Павло Гай-Нижник

Переосмислення ролі С.Петлюри та значення військово-політичного союзу України з Польщею (1920) в сучасній українській історичній пам’яті

Завантажити файл, PDF

Гай-Нижник П. Переосмислення ролі С.Петлюри та значення військово-політичного союзу України з Польщею (1920) в сучасній українській історичній пам’яті // Спадщина Пілсудського та Петлюри. Минуле, сьогодення та майбутнє партнерства Польщі та України. Монографія. – Київ: Ніка-Центр; Люблін: Видавництво УМКС, 2021. – С.60–78.

У кожної нації, а надто у народу, в якого є непросте державотворче минуле, в якого є історія, що особливими жилами вплітається в історію інших (сусідніх) народів, завжди будуть контроверсійні питання спільної історичної спадщини. Тож дослідження та розв’язання подібних вузлів із минувшини потрібно віддавати на відкуп фаховим історикам, дотримуючись відповідного рівня наукового вивчення та аналізу, уникаючи їх розрубання з огляду на політичну доцільність та загравання з національними чи іншими почуттями сучасного суспільства, часто-густо притаманними різного штибу діячам, які здебільшого не лише не мають уявлення повної й істинної картини події, а й щонайменше прагнуть її пізнати. Разом з тим вважаю, що це питання є багатогранним і складним, а часто – надміру заполітизованим.

У дзеркалі українсько-польських взаємин ХХ ст. є не лише тіні, а розблиски проміння світла, і не таке вже воно й криве, як дехто хтів би його виставити напоказ! Воно є таким, яким було, і не варто це історичне відображення тих часів ані закидати брудом аж до плям, ані відтирати до блиску. Адекватна оцінка власного минулого є першою ознакою самодостатнього суспільства і здорової історичної пам'яті народу, що відбувся та позбувся постколоніальних чи постімперських травм і комплексів...

У цьому контексті не становить виняток і питання осмислення, оцінки й закарбування у сувоях історичної пам’яті і на національних скрижалях українсько-польського військово-політичного союзу 1920 р., що був де-юре започаткований укладанням Варшавського мирового договору між Річчю Посполитою Польською та Українською Народною Республікою.

З часу відновлення Україною державної незалежності 1991 року, українське суспільство почало поволі виходити з мороку радянсько-комуністичної пропаганди, а науково-історична спільнота набула змоги цілком вільно дослідити й переоцінити історичну спадщину власного народу та його взаємини з сусідніми (і не тільки) народами як на рівні особистісно-суспільному, так і на державно-геополітичному.

На цьому історичному тлі довгий час в СРСР було спотворено і табуїзовано відносно недовготривалий, але вировий і багато в чому доленосний відрізок Польсько-українсько-радянської війни 1920 року. Тема ця не одразу після краху Радянського Союзу захопила увагу українських вчених, які, слід визнати, перш за все заходилися досліджувати і відтворювати приховані сторінки внутрішньої політичної історії Української державності початку ХХ ст. Тож можна цілком впевнено визнати, що вітчизняна історіографія із запізненням та з певними інформаційно-часовими втратами висунула на порядок денний наукову проблематику українсько-польських взаємин і військово-політичного союзу 1920 р. й лише на межі першого десятиліття ХХІ ст. почала суттєво занурюватися у їхні глибинні джерельні пласти та все ще перебуває у стадії пошуку, дослідження, аналітики, переоцінки і переусвідомлення тогочасних подій та їх причинно-спонукальних й поточно-наслідкових надбань і втрат тощо.

Менше з тим, вже на початку 90-х рр. ХХ ст. почали з’являтися перші наукові доробки з новими неоднозначними оцінками діяльності С.Петлюри як головного отамана і голови Директорії УНР загалом, так і щодо його ролі в українсько-польських взаєминах 1920 р. зокрема. Ба більше, події того року почали потрапляти й до навчально-шкільних підручників, а не лише фігурувати у публіцистичному і науковому просторах. Так, скажімо, в одному з підручників для учнів старших класів загальноосвітніх шкіл (автори: С.Кульчицький, М.Коваль, Ю.Лебедєва) зазначалося, що «участь військ УНР на стороні Польщі проти РСФСР та УСРР була актом відчаю… Петлюра відмовлявся від ідеї соборності українських земель і визнав цілковиту залежність від Польщі»¹.

