полк. Павловського також провела насильницьку «мобілізацію» населення. На Чигиринщині в районі сіл Масліво і Веселий Кут Златопольської волості безладував озброєний більшовицький загін чисельністю близько сотні вояків, а в Лебедині – при́йшла зі Звенигородщини банда повстанців, що також агітувала місцевих волоцюг до озброєних виступів проти інтеліґенції та жидів. На Звенигородщині у с. Лисянка на штабі повстанців неприховано було виставлено червоний прапор. 20 червня відбулася нарада командирів повстанців з Таращанського і Канівського повітів щодо штурму Звенигородки. Силою вербували до своїх лав повстанські загони в межах Будаївської і Хотівської волостей у Київському повіті, загальна кількість бійців яких досягла тисячі душ [89, арк. 102–105; 90, арк. 32–35].

У другій половині червня у лавах повстанців воювало вже 25 тис. бійців. На кінець місяця сформований під керівництвом лівих сил («боротьбисти» й більшовики) повстанський штаб мав у своєму розпорядженні вже 10 тис. озброєних вояків і ще близько 20 тис. ополченців [16, арк. 206–207, 209–210, 218, 222–223]. Зрештою, на початку липня 1918 р. до району дії повстанців було відправлено об’єднані сили німецьких військ та гетьманських загонів (вартовиків), які після жорстокого бою поблизу с. Стеблева розгромили повстанців. Частина з них все ж прорвалася до Дніпра і далі через міст зуміла вислизнути з Київщини на Полтавщину й потім – до більшовиків, а інша (до 5 тисяч) – відійшла на північний схід до українсько-російського кордону, де, переправившись на Лівобережжя, знайшла прихисток у так званій нейтральній смузі, яку контролювали більшовицькі військові підрозділи. Повстання вибухали чи не по усій центральній та північній Україні й як, вочевидь небезпідставно, вважав командуючий німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Г. Айхгорн, охопили 10–12% українських селян [104, арк. 143].

Перші збройні антигетьманські повстання було придушено, а спроба розгорнути їх у всеукраїнську збройну боротьбу проти гетьманського уряду зазнала невдачі. Поки на Звенигородщині й Таращанщині приборкували повстанців, у Києві 6 червня о 10 год. 10 хв. ранку з боку Звіринця, де містилися склади вибухових речей та військового знаряддя, розлігся вибух величезної сили. Незабаром від детонації здійнявся цілий ланцюг подальших вибухів на сусідніх складах [14]. Невдовзі вибухи пролунали ще в кількох районах Києва, зокрема на Деміївці та на Подолі, а 31 серпня о 15 год. 20 хв. розпочалися вибухи набоїв на складах зброї неподалік станції Одеса–Застава, які безперервно тривали бл. 10 годин (загинуло 40 осіб, ще 100 були поранені). За два тижні, 13 вересня 1918 р. бл. 16.00 дня потужний вибух здригнув Керч (загинуло 4 особи, 23 було поранено). Тож не дивно, що під ретельним наглядом сил правопорядку Української Держави (зокрема департаменту Державної Варти МВС та спецслужб Осібного відділу Власного Штабу П. Скоропадського (що складав слідчо-оперативний кістяк Головної Квартири гетьмана всієї України) перебували провідні діячі соціалістичних партій [28, арк. 15].

Від середини червня 1918 р. удар у відповідь завдала державна влада. 12 червня Особливий відділ Державної Варти МВС цілком таємно повідомив військовому міністрові про антиурядові настрої серед чинів залізничного полку, що розташовувався у будівлі колишнього 2-го військового Миколаївського училища, які яскраво виявилися у саботажі на місці вибухів в районі столичного Звіринця. Тож директор департаменту Державної Варти П. Аккерман оперативно повідомляв, що зазначених козаків вказаного полку не варто залучати до протидії залізничному страйку, «внаслідок зараження названих чинів духом та ідеями більшовизму» [86, арк. 64–64 зв.]. Про підготовку всезагального страйку залізничників Осібний відділ Власного Штабу гетьмана дізнався заздалегідь і застосував окремі превентивні заходи. Було встановлено, що осередком страйку була робітнича спілка, яка знаходилася у Колегії П. Галагана у Києві. Крім того, на вулицях став спостерігатися «підвищений настрій серед нижчих класів» й, водночас, у приміщенні спілки безперервно відбувалися якісь засідання. Тож, з огляду на це, 12 червня німецькою таємною поліцією, за згодою з Осібним відділом Власного Штабу гетьмана, відбулася операція з ліквідації вказаної робітничої спілки: під час чергового її зібрання будинок було оточено й затримано до 250 її членів. Невдовзі, після фільтрування німецьким комісаром, було звільнено до 200 осіб, а решту було заарештовано й віддано у справовиробництво німецької таємної поліції [86, арк. 58–58 зв.].

В унісон з цим мало відбутися й збройне робітниче повстання. Осібному відділові Власного Штабу гетьмана стало відомо, що протягом від 10-го по 12-те червня 1918 р. у Києві планувалося розпочати страйк робітників заводу Фельверта-Дідіна, механічних майстерень Південно-Західної залізниці (база при посаді у Святошино), робітників трамваїв, заводу Грегтора та інших. Розпочавши страйк, повідомляв Осібний відділ гетьманського Штабу до Адміністративно-політичного департаменту МВС, «робітники передбачають виступити зі зброєю в руках для повалення існуючого нині Державного ладу і відновлення Радянської влади» [86, арк. 122]. Такий виступ мав розпочатися з підпалу механічних майстерень (бази) при поселенні Святошино й супроводжуватися вбивствами посадових осіб під приводом того, що вони виконали закон від 8 травня 1918 р. й звільнили робітників, що не з’явилися на місце праці. Агентами Осібного відділу було встановлено, що ініціаторами страйку і головними керівниками збройного виступу мали бути: Ф. Вільчинський, І. Кудінов, С. Міссісін, Є. Кутін, Л. Курдюков і два його сини. При цьому зауважувалося, що в часи окупації Києва більшовиками Ф. Вільчинський був головою революційного трибуналу, а С. Міссісін та І. Кудінов – членами цього трибуналу. З огляду на вищевказане, за наказом очільника Осібного відділу Власного Штабу гетьмана у всіх зазначених осіб було вчинено обшуки, при чому С. Міссісін і Ф. Вільчинський були заарештовані, І. Кудінов, що також підлягав арешту, зумів заховатися. Було зроблено також розпорядження про арешт та обшук батька і синів Курдюкових, а Є. Кутіна вирішено ліквідувати [86, арк. 122–122 зв.].

Своєю ж чергою уряд не бажав ризикувати й вичікувати, поки повстанська пожежа від селянства Київської губернії перекинеться ще й на робітництво столиці. По усій Україні прокотилася хвиля арештів різного штибу ватажків Вільного козацтва та лідерів лівих есерів, а на початку липня відбулися арешти провідників партії соціалістів-самостійників. В Одесі в ніч на 28 червня було заарештовано угруповання з 39 осіб (8 російських анархістів та 31 більшовик), а невдовзі з «викривальним матеріалом» під час обшуків було виявлено ще 2 анархісти та 15 більшовиків [92, арк. 34a]. Німецькі ж військово-польові суди почали навіть вдаватися до розстрілів [26, арк. 19], а фельдмаршал Г. Айхгорн видав для німецьких військ наказ «про вилучення підривних елементів у селах… Ці нездорові, незадоволені і небезпечні елементи при кожному русі повинні знешкоджуватися і видалятися з села в інтересах як країни, так і німецького авторитету. При опорі потрібно вдаватися до військових заходів» [28, арк. 100 зв.; 84, арк. 1]. Зі свого боку українська влада готувалася до нових заворушень й намагалася посилити агентурну роботу. Так, 3 липня Департамент Державної Варти МВС видав обіжник до губерніальних старостів і міських отаманів з настановами, що навіть коли неможливо юридично довести факти антидержавної діяльності тих чи інших осіб, їх однаково все ж слід було затримувати і передавати в розпорядження німецьких властей відповідно до згаданого наказу Г. Айхгорна [96, арк. 162].

Тим часом для посилення агентурної роботи начальник Осібного відділу Власного Штабу гетьмана Д. Бусло вже 25 липня 1918 р. подав начальникові гетьманського Штабу Б. Стеллецькому рапорт, у якому, між іншим, зазначалося, що у столицю проникло багато «агентів Радянського уряду», які мали за мету організацію протигетьманської та протинімецької агітації й підтримували безпосередній контакт з місцевими підпільними більшовицькими осередками та радянською мирною делегацією3. У рапорті також вказувалося на потенційну небезпечність як діячів українських соціалістичних партій, так і політичних емігрантів – російських монархістів, а також різного роду політичних авантюрників та злочинців.

3 Запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори ще 30 березня 1918 р. уряд УНР. Протягом тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Тим часом в Україні відбувся державний переворот й було встановлено гетьманську владу П. Скоропадського. Мирова делегація РСФРР прибула для ведення переговорів з Москви до Києва 22 травня 1918 р. У її складі було майже 40 осіб. Делегацію очолювали Х. Раковський та його заступник Д. Мануїльський. Головою української делегації на переговорах був проф. С. Шелухін, заступником – І. Кістяковський, а від 10 серпня – П. Стебницький.

Тож начальник Осібного відділу пропонував застосувати такі оперативні заходи: перенести мирні переговори з більшовицькою делегацією у невеличке прикордонне містечко або поселити її членів в одному готелі Києва, де встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів Української Держави й встановити спеціальні перепускні пункти на кордоні з Росією; у всіх потягах, що прямують з Росії, здійснювати перевірку документів, а в разі виникнення підозри – багажу і речей; у потягах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної Варти; посилити кадровий потенціал контррозвідки та органів правопорядку за рахунок залучення до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських; запровадити обов’язкову прописку на мешкання протягом 24 години, за порушення якої притягати до високої грошової відповідальності; адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями; підпорядкувати двірників і швейцарів Державній Варті; посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи [106, арк. 2, 4–6 зв.].

Як відомо, перенести переговори з делегацією РСФРР з Києва в інше місце не вдалося. Начальник Власного Штабу гетьмана Б. Стеллецький згадував, що «поза сумнівом, що уся ця Радянська делегація була одна лише комедія, але більшовики нею користувалися заради агітаційних та інформаційних цілей... Були хвилини, коли остаточно приймалися рішення перервати усі зносини з цією делегацією й запропонувати їй виїхати, але у ту рішучу хвилину дипломатичного розриву виступала гладка фігура [дипломатичного представника Німеччини в Україні] Мумма і він наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, який може призвести до відкриття військових дій між Україною та Радянською Росією, до якої Україна не була підготовлена, а німецькі війська на Україні знаходяться зовсім не для того, аби вести війну з Росією через самостійність України. Мумм нагадував що в Москві знаходиться німецький посол, відповідно Німеччина вважає Радянську Росію в числі своїх друзів, а не ворогів» [110, арк. 133–135] .

Водночас, вже 30 липня Рада міністрів ухвалила Статут «Про облік населення в містах і міських оселях Української Держави» [81, арк. 1–4]. За місяць, 30 серпня гетьман затвердив Статут «Про кордонні пункти і їх штати» [80, арк. 1–4], а 18 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ І. Кістяковський видав таємну інструкцію, в якій наказав службовцям Державної Варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт [78, арк. 17–18].

Такі превентивні заходи не були безпідставними. Досить лише розуміти, що В. Лєнін надав Х. Раковському – голові мирової делегації РСФРР, що прибула до Києва, 40 млн руб. для підривної і пропагандистської роботи в Україні. Ще 35 млн руб. було виділено «Повстанській дев’ятці», що організовувала партизансько-терористичні загони в Україні. Більшовицькі «дипломати» Х. Раковський та Д. Мануїльський завезли до Києва та Одеси через свою т. зв. дипломатичну місію, під виглядом учасників мирових перемовин між Українською Державою та РСФРР, кілька десятків експертів з різних питань, що, користуючись дипломатичною недоторканністю, здійснювали підривну роботу проти гетьманського режиму. «Експерти» ці провадили в Україні не лише антигетьманську пропаганду, але й організовували диверсії, страйки, створювали підпільні терористичні групи тощо.

29 липня 1918 р. начальник Осібного відділу подав рапорт начальникові Власного Штабу гетьмана, в якому доповідалося про розкриття підривної діяльності начальника Загального департаменту МВС, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького. З метою ефективної протидії особам, що прибували з російського боку, й які провадили шпигунську та диверсійну діяльність, а також мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та здійснювати терористичні акти, ще в червні 1918 р. було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів [106, арк. 1, 2зв.–3]. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою міністрів та міністром внутрішніх справ повинні були здійснюватися через нього. Отже, Тоцький таким чином заполучив у своє розпорядження усю оперативну інформацію МВС й таке його втручання, як зазначалося у рапорті, фактично позбавляло директора департаменту Державної Варти можливості «здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України» [106, арк. 1, 2зв.–3].

Тоді ж український політикум зіткнувся з іншою формою протистояння – індивідуальним терором. Так, 29 липня було вчинено замах на міністра шляхів Б. Бутенка [8; 79, арк. 137; 103, арк. 3–4; 115]. Наступної ночі двоє більшовицьких терористів застрелили у Полтаві І. Стешенка – першого генерального секретаря освіти Центральної Ради й, на той час, генерального комісара (інспектора) народної освіти Міністерства освіти Української Держави [9].

З іншого боку, навесні–влітку 1918 р. російська партія лівих есерів вже підготувала низку терористичних актів, обравши головними своїми мішенями німецького кайзера Вільгельма II, начальника Штабу німецької армії П. фон Гінденбурґа, посла Німеччини у РСФРР В. фон Мірбаха4, командувача німецькою групою армій «Київ» фельдмаршала Г. фон Айхгорна, начальника Штабу німецьких військ в Україні В. фон Ґренера та гетьмана всієї України П. Скоропадського. З метою ліквідації трьох останніх з вказаних осіб до Києва з Радянської Росії прибули есери-терористи: Г. Смолянський, Б. Донськой та І. Каховська. В Україні до них приєдналися українські есери М. Залужна, І. Бондарчук (Собченко) і член першого радянського уряду України, есер С. Терлецький.