Сучасна ж історіографія з цього питання, як окремий предмет дослідження польсько-українського військово-політичного союзу 1920 р., в УРСР практично не існувала й також почала фактично зароджуватися лише з початку 1990-х рр. ХХ ст., тобто – з часу відновлення державної незалежності України. У подібному спектрі міркує й Р.Лаврецький, який вважає, що з кінця 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст. в Україні розпочався перебіг «націоналізації» історії й констатував, що вже станом на 2009 р. спостерігалося доволі лояльне ставлення більшості українських істориків до Варшавської угоди та українсько-польського союзу².

Одними ж з перших праць, присвячених історіографії Української революції були, зокрема, монографія і докторська дисертація В.Капелюшного, а також низка узагальнюючих доробків, в яких аналізуються українсько-польські взаємини³. Автор цілком справедливо зауважує, що в українській історіографії присутня абсолютна термінологічна плутанина навіть у номінальному трактуванні цієї історичної події, вказуючи, що одні дослідники визначають її як Варшавський договір (Ю.Терещенко, С.Литвин), другі називають її угодою чи союзом (М.Держалюк, А.Копилов, І.Усенко), треті – пактом (О.Красівський, Г.Корбич), ще інші – політичною і військовою конвенцією (О.Павлюк, Я.Грицак)⁴.

З цього приводу В.Боримський у кандидатській дисертації, що мала історіографічну спеціалізацію, висловив власне бачення, яке полягає у тому, що як документ «“Варшавський договір” – це міждержавний договір Польщі і Української Народної Республіки, політична частина якого була підписана в Варшаві 21 квітня 1920 р., військова – 24 квітня того ж року, економічна частина підписана так і не була, принаймні підтверджень цього не знайдено»⁵. Що ж до терміну «польсько-український союз», то в розумінні автора то була «польсько-українська співпраця, підставою для якої були політична та військова конвенція від 21 та 24 квітня 1920 р. відповідно»⁶.

Своєю чергою В.Верстюк у 2005 р. відзначав, що з початку відновлення української державності у 1991 р. відбулася «деконструкція радянської історіографічної побудови», а від 2000-х років українська історіографія вже «перехворіла хворобою некритичного ставлення до емігрантської та діаспорної історичної науки, від якої запозичила не тільки чимало цінного, а й цілу низку притаманних їй вад»⁷.

І одним з таких недоліків української історіографії було романтично-однобоке ставлення до аналізу комплексу джерельної бази (або ж і зовсім без її аналітики) та до діяльності уряду УНР та головного отамана, коли навіть явні помилкові рішення керівництва Республіки виправдовувалися зовнішніми чинниками. Певні ж відверто невигідні аспекти (складові) Варшавського договору та його наслідки оцінювалися некритично під прикриттям патріотичної риторики як перманентної історичної амністії з огляду поточної політичної доцільності чи особистих стереотипів авторів, що, звісно, виглядало не більш як асиметріїєю і задзеркаллям радянського у національний науково-історичний романтизм.

Так, наприклад, Т.Зарецька пафосно, у стилі придворного літописання, прославляє мужнього С.Петлюру, що через надзусилля над самим собою зумів приборкати власні соборницькі почуття й при цьому серед його оточення майже ніхто не спромігся усвідомити і зрозуміти цієї жертви і сили волі⁸. Натомість І.Дацків наголошує, що саме Варшавський договір поклав край соборному єднанню УНР і ЗУНР (ЗО УНР) й відтак С.Петлюра дав згоду від УНР на окупацію Східної Галичини і відмову від попередніх соборницьких актів⁹. Утім, С.Литвин, який у своїх працях очевидно ідеалізує С.Петлюру, у доволі популістський й удаваний спосіб виправдовує такий крок головного отамана: «Коли постало питання: Україна без західних земель чи повне зникнення її під більшовицькою навалою, тоді він вибрав перше… Він прийняв цей диктат, але з надією нормалізувати ситуацію, а з приходом миру, зі зміною ситуації повернути всі українські землі, включно і Східну Галичину, до України»¹⁰.

Українській історіографії Варшавського договору присвятив низку публікацій М.Стопчак¹¹, який є переконаним, що попри суперечливість ставлення та оцінок щодо польсько-українського військово-політичного союзу, більшість дослідників все ж схильні вважати, що він надав Армії УНР можливість ще на рік продовжити боротьбу за незалежність¹². Такої ж думки дотримується й Ю.Терещенко, зазначаючи, що Варшавський договір «дав реальну можливість ще на рік продовжити масштабну збройну боротьбу за визволення України і зберегти основи національної державності. С.Петлюрі видалося можливим поступитися частиною української території з тим, щоб відстояти державність на Великій Україні»¹³.

Їх певною мірою підтримує й В.Литвин словами, що союз між С.Петлюрою та Ю.Пілсудським був «єдиним для українців шансом продовжити боротьбу за українську державність» і ще на рік продовжити історію УНР, проте чи не одразу ж додаючи, що з багатьох причин така коаліція апріорі була приречена на поразку¹⁴. Таку ж позицію поділяє й О.Павлюк, пояснюючи її тим, що спільний польсько-український протиросійський фронт визначально мусив зазнати краху в Україні, насамперед, через те, що ця воєнно-політична спілка значною мірою була і залишалася лише «персональним союзом» двох очільників держав та їхньою особистою домовленістю¹⁵.

Я.Грицак й взагалі відверто заявляє, що то вже була спілка переможеного (С.Петлюри) з переможцем (Ю.Пілсудським), за якої перший «залежав цілком від великодушності і чесності іншого» й припускає, що навіть коли б другий залишався би до кінця вірним союзником, то все ж «залишалося під великим сумнівом, чи польське суспільство утрималося б від величезної спокуси трактувати відвойовану Україну як завойовану територію» (підкреслення Я.Грицака. – Авт.)¹⁶. Утім, автор уникає відповіді на питання: наскільки рівноправним і взаємовигідним бувають військово-політичні союзи між переможцями і переможеними й кому, зрештою, вони вигідні та яка сила змусила б у разі гіпотетичної спільної перемоги дотримати слова домінуючому переможцю тощо. Натомість щодо С.Петлюри Я.Грицак застосовує ідеалістичну формулу: мовляв головний отаман прагнув досягти самостійної України через визнання її такою Антантою шляхом укладання союзництва з Польщею. При цьому дослідник є переконаний, що С.Петлюра ані зовсім не вбачав, що головна загроза Україні походить від Польщі, а лише від агресії більшовицької Росії¹⁷.

З цією останньою думкою солідаризується й І.Срібняк, зазначаючи, що «стрижнем польсько-українського порозуміння 1920 р. був військовий союз двох держав проти більшовицької Росії», шлях до якого С.Петлюра обмірковано і наполегливо торував ще принаймні за рік до того¹⁸. Тож сам факт укладання Варшавського договору, незважаючи на значні поступки, В.Шамраєва, наприклад, вважає за здобуток української дипломатії, позаяк авторка не вбачає у Польщі підступних намірів загарбання УНР. Угоду ж між Ю.Пілсудським та С.Петлюрою авторка розглядає як закономірний компроміс, коли слабший партнер мусив піти на поступки більш потужнішому¹⁹.

Здобутком української зовнішньої політики оцінює Варшавський договір і В.Боримський. «Дії Польщі не були ані проявом альтруїзму чи безкорисливої симпатії до України, ані планом нав’язати протекторат, – переконаний автор. – Ю.Пілсудський, так само як і С.Петлюра, керувався національними інтересами своєї країни. В певних питаннях українські та польські національні інтереси збігалися. Саме результатом такого збігу і став Варшавський договір. Природно, що у Варшавському, як і будь-яких інших міжнародних договорах, слабша сторона була змушена піти на більші поступки»²⁰.