4 Німецького посла в радянській Росії графа В. фон Мірбаха було вбито російськими лівими есерами 6 липня 1918 р.

Два місяці ця об’єднана терористична група готувала свій замах на німецького фельдмаршала Г. Айхгорна. 30 липня Б. Донськой одягнув плащ, до кишені якого поклав потужну бомбу. До району атентату його супроводжувала І. Каховська та підстраховував С. Терлецький. У київському районі Липки на Печерську С. Терлецький та І. Каховська залишили Б. Донського наодинці. О 13 год. 50 хв. у поле зору Б. Донського потрапив фельдмаршал Г. фон Айхгорн у супроводі свого ад’ютанта, капітана В. фон Дресслера. О 14-й годині терорист миттєво кинув їм під ноги бомбу [4]. Гетьман був приголомшений звісткою про замах на Г. Айхгорна. Згодом він запише у спогадах: «Я відчував, що його смерть тільки ускладнить становище в Україні» [70, c. 244]. Того ж дня помер ад’ютант фельдмаршала, капітан В. Дресслер, а о 10-й годині вечора скінчиться життя й самого Г. Айхгорна [62]. П. Скоропадського бойова група російських лівих есерів планувала вбити в мент, коли той виходитиме з церкви після відспівування Г. Айхгорна, проте на той час терористи ще не встигли виготовити нову бомбу, а вже наступного дня члени цієї бойової групи були заарештовані.

Після вбивства генерал-фельдмаршала Г. Айхгорна, Україною прокотилася нова хвиля арештів. Проте українські та російські соціалісти до цього часу вже встигли створити й налагодити чітку діяльність широкої та плідної мережі радикального підпілля, яка, наче маховик, набирала обертів та потужності. Одним з основних і найважливіших теренів її діяльності в Україні були широкі селянські простори величезної країни.

З початком липня на селі знову з’являються політичні агітатори, що почали готувати ґрунт до нового повстання проти гетьмана. Німецькі та гетьманські спецслужби, тісно взаємодіючи, намагалися вистежувати їх в усіх усюдах держави. Від липня1918 р. новий виток терористичної та повстанської боротьби проти гетьманського режиму розпочала Конфедерація анархістських організацій України «Набат», а на Катеринославщині невдовзі виступить проти влади анархіст Н. Махно. З іншого флангу російського соціалізму з новою силою виступили більшовики. На липень 1918 р. в Україні було створено розгалужену й глибоко законспіровану мережу підпільних більшовицьких бойових партійних організацій – 50 партійних комітетів (2 – губернських, 15 – міських, 24 – районних і підрайонних, 10 – повітових), а первинних партійних організацій діяло 208 (129 – у промислових містах і районах, 79 – у сільській місцевості) [7, c. 248].

5 липня 1918 р. у Москві на Першому з’їзді КП(б)У (5–12 липня) було затверджено загальний план боротьби проти гетьманату. В резолюції з’їзду констатувалося, що «повстання на Україні розвивається під гаслом відновлення революційного воз’єднання України з Росією» [11, c. 431]. Проект цієї резолюції було запропоновано Г. П’ятаковим5. У ньому рішуче зазначалося, що «основним завданням партії пролетаріату в даний момент на Україні є... організація збройного повстання робітничо-селянських мас проти їх гнобителів» [61, c. 97, 148].

5 Спочатку КП(б)У очолював Ґеоргій П’ятаков (липень–вересень 1918 р.), потім – Серафима Гопнер (вересень–жовтень 1918 р.), Емануїл Квірінг (жовтень 1918 р. – березень 1919 р.), Станіслав Косіор (травень 1919 р. – листопад 1920 р.).

Резолюція ж про збройне повстання, проект якої був вироблений А. Бубновим, нотувала цілу низку практичних завдань, визначальними з яких були такі: 1) проведення агітаційної роботи серед трудящих мас з роз’ясненням мети, значення і перспектив збройного повстання; 2) організація мережі військово-революційних комітетів як повстанських органів, підпорядкованих партії, і створення Центрального військово-революційного комітету (ЦВРК) для керівництва підготовкою і проведенням повстання; 3) технічна допомога повстанню через військово-революційні комітети; 4) внесення максимальної організованості й планомірності в повстанський рух, спрямування усіх зусиль на те, аби не допустити розгрому революційних сил по частинах [61, c. 154–155].

Вже незабаром на Чернігівщині та Полтавщині з’явилися більшовицькі повстанські загони. Після низки замахів, терористичних актів та убивств, політична верхівка країни змушена була навіть перейнятися питанням щодо життєспроможності й керованості держави та її владно-адміністративної вертикалі у разі несподіваної ізоляції чи смерті (ліквідації) її очільника – П. Скоропадського. Відтак 1 серпня 1918 р. Рада міністрів ухвалила Тимчасовий Закон «Про Верховне Управління Державою на випадок смерти, тяжкої хороби і перебування по-за межами держави Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України» [32], а 3 серпня 1918 р. П. Скоропадський склав свій політичний Заповіт [109, арк. 3].

Тим часом в країні ланцюговою реакцією ширилися страйки. Невдоволення діями офіційних властей, антиурядова агітація більшовиків та інших ліворадикальних сил призвели до одного з найпотужніших з них – страйку залізничників. 15 липня 1918р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а за день страйк підтримали робітники і службовці Одеської та Київської залізничних станцій. Протягом 18–20 липня до них приєдналися Катеринославський, Конотопський та Полтавський залізничні вузли [16, c. 227–229, 230–237, 240, 245, 261 262, 273–276, 287–294, 317–318, 357–260; 51; 52; 57; 58, c. 464–467; 79, арк. 117; 91, арк. 57; 97, арк. 10–15]. Чисельність страйкарів та географія протестів стрімко зростали, а дії учасників спротиву ставали дедалі масштабнішими. Страйк залізничників охопив понад 200 тис. робітників і службовців [47; 50, c. 211], фінансово він забезпечувався ззовні (з боку РСФРР), у багатьох місцях акції супроводжувався збройними виступами, руйнуванням залізниць, підривами мостів, водокачок, потягів та залізничних ешелонів.

Страйковий рух фінансово й організаційно підживлювався й контролювався російськими більшовиками та лівими есерами. Так, скажімо, 19 липня 1918 р. ЦК КП(б)У скликав загальні збори залізничників-комуністів, на яких для допомоги Центрострайкому на чолі з харківським залізничником-комуністом А. Близниченком та страйкомам на місцях було обрано Тимчасове організаційне залізничне бюро (Тимчасову організаційну комісію) при ЦК КП(б)У, яке отримало завдання здійснювати систематичне керівництво залізничним страйком [16, c. 229; 50, c. 271–274]. Через кілька днів бюро встановило тісні контакти з Центрострайкомом, а також домоглося прийняття рішення продовжувати страйк до задоволення всіх вимог. На кожній залізниці було створено організаційні групи комуністів [50, c. 271–274]. Усіх, хто самовільно ставав до роботи, Центральний страйковий комітет оголошував ворогами народу. Для боротьби зі штрейкбрехерами та посилення морального впливу на помірковану частину страйкарів більшовики та ліві есери почали створювати спеціальні групи. Зокрема, значну активність під час страйку виявила терористична група лівих есерів «Трибунал чорної руки». Також однією з форм такої терористичної діяльності стала організація диверсій (руйнування мостів, підривання ешелонів, навмисні пошкодження потягів) та актів саботажу на залізницях, а в схвалюваних страйковими комітетами документах почастішали вимоги встановлення в Україні радянської влади.

У страйкову хвилю, за прикладом залізничників, інтенсивно втягувалися й робітники інших галузей, перш за все – металісти, які протягом липня–серпня 1918 р. здійснили 11 власних професійних страйків [72, c. 58]. Одеський міський комендант, наприклад, повідомляв до відома уряду, що «залізничний страйк триває і загрожує вилитись у збройне повстання. Місто неспокійне після вислання 500 робітників в Очаків для передачі їх польовому суду» [75, c. 347]. У Києві Державна Варта та німецькі підрозділи оточили район Солом’янки, де мешкали залізничники, й до кінця липня було заарештовано понад 1800 робітників і членів їхніх сімей. Подібні акти покарання було вжито й в інших робітничих передмістях столиці. Усіх, хто мав стосунок до праці на залізниці, затримували і змушували приступити до роботи. Аналогічні акції було здійснено в Одесі та інших містах України. Тих, хто відмовлявся стати до роботи, заарештовували [97, арк. 17–24]. З Радянської ж Росії, використовуючи конспіративні партійні та профспілкові канали, страйковим комітетам та підривним групам надавалася налагоджена матеріальна та фінансова допомога [16, c. 410–412], зокрема було нелегально переправлено понад 3 млн. рублів готівкою [5, c. 66–67]. Тож не дивно, що про перебіг страйкового руху регулярно подавався детальний звіт у більшовицькому часописі «Коммунист» [44, c. 13–16; 45, c. 29–30].

Наприкінці липня 1918 р. протистояння, яке жевріло в надрах українського суспільно-політичного вулкану, вибухнуло з новою силою. Тоді під проводом російських більшовиків та українських «боротьбистів» селянське повстання почалося на Чернігівщині та Полтавщині. Розвиваючись паралельно з селянсько-повстанським рухом і відвертаючи на себе німецько-австрійські та урядові військові сили, страйк залізничників водночас, як безпосередньо, так і побічно, сприяв й розвиткові селянських озброєних заворушень, які, звісно ж, мали менш організований характер, проте за інших обставин були б куди швидше локалізовані владою. У серпні на Катеринославщині та у Північній Таврії під очільництвом анархістських отаманів Махна, Щуся, Куриленка, Зубкова вибухнуло чергове потужне повстання селянських мас. Водночас 1 серпня 1918 р. уповноважений з організації Центрального військового штабу району Чернігівської губернії більшовик М. Крапив’янський видав наказ: «1. Наказую всім військово-революційним організаціям району Чернігівської губернії негайно відновити необмежену Радянську владу на Україні. 2. Всіх, хто здатен володіти зброєю, закликаю негайно стати на захист прав пригнобленого українського народу. Всі повстанці повинні зібратись біля своїх штабів у волостях та повітах» [16, c. 254–255].

5 серпня більшовики України оголосили наказ № 1 «На штурм», яким закликалося до загальноукраїнського повстання6. Протистояння перетворилося на справжнє бойовище без фронту і правил, без запілля і законів ведення війни. 8 серпня майже одночасно розпочалися запеклі бої під Остром і Козельцем, Конотопом і Путивлем, Борзною і Черніговом. Керував повстанським рухом на Ніжинщині у Чернігівській губернії вже згадуваний підполковник М. Крапив’янський – мешканець с. Володькова Дівиця й син козака7. Наступного дня почався штурм головними силами повстанців Ніжина. Бій за місто перетворився у справжню бійню. Лише в боях за цей повітовий центр втрати гетьманців і німців сягнули 2 тис. осіб [74, c. 82–87]. Після відбиття нападу, німецька залога розстріляла 12 повстанців, що потрапили у полон. Повстанцями ж було закопано у землю живими 8 заможніх селян с. Дроздівка, а с. Мильники (нині – с. Григорівка) до тла спалено через те, що його мешканці не виявили бажання приєднатися до повсталих [114].

6 Того ж дня на залізничній станції Київ 1-й (пасажирський) об 11 год. 55 хв. в конторі 14 ділянки у вбиральні було підірвано бомбу під час розрахунку з робітниками [99, aрк. 1, 2].

7 З березня 1918 р. М. Крапив’янський був начальником штабу 2-ї радянської армії. У травні 1918 р. направлений в Україну для організації партизанського руху. Став керівником Ніжинського повстання у серпні 1918 р., яке закінчилося невдачею. У вересні 1918 р. був призначений начальником 1-ї Української радянської дивізії.

Тоді ж спалахнули повстання селян у Полтавському, Хорольському, Кременчуцькому, інших повітах Полтавщини. У повстанський вир знову втягувалася Київщина. Все більші регіони охоплювали селянські виступи на Харківщині. Перекинулися вони й на Херсонщину, а в другій половині серпня епіцентр боротьби переміщується також на Поділля й Волинь [16, c. 259, 261, 263–266, 268–271, 281–286, 296–299, 302–309, 320–321; 75, c. 426–428, 430–432]. Більше того, на певний час утворилися доволі великі терени, де гетьманський уряд і окупанти були вже не в силах контролювати становище і де панували повстанці, що встановлювали власні органи влади ревкоми, ради тощо.

Так наприклад, за підрахунками, здійснених на основі аналізу документів департаменту Державної Варти МВС, у серпні 1918 р. 2/3 території Чернігівської губернії були під владою повстанців і партизанів, що перебували під впливом більшовиків [74, c. 101–103]. Такі обширні анклави, контрольовані повстанцями, утворилися й у Звенигородському та Таращанському повітах Київщини. Збройні антиурядові загони на тривалий час захопили досить велику кількість населених пунктів у Васильківському, Уманському, Білоцерківському, Сквирському, Фастівському повітах. Подібні непідконтрольні гетьманській адміністрації зони існували також і в інших губерніях, в тому числі й в промислових районах. У серпні кількість тих, хто активно зі зброєю в руках протистояв гетьманському режимові досягала 80 тис. повстанців та понад 150 тис. страйкарів. У липні лише в Таращанському і Звенигородському повітах Київщини повстанськими загонами під командуванням комісара Павловського (загальною чисельністю бл. 16 тис. вояків) було забито десятки родин землевласників і службовців державних органів.