Відтак постає питання, наскільки дослідженим в українській історіографії є питання передумов та підготовки до укладання Варшавського договору та перебіг і перипетії його підписання. Так, процес польсько-українського (уенерівського) дипломатичного зближення у своїх працях торкалися, зокрема, С.Варгатюк, Б.Гудь і В.Голубко, І.Дацків, Т.Зарецька, О.Калакура, І.Краснодемська, Т.Кучер, С.Литвин, О.Павлюк, І.Срібняк, В.Яблонський та ін²¹. Точку зору більшості український істориків можна висловити словами В.Верстюка, який вважає, що з українського боку згаданий договір був «продиктований відчайдушним прагненням продовжити боротьбу за національну державність на спаді революції»²². При цьому вчений вбачає очевидним те, що «Варшавський договір не був побудований на бажанні принизити Україну. Як більшість міжнародних актів, він став прикладом спроби поєднання обопільних інтересів, при цьому слабша сторона платила сильнішій значними поступками за допомогу й підтримку»²³.

Найбільш детально й критично проаналізувала перебіг переговорного процесу О.Михайлова. Так, вона з’ясувала, що у своїй праці «Україна в огні і бурі революції» І.Мазепа брехав про невідання заздалегідь про умови Варшавського договору (цей факт, зокрема, спростовує його листування з А.Лівицьким)²⁴. О.Михайлова аргументовано спростовує романтичне бачення деякими українськими істориками українсько-польського переговорного процесу, який неодноразово перебував на межі зриву саме через зверхню і безапеляційну позицію Польщі, яка й без УНР, вже була готова до війни з РСФРР саме на українських теренах²⁵.

Тож делегатам від С.Петлюри елементарно не залишалося люфту для дипломатичних торгів чи пропозицій й вони змушені були підписати політичну конвенцію. З якої надії у практично безнадійному становищі? У сподіванні на майбутні поступки з польського боку через намагання переглянути підписані умови майбутнім парламентом відновленої УНР після успішного польсько-українського збройного наступу (під польською воєнною командою) і визволення та зміцнення вже самостійної України. Чи міг на подібну перспективу розраховувати С.Петлюра? Лише теоретично. Чи мав право і можливості не піти у майбутньому на поступки Ю.Пілсудський і навіть домогтися зміцнення позицій на користь Польщі, або ж денонсувати попередні умови в однобічному порядку? Абсолютно (в залежності від розвитку й усталення військово-стратегічного і геополітичного становища Речі Посполитої). Що й згодом засвідчив розвиток історичних подій.

У цьому контексті Ю.Пілсудський був позбавлений сентиментів щодо України, про що нерідко забувають деякі українські історики, й керувався він винятково національними інтересами Польщі. Крім того, як справедливо виснує О.Красівський, зазначаючи на непопулярності перед польського суспільства союзного договору з практично неіснуючою УНР, Ю.Пілсудський, погодившись допомогти відновити обтяті елементи сателітної української державності, прагнув таким чином створити своєрідну «санітарну зону» для унебезпечення польських східних кордонів від більшовицької РСФРР²⁶. В.Литвин додає, що «оскільки С.Петлюра перебував у Польщі на становищі емігранта, союз з УНР не міг стати рівноправним»²⁷. Ба більше, як доводить С.Варгатюк, завдяки позиції сили на перемовинах і вкрай сутужному та наївному становищу (в т. ч. кадровому) українського, поляки не лише нав’язали українцям власні умови союзництва, а й відносно легко зуміли встромити до лав дипломатичної місії УНР свою агентуру, втілюючи польські імперські амбіції. До того ж, як додають Л.Зашкільняк і М.Крикун, «коли С.Петлюра не погодився на польські умови, то його разом з міністрами заарештували й протримали 24 години»²⁸. Відтак, небезпідставно підсумовує С.Варгатюк, «Варшавський договір не був партнерством між рівними, оскільки встановлював польський протекторат над Україною»²⁹. Водночас автор погоджується й з тим, що, попри велику плату за допомогу, союз з Польщею давав хоч й ілюзорну, але таки можливість тією чи іншою мірю та в певному обширі відновити Українську державність, проте С.Петлюра так і не усвідомив, що щодо українців Польща не передбачала втілення в життя права націй на самовизначення³⁰. Тож з огляду на вищенаведене досить сумнівним виглядає теза І.Дацківа, що Варшавський договір є «визначною віхою в діяльності української дипломатії на захисті незалежності України»³¹.

Критично оцінює тогочасні польсько-українські взаємини (надто – після польсько-радянського перемир’я від 18 жовтня 1920 р.) й В.Савченко, який вважає, що тоді українська державницька справа вже була програною. Натомість Ю.Пілсудський, з огляду польських зазіхань на Галичину й прагнення військово-політичної нейтралізації наддніпрянців у цьому питанні, елементарно «хотів перетворити Петлюру на вічного прохача набоїв, чобіт, повноважень, тримати його в “полі зору”», нібито боячись що українська армія із союзника Польщі коли-небудь перетвориться на її головного ворога³². При цьому автор без будь-яких документальних підтверджень запевняє: «Україна була завітною мрією Пілсудського, який мріяв відродити могутність Речі Посполитої в кордонах 1772 року. А в українській державі він бачив можливий буфер, який пом’якшує тиск “великого сусіда”, сировинний придаток Польщі і ринок збуту польських товарів. Пілсудському імпонував лідер української Директорії Симон Петлюра, який був готовий на будь-які компроміси заради отримання польської допомоги і заявляв, що зможе організувати союзну Польщі 200-тисячну армію УНР»³³.

Зі свого боку Р.Тимченко не сумнівається, що у Варшавському договорі головний отаман вбачав єдиний можливий шанс для порятунку державності. За певну історичну індульгенцію, на думку автора, С.Петлюрі прислужилася сепаратна угода УГА з Добровольчою армією Півдня Росії й те, що західноукраїнські терени, яких він зрікався від імені УНР, вже й так були захоплені поляками у переможній війні з ЗУНР–ЗО УНР. Відтак виходить, що дослідник фактично виправдовує сепаратний злам Акту (Універсалу) Злуки з боку С.Петлюри від імені УНР. Крім того, Р.Тимченко логічно зауважує й на тому, що у квітні 1920 р. ані Ю.Підсудський, ані С.Петлюра не могли передбачити такого швидкоплинного й невдалого кінця спільного наступу об’єднаних польсько-українських військ на Київ і втрати внаслідок низки поразок усієї території УНР³⁴.

Вкрай негативно аналізує перемир’я 12 жовтня 1920 р. і підписання прелімінарного договору В.Солдатенко, що ним «розцінюється як абсолютна зрада Ю.Пілсудським С.Петлюри, а поляками – українців»³⁵. Ще більш зневажливо вчений ставиться до особи головного отамана, звинувачуючи того у нехтуванні національними інтересами та у патологічній антирадянщині на догоду виключно власній жадобі влади. «Болісно переживаючи поразки 1919 р., С.Петлюра непогамовно прагнув реваншу. І передусім, та й, мабуть, понад усе, його турбувало, де знайти ті сили, які повернули б йому особисту владу бодай над якоюсь частиною України, – безапеляційно стверджує В.Солдатенко. – Ні конструктивної програми державотворення, ні проектів соціальних перетворень не передбачалося. Принаймні вони не були публічно запропоновані суспільству. Весь смисл розрахунків і комбінацій підпорядковувався одній меті – знищити ненависну радянську владу, котра кваліфікувалася як абсолютно чужа природі української нації, що силоміць була насаджена в Україні лише з допомогою російських багнетів»³⁶. Угоду з Ю.Пілсудським та орієнтацію С.Петлюри на Антанту автор визначає як «своєрідну ідеологічно-дипломатичну й політичну пастку», в яку головний отаман почав потрапляти ще з кінця 1918-го року через нав’язану йому російськими офіцерами-штабниками стратегію³⁷. Ще більш насиченою затхлими радянськими ярликами й патологічно ненависницькою (як на 2007-й рік) виявилася спільна праця Р.Симоненка та Д.Табачника, в якій більшовицька Червона Армія зображена визволителькою, українсько-польські ж союзницькі війська – «польськими загарбниками та їх підсобниками»³⁸.