При цьому варто зазначити, що партизанськими загонами, які тероризували українські терени, через конспіративні центри і штаби та місцеві військово-революційні комітети на Чернігівщині, Київщині, Волині, Поділлі, Катеринославщині, Харківщині та в Одесі керував більшовицький Всеросійський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК). Створені під його патронатом сили до липня 1918 р. налічували 30 партизанських загонів Новгород-Сіверщини, які були об’єднані у три великих з’єднання: В. Боженка (штаб у с. Юринівка), М. Салая (с. Бирине) і Т. Черняка (с. Очкине), а також полк червоного козацтва під командуванням В. Примакова, який у січні 1918 р. під час захоплення Києва більшовиками як Віталій Банін (він же Примаков) був комісаром з боротьби з контрреволюцією, та партизанський загін військово-революційного комітету Новгород-Сіверського повіту, що базувався у м. Середино-Буді поблизу з головним польовим центром ВЦВРК на ст. Зерново [41, c. 14]. Протягом літа 1918 р. у нейтральній зоні було зосереджено також самокеровані загони-ватаги Михалдики (район Унечі), загін при с. Кулаги, загін при с. Розорені Хутори, Голубовський і Кам’янський загони, загін Свистунова у районі Глухова, два загони в районі Обояні, кілька загонів в районі Корочі (поблизу сіл Ломове, Заяче і Велике Городище), батальйон Михайловського (біля Корочі), загони в околицях сіл Старо-Іванове, Рожденственське, Воронівка, коло Нового Осколу тощо [3, c. 9]. Майже усі вони невдовзі влилися до складу так званих українських радянських військ.

Водночас у робітничих кварталах Києва, як повідомляв 10 серпня начальник Освідомчого відділу столичного отамана, «серед населення Соломенського району, надто залізничних службовців і робітників, розпочато агітацію проти існуючого уряду і німецьких властей» [85, арк. 208]. Агентура спецслужб повідомляла також, що «з Москви та інших міст Росії прибувають агітатори з тією ж метою» [85, арк. 208]. Збори антиурядових активістів були нечисленними, відбувалися за містом, у навколишніх до столиці лісах, а також у наближених до Солом’янки селах, де переховувалися більшовицькі агітатори та зберігалися антигетьманські прокламації [85, арк. 208 зв.].

Гетьманські шпики встановили також і осіб, що безпосередньо провадили протидержавну агітацію та діяльність у Києві. Серед таких, наприклад, був секретар мирової делегації РСФРР Бєльгов, що вів підпільну партійну роботу й перебував у контакті з представником радянської місії Червоного Хреста М. Зубковим. Цей М. Зубков, що мешкав у самій місії, являв собою нелегальний центр більшовизму в столиці й отримував з Росії великі суми коштів і комуністичну літературу. Пропагандистські матеріали і гроші на підривну роботу він передавав мережі більшовицьких агентів, переважно євреїв за національністю, яких збирав по п’ятницях у санітарному потязі місії Червоного Хреста на якому невдовзі збирався виїхати назад до Москви. За ним і найближчими його співробітниками було встановлено спостереження. Як і за більшовиком і учасником боїв проти українців М. Невгадовським, що мешкав по вул. Провіантській, буд. 15, кв. 13 у Києві.

Під час же стеження у готелі «Марсель» агенти відмітили, що голова більшовицької дипломатичної делегації Х. Раковський зачастив на зібрання до т. зв. «Союзу Молоді». Також було розкрито банду на чолі з С. Марченком, що офіційно орудувала в якості залізничної варти на станції Київ-Товарна, а також організовану групу, яка постачала зі столиці до Бердичіва порох у скринях під виглядом багажу (до Осібного відділу Власного Штабу гетьмана були доставлені для допиту затримані бердичівці: засуджений раніше до 6 років заслання і каторжних робіт за вбивство й амністований міщанин Калужницький, міщанин С. Козицький та громадянин М. Бац) [95, арк. 237–237 зв.]. У Вінниці ж на початку серпня більшовиками за сприяння водія Ясногородського для свого підпілля було захоплено автомобіль «Мерседес», який так і не було розшукано ні місцевою міліцією, ані агентурою відділу охорони ладу Державної Варти [102, арк. 42], а в Одесі більшовики налагодили нелегальне видання газети «Коммунист» й готували зібрання своєї конференції [96, арк. 120].

Гетьманською агентурою було також встановлено, що на початку серпня на дніпровську пристань с. Вітачево Київського повіту, що між пристанями «Трипілля» і «Сталки» по Дніпру, о третій ранку прибув загін партизанів чисельністю близько 4 тис. вояків під орудою полковника (орієнтовне прізвисько – «Натієв»). Загін являв собою досить організовану силу, озброєну гвинтівками і ручними гранатами, а також чотирма гарматами і п’ятнадцятьма кулеметами. Значна більшість його особового складу була солдатами, менша – селянами, що вступили до загону частково під впливом пропаганди, частково – завдяки насиллю і погрозам. 2 серпня на пристані с. Вітачевого вояки-повстанці захопили 3 пароплави, на яких весь загін переправився через Дніпро у Полтавську губернію. По цьому повстанське формування подалося на північ до нейтральної зони. За словами самих солдатів цього партизанського загону, вони прямували на кордон Української Держави, аби там з’єднатися з російськими більшовиками [95, арк. 238].

У відповідь на зростання повстанського руху та нового посилення активності ліворадикальних антидержавних політичних сил, у першій половині серпня 1918 р. міністр внутрішніх справ І. Кістяковський у своїй телеграмі до Київського, Чернігівського і Полтавського губерніальних старостів вказував на необхідності зосередити усі сили на боротьбі з повстанським рухом [100, арк. 4]. У доповнення до зазначеної телеграми, губерніальні старости Київщини, Чернігівщини та Полтавщини 13 серпня 1918 р.8 отримали також ще одне розпорядження від очільника МВС, у якому наказувалося повітовим старостам озброїти найнадійніших хліборобів, спорядити їх посвідченнями на право збереження зброї та набоїв тощо [100, арк. 4]. Крім того, Радою міністрів було надано очільникові МВС І. Кістяковському «право проводити арешти осіб й надалі без попереднього погодження з начальством останніх у тих випадках, коли діяльність цих осіб буде ним визнано загрозливою для державного спокою», а також міністрові, ґуберніальним старостам і міським отаманам було надано право за порушення громадського порядку накладати штрафи до 3 тис. крб або вчиняти арешти терміном до трьох місяців [79, арк. 190 зв.].

8 Того ж дня, 13 серпня, урядом було ухвалено Статут «Про організацію департаменту Державної Варти» [83, арк. 9–10].

Остаточному ж перелому у серпневому протистоянні з повстанцями на місцях й створенню у провінції альтернативних добровольчих охоронних загонів та збройних підрозділів хліборобів сприяв, поряд з німецькими та австро-угорськими каральними силами, лист начальника Власного Штабу гетьмана, надісланий під грифом «дуже таємно і негайно» до голови Ради міністрів і військового міністра Української Держави. У цьому листі, що фактично являв собою наказ-інструкцію до практичних дій, начальник гетьманського Штабу Б. Стеллецький повідомляв, що «для придушення анархії на місцях і встановлення ладу» П. Скоропадський наказав негайно приступити до організації на місцях загонів з хліборобів [113, арк. 10–11]. Відтак після ретельних, інтенсивних, термінових і жорстких підготовчих заходів, з накладанням особистої відповідальності як у Києві, так і на місцях, визначених самим гетьманом П. Скоропадським та його Власним Штабом і переданим Б. Стеллецьким у наказному порядкові прем’єр-міністрові Ф. Лизогубу й військовому міністрові О. Рогозі, ситуацію у протиборстві з повстанчими загонами та антиурядовими силами вдалося переломити.

Державою було вжито додаткових масштабних і рішучих заходів щодо розгрому повстанців і вже з другої половини серпня 1918 р. урядові сили та їхні німецько-австро-угорські союзники переломлюють перебіг подій на свій бік й переходять у наступ. Повстанські сили було розгромлено, величезну кількість причетних до заворушень було заарештовано і покарано. Утім ця перемога, як відомо, була лише тимчасовою й далася дорогою ціною: на кінець серпня 1918 р. німецькі та австро-угорські війська втратили в Україні убитими близько 22 тис. солдатів та офіцерів (за даними німецького Генерального штабу), а гетьманська Державна Варта – понад 30 тис. вояків і службовців [74, арк. 105]. Тим не менш, частині повстанців, особливо з районів Ніжинщини, все ж вкотре вдалося відступити у нейтральну зону, де вони заручилися прихистком РСФРР й поповнили більшовицькі війська, які знову вичікували сприятливої пори для вдертя й знищення Української Держави.

5 вересня Рада народних комісарів РСФРР на пропозицію голови Всеросійської Надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією (ВЧК) прийняла Постанову про червоний терор [65, арк. 10]. Невдовзі ж, 8 вересня 1918 р., ЦК КП(б)У, обговоривши на своєму пленумі питання про бойові дії в Україні, постановив, що партійні організації більшовиків повинні прийняти найенергійнішу участь у подальшому розвитку партизанської війни проти гетьмана та його уряду [2, c. 215]. З цією метою 15 вересня ЦК РКП(б) скликав у Москві нараду представників підпільних комуністичних організацій України, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії, Польщі та Фінляндії. На нараді для керівництва підпільною роботою було обрано Центральне бюро комуністичних організацій окупованих районів, а основною військово-політичною задачею комуністів було – повалення гетьманського режиму, знищення державної самостійності України й розпалювання світової революції. Тож як з огляду державно-політичного, так і з класово-ідеологічного буржуазній та самостійній Українській Державі, та ще й у формі гетьманату, місця на світовій арені та по сусідству з РСФРР в теорії та практиці її комуністичних провідників не було.

Один з більшовицьких вождів Г. Зінов’єв досить чітко висловив її основну мету і напрямок в одній зі своїх промов, в якій, зокрема, наголошував: «Потрібно уподібнитися військовому таборові, з котрого можуть бути кинуті загони у село. Якщо ми не збільшимо нашу армію, нас виріже наша буржуазія. Адже у них іншого шляху немає. Нам з ними не жити на одній планеті. Нам потрібен власний соціалістичний мілітаризм за для подолання своїх ворогів. Ми повинні заволікти за собою 90 мільйн. зі ста, що населяють Радянську Росію. З рештою зась говорити – їх слід знищувати. Велика відповідальність лежить на нас перед світовим пролетаріатом, який бачить, що тільки в Росії влада перейшла до робітничого класу» [68]. 22 вересня Всеукраїнський центральний ВРК видав наказ про формування повстанських дивізій (1-шу очолив Кропив’янський; 2-гу – Ауссем). У цей час урядові і союзницькі загони вже зуміли придушити потужні збройні повстання практично по всій Україні, завершаючи ізоляцію і знищення локальних осередків безладів.

У вересень Українська Держава вступала у відносному затишку, але з бентежними очікуваннями. Осінь 1918 р. мала стати (і стала) визначальною і доленосною щодо існування як гетьманату, так і Української державності загалом. В умовах хиткої внутрішньополітичної сталості, що прийшла з кінцем літа П. Скоропадський планував восени здійснити низку кардинальних державних реформ, створити потужні збройні сили й, зрештою, зміцнити не лише гетьманський режим, але й устійнити внутрішнє становище в країні та забезпечити ширше міжнародне визнання держави.



DOI: 10.30840/2413-7065.2(71).2019.171745

ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТЕРОР
І ГРОМАДЯНСЬКО-СОЦІАЛЬНИЙ РОЗБРАТ:
ТАЄМНА ВІЙНА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
(КВІТЕНЬ–ГРУДЕНЬ 1918 Р.)


Павло ГАЙ-НИЖНИК,
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8912-8398
доктор історичних наук, заступник директора
Науково-дослідного інституту українознавства МОН України,
академік Академії політичних наук України

2 вересня П. Скоропадський відбув потягом з Києва до Німеччини для офіційної особистої зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ. 17 вересня гетьман повернувся до столиці України. Одним з найголовніших наслідків цих відвідин була згода кайзера на початок створення дієздатного українського війська (планувалося сформувати 8 армійських корпусів) та про передачу Українській Державі Чорноморського флоту. Під час перебування гетьмана в Німеччині, в самій Україні МВС застосувало рішучі заходи. Так, наприклад, було проаналізовано низку фактів й установлено, «що більшовицькі банди іноді мають успіх тільки там, де їм таємно підвозять набої снаряди і навпаки швидко ліквідують, де підвозу немає» [28, арк. 109]. Тож було вирішено, як скажімо у Роменському повіті, «прийняти найрішучіші заходи огляду всіх підозрілих місць, де б [могла бути] зброя, патрони, снаряди в селах, лісах, також підлягали огляду підводи на великих сільських дорогах, як вдень, так і вночі для цієї мети посилайте роз`їзди (...). Крім того на всіх дорогах, які ведуть з меж Чернігівської і Курської губерній встановити пости і перевіряти ретельно всі підводи, котрі направляються в межі Роменського повіту» [28, арк. 109]. Своєю чергою міністр внутрішніх справ І. Кістяковський видав 10 вересня обіжник до всіх губерніальних і окружних старост, столичного і міських отаманів з розпорядженням щодо застосування превентивних заходів [83, арк. 72]. Вони зумовлювались загальною напругою та наелектризованістю в суспільстві, що все ще відчувалися вцілому по державі, а також невгамованою підривною та дестабілізуючою діяльністю ліворадикальних партій та іноземного (російського) підпілля. І, як виявилося, були не безпідставними.

Так, ще 15 серпня 1918 р. департамент Державної Варти МВС повідомляв Освідомчий відділ столичного отамана про наявність в його розпорядженні відомостей, які свідчили про те, що «готується замах на пана Гетьмана групою більшовиків на Україні, котра має безпосередній зв’язок з Москвою» [95, арк. 220]. Агентурі стало відомо, що усе необхідне для здійснення цього злочину буде привезено до Петроградського готелю у Києві у жовтій скрині з подвійним дном, а за для її отримання туди мали з’явитися більшовики з особливим паролем (його обіцялося надати додатково). Крім того Державній Варті було також відомо, що у більшовицьких бойовиків, які прибудуть по скриню, «навколо тіла будуть бомби, гранати і пекельні машини» [95, арк. 220]. Відтак МВС вказував столичному Освідомчому відділові негайно здійснити усі належні розпорядження щодо термінової розробки зазначених відомостей і прийняти відповідні міри та заходи.