Не менш різко негативно, проте вже з національних українських узрінь, ставиться до Варшавського договору та його наслідків В.Сергійчук, який жорстко критикує польську політику щодо українців, звинувачує Польщу у недотриманні головного її зобов’язання – підтримати державну незалежність України, а також закидає урядові Речі Посполитої Польської роззброєння та інтернування союзницької армії УНР³⁹. Проте, тут варто зауважити на тому, що в середині 1990-х цей автор з цього ж приводу писав, що «успішний спільний похід українських військ разом із поляками аж до Дніпра навесні того ж року повністю підтвердив правильність квітневої угоди у Варшаві»⁴⁰. Ще більш категорично неприйнятно розглядає Варшавський договір І.Монолатій, вважаючи, що «те, що стало доконаним фактом 21 квітня 1920 р. неможливо пояснити здоровим глуздом і захистом національних інтересів»⁴¹. Автор вказує на те, що більшість з тогочасних українських політичних сил знала про цю загрозу державності, однак не мала достатньої сили, аби чинити опір катастрофі, що насувалася ще з грудня 1918 р., додаючи, що «хоча Ризький мирний договір 1921 р. фактично анулював цю угоду, Варшавський договір тривалий час був Дамокловим мечем для українського політикуму – лише 16 липня 1948 р. його остаточно формально денонсували на сесії УНРади в Ауґсбурзі»⁴².

З приводу воєнних наслідків Варшавської угоди, то у цій сфері оцінки українських істориків здебільшого суголосні й стримано негативні. Окрім хіба що М.Ковальчука, який щоправда позитивно відгукувався не про військове співробітництво союзників під час спільної воєнної кампанії в Україні, а про діяльність української військової місії в Польщі, коли Варшава стала центром європейської дипломатії УНР⁴³. Цей же автор вказує і на те, що через союз «Петлюра–Підсудський» вже у 1920–1921 рр. серед керівництва українського війська виникла опозиція до головного отамана на чолі з ген. М.Омеляновичем-Павленком. Це угруповання планувало засобами жорсткої політичної боротьби усунути С.Петлюру від влади і встановити режим військової диктатури, проте такі наміри не знайшли широкої підтримки серед військовиків⁴⁴.

Доречно, разом з тим, зауважити, що українська історіографія щодо дій польського війська в Україні є надзвичайно обмеженою як об’ємно-інформативно, так і документально-аналітично. Тож її у цьому спектрі досить влучно охарактеризував В.Солдатенко, зауваживщи, що «похід поляків в Україну, їх відступ з Києва всі історики передають дуже стисло, якось скоромовкою, практично не аналізуючи військових операцій, а згадуючи лише основні дати – переходу з рук в руки тих чи інших населених пунктів. Не видно і ролі в подіях українських військових частин»⁴⁵.

Проте слід зазначити також і на тому, що у цьому напрямкові становище поволі змінюється на краще. Сприяли такій позитивній тенденції й наукові форуми, в рамках яких вчені обмінювалися думками й відкриттями тощо. Йдеться, зокрема, про Міжнародний симпозіум, присвячений 75-річчю пакту Пілсудський–Петлюра (Варшава, 1995), Науковий семінар «Союз Петлюра–Пілсудський» (Замостя, 2000), Міжнародну наукову конференцію «Україна і Польща у визвольних змаганнях ХІХ – початку ХХ ст.» (Київ, 2003), Всеукраїнську наукову конференцію, присвячену 125-річчю від дня народження голови Директорії та головного отамана військ УНР С.Петлюри «Творча спадщина Симона Петлюри в контексті сучасного державотворення» (Київ, 2004)⁴⁶, Наукову конференцію «Польща та Україна у боротьбі за незалежність 1918–1920» (Луцьк, 2008)⁴⁷, Міжнародну конференцію «Станція незалежність. До 90-річчя Союзу Пілсудський–Петлюра» (Київ, 2010), Міжнародну наукову конференцію «Симон Петлюра (1879–1926) – лідер незалежної України» (Варшава, 2019), Міжнародну наукову конференцію «Українсько-польські відносини: до 100-річчя підписання угоди Пілсудський–Петлюра» (Миколаїв, 2020), Міжнародну наукову конференцію «Союз Пілсудський–Петлюра з перспективи століття» (Варшава, 2020) та ін. 3 грудня 2019 р. Верховною Радою України було прийнято відповідну Постанову про відзначення пам’ятних дат, пов’язаних зі 100-річчям Української національно-демократичної революції. У ній, зокрема, йшлося й про відзначення у 2020 році: 100 років з дня підписання Варшавського договору (21.04.1920), 100 років з дня звільнення Києва українсько-польськими військами від більшовиків (06.05.1920) та 100 років з часу героїчної оборони міста Замостя Армією УНР від більшовиків (28.08–02.09.1920)⁴⁸.

На поточний же мент у цій сфері варто відмітити дослідження В.Горака, І.Дацківа, Б.Дорошенка-Товмацького, Р.Зінкевича, М.Литвина, С.Литвина, Ж.Мини, Т.Плазової, М.Рудя, А.Руккаса, В.Савченка, П.Слюсаренка та ін., що на якісно новій методологічній, джерельній та історіографічній базі аналізують військове співробітництво українських і польських військ у спільній війні проти більшовиків у 1920 році⁴⁹. Так, наприклад, А.Руккас зазначає, що у відновленні боєздатності армії УНР у 1920 р. польський союзницький чинник відіграв значну роль, зокрема щодо забезпечення українських вояків обмундируванням і зброєю, у постачанні необхідного технічного обладнання, боєприпасів тощо. Автор також аргументовано доводить, що попри свою нечисельність, порівняно з польським військом, армія УНР була дієвим учасником цієї спільної війни проти радянської Росії⁵⁰. Тож, оцінюючи сучасний стан та проблеми історіографічних досліджень українсько-польського воєнного союзу та бойових операцій українських і польських військ у 1920 р., С.Губський відзначає певні позитивні зрушення у висвітленні цього важливого періоду й вказує, зокрема, що «значною мірою досліджено етапи реформування Армії УНР під час українсько-польського військового союзу, висвітлено бойовий шлях українсько-польських військ у квітні–жовтні 1920 р. та створення українських кавалерійських частин як окремого роду збройних сил УНР»⁵¹.

Водночас історики фіксують, що польські війська без захвату зустріли на Правобережжі українські селяни та містяни, які чи не одразу відчули на собі реквізиційну політику та сваволю польського війська, яке часто-густо поводило себе в Україні не як союзник, а як окупант, про що у своїх працях фрагментарно згадують Б.Гудь, М.Залізняк і М.Крикун, О.Красівський, С.Литвин, І.Лісевич та ін⁵². Щодо Військової конвенції, то показовою з боку українських істориків можна вважати оцінку її практичного втілення, надану О.Михайловою: «На практиці це означало, що українська сторона вже на своїй території опинилася заручником “військових обставин”, зважаючи на які не можливо було ні вільно провести мобілізацію, ні розбудувати власну адміністрацію, витрачаючи час і сили на опротестування загальної поведінки польської армії і адміністрації. Незаконні реквізиції набули значного розмаху, незважаючи на всі роз’яснювальні і каральні заходи, які вживало для їх уникнення керівництво польських військ»⁵³. Зрештою М.Держалюк навіть не вкладає у назву польсько-української союзницької війни з більшовиками української складової, називаючи її «Польсько-російською війною 1920 р.» і за своїм характером загарбницькою з обох боків⁵⁴.

Проте більшість українських істориків все ж позитивно оцінюють укладання Варшавського договору 1920 р., попри його контраверсійність. Так, наприклад, А.Руккас переконаний, що «договір із Польщею, по суті, виводив Україну з дипломатичного вакууму, створеного довкола неї західними державами» й, до того ж, спільний антирадянський фронт двох держав став би надійним бар’єром від експансіоністських амбіцій Кремля, гарантом європейської безпеки та стабільності⁵⁵. Саме завдяки цьому акту збройну боротьбу проти російсько-більшовицьких окупантів за незалежність і державність України вдалося продовжити ще на один рік, а відтак на той час, як наполягає С.Литвин, він був єдино можливим кроком для продовження національно-визвольної війни українського народу⁵⁶. І навіть більше: на думку С.Литвина укладений головним отаманом Варшавський договір був початком шляху євроінтеграції України.