Більше того, у серпні-місяці начальник гетьманського штабного Осібного відділу Д. Бусло спеціальним рапортом (№ 920) повідомив начальникові гетьманського Власного Штабу Б. Стеллецькому, що відповідно з «цілком достовірними агентурними відомостями» 15 вересня 1918 р. група з 28 осіб ухвалила вбити П. Скоропадського. Виконавців замаху на гетьмана було обрано шляхом жереба, який випав на таких собі Івана Андрійовича Смірнова та Афанасія Степановича Барклаєва. Задля виконання теракту вбивці мали 17 вересня виїхати до Німеччини і там здійснити замах. Ліквідація гетьмана мала стати не просто політичним убивством, а й сигналом для загального повстання в Україні [24, арк. 19–21]. Заходи безпеки та конспірації з боку Власного Штабу гетьмана з приводу недопущення витоку будь-якої інформації з цього приводу були такими, що департамент Державної Варти по лінії Освідомчого відділу МВС цілком таємно повідомив київському міському отаманові про замах, що готувався проти гетьмана, вже постфактум аж 27 вересня 1918 р.

Саме цим, вочевидь, й зумовлювалося цілковите утаємничення та зміна дати від’їзду П. Скоропадського до Німеччини для зустрічі з кайзером Вільгельмом ІІ й таке ж несподіване повернення гетьмана в Україну та до власного палацу. Як відомо, терористам не вдалося втілити в життя свій намір й очільник Української Держави залишився живим, проте важливим у цій розробці є те, що вона означено вказувала принаймні на два важливі фактори: взаємозв’язок убивства П. Скоропадського з початком повстання проти його режиму та взаємодію групи заколотників в Україні з російськими більшовиками.

Готувався замах на життя П. Скоропадського й іншою групою більшовицьких убивць. У цілком таємній та надзвичайно терміновій телеграмі з Чернігова до конотопського повітового старости гетьманські спецслужби повідомляли органи влади цього прикордонного з більшовицькою Росією повіту про необхідність затримання трійці терористів-кілерів, що мали потягом прямувати з РСФРР в Українську Державу. «Найближщі дні мають проїхати [з] Москви: Ніколай Ніколаєвіч Кєдров, тридцяти п’яти років[,] високого зросту[,] поголений[,] схожий на артиста[;] невідомий[,] 40 років[,] маленького зросту [з] довгим темно-русявим волоссям і невідомий 37 років [з] темнорусявим коротко зістриженим [волоссям], поголені[;] усі три їдуть для організації замаху на Гетьмана точка[.] Дехто Яжовскій [–] Начальник контр-розвідки Курської Радянської Армії та артистка Салтикова тире [–] Аґатєєва[,] котра везе прокламації крапка[.] Виявлені й вказані [–] обшукати[,] заарештувати[,] повідомити мені номер», – наказувалося у прикордонний Конотоп цією цілком таємною телеграмою за підписом губерніального старости Чернігівщини М. Висоцького [27, арк. 54].

Тож не дивно, що на тлі усіх цих оперативних зведень та донесень про підготовку нових акцій саботажу, терактів, збурення до бунтів та безладу, вкупі зі спробами замаху на особу голови держави тощо, а також з огляду, до того ж, на страхаючий досвід практично безперервних збройних повстань травня–серпня, режим вдався до нових жорстких заходів зі зміцнення безпеки державного ладу і суспільно-політичного спокою.

Відтак, 24 вересня 1918 р. гетьман затвердив ухвалену Радою міністрів тимчасову Постанову «Про міри проти осіб, які загрожують державній безпечності Української держави та її правопорядкові», яка надавала міністрові внутрішніх справ право видавати дозволи на арешти до двох місяців, а губернським старостам – до двох тижнів [34]. Того ж дня начальник гетьманського Штабу надіслав директорові Департаменту Державної Варти9, київському губерніальному старості, начальникові Освідомчого відділу при губерніальному старості Полтавщини, комендантам німецьких залог майорові Ґассе та обер-лейтенантові Вальке повідомлення про інформацію, що отримав від агентури Осібного відділу Власного Штабу П. Скоропадського. У ньому зазначалося, що в Золотоноському і Канівському повітах існують готові до виступу проти гетьмана озброєні селянські дружини загальною чисельністю до 10 тис. осіб, які через кур’єрів (братів Герасима і Пилипа Воронів) отримували вказівки з Москви і влаштували зв’язок з жидівськими підпільними організаціями у Києві. Агенти Осібного відділу встановили також і місце переховування однієї зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти з метою здобуття коштів. Бойовики на чолі з Б. Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у Деміївці – приміському районі Києва [112, арк. 113–114].

9 18 травня 1918 р. було затверджено урядову Постанову «Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної Варти». Статут про організацію департаменту Державної Варти МВС було затверджено 13 серпня. У складі Державної Варти особливу місію щодо забезпечення національної безпеки та контрозвідки відігравав Освідомчий відділ, що був зобов’язаний забезпечити: запобігання злочинам проти державного ладу і безпеки та їх припинення; таємне листування у справах про злочини проти держави; інспектування місцевих освідомчих відділів; контроль за фінансовою звітністю освідомчих органів [31; 33; 82, aрк. 16–17].

Упродовж серпня–вересня 1918 р. лише-но у Харківській ґубернії було заарештовано: у Вовчанському повіті – голову земських зборів А. Лихомана, члена земської управи П. Могилка; у Лебединському – голову земських зборів Н. Селіховського, члена земської управи Решітника; в Охтирському – члена земської управи Петренка; у Сумському – голову земської управи А. Мєщанінова, її членів Ленгайтіса та Городенського; у Харківському – чотирьох членів повітової земської управи; у Бєлґородському повіті – голову міської думи Ґ. Лінсцера, заступника голови Антипова, земських гласних Костіня та Антонова. Ще семеро діячів повітових земств Харківщини підлягали висланню за межі держави [49, c. 131].

Було також встановлено, що більшовицько-комуністичне організоване підпілля в Україні «має у своєму розпорядженні величезні грошові засоби і досвідчених серйозних робітників-агентів» [29, арк. 148]. Ці агенти, як повідомляло на місця 30 вересня МВС, «роз’їжджають по містах України і мають спілкування з українськими військовими сотнями, котрих схиляють підняти збройне повстання в один день на всій Україні й збройною силою перш за все знищити командний склад германців та австрійців і їхні штаби; крім того, ці агенти вербують на службу добровольців – селян з колишніх «товаришів» спеціально для знищення всіх вартових» [29, арк. 148]. Як приклад, наводилася особа такого агента з Подільської губернії (єврея Гольдштейна, що був сином відомого банкіра), який мав районом своєї діяльності околиці Вінниці, Літина, Жмеринки, Летичіва, Проскурова, Могилева-Подільського і Кам’янця-Подільського. У Вінниці йому навіть вдалося загітувати дві сотні військовиків, також ледь не збурив до виступу військових у Літині, а в Проскурівському повіті налагодив цілу мережу волосних підпільних комітетів, що була пов’язана з профспілками та культурно-просвітницькими закладами, які мали також ще й надіслати своїх делегатів на нелегальний з’їзд до Києва [29, арк. 148]. Крім того, українські спецслужби мали відомості, що на середину вересня 1918 р. у Москві було заготовлено 18 мільйонів прокламацій для пропаганди серед населення України [40, c. 1].

У другій половині вересня 1918 р. спецслужби здійснили низку затримань радянських бойовиків та агітаторів. Зокрема було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців О. Сухарєва, В. Демиртаєва, Г. Дудмера, Ф. Садовського, І. Олександрова, Ф. Денисенка, М. Дергаманщика, В. Курпатого, М. Курпатого, М. Усаєва, Б. Дем’янюка, П. Білоусова, Д. Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали колишніх російських офіцерів та українських старшин і козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих [111, арк. 12–25, 38–46].

Тим не менш з початком жовтня російське більшовицьке, лівоесерівське та анархічне антидержавні терористичні підпілля, вкупі з мережею українських протигетьманських опозиційних радикальних соціалістичних партій, посилили свою діяльність. Активізували свою роботу і гетьманські спецслужби та сили правопорядку. 7 жовтня 1918 р. начальник контррозвідувального відділу Штабу Південної (Южної) армії передав українським спецслужбам отримані ним таємні відомості, що Рада народних комісарів РСФРР іще на початку серпня під виглядом дипломатичного представника відрядила до Києва спеціального радянського чиновника-агента, на якого покладалося керівництво терористичними актами в Україні. Основними його завданнями були організація замаху на гетьмана П. Скоропадського та донського отамана П. Краснова, на що Л. Троцький виділив близько 4 млн. рублів. Терористи повинні були прибути з Росії до Києва й зустрітися з вищевказаним дипломатом-агентом у столичному готелі «Марсель» та отримати від нього відповідні директиви. Перш за все, мав бути вчинений замах на П. Скоропадського, а вже потім – на П. Краснова. Однак плани було відкореговано. За вказівкою заступника голови більшовицької мирової делегації на переговорах між Українською Державою та РСФРР Д. Мануїльського, вбивство П. Краснова було скасовано, позаяк замах міг негативно вплинути на козацтво і ще більш посилити антибільшовицькі настрої на Дону. Він наполіг на тому, аби шляхом підкупу та агітації лівої частини Кругу Всевеликого війська Донського влаштувати перевибори донського отамана і таким чином знешкодити П. Краснова. З метою улаштування перевиборів активно працювали з донським командним складом такий собі Богучарський та лікар-більшовик Попов, проте їхній задум зазнав невдачі. Відтак ставку знов було зроблено на терор.

6 жовтня члени терористичної організації зібралися в одному з готелів Харкова, куди з Курська прибув член Головної Військової Ради підосавул Поздняков (справжнє прізвище невідоме). Членами організації були: зять Гермогена студент Тарараєв (розпорядник розстрілів), його сестра Марія Тарараєва (секретар трибуналу), осавул Шурупов (новочеркаський чоботар, що мешкав на вул. Платонівській і видавав адреси), такий собі Васільєв (що жив у Новочеркаську поміж вулицями Отаманською та Московською), а також ще якійсь новочеркаський чоботар, прізвище якого не було встановлено, машиніст Іван Волгін (мешкав у Борисоглібську), Черемухін та Понєдєлєїн (що мешкали на станції Євстратовка) [24, арк. 15–16].

Усі акції та дії більшовицького підпілля і навіть дипломатів цілковито контролювалися і спрямовувалися з їхнього партійно-державного центру в Москві, а прикордонний Курськ став осередком концентрації антиукраїнської розвідувальної і контррозвідувальної мережі, терористично-підривних груп, шпигунсько-пропагандистського підпілля та оперативного штабу збройних підрозділів та армій тощо. Уся ця актиукраїнська тактика підточення і стратегія завоювання розроблялася й спрямовувалася керівними органами і вождями більшовицької партії. В остаточному вигляді мета комуністичної Росії була виражена в одному з рішень ЦК РКП(б), який визнав за необхідне для підтримки повстання і повного розгрому німецько-австро-угорських окупантів на Україні створити регулярні «українські» військові частини [17, с. 7–20, 9, 46, 48–49, 97; 43, с. 382; 60, c. 305].

Відповідно до подібних та інших, більш докладних й секретних, вказівок В. Лєніна та ЦК РКП(б) більшовики України наполегливо формували в нейтральній зоні (на кордоні Української Держави з Радянською Росією) регулярні військові частини з прибулих в цю територіальну смугу партизанських загонів і місцевих повстанців. Інформуючи В. Лєніна про хід цієї роботи, член ЦК РКП(б) Я. Свєрдлов писав у середині жовтня 1918 р.: «Вважаю, за теперішніх умов необхідно більш повне сприяння нашим українцям у формуванні їхніх частин. Загалом зараз же на Український фронт можна дещо кинути. Справи не погані» [69, с. 38]. У резолюції ж «Про поточний момент» II з’їзду КП(б)У, що відбувався у Москві 17–22 жовтня 1918 р. під ідейним керівництвом В. Лєніна, підкреслювалося, що продовження існування в Україні гетьманської влади становить величезну небезпеку для російської революції й зазначалося, що першочерговим завданням у боротьбі за радянську владу є «об’єднання Радянської України з Радянською Росією, яке одне тільки в змозі забезпечити українським трудящим масам повну свободу національного і культурного розвитку» [67, c. 34–36]. З’їзд вказав на необхідність посилення підготовки до захоплення влади в основних робітничих центрах України і закликав партійні організації енергійно створювати для майбутньої боротьби дисципліновані військові частини.

Політичним терором в Україні займалися також і російські ліві есери. Так, наприклад, через загрозу замаху на першу особу держави службовці Осібного відділу Власного Штабу гетьмана та І. Огієнко ледь вмовили П. Скоропадського відмінити свою поїздку до Кам’янця-Подільського на урочисте відкриття 22 жовтня Українського державного університету. Власне, чутки про можливе убивство гетьмана під час цього свята ще задовго до нього кружляли як у губерніальному центрі, так і всією Україною. Тогочасний голова Подільської губерніальної народної управи, а на початку 1920-х рр. – міністр юстиції та заступник міністра фінансів УНР В. Приходько вже в еміграції стверджував, що чутки про атентат на гетьмана мали під собою серйозні підстави. Про це оповів йому відомий на Поділлі громадський діяч і член партії есерів (УПСР) М. Остапович. Наприкінці вересня саме навпроти університету, у будинку «Просвіти», несподівано з’явилася крамничка з содовою водою, торгували в якій два євреї. Одначе, скоро після відкриття університету крамничка зникла. Дещо згодом М. Остаповичу довірочно розповіли, що «той молодий жид, що торгував в крамничці і другий, що пересиджував там – були члени російської партії лівих соціялістів-революціонерів». «Отже, коли стало відомо, що на свято відкриття Університету у Кам’янці має прибути Гетьман Скоропадський, – зазначав М. Остапович, – то було рішено, що це буде відповідна нагода вчинити на нього замах. Виконання цього завдання було доручено тим молодим людям, що мали крамничку з содовою водою. Крамничка, розуміється, ніяким комерційним підприємством не була: це була зручна база, звідки мав бути виконаний атентат. Звичайно, що коли Гетьман не приїхав, то минула потреба і в крамничці з содовою водою, а її власники зникли з Кам’янця невідомо куди…» [63, c. 89–90].

Український уряд і спецслужби самовіддано намагалися боротися з більшовицькою, есерівською та анархістською шпигунсько-терористичними і партійно-пропагандистськими мережами. Так, наприклад, з наказу І. Кістяковського у жовтні 1918 р. у Житомирі було викрито розгалужену бойову організацію російських лівих есерів [94, арк. 2–2 зв.], а у Києві та Одесі були заарештовані члени двох викритих великих більшовицьких організацій, які мали зв’язок з більшовицькою мирною делегацією в столиці та з радянським консульством в Південній Пальмірі [96, арк. 462]. Допит затриманих, труси та обшуки в цих організаціях і навіть у самих делегатів, виявили тісний зв’язок між головою більшовицької мирової делегації Х. Раковським, українськими соціалістичними діячами та радикальними терористичними організаціями, а також посередництво між ними представників німецької влади [30, c. 145]. У розпорядженні МВС були неспростовні докази того, що члени більшовицької делегації вели посилену більшовицько-революційну агітацію в Україні, не шкодували мільйонів рублів на організацію залізничних страйків та на організацію збройного повстання тощо, але німці усіляко заважали приборканню цих дій та наполегливо прикривали лєнінських агентів [54, c. 131].

Чи знали союзники Української Держави про те, що РСФРР фінансує повстанців і допомагає їм зброєю тощо? Абсолютно! Проте не лише ніяк не реагували на подібні факти, але й затуляли на це очі й заважали гетьманським спецслужбам протидіяти такому втручанню. Так, наприклад, голова більшовицької мирової делегації в Києві у своїй телеграмі в Москву від 2 вересня розповідав про свою довірочну розмову з німецьким посланцем. Х. Раковський, зокрема, писав, що німці часто співдіють з більшовиками, зокрема, через Новоросійськ [1, арк. 46]. А. Мумм, оповідав далі Х. Раковський, «звинуватив нас в напівжартівливій формі, що допомагаємо страйку (і що про це в Москві вже відправлено Німеччині представлення) і озброюємо повстанців, постачаєм революціонерам гроші. На моє заперечення, – доповідав Х. Раковський, – що наша делегація estassez sage et intellegente pour ne pas semoler des affaires (ni ne la concernent pas) він заперечив сміючись, що є багато способів обходити правила дипломатичної етики, на що з моєї [Раковського] сторони настало заперечення: la dessus vous devrez etre mieux renseigne quemoi etant depuis longtemps dans cotla cariere» [1, арк. 47].

Зрештою, на цьому ґрунті в українського міністра внутрішніх справ загострилися стосунки й з німецьким військовим командуванням, адже саме за наказом І. Кістяковського було вчинено труси у так званих більшовицьких «дипломатів», здійснено обшук у Консульстві РСФРР в Одесі, внаслідок чого були виявлені зв’язки німецької дипломатії та військової розвідки (Оберкомандо) з більшовиками. Очільник гетьманського МВС звинуватив німців у тому, що вони знали, зокрема, про таємні перемовини між В. Винниченком (головою опозиційного Українського національного союзу) і Х. Раковським (керівником делегації РСФРР на мирових переговорах з Українською Державою) й не повідомили про це український уряд. Під час обшуку в приміщенні радянської делегації та консульства, Державна Варта та агенти Освідомчого відділу знайшли документи, що підтверджували звинувачення І. Кістяковського10.

10 Консульство РСФРР в Одесі було ліквідовано 14 жовтня 1918 р. Співробітникам було запропоновано негайно, під охороною залишити межі Української Держави.

Зокрема Освідомчий відділ МВС у своїй агентурній записці доповідав про підготовку більшовиками повстання проти гетьмана. План цей складався з 7 пунктів. У доповнення до нього в розпорядженні гетьманських спецслужб опинилося й повідомлення Х. Раковського про отримання ним від уряду РСФРР 40 млн. рублів на організацію та на реалізацію цього плану з повалення гетьманського режиму. Українські спецслужби також мали у наявності агентурні відомості і про більшовицьку спецслужбу – ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия), знали її місце знаходження у Москві (Луб’янка), про чекістські летючі загони (зі штабом на Ворсоноф’євському провулку в Москві), про місцезнаходження співробітників ВЧК (будинки, готелі, особняк Щукіна по Успенському пров.), про структуру ВЧК з 20 відділів, їх розміщення, особовий склад, а також про військові частини ВЧК, їхній матеріально-технічний стан, порядок проведення обшуків і арештів тощо [19, арк. 116–119 зв.]. Більше того, Освідомчий відділ дізнався про місце проживання В. Лєніна (Кремль і дві конспіративні квартири в Москві), здобув відомості про охорону Кремля, а також про більшовицьких вождів Л. Троцького (Бронштейна), Г. Чичеріна та А. Луначарського. МВС України отримало у своє розпорядження низку свідчень про жахи «червоного» терору в РСФРР, про стан справ на Тульських збройових заводах (зокрема, про працю на них 47 тис. робітників і що на день там виготовляється 5 тис. гвинтівок) [25, арк. 3, 4].

Захопивши документи про перебування у Києві російської Мирової делегації на чолі з Х. Раковським, гетьманські спецслужби здобули разом з ними й відомості про дії та заходи більшовицьких «дипломатів», що були спрямовані на шкоду державному ладу України [18; 23]. Крім того, до рук української служби безпеки потрапили більшовицькі зведені агентурні дані про принципи набору українських новобранців для служби в Червоній Армії РСФРР та систему грошового утримання для них. Так, наприклад, кожному новобранцю-українцю, що подався до Червоної Армії, видавалося на дорогу по 65 руб., аби дістатися до збірного пункту на ст. Колонтаєвка у Курській губернії, а також по 150 руб. платні на місяць на всьому готовому (старим солдатам видавалося по 300 руб., отаману – 800 руб., а агітаторам – по 450 руб. на місяць платню й 15 руб. добових). Усі ж робітники і майстрові, що мали членство в партії більшовиків, мусили були залишити свої професійні заняття і повною мірою віддатися партійній роботі (усім їм також обіцялося і сплачувалося утримання, відповідне до свого заробітку) [22, арк. 11–11 зв.].

Тож обурений український міністр внутрішніх справ навіть віддав розпорядження арештувати провідників дипломатичної делегації РСФРР Х. Раковського та Д. Мануїльського після зриву нею мирових переговорів з Україною. Втілити цей намір гетьманські вартовики не змогли, позаяк не встигли зупинити більшовицький спеціальний дипломатичний потяг з ними, який все ж вислизнув до Росії. Наслідком же з боку німців стала вкрай різка вимога заступника німецького посланця, радника Тіля негайно звільнити інших арештованих більшовиків, повернути вилучені при обшуку документи і відправити до демісії І. Кістяковського. Це певною мірою призвело до загострення урядової кризи, коли 19 жовтня 1918 р. дев’ять міністрів (Василенко, Ржепецький, Романов, Колокольцов, Гутник та ін.), вступившись за міністра внутрішніх справ, демонстративно подали у відставку (при цьому слід зауважити, що причина урядової кризи значною мірою полягала у низці окремих внутрішньоукраїнських соціально-політичних проблем).

Агентура ж Осібного відділу Власного Штабу гетьмана чітко відстежувала діяльність більшовицьких агентів, як от щодо: таємної Всеукраїнської конференції більшовиків та підпільної партійної наради Ю. П’ятакова у Києві 31 серпня; переховування у столиці колишнього командувача 3-ї радянської армії лівого російського есера П. Лазарєва та його зміну зовнішності й плани переїзду до Одеси (рапорт від 25 вересня); Гімельфельда, який керував Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України та зв’язків із закордонним комітетом РКП(б) членів ВНК у Москві Яковлєва і Рижкова (рапорт від 12 жовтня); зборів столичних комуністів для зустрічей з кур’єрами з провінцій, які щоденно о сьомій вечора відбувалися у київській кооперативній їдальні на Подолі, а також стосовно таємного складу забороненої літератури, що розмістився на розі столичних вулиць Межигірської та Хоревої у будинку № 18 (агентурні повідомлення від 16 листопада) тощо.

«Розшифрували» гетьманські спецслужби й акцію з передислокації більшовиками терористів-горлорізів неслов’янського походження в Україну під виглядом робітників. Так, наприклад, 16 жовтня 1918 р. в урядовій телеграмі до Полтавського губерніального староства департамент Державної Варти МВС повідомляв, що «останнім часом відзначається посилений наплив в Україну китайців, латишів, з котрих більшовицькі комісари організовують окремі групи і готують до активного наступу на випадок збройного повстання» [28, арк. 167]. Згідно з агентурними повідомленнями, МВС доводило до відома місцевих органів правопорядку про спосіб легалізації та засоби конспірації таких бойовиків: «Ці групи стають до роботи на фабриках, заводах, залізницях спеціально під виглядом артілей, при чому фінансовані більшовиками погоджуються на порівняно низьку розцінку і таким чином витісняють українських робітників. Крім того, більшовики користуються китайцями і латишами для збирання необхідних їм відомостей» [28, арк. 167]. Надаючи особливо серйозного значення вказаному явищу, Києвом наказувалося застосувати невідкладні заходи з перевірки населення і вчинення періодичних облав, а також вдатися до негайного арешту всіх китайців і латишів, як таких, що входять до складу вказаних артілей, так і окремих осіб, діяльність яких може викликати підозру» [28, арк. 167]. Заарештованих слід було передати місцевому німецькому командуванню для відправлення на примусові роботи.

У цей час, протягом вересня–жовтня 1918 р. 2-й Запорозький полк під командуванням П. Болбочана з двома гарматними батареями був перекинутий на протибільшовицький фронт на Чернігівщину в район Новозибків – Новгород-Сіверський, де велися практично безперервні бої з більшовицькими загонами, зокрема на бойових позиціях в районі Стародуба. Жорстокі бої велися ще з початку жовтня, коли, наприклад козаки 2-го пішого Запорозького полку 8–10 жовтня поблизу села Каменського, «обійдені зо всіх сторін переважаючими силами супротивника, пробились [в] напрямку на Колпинці, завдавши великих втрат ворогові та, отримавши підкріплення, перейшли у наступ і розбили супротивника» [12, c. 155–157]. 5 листопада саме за цю переможну операцію, до речі, і «за його блискуче служіння Україні Його Світлість Пан Гетьман оголошує свою щиру вдячність старшинам і славним запорозьким козакам і наказав негайно представити до нагород всіх, що відзначилися і командирів 2-го Запорозького полку[.] Військового старшину БАЛАБАЧАНА підвищити в полковники» [12, c. 155–157].

Разом з тим, як 18 жовтня повідомляв міністрові внутрішніх справ губерніальний староста Чернігівщини, у відрізок між 8 по 15 жовтня демаркаційну лінію між Стародубом і Новгород-Сіверським перетнули радянські бойові загони. Вторгнення мало короткотерміновий успіх через «неповну впевненність в українських полках», проте невдовзі за допомогою німців вдалося стабілізувати ситуацію. В донесенні також зазначалося й про доконаний факт переходу на бік більшовиків тих підрозділів Вільного козацтва, які зосереджувалися в Унечі та Гриньові, а також частини валків інших українських збройних формувань.

Окрім того, більшовики через свою агентуру в Україні створювали підпільну (т. зв. соціалістичну) армію. Так, у терміновому, цілком таємному донесенні (№ 6178) Освідомчого відділу Державної Варти до столичного отамана від 19 жовтня 1918 р. повідомлялося, що 16 жовтня у Чигирині Київської губернії було заарештовано такого собі Івана Михайловича Мацака, який на допиті зізнався, що в серпні він разом з іншими агентами був доправлений головним комісаром Москви з Росії в Україну для формування соціалістичної армії. Арештант повідомив, що головним більшовицьким агентом по Київській губернії є офіцер-літун Павел Іванович Петров (що мешкав у столиці на вул. Фундуклеївській, 68, у кв. 14), по Черкаському повіті – Олександр Смірнов, по Звенигородському – Семен Іванович Якушевич, по Уманському – Феофан Філіпович Іванов, по Чигиринському – Павло Пастій-Пастушенко. У терміновому донесенні також повідомлялося, що в ніч з 19 на 20 жовтня на квартирі П. Петрова мав відбутися з’їзд усіх цих агентів [21, арк. 37].

Зрештою, як тільки-но чітко означилася поразка Центральних держав у Світовій війні, члени більшовицької мирової делегації у Києві перервали перемовини з українською стороною й, під приводом необхідності консультацій зі своїм урядом, виїхали до РСФРР. Утім, їхні перемовини по прямому дротові з головою Наркомату зовнішніх справ Г. Чичеріним й телеграмне зношення між ними засвідчували, що російські дипломати готувалися й до відправки з Києва до Радянської Росії також і членів своїх родин [71, c. 109]. А це означало, що Рада народних комісарів не мала більше наміру продовжувати мирні переговори з українським урядом. Коли ж 13 листопада у Комп’єнському лісі між Четверним союзом і Антантою було укладено перемир’я, РНК РСФРР одразу ж в однобічному порядкові зреклася своїх зобов’язань за мировим договором у Бересті (Бресті Литовському), а відтак і щодо удаваних намірів замиритися з Українською Державою та фактом її існування. Тож ще напередодні цієї події родини більшовицьких делегатів в Україні було заарештовано, що дало змогу урядові гетьмана, як повідомляв заступник міністра закордонних справ О. Палтов, українським консулам в Петрограді і Москві, домогтися від більшовиків згоди на обмін дипломатичних осіб та членів їхніх сімей з обох сторін. Відтак для українських дипломатів та їхніх родин в радянській Росії були виділені окремі потяги для повернення на Батьківщину, обмін ними з обох боків відбувся 10 листопада 1918 р. на прикордонній станції Могилів [55, c. 336].

Шлях до вже неприхованого вдертя й відкритої війни з Україною для більшовицької Росії було відкрито. Більше того, вже в жовтні-місяці 1918 р. йшлося про відновлення українсько-російського фронту, як це видно з офіційних повідомлень у пресі державного Українського телеграфного агентства (УТА). Так, зокрема, як повідомляло УТА з Білгорода 28 жовтня 1918 р., на тих теренах було розгромлено «більшовицькі банди, що перейшли демаркаційну смугу поблизу Сажного» й «втрати більшовиків величезні» (при цьому «селяни прилеглих сіл приймали діяльну участь в допомозі й приводили до українсько-німецького командування червоноармійців, що переховувалися», а «дрібні хлібороби для боротьби з більшовиками влаштовували свої загони на місцях») [107, арк. 20 зв.]. Тоді ж, водночас, за розпорядженням військово-польового штабу у російському Курську було зачинено абсолютно усі кордонно-перепускні пункти на державному розмежуванні між РСФРР та Українською Державою. Як наслідок, тисячі пасажирів потягів, що були заскочені цим зненацька, скопичилися на українських станціях Беленіхіно, Сажне, Білгород, Коренево й звідти змушені відтак повертатися до Харкова (пропуск до Росії більшовиками допускався лише з особливого дозволу їхнього харківського консула, місце знаходження якого на той час ніхто вже не міг встановити) [107, арк. 20 зв.].

Паралельно більшовицька Росія формувала в Україні армію терористів, які мали за мету фізичне усунення гетьмана й здіймання військового заколоту, що мав розбурхати масштабне повстання проти існуючої влади. Як бачимо, водночас із планами збройного повстання, який організовували українські соціалісти, був розроблений і план фізичного знищення П. Скоропадського, який готували російські більшовицькі та лівоесерівські агенти, позаяк у спецслужб РСФРР (на відміну від українських опозиційних діячів) було достатньо відповідних кадрів терористів та практичного досвіду, і в цьому рель’єфно видно більшовицьку кооперацію з планами заколоту українських соціалістів (т. зв. групою Винниченка – Шаповала).

Тим часом у примарному небосхилі військово-міжнародного та соціально-політичного становища наелектризованість сягала апогею напруги й обіцялася вибухнути громами й блискавками небачених досі потуги і масштабу. Над європейськими просторами повіяв вітер кардинальних змін, у перебігу Світової війни тривали переломні події й провіщали крах Центральних держав у борні з країнам Антанти, а отже – насувався час тектонічних військово-політичних трансформацій геополітичного характеру, що неминуче мало позначитися й на внутрішньополітичному становищі в Україні та навколо неї. Прийдешні переміни відчували усі й усі потужні, і не тільки, гравці на українській політичній шахівниці готувалися до настання нової дійсності у всеозброєнні.

Відтак 31 жовтня новопризначений міністр внутрішніх справ В. Рейнбот у своєму таємному обіжникові оголосив підлеглим службам, губерніальним і повітовим старостам, міським отаманам та органам державної безпеки про рішучий намір покласти край розгойдуванню суспільства, спробам занурити країну у хаос громадянського протистояння та намірам зруйнування наявного ладу і форми влади в державі [20, арк. 100]. До числа партій, організацій і гуртків безумовно шкідливих і небезпечних державному ладу міністр внутрішніх справ відносив: Російську комуністичну партію (більшовиків); Всеукраїнську організацію комуністів (більшовиків) [19, арк. 5–5 зв.]; партії та гуртки анархістів, незалежно від їхніх назв і відтінків; лівих російських соціалістів-революціонерів (російських лівих есерів); лівих з Української партії соціалістів-революціонерів (українських лівих есерів) як таких, «що примикають до більшовиків»; правих російських соціалістів-революціонерів (російських правих есерів), позаяк вони «виявили прагнення до створення військових організацій на Україні, для збройного повстання проти Гетьманської влади» [20, арк. 100]. Ця категорія партійно-організаційних пазлів політичної картини тогочасної України, за вказівкою очільника МВС, підлягала «найрішучішому переслідуванню усіма законними заходами, тобто осіб, що належать до складу названих спільнот слід піддавати обшуку, арешту і порушувати проти них або судове переслідування або розслідування в порядку закону 24 вересня 1918 року» [20, арк. 100].

Тим часом, у Києві в ніч на 6 листопада було заарештовано близько ста осіб, у Харкові розгромлено профспілку металістів, а 6 листопада гетьман видав наказ про запровадження військового стану на Волині (до цього, ще 22 жовтня на Харківщині було введено надзвичайний стан). 7 листопада 1918 р. наказом по МВС Одеське міське отаманство було оголошено у стані надзвичайної охорони [35]. Окрім цього, о 6 год. 5 хв. у ніч з 8 на 9 листопада військовий стан було запроваджено на Катеринославщині, Поділлі, Херсонщині (без Одеси) та у Таврійській губернії (у повітах: Дніпровському, Мелітопольському, Бердянському та у міському отаманстві Миколаїва) [35].

У той же час, паралельно з антигетьманським заколотом української Директорії, більшовики готували свій власний завойовницький похід на Україну, що роздиралася у громадянському протистоянні й політичному ступорі. 11 листопада 1918 р. РНК РСФРР надала Реввійськраді директиву у 10-денний термін розпочати наступ на Україну. Вже 17 листопада було утворено Реввійськраду Особливої групи військ Курського напряму, у складі якої були виділені Московська робоча дивізія та інші частини. Командування групою очолив В. Антонов-Овсієнко. Усі збройні сили, що знаходилися у нейтральній зоні, переходили у відання Реввійськради групи. Цим було покладено початок створенню Українського фронту (фронт був створений на початку січня 1919 р. згідно з постановою Реввійськради РСФРР). Радянські війська перейшли в наступ 20 листопада 1918 р., а більшовицькі повстансько-партизанські загони вже діяли в українському запіллі. Під час цих боїв частини Українського фронту систематично поповнювалися бійцями з Петроградського, Московського, Орловського та інших військових округів Російської Федерації.

На цей момент було перервано безплідні мирові перемовини з делегацією РСФРР. Коли ж розпочався від’їзд радянської делегації міністр внутрішніх справ В. Рейнбот вжив усіх заходів, аби більшовиків виїхало якомога більше з України, саме тому він погоджувався на усілякі збільшення їхніх дипломатичних списків. Натомість директор департаменту Державної Варти МВС П. Аккерман вважав, що з припиненням переговорів з цими «злодіями» руки у нього розв’язані, а тому й прагнув заарештувати побільше більшовиків у Києві з тим, щоби після від’їзду Д. Мануїльського усіх їх запроторити до в’язниці. А позаяк В. Рейнбот не схвалив плану свого підлеглого П. Аккермана, то останній, з властивим йому запалом, вирішив відігратися. Відтак на прикордонній станції ним було інсценовано «бандитський» наліт на делегатський потяг, під час якого більшовицьких дипломатів, в тому числі Х. Раковського та Д. Мануїльського, було побито по писках, порозкривано дипломатичні скрині й забрано частину листувань (для більшого маскараду відібрали й трохи грошей і речей). У тому «експроприйованому» листуванні українськими агентами були знайдені й вказівки, хто в військових німецьких та австрійських частинах підтримував зв’язок з більшовиками.

Тим часом чутки про заколот проти П. Скоропадського вже ширилися усім Києвом та країною. В. Винниченко та М. Шаповал навіть вимушені були спростовувати їх на скликаному есефами офіційному засіданні УНС, називаючи їх авантюристичними та провокаційними. Такого ж роду відповіді В. Винниченко дав і начальникові Штабу німецьких військ в Україні В. фон Ґренеру та німецькому консулові Е. фон Тіллю, які ввечері (о 20 год.) 12 листопада викликали його до себе і попередили про неприпустимість виступів проти гетьмана та його режиму. Заколот, власне, як організована й цілеспрямована спроба повалення влади силами військових частин, розпочався з вечора 15 листопада на ранок 16 листопада 1918 р., коли особовому складу ОЗСС (на той момент – 46 старшин і 816 стрільців, які мали в своєму розпорядженні 12 кулеметів та 4 гармати [48, c. 135]) було оголошено про початок повстання й перехід на бік Директорії. Більшовики ж, як зізнавався В. Антонов-Овсієнко, «під прапори Петлюри... послали усі свої революційні комітети» [2, c. 118]. Гетьман же, своєю чергою, негайно заборонив збори й маніфестації, закрив вищі школи та запровадив попередню цензуру воєнного часу. Увечері 16 листопада перший панцерний ешелон Січових стрільців вирушив з Білої Церкви і прибув до Фастова, а 17 листопада вранці – другий ешелон Січовиків, також перетворений на панцерник, й вже наступного дня відбувся бій між республіканцями і гетьманцями під Мотовилівкою, в якому останні зазнали поразки.

В Україні склалася патова ситуація – для усіх фігурантів і сил тогочасного історичного менту, позаяк ніхто вже не був в змозі зупинити маховик хаосу та свавілля. У повітрі повіяло запахом крові та смородом трупів, від яких у вождів і вождиків, отаманів й отаманчиків та й просто горлорізів і авантюрників з’явився прикус влади та присмак наживи. То був вітер громадянської війни. Його завивання так терпляче чекали й ті, хто звик бенкетувати на чужому пожарищі: «червоні» росіяни – на півночі, «білі» росіяни – на сході, поляки – на заході, румуни – на півдні тощо. На заклик до розгрому гетьманщини відгукнулися усі: українські соціалісти, російські більшовики і ліві есери, махновці та інші анархісти, російські монархісти й єдинонеділимці, робітники та селяни, різного штибу отамани і просто ватаги волоцюг. Країну охоплював хаос, а органи державної влади на місцях – ступор і розгубленість.

Тим часом 17 листопада 1918 р. у Курську за рішенням ЦК РКП(б) і Ради народних комісарів РСФРР почав формуватися ударний кулак для цілком «прозорої» перспективи військових дій – група військ Курського напрямку. Ця група військ мала завданням «визволення» України. До її складу, окрім українських частин, що створювалися з повстанців у нейтральній зоні, було вирішено включити і регулярні частини Червоної Армії РСФРР. Командуючим угрупованням було призначено В. Антонова-Овсієнка. Однак він був підпорядкований Головкому І. Вацетісу, який, відповідно до позиції партійно-радянського керівництва РСФРР, заборонив будь-які військові операції в Україні, окрім тих, що потрапляли у зону Донського фронту (при цьому враховувалося і тривожне ускладнення ситуації на інших фронтах, зокрема в Латвії та Естонії). Тоді ж, у листопаді, значна група лідерів КП(б)У у вагоні Й. Сталіна та під його під пильним контролем й за особистої присутності з Москви перемістилася поближче до українського кордону – у район Курська. Там же, у своєму вагоні, нарком у справах національностей РНК РСФРР, член РВС РСФРР та член ЦК КП(б)У Й. Сталін 28 листопада утворив вольовим розпорядженням ЦК РКП(б) т. зв. «український» радянський уряд з Г. П’ятаковим на чолі, на допомогу якому й мала прийти й вищезгадувана російська група військ.

В Україні ж 18 листопада о 24.00 ночі 2-й Запорозький полк П. Болбочана збройно виступив на боці Директорії й спільно з залізничною сотнею та 1-м гайдамацьким куренем імені отамана Кіриленка, захопив місто й проголосив у ньому владу УНР. Війська, що перейшли на бік Директорії, майже без супротиву німецьких частин взяли під свій контроль усі урядові установи Харкова, зокрема зайняли місцеву контору Державного банку, центральну варту, казначейство, вокзал, управління залізниць тощо [39, c. 1]. Тоді ж, в ніч на 18 листопада 1918 р. з Чернігівщини повідомили про оволодіння більшовиками Глухівським повітом, 19 листопада радянські війська захопили Ямпіль та хутір Михайлівський й розпочали стискати кільце навколо Глухова. 20 листопада вони спрямували свої сили й до станції Коренєво, а 26 листопада почався наступ авангарду радянських частин у напрямку Мозир – Калинковичі. Болбочанівці ж («Запорожці») в цей час залишать Харків й опанують Полтавою, де на той час велися бої між гетьманцями та республіканцями і придушать у місті більшовицьке повстання, проте цим самим практично відкриють шлях в Україну більшовицьким терористичним загонам і радянським військам з території РСФРР.

З наближенням республіканських військ до Києва, Український ВРК призначив окремий оперативний штаб (М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець), який взявся за організацію бойових груп (серед яких були й більшовицькі). Коли ж 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до столиці, УВРК вирішив здійняти у місті повстання. Київ був буквально нашпигований лівими підпільними терористичними групами й, відповідно, збройними схронами для їхніх потреб. Так, наприклад, 22 листопада Осібний відділ Київської добровольчої дружини через власну агентуру виявив на подвір’ї столичного Політехнічного інституту (по Бібіковському бульварі, поблизу залізничної смуги) склад зброї. Коло Інституту тоді був завод Гретера, частина робітників якого були більшовиками і які й влаштували біля купи вугілля та сміття в люкові схрон зі зброєю [87, арк. 147]. У Києві масово друкувалися антигетьманські прокламації та листівки з закликом до повалення існуючого ладу (зокрема, у «Дніпро-Союзі» і навіть у Міністерстві народного здоров’я). Більшовицькі агенти були розкидані по місту (так, наприклад, у відділі Придніпровських загонів водієм служив колишній більшовицький комісар М. Зімовцев; з’явилися колишні робітники-заколотники й члени більшовицького комітету заводу «Арсенал» Куренець, Крилов, М. Лещинський, В. Святогор (був комендантом Лаври в час убивства київського митрополита); більшовицькою зв’язковою точкою був гараж державного Акцизного відомства на вул. Кудрявській; до столиці прибув колишній начальник Червоної гвардії Струцинський; в «Арсеналі» на службу влаштувався колишній більшовицький комендант Костюк; експедитор департаменту Експедиції заготовки державних паперів Міністерства фінансів Гурський щоденно о 17.00 збирав республіканський повстанчий актив у І-му корпусі готеля Михайлівського монастиря; а в Кагарлику мешкав скарбник військово-революційного комітету, що постачав столичному більшовицькому підпіллю крупні суми грошей тощо) [87, арк. 184–184 зв.].

Невдовзі, буквально за кілька годин, стало зрозуміло призначення цих та інших збройних схованок, агентурних і друкарських точок та роздрібнених груп агітаторів і терористів. У ніч з 22 на 23 листопада революційні загони з боєм намагалися оволодіти Педагогічним музеєм (будівлею колишньої Центральної Ради), повстанці захопили столичний Поділ (це здійснив саме більшовицький загін), Либединський (Либідський) та Плоский райони, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. До заколотників приєдналася частина 21-го Сквирського полку. Проте через відсутність належної координації дій захопити увесь Київ не вдалося й за наказом Комітету повстанці звільнили захоплені пункти [77, c. 140]. Повстання у Києві було врешті придушено.

У цей час, 27 листопада Директорія оголосила загальну мобілізацію до лав Армії УНР усіх громадян, які пройшли військову муштру в усіх родах військ від 20 до 30 років включно, а старшин – до 43 років по усій території України [36, c. 385–386]. Тоді ж члени Директорії надіслати до Харкова отаманові П. Болбочану екстрену листівку, у якій сповіщалося, що революційні війська підходять до столиці. С. Петлюра ж цього дня перебував у Феофанії під Києвом, де його штаб розробляв плани здійснити з цього напрямку прорив на столицю через Пущу-Водицю [87, арк. 197–197 зв.]. З боку ж Трипілля на Бориспіль висунувся підрозділ повстанців чисельністю в 1500 вояків з метою перерізати сполучення Київ – Полтава [87, арк. 197 зв.].

У Курську ж маріонетковий більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим 29 листопада поширив Маніфест, в якому проголошувалося повалення влади гетьмана П. Скоропадського і встановлення радянської влади в Україні. У цей же час через українсько-російський кордон з півночі продовжували переходити більшовицькі війська, практично не зустрічаючи на своєму шляху жодного спротиву. Так, наприклад, Поліський окружний староста барон П. Патон телеграмував міністрові внутрішніх справ 3 грудня 1918 р., що «за отриманими у штабі германської дивізії сьогодні відомостями, відбулася угода з більшовиками про відкриття кордону України, захищаючи лише смугу дванадцять верст на північ вздовж Поліської залізниці й про безперешкодний пропуск через названу зону усіх неозброєних більшовиків. Більшовики заявили про посилку на Україну агітаторів, чому німці не перешкоджають. Не маючи у розпорядженні воєнної сили, затримати наступ і вплив більшовиків на усю північну частину губернії не можу; оперувати з добровольчими загонами, з огляду їхньої малочисельності, нема можливості; за появою шкідливого елементу буде встановлено спостереження» [98, арк. 15]. І таке становище було на усіх кордонних теренах Української Держави, коли у підпалену громадянською війною Україну хвиля за хвилею з усіх боків вже накочувалися орди чужинців, що незабаром знову перетворять цю країну на людобійне море з крові та страждань…

8 грудня за наказом С. Петлюри республіканці несподівано оточити німецькі гарнізони на Правобережжі та роззброїти їх. У цей час більшовики провели успішні перемовини з німцями й досягли їхньої попередньої згоди на здачу Харкова, Павлограда, Синельникова та Катеринославського району, які «червоні» запланувати опанувати шляхом інспірованого антигетьманського повстання, «затулившись повстанчими загонами з боку Києва». Про це, зокрема, 7 грудня доповідав головнокомандувачу усіма збройними силами РСФРР І. Вацетісу командувач радянськими військами України В. Антонов[-Овсієнко]. Тоді в його розпорядженні вже було приготовано для розвитку наступу: частини т. зв. 2-ї Української дивізії, що спішно зводилися в бригаду (6 тис. багнетів, 500 шабель, 7 гармат). Ця дивізія готувалася для взяття Харкова. Для захоплення Полтавщини готувалися окремі загони. Звідти метою окупантів були Катеринославщина і Донбас. Для головного удару вже були готові нова Українська бригада, що спішно формувалася в районі Нового Оскола – Волуйок, загін Кожевникова, дві батареї, що прибули з Москви, а також повстанчі частини та нові очікувані підрозділи з Росії [66, арк. 75–75 зв.].

Тим часом 9 грудня республіканці розбили гетьманців і німців під Ромоданом, а вже наступного дня у своїй розмові з П. Болбочаном С. Петлюра наказав йому «форсірувати певними частинами наступ на Київ», хоча й як тоді ж з’ясувалося наступ на столицю все ж мав відбутися раніше, ніж Запорожці встигли б до нього приготуватися [101, арк. 21 зв.–22]. Незабаром, у другій половині дня суботи 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади власноручним актом [10; 42; 53; 56; 59, c. 224]. У ніч на 15 грудня уся столиця України опинилася під владою республіканців. Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування.

Між тим більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України видав відозву до робітників, селян і червоногвардійців, закликавши їх повстати на боротьбу проти ворогів влади Рад, а Директорію, В. Винниченка та С. Петлюру було звинувачено у «зраді трудящих». Відозву підписали члени «уряду»: Г. Пятаков (голова), В. Затонський, Артем (Ф. Сєргєєв), Е. Квірінг, В. Авєрін (члени) та І. Кудрін (управляючий справами). У той час, як радянські війська переможно просувалися Україною, Директорія раз у раз надсилала до Москви ноти-радіограми протесту (31 грудня 1918 р., 3, 4 та 9 січня 1919 р.). На це нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін 5 січня 1919 р. відповів, що російських військ в Україні нема, а наступ проти уряду УНР веде армія українського радянського уряду, який є цілком незалежний. 16 січня 1919 р., після бою за Чернігів Директорія оголосила війну радянській Радянській Росії, а вже 5 лютого під більшовицькою окупацією опинилася столиця України – Київ. Почалася довготривала і трагічна друга російсько- (більшовицько)-українська війна, що зрештою закінчилася поразкою Української державності й встановленням на Україні майже 70-річної російської окупації.

Тактика і стратегія боротьби РСФРР проти Української Держави у 1918 р. засвідчує про її гібридно-комбінований характер, який увібрав у себе різноманітні форми і засоби, починаючи з дипломатичного, пропагандистсько-ідеологічного та фінансово-економічного фронтів і закінчуючи підривом соціально-суспільної боротьби на внутрішньо українському терені (вдало використовуючи й розпалюючи політичні чвари й розкол в країні), застосуванням масового та індивідуального терору, прихованим збройним вдертям в межі України і, зрештою, відкритим і прямим військовим вторгненням з метою знищення суверенної Української Держави.

На початку ХХІ ст. Російська Федерація під проводом міжнародного злочинця й президента-диктатора В. Путіна продовжує злочинну практику терору й війн з метою розчленування, поглинання й знищення держави Україна та інших країн, що застосовувалася на початку ХХ ст. кривавим більшовицько-радянським режимом Російської Соціалістичної Радянської Федерації на чолі з В. Лєніним, Л. Троцьким та Й. Сталіним.



ЛІТЕРАТУРА

1. АВП РФ, ф. 04, оп.51, т. 338, спр. 55180.
2. Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 3. М.; Л.: Госвоениздат, 1932. 350 с.
3. Ауссем В. К истории повстанчества на Украине (О двух партизанских дивизиях). Летопись революции, 1926. № 5. С. 7–13.
4. Беднота, 1918. 31 июля.
5. Більшовик України, 1935. № 7.
6. В. I. Ленiн i перемога Жовтневоi революцii на Украiнi. К.: Політвидав України, 1967. 442 с.
7. Великой партии отряд. Из истории большевистских организаций Украины. К.: Политиздат Украины, 1983. 309 с.
8. Відродження, 1918. 1 серпня.
9. Відродження, 1918. 10 серпня.
10. Відродження, 1918. 15 грудня
11. Владимир Ильич Ленин: Биографическая хроника. Т. 7. М., 1976. XII, 700 с.
12. Гай-Нижник П. За що Петро Болбочан був представлений до звання полковника армії Української Держави. Київська старовина, 2007. № 6. С. 155–157.
13. Гай-Нижник П. Павло Скоропадський і Власний Штаб гетьмана всієї України: боротьба за владу і державність. К.: Крок, 2019. 626 с.
14. Гай-Нижник П. Трагедія у Києві, що сколихнула громадськість всієї України. Профспілки України, 1998. № 3. С. 67–69.
15. Гай-Нижник П. 1918-й: два перевороти. К.: Видавець Марко Мельник, 2019. 298 с.
16. Гражданская война на Украине. 1918–1920: Сборник документов и материалов. Т. 1. Кн. 1. Освободительная война украинского народа против немецко-австрийских оккупантов. Разгром буржуазно-националистической Директории. К., 1967. 874 с.
17. Гражданская война на Украине, 1918–1920: Сборник документов и материалов. Т. 2. Борьба против деникинщины и петлюровщины на Украине. Май 1919 г. – февраль 1920 г. К., 1967. 918 с.
18. ДАКО, ф. р-2793, оп. 1, спр. 883.
19. ДАКО, ф. р-2793, оп. 2, спр. 3.
20. ДАКО, ф. р-2793, оп. 2, спр. 5.
21. ДАКО, ф. р-2793, оп. 2, спр. 10.
22. ДАКО, ф. р-2793, оп. 2, спр. 11.
23. ДАКО, ф. р-2793, оп. 2, спр. 13.
24. ДАКО, ф. р-2793, оп. 2, спр. 25.
25. ДАКО, ф. р-2793, оп. 2, спр. 43.
26. ДА СБУ, спр. 444/7971, спр. 3/89/231.
27. ДАСО, ф. р. 5567, оп. 1, спр. 20.
28. ДАСО, ф. р. 5962, оп. 1, спр. 1.
29. ДАСО, ф. р. 5962, оп. 1, спр. 4.
30. Деникин А. И. Гетманство и Директория на Украине. Революция на Украине по мемуарам белых. М.; Л., 1930. С. 136–185.
31. Державний вістник, 1918. 16 травня.
32. Державний вістник, 1918. 4 серпня.
33. Державний вістник, 1918. 20 серпня.
34. Державний вістник, 1918. 1 жовтня.
35. Державний вістник, 1918. 9 листопада.
36. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Т. 2. К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. 743 c.
37. Доценко О. І. Історія Звенигородського коша Вільного козацтва. Історичний календар-альманах «Червоної калини» на 1933 рік, Львів, 1932. С. 85–103.
38. Жук А. Вільне козацтво. Український скиталець, 1923. Ч. 19–20. 15 жовтня. С. 49–56.
39. Земське діло, 1918. 20 листопада.
40. Земскiе известiя, 1918. 3 октября.
41. История 130-го Богунского полка 44-й Киевской стрелковой дивизии. Житомир, 1928. 64 с.
42. Кіевская мысль, 1918. 15 (2) декабря
43. Кляцкин С. М. На защите Октября. М., 1965. 475 с.
44. Коммунист, 1918. № 6. 21 августа.
45. Коммунист, 1918. № 7–8. 15 октября.
46. Коммунистическая партия – вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР: Сборник документов и материалов. К.: Политиздат Украины, 1972. 680 с.
47. Красная Армия, 1918. № 25. 2 июля.
48. Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Чикаго, 1969. 663 с.
49. Леміжанська О. Взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування гетьманату Павла Скоропадського (квітень–грудень 1918 р.): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, спеціальність № 07.00.01. К.: Інститут історії України НАН України, 2012. 259 с.
50. Ленин В. И. Речь при закрытии съезда, 23 марта: VIII съезд РКП(б), 18–23 марта 1919 г. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. Т. 38. М., 1963. С. 211–274.
51. Летопись революции, 1925. № 2.
52. Летопись революции, 1927. № 3.
53. Мир, 1918. 15 декабря.
54. Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.). Революция на Украине по мемуарам белых. М.; Л., 1930. С. 115–135.
55. Нариси історії Української революції 1917–1921 років. Кн. 1. К.: Наукова думка, 2011. 390 с.
56. Наш путь, 1918. 15 декабря
57. Нова Рада, 1918. 21 (8) липня
58. Освободительная война украинского народа против немецких оккупантов. Документы и материалы. К.: Партиздат ЦК КП(б)У, 1937. С. 662 с.
59. «От власти отказываюсь» (Документы о гетманщине из архива Харьковского губернского старосты). Летопись революции, 1924. № 2 (7). С. 224.
60. Очерки истории Коммунистической партии Украины. К.: Политиздат Украины, 1977. 816 с.
61. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5–12 июля 1918 года. Протоколы. К.: Издательство политической литературы Украины, 1988. 258 с.
62. Последние новости, 1918. 31 августа.
63. Приходько В. К. З історії повстання українського університету в Кам’янці на Поділлі. Хм., 2012. 103 с.
64. РГАСПИ, ф. 2, оп. 1, спр. 5486.
65. РГАСПИ, ф. 19, оп. 1, спр. 192.
66. РГВА, ф. 103, оп. 1, спр. 507.
67. Резолюція II з’їзду КП(б)У «Про поточний момент». Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т. І. К.: Ордена Трудового червоного прапора видавництво політичної літератури України, 1976. С. 34–36.
68. Речь тов. Зиновьева. Северная Коммуна, 1918. № 109. 19 сентября.
69. Свердлов Я. М. Избранные произведения. Т. 3. М.: Госполитиздат, 1960. XI, 274 с.
70. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. Київ; Філадельфія, 1995. 493 с.
71. Соловйова В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917–1921 рр. Київ; Донецьк: Юго-Восток, 2006. 393 с.
72. Супруненко Н. И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918–1920). М.: Наука, 1966. 454 с.
73. Съезд волостныхъ Исполкомовъ. Телеграмма товарищу Ленину, Коммунист, 1919. 1 июня.
74. Тичина В. Є. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні в 1918 році. Харків, 1969. 284 с.
75. Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920 рр. Т. 1. М.: Наука, 1981. 422 с.
76. Хай живе Всесвітня революція! Звенигородська думка, 1918. 5 травня.
77. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Т. ІІІ. Відень: Український соціологічний інститут, 1921. 159, [1] c.
78. ЦДАВО України, ф. 57, оп. 2, спр. 246.
79. ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 1, спр. 6.
80. ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 1, спр. 181.
81. ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 1, спр. 294.
82. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 34.
83. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 36.
84. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 58.
85. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 60.
86. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 70.
87. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 71.
88. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 72.
89. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 95.
90. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 97.
91. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 100.
92. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 102.
93. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 103.
94. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 109.
95. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 110.
96. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 114.
97. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 137.
98. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 250.
99. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 725.
100. ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 407.
101. ЦДАВО України, ф. 1429, оп. 5, спр. 12.
102. ЦДАВО України, ф. 2200, оп. 1, спр. 161.
103. ЦДАВО України, ф. 2207, оп. 1, спр. 713.
104. ЦДАВО України, ф. 2311, оп. 1, спр. 120.
105. ЦДАВО України, ф. 2311, оп. 1, спр. 131.
106. ЦДАВО України, ф. 2469, оп. 1, спр. 7.
107. ЦДАВО України, ф. 2586, оп. 1, спр. 2.
108. ЦДАВО України, ф. 2601, оп. 1, спр. 112.
109. ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 3, спр. 10.
110. ЦДАВО України, ф. 4547, оп. 1, спр. 2.
111. ЦДАГО України, ф. 5, оп. 1, спр. 87.
112. ЦДАГО України, ф. 5, оп. 1, спр. 88.
113. ЦДАГО України, ф. 1074, оп. 1, спр. 14.
114. Черниговская земская газета, 1918. 24 августа.
115. Prager Tagblatt, 1918. 7. August.

REFERENCES

1. AVP RF, f. 04, op.51, t. 338, spr. 55180. [in Rus.].
2. ANTONOV-OVSEENKO V. A. (1932). Civil War Notes. Vol. 3. Moskwa; Leninhrad: Hosvoenyzdat,. 350 р. [in Rus.].
3. AUSSEM V. (1926). On the history of rebellion in Ukraine (On two partisan divisions). Letopys revoliutsyy, № 5, pp. 7–13. [in Rus.]
4. Bednota (July 31, 1918). [in Rus.]
5. Bilshovyk Ukrainy, 1935. № 7. [in Ukr.]
6. V. I. Lenin and the victory of the October Revolution in Ukraine. Kyiv.: Politvydav Ukrainy, 1967. 442 p. [in Ukr.].
7. Great party squad. From the history of the Bolshevik organizations of Ukraine. K.: Polytyzdat Ukrainy, 1983. 309 р. [in Rus.]
8. Vidrodzhennia (August 1, 1918). [in Ukr.].
9. Vidrodzhennia (August 10, 1918). [in Ukr.].
10. Vidrodzhennia (December 15, 1918). [in Ukr.]
11. Vladymyr Ylych Lenyn: Byohrafycheskaia khronyka. Vol. 7. Moskwa, 1976. XII, 700 p. [in Rus.].
12. HAI-NYZHNYK P. (2007). For this, Petro Bolbochan was introduced to the rank of Colonel of the Army of the Ukrainian State. In: Kyivska starovyna, № 6, pp. 155–157. [in Ukr.]
13. HAI-NYZHNYK P. (2019). Pavlо Skoropadsky and Hetman's Own Headquarters of All Ukraine: Fight for Power and Statehood. Kyiv: Krok. 626 р. [in Ukr.].
14. HAI-NYZHNYK P. (1998). A tragedy in Kyiv that has shocked the public throughout Ukraine. In: Profspilky Ukrainy, № 3, pp. 67–69. [in Ukr.].
15. HAI-NYZHNYK P. (2019). 1918: two coups. Kyiv: Vydavets Marko Melnyk, 298 р. [in Ukr.].
16. Civil war in Ukraine. 1918–1920: Collection of documents and materials. Vol. 1. Book. 1. The liberation war of the Ukrainian people against the German-Austrian invaders. The rout of the bourgeois-nationalist Directory. Kiev, 1967. 874 p. [in Rus.].
17. Civil War in Ukraine, 1918–1920: Collection of documents and materials. Vol. 2. The fight against Denikinism and Petliurism in Ukraine. May 1919 - February 1920. Kiev, 1967. 918 p. [in Rus.].
18. DAKO, f. r-2793, op. 1, spr. 883. [in Ukr.].
19. DAKO, f. r-2793, op. 2, spr. 3. [in Ukr.].
20. DAKO, f. r-2793, op. 2, spr. 5. [in Ukr.].
21. DAKO, f. r-2793, op. 2, spr. 10. [in Ukr.].
22. DAKO, f. r-2793, op. 2, spr. 11. [in Ukr.].
23. DAKO, f. r-2793, op. 2, spr. 13. [in Ukr.].
24. DAKO, f. r-2793, op. 2, spr. 25. [in Ukr.].
25. DAKO, f. r-2793, op. 2, spr. 43. [in Ukr.].
26. DA SBU, spr. 444/7971, spr. 3/89/231. [in Ukr.].
27. DASO, f. r. 5567, op. 1, spr. 20. [in Ukr.].
28. DASO, f. r. 5962, op. 1, spr. 1. [in Ukr.].
29. DASO, f. r. 5962, op. 1, spr. 4. [in Ukr.]
30. DENIKIN A. Y. (1930) Hetmanism and Directory in Ukraine. In: The revolution in Ukraine on white memoirs. Moskwa; Leningrad, 1930. pp. 136–185. [in Rus.].
31. Derzhavnyi vistnyk (May 16, 1918). [in Ukr.].
32. Derzhavnyi vistnyk (August 4, 1918). [in Ukr.].
33. Derzhavnyi vistnyk (August 20, 1918). [in Ukr.].
34. Derzhavnyi vistnyk (October 1, 1918). [in Ukr.].
35. Derzhavnyi vistnyk (November 9, 1918). [in Ukr.].
36. Directory, Council of People's Ministers of the Ukrainian People's Republic. Vol. 2. Kyiv: Vydavnytstvo imeni Oleny Telihy, 2006. 743 p. [in Ukr.].
37. DOTSENKO O. I. (1932). History of the Zvenigorod Basket Free Cossacks. In: Istorychnyi kalendar-almanakh «Chervonoi kalyny» na 1933 rik, Lviv, pp. 85–103. [in Ukr.]
38. ZHUK A. (1923). Free Cossacks. In: Ukrainskyi skytalets, Ch. 19–20, October 15, pp. 49–56. [in Ukr.]
39. Zemske dilo (November 20, 1918). [in Ukr.].
40. Zemskie yzvestiia (October 3, 1918). [in Ukr.].
41. History of the 130th Bogun Regiment of the 44th Kiev Rifle Division. Zhytomyr, 1928. 64 p. [in Rus.]
42. Kievskaia mysl (December (2) 15, 1918). [in Rus.]
43. KLIATSKYN S. M. (1965). On the defense of October. Moskwa, 475 p. [in Rus.].
44. Kommunist (№ 6, August 20, 1918). [in Rus.].
45. Kommunist (№ 7–8, October 15, 1918). [in Rus.].
46. The Communist Party - the inspirer and organizer of the unification movement of the Ukrainian people for the formation of the USSR: Collection of documents and materials. Kiev: Polytyzdat Ukrainy, 1972. 680 p. [in Rus.].
47. Krasnaia Armyia (№ 25, July 2, 1918). [in Rus.].
48. KUCHABSKYI V. (1969). Sich Sagittarius Corps: A Military History Essay. Chykaho, 663 p. [in Ukr.].
49. LEMIZHANSKA O. (2012). Relations between State Authorities and Local Self-Government of Pavel Skoropadsky's Hetmanate (April – December 1918): Dissertation for the Candidate of History Degree, Specialty No. 07.00.01. K.: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. 259 p. [in Ukr.]
50. LENIN V. I. (1919). Speech at the closing of the congress, March 23: VIII Congress of the RCP(B.), March 18–23, 1919. In: LENIN V. I. (1963). Full composition of writings. Vol. 38. Moskwa, pp. 211–274. [in Rus.]
51. Letopis revoliutsii (№ 2, 1925). [in Rus.]
52. Letopis revoliutsii (№ 3, 1927). [in Rus.].
53. Mir (December 15, 1918). [in Rus.].
54. MOHYLIANSKYI N. M. The tragedy of Ukraine (From the experience in Kiev in 1918). In: The revolution in Ukraine on white memoirs. Moskwa; Leningrad, 1930. pp. 115–135. [in Rus.].
55. Essays on the History of the Ukrainian Revolution of 1917-1921. Book. 1. Kyiv: Naukova dumka, 2011. 390 p. [in Ukr.].
56. Nash put (December 15, 1918). [in Rus.]
57. Nova Rada (July (8) 21, 1918). [in Ukr.]
58. The liberation war of the Ukrainian people against the German invaders. Documents and materials. Kiev: Partyzdat TsK KP(b)U, 1937. 662 p. [in Rus.]
59. “I give up power” (Documents on hetmanism from the archive of the Kharkov provincial headman). Letopys revoliutsyy, 1924. № 2 (7). p. 224. [in Rus.].
60. Essays on the history of the Communist Party of Ukraine. Kiev: Polytyzdat Ukrainy, 1977. 816 p. [in Rus.].
61. The first congress of the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine. July 5–12, 1918. Protocols. Kiev: Yzdatelstvo polytycheskoi lyteraturы Ukraynы, 1988. 258 p. [in Rus.].
62. Poslednye novosty (August 31, 1918). [in Rus.].
63. PRYKHODKO V. K. (2012). From the history of the uprising of the Ukrainian University in Kamianets-Podilskyi. Khmelnytsky, 103 p. [in Ukr.].
64. RHASPY, f. 2, op. 1, spr. 5486. [in Rus.]
65. RHASPY, f. 19, op. 1, spr. 192. [in Rus.]
66. RHVA, f. 103, op. 1, spr. 507. [in Rus.].
67. Resolution II of the CP(b) Congress. In: Communist Party of Ukraine in resolutions and decisions of congresses, conferences and plenums. T. I. Kyiv: Ordena Trudovoho chervonoho prapora vydavnytstvo politychnoi literatury Ukrainy, 1976. pp. 34–36. [in Ukr.].
68. Speech comrade Zinoviev. Severnaia Kommuna (№ 109, September 19, 1918). [in Rus.].
69. SVERDLOV Y. M. (1960) Selected works. Vol. 3. M.: Gospolitizdat, XI, 274 p. [in Rus.]
70. SKOROPADSKYI P. (1995) Memoirs. End 1917 - December 1918. Kyiv; Filadelfiia, 493 р. [in Ukr.]
71. SOLOVIOVA V. (2006) Diplomatic Activity of the Ukrainian National Governments of 1917-1921. Kyiv; Donetsk: Yuho-Vostok, 393 р. [in Ukr.].
72. SUPRUNENKO N. Y. (1966). Essays on the history of the civil war and foreign military intervention in Ukraine (1918–1920). Moskwa, 1966. 454 p. [in Rus.]
73. Congress of the Volost Executive Committee. Telegram to comrade Lenin, Kommunyst (June 1, 1919). [in Rus.].
74. TYCHYNA V. Ye. (1969). The struggle against the German occupiers and the internal counter-revolution in Ukraine in 1918. Kharkiv, 284 p. [in Ukr.]
75. The Ukrainian SSR during the Civil War. 1917-1920. Vol. 1. Moskwa: Nauka, 1981. 422 p. [in Ukr.].
76. Long live the World Revolution! In: Zvenyhorodska dumka (May 5, 1918). [in Ukr.]
77. KHRYSTIUK P. (1921) Notes and Materials on the History of the Ukrainian Revolution. Vol. III. Viden: Ukrainskyi sotsiolohichnyi instytut, 159, [1] p. [in Ukr.]
78. TsDAVO Ukrainy, f. 57, op. 2, spr. 246. [in Ukr.]
79. TsDAVO Ukrainy, f. 1064, op. 1, spr. 6. [in Ukr.]
80. TsDAVO Ukrainy, f. 1064, op. 1, spr. 181. [in Ukr.]
81. TsDAVO Ukrainy, f. 1064, op. 1, spr. 294. [in Ukr.]
82. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 34. [in Ukr.]
83. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 36. [in Ukr.]
84. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 58. [in Ukr.]
85. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 60. [in Ukr.]
86. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 70. [in Ukr.]
87. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 71. [in Ukr.]
88. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 72. [in Ukr.]
89. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 95. [in Ukr.]
90. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 97. [in Ukr.]
91. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 100. [in Ukr.]
92. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 102. [in Ukr.]
93. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 103. [in Ukr.]
94. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 109. [in Ukr.]
95. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 110. [in Ukr.]
96. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 114. [in Ukr.]
97. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 137. [in Ukr.]
98. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 250. [in Ukr.]
99. TsDAVO Ukrainy, f. 1216, op. 1, spr. 725. [in Ukr.]
100. TsDAVO Ukrainy, f. 1325, op. 1, spr. 407. [in Ukr.]
101. TsDAVO Ukrainy, f. 1429, op. 5, spr. 12. [in Ukr.]
102. TsDAVO Ukrainy, f. 2200, op. 1, spr. 161. [in Ukr.]
103. TsDAVO Ukrainy, f. 2207, op. 1, spr. 713. [in Ukr.]
104. TsDAVO Ukrainy, f. 2311, op. 1, spr. 120. [in Ukr.]
105. TsDAVO Ukrainy, f. 2311, op. 1, spr. 131. [in Ukr.]
106. TsDAVO Ukrainy, f. 2469, op. 1, spr. 7. [in Ukr.]
107. TsDAVO Ukrainy, f. 2586, op. 1, spr. 2. [in Ukr.]
108. TsDAVO Ukrainy, f. 2601, op. 1, spr. 112. [in Ukr.]
109. TsDAVO Ukrainy, f. 3766, op. 3, spr. 10. [in Ukr.]
110. TsDAVO Ukrainy, f. 4547, op. 1, spr. 2. [in Ukr.]
111. TsDAHO Ukrainy, f. 5, op. 1, spr. 87. [in Ukr.]
112. TsDAHO Ukrainy, f. 5, op. 1, spr. 88. [in Ukr.]
113. TsDAHO Ukrainy, f. 1074, op. 1, spr. 14. [in Ukr.]
114. Chernyhovskaia zemskaia hazeta (August 24, 1918). [in Rus.]
115. Prager Tagblatt (August 7, 1918). [in Ger.]






 
БУЛАВА