Утім на той час як внутрішньоукраїнське суспільне виснаження від тотальної війни, так і міжнародна кон’юнктура вже не залишали шансів відновити нову спробу вибороти Українську державність ані збройним походом, ані на дипломатичній ниві. Жодна з держав-сусідів вже не воліла ані відновлення УНР, ані тим паче зачинати збройний конфлікт з більшовизмом через визволення України, не мислив про цю відтоді вже авантюру й Захід, який після перерозподілу повоєнних територій та ресурсів жадав миру і відродження власного господарства та суспільного спокою.

С.Варгатюк припустив, що по укладенні Варшавського договору закономірне фіаско очікувало УНР навіть у випадку союзу з РСФРР. У плані ж союзництва з Польщею жевріла все ж надія на відносну незалежність, яка, своєю чергою, була остаточно страчена з огляду на міжнародне становище та радянсько-польську війну⁵⁷. Тож, як закономірно міркують автори двотомника «Нариси історії Української революції 1917–1921 рр.», Ю.Пілсудський не мав твердих намірів виборювати відновлення суверенітету УНР і, вочевидь, будучи готовим до її поразки, не збирався втримувати державність України за будь-яку ціну коштом підточення польського війська і ризиком послаблення оборони Польщі⁵⁸. Разом з тим більшість українських істориків погоджуються з думкою, що українсько-польський військово-політичний союз надав керівництву та армії УНР можливість на змогу продовжити свою національно-визвольну боротьбу проти більшовицької навали. Відтак цілком правильно і фактологічно обумовлено визначати збройні події 1920 р. як Польсько-українсько-радянську війну.

У цьому контексті заслуговує на увагу й думка О.Морозової про те, що «[Варшавський] Договір був прикладом формування нового політичного мислення, яке могло би подолати багатовікові упередження й стереотипи, що тривалий час поглиблювалися у свідомості представників обох суспільств»⁵⁹. Зрештою, цілком можна погодитися з думкою В.Голубка та Б.Гудя у тому, що у військово-політичному союзі РПП та УНР, який склався 1920 р. внаслідок укладання Варшавського договору, найголовнішим вислідом було те, «що обидві країни прийшли до усвідомлення необхідності стратегічного партнерства задля забезпечення своєї незалежності»⁶⁰.

Значення такого стратегічного партнерства у ті часи усвідомлював і сам С.Петлюра, який у листі до військового міністра УНР В.Сальського від 31 березня 1920 р., зокрема, наголошував: «Ми – Польща і Україна – повинні досягти… порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент. Нові відносини вимагають і з боку польського уряду корективів до минулої політики і життєвий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну»⁶¹.

Повертаючись до сучасних українсько-польських взаємин, зауважу на своєму переконанні, що на наші народи і держави очікує ще щільніше зближення й попереду видніється якісно новий рівень співпраці, особливо з огляду на перспективу міжнародних військово-політичних, фінансово-економічних, інформаційно-цифрових, генно-екологічних, етнонаціональних і соціогуманітарних викликів тощо, які очікуватимуть європейську та світову спільноти. І питання історичної пам’яті посідатиме у майбутті не останнє місце й дедалі більше набуватиме не лише локального значення, а й сягатиме континентальної ваги та істотного важеля в політиці національної і міжнародної безпеки. Гадаю, що спілка України і Польщі буде плідною й взаємовигідною зав’язкою, як щодо забезпечення різнобічних аспектів осібних проблем державної безпеки, так і щодо як заперечення прагнень тотальних апетитів експансії зі Сходу, так і щодо імовірних ускладнень у прийдешніх геополітичних світових перетворень і у західному напрямкові для обох країн.

При цьому варто зазначити, що сучасній Польщі потрібна новітня Україна як спільна запорука від впливів і тиску Росії, і це польський істеблішмент чудово розуміє та усвідомлює. Зі свого боку, українці теж повинні користатися з цього й, очевидно, йти разом у взаємній співпраці, незважаючи на те, які уряди за партійною складовою та ідеологічною ознакою є в той чи інший мент як у Польщі, так і в Україні. Утім варто зазначити, що це наслідок, відбиток минулого, яке, проте, не повинно лягати тавром на нинішні та майбутні взаємини між нашими народами і державами. А надто – минуле мусить пам’ятатися й шануватися, але не має конче негативно впливати на сучасність і, тим паче, на майбуття